МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Василь Кук: Українська повстанська армія

10/06/2002 | НеДохтор
http://www.radiosvoboda.org/programs/culture/2002/10/20021004134156.asp

-------------------
Українська повстанська армія свого часу дивувала західних спостерігачів уже фактом свого існування – яким чином може діяти армія без підтримки держави? Таємницю побудови тилових структур УПА розкриває її останній командувач, полковник Василь Кук.

Василь Кук

Для того, щоб творити армію, треба було мати попередню сильну підготовку. Треба було мати не тільки фронтові частини, але і тили. Для дуже багатьох людей, зокрема, на Заході, коли казали, що тут є повстанська армія, було тяжко вірити: як ви можете таку армію втримувати? Добре, озброєння можна здобути, а треба її ще годувати, лікувати. Треба мати величезний господарський апарат, для того є державні бюджети. І витрачаються колосальні гроші, щоб утримувати армію.

Як могла така армія втримуватися, не маючи держави? І от тут є дуже важливий момент.

Ми мали велике оте запілля, і ми мали організацію. А організація була так створена, що вона у кожному селі мала так звану свою станицю. У станичному керівництві було 5-6 людей. Це був станичний, це був господарчий, який займався господарськими справами. Там був військовик, була людина, яка займалася молоддю, людина, яка займалася жіноцтвом. Вони керували селом.

І коли вже виникла потреба в організації військових частин, тоді там створилися господарські частини. І ці частини збирали добровільні датки, добровільні фонди, харчові. Так же само паралельно створювалися майстерні. У подальшому все перейшло в те, що були цілі райони, звільнені від окупаційних військ, які були базою забезпечення армії.

Ще була така річ, як зв’язок від села до села, тоді був такий дежур, хто має їхати і куди. Армію також перевозили - цілі навіть відділи - на сільських возах. Після того вони вертали до своїх робіт, а вночі виконували цю роботу.

Наші повстанські відділи в більшості були не в лісах, а у селах. А німці були відтіснені до районних центрів, навіть у деяких районних центрах вони не могли втримуватися, а були в більших містах. І там вони мусили охоронятися, аби не було на них якогось нападу.

Ця велика мережа запілля – вона і забезпечувала армію. У них було все необхідне в селах, була і санітарна служба. У штабі УПА був спеціальний референт, який організовував те запілля.

І тому не треба було нашим відділам грабити, вони мали кожного разу все необхідне від наших сіл. У той час, коли більшовицька “партизанка” була цілком залежна від харчів, які їй скидали. Якщо вони вже йшли на села, то вони мусили грабувати. І це одразу викликало настрой проти них. І навіть той рейд Ковпака, ці грабежі його, одразу викликали ворожнечу всього населення. І німці могли дуже легко з ним справитися. У той час, куди б не йшли українські повстанці, вони мали організоване постачання. І їм не треба було вдаватися до таких екстрених засобів.
...
-------------------

Відповіді

  • 2002.10.13 | НеДохтор

    УМ: Правда про УПА

    "Україна молода" 2002.10.11

    http://uamedia.visti.net/new_site/um-pub.shtml?CGIQUERY=3&lng=UKR&query=visti.local.um]+++&smo=1&cli=21&rnm=0&dst=1&dtb=234&sub=&next.x=18&next.y=4&cdb=234&cdn=24617&dbc=1&group=visti.local.um

    ------------------------
    Правда про УПА


    Розставляємо крапки над "і" до 60-річчя утворення Української повстанської
    армії

    Операція "реабілітація"

    У жовтні 1942 року для посилення боротьби з німецько-фашистськими
    окупантами в Західній Україні Організацією українських націоналістів Степана
    Бандери (крім неї, існувала така ж організація, очолювана Андрієм Мельником)
    із розрізнених військових груп і загонів було утворено Українську повстанську
    армію (УПА). Роль ОУН та УПА в історії України і, зокрема, у Другій
    світовій війні, діаметрально протилежно оцінюється національно-демократичною
    громадськістю і тими, хто дотримується радянсько-імперських стереотипів
    мислення. Перші вважають членів ОУН і вояків УПА українськими патріотами, які
    вели жертовну війну проти двох тоталітарних, антинародних режимів -
    німецького і радянського, другі називають націоналістів та повстанців
    посібниками фашистів, бандитами, що боролися з власним (радянським) народом
    та його армією. Коли національно-демократична громадськість України у 1990-х
    роках порушила питання про надання воякам УПА статусу ветеранів Другої
    світової війни, визвольної боротьби за свободу і незалежність України, за
    дорученням Президента Леоніда Кучми в 1997 році для вирішення цього питання
    було утворено спеціальну урядову комісію з метою вивчення й оцінки діяльності
    ОУН-УПА.

    Робота комісії затягнулася на кілька років, і лише 10 липня цього
    року на її засіданні було розглянуто підсумки і схвалено в цілому проект
    закону "Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і
    незалежність Української держави". Водночас щодо його змісту були висловлені
    й деякі зауваження та пропозиції, отож проект направлено Міністерству
    юстиції, щоб Мін'юстом за участю Генеральної прокуратури, Національної
    академії наук, зацікавлених органів влади і громадських організацій його було
    ще доопрацювано. Хоча в постанові урядової комісії на це відведено два
    місяці, однак, враховуючи наші бюрократичні звичаї, а також те, що серед
    громадських організацій є такі, які дотримуються антинаціональної орієнтації
    і чинять опір цій роботі, визначений термін явно затягнується.

    Відтоді, як було створено урядову комісію і почала працювати її
    робоча група, "любителі" ОУН-УПА в Україні та Росії одразу ж розпочали і
    продовжують донині пропагандистську компанію, спрямовану проти позитивного
    вирішення проблеми про надання воякам-повстанцям повноправного статусу
    ветеранів. Особлива ставка робиться на необізнаність більшості українського
    загалу, в тому числі й владних структур, зі сторінкою історії України,
    пов'язаною з діяльністю ОУН-УПА. З огляду на це, урядова комісія у своїй
    постанові рекомендувала "забезпечити висвітлення через засоби масової
    інформації історії ОУН-УПА". Пропонована читачам стаття в якійсь мірі якраз
    реалізовує цю рекомендацію. Автор, спираючись на реальні факти та оприлюднені
    документи з розсекречених радянських і німецьких архівів, спростовує
    твердження про співробітництво ОУН-УПА з німецькими окупантами та "боротьбу"
    проти власного народу.

    Серед використаних автором літературних джерел особливу цінність має
    фундаментальна праця професора Володимира Косика "Україна і Німеччина у
    Другій світовій війні", видрукована вперше у 1986 році в Парижі й перевидана
    1993 року у Львові, а також його ж чотиритомний збірник німецьких архівних
    матеріалів "Україна в Другій світовій війні" (Львів, Інститут українознавства
    ім. І. Крип'якевича НАН України, 1997-2000. - 1516 с.), в якому містяться
    ксерокопії оригіналів документів Третього рейху та їх українські переклади.

    Згадаймо, як усе починалось

    Для правильного розуміння, чому ОУН-УПА вела боротьбу проти двох
    німецького й радянського режимів і відповідної оцінки цієї боротьби треба
    мати достовірне уявлення про те, як розвивалися події в Західній Україні
    після приєднання її до СРСР, а згодом - під час німецької окупації та другого
    встановлення там радянської влади.

    Прихід Червоної армії в Західну Україну 1939 року переважна більшість
    її українського населення зустрічала хлібом-сіллю, сподіваючись на краще
    життя, на звільнення від тих утисків, яких зазнавало останнє при польській
    владі. Але що відбулося потім? Масові арешти і розстріли тих, хто за якимись
    ознаками (а їх було дуже багато) не подобався радянській владі, примусова
    колективізація, масова депортація розкуркулених селян, буржуазної
    інтелігенції, самих "буржуїв" різних категорій, колишніх офіцерів,
    церковників та інших небажаних у "радянському раю" елементів.

    Ось лише деякі оприлюднені факти: за кілька днів перед відступом
    червоної армії після нападу Німеччини на СРСР у червні 1941 року в тюрмах
    Львова, Станіслава (Івано-Франківськ), Тернополя та ще кількох невеликих міст
    без суду було розстріляно 15 тисяч арештованих. За спогадами свідків, які
    першими відвідали ці тюрми, вони заціпеніли, побачивши жахливу картину: всі
    камери й підвали були забиті трупами чоловіків та жінок. "УМ", приміром,
    писала про те, що зовсім недавно, цього літа, в одному з монастирів на
    Львівщині - у Жовкві, де до війни базувалися "енкаведисти", в засипаних
    піском і замурованих підвалах було знайдено майже дві сотні скелетів з
    кульовими отворами в їх черепах. А скільки загалом було таких зловісних
    поховань!

    До початку війни радянські каральні органи депортували із Західної
    України до Сибіру 800 тисяч "ворогів" сталінського режиму. Про те, як
    відбувалися ці депортації, автор радить "критикам бандерівців" почитати
    спогади не націоналіста, а колишнього "енкаведиста" А. Брежнєва "Школа
    опричників", які були надруковані в Москві, у журналі "Литературное
    обозрение" за 1991 рік (NN 4, 6, 8, 9, 10), тобто ще за СРСР. Не маючи
    можливості в невеликій статті переказати всі страхітливі картини, змальовані
    безпосереднім свідком, скористаємося двома фрагментами, в яких змальовані
    умови перевезення депортованих узимку 1940 року до Сибіру.

    "Здесь (на залізничній станції Рава-Руська. - А. Ф.) стояло множество
    эшелонов с арестованными. В вагонах невыносимо холодно, отопления не было,
    вместо уборных были прорезаны дыры в полу... Вагоны набивались битком и
    закупоривались наглухо. Доставки в вагон воды, продовольствия не было. Начали
    умирать дети. Многие отморозили руки, ноги. Просили помощи, но никто не
    обращал внимания. Описать это невозможно".

    І ось яку картину побачив автор спогадів під час перевантаження цих
    нещасних: "...Подана команда: "Выгружайсь!". Но никакая площадная ругань не
    заставила людей виходить из вагонов. Тогда начальники заставили... лезть в
    вагоны и выбрасывать оттуда людей. Начал работать чекистский сапог.
    Оказалось, что вместе с живыми людьми в вагонах было много трупов, а
    остальные - калеки с отмороженными руками и ногами... Стоны поднялись
    ужасные, люди просили пристрелить их, только не мучить. Команды рассвирепели.
    Одна женщина хотела взять с собой труп ребенка. "Хоть умереть, - говорила
    она, - вместе с ним". Ее закололи штыком в грудь".

    Дехто з тих, хто творив таке звірство, живуть ще й сьогодні. З одним
    із таких борців проти "бандерівців" автор мав випадкову зустріч у цьому році.
    Він, спочатку не знаючи про ставлення співбесідника до цього питання,
    хвалився своїми розправами з бандерівськими бандитами та їхніми посібниками з
    населення. Виявилося також, що за це він пізніше отримав звання заслуженого
    чекіста й зараз отримує від українського уряду пенсію понад 400 гривень і має
    різні державні пільги. "Радянізація" Західної України
    супроводжувалася забороною всіх політичних партій: навіть Комуністичну партію
    Західної України розпустили, а багатьох її членів заарештували і відправили
    до сибірських концтаборів. Така сама доля спіткала кооперативні й
    просвітницькі товариства. Зазнала утисків і церква, особливо
    греко-католицька, було ліквідовано навіть ті куці демократичні засади життя,
    яких добилися там українці ще за цісарських (австро-угорських) часів і які не
    встигла ще ліквідувати польська влада. Як наслідок - спочатку дружнє, лояльне
    ставлення більшості українського населення до радянської влади змінилося на
    її неприйняття, і ті, хто не хотів миритися з насильством, змушені були
    приєднитися до руху опору, перейти в підпілля (ОУН в умовах радянського
    режиму з нього і не виходила), а пізніше взятися за зброю.

    "Будь-який примус матиме протилежні наслідки"

    Коли Німеччина в 1941 році напала на Радянський Союз, значна частина
    населення Західної України мала надію на те, що німці змінять ситуацію на
    краще (до речі, на це сподівалася й деяка частка мешканців також інших
    регіонів України). ОУН розраховувала, що німці погодяться на створення
    Української держави як їх союзника в боротьбі проти більшовизму. Ще
    напередодні німецько-радянської війни, близьку неминучість якої на Заході всі
    розуміли, Степан Бандера, керуючись квітневою 1941 року резолюцією ІІ
    Великого збору очолюваної ним ОУН, звернувся до німецького уряду з
    меморандумом, в якому говорилося, що Україна може бути союзником Німеччини,
    але тільки в тому разі, якщо вирішення нею українського питання відповідатиме
    інтересам України і буде пов'язане зі створенням Української держави,
    суверенної в усіх областях життя, у тому числі в галузі економіки, а також із
    незалежними Збройними силами - "гарантом німецько-українського союзу".

    Тільки таке ставлення до України, підкреслювалося в меморандумі,
    принесе користь Німеччині. Якщо німецькі війська спочатку й зустрічатимуть як
    визволителів, то "це ставлення може скоро змінитися, якщо Німеччина увійде на
    Україну без наміру відновлення Української держави". А далі підкреслювалося,
    що "будь-який примус матиме лише протилежні наслідки".

    30 червня 1941 року керівництво ОУН-Б проголосило у Львові "Акт
    відновлення Української Держави". У ньому було зазначено: "Волею українського
    народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери
    проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі
    покоління найкращих синів України". У відозві містилося також звернення до
    народу "не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде
    створена суверенна, українська влада".

    Одночасно з проголошенням Акта відновлення Української Держави було
    створено її уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Коли німецькій владі стало
    відомо про проголошення Акта, це викликало в неї надзвичайне обурення, і вона
    звернулася до Бандери і Стецька з ультиматумом про негайне його скасування.
    Та знаючи, чим вони в даному разі ризикують, провідники націоналістичного
    руху категорично відмовилися це зробити. Тоді від служби безпеки Третього
    рейху з Берліна надійшов наказ: "Усі члени організації Бандери мають бути
    негайно заарештовані і після суворих допитів ліквідовані". За цим наказом
    Бандера і Стецько потрапили за грати, а через деякий час - ув'язнені у
    фашистському концтаборі Заксенхаузен. Ще близько двох тисяч членів ОУН-Б із
    похідних груп у різних містах окупованої України були кинуті у в'язниці й
    концтабори, де майже всі вони були закатовані або розстріляні, в тому числі
    видатні українські поети й громадські діячі Олена Теліга й Олег
    Ольжич-Кандиба в Києві.

    З цього приводу політичне бюро ОУН-Б оприлюднило 21 липня 1941 року
    декларацію, в якій зазначалося: цей "...удар проти українського уряду може
    бути розцінений українським народом, як ворожий акт із боку німецького Рейху
    проти самого поняття української державності". А в четвертому номері
    "Бюлетеня" ОУН-Б за квітень 1942 року, засуджуючи політику Німеччини щодо
    України, говорилося, що замість радянського тоталітаризму на землі Західної
    України прийшов тоталітаризм націонал-соціалістичний, що обидва вони "подібні
    своєю метою, різна тільки їхня тактика. В обох випадках під привабливою
    маскою - з одного боку соціалістичний рай, з іншого - "щасливе життя" у
    "новій Європі", - криється той самий ворожий нам імперіалізм". Такий висновок
    ОУН був зроблений внаслідок не лише негативного ставлення німців до
    української державності, а й їх політики економічного пограбування України
    тощо.

    "Бандидити" на обидва боки

    Переконавшись в антиукраїнському, расистському характері німецької
    політики, ОУН-Б перейшла в підпілля, а її організації, військові групи та
    загони почали вести боротьбу проти фашистів: захищати українське населення
    від терору та поборів, молодь - вивозу на примусові роботи до Німеччини, а
    також здійснювати бойові акції проти окупантів та їх прихвоснів. У донесенні
    N28 айнзацгрупи поліції безпеки й СД від 31 грудня 1941 року повідомлялося:
    "Встановлено, що, крім групи ОУН Бандери, на Україні, не існує жодної
    організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку" (утворення
    радянських партизанських загонів тоді ще не набуло масового характеру).
    Пізніше (у вересні 1942 року) служба безпеки Третього рейху в наказі своїм
    підлеглим інстанціям констатувала: "Групу Бандери треба завжди розглядати як
    найбільш радикальний незалежницький рух", в якому "найбільше проявляється
    озлобленість до німців".

    Німецько-фашистські окупанти, безперечно, краще знали, як до них
    ставляться бандерівці, ніж ті, хто зараз звинувачує їх у співробітництві з
    фашистами. Після того, як ОУН-Б стала на шлях боротьби із ними, німці
    незмінно називали її вояків, як і пізніше радянські органи та їх пропаганда,
    "бандитами".

    А про те, як ставилася до такого "співробітництва" сама ОУН-Б,
    свідчить одна з її інструкцій, в якій міститься таке попередження: "Всяке
    співробітництво з окупантом уважається зрадою і буде покаране смертю". І це
    не лише слова: відомі факти страти тих, хто намагався налагоджувати контакти
    з окупантами.

    Для координації бойових дій проти німецьких окупантів і надання їм
    більшої цілеспрямованості провід ОУН-Б здійснив у другій половині 1942 року
    організаційні заходи щодо об'єднання своїх загонів і груп, завдяки яким у
    жовтні того року була створена Українська повстанська армія (потім до неї
    приєдналися загони ОУН Мельника і Боровця-Бульби). Спочатку її командувачем
    був Клим Савур-Клячківський, а з листопада 1943 року ним став Роман Шухевич -
    легендарний генерал на псевдо Тарас Чупринка, обраний на ІІІ Надзвичайному
    великому зборі ОУН-Б у серпні 1943 року її провідником (замість Миколи
    Лебедя). На цих посадах Шухевич залишався до своєї загибелі в березні 1950
    року.

    За територіальною ознакою Повстанська армія з 1943 року ділилася на
    три угруповання: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь (кожне з них мало свого
    командувача).

    Щодо кількісного складу ОУН-УПА існують різні оцінки: за архівами армії,
    найчисельнішою вона була навесні 1944 року, коли до її складу входило близько
    40 тисяч вояків. Німецькі й радянські джерела оцінювали її кількість у 1944
    році в 90-100 тисяч, існують й інші оцінки. Після приходу радянської армії в
    Західну Україну (1944 рік) кількісний склад ОУН-УПА став поступово
    зменшуватися внаслідок переводу частини її вояків на підпільну діяльність, а
    також великих втрат у боях з військами НКВС, які мали велику перевагу чк у
    чисельності, так і в технічному оснащенні.

    Про масштаби бойових дій УПА свідчить хоча б такий факт: за
    липень-вересень 1943 року вона провела проти німців 74 бої, в яких нацисти зі
    своїми допоміжними військами втратили З тисячі чоловік, а УПА - 1237 убитими
    й пораненими. Згідно з німецькими архівними матеріалами, "українські банди" в
    липні 1943 року здійснили на них 295 нападів, а в серпні - 391.

    2 травня 1943 року група ОУН-УПА знищила начальника штабу СА
    (штурмових загонів) Німеччини Віктора Лютце. Ось таке "співробітництво"
    бандерівців із фашистами.

    "Тож німців треба бити насамперед"

    Якщо ці та інші факти з німецьких архівів є непереконливими для
    паплюжників ОУН-УПА, звернемося до засекречених у радянський час документів
    Українського штабу партизанського руху (УШПР) на окупованій українській
    землі.

    Відомий командир великого партизанського з'єднання Олександр Сабуров
    повідомляв 3 грудня, 1942 року в УШПР: "У районах Пінська, в містах Острог,
    Шумське, Мізоч перебувають великі групи українських націоналістів. Псевдонім
    їхнього керівника Тарас Бульба (Боровець. - А. Ф.) Проти німців вони
    влаштовують окремі засідки".

    Заступник Сабурова з питань розвідки, капітан держбезпеки Нирко в
    донесенні цьому ж штабу від 17 квітня 1944 року інформував про бої між
    німцями та добре озброєними націоналістичними загонами чисельністю близько 3
    тисяч бойовиків. "Як заявляють націоналісти, - писав він, - їхній основний
    ворог - Німеччина, що терором і варварським ставленням до людей перевершила
    радянську владу, тож німців треба бити насамперед".

    Відомі окремі факти, коли командири червоних партизанських загонів і
    ОУН-УПА, незважаючи на боротьбу між ними, домовлялись не перешкоджати
    проведенню їх бойових операцій проти німців.

    Зараз ті, хто виступають проти надання воякам ОУН-УПА статусу
    ветеранів війни за незалежність України, посилаються на те, що дивізія
    "Галичина" у складі німецької армії брала участь у боях проти Радянської
    армії (під Бродами).

    Тож до відома "знавців" Другої світової війни, дивізія "Галичина"
    ніколи не входила до складу ОУН-УПА. Більше того, керівництво ОУН Бандери
    рішуче виступало проти спільної з німцями боротьби з більшовизмом після того,
    як вони не погодилися на утворення незалежної Української держави. Таке
    співробітництво з окупантами воно засуджувало як "капітуляцію перед німцями".
    В одному зі звернень ОУН-Б говорилося: "Український народ не хоче і не буде
    своєю кров'ю рятувати Німеччину...". А в його наказі 1942 року зазначалося:
    "Ми не хочемо воювати в іноземній армії заради чужої мети".

    Воно ж закликало вояків дивізії переходити в УПА. У зв'язку з цим у
    донесенні німецьких служб безпеки в Берлін повідомлялося, що рух Бандери
    розгорнув широку "агітаційну кампанію проти створення дивізії" ("Галичини". -
    А. Ф.).

    Заслуговує на увагу й наступна обставина: коли під час наступу 1944
    року радянська армія наблизилася до місць базування загонів ОУН-УПА, останні
    отримали від свого командування наказ не чіпати її підрозділи й пропускати їх
    далі на Захід, опір же чинити лише в разі нападу на них. Але після того, як
    пройшли радянські підрозділи, там з'явилися війська НКВС, щоб знищити
    "націоналістичні банди". Перше бойове зіткнення між загонами УПА і
    батальйонами НКВС відбулося 18 січня 1944 року.

    У боротьбі за Україну рахунок жертв не рівний

    З відновленням у Західній Україні радянського режиму знову
    розпочалися

    масові арешти, розстріли, депортації й т. п. За період з 1944-го по 1952 рік
    до Сибіру було вивезено 200 тисяч сімей - майже 800 тисяч осіб. Причому
    виселяли не лише людей, якось причетних до оунівців, а й тих, хто відмовлявся
    вступати до колгоспів або працювали в органах місцевої влади, утворених
    окупантами, священнослужителів греко-католицької та української автокефальної
    православної церков тощо. Унаслідок цього ОУН-УПА продовжила свою боротьбу,
    але тепер уже проти червоного тоталітаризму.

    Збройний спротив остаточно припинився лише в середині 1950-х років.
    Причини можна назвати такі: одна частина вояків ОУН-УПА до цього часу
    загинула в боях з військами НКВС, друга (за радянськими даними, 50 тисяч) -
    здалася органам влади, повіривши неодноразовим запевненням про помилування і
    особливо оголошеній в 1945 році амністії (майже всі вони потім були засуджені
    й відправлені в концтабори). Третя частина, за рішенням командування ОУН-УПА,
    ще в 1945 і 1946 роках двома великими рейдами її підрозділів пробилася через
    Чехословаччину до Австрії та Німеччини, де її вояки були роззброєні й
    поселені в таборах для переміщених осіб.

    Проімперські апологети, засуджуючи ОУН-УПА, посилаються на те, що її
    вояки вбивали "наших людей". Так, убивали. А хіба повстанців не вбивали і
    вони не наші люди? А головне: хіба вони розв'язали цю війну проти українців
    ще з 1939 року?

    У видрукованих архівних документах і матеріалах автор не знайшов
    відомостей про загальну кількість знищених радянськими репресивними органами
    мешканців Західної України. Але численні факти про розстріляних, померлих під
    час депортацій до Сибіру, в жахливих умовах ГУЛАГу і спецпоселень, убитих
    військами НКВС вояків УПА дають підстави говорити про сотні тисяч чоловік.
    Кількість же загиблих від рук ОУН-УПА визначається кількома десятками тисяч.
    Серед останніх були й люди з інших регіонів України, в тому числі східних,
    яких більшовицькі керівники використовували як знаряддя насадження в Західній
    Україні свого антинародного сталінського режиму. Це, звичайно, трагедія
    України. Одні здійснювали "радянізацію" і в багатьох випадках були
    освідомлювачами НКВС, інші - хай і шляхом терору, але боронили свою, потом і
    кров'ю зрошену землю, боролися за незалежну Україну.

    Що ж до актів жорстокості з боку бандерівців, то окремі їх прояви
    мали місце і були здебільшого неврівноваженою реакцією українських вояків на
    масову жорстокість "енкаведистів", у тому числі щодо їхніх рідних і близьких.

    Треба також мати на увазі, що у лавах ОУН-УПА, як і в будь-якому
    русі, були й випадкові люди, а також заслані туди агенти НКВС, які мали
    завдання вбивати активістів радянської влади, учителів і лікарів, палити
    селянські хати, гвалтувати жінок, щоб налаштувати жителів Західної України
    проти ОУН-УПА. Масові жорстокості здійснювали так звані спецгрупи, які
    складалися з "енкаведистів" та завербованих ними місцевих запроданців,
    переодягнутих у форму вояків боївок і загонів УПА. Зараз із свідчень свідків
    тих подій та розсекречених архівів НКВС відомі десятки таких спецгруп. Але
    ОУН-УПА була армією західноукраїнського народу і користувалася у нього
    великою довірою та підтримкою, а тому люди швидко розпізнавали кривавий
    почерк НКВС.

    У зв'язку з цим прокурор міліцейських військ Українського округу,
    полковник юстиції Кошарський 15 лютого 1949 року надіслав на адресу першого
    секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова доповідну записку за N 4/001345
    "Про факти грубого порушення соціалістичної законності в діяльності так
    званих спеціальних груп МДБ". У ній зазначалося: "Министерством
    госбезопасности Украинской ССР й его управленнями в западных областях Украины
    в целях виявления вражеского националистического подполья ШИРОКО (виділення
    автора. - А. Ф.) применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитов
    УПА... Как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа ряда
    спецгрупп и допускаемые их участниками произволы и насилие над местным
    населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но, наоборот,
    усложняют ее, подрывают авторитет советской законности..."

    Закінчує свою записку охоронець "соціалістичної законності" тим, що в
    боротьбі "по выкорчевыванию остатков украинско-националистического подполья
    ... хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость". Отже, можна
    вбивати, палити села, гвалтувати жінок, але робити це так, щоб місцеве
    населення не здогадалося, що це роблять чекісти та завербовані ними найманці.

    Керівництво ОУН-УПА, звичайно, не було застраховане, як і будь-які
    інші керівництва у світі в минулому і в наш час, від окремих помилок і
    крайнощів. У його діяльності та між його членами мали місце суперечності або,
    наприклад, недооцінка об'єктивної ситуації після закінчення Другої світової
    війни, пов'язана зі сподіванням на допомогу західних країн тощо. Але, попри
    все це, ОУН-УПА та її керівництво завжди самовіддано відстоювали інтереси
    свого народу, жертовно боролася за його свободу і незалежність України.
    Причому це не мало нічого спільного з російським, німецьким, польським чи
    іншим великодержавним шовінізмом. У своїх листівках ОУН, гаслом якої були в
    цей час слова "Свобода народам, свобода людині", закликала: "Поневолені
    народи Східної Європи і Азії! Зв'язуйтесь з УПА! Переходьте разом зі своєю
    зброєю на бік повстанців! Беріть участь у боротьбі проти імперіалізмів! Хай
    живуть незалежні держави поневолених народів!" І загальновідомо, що в лавах
    ОУН-УПА воювали проти окупантів євреї, що рятувалися від фашистського
    голокосту, грузини, вірмени, татари, узбеки та представники інших народів,
    які втекли з німецьких концтаборів для військовополонених або перейшли на
    сторону ОУН-УПА з німецьких військових допоміжних формувань.

    "Обніміться ж, брати мої!"

    Твердження проімперських захисників про співробітництво ОУН-УПА з
    німецько-фашистськими окупантами, як свідчать уже наведені в статті факти, не
    відповідають історичній дійсності. Не українські націоналісти, а ті, хто
    організували справжній геноцид проти українського народу - Сталін та його
    поплічники - починали співпрацювати з фашистською Німеччиною та її фюрером"у
    поділі Європи та розв'язанні Другої світової війни після нападу на Польщу.
    Сталін своїм договором про дружбу з фашистською Німеччиною забезпечив останню
    у великих розмірах стратегічною сировиною, якої вистачило для ведення війни
    не лише проти Англії, а й на певний період - проти Радянського Союзу.

    Не ОУН-УПА, а сталінський режим протягом усього його існування вів
    війну проти народів СРСР і особливо українського - голодоморами, репресіями,
    розкуркулюваннями, депортаціями, винищенням духовної еліти нації, гоніннями
    на священнослужителів...

    У незалежній Україні, за яку боролися націоналісти та повстанці, ось
    уже одинадцять років існує незрозуміла для здорового глузду, ситуація: ті,
    хто нищив український народ, мають статус ветеранів війни, отримують чималі
    пенсії й користуються різними державними пільгами, а борці за її свободу й
    незалежність цього позбавлені. Чи не час уже, особливо зараз, напередодні
    60-річчя утворення ОУН-УПА, яке відзначатиметься 14 жовтня, покінчити з цією
    несправедливістю, а заодно й приборкати тих, хто ділить наш народ на "своїх"
    (стерильних "східняків") і чужих (нечистих "западенців")?

    У нас багато на офіційному рівні говориться про єдину Україну, і
    водночас ми потураємо тим, хто підриває цю єдність. Не можна рухатися вперед,
    по шляху утвердження демократичного, правового суспільства із повернутою
    назад головою й зводити рахунки за минуле. Його треба пам'ятати, щоб не
    допустити подібних трагедій у майбутньому. Нації згуртовуються в усіх
    цивілізованих країнах світу. Давно вже забуто ворожнечу Півдня й Півночі у
    США. Саме завдяки національному примиренню після громадянської війни
    республіканців і фалангістів досягла значних успіхів у своєму розвитку
    Іспанія.

    Наш та інші народи колишнього СРСР мають нині дружні стосунки із
    "заклятим ворогом" минулої війни - Німеччиною, хоча ми не забули про ті важкі
    втрати й страждання, які заподіяли нам фашисти. А хіба менші втрати і
    страждання заподіяв нашому народу сталінський тоталітарний режим, проти
    якого, а також фашистського, вела тяжку боротьбу ОУН-УПА? Тож дослухаємося
    мудрої поради Тараса Шевченка:

    "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!".

    Анатолій ФОМЕНКО.

    ПРО АВТОРА

    Анатолій Кузьмович Фоменко - учасник бойових дій, звільняв
    Лівобережну Україну. Після тяжкого поранення і тривалого лікування був
    увільнений з Радянської армії як інвалід. У 1946-1951 рр. навчався в
    Київському університеті, закінчив філософський факультет. Довгий час працював
    у Дніпропетровському університеті, а потім - у металургійному інституті
    завідувачем кафедри філософії. Кандидат філософських наук, професор.

    З 2000 року на пенсії. Очолює Дніпропетровську обласну організацію
    Всеукраїнського об'єднання ветеранів; член Ради Дніпропетровської "Просвіти".
    Захоплюється краєзнавством, має багато публікацій з філософської,
    релігієзнавчої та краєзнавчої тематик. Окрім того, підготував значну за
    обсягом брошуру, в якій викриваються радянські міфи і фальсифікації подій
    Другої світової війни, зокрема ті, що пов'язані з діяльністю ОУН-УПА.

    ПОЗИЦІЇ

    Історична істина - єдина

    До питання визнання ОУН-УПА на державному рівні

    Наближається довгоочікуваний час, коли здійсниться заповітна мрія
    учасників націоналістичного руху 1940-50-х років: Українська держава, за
    становлення якої вони боролися, готується визнати їхні заслуги. Ідучи
    назустріч цій події, Провід ОУН зазначає: феномен, яким є епоха других
    визвольних змагань XX століття, відтепер офіційно стане здобутком усього
    українського народу, вагомою цеглиною, яка покладена одним з наріжних каменів
    у побудову Української держави. Ця епоха в державній історії України
    перетвориться на важливий елемент суспільної свідомості, який пришвидшить
    політичну самоідентифікацію нинішнього та всіх майбутніх поколінь українців.

    Після відомого урядового засідання, на якому було підбито тимчасові
    підсумки з вивчення діяльності ОУН-УПА, а також заслухано проект Закону
    України "Про встановлення історичної справедливості щодо борців за свободу і
    незалежність Української держави", до офіційного визнання на державному рівні
    боротьби ОУН-УПА боротьбою за найвищий ідеал кожного українця - за свободу і
    державність - залишається зробити лише один, зате вирішальний, крок. Після
    затвердження на рівні Кабінету Міністрів закон має пройти процедуру
    парламентського схвалення. Провід Організації українських націоналістів від
    літа очікував, що остаточне визнання відбудеться ще до 60-річного ювілею
    створення УПА, 14 жовтня, але, як видно, доведеться зачекати.

    Влада в Україні, зазначають керівники нинішньої ОУН, відстає від
    європейських народів, які в різні періоди своєї історії у XX столітті воювали
    по різні боки барикад, але вже давно прийшли до громадського примирення і
    злагоди в суспільстві. У нас же цьому й досі чинять спротив. Перед тим, як
    розробити остаточний текст законопроекту про встановлення історичної
    справедливості щодо боротьби ОУН-УПА за Українську державу, урядова комісія
    зобов'язана врахувати думку безпосередніх учасників цієї боротьби, котрі
    представлені, зокрема, Всеукраїнським братством ОУН-УПА. У Міністерстві
    юстиції України про це достеменно повинні знати, зазначають оунівці. Натоміть
    маємо парадоксальну ситуацію: на засідання урядової комісії запрошувалися
    громадські організації, які не мають до революційної ОУН (бандерівців) та УПА
    жодного юридичного відношення. Ніхто не проти їхньої участі в роботі комісії,
    але, на думку проводу ОУН, насамперед слід запрошувати тих, хто мав
    безпосередній стосунок до національно-визвольної боротьби.

    "Донині не розвіялися побоювання, що державні або замовні автори
    різних заяв та протилежних законопроектів намагатимуться перешкодити
    відзначенню 60-ліття ОУН-УПА, яка була на той час єдиною українською
    політичною та військовою силою, що боролася з окупантами за волю українського
    народу та його державність", - зазначає Провід ОУН у своїй відозві. Згадуючи
    про вал паплюження та критики на адресу видатних постатей націоналістичного
    руху, сучасні оунівці відзначають: "Усі ці недоброзичливі потуги залишаться
    марними, бо історична істина може бути лише єдина, а вона засвідчена
    доведеними фактами і документами, її можна встановити лише виходячи із
    внутрішніх мотивів самих учасників і творців цієї славної епохи, її не
    сфальшувати будь-якими надуманими ярликами".

    "Акт державного визнання борців ОУН-УПА має, крім юридичного
    значення, очевидно, вагомий і далекосяжний гуманітарний аспект. Цей акт буде
    поворотним пунктом в історії будівництва Української держави, буде великою
    моральною перемогою усіх відомих і безіменних героїв, які поклали життя у
    збройній боротьбі за свободу і державність України у XX столітті, моральною
    перемогою ще живих ветеранів. Він сприятиме консолідації української нації в
    її етнічному, історичному та міжнародному вимірах. Визнання Українською
    державою боротьби ОУН-УПА автоматично поширюється і позитивно вплине на
    становище наших ветеранів, які живуть поза межами України, зокрема, у
    сусідній Польщі, в Російській Федерації. Усі моральні відшкодування, які
    стануть наслідком державного визнання боротьби ОУН-УПА за Українську державу,
    повинні поширюватися в певний спосіб і на них", - читаємо у відозві Проводу.
    "Нового, тепер уже загальнодержавного значення набуває питання про
    перепоховання воїнів ОУН-УПА. Їхні могили відтепер повинні знаходитись під
    державною і всенародною опікою. Після цього можна буде розпочати вже на
    загальнонаціональному і на місцевому рівнях процес перевезення тлінних
    останків лідерів і видатних діячів національно-визвольних змагань XX століття
    з усіх країн на рідні землі. Для них у столиці України має бути збудований
    Пантеон, або Алея Слави, на одному з історичних цвинтарів Києва. Ми стоїмо на
    початку ще довгого шляху. Цей шлях веде нас до формування оновленої
    політичної ідентичності, до національної самоідентифікації з усією історією
    Руси-України", - констатує керівництво ОУН.

    Націоналісти "свідомі того, що самого кабінетного акта для державного
    визнання ОУН-УПА недостатньо, що одним розчерком пера не розв'язати всі
    назрілі і нагромаджені протягом десятиліть суспільні проблеми. Сам паперовий
    акт не в силі раз і назавжди розвіяти пропагандивний туман, яким наповнені
    сотні тисяч книжок у бібліотеках та школах України. Але державний акт
    встановлення історичної справедливості створить для цього принаймні правовий
    політичний і суспільно-моральний грунт, змобілізує свіжі сили як з боку
    держави, так і з боку націоналістичного руху, щоб історична правда розкрилася
    в усій своїй повноті й окрилила український народ до нових, вищих духовних
    здвигів і матеріальних здобутків".

    Інф. "УМ".

    "Україна молода" 2002.10.11

    ------------------------
  • 2002.10.13 | НеДохтор

    УМ: Таке не забувається

    Передрук статті з газети "Україна Молода" взято на сайті "Яблуко"

    http://www.yabluko.org.ua/yabl-cgi/view.cgi?golos/40744111002

    ---------------------
    Таке не забувається

    Після Другої світової війни радянська пропаганда постійно і цілеспрямовано закладала у свідомість народу твердження, що бандерівці — це «наймити німецьких окупантів». Факти, що провідник ОУН Степан Бандера упродовж усієї війни був ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен, а його рідні брати Василь і Олекса загинули у концтаборі Освенцім, старанно приховували. Про це знали одиниці серед чекістів, тоді як весь народ свято вірив в казку «про німецького колаборанта Бандеру». “Україна молода” пропонує на розсуд читачів мало відомі широкому загалу сторінки з «повстанської» історії, які допомагають хоча б частково розбити “совєтські” міфи та відтворити справжнє лице ОУН.

    “Україна молода”, 11 жовтня 2002 року




    Страшний міф про українську армію готувався ще до її створення

    «Золотий» вересень 1939 року. Деякі люди старшого віку, напевне, пам'ятають кадри кінохроніки тих днів; бійці Червоної армії входять у міста і села Західної України. Тисячі людей висипають на вулиці, зі щасливими усмішками, з квітами в руках вітають своїх братів зі Сходу, визволителів від «національного й соціального поневолення панської Польщі». Ця хроніка не була сфальсифікованою. Західні українці справді раділи цій події. От тільки ейфорія тривала недовго, тільки-но працівники НКВС властивими їм методами енергійно взялися «до роботи». Почалася масова депортація визначених категорій мешканців. Тільки поляків у перші дні «возз'єднання» було виселено до Сибіру, Комі АРСР, Казахстану близько 140 тисяч. Десятки тисяч членів різних партій, громадських організацій опинилися за ґратами. Населення Галичини за кілька місяців (станом на січень 1940 року) зменшилося на 400 тисяч. Були заборонені всі українські партії, культурні, спортивні, кооперативні товариства. Далі
    — конфіскація земель, націоналізація промисловості, колективізація, «розкуркулення»...

    Щоб якоюсь мірою зупинити репресії, Провід ОУН-Бандер»), що перебував у Кракові, видав циркуляр усім низовим організаціям з категоричною забороною вдаватися до акцій спротиву стосовно червоноармійців та фахівців, які прибували зі Сходу. До слова, члени ОУН прихід радянської влади зустріли цілком лояльно. Брали участь у виборах до Верховної й місцевих рад, ішли працювати до радянських установ. Щоправда, місцеві мешканці склали всього 10 відсотків від загального числа фахівців та працівників органів влади. Переважну більшість впливових посад отримали прибульці зі Сходу, зокрема з Росії, які не знали ні мови, ні звичок, не розуміли характеру і потреб місцевого люду.

    Проте сподівання Проводу ОУН на ефект свого циркуляра не виправдалися:
    незважаючи ні на що, хвиля репресій все поширювалася, вони охопили десятки, а то й сотні тисяч людей. І чи не найбільшим злочином НКВС у Західній Україні став розстріл у перші дні війни усіх, хто на той час перебував у радянських в'язницях. А це 2464 особи у Львові, 1101 —у Дрогобичі, 1000 — у Станіславі (нині Івано-Франківськ), 2000 — у Луцьку і ще тисячі ув'язнених в інших містах. Радянська влада власноруч створила ворожу до себе атмосферу, і цим можна пояснити, чому в роки війни народилася УПА, і війна на теренах України тривала до середини 50-х років.
    Ціла низка працівників гітлерівських органів вищої влади дотримувалися думки, що в разі війни й окупації України їй необхідно надати права автономії з маріонетковим урядом, як це було зроблено в Словаччині та Хорватії. Зокрема, так вважали начальник рейхсканцелярії НСДРП, а згодом міністр східних територій Альфред Розенберг, начальник абверу — військової розвідки і контррозвідки — Фрідріх Канаріс і навіть сам рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер.
    Готуючись до війни, обидві гілки Організації українських націоналістів — бандерівці й мельниківці — завчасно готували «похідні колони» з метою встановлення української адміністрації на територіях, відвойованих німецькою армією від більшовиків. Проте дуже швидко керівники ОУН остаточно переконалися, що прийшли не визволителі, а звичайні окупанти. Адже фюрера Україна цікавила саме як казково багатий край, що належав би тільки німцям — для постачання продовольства і сировини для німецької промисловості.
    Щойно 30 червня 1941 року заступник Степана Бандери Ярослав Стецько проголосив у Львові створення незалежної Української держави, як разом зі своїми міністрами був заарештований таємною поліцією гестапо і відправлений до концтабору Заксенгаузен. Туди ж потрапив і провідник ОУН Степан Бандера. Андрія Мельника, який не був суворо налаштований проти співпраці з окупантами, деякий час тримали на волі, щоправда, під домашнім арештом у Берліні. Однак, щоб він не набридав своїми меморандумами і протестами проти арештів та розстрілів членів своєї організації, гітлерівці і його відправили до Заксенгаузена, де він перебував до пізньої осені 1944 року.
    Гірка доля спіткала не лише лідерів організації. Згідно з доктриною Гітлера, усіх членів ОУН з перших днів війни почали жорстоко переслідувати. Як бандерівців, так і мельниківців за роки війни було розстріляно не одну тисячу. Доходило навіть до того, що в східних областях єдиним доказом вини при арешті був... західноукраїнський
    діалект підозрюваного.

    * * *
    Відчутних втрат як ОУН-Б, так і ОУН-М понесли і в братовбивчій війні між собою. Це не були відверті бої, здійснювався терор внутрішніх служб безпеки організацій. Внаслідок такого терору загинули відомі діячі визвольних змагань, серед яких полковник Сушко, члени Проводу ОУН-М Сціборський і Сеник. Свій «внесок» робили також радянські партизанські загони, розвідувально-диверсійні групи спеціального Управління МДБ СРСР, якими командував генерал Павло Судоплатов.
    У перші дні війни до окупованого Львова прибули спецбатальйони «Нахтігаль» і «Роланд», укомплектовані переважно членами ОУН, які мали завдання охороняти військові й промислові об'єкти, транспорт, а також боротися проти радянських партизанів. Проте тільки-но гестапо отримало інформацію про націоналістичну діяльність вояків цих батальйонів, вони були негайно виведені за межі України та розформовані. Частина офіцерів і рядових вояків потрапила до концтаборів, в тому числі й «полковник» Ріко (Ріхард) Ярий, який свого часу за дорученням керівництва ОУН вів переговори з адміралом Канарісом про формування батальйонів. Більша ж частина вояків з «Нахтігалю» та «Роланда» була переведена до 201-го батальйону поліції, який вів боротьбу проти радянських партизанів на території Білорусі.

    * * *
    Як відомо, в перші дні окупації Львова там відбулися масові розстріли поляків, євреїв, українців. Уже після війни чекісти ретельно вивчали архівні документи гітлерівських спецслужб, щоб отримати докази участі у розстрілах членів ОУН, зокрема згаданих вище спецбатальйонів. Таких документів не знайшлося. У рапортах місцевих керівників нацистських спецслужб з німецькою пунктуальністю доповідалося, хто саме здійснював розстріли. Це була таємна державна поліція гестапо, поліція безпеки СІПО і українська поліція, укомплектована з місцевих мешканців. Проте, коли фактів немає, їх можна вигадати. Чекісти спільно з партійними органами пропаганди майстерно подали такі «факти». Якщо у розстрілах брали участь представники українського етносу, та ще й поліцаї, то назвемо їх націоналістами й бандерівцями. Отож пішли гуляти по світу звинувачення ОУН у масових розстрілах мирного населення. На цю вудку попалися не тільки «радянські» люди, а й закордонні засоби масової інформації і навіть деякі закордонні юристи.

    * * *
    З наближенням Другої світової війни до кінця Гітлерові вже не мріялося про лаври переможця у війні та архітектора «нової Європи». Він наказав звільнити з концтабору лідерів українських організацій — Бандеру, Мельника, Бульбу-Боровця — і посадити їх за стіл переговорів разом із президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким та гетьманом Павлом Скоропадським. Пропонувалося розробити план створення української армії. Ніхто пропозицію не підтримав, а Бандера навіть зумів утекти з особняка, де учасників наради тримали під наглядом гестапо. Дав згоду очолити таку армію генерал УНР Павло Шандрук, поставивши перед гітлерівцями умови: назвати дивізію «1-ю українською», позбавивши її одіозного позначення «СС»; воякам дати присягу на вірність не фюреру, а українському народові. Та єдине, що зумів зробити старий генерал — це вивести частини дивізії на території Австрії та Італії, де вони були інтерновані американськими та британськими військами.

    * * *
    Україна повністю звільнилася від німецьких окупантів. Проте на її землях тривала війна проти поневолення більшовицького. Служба безпеки ОУН нещадно розправлялася з агентурою КДБ, завербованою серед місцевих мешканців. А органи, знаючи про методи служби безпеки УПА, широко застосовували провокації, внаслідок яких чимало симпатиків ОУН потрапляли під підозру СБ і загинули від рук її вояків. Органи МДБ-КДБ, окрім цього, широко практикували створення псевдобоївок за рахунок захоплених і завербованих підпільників, діями яких керували оперативні працівники. У разі ж убивства радянського представника на спецпоселення відправляли усіх мешканців села, біля якого це сталося.

    Володимир ДУБОВЕНКО.
    ---------------------


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua