МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ЕТНІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ БРОНЗИ. АРІЙСЬКА ПРОБЛЕМА

01/17/2003 | Габелок
http://recult.by.ru/docs/eidu/eidu_04.htm

ЕТНІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ БРОНЗИ. АРІЙСЬКА ПРОБЛЕМА
Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

Упродовж бронзового віку (III—II тис. до н. е.) природні ландшафти наших земель зазнали помітних змін, викликаних антропогенним чинником. В долинах річок та на вододілах, у степах, передгір'ях та серед лісу виростають ланцюжки та скупчення курганів (могил). Курган, як тип поховальної споруди, виник у середовищі пізніх індоєвропейців Надазов'я (середньостогівське населення), але особливого поширення ці споруди набули вже у ямних племен. Саме потужні міграції останніх практично вирішили проблему індоєвропеїзації території України.

Носіїв ямної спільності беззастережно вважають індоєвропейцями археологи, лінгвісти, антропологи. Час її розвитку (приблизно 28— 23 ст. до н. е. ) позначений рухом племен з базового Волго-Дніпровського степового ареалу. Міграція заволзької групи «ямного» населення через Урал на Сибір співвідноситься з відокремленням з індоєвропейського масиву носіїв пратохарської мови — населення афанасіївської археологічної культури. Степи та передгір'я Північного Кавказу стали плацдармом для проникнення хето-лувійської гілки індоєвропейців на південь, до Малої Азії. Рух «ямних» племен на північ між Дніпром та Уралом спинив прафінно-угорський масив населення лісової смуги Європи.

Найпотужніший осередок «ямного» населення фіксується на північ від Азовського та Чорного морів, поміж Доном та Дунаєм [55]. Звідси вздовж Дніпра та Прип'яті на Німан та Віслу й Одер розселялися пра-германо-балто-слов'яни. Від Поділля на захід, через карпатські перевали, рухалися пракельто-ілліро-італіки, а із Західного Надчорномор'я за Дунай уздовж моря на південь просувалися прагреко-вірмено-фракійці. Тож населення, що лишилося на батьківщині поміж Дніпром та Волгою, стало основою праіндоіранської гілки індоєвропейців.

Наведена схема розселення племен індоєвропейської спільності є гіпотетичною. Вона виходить з концепції східноєвропейської прабатьківщини й спирається на простежені й передбачувані міграції носіїв ямної спільності, що фіксуються в III тис. до н. е. на величезних просторах Євразії від Адріатики до Алтаю. В процесі розселення «ямники» втрачали свої корінні ознаки, які, відповідно, переставали визначатися археологічне. Проте матеріальні прояви культури індоєвропейців (кургани, стели, вохра, шнуровий орнамент, вози на колесах, запряжені волами) внаслідок міграцій ямного населення ширяться по всій Європі як об'єктивне свідчення її індоєвропеїзації.

На території України племена ямної спільності за доби ранньої бронзи стають пануючою силою. Зона їх розселення, чітко позначена появою курганів, охоплює степ та лісостеп від Криму до Київського Полісся. Саме тоді в межах сучасного Києва були насипані перші кургани. У Прикарпатті та на Волині «ямникам» протистояли носії культури кулястих амфор [56]. Вони розселилися на схід з теренів Північної Німеччини та Великопольщі, а окремі їх пам'ятки досягають Дніпра в районі Києва.

Тут слід наголосити на особливій ролі та місці Київщини у давній історії України. Від доби енеоліту у населення найпотужніших культур простежується тенденція неодмінно долучати до свого ареалу місцевість довкола Київських пагорбів. Першими, здається, це зробили трипільці, витіснивши звідси неолітичне населення Дніпро-донецької спільності [57]. Середньостогівські племена також намагалися дістатися цього регіону, але вдалося це лише ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих амфор, наближаючись до київських висот. Проте оволодіти ними їм не вдалося. Зате на кулястих амфорах з'являється шнуровий орнамент.

У наступні часи протистояння на широті й довготі Києва тривало. Його засвідчує, зокрема, і гідронімія Київщини, яка є слов'янською, іранською, іллірійською, балтською та германською. Жоден інший регіон у межах України не може похвалитися такою етнічною строкатістю. Пояснити це можна оптимальним географічним розташуванням київських висот. Саме тут могутній стовбур Дніпра віялом розгалужується на три гілки: східну, що Десною та Сеймом веде до басейнів Дону та Оки-Волги; яка головним руслом Дніпра зближується з верхів'ями Волги, а притоками — з Даугавою; західну, що течією Прип'яті прямує до Західного Бугу, Вісли та Німану. Спускаючись Дніпром нижче, можна повернути вздовж Орелі чи Самари на схід і дістатися Донецького кряжу з його покладами мідної руди, а простуючи вздовж Славутича — виплисти до Чорного моря й Криму. Попід київськими пагорбами пролягав важливий трансєвропейський суходільний шлях, що сполучав Приуралля з Карпатським басейном. Він починає функціонувати ще за доби бронзи [58], а на окремих ділянках — ще раніше. Вище Києва починається Полісся — важко прохідне для рухливого населення, а нижче — на лівому березі — закінчується степовий коридор, який завжди використовували неспокійні скотарі. Тож «Київське вікно» поміж лісом та степом було ідеальною, багато в чому безальтерна-тивною, ланкою сполучення поміж Сходом та Заходом. Той, хто володів цим регіоном, опановував важливий вузол європейської торгівлі. За доби міді-бронзи це був обмін металами, бурштином, прикрасами, сіллю, зерном, худобою, хутрами. Не дивно, що Київщина, як жоден інший регіон України, крім Закарпаття, так багата на знахідки металевих речей та ливарних форм для їх відливки.

Доба ранньої бронзи репрезентована в Україні, крім ямної спільності та культури кулястих амфор, яскравою кемі-обінською культурою Криму та Надчорномор'я. Вона виокремлювалася на тлі ямних пам'яток і була, на думку В. М. Даниленка, продовженням азово-чор-номорської лінії розвитку степового енеоліту. Кам'яні поховальні споруди кемі-обінців, розмальовані з середини у килимовому стилі, є шедеврами каменерізного й декоративного мистецтва. Чимось вони нагадують кам'яні склепи культури кулястих амфор, що породило припущення щодо певних зв'язків між названими групами населення. З більшою певністю можна говорити про кавказький вектор зв'язків Кемі-оби. Населення Закарпаття (баденська культура) проживало тоді в системі щільних зв'язків з племенами Карпатського басейну. На північному сході завершувався неоліт ямково-гребінцевої кераміки.

Середній бронзовий вік (23—18 ст. до н. е. ) позначений зміною культурного середовища. В ареалі Ямної спільності, під впливом культурного й етнічного імпульсу з Північного Кавказу, утворюється Катакомбна культурно-історична область [59]. Тут змінюється тип поховальних споруд: замість прямокутних ям в курганах викопують для небіжчиків підземні склепи, відгороджені від вхідної ями дерев'яними чи кам'яними заслонами. Матеріальна ж культура ще лишалася певний час «ямною». Отже, зміна культури не супроводжувалася тотальною зміною населення й, відповідно, етносу. Не зазнає змін і антропологічний тип населення Надчорномор'я. С. Н. Братченко простежив, що катакомбні споруди поширювалися вглиб ямного ареалу від Азовського моря. Проте цілком опанувати «ямний» простір «катакомбни-кам» виявилося не до снаги. На заході Надчорномор'я в ранньоката-комбний час розвивалася буджацька культура, похідна від ямної. Певний час ранньокатакомбне населення перебувало у «ямному» оточенні. Лише на пізньому етапі розвитку, з припливом нових груп населення з калмицьких степів, формуються катакомбні культури другого покоління: донецька — на сході, інгульська — в Надчорномор'ї. У цей час носії катакомбних культур просуваються на захід до р. Прут, піднімаються в лісостеп аж до широти Києва.

Спроба визначити етнічну належність населення Катакомбної області підводить нас впритул до так званої арійської проблеми. Вона традиційно має дві площини — наукову й політичну. Лінгвісти виокремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоїндоєвропейської прамови. Частина археологів та мовознавців ідентифікують арійську людність з ямною спільністю, датуючи період її існування другою половиною III тис. до н. е. [60]. Поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся у першій половині II тис. до н. е. В другій чверті II тис. до н. е. індоарії полишають Європу, простуючи ще не до кінця з'ясованим маршрутом до Індії. Перші прояви мови індоаріїв зафіксовані у писемних джерелах Передньої Азії (1500—1300 рр. до н. е.) [61]. Отже, перебування аріїв за межами Індії сумнівів не викликає.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періодові розвитку Катакомбної області, коли в її межах утворилась низка окремих культур (інгульська, донецька, середньодні провська, середньодонська, передкавказька, нижньоволзька та ін.). У зоні найвищої концентрації катакомбних пам'яток (Прикубання, Надазов'я, Надчорномор'я) О. М. Трубачов виділив шар індоарійської гідронімії та топонімії, відносячи його виключно до скіфо-сарматської доби [62]. Проте його колеги рішуче не погоджуються з таким невиправданим омолоджуванням індоарійських реліктів, вмотивовано зауважуючи, що індоарії могли мешкати в названих регіонах значно раніше — у час поділу арійської спільності на дві гілки [63].

Культурна строкатість пізньокатакомбного світу свідчить про його етнічну неоднорідність. Різними були й ідеологічні уявлення в цьому середовищі. Носії донецької культури великого значення надавали деформації черепів ще з дитячого віку, а інгульське населення використовувало черепи поважних небіжчиків для моделювання портретів померлих. Модельовані таким чином черепи використовували у ритуалах, пов'язаних з культом предків [64]. Достовірно розділити пізньоката-комбні культури на праіндоарійські та праіранські практично неможливо. Не виключено також, що носії окремих культур Катакомбної області могли спілкуватися поміж собою на діалектах кавказьких чи прагрецької мов.

Слід наголосити, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не наблизилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гімнах — ведах. Культура ж ведійських аріїв прабатьківщини активно порівнюється нині з пам'ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могильники зі склепами воїнів-колісничих [65]. У формуванні синташтинської культури брали участь і носії пізньокатакомбних культур.

Зважаючи на сказане, необхідно обережно торкатися арійського аспекту праісторії України й пам'ятати, що, на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв знаходилася далеко від України. Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. Останніми роками вийшли друком і навіть перевидані дві книги, які пропонують лобове розв'язання арійської проблеми на користь лише України [66].1 хоча грубезний том Ю. О. Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами містики, а роман-есей Ю. М. Канигіна більше подібний до відвертої містифікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків Ю. О. Шилова обмежується кількома десятками курганів, розкопаних ним особисто. Оскільки стояли ці кургани колись у Наддніпрянщині, то саме цей регіон і оголошується прабатьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабатьківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму «Данапріс / Дніпро» як «Західна ріка», яке опирається на санскрит [67], але й воно піддане сумніву [68]. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєвропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Ра) [69]. Праісторичну назву Волги зберіг донині мордовський народ, який належить до фінно-угорської мовної сім'ї — давній сусід індоіранців на середній течії цієї ріки. Не коректно тому обходити увагою Волгу в пошуках прабатьківщини аріїв.

Ю. М. Канигін, не обтяжений знанням праісторії, легко пов'язує аріїв з українцями й лукаво пропонує прикрасити прикрасити синьо-жовтий прапор арійським хрестом, тобто свастикою. Політизація арійської проблеми вже призводила до великої трагедії XX ст., а свастика тепер сприймається як зловісний знак етноциду. Сама ж ідеологія ведійських аріїв, побудована на богообраності, зверхності їхнього народу над усіма іншими, ксенофобії, неодноразово використовувалася для історичного виправдання расизму. Расизмом віддають і деякі фантазії вітчизняних аріофілів: «Простір, на якому зародилися білі люди, віддавна вже називають Україною...» [70]. Коли ж до цього додати твердження Ю. М. Канигіна, що Ісус Христос був ... гуцулом, то для висновку про ще один богом обраний народ рукою подати. Етимологи-любителі продукують з аріїв (оріїв) — орачів, не відаючи, що скотарі-арії презирливо ставилися до землеробів і ніколи не орали ниву. Діалектика відносин праслов'ян з аріями* (глибину яких одні дослідники перебільшують, а інші — зводять нанівець) адекватна стосункам українців з кримськими татарами за часів козаччини. Вони ніколи не були однозначними. Зважаючи на все сказане вище, арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу.

З катакомбним населенням сусідили на півночі племена культур шнурової кераміки. Вони заселяли величезні простори лісів Європи від Ютландії до Верхньої Волги в другій половині III та на початку II тис. до н. е., просочуючись місцями в лісостеп. Назва цієї спільності походить від техніки орнаментації кераміки відбитками шнура (мотузки). Термін «шнурові» є досить умовним, адже носії ямних та катакомбних культур також використовували шнур для декорування посуду й формально можуть іменуватися «шнуровими». Вже зазначалося, що культури, які робили з шнура орнаменти?, належали до кола індоєвропейських, тому лінгвісти та археологи схильні вбачати в культурах шнурової кераміки пам'ятки ще нерозчленованої германо-балто-слов'янської мовної спільності. Її носії вели комплексне землеробсько-скотарське господарство, будували кургани для поховань поряд з використанням ґрунтових могильників, практикуючи як кремацію, так й інгумацію небіжчиків.

Київська Наддніпрянщина знову виступала зоною активних культурних контактів поміж двома середньодніпровськими культурами — шнурової кераміки та катакомбною. Зрештою, «катакомбники», утвердившись на Середньому Дніпрі, відіграли провідну роль у формуванні наступної культури багатопружкової кераміки. «Шнуровики», в свою чергу, просочилися до Закарпаття, принісши туди традицію спорудження курганів.

18—17 ст. до н. е. були часом історичних потрясінь та пертурбацій. У первинних державах відбувалися тоді зміни правлячих династій, загинула Харапська цивілізація в долині Інду. На землях України світовий політичний катаклізм озвався черговою зміною археологічних культур. Давні племена України, таким чином, вписалися до ритму світового історичного процесу, щоб уже ніколи з нього не випадати.

Термін «арій» розтлумачено як «повноправний», на противагу іншим «неповноправним» племенам з якими арії контактували.

Пізньопервісні суспільства, які розвивалися паралельно з ранньодер-жавними утвореннями і в певному контакті з останніми, називають синполітейними.

Індоєвропейські племена, ареали розселення та напрями міграцій яких ми намагалися окреслити вище, саме в цей переломний час виходять на авансцену історії. У давніх текстах задокументовано хетську мову в Малій Азії й грецьку на півдні Балканського півострова ще в першій половині II тис. до н. е. В другій половині 16 ст. до н. е. індоарії захоплюють владу в державі хурритів Мітані у Верхній Месопотамії. Сила ранніх індоєвропейських династій полягала в тому, що вони опиралися на вправні загони бойових колісниць, запряжених кіньми. Кожен з правителів особисто був удатним воїном-колісничим, першим на полі бою.

Відомий російський історик та географ Л. М. Гумільов запропонував широко вже обговорену гіпотезу щодо пасіонарних поштовхів, які змінюють рух історії, та пасіонаріїв — груп людей, котрі своєю активністю такі зміни забезпечують [71]. Час перших пасіонарних поштовхів припадає, за Л. Гумільовим, саме на 18—17 ст. до н. е., а роль пасіонаріїв виконала військова аристократія, яка воювала на колісницях.

В ареалі прабатьківщини аріїв на сході Європи склепи колісничих масово були досліджені вже після оприлюднення теорії пасіонарності й засвідчили її перспективність. Максимальну концентрацію склепів виявлено біля стін городищ-протоміст на Південному Уралі (пам'ятки синташтинської культури). Носіїв її найпереконливіше співставлено з індоаріями прабатьківщини [72]. Саме на Південний Урал виходить північним кінцем вісь пасіонарних поштовхів 18—17 ст. до н. е., намічена Л. М. Гумільовим. Протилежний її кінець містився у середній течії Нілу в Африці. На захід та схід від цієї осі хвилеподібне ширилися впливи культурних імпульсів. Західний напрям впливу простежується за знахідками склепів колісничих від Зауралля на Середній Дон [73], де під її впливом сформувалася доно-волзька абашевська культура. Пам'ятки останньої дають найбільшу в Європі концентрацію склепів вої-нів-колісничих [74].

Досягши території України, пасіонарна хвиля призводить до трансформації пізньокатакомбних культур в культуру багатопружко-вої кераміки. Пам'ятки останньої обіймали увесь простір поміж морем та лісом, досягаючи на заході Прикарпаття та Волині. За системою ознак і скотарським спрямуванням господарчої діяльності ця культура продовжує лінію розвитку індоіранських етносів. Оволодівши бойовою колісницею, носії культури багатопружкової кераміки зупинили поширення на захід населення доно-волзької абашевської культури з склепами колісничих і створили власні елітні структури в суспільстві. Етнічною ознакою чоловіків на ту пору став пояс з круглою кістяною пряжкою як елемент бойового обладунку.

На час поширення культури багатопружкової кераміки інші етнокультурні групи були ніби відсунуті до кордонів України. Постшнуро-ві стжижовська культура та почапська група культури Хлопіце-Веселе займали Волинь та Львівщину, підтримуючи германо-балто-слов'янську лінію розвитку. В Закарпатті утвердилася культура Отомань, а в Гірському та Східному Криму — кам'янсько-лівенцівська група пам'яток з орієнтацією зв'язків на Північний Кавказ. Прафінно-угорське населення мар'янівської культури обіймало середню течію Десни та пониззя Сейму на північному сході.

Доба пізньої бронзи (17/16—10 ст. до н. е^) позначена активізацією етнічних процесів. Саме серед старожитностей цього періоду дослідники шукають прабатьківщину слов'ян на просторах, обмежених р. Одером на заході. Середнім та Верхнім Дніпром на сході, Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. На північному сході окресленого ареалу локалізується й прабатьківщина балтійських народів (литовці, латиші, пруси). Цю територію в 17—13 ст. до н. е. заселяли племена Тшинецько-комарівської культурно-історичної області, з якою фахівці пов'язують праслов'яно-балтську мовну спільність. Носії схід-нотшинецької, комарівської та сосницької культур поглинають нечисленне на півночі населення культури багатопружкової кераміки й поширюються правобережним Лісостепом та Поліссям на схід аж до Середнього Подесення [75]. Це було землеробсько-скотарське населення, яке вело осілий спосіб життя у невеликих селах, де налічувалося 10— 20 дерев'яних жител на палях. Небіжчиків праслов'яно-балти ховали на ґрунтових могильниках та під невеликими курганами за обрядом кремації. Рідше трапляються тілопокладення. Для тшинецького (праслов'янського) посуду була характерна тюльпаноподібна форма з прокресленим, пружковим та накольчастим оздобленням. На заключному етапі доби пізньої бронзи (12—10 ст. до н. е. ) східнотшинецька культура змінюється білогрудівською та чорноліською, які продовжують праслов янську лінію розвитку на лісостеповому Правобережжі України [76].

Сосницька культура у Дніпро-Деснянському межиріччі розвивалася паралельно із східнот-шинецькою. С. С. Бере-занська схильна вбачати у носіях сосницької та наступної за нею ле-бедівської культур лінію розвитку прабалтського етносу. Процес розрізнення праслов'янської та прабалтської мовних спільностей, який мав місце в другій половині II тис. до н. е., ймовірно, відбився на відмінностях між пам'ятками Правобережного та Лівобережного Полісся за доби пізньої бронзі.

Сусідами праслов'яно-балтів на півдні лишалося давньоіранське населення степової смуги та лівобережного Лісостепу. Племена культури багатопружкової кераміки відчували тиск не лише з боку праслов'ян з північного заходу, але й зі сходу, коли до басейну Сіверського Дінця просунулися з Середнього Дону групи людності покровської зрубної культури. Остання сформувалася на базі пасіонарних носіїв синташтинської та доно-волзької абашевської культур, після відходу індоаріїв на південь до Азії. Давньоіранське населення займалося переважно осілим скотарством, видобутком та обробкою металів. В результаті взаємодії населення культури багатопружкової кераміки та покровської зрубної культури сформувалася бережнівсько-маївська зрубна культура на степових просторах поміж Дніпром та Волгою (15—13 ст. до н. е.). Проникали «зрубники» й на правий берег Дніпра, піднімаючись до широти Києва, де вступали в контакти з праслов'янським населенням східнотшинець-кої культури. Сюди вони довозили руду, метал у зливках та готові вироби з бронзи з Донецького гірничо-металургійного центру. Міднорудні поклади Донбасу [77] розробляло населення бережнівсько-маїв-ської зрубної культури.


Рис. 14. Житло давніх іранців, с. Іллічівка на Сі-верському Дінці (реконструкція Т. О. Шаповалова).


Рис. 15. Духовний світ індоаріїв: культ бика. Кам'яна скульптурка із Златополя (1) та кременева з Василівки (2).

У другій половині II тис. до н. е. активізуються впливи прафра-ко-іллірійського населення Карпатського басейну на південно-західні регіони України. Носії культури Ноуа розселяються у Верхній Наддністрянщині — ареалі комарівської культури, а також займають середню течію цієї ріки. Пізня культура багатопружкової кераміки між Дніпром та Прутом трансформується у сабатинівську культуру завдяки західним та східним впливам. З бронзовим віком Угорщини було пов'язане населення Закарпаття доби пізньої бронзи (культура Фелшьосьоч-Станове) [78].

Рання та середня фази доби пізньої бронзи співпадають з встановленням сприятливих кліматичних умов у Цен-трально-Східній Європі — вологою і теплою погодою. Відповідно, у проміжок часу 1700— 1200 рр. до н. е. спостерігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кількість пам'яток культур доби пізньої бронзи обчислюється тисячами. Демографічний вибух, пік якого Припадає на 14—13 ст. до Н. е., призвів до виснаження природних ресурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохолодний, за умов перенаселення, мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни проявилися в скороченні кількості поселень на відтинку часу 1200—900 рр. до н. е., а також у повній зміні їх культурного антуражу.


Рис.16. Зображення воїна на колісниці на фрагменті посуду з поселення Безіменне-2 у Надазов'ї.


Рис. 17. Золота чаша з Крижовліна на Одещині: контакти з Мікенською Грецією.

Звичайно, демографічна криза позначилася на етнічній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з південного лісостепу та степової смуги. Населення Західного Надчорномор'я (сабатинівська культура) приєдналося до руху так званих «народів моря», що полонив наприкінці 13-го та в 12 ст. до н. е. Малу Азію та Східне Середземномор'я [79]. Плацдармом для вторгнення «народів моря» на Схід став Балканський півострів. З протилежного боку Чорного моря носії бережнівсько-маївської зрубної культури переселялися через Крим у Прикубання, а з Волго-Донщини — до калмицьких степів і на схід від Каспію. Означений рух на південь пов'язується з переселенням давньоіранських племен із східноєвропейської прабатьківщини до Іранського нагір'я, де вони й з'являються наприкінці II тис. до н. е. [80].

В обезлюдненому іраномовному степу з решток населення сабати-нівської та бережнівсько-маївської зрубної культур утворюється біло-зерська культура. Пам'ятки її зосереджені у приморській смузі та вздовж великих річок. Цим скористалися північні сусіди. Населення білогрудівської та Чорноліської культур, яке дослідники вважали праслов'янським, розселяється правобережним Лісостепом вниз до степового порубіжжя. Паралельно на південь від Десни просувалася пра-балтська група населення Лебедівської культури. Проте їх випередили носії бондарихинської культури, які опанували лівобережний Лісостеп і вийшли до Дніпра на ділянці від Сули до Орелі. Бондарихинці традиційно вважаються представниками прафінно-угорського етнічного масиву, нащадками населення мар'янівської культури.


Рис. 18. Етноси за доби пізньої бронзи (12—10 ст. до п. е.).

Ще більшу активність на заключному етапі доби пізньої бронзи виявила прафрако-іллірійська людність Карпатського басейну. Після 1200 р. носії культури Ґава переходять карпатські перевали й розселяються на Верхньому та Середньому Дністрі. Звідти мігранти просуваються далі на схід до ареалу чорноліської культури в Дніпровському лісостеповому Правобережжі [81]. Окремі проникнення західних артефактів чи й груп населення простежуються ще далі, на схід від Дніпра й до Сіверського Дінця [82]. Нині Чорноліська культура сприймається як поліетнічне (праслов'яно-фрако-іллірійське) утворення.

Етнічна карта України за доби бронзи виглядала несталою, сегмен-тованою. Найвиразніше етнічна спадковість простежується в Степу, на Поліссі та в Закарпатті. Зручна ж для проживання лісостепова зона слугувала ареною міжетнічних контактів і конфліктів. Тут перетиналися зустрічні міграційні рухи зі сходу та заходу, створюючи смугу нестабільності. Історично склалося так, що великі етнокультурні масиви заходили на територію України більшим чи меншим краєм. Ядро ж цих спільностей лишалося назовні, що утруднювало етнічну консолідацію населення обабіч Дніпра. Лише культура багатопружкової кераміки була явищем загальноукраїнського масштабу з міцним місцевим підґрунтям. Проте її носіїв досить швидко посунули з лісостепу, звівши до сили регіонального рівня.


Рис. 19. Дрібна глиняна пластика землеробського населення доби пізньої бронзи.

Упродовж доби бронзи помітна тенденція до діагонального характеру міжетнічних контактів. Тривалий час найбільш дієвою була вісь південний схід — північний захід між праслов'яно-балтським та індоіранським етнічними масивами. Порубіжжям цих контактів виступала Київська Наддніпрянщина. Лише наприкінці доби пізньої бронзи зустрічні рухи прафрако-іллірій-ського та прафінно-угор-ського етнічних масивів поновили вісь південний захід — північний схід. Вони встановили прямі контакти поміж собою на Середній Наддніпрянщині.

Діагональні напрямки зв'язків робили середньодніпровський регі он осередком їх перетину і сходження країв великих етнічних масивів. За спостереженнями антропологів на Київщині, за доби міді-бронзи, сходилися три грандіозні історико-етнічно-етнографічні зони: східноі ндоєвропейська (з основним індоіранським компонентом), централь-ноіндоєвропейська (з праслов'янським та прафрако-іллірійським компонентами), уральсько-палеоєвропейська (з основним фінно-угорським компонентом) [83]. Дніпро у середній та верхній течії виступав прикордонною рікою між двома останніми зонами.

Етнічна строкатість праісторичної України певним чином підтверджується цікавими спостереженнями німецького історика та філолога Г. Шрамма, який взявся до реконструкції давньопівнічнопонтійського гідронімічного шару, що сформувався ще за передскіфської доби. Згідно з Г. Шраммом, Дніпро мав тоді три назви: 1) Варос (у грецькій інтерпретації — Бористен) у степу, 2) Данапрос — у лісостепу, 3) Слову-та — у лісовій зоні на північ від Київських пагорбів. Першу назву дослідник виводить з іранської лексики («Широкий»), другу — з фракійської (від «Вапоууіргоз»), а третя назва Дніпра стала етнонімом слов'ян [84]. Звичайно, це лише гіпотеза, але ж і вся праісторія загалом є сукупністю більш чи менш вірогідних гіпотез.

ЛІТЕРАТУРА
55 - Шапошникова О. Г., Фоменко В. Н., Довженко Н. Д. Ямная культурно-историческая область (южно-бугский вариант).— Свод археологических источников.— К., 1986.— Вып. В1-3.
56 - Свешников И. К. Культура шаровидных амфор.— САИ.— М., 1983.— Вып. В 1-27.
57 - Круц В. А. Позднетрипольские памятники.— С. 154, рис. 62.
58 - Моця О. П., Халіков А. X. Нові дослідження шляху з Булгара в Київ // Археологія.— 1989.— № 4.— С. 149.
59 - Археология Украинской ССР.—Т. 1.— С. 403—420.
60 - Абаев В. И. К вопросу о прародине и древнейших миграциях индоиранских народов // Древний Восток й античный мир.— М., 1972.— С. 36.
61 - Mayrhofer М. Die Indo-Arier im Alten Vorderasien.— Wiesbaden, 1966; Kammenhuber A. Die Arier im Vorderen Orient. - Heildelberg, 1968.
62 - Трубачов О. Н. Лингвистическая периферия древнейшего славянства: индоарийцы в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания.—1977.— .№ 6.
63 - Грантовский З. А., Раевский. Д. С. Об ираноязычном й «индоарийском» населений Северного Причерноморья в античную апоху // Этногенез народов Балкан и Северного Причерноморья.— М., 1984.— С. 47—66.
64 - Отрощенко В. В., Пустовалов С. Ж. Обряд моделировки лица по черепу у племен катакомбной общности // Духовная культура древних обществ на территории Украины.— К., 1991.— С. 59—84.
65 - Генинг В. Ф., Зданович Г. Б., Генинг В. В. Синташта. Археологические памятники арийских племен Урало-Казахстанских степей.— Челябинск, 1992; Аркаим / Сб. статей.— Челябинск,1995.
66 - Шилов Ю.А. Прародина ариев.— К., 1995; Канігин Ю. Путь ариев.— К., 1995.
67 - Zу1а V. The Name Dnieper and the Name of Some of its Tributaries // Onoma.— Т. 14.— 1969.— Р. 228—235.
68 - Шрамм Г. Реки Северного Причерноморья. Историко-филологическое исследование их названий в ранних веках.— М., 1997.— С. 40, сн. 129.
69 - Абаев В. Й. Доистория индоиранцев в свете арио-уральских языковьіх контактов // Этнические проблемы истории Центральний Азии в древности.— М., 1981.— С. 89.
70 - Салига І. Так говорить «Слово...». «Онуки Дажбожі».— Столиця.—13(58).— 1998.— С. 9.
71 - Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период.— Л., 1990.— С. 33—45, рис. 5.
72 - Кузьмина Е. Е. Откуда пришли индоарии? — М., 1994.— 464 с.
73 - Отрощенко В. В. Чотиримісні склепи синташтинської доби // Археологія.— 1997.— № 3.— С. 66—72.
74 - Пряхин А. Д., Беседин. В. И. Конская узда периода средней бронзы в восточноевропейской лесостепи й стени // Российская археология.— 1998.— № 3.— С. 22—33, рис. 1 (карта).
75 - Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине.— К., 1972.-266 с.
76 - Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье.— К., 1961.— С. 228—246.
77 - Татаринов С. И. Древний металл Восточной Украины.— Артемовск, 1993.— 154 с.
78 - Археология Венгрии. Конец II тысячелетия до н. з.— І тысячелетие н. э.— М., 1986.— С.83—93.
79 - Клочко В. І. «Народи моря» та Північне Причорномор'я // Археологія.— 1990.— № 1.— С. 10—17.
80 - Грантовский 3. А. Ранняя история иранских племен Передней Азии.— М., 1970.— С. 355—359.
81 - Смирнова Г. И. Культурно-исторические процессы в бассейне Среднего Днестра в конце II — первой пол. І тыс. до н. э.— Автореф. дисс. ... докт. ист. наук.— К., 1990.— С. 31—34.
82 - Ромашко В. А. Поздний бронзовый век в пограничье лесостепи й степи Левобережной Украини (XII—Х вв. до н. э.).— Дніпропетровськ, 1995.— С. 78—80.
83 - Дяченко В. Д. Антропологічний склад Києва і його околиці у середньовіччі (XI— XIII ст.) // Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984—1989.— К., 1993.— С. 165.
84 - Шрамм Г. Указ. соч.— С. 65—73.— Карта-схема 1.

Відповіді

  • 2003.01.17 | Габелок

    ГРОМАДИ МИСЛИВЦІВ, РИБАЛОК, ЗБИРАЧІВ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ, МЕЗОЛІТУ ТА НЕОЛІТУ

    http://recult.by.ru/docs/eidu/eidu_01.htm

    Дивіться оригінал для малюнків та мап.

    ГРОМАДИ МИСЛИВЦІВ, РИБАЛОК, ЗБИРАЧІВ ВЕРХНЬОГО ПАЛЕОЛІТУ, МЕЗОЛІТУ ТА НЕОЛІТУ
    Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

    «Неоантроп» («нова людина») або ж «Ното заріепв» («людина розумна»), як скромно ми себе називаємо, остаточно сформувалася 40—35 тис. років тому. Оскільки перехідних антропологічних типів людини від неандертальця до кроманьйонця виявити ще не вдалося, процес сапієнтації все ще огорнутий ореолом таємничості. В Україні поки що знайдено мізерну кількість кісток верхньопалеолітичної людини. Проте більш інформативні знахідки на територіях сусідніх держав дають можливість антропологам стверджувати, що тут проживали представники європеоїдної раси з різними морфологічними модифікаціями. Україна входила до ареалу, де відбувався перехід від неандертальців до людей кроманьйонського типу.

    Археологічні знахідки верхньопалеолітичної доби незрівнянно багатші за попередні часи і нараховують понад 800 пам'яток. Хронологічно верхній, або ж пізній, палеоліт поділяється на три періоди, відповідно до коливань льодовикової активності: ранній — 40—24 тис. років назад; середній — 23—18 тис. років; пізній — 17—10 тис. років. Це була доба розквіту мисливського господарства в умовах суворого клімату прильодовикової зони. Південний край льодовика перетинав сучасну Білорусь, а тундрова зона поширювалася на Українське Полісся.

    За доби верхнього палеоліту практично всі регіони України були залюднені. Дослідники виділяють п'ять найвиразніших груп пам'яток: закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову. Перші чотири відносяться до європейської прильодовикової культурної зони пізнього палеоліту, а степові пам'ятки складали півні чну периферію середземноморської культурної зони. Кожна з названих груп населення мала свої види промислових тварин. Палеозоологи В. І. Бібікова та Н. Г. Білан виділили чотири фауністичні варіанти: мамонтовий (середньодніпровський), бізонний (степовий), рангіферно-ек-відно-мамонтовий (волинсько-придністровсько-середньобузький), сай-гачно-цервідний (кримський) [4]. Полювання на згаданих тварин мало видову специфіку, що накладало відбиток на побут та матеріальну культуру локальних груп населення, за якими вже може проглядатися й етнічна диференціація.


    Рис. 1. Реконструкція житла з кісток мамонта з Межиріча ( за І. Г. Підоплічком).

    Аналіз археологічного матеріалу доводить, що наявність значних відмінностей між матеріальною культурою південних та північних регіонів України, зумовлених різною спрямованістю господарської діяльності, призводила зрештою до відмінностей — психічної та мовної. Класифікація верхньопа-леолітичних знахідок дає змогу виділяти археологічні культури. Більша чи менша схожість між ними — підстава до виокремлення на базі сукупності культур культурно-історичних областей. Змінювалися кліматичні умови, видовий склад промислових тварин, відбувалися міграції великих груп населення та перерозподіл мисливських угідь, але господарські та культурні характеристики Півночі й Півдня України ніколи не збігалися. З часом сукупність розбіжностей трансформувалася в етнічні відмінності. Прояви етнічної неоднорідності простежуються в матеріальній культурі, архітектурі, побуті, мистецтві та релігійних віруваннях.

    Суворі умови життя в прильо-довиковій смузі спонукали людей до розвитку житлобудівництва. Рештки жител цього часу досліджені на низці стоянок Північної України. Більшість з них мало округлу форму в основі, викладеній з кісток промислових тварин, головним чином мамонтів. Сферична чи конічна стеля помешкань конструювалася з жердин, прикритих кістками та шкурами тварин. Вогнище влаштовували в центрі споруд [5]. Ускладнену конструкцію мали видовжені трисекційні житла з трьома вогнищами. Така споруда, зокрема, розкопана на стоянці Пушкарі-1 на р. Десна. Пересічна стоянка налічувала 4—6 жител у яких мешкали 5—7 сімей, а загальна кількість жителів сягала 50 осіб. Житла будували в ряд чи колом.


    Рис. 2. Ретушер з жіночим зображенням із Рогалика на Донеччині.


    Рис. 3. Кам'яна Могила. Зображення з гроту чаклуна.

    Досліджені стоянки дозволяють робити обгрунтовані реконструкції соціального устрою кроманьйонських громад. Базовою суспільною одиницею виступає сім'я, яка обіймала житло. Сукупність сімей однієї стоянки утворювала кровноспоріднену громаду (общину), очолювану старійшиною [6]. Громада контролювала закріплені за нею мисливські угіддя, організовувала загінне полювання на великих тварин, проводила розподіл продуктів харчування, накопичених спільною працею. Шлюбні стосунки, за законами екзогамії, могли мати місце лише між представниками різних громад. Отже, родова громада проживала не ізольовано, а в контактах з кількома сусідніми громадами. Об'єднання контактуючих громад утворювало соціально-історичний організм, який з часом розвинувся в плем'я. Вже тоді існував розподіл владних функцій, доповнений відповідною атрибутикою. Зразком найдавніших символів влади є так звані «жезли начальників» з верхньопалеолітич-них стоянок. На жезлі зі стоянки Молодове-5 вирізьблено фігуру людини ще 24 тис. років тому [7].


    Рис. 4. Кам'яна Могила. Зіткнення двох візків, запряжених волами ( III тис. до н. е.).

    Духовні здобутки передають зразки первісного мистецтва й вірувань. Доба верхнього палеоліту позначена спалахом мистецьких здобутків: декоративне та образотворче мистецтво, музика, танок, театралізовані магічні дійства мали місце попід склепіннями печер та жител. С. М. Бібіков блискуче обгрунтував наявність «святкового дому» серед споруд стоянки Мізин на р. Десна. У матеріальному комплексі з цього об'єкта він виявив ударно-шумові музичні інструменти, декоровані візерунками, виконаними червоною фарбою — вохрою [8]. Серією образів жінки-матері репрезентована дрі бна пластика. Декоративне оформлення жител включало не лише розписи стін геометричними композиціями, а й елементи архітектурного орнаменту за рахунок ритмічного розташування кісток тварин. Теми житла й жінки, як запорук життя, стають провідними в тодішньому мистецтві [9]. На півдні, у степовій смузі, де житла були менш капітальними й гірше зберігалися, мистецтво репрезентоване здебільшого графічними композиціями на стінах печер і гротів. Культовим центром в степу стає природний останець Кам'яна Могила у заплаві р. Молочна в Надазов'ї з Гротом Чаклуна. Наступні племена й народи також залишили свої магічно-художні «автографи» на пісковикових брилах Кам'яної Могили, яка таким чином перетворилася на своєрідний кам'яний літопис [10]. Загалом же пам'ятки палеолітичного мистецтва в Україні, не випадаючи з європейського культурного тла, виглядають на ньому достатньо оригінальними й самобутніми.

    На пізньому (фінальному) етапі розвитку верхнього палеоліту, через тенденцію до потепління клімату, сталося поступове вимирання мамонтів. Базовою промисловою твариною стає у прильодовиковій Європі північний олень, а в степовій зоні — дикий кінь. Регіонально-господарська специфіка, таким чином, збереглася. Полювання на рухливих тварин вимагало нових мисливських знарядь. Так з'являються лук зі стрілами. Відповідно й умови життя людей стають більш мобільними.

    Наприкінці верхнього палеоліту люди оселяються й на пагорбах майбутнього Києва. Кирилівську стоянку мисливців на мамонтів відкрив ще сто років тому В. В. Хвойка.

    Перехід від давнього кам'яного віку (палеоліту) до середнього (мезоліту) співпав зі зміною геологічних епох. На зміну льодовиковому періоду (плейстоцену) приходить сучасна геологічна доба — голоцен. Доба мезоліту датується IX—VI тис. до н. е. й поділяється на два періоди — ранній та пізній. Загальне потепління клімату й покращення умов життя істотно вплинуло на зростання кількості населення. Виявлено понад 300 мезолітичних місцезнаходжень. Виділено дві культурно-територіальні зони — південна степова мікролітична та полісько-лісостепова мікро-макролітична. Своєрідний регіон утворювали пам'ятки Середнього Придністров'я та Прикарпаття.

    Головним заняттям мезолітичних груп населення лишалося мисливство. Змінюються лише об'єкти полювання. Промисловими тваринами стають благородний олень, дикі бики, коні, кабани. Зберігається започаткована ще за попередньої доби тенденція до більшої рухливості населення. Головними знаряддями полювання стають лук та стріли. Загінне мисливство змінюється облавним. Застосування кістяного гачка зробило рибальство важливим джерелом поповнення харчового раціону. Розвивалося також річкове збирання молюсків, раків. Серед знарядь праці переважали комбіновані вироби, складені з дрібних кременевих платівок-мікролітів на кістяній чи дерев'яній основі.

    Етнокультурна ситуація за доби мезоліту видається досить складною, зважаючи на значну кількість виділених археологічних культур раннього та пізнього періодів. Проте переважав автохтонний генетичний процес. Безперервна трансформація культурних традицій від палеоліту, через мезоліт, до неолітичної доби простежена в Середньому Придністров'ї (молодовська культура), Нижньому Побужжі (анетівсь-ка культура) та в Криму (гірськокримська культура). На місцевих традиціях сформувалася Дніпровська мезолітична культура, яка входила до найпотужнішої в мезоліті України Кукрекської культурно-історичної області на теренах Надчорномор'я, Надазов'я та Степового Криму. Водночас, з відступом льодовика на північ, населення прильодовикової тундрової зони мігрувало на північ та північний схід, а в Українське Полісся просочувалися через сучасну Польщу носії західних культур. На південному заході, внаслідок взаємодії місцевих та прийшлих компонентів, сформувалася гребениківська культура, а на сході — рогали-цько-царинська ранньомезолітична спільність. Традиції останньої відбилися в донецькій пізньомезолітичній культурі. У Поліссі утворилися своєрідні кудлаївська та пісочнорівська культури [11].

    Нечисленні антропологічні матеріали з могильників Надпоріжжя та Гірського Криму засвідчують, що населення принаймні Південної України відноситься до фізичного типу великої європейської раси. Тобто, вони були кроманьйонцями, хоча й не завжди типовими. Мала місце метисація населення, на що вказує наявність рис давньосередземно-морського, негроїдного і навіть австралоїдного антропологічних типів. Декілька небіжчиків з могильників Надпоріжжя були уражені стрілами, що свідчить про складні міжетнічні відносини в межах України за доби мезоліту.


    Рис. 5. Кам'яна Могила. «Кінська» брила № 27 із зображенням коней та колісниць (II тис. до н. е.).

    Що ж до мовної ситуації, то для епох фінальної стадії пізнього палеоліту та мезоліту лінгвісти схильні бачити високі ступені мовної спі льності. За гіпотетичним ностратичним рівнем праісторії індоєвропейська, алтайська, уральська, дравідська, картвельська та семіто-хаміт-ська мовні сім'ї утворювали етноглотогонічну єдність. В. М. Данилен-ко, конкретизуючи цю тезу, припускав, що населення України входило складовою частиною до палеоєвропейської області, яка межувала на південному сході з протоіндоєвропейським етнічним масивом [12]. М. Д. Андрєєв виділяє бореальну прамову як генетичну основу індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. Ареалом цієї прамови виступає широка зона вздовж 50-ї паралелі від Рейну до Алтаю [13]. 50-та паралель перетинає Україну на широті Києва. При цьому праіндоєвропейський субареал локалізується поміж Рейном та Дніпром, а уральський (фінно-угорський) — між Дніпром та Уралом. За несхожості наведених гіпотез вимальовується порубіжне положення України щодо розташування великих етнічних масивів.

    На думку М. Д. Андрєєва, бореальній прамові відповідала доба пізнього палеоліту, але Л. Л. Залізняк доводить, що реконструйовані умови життя «бореалів» (рухливе мисливство із залученням собаки, рибальство та збирання їстівних рослин) відповідають саме добі мезоліту [14].

    У VII—VI тис. до н. е., за умов росту населення та скорочення поголів'я промислових тварин, назріває криза мисливського господарства, привласнюючого за своєю суттю. Розвиток рибальства, лісового, річкового та степового збиральництва лише частково компенсував брак необхідних продуктів харчування. Привласнююча система господарства гальмувала подальший розвиток суспільства. Середній вік мезолітичного населення в Україні дорівнював лише 23 рокам. Вихід з кризи був можливим лише з переходом до відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. Вже в мезоліті зафіксовані перші спроби приручення диких тварин: спершу собаки, а згодом — свині. Проте для подолання кризи потрібні були докорінні зміни.

    Доба неоліту (VI—ІV/ІІІ тис. до н. е.) стала поворотною в історії людства. Видатний англійський археолог, знайомий з марксизмом, В. Г. Чайлд запровадив поняття «неолітична революція» для якісної оцінки змін, що мали місце в означену добу. Її сутність полягає в переході від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання. Сам процес переходу тривав декілька тисячоліть. Отже, поняття «революція», залучене для оцінки епохальних зрушень доби неоліту, є досить умовним. Найімовірніше, воно підкреслює вагомість, ніж динамічність подій.

    В умовах теплого (атлантичного) природно-кліматичного періоду стабілізується ландшафтний поділ території України на поліську, лісостепову та степову зони. Від середини VI тис. до н. е. починає утворюватися гумусний покрив землі — сучасні українські чорноземи. Формальною ознакою утвердження неоліту є поява кераміки. Продукування глиняного посуду не лише суттєво змінило умови побуту людей (поява рідких гарячих страв у раціоні харчування), а й надало праісто-рикам неоціненний матеріал для вивчення духовної культури давніх племен, їхньої етнічної історії. Вже зазначалося, що вивчати етнічну історію на мікровідмінностях технологій кременеобробних індустрій палеоліту та мезоліту вкрай важко. Аналіз технології виготовлення, декору та семантики орнаментальних мотивів керамічного посуду надає вагоміші підстави для висновків щодо етнічної належності носіїв тих чи інших археологічних культур. Кераміка була дешевою продукцією. Горщики часто й легко розбивалися, а їх уламки викидали без жалю й вони гарно зберігаються в грунті. Керамічний матеріал дає можливість достатньо чітко окреслювати ареали археологічних культур, за якими проглядають обриси етносів.

    Неоліт України формувався під впливом досягнень осередків неолітичної революції Близького Сходу. Неолітизація Європи проходила здебільшого через Балканський півострів та Подунав'я. Так, носії культури Криш заселяють Закарпаття, а населення культури лінійно-стрічкової кераміки — Прикарпаття та Волинь. У середній течії Південного Бугу та Дністра, на місцевій мезолітичній основі та під впливом прибульців із заходу, складається буго-дністровська культура з виявами раннього землеробства у господарській діяльності. У Степовому Подніпров'ї та Західному Надазов'ї, на базі дніпровської мезолітичної культури, розвивається сурська культура з виразними ознаками скотарства, поряд з рибальством та мисливством. На півночі та сході України в ранньонеолітичну добу все ще панувало мисливське господарство в традиціях мезоліту.

    Істотні зміни в етнокультурній ситуації відбуваються у другій половині V тис. до н. е., коли степову смугу, аж до Південного Бугу на заході, займає населення Маріупільської культурно-історичної області. Епонімну пам'ятку (Маріупільський могильник) дослідив М. О. Мака-ренко на будмайданчику заводу «Азовсталь» у 1930 р. [15]. Цей могильник ще й досі лишається найвидатнішою пам'яткою українського неоліту. Ареал же Маріупільської області обіймав степові простори та південний лісостеп аж до Уральських гір на сході. Так утворився величезний полігон для розвитку скотарських традицій — приручення коней, зокрема.

    Рух буго-дністровського населення на північ та взаємодія з тамтешніми мезолітичними племенами спричинили утворення Дніпро-донецької культурно-історичної області, яка обіймала терени від Волині до Донеччини. Тепер навички землеробства та скотарства поширюються майже на всю територію України, включаючи Крим, де на місцевій мезолітичній традиції розвивалася гірськокримська неолітична культура. Лише на північному сході носії культури ямково-гребінцевої кераміки лишалися лісовими мисливцями та рибалками [16].

    Антропологічні матеріали неолітичної доби вельми значні й виразні. Проте походять вони майже виключно з регіонів Надпоріжжя та Надазов'я, репрезентуючи протоєвропейський фізичний тип людини. Деяка своєрідність цих черепів дає змогу фахівцям (В. В. Бунак, І. Й. Гохман) виділяти особливий надпорізько-приазовський (вовнизький) варіант протоєвропейського типу. Простежується спадкоємність з мезолітичними черепами з могильників Надпоріжжя та прояви метисації місцевого населення з прийшлими групами. Небіжчиків ховали на ґрунтових могильниках переважно у випростаному стані, присипаючи тіла вохрою. Фіксуються також нечисленні випадки влаштування тілоспалень.

    Підводячи підсумок тенденціям розвитку людських спільностей на теренах України впродовж кам'яного віку, згадаємо головні віхи: завершився процес формування людини як біологічної істоти; залюднен-ня території України відбувалося із заходу на схід, закінчившись за доби верхнього палеоліту; оформилася суспільна організація типу родової громади (общини), яка розвинулася у мезоліті-неоліті в родоплемінну структуру; мав місце спалах духовної культури у верхньому палеоліті — витоки живопису, графіки, музики, танцю, ранніх форм релігії; спостерігалося прогресуюче удосконалення техніки обробки каменю та кістки, опанування технологією виготовлення керамічного посуду; відбувся перехід від привласнюючих до відтворюючих форм ведення господарства — неолітична революція. Населення України розвивалося в руслі палеоєвропеиських культурних процесів, поширюючи на північ та схід технічні та духовні здобутки людства. Робити певні висновки щодо етнічного складу населення в кам'яному віці важко, за браком необхідних для цього джерел. Наявність двох антропологічних типів та кількох варіантів, різні ландшафтно-кліматичні умови існування та напрями господарчої діяльності вказують на етнічну неоднорідність племен, які населяли Україну в кам'яному віці. Не викликає сумнівів лише те, що це були групи європеоїдного населення, переважно кроманьйонської лінії розвитку.

    ЛІТЕРАТУРА
    4 - Давня історія України.— Т. 1.— С. 55.
    5 - Пидопличко И. Г. Позднепалеолитические жилища из костей мамонта на Украине.— К., 1976.
    6 - Генінг В. Ф. Соціальні формації первісності // Археологія.— 1989.— № 4.— С. 4—6.
    7 - Археология Украинской ССР.— К., 1985.— Т. 1.— С. 59, рис. 17, 4.
    8 - Бибиков С. Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта.— К., 1981.
    9 - Яковлева Л. А. Жилище в мировосприятии позднепалеолитического человека (по материалам поселення Межирич) // Духовная культура древних обществ на территории Украйни.— К., 1991.— С. 8—19.
    10 - Рудинський М. Я. Кам'яна Могила.— К., 1961; Даниленко В. М. Кам'яна Могила.— К., 1986.
    11 - Давня історія України.— Т. 1.— С. 125—136.
    12 - Даниленко В. М. Неолит Украины.— К., 1969.
    13 - Андреев М. Д. Раннеиндоевропейский язнк.— М., 1986.
    14 - Залізняк Л. Л. Нариси стародавньої історії України.— К., 1994.— С. 82.
    15 - Макаренко М. Маріюпільський могильник.— К., 1933. 16 Давня історія України.— Т. 1.— С. 160—175.
    16 - Давня історія України.-Т.1.-С.160-175


    --------------------------------------------------------------------------------
    Реконструкция культуры
    Copyright © AM 2000-2002
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2003.01.17 | Габелок

      ФЕНОМЕН ТРИПІЛЬСЬКО-КУКУТЕНЬСЬКОЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОЇ СПІЛЬНОСТІ. ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ

      http://recult.by.ru/docs/eidu/eidu_02.htm

      Дивіться малюнки та мапи в оригіналі.


      ФЕНОМЕН ТРИПІЛЬСЬКО-КУКУТЕНЬСЬКОЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОЇ СПІЛЬНОСТІ. ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ
      Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

      Доба енеоліту (мідно-кам'яного віку) тривала в Україні біля 1500 років (кінець V — початок III тис. до н. е.). Вона співпадає з пізньоатлантичною фазою голоцену, коли склалися оптимально сприятливі умови для життя людей поміж Дунаєм та Доном. Нова епоха остаточно закріпила перемогу відтворюючих форм господарства над привласнюючими. Впровадження металевих (мідних) знарядь праці значно розширило технічні можливості людини. Мідь у зливках та готових виробах надходила до меж сучасної України. Вона мала велику цінність, стаючи універсальним еквівалентом обміну. Виразнішою стає господарча спеціалізація різних природно-кліматичних зон: скотарство у степовій смузі, землеробство в лісостепу, мисливство та рибальство у Поліссі.

      Розвиток та поглиблення землеробських традицій в Україні беззастережно пов'язується з господарчою діяльністю племен трипільської культури. Історія її появи, розквіту та зникнення складає каркас і головний зміст енеоліту України. Осмислення ролі інших культур цієї доби відбувається у контексті їх більших чи менших зв'язків із Трипіллям. Ретельно розроблена відносна й абсолютна хронологія трипільської культури (О. О. Кандиба-Ольжич, Т. С. Пассек) є еталонною для енеоліту загалом. Трипільське домобудівництво вражає своєю масштабністю, а кераміка та дрібна пластика — художньою досконалістю й естетичною довершеністю. Ця культура ніби випередила свій час і тому має бути розглянута й оцінена як феномен.

      Пам'ятки трипільської культури почали досліджуватися польськими археологами в Прикарпатті у II половині XIX ст. У 1893 р. В. В. Хвойка провів розкопки поселення «неолітичної доби» на вул. Кирилівській у Києві, а згодом дослідив ще низку аналогічних пам'яток на Київщині, зокрема й поблизу с. Трипілля. Доповідь щодо виділення трипільської культури була зроблена В. В. Хвойкою на XI археологічному з'їзді в Києві у 1899 р. На 10 років раніше поблизу м. Ясси в Румунії було відкрите поселення Кукутені, а згодом виділена кукутенська культура, аналогічна трипільській. З часом науковці об'єднали ці два явища в культурно-історичну спільність Трипілля-Кукутені.

      Походження цієї спільності пов'язане з регіоном румунського Прикарпаття, де вона сформувалася у V тис. до н. е. на генетичній основі культури Боян, за участі сусідніх неолітичних культур Карпатського басейну та Прикарпаття. Згодом ранньокукутенські племена перетинають р. Прут і заселяють Прутсько-Дністровське межиріччя, досягаючи сучасної України. Тут, у контакті з носіями неолітичної буго-дністровської культури, формується ранньотрипільська культура, або ж Трипілля А (4000—3600 рр. до н. е.)[17]. Нині р. Дністер є умовним кордоном поміж культурами Кукутені та Трипілля. Далі трипільські племена заселяють Дністро-Бузьке межиріччя, а на середньому етапі (Трипілля В — 3600—3100 р. до н. е.) виходять на правий берег Дніпра на ділянці Канів — Трипілля. Максимального поширення трипільська культура досягає на етапі С (3100—2500 р. до н. е.)[18], коли її носії перетинають в районі м. Києва р. Дніпро й залюднюють пониззя р. Десни на сході. На заході вони заселяють Волинь, а на півдні виходять до Чорного моря в межах сучасної Одеської області. Наприкінці свого тривалого розвитку Трипілля розпалося на п'ять окремих культур (софіївську, городсько-касперівську, західноволинську, вихватинську, усатівську), які загадково зникають, не полишаючи по собі переконливих ліній розвитку.

      Високий, у праісторичних вимірах, рівень розвитку трипільської культури породив фантастичні у своїй основі уявлення щодо праукра-їнської цивілізації [19]. Вони посилилися у зв'язку з відкриттям у 60—70 рр. поселень-гігантів на Черкащині [20], площею 200—450 га, на якій споруджувалося до 3000 жител і проживало 10—15 тис. осіб. Виникла дискусія: чи не були ці грандіозні скупчення жител найдавнішими містами? Відповідь, зрештою, є негативною, оскільки не вдалося виявити спеціалізованих адміністративних та культових об'єктів. Та й вік цих гігантів виявився напрочуд швидкоплинним — 70—100 років. По тому, мешканці полишали поселення, завбачливо спаливши усі тисячі житлових споруд. Деякі дослідники вживають до поселень-гігантів термін «протоміста» [21]. Реально ж за рівнем соціально-економічного розвитку трипільське суспільство лишалося первісним. Землеробство та скотарство ще не давали стабільного надлишку продукції, необхідного для утримання адміністративного апарату. Знаряддя праці продовжували виготовлятися з каменю, кістки та дерева, а мідні вироби лишалися надто дорогими для масового вжитку й малоефективними.


      Рис. 6. Трипільська культура за часів розквіту та її сусіди.
      1 — трипільська культура раннього етапу, 2 — трипільська культура початку середнього етапу ( А — район формування культури, Б — верхньодністровська група, В — середньобузька група, Г — східний ареал культури) , 3 — культура Болград-Алдень, 4 — культура буго-дністровська, 5 — скелянська культура середньостогівської спільності).


      Рис. 7. Поселення трипільської культури Коломийщина І на Київщині (реконструкція Т. С. Пассек).

      Транспортні засоби складалися з волокуш та запряжених волами саней в усі пори року. Екстенсивний характер землеробства виснажував землю, нищив ліси й змушував населення переселятися на ще незаймані землі, яких ставало дедалі менше. Розпорошення носіїв трипільської культури на виснаженій землі стало однією з об'єктивних причин її загибелі [22].

      Наукою сформульовані три універсальні ознаки державності й цивілізації: наявність міст, писемності та гончарного круга. Трипілля ж вийшло на рівень протоміст (?), гончарських печей та знакової системи [23], тобто зупинилися десь на підході до цивілізації. Тут можна було б поставити крапку, коли б не нав'язливі спроби деяких науковців з літературним ухилом і просто літераторів накинути Трипіллю державність, зробити з блискучої, але первісної за сукупністю ознак культури такий собі локомотив світової історії.


      Рис. 8. Двоповерхове житло трипільської культури з Тимкового ( реконструкція Н. Б. Бурдо ).

      По-своєму витлумачивши тези Ю. О. Шилова [24], письменник С. П. Плачинда твердить від імені «незалежних істориків та краєзнавців нової формації»: «Вперше Україна як держава постала в ран-ньотрипільській Оратті початку V тис. до н. е.», а далі закликає «активніше готуватися до семитисячоліття української державності у 2000 році» [25]. Тут можна простежити технологію творення міфу про українсько-трипільську державність. Варто лише порівняти тексти згаданих авторів. Ю. О. Шилов ліпить Аратту з позицій етнічного росіянина-інтернаціоналіста, наголошуючи на євразійській системі зв'язків у цій «державі». С. П. Плачинда, як свідомий українець, прибирає вже з Оратти інтернаціоналізм та євразійськість і наголошує лише на ідеї української державності. Ю. О. Шилов пише, що Аратта, як держава, сформувалася в Подунав'ї, куди впродовж VI — першої половини V тис. до н. е. переміщується центр індоєвропейської спільності. Отже, держава не українська, а індоєвропейська й виникла поза межами України. С. П. Плачинда бере з цього пасажу лише цифри, механічно переносячи їх до Наддніпрянщини, куди, за Ю. О. Шиловим, лише згодом пересувається центр індоєвропейської Аратти.

      Насправді ж історична Аратта не має ніякого стосунку до наших земель. Така держава справді згадана в клинописних текстах Месопотамії часів Саргона Аккадського (кінець III тис. до н. е.). Вона розташовувалась далеко на схід від Месопотамії, ближче до Індії [26]. Нещодавно московський історик О. Кіфішин «вичитав» слово «Аратта» на глиняній табличці з малюнками культури Кереш з Подунав'я [27]. Це прочитання не підтримали філологи, проте Ю. О. Шилов поспішив скористатися сумнівним джерелом. У підсумку народився черговий псевдонауковий міф. Ось як оцінив його німецький дослідник Б. Брентьєс: «Запропонований том [28]... має трагічний аспект. В нього вкладена, очевидно, робота та життя автора і багато фантазій об'єдналися в основну помилкову тезу, яка стверджує, що Аратта, відома з шумерської міфологічної літератури, є Північне Причорномор'я і прабатьківщина аріїв» [29].

      Таким чином, тема державності Трипілля є вичерпаною. Набагато активніше дискутується проблема можливої етнічної належності носіїв трипільської культури. За 100 років обговорення з цього приводу висловилися десятки поважних науковців різного фаху. В. В. Хвойка називав її «давньоарійською», Е. фон Штерн — догрецькою, фракійською у своїй основі. Комплексний підхід до цієї проблеми продемонстрував М. С. Грушевський ще тоді, коли джерелом до вивчення Трипілля правили «...лише кілька відокремлених гнізд, більш менш припадкове викритих, переважно лихо розсліджених і лихо описаних» [30]. Залучивши матеріали порівняльної лінгвістики, антропології, етнології, історик доходить висновку, що трипільська культура відповідає добі індоєвропейської мовної спільності, перед її розрізненням на окремі мовні групи. Адже ця спільність, да даними лінгвістів, проживала в умовах неоліту, а з металів знала тільки мідь. Водночас виразно скотарський ухил господарства індоєвропейців не дозволив М. С. Грушевському прямо ототожнити носіїв трипільської культури з індоєвропейцями [31]. Вважаючи гіпотезу самостійності (автохтонності) Трипілля, висунуту Ед. Мейером, «мало правдоподібною», М. С. Грушевський, як і Хв. Вовк, схилявся до передньосхідних, аж до Месопотамії, витоків цієї культури.

      Після визвольних змагань 1917—1921 рр. серед українських археологів, особливо на вигнанні, вимальовується тенденція вписати трипільську культуру в контекст етнічної історії України. Це була швидше емоційна реакція на невдалу спробу відновлення української державності у повному обсязі, ніж осягнення принципово нової фактологічної бази. Такий підхід не був позбавлений концептуальної логіки: «Гадаємо, що історія України починається з палеоліту ..., що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу» [32]. Але ж чи всі щаблі цієї історії були українськими?

      В. М. Щербаківський твердив, що слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту [33]. Проте навряд чи міг він зарахувати до їх числа трипільців, які «...створили тут, на Україні, ... громадянство малоазійсько-еламського типу...» [34]. Н. Полонська-Василенко не заперечує спроб пов'язати трипільців з українським народом, проте вже на наступній сторінці своєї книги згадує інший загадковий народ, який близько III тис. до н. е. з'явився на теренах Європи й «... опанував усю ту територію, де розгорталася трипільська культура» [35].

      З наведених цитат видно, що спроби прив'язати Трипілля до України в етногенетичному плані наштовхуються на спротив власне трипільського матеріалу, чужорідного за своїм походженням. Для фахівців прихід і зникнення Трипілля є проблемою, а не заковикою, яку можна й не брати до уваги, лаштуючи етногенетичні ланцюжки. Надалі дискусія щодо етнічної належності населення трипільської культури велася в межах окреслених вище точок зору. В. М. Даниленко, здається, був останнім, хто захищав гіпотезу автохтонності Трипілля, ви-водячи його з неолітичної буго-дністровської культури [36]. Б. О. Рибаков не виключав причетності трипільців до індоіранської гілки індоєвропейців, припускаючи, що певна частка носіїв цієї культури стала субстратом для праслов'ян [37]. Д. Я. Телегін активно обстоює фракійську етнічну належність трипільців, мотивуючи свою позицію співпадан-ням ареалів Трипілля й фракійської гідронімії [38]. Зазначимо лише, що на останню претендують також іще декілька культур з наступних періодів праісторії.

      Останнім часом переважає погляд на трипільську культуру як на неіндоєвропейську взагалі. Такому поворотові сприяли дослідження М. Гімбутас, яка наочно співставила комплекси матеріальної та духовної культур ранніх осілих землеробів та мобільних скотарів. Ознаки ін-доєвропейськості виявили останні, а трипільці належать до перших [39]. Втім, припускається можливість індоєвропеїзації для найпізніших локальних груп (культур) трипільського населення, входження їх до праслов'янського субстрату.

      Поступово накопичується антропологічний матеріал для характеристики трипільської людності. На жаль, знахідки раннього та середнього періодів репрезентовані лише поодинокими похованнями. Серійні матеріали походять з низки пізньотрипільських могильників. Вони засвідчують неоднорідність антропологічного типу населення в межах варіантів європеоїдної раси. Переважає середземноморський тип, а традиційний для теренів України протоєвропейський становить меншість [40]. Показово, що протоєвропейці переважають у прикордонних могильниках (Чапаївка, Усатове) та серед жіночих серій (Вихватинці на Дністрі).

      Узагальнюючи результати етнокультурних спостережень, доходимо висновку, що трипільське населення було прийшлим в Україні. М. С. Грушевський, згадуючи попередників слов'янських народів, розподіляє їх на предків та асиміляторів [41]. У носіях трипільської культури раннього та середнього періодів слід вбачати асиміляторів. Лише на пізньому етапі розвитку якась натуралізована частина трипільців долучилася до категорії предків. Ось це й є та тонесенька гіпотетична ниточка, що зв'язувала Трипілля з праслов'янами, а отже і з українцями. Слід також пам'ятати, що між останніми трипільцями й першими історичними слов'янами пролягла безодня часу (понад 3 тис. років), яка вмістила практично всю історію стародавнього світу. Трипілля зникло ще на зорі цієї історії, ще до будівництва перших пірамід.

      Є ще галерея пластичних образів трипільців — тисячі жіночих і десятки чоловічих статуеток. Реалістичніші з них відтворюють обличчя людей Сходу, підтверджуючи висновки антропологів щодо переважання середземноморського та вірменоїдного типів, довгоголових чи круглоголових, але неодмінно з великими горбатими носами [42] — далекі посланці з Близького Сходу.

      ЛІТЕРАТУРА
      17 - Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины.— К., 1989.— С. 180—183, рис. 85.
      18 - Давня історія України,— Т. 1.— С. 236—237. Використання каліброваних радіовуглецевих дат дозволяє розширити й подавнити діапазон розвитку трипільської культури (V — поч. III тис. до н. е.). Див.: Бурдо Н. Б., Віденко М. Ю. Основи хронології Трипілля-Куку-тені // Археологія.— 1998.— № 2.— С. 17—29.
      19 - Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє // Розповіді про Трипілля.— Нью-Йорк, 1978.
      20 - Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культури на Украине // Тезисы докладов.— Тальянки, 1990.— 222 с.
      21 - Шмаглій М. М., Віденко М. Ю. Трипільські протоміста // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 52—63.
      22 - Круц, В. О. Питання демографії трипільської культури // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 30—36.
      23 - Ткачук Т. М. Знакова система трипільської культури // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 91—100.
      24 - Шилов Ю. Аратта — держава трипільців // Русь Київська.— Січень-березень 1994.— С. 13.
      25 - Плачинда С. Коли постала держава Україна // Столиця.— 1998.— № 12 (57).— С. 10.
      26 - Віденко М. Ю. У пошуках держави Аратти // Археологія.— 1995.— № 2.— С. 104—118.
      27 - Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого й древнегреческого мифа // Образ. Смысл в античной культуре.— М., 1990.— С. 31.
      28 - Мається на увазі: Шилов Ю. А. Прародина ариев.— К., 1995.
      29 - Brentjes В. Reviews: Ju. Shilov, Prarodina Аriev, istorija, obrjady, i mify / / Сеntral Аsiatic Journal.— 1998.— 42/1.— 8. 161.
      30 - Грушевський М. Історія України-Руси.— К., 1913.— Т. 1.— С. 46.
      31 - Там само.— С. 32—63.
      32 - Міллер М. О. Студії з ранньої історії Приозів'я. Український морський інститут.— Женева, 1946.— С. 15.
      33 - Щербаківський В. Формація української нації.— Подебради, 1937.
      34 - Щербаківський В. Етнографічний тип українця.— Прага, 1941.
      35 - Полонська-Василенко Н. Історія України.— К., 1992.— Т. 1.— С. 53—55.
      36 - Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї.— К., 1974.
      37 - Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.— М., 1981.— С. 212
      38 - Телегін Д. Я. Про роль носіїв неолітичних культур дніпродвінського регіону в етногенетичних процесах: балти іслов'яни // Археологія.— 1996.— № 1.— С. 35—36, рис. 3.
      39 - Gimbutas М. Рroto-Indoeuropean Culture: the Kurgan Culture during 5, 4 and 3th millenia B. C. // Indo-Europe and Indoeuropeans.— , 1970.— Р. 155—197.
      40 - Давня історія України.— Т. 1.— С. 374—377, рис. 152.
      41 - Грушевський М. Зазн. праця.— Т. 1.— С. 60.
      42 - Мовша Т. Г. Нові дані про антропоморфну реалістичну пластику Трипілля // Археологія.— 1973.— 11.— С. 3—21.


      --------------------------------------------------------------------------------
      Реконструкция культуры
      Copyright © AM 2000-2002
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2003.01.17 | Габелок

        ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ ЕНЕОЛІТУ УКРАЇНИ

        Мапи та малюнки є в оригіналі:

        http://recult.by.ru/docs/eidu/eidu_03.htm



        ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ ЕНЕОЛІТУ УКРАЇНИ
        Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

        Епохи неоліту та енеоліту, за сукупністю показників, відповідають ранньо- та пізньоіндоевропейським стадіям розвитку індоєвропейської прамови, реконструйованої лінгвістами. Ареал ранньоіндоєвропейської прамови мав знаходитися у зоні з континентальним кліматом (холодними зимами та теплим літом) горами та рівнинами, лісами й болотами. Привласнюючі форми господарювання співіснували у ранніх індоєвропейців з примітивним землеробством та скотарством: череди доместикованих тварин включали корів, овець, кіз та свиней, а землеробство було мотичним, підсічним. Серед інших побутово-господарчих артефактів — човен, волокуша, керамічний посуд. Сукупність наведених елементів найліпше відповідає неолітові степів та лісостепу Східної Європи поміж Карпатами та Уралом [43]. Археологічне з ранньо-індоєвропейською мовною спільністю можна пов'язати пам'ятки ма-ріупольсько-с'єзженської культурно-історичної області в ареалі поміж Дніпром та Уралом [44].

        Лексичний фонд гіпотетичної пізньоіндоєвропейської прамови найповніше реконструйовано Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Івановим у фундаментальній двотомній праці [45]. Згідно з розвідками лінгвістів, господарство пізніх індоєвропейців мало виразний скотарсько-землеробський ухил з акцентом на розведенні худоби. До переліку доместико-ваних тварин додається кінь, а землеробство розвинулося в напрямі переходу від мотичного до орного із застосуванням рала та сохи. Серед злакових культур переважали ячмінь та пшениця, вирощувався льон. Серед інших занять — садівництво (яблука, вишні, виноград) та бджо-лярство, обробка міді, срібла й золота, примітивне керамічне виробництво, застосування колісного транспорту, запряженого волами. Суспільний устрій характеризувався виразною патріархальністю — пануванням чоловіків у сім'ї, громаді й племені, як на війні, так і в мирний час. Головний бог індоєвропейців, звичайно ж чоловічої статі, поєднував функції військового ватажка й власника домашньої худоби.

        Рослинний та тваринний світ пізніх індоєвропейців дає змогу локалізувати їх прабатьківщину в зоні помірного клімату поміж Рейном та Волгою. У цьому ж ареалі фіксується в назвах річок та озер давня індоєвропейська гідронімія. Проте проблема прабатьківщини пізніх індоєвропейців, перед розпадом їх спільності на окремі мовні групи, лишається гостро дискусійною впродовж останніх двохсот років, відтоді як 1786 р. англієць У. Джонс обгрунтував близькість інд оєвропейсь ких мов, їх спорідненість у глибинах віків. Спочатку, виходячи з припущення, що санскрит був найдавнішою серед індоєвропейських мов, прабатьківщину індоєвропейців шукали в Азії — на теренах Індії, Центральної Азії, Іранського чи Вірменського нагір'їв. Лише від кінця 50-х років XIX ст. починає ширитися аргументація щодо європейської прабатьківщини індоєвропейців (праці Р. Летема, В. Уїтні, Т. Бенфея та ін.). На початку XX ст. М. С. Грушевський пише вже про рішуче переважання теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців з локалізацією її в межах Східної Європи — прикордонні степу та лісу, в зоні стабільних контактів з фінно-угорськими племенами [46].

        Дослідження в XX ст. не внесли принципових змін до цієї дискусії. Відзначимо блискучу спробу Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванова реанімувати азійську прабатьківщину на Вірменському нагір'ї [47]. Ця гіпотеза високо оцінена лінгвістами, але погано узгоджується з археологічними реаліями. Ряд дослідників, здебільшого російських, обстоюють гіпотезу балканської прабатьківщини, залучаючи до кола індоєвропейських землеробські культури Південної Європи, включаючи Кукутені-Трипілля [48]. Німецькі науковці традиційно обстоюють центральноєвропейську прабатьківщину індогерманців — так вони називають індоєвропейців — поміж Рейном та Віслою [49]. Втім, найпопулярнішою лишається гіпотеза щодо східноєвропейської прабатьківщини з неодмінним включенням до її ареалу й території України. Серед активних адептів цієї гіпотези переважають англомовні дослідники (О. Шрадер, В. Г. Чайлд, М. Гімбутас, Дж. Меллорі та ін. ). З деякими застереженнями визнають можливість знаходження прабатьківщини у надчорно-морській зоні циркумпонтійської (довколачорноморської) культурно-історичної провінції окремі російські археологи [50]. Українські науковці, здається, останніми приступили до розв'язання індоєвропейської проблеми. Навіть аргументований вихід на неї В. М. Даниленка [51] не знайшов жодного відгуку в багатотомній «Історії Української РСР» (Київ, 1977). Лише у 90-ті роки індоєвропейська тема стає обов'язковою в узагальнюючих вітчизняних етноісторичних дослідженнях [52]. Українські автори послідовно обстоюють гіпотезу східноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців. Зазначимо, що розрізнення й подальше розселення індоєвропейців до відповідних регіонів Європи та Азії з східноєвропейського плацдарму виглядає найоптимальнішим.

        Наприкінці V — у першій половині IV тис. до н. е. неквапний рух трипільського населення на схід було зупинено на лінії Дніпра в лісостепу та Південного Бугу в степовій смузі. У зв'язку з цим трипільці мусили розселятися здебільшого на північ та південь. Тільки в районі Києва їм вдалося дещо просочитися на Лівобережжя, поміж прафінно-угорським населенням Полісся та пізньоіндоєвропейськими племенами лісостепу [53]. З прафінно-уграми нині досить впевнено пов'язують носіїв неолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки, а з індоєвропейцями — Середньостогівсько-хвалинську культурно-історичну область [54]. Таким чином, доба розквіту енеолітичних культур в IV тис. до н. е. співпадає на теренах України із взаємодією принаймні трьох великих етнічних масивів — прафінно-угорського, пізньоіндоєвропейського та трипільсько-кукутеньського.


        Рис. 9. Жіноча статуетка трипільської культури з Кошилівців.


        Рис. 10. Верховне божество індоєвропейців — праіндоаріїв. Керносівський ідол.

        Якщо ареал поширення прафінно-угрів лише краєм зачепив північно-східні території України, істотно не впливаючи на перебіг подій, то взаємини трипільського та середньостогівського етнокультурних масивів складали основний сюжет праісторичного процесу за доби енеоліту. Фактично, тут один одному протистояли два світи — світ землеробів та світ скотарів. Ідеологія перших базувалася на вшануванні Великої матері — богині землі та її сакральному шлюбі з чоловічим репрезентантом небесної сфери. Шлюбній угоді землеробів ідеологія скотарів протиставляла силове розв'язання проблем через сакральний двобій обожненого героя чоловічої статі з уособленням зла (земноводним). Тріумф героя супроводжувався неодмінним привласненням усіх статків переможеного, передовсім худоби та пасовиськ. Сакралізація брутальної чоловічої сили у скотарів породила монументальну кам'яну скульптуру (антропоморфні ідоли та фалічні менгіри) на противагу дрібній глиняній пластиці землеробів. Етнокультурними ознаками індоєвропейців, окрім ідолів, виступають також: курган, шнур в оздобленні кераміки, вохра у поховальному ритуалі, клейноди (скіпетри, булави, сокири), а з часом і віз на колесах. Поширення згаданих ознак є переконливим археологічним свідченням індоєвропеїзації Європи й Азії.


        Рис. 11. Модельований череп-портрет з поховання інгульської культури поблизу с. Жовтневе Запорізької обл.

        Упродовж V тис. до н. е. трипільці впевнено контролювали Правобережну Україну й тиск на них з боку пізніх індоєвропейців чи прафін-но-угрів був практично непомітним. Перша степова інвазія на захід, пов'язана із рухом носіїв пам'яток Новоданилівського типу (скелянської культури) Середньостогівсько-хвалинської спільності, проходила вздовж Чорного моря на Нижнє Подунав'я, в обхід трипільського ареалу. З часом контакти поміж землеробами та скотарями стають активні шими. У степу з'являються пам'ятки животилівсько-вовчанського типу, насичені елементами Трипілля. Курганний обряд поховання, вохра, шнуровий орнамент насичують культурні утворення пізнього Трипілля, позначаючи процес індоєвропеїзації населення Правобережної України.


        Рис. 12. Найдавніші клейноди (1 — кам'яна булава з Маріупольського неолітичного могильника, 2 — кам'яний скіпетр з головою коня з енеолітичного кургану біля с. Суворове на Одещині).

        На початку III тис. до н. е. завершується процес розпаду й остаточного зникнення Трипілля. Світ землеробів Центрально-Східної Європи переживає кризу й занепад. Світ скотарів, навпаки, долає внутрішню культурну строкатість Середньостогівсько-хвалинської спільності, консолідуючись у могутню Ямну культурно-історичну спільність. Такі події знаменують завершення доби енеоліту й перехід до раннього бронзового віку. Інтенсивне розселення «ямного» населення, на наш погляд, репрезентує останню фазу розвитку пізньоіндоєвропейської спільності — початок її розгалуження на окремі мовні групи й діалекти.

        ЛІТЕРАТУРА
        43 - Залізняк Л. Л. Зазн. праця.— С. 86.
        44 - Васильєв И. Б., Синюк А. Т. Энеолит восточноевропейской лесостепи.— Куйбышев, 1985.— С. 28—39.
        45 - Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы.— Тбилиси, 1984.— Т. 1, 2.
        46 - Грушевський М. Зазн. праця.— Т. 1.— С. 60—66.
        47 - Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Указ. соч.— Т. 2.— С. 859—969.
        48 - Дьяконов И. М. О прародине носителей индоевропейских диалектов // ВДИ.— 1982.— .№ З, № 4; Трубачов О. Н. Этногенез и культура древнейших славян: (Лингвистические исследования).— М., 1991; Сафронов В. А. Индоевропейские прародины.— Горький, 1989.
        49 - Kossina O. Die Indogermmanen.— Ein Abriss. Das Indogermanische Urvolk.— Leipzig, 1921.
        50 - Мерперт Н. Я. Об этнокультурной ситуации IV—III тысячелетий до н. з. в Циркумпотийской зоне // Древний Восток: этнокультурные связи.— М., 1988.— С. 7—36; Черных Е. Н. Циркумпонтийская провинция й древнейшие индоевропейцы // Там же.— С.37—77.
        51 - Даниленко В. Н. Энеолит Украины...— С. 301—309.
        52 - Залізняк Л. Л. Зазн. праця.— С. 78—100; Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті.— К., 1994.— С. 40—60; Давня історія України.— Т. 1.— С. 3О1—309.
        53 - Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья.— К., 1977.— С. 147— 157, рис. 52.
        54 - Телегін Д. Я. Про роль носіїв неолітичних культур.— Археологія.— 1996.— № 1.— С. 35, рис. 3; Його ж. Середньостогівська культура епохи міді. - К., 1973.


        --------------------------------------------------------------------------------
        Реконструкция культуры
        Copyright © AM 2000-2002
        згорнути/розгорнути гілку відповідей


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua