МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Богдан Червак. Націоналізм в Україні(/)

03/02/2005 | otar
Богдан ЧЕРВАК

НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Вступ

Український націоналістичний рух в сучасній Україні, його організовані форми, дуже часто трактуються як історичне явище, характерне першій половині минулого сторіччя. Тим часом теорія і практика українського націоналізму адаптовані до політичних і суспільних реалій, а тому настав час осмислити тенденції і проблематику сучасного націоналістичного руху, що дасть можливість глибше збагнути сутність складних суспільно-політичних процесів, що їх переживає Українська держава.

На перший погляд, усі питання пов’язані із теоретичними і практичними аспектами діяльності націоналістичного руху вже давно осмислені у минулому сторіччі. Що більше, уже в незалежній Україні з’явилося чимало фундаментальних досліджень з історії, теорії та практики українського націоналізму, які не лише розкривають зміст поняття “український націоналізм”, а й дають вичерпні характеристики усіх його аспектів, зокрема політичного, соціального, економічного тощо.

Проте реалії сучасної України, а точніше жорсткість політичного протистояння й відповідно намагання маніпулювати історичним минулим націоналістичного руху, його базовими світоглядними й ідеологічними принципами змушують час від часу робити деякі уточнення, оскільки існує реальна загроза дискредитації українського націоналізму як складової суспільно-політичного процесу.

Це явище передусім пов’язане із намаганнями частини впливового українського політикуму, який ніколи не ідентифікував себе з організованим націоналістичним рухом, взяти на озброєння окремі ідеологічні й політичні постулати націоналізму.

Першим так званим українським націоналістом став Президент України Леонід Кравчук. Правда, його заява, що президентом незалежної держави має бути націоналіст віддзеркалювала бажане і аж ніяк не ілюструвала дійсність.

У 1999 році несподівано “українським націоналістом” став кандидат у Президенти України соціал-демократ Євген Марчук. Стрижнем його передвиборчих виступів було твердження про необхідність єдності нації як запоруки подолання соціально-економічної кризи. При цьому генерал Марчук позитивно висловлювався про героїчне минуле ОУН та УПА.
Від того часу інтерес до українського націоналізму не згасає. Яскравий приклад — останні парламентські й президентські вибори. "Переконаний соціал-демократ" Віктор Медведчук несподівано почав шукати “націоналістів” у своїй родині. Про “поміркований націоналізм” говорить Володимир Литвин, “прагматичний” — Леонід Кучма, “економічний” – Анатолій Кінах. “Радикальною націоналісткою” стала Юлія Тимошенко.

Своєрідно трактувався український націоналізм під час останньої виборчої кампанії. У цьому плані є характерною стаття Михайла Грищенка “У пошуках втраченої ідеї”, що її помістило Інтернет-видання “Українська правда”, у якій автор намагається проаналізувати феномен останньої виборчої кампанії - вибух націоналізму, який, на переконання автора, дістав “друге дихання” і повернувся у “центр політичного життя”. При цьому М.Грищенко робить висновок, що “наступ“ націоналізму напряму пов'язаний з участю у виборчій кампанії Віктора Ющенка.

На нашу думку, мають рацію автори, які вказують на відродження націоналізму в контексті останніх виборів Президента України. Однак поверховим є твердження, що причиною цього явища є участь у виборчій компанії Віктора Ющенка.

Так, чимало українців вважають В.Ющенка “українським націоналістом”. Через це й голосували за нього. Однак бажання частини населення України бачити у лідері “Нашої України” “українського націоналіста” не вичерпує проблеми.

Передусім сам Ющенко ніколи не називав себе націоналістом й не ідентифікує своєї діяльності з ідеологією українського націоналізму. Треба відверто визнати, що ототожнення В.Ющенка з націоналізмом і націоналістами – результат застосування відповідних політтехнологій, що мали за мету, з одного боку, дискредитувати Ющенка на сході і півдні України, а з другого - позиціювати як демократа і центриста його головного опонента Віктора Януковича.

Отже нинішній “вибух націоналізму” – явище, до певної міри, політтехнологічне, хоч зводити його виключно до спроб маніпуляції на виборах було б великою помилкою.

Націоналізм в незалежній Україні ніколи не був у пошані в середовищі так званої владної еліти. У парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за необхідне проводити націоналістичну політику. Обидвох українських президентів характеризує васальне ставлення до Росії і нездатність належно відстоювати національні інтереси.

Носіями націоналістичної ідеї в Україні є кілька партій та громадських організацій, хоч сама ідея близька значній частині українського населення. І коли “верхи” не сприйняли націоналізму, то “низи” зберегли його енергію і силу. На відміну від балтійських країн, де націоналізм - “номенклатурний”, в Україні він - “народний”. Пригадаймо події довкола українського острова Коса Тузла. Наскільки патріотичною і радикальнішою була позиція громадян України стосовно неприпустимості будь-яких поступок Москві від офіційної постави Уряду й Президента.

Нинішні дискусії щодо націоналізму свідчать, що його ренесанс відбувається завдяки збільшенню соціальної бази тих, хто готовий сприйняти головні постулати націоналістичної ідеології. При цьому впадає у вічі, що “націоналістична філософія” стає надбанням тих, хто ще зовсім недавно вважав за необхідне усіляко відмежовуватися від “українського буржуазного націоналізму”. Скажімо, невід'ємним атрибутом останніх виборчих кампаній є риторика стосовно визнання ОУН і УПА. Характерно, що на ортодоксальній негативній позиції залишаються виключно ліві сили. Решта – артикулюють позитивне вирішення проблеми.

Чому окремі державні мужі, представники ліберальних середовищ так несподівано пройнялися “націоналізмом”?

Що вдалося осягнути українським націоналістам в сучасній Україні?
Насамперед, категорично можна ствердити: націоналістична фразеологія окремих представників нинішньої правлячої верхівки не є результатом її ідеологічних переконань. Звернення до “націоналізму” - результат усвідомлення геополітичних, економічних і політичних реалій. У сучасному світі, де політична і економічна конкуренція спроможні відкинути будь – яку державу на маргінеси цивілізації, лише націоналізм як опертя на власні сили, спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи. Це розуміють у світі. Це починають розуміти в Україні.

Популярність Ющенка значною мірою зумовлена бажанням мати сучасного національного лідера, спроможного консолідувати націю й утвердити Україну як державу європейського зразка. Туга за таким лідером неодмінно переростає у тугу за націоналізмом, який у всі часи культивував ідею могутньої й самодостатньої держави.

Якщо підсумувати досягнення націоналістичного руху впродовж минулого і початку нинішнього сторіччя, то передусім необхідно відзначити домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Саме націоналізм покінчив із комплексом національної меншовартості в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежності України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій “оновленого Союзу”.

Націоналісти “нав’язали” суспільству дискусію щодо ролі та місця національної ідеї в процесі державного творення. Сьогодні практично ніхто не заперечує того, що саме національна ідея має стати стрижнем державного будівництва. Націоналізм став форпостом на шляху тотального засилля русифікації й відповідно виступає за широку українізацію усіх сфер суспільного життя.

Націоналістичний рух став не лише чинником необхідності відновлення історичної справедливості стосовно різних етапів національно-визвольного руху, а спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація – перипетії щодо відзначення 60-ї річниці так званої Волинської трагедії, коли відстоюючи історичну правду, націоналісти не дозволили принизити Українську державу.

Український націоналізм, як ідейний рух, що спрямований на розбудову незалежної держави, водночас утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне право не лише жити у власній державі, а бути її господарем.

До питання про історію націоналістичного руху

Український націоналістичний рух як монолітна політична сила існував не довго. Власне, свій початок він бере у 1929 році, коли у Відні на першому Конгресі українських націоналістів було створено Організацію Українських Націоналістів, яку очолив визначний державний і політичний діяч полковник Євген Коновалець. Діяльність ОУН під проводом Коновальця – найяскравіша сторінка не лише в історії націоналістичного руху, а й національно-визвольної боротьби українського народу. На цьому етапі свого розвитку націоналістичний рух досяг найголовнішого: було закладено ідейні і політичні засади боротьби за відновлення державності, а “українське питання” поставлено руба на міжнародній арені.

Смерть Коновальця, який був ліквідований за особистим наказом Сталіна у 1938 році, нанесла сильний удар по єдності українських націоналістів й засвідчила наміри більшовицької агентури зробити все, щоб нейтралізувати вплив ОУН.

Уже в 1940 році стався перший розкол ОУН: націоналісти поділилися на прихильників Андрія Мельника та Степана Бандери, останній очолив ОУН(р). Не вдаючись до аналізу його причин, сьогодні можна ствердити, що розкол не приніс політичних дивідендів жодній із сторін, натомість послабив вплив українських націоналістів на суспільно-політичне життя України та еміграції.

На переломі 1953-54 років в середовищі ОУН(р) виник новий конфлікт. У його результаті в 1956 році утворилася Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз). Її перший голова – Лев Ребет був ліквідований більшовицьким агентом Б.Сташинським у 1957 році. Згодом Сташинський знищив провідника ОУН(р) С.Бандеру.

Очевидно, що і другий розкол лише загострив протиріччя в середовищі ОУН та став ще одним доказом причетності спецслужб більшовицької Росії, інших держав до розбиття табору націоналістів.

Треба відати належне діаспорним провідникам усіх частин колись єдиної ОУН. Кожен з них докладав зусилля, щоб об'єднати розрізнений націоналістичний рух. Проте, слід визнати, що ці зусилля не дали належного результату.

Водночас необхідно констатувати, що величезною заслугою усіх гілок ОУН є їх неоціненний вклад у здобуття Української державності. Можливо вперше в історії національно-визвольного руху було порушено згубну практику звинувачень за поразки наших державницьких устремлінь. Натомість національно-визвольний рух був спрямований виключно на боротьбу з ворогами українського народу. Так постали похідні групи ОУН, Українська Повстанська Армія, які на території України боролися з усіма окупантами. Конкретним результатом діяльності українських націоналістів стало постання у 1939 році Карпатської України, створення у Львові Державного правління, а у Києві Української Національної Ради, національних інститутів, які засвідчили прагнення української нації до власної державності. У повоєнний період саме українські націоналістичні організації надавали дієву допомогу дисидентському руху, займались виданням і поширенням заборонених в Україні книг, зберегли наукові, культурні та політичні осередки українства.

Націоналісти в незалежній Україні

На початку 90-х років минулого сторіччя націоналістичні організації, проводи яких перебували за кордоном, відновили свою діяльність в Україні. У 1993 році Міністерство юстиції зареєструвало громадську організацію ОУН під проводом Миколи Плав'юка. Також з'являється політична партія Конгрес українських націоналістів (КУН) під проводом Слави Стецько.

Крім згаданих об'єднань про свою причетність до націоналізму задекларувала низка інших партій і громадських організацій. Всеукраїнське об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Соціал-Національна Партія України (СНПУ),Українська консервативна республіканська партія (УКРП), УНА-УНСО – це далеко не повний перелік тих, хто претендував на роль “націоналістичного фактору” в українській політиці.

Впродовж усього часу націоналісти шукали за формою, що може консолідувати націоналістичний рух.

Восени 1993 року Мін'юст зареєстрував політичну партію “Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ)”. Кістяк партії склали члени ОУН(р), які діяли лише в Україні, здебільшого були репресовані й не погоджувалися із політичною практикою проводу революційної ОУН. ОУНвУ задекларувала благородну мету: об'єднати націоналістичний рух. Однак це була безуспішна спроба. Що більше, ОУНвУ пережила низку розколів, а найбільшим її “досягненням” стали підтримка блоку “Народний рух України за єдність”, в народі “третій рух”, під керівництвом Богдана Бойка та активна протидія обранню Президентом України Віктора Ющенка.

Черговою спробою консолідувати націоналістів стало створення у 1998 році політичного блоку “Національний фронт”, основу якого склали Конгрес українських націоналістів, Українська республіканська партія та Українська консервативно-республіканська партія. Блок не здолав 4% порогу на виборах до парламенту. Серед причин називали відсутність “мельниківського крила” та жорстке протистояння з Народним рухом України.

У червні 2003 року на XVI Великому Зборі Українських Націоналістів було оприлюднена декларація про єдність націоналістичних сил. Свій підпис під документом поставили голова ОУН Микола Плав'юк, голова СНПУ Ярослав Андрушків та провідник Всеукраїнської громадської організації “Тризуб ім. С.Бандери Василь Іванишин.

Декларація не розв'язала проблеми консолідації українських націоналістів, проте засвідчила наміри націоналістів, що перебувають у різних організаціях виступити консолідованим націоналістичним рухом.
Наступним кроком на шляху єдності націоналістичного руху стало спільне звернення ОУН та ОУНр з нагоди 75-ї річниці створення Організації Українських Націоналістів. У зверненні не лише відзначається величезна заслуга ОУН в здобутті Української держави, а й підкреслюється, що націоналізм залишається “єдиною об’єднуючою силою, що стоїть на сторожі інтересів українського народу”.
Що не змогли зробити політики зробив Мін'юст. Зокрема, проведена Мін'юстом перереєстрація значно просіяла реєстр націоналістичних партій. На сьогодні, фактично, лише КУН (голова Олексій Івченко) і ВО “Свобода” (колишня Соціал-національна партія України, нині голова – Олег Тягнибок) репрезентують націоналістичне партійне середовище, що, очевидно, сприяє консолідаційним процесам.

25 травня 2004 року голови ОУН, ОУН-р, КУН і ВО “Свобода” оприлюднили заяву “Єдність-запорука перемоги!”, у якій заманіфестували намір об'єднати український націоналістичний рух, перетворити його у сучасну й впливову політичну силу. Це перший документ в історії новітнього націоналістичного руху під яким стоять підписи лідерів найвпливовіших націоналістичних партій і громадських організацій – Миколи Плав’юка, Андрія Гайдамахи, Олега Тягнибока та Олексія Івченка.

... Розколи переживали й переживають не лише українські націоналісти. Скажімо, в Ірландії поряд з поміркованим Оіреахтасом партії Фіанка Фаіл (лідер Еамун Де Валерра) був непримиренний відлам – Шін Фейн. В Індії Національний Конгрес поділився на прихильників Мохандаса Карамчанда Ганді та Балгангатагара Тілака. В Італії націоналісти довший час були поділені на прихильників Беніто Муссоліні та маршала П'єтро Бадольо. Проте націоналісти завжди знаходили шлях до порозуміння, який забезпечував політичний успіх їм та процвітання націй і держав до яких вони належали.

Однак вітчизняний і зарубіжний досвід свідчать, що націоналісти здобувають перемоги лише тоді, коли виступають єдиним фронтом. Так нещодавно було в Австрії, Франції, Індії. Так може бути в Україні.

Націоналісти і проблема влади

Лідери націоналістичних організацій не приховують, що питання влади є для них принциповим. В одному з інтерв'ю, народний депутат України, лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок заявив: "Ми вважаємо, що в 2006-му році в українському парламенті обов'язково має бути фракція українських націоналістів, щоб з будь-якого питання, яке стосується чи внутрішньої, чи зовнішньої політики, чи соціальних, чи економічних питань, має виходити депутат і говорити позицію українських націоналістів. Якщо цього не станеться в 2006-му році, ми боїмося, що ідея українського націоналізму як в парламенті, так і в суспільстві може бути відкинута на десятки років".

Не менш категоричний голова ОУН Микола Плав'юк: "Сьогодні українські націоналісти не вимагають для українського народу нічого іншого, ніж вимагають німці для Німеччини, чи вимагають французи для Франції, чи англійці для Англії. І тому, в тому випадку перед нами стоїть можливість дійти до влади, будучи при владі, реалізувати наші засади, які ми довгий час пропагуємо".

Очевидно, одним із недоліків української влади є відсутність у ній позиційованої націоналістичної складової. Існують різні пояснення такого стану. Проте є одностайність у тому, що так більше не повинно бути. Суспільство готове до належного сприйняття ідеології українського націоналізму, а значить на різних вертикалях влади мають бути українські націоналісти.

Останні вибори у низці європейських країн, зокрема вибори до Європарламенту, де переконливу перемогу здобути європейські націоналістичні партії, засвідчують сприятливу політичну кон'юнктуру, дають непогані шанси українським націоналістам. Тепер тільки від них залежить, коли і в який спосіб буде вирішено це "складне питання" влади. Очевидно, що об'єднаними силами вирішити його набагато легше.

Кінець маргіналів

Реальне об'єднання націоналістичних організацій вирішує одну з найболючіших проблем сучасного націоналістичного руху: розкол ОУН в 1940 році. На жаль, його негативні наслідки мали і мають чималий вплив на сьогодення. Поділ націоналістів на "мельниківців" - "бандерівців", не зважаючи на його анахронічність, залишається бичем організованого націоналізму. "Нам вдалося спільно сісти за стіл переговорів, це є, напевно, історична подія, оскільки разом сидять "бандерівці" і "мельниківці". Це навіть не в нас є справа, разом сидять люди, які впродовж багатьох років не могли знайти спільної мови". - Так прокоментував факт підписання спільної заяви Олег Тягнибок.

Подолання синдрому розколу 1940 року вирішує ще одну проблему націоналістичного руху: відсікання від нього різних псевдо-націоналістичних груп та об'єднань, яких останнім часом наплодилося чимало. Присутність в одному блоці "легітимних націоналістів" з ОУН і ОУН-р, а також найбільших націоналістичних партій КУН і ВО "Свобода" може остаточно похоронити тих, хто, хоч і безуспішно, але наполегливо розігрує націоналістичну карту. Адже ще не забулися "націоналістичні” козаки, корчинські тощо. Власне об'єднання націоналістичних сил є політичним крахом цих маргіналів.

Націоналізм і геополітичні виклики

Авторитет і вплив Організації Українських Націоналістів у 20-30-40 роках минулого сторіччя був зумовлений чітким і зрозумілим баченням перспективи національно-визвольного руху. Альфою і омегою боротьби ОУН було відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Треба віддати належне нашим попередникам: вони зуміли мету свої діяльності зробити реалістичною, зрозумілою широким масам українців. На тлі тодішніх реалій, це було нелегко зробити. Проте, це зайвий раз засвідчує, наскільки актуальною є проблема візії націоналістичного руху.

Унікальність нинішньої ситуації полягає в тому, що динаміка геополітичних змін примушує нас швидко вирішувати внутрішні проблеми. На жаль, ще велика ймовірність того, що Україна може опинитися на узбіччі цивілізаційного прогресу. І якщо в минулому невдачі визвольних змагань пояснювалися „історичною бездержавністю”, то сьогодні будь-який провал у зовнішній чи внутрішній політиці усвідомлюється як поразка української державності.

Останнім часом особливої гостроти набирає тема зовнішньої політики України. Це зумовлено так званою глобалізацією, яка стала могутнім чинником перерозподілу сил на міжнародній арені. Інтеграційні політичні процеси ведуть до створення нових наддержавних утворень. Вони перебувають на різних стадіях формування, але всі претендують на роль наднаціональних утворень, щоб виступати самостійними суб’єктами світової політики.

Глобалізація вважається неминучою, однак не можна не бачити загроз, які вона несе. Передусім – це нівелювання культурної самобутності нації, прищеплення їй універсального способу життя та підпорядкування його економічним інтересам транснаціональних корпорацій.
Динаміка розвитку світових суспільних процесів свідчить, що проблема глобалізму, його можливих негативних наслідків та спроб їх нейтралізації стає однією з домінуючих у державній політиці різних країн.

На жаль, явище глобалізму ще не стало предметом докладного вивчення в Україні, зокрема, органи державної влади не завжди приділяють цьому питанню належну увагу. Однак, це не означає, що процеси глобалізму оминуть Україну, чи не позначаться на її майбутньому. Що більше, його негативні наслідки починає відчувати Україна. Скажімо, російські транснаціональні корпорації вже “окупували” економіку України. Відбувається така звана “американізація” культурного і духовного життя. Україна дедалі відчутніше дистанціюється від невеликого кола провідних країн, що може призвести до її повної маргіналізації. Яскравий приклад – події довкола українського острова Коса Тузла, коли провідні європейські держави та США проігнорували агресивні наміри Москви й залишили Україну віч-на-віч з можливим окупантом.
Як встояти у цьому динамічному, складному й неоднозначному світі?
Це питання актуальне для багатьох країн. Відповідь на нього приречена шукати Україна.

Насамперед необхідно з’ясувати не лише згубні наслідки глобалізації, а й причини, що їх породжують.

Чимало фахівців вважають, що свідомою чи підсвідомою мотивацією глобалізаційного процесу є загальна потреба у підвищенні рівня безпеки. Однак, зважаючи на те, що у сучасній світовій будові існують інтереси різних націй, реальні наслідки глобалізації не можуть бути однаково позитивними для всіх. Саме у цьому причина масових антиглобалістських виступів.

Так чи інакше, але саме нація стає головним об’єктом глобалізації, а значить нація може унеможливити її негативні наслідки.

Більшість аналітиків вважає, що реальною протидією руйнівним впливам глобалізації стане економічне піднесення України та проведення ефективної соціальної політики. Очевидно, що це важлива, але недостатня передумова. Глобалізм – явище суспільне і його не можна трактувати виключно у площині економічних чи соціальних трансформацій.

Сьогодні необхідно переосмислити роль нації-держави як суспільного інституту.

На зорі новітньої незалежності, внаслідок реалізації неоліберального курсу, держава втратила чимало притаманних їй функцій. Зокрема у результаті грабіжницької приватизації вона втратила контроль над багатьма підприємствами стратегічного значення. Натомість у добу глобалізації лише ті держави, які спираються на власні великі корпорації, середні і дрібні підприємства, національну економіку можуть реально конкурувати з провідними транснаціональними корпораціями. Іншими словами, держава має бути не об’єктом глобалізації, а опорною силою, здатною чинити опір економічній чи культурній експансії.

При цьому важливо наголосити ще одну істину: найбільш стабільними суб’єктами міждержавних стосунків є нації, де культура, мораль і духовність стоять на найвищих щаблях суспільної ієрархії.
Зберегти свою самобутність, а отже, не розчинитися у глибокому морі глобалізації можна лише за умови фундаментального переосмислення ролі і місця української культури в суспільному житті держави.
У зв’язку з цим потребує суттєвого уточнення визначення поняття „проукраїнська зовнішня політика”, яким останнім часом користуються практично усі політичні сили.

На нашу думку, суть „проукраїнської зовнішньої політики” полягає в забезпеченні власних політичних, економічних, військових інтересів на шляху інтеграції України до європейської спільноти при збереженні власної культурної самобутності.

Глобалізм – це передусім виклик еліті суспільства. Політичний провід нації має осягнути незаперечну істину: лише націоналізм як опертя на економічну й культурну силу нації спроможний перемогти, на перший погляд, нездоланну міць глобалізації.

...У 20-30х роках минулого століття націоналісти із зброєю в руках захищали українців від польських шовіністів, у 40-50-х - від більшовицьких та німецьких окупантів, у 90-х - піднімали перші національні прапори. Якою буде історична місія українського націоналізму у новому сторіччі?


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua