МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Контрреволюція в Україні

03/14/2005 | О. В. Білецький
(Ідеологічно-історіографічний нарис)

О. В. Білецький

"Великим є прагнення керувати всім світом, і люди намагаються в цьому процвітати. Але я не бачу в тім ніякої вигоди. Світ - це вмістище духу, річ чудесна й загадкова. І не можна володіти ним. Хто ж прагне до цього, зазнає невдачі, бажаючи утримати, тільки втрачає".
Лао-Цзи, "Дао Де Дзін"

"Немає другого царя, тільки один Цар Небесний утішитель, хоч люде і поробили собі царів в постаті своїх братів-людей со страстями і похотями, а то не були царі правдиві, бо цар єсть то такий, що править над усіма, повинен бути розумніший і найсправедливіший над усіх, а розумніший і найсправедливіший єсть Бог, а ті царі со страстями і похотями, і правив над людьми отець страстей і похотей чоловіко-убийця діавол.
І ті царі лукаві побрали з людей таких, що були сильніші або їм нужніші, і назвали їх панами, а других людей поробили їх невольниками, і умножились на землі горе, біднота і хвороба, і нещастя, і незгода".

М. Костомаров, "Книга буття Українського народу"

"Достатньо відомо, що кожна революція до сих пір викликала після себе реакцію або навіть контрреволюцію, котра, правда, ніколи не відкидала націю цілковито назад, до вихідного пункту, але завжди віднімала у народа левову частку його завоювань. Жертвою першої ж реакційної хвилі являлись, за загальним правилом, піонери, ініціатори, зачинщики, які стояли на чолі мас у наступальний період революції; навпаки, на перше місце висувались люди другого плану в союзі з учорашніми ворогами революції. Під драматичними дуелями "корифеїв" на відкритій політичній сцені ставалися зсуви у відносинах поміж класами та, що не менш важливо, глибокі зміни у психології вчора ще революційних мас".
Л.Троцький, "Зраджена революція"


В основі мирної демократичної революції, що розпочалася у СРСР у середині 80-х років минулого століття як типова революція "згори", насамперед, лежали причини загальносистемного характеру. І, напевно, однією з її найголовніших системних причин була комплексна неефективність радянського суспільства, яка поєднувалась з його неспроможністю оптимально функціонувати, позитивно самовдосконалюватись, прогресивно розвиватись та своєчасно адаптуватись у сучасному динамічному світі, що постійно змінюється. Це, головним чином, було викликане загальною понадмірною централізацією радянського суспільства, а також цілою низкою супутніх негативних явищ, котрі остання породжувала прямо таки з "залізною" необхідністю та у дуже великій кількості.
Досягнення колишніми національними республіками СРСР, й серед них Україною, державної незалежності від московської центрократії [1] не було головним завданням цієї революції. Оскільки, об'єктивно, її історичні мета й смисл полягали у наданні нашому суспільству, як єдиній і цілісній соціальній системі, необхідної йому ефективності, динамічності та якісно нових функціональних можливостей. Це мало відбуватися, в першу чергу, через комплексне визволення нашого суспільства з-під тотально-централізованого гніту радянського панівного класу - партійно-державної номенклатури, а також шляхом повного скасування встановленого нею протиприродного суспільного порядку. Таке визволення мало би завершитись переможним утвердженням на пострадянських просторах якісно нового, більш досконалого та набагато продуктивнішого, ніж старий, суспільного ладу, який всюди у світі називають демократичним (народовладним). Справжній демократичний устрій завжди повинен послідовно базуватися - як у своїй теорії, так і на практиці - на загальнолюдських цінностях та принципах: людяності, свободі, автономізмі (самоуправлінні), справедливості, рівноправності, солідарності й такому іншому. Також, як повна діалектична протилежність тоталітарному ладові, він неодмінно має бути децентралізованим, деієрархізованим і переважно "горизонтальним" за своєю структурою.
Cама об'єктивна реальність вимагала від нас проведення термінового, широкого і раціонального роздержавлення. Причому, роздержавлення навіть не стільки колишньої державної власності, скільки всього комплексу нашого громадського життя. І ще від нас вимагалась відповідна реальна, радикальна й цілеспрямована зміна типу нашої соціальної структури, характеру взаємодії між усіма суспільними компонентами (зокрема, між народом і урядом, громадянином і державою), суб'єкта влади, системи державного управління, його ідеології, цілей, засобів, методів і т. п.
Загальносистемне звільнення суспільства від різноманітних пережитків централістичного минулого повинне було швидко й послідовно розповсюдитись на всю організацію нашого соціального комплексу, на всі його частини та елементи. Тоді, як нові демократичні принципи свободи, автономізму і справедливої рівності мали повністю замінити собою старий організаційно-управлінський принцип державно-бюрократичного централізму, який у СРСР на протязі багатьох десятиліть "соромливо" ховався під лукавим самовизначенням "демократичний".
Набуття державної незалежності народами колишніх радянських республік, об'єктивно, ще не означало для них того, що ця демократична революція, яка була у суті своїй антицентристською, вже успішно довершена, а всі її цілі та завдання - виконані. Бо ж, надалі по-справжньому незалежними (й, насамперед, незалежними економічно), вільними від диктату та експлуатації з боку будь-якого нового "Центру", автономними, самодостатніми, самокерованими, ефективно функціонуючими і прогресивно розвинутими системами послідовно мали ставати й усі інші компоненти нашого суспільства: регіони, населені пункти, підприємства, організації. Й навіть всі окремі громадяни...
На думку автора, нове радянське керівництво на чолі з М.С.Горбачовим у цілому правильно визначило стратегічну мету й завдання демократичної революції, ініціатором якої воно якраз і стало. Проте, розпочавши цю революцію, у силу цілого ряду причин суб'єктивного й об'єктивного характеру, це керівництво, на жаль, не змогло довести її до логічного завершення. Однак, історичним фактом являється те, що в результаті здійснення цієї революції загальний стан нашого суспільства все ж таки дійсно став набагато демократичнішим, більш вільним і прогресивним у порівнянні з тим, який існував до початку так званої "Перебудови".
Тому в 1991 році перед Українським народом, який на той час тільки що придбав свою державну незалежність, дійсно відкривалися нові й світлі соціальні перспективи, а також досить широкі можливості для подальшого вільного, прогресивного і по-справжньому демократичного розвитку. Але ці можливості були нами тоді бездарно втрачені.
Відбулося це, головним чином, через те, що вже незабаром в Україні, усупереч нормальній логіці її історичного та системного розвитку, розпочався "повзучий" контрреволюційний процес, який триває й досі. Він спрямований не лише на ліквідацію реальних демократичних досягнень попереднього історичного періоду, але й на реставрацію надмірної централізації нашої суспільної системи.
Суть цього контрреволюційного процесу полягає у здійсненні тими, хто складає тепер український панівний клас, цілеспрямованої та послідовної реакційної діяльності. Об'єктивно, ця діяльність суттєво шкодить цілісності та єдності нашого суспільства, усіляко загрожує його життєздатності, свободі, незалежності й безпеці. Вона, фактично, спрямована на відродження, поширення й зміцнення (правда, тепер вже у трохи інших - псевдонаціональних, псевдодемократичних та псевдоринкових формах) найгірших системних якостей попереднього суспільно-політичного ладу, історично віджилої соціальної структури, регресивної та несправедливої системи суспільних відносин. Й саме тих, підкреслимо, відносин, котрі грунтуються на надмірній концентрації всієї політичної й економічної влади, офіційних повноважень і юридичних прав, а також основної маси системних ресурсів у руках одного-єдиного, домінуючого "Центру". Того, що являється щирим виразником та затятим захисником специфічних інтересів дуже невеликої і практично повністю відокремленої від суспільства (насамперед, особливими й винятково привілейованими умовами свого повсякденного існування) соціальної групи, яка складається з так званих "професійних керівників держави", членів їхніх родин, приятелів і особисто відданого почту.
Базовою опорою та рушійною силою сучасного контрреволюційного процесу в Україні виступає новий, тепер уже київський "Центр", що втілений в інституті президентства. Фактично, повністю замінивши собою колишній московський ЦК КПРС, сьогодні саме він концентрує, виражає й охороняє специфічні "державницькі" інтереси дуже вузького кола "своїх" осіб, що тісно згрупувалися довкола нього.
Намагаючись чесно і об'єктивно аналізувати та оцінювати результати системних процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні на протязі останнього десятиліття, ми не можемо не визнати того факту, що уведення у нас інституту президентства у 1991 році не лише було діалектично нелогічним і об'єктивно непотрібним. Воно також виявилося вельми непродуманим і глибоко помилковим політичним кроком, який призвів до дуже тяжких наслідків для нашого суспільства. Адже у своєму кінцевому результаті саме ця фатальна політична помилка й породила в українській суспільній системі (яка й без того знаходилася у кризовому стані) цілу купу додаткових серйозних проблем, котрі ще більше ускладнили наше існування і перешкодили подальшому прогресивному розвиткові України.
Ще тоді, у 1991 році, логіка та об'єктивні інтереси системного розвитку України вимагали від нас не поспішної та бездумної "розбудови держави" (тобто, цілком у ленінському смислі, розбудови "апарату насильства меншості над більшістю"), не першочергового впровадження президентства, не відродження й понадмірного зміцнення застарілої і неефективної централістичної системи державного управління у вигляді пресловутої "виконавчої вертикалі", а цілком протилежного. Зокрема, радикального й позитивного вирішення двох найважливіших проблем: відчуження народу від публічної влади, а виробника - від результатів його власної праці. Об’єктивними завданнями революції були: впровадження політичних інститутів прямого народовладдя і справжнього громадського самоуправління; розосередження державної влади та оптимізація структури держуправління; упровадження справжньої соціальної справедливості й дійсної рівності прав та можливостей для всіх громадян; розосередження державної власності, справедливе розподілення її серед усіх громадян (при обов’язковому залишенні у загальнонародній власності тих базових галузей і господарських об’єктів, що забезпечують життєдіяльність і безпеку країни); припинення несправедливого й понадмірного вилучення додаткової вартості у тих, хто її створює; ліквідація несправедливої системи номенклатурних пільг і привілеїв, та інше.
Тобто мова тут іде якраз про ті необхідні заходи системної трансформації нашого суспільства, завдяки яким якраз і можна досягти загальної мети - стрімкого й значного підвищення функціональної ефективності та адаптаційних можливостей, справжньої самостійності та конкурентноздатності України в сучасному світі. Отож, доки ці та інші важливі проблеми, що повязані з об'єктивними вимогами системного розвитку України, не будуть нами вирішені найоптимальнішим чином, доти у нас буде зберігатись і загострюватись революційно-кризова ситуція...
За своїм походженням інститут президентства взагалі має, так би мовити, військово-монархічно-автократичний характер [2]. Саме звідси й виникає оте цілком природне для нього “внутрішнє” прагнення до жорсткого централізму, до авторитарно-тоталітарних ідеології і методів управління, до свавільного командування й надмірної регламентації громадського життя, до переважного застосування всіляких насильницьких засобів впливу, до побудови ієрархічно-лінійної "виконавчої вертикалі" (такої собі "владної піраміди"), яка підпорядкована особисто президентові, виключно ним одним формується та контролюється. Звідси ж походить і тяжіння цієї інституції до встановлення режиму власної диктатури й тиранії, до узурпації всієї суспільної влади і всього того, що цю владу реально забезпечує й зберігає, до одноосібного вирішення безлічі різноманітних, навіть найдрібніших питань. Особливо ж це стосується питань призначення й звільнення майже не всіх посадових осіб у державі, покарання й нагородження громадян (що, до речі, є додатковими засобами встановлення їх особистої залежності від "першої особи") й т. ін. Крім того, президент де-факто являється єдиною з усіх громадян в державі особою, котра, на порушення демократичного принципу рівноправ'я, легально володіє найбільшими владними можливостями й здатністю визначальним чином впливати на загальносистемні процеси. Тому він цілком спроможний (у певних, зрозуміло, межах, що встановлюються об'єктивними законами розвитку природи й суспільства) корегувати ці процеси у вигідному особисто для себе та свого найближчого оточення напрямку.
Навіть незалежно від особистих моральних якостей того чи іншого президента, інститут президентства сам по собі, - й особливо тоді, коли він є закритою і самодостатньою системою, що володіє безліччю всіляких прав і повноважень, а дієві соціальні запобіжники та контроль за його діяльністю з боку народу практично відсутні, - неминуче буде прагнути до зміцнення свого монопольно-пануючого становища в соціумі, до перманентного посилення власного впливу через жорстку централізацію й концентрацію у своїх руках "усієї повноти державної влади", засобів її впливу, до встановлення повного контролю за всіма суспільними ресурсами, до ослаблення та підпорядкування собі всіх інших органів управління, усіх соціальних структур і, нарешті, усього суспільства. А відбуватися це неодмінно буде на тлі перманентного посилення процесів олігархізації та бюрократизації, сваволі центральної влади та її місцевих "сатрапів", усіляких чиновницьких зловживань і корупції, попрання громадянських прав та свобод, безлічі грубих і зухвалих порушень конституційно встановленого демократичного порядку з боку начебто законної центральної влади.
Вивчаючи новітню політичну історію, можна помітити певну системну закономірність. Полягає вона у тому, що майже відразу ж після впровадження інституту президентства, у більшості молодих демократій починають відбуватися процеси надмірної централізації, концентрації, монополізації та антиконституційної узурпації влади, а також несправедливого привласнення суспільної власності (під приводом її широкої народної приватизації). Й робиться це якраз тими окремими особами, які або самі стають президентами, або ж входять до найближчого президентського оточення, - і, отже, або самі володіють, або є вельми наближеними до тих необмежених владних можливостей, які надає будь-якій людині ця вища державна посада.
Таким чином, на підставі спорідненості специфічних особистих і групових інтересів і цілей, саме на базі інституту президентства з "залізною" неминучістю відбувається утворення та консолідація вузького кола "своїх" осіб - такої собі "політичної мафії". Вона, ця "мафія", досить швидко й вельми послідовно перетворює молоді незалежні держави з демократичних республік на, так би мовити, "президентські монархії". Тобто, на такі держави-перевертні, котрі за власними основними законами нібито і являються народовладними, але ж насправді, у суті своїй, є жорстко централізованими, автократично-олігархічними деспотіями.
Особливо це стосується саме тих молодих демократій, народи яких вже раніше перебували під владою авторитарного чи тоталітарного режиму. Такі народи дуже часто не мають ані власного демократичного досвіду, ані належного способу мислення й відповідних традицій, ані певних правових, організаційних та "фізичних" засобів збереження своєї влади, що спеціально призначені для своєчасного запобігання відродженню деспотичної тиранії. Тому ці народи не встигають навіть усвідомити початок центрократичної контрреволюції. Бо, як свідчить історичний досвід, звичайно така контрреволюція починає відбуватися непомітно й дуже підступно: "м'яким", "реформаторським" шляхом незначних, але цілком послідовних змін, що кояться у певному напрямку - концентрації і монополізації у руках вузького кола окремих осіб державної влади і власності. А от коли вже кількість таких змін переходить у якість, й це вже стає помітним для всіх, то ці народи, як правило, виявляються не в змозі самостійно та ефективно захистити свій конституційний демократичний лад.
Отож, загально відомі й вельми численні історичні факти переконливо свідчать про те, що упровадження інституту президентства, - цієї історично віджилої "монархічної ремінісценції" (за дуже влучним визначенням М.М.Алексєєва), - являється для молодих демократій дуже й дуже небезпечним кроком, який завжди потенційно загрожує їх подальшому існуванню і прогресивному розвитку. Ось тому можна зробити висновок, що інститут президентства для них є взагалі категорично протипоказаним [3].
На жаль, українські законодавці, котрі у 1991 р. стали ініціаторами та засновниками в нашій країні інституту президентства, за своєю переважною більшістю виявилися політиками некомпетентними, недосвідченими, необачними й недальновидними, що не змогли передбачити навіть найближчих негативних наслідків власних політичних рішень. І от, мабуть, саме тому вони не лише вельми поспішно заснували цей могутній політичний інститут, але й відразу ж наділили його надмірно широкими правами й повноваженнями. Скоріше за все, діючи саме таким чином, вони керувалися досить розповсюдженим у нас "побутовим" уявленням про те, що нібито ефективного вирішення проблем суспільства можна досягти лише шляхом його централізації і надмірної концентрації управлінських функцій, прав та повноважень у якомусь єдиному виконавчому центрі. Або навіть у руках якоїсь однієї особи - у даному разі президента.
Надмірні президентські права й повноваження згодом не звужувались і не відбирались, як це свого часу радив робити Аристотель (і що було би, до речі, цілком логічним, адже протиприродна перевантаженість президента й уряду всілякими функціями якраз і робить їх системно неефективними інституціями). Навпаки, із плином часу вони усе більше й більше розширювались і доповнювались. Крім того, ми вже вказували вище на те, що в Україні не були вчасно створені належні соціально-політичні механізми реального прямого народовладдя і справжнього самоврядування. Також ще й досі практично відсутні певні суспільні засоби, що спеціально призначені для ефективного стримування "нездорових" амбіцій державної влади, для постійного громадського контролю за діяльністю абсолютно всіх державних інституцій, у тому числі й президентства, а також для здійснення могутнього скеровуючого впливу на них з боку вищого політичного суб'єкту країни - народу. А саме це, треба сказати, при справжньому демократичному ладові є річчю просто вкрай необхідною та обов'язковою.
"Якщо врахувати, що владні повноваження надмірно сконцентровані в руках Президента, - зауважує в газеті "Дзеркало тижня" А.Гриценко, керівник аналітичного центру ім. О.Разумкова, - то нинішня криза (тут мається на увазі українська політична криза, що була викликана у 2000 році так званою "справою Георгія Гонгадзе" - О.Б.) не є останньою. Кризи будуть виникати постійно й у всіх сферах, причому незалежно від персоналій. Виходить, і тут є основа для діалогу з людьми, що пропонують перерозподіл президентських повноважень на користь парламенту й уряду" [3].
А ось що думає з цього ж приводу народний депутат, доктор юридичних наук В.Сиренко. У газеті "Голос України" він пише, зокрема, таке:
"Постійне, безупинне, явне й неявне, активне і пасивне протистояння між Президентом і парламентом приводить до кризи державної влади в цілому, паралізує демократичні процеси розвитку в Україні, зупиняє інтелектуальний пошук виходу з управлінсько-економічної кризи, псує зміст і засоби реформування суспільних інститутів. Очікування всіх соціальних верств розбиваються об безглузду й неможливу в правовій, демократичній, соціальній державі боротьбу законодавчої й президентської влади... в умовах президентської форми правління Україна не має уряду, який самостійно приймає рішення і несе за ці рішення самостійну відповідальність... управлінські рішення в державі приймаються в бюрократичних глибинах адміністрації Президента, в олігархічних кланах, інших схованих від громадськості колах, але тільки не в конституційно працюючих установах... Народ, котрий обрав раз на п'ять років Президента,.. уплинути на хід подій протягом цих п'яти років уже не може. Хіба що, через багатотисячні демонстрації, політичні страйки, бунти, революції. А де ж демократичні механізми зворотного зв'язку: урядове рішення - народ - уряд? Їх немає. Президентська форма правління їх просто не передбачає..." [4].
Про те, що введення інституту президентства в 1991 р. не було викликане об'єктивною необхідністю, але було переважно актом суб'єктивно-вольового характеру, свідчать і деякі висловлення першого Президента України Л.М.Кравчука. Він, зокрема, згадує таке: "Як прийшло рішення? Воно не відразу з'явилося - брати участь у президентській кампанії... У нашому суспільстві запанував дух президентства. Та й не тільки в нашому, усюди почали обирати кандидатів у президенти. Але від мене особисто не виходила ідея президентства українців. Я не був переконаний, що ми готові до такої форми правління. Але наші депутати, особливо демократична частина [!], увесь час наполягали на тому, щоб і Україна мала свого президента. Тоді ж і винесли на Верховну Раду проект закону про вибори президента і про президента. І дуже швидко проект став законом..." [5].
Очевидно, серйозні сумніви в тому, що нашій країні дійсно необхідний інститут президентства, дуже досвідчений і поміркований політик, екс-президент України Л.М.Кравчук зберіг і донині. У всякому разі, у своєму інтерв'ю газеті "День" він висловився з цієї нагоди у такий спосіб: "У нас сьогодні не може бути чисто парламентської або чисто президентської республіки. Ми не готові до цього. По-перше, ми - європейська країна, а в Європі немає чисто президентської країни. Ми сповідуємо філософію президентсько-парламентської, як перехідної. Я думаю, умовно років через 10-15 прийдемо до європейської схеми, більш парламентської. Тому що вищим законом демократії є наявність парламенту й демократизм вирішення всіх проблем у суспільстві через парламент" [6].
Таким чином, із появою інституту президентства в Україні не лише цілком штучно було утворене і конституційно оформлене додаткове і дуже потужне джерело соціальної напруги, усіляких системних конфліктів і гострих проблем (між іншим, точнісінько таке, яким до того часу якраз і була так звана "Партія"). Одночасно були створені найсприятливіші умови, у тому числі правові, для використання цієї могутньої політичної установи з контрреволюційною метою поступового придушення молодої української демократії, антиконституційної узурпації влади та присвоєння загальнонародної власності деякими особами, що якраз і були кревно зацікавленими саме у цьому...
Й тим не менше, вважаємо, що навіть інститут президентства, при всій його дійсно значній негативній ролі у подіях сучасної української історії, не став тим найбільш вирішальним фактором, що послужив основною причиною поступового перетворення процесу нашої демократично-антицентричної революції на свою діалектичну протилежність - авторитарно-центрократичну контрреволюцію. Таким фактором був і все ще, на жаль, залишається фактор внутрішньої людської та соціальної природи. Ним є загальна світоглядна, ментально-психологічна, теоретична й методологічна неготовність українського суспільства до своєї свободи та незалежності, до творчого процесу революційного конструювання власної, більш досконалої, ефективної, оптимально функціонуючої та динамічної соціальної системи, що має нову прогресивну якість суспільних відносин, володіє потужною історичною перспективою, оптимістично дивиться у своє віддалене майбутнє і рішуче прагне до нього.
Фактично, саме на це, тобто на вирішальну роль ментально-психологічного фактора, звертає увагу й історик О.Д.Бойко. Зокрема, характеризуючи новий історичний період, до якого Україна вступила у 1991 році, він пише: "По-перше, рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовила на перших порах утрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а в кінцевому підсумку - тривалий "урочистий марш на місці" на роздоріжжі реформ. По-друге, перетворення почались при вкрай низькому рівні політичної, економічної культури мислення. Чотири роки тому в соціальній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками застою й невдачами перебудови. Сама ж мета отримання Україною незалежності уявлялась нечітко і мала швидше характер емоцій, аніж свідомого вибору. По-третє, варто пам'ятати, що політично незалежною Україна стала цілком не самостійно, практично внаслідок своєрідної закономірної випадковості, пов'язаної з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 р., а не в результаті внутрішніх політичних процесів - національно-визвольних змагань або демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватись у 1988-1991 рр. Тому в момент проголошення Україною незалежності у суспільній свідомості ще не встигло з'явитись та закріпитись розуміння масштабу завдань створення в Україні нового суспільства" [7].
Вірно вбачаючи у так званому "перехідному періоді" дві стадії й умовно називаючи їх "романтичною" та "прагматичною", цей автор цілком справедливо вказує на те, що розділяючою лінією між ними стала виборча кампанія середини 1994 р. "Характерною особливістю романтичної стадії, - пише він, - було те, що в цей час майже непомітно сталась трансформація суспільних орієнтирів: розбудова держави, яка у грудні 1991 р. вважалася ключовою умовою й засобом досягнення мети, а саме - забезпечення загальнолюдських цінностей, прав та свобод, поступово сама перетворилась у мету, катастрофічно втративши свою соціальну направленість. Як наслідок - періодичні урядові та парламентські дебати про "соціальний захист" на практиці стали своєрідним сигналом про наближення чергового візиту держави у кишеню народу" [8].
Отже, із настанням "прагматичної" стадії (середина 1994 р.) в Україні починає все більше й більше "набирати обертів" контрреволюційний процес централізаторського реваншу. Саме з цього моменту він переходить із майже прихованої й млявої у відкриту та активну форму. Перманентно посилюючись, цей процес продовжується й донині. Весь цей час він супроводжується поступовою, але вельми послідовною й фактичною ліквідацією теперішнім центрократичним режимом навіть тих обмежених демократичних досягнень, які були здобуті народом ще у період горбачовської Перебудови та розвалу СРСР. Й особливо це стосується гласності, свободи слова та отримання інформації, природного права всіх громадян на самоврядування, права не тільки самим безпосередньо брати участь в управлінні справами держави й суспільства, але й вільно й за власним розсудом обирати (так само, як і достроково зміщати) президента, народних депутатів та інших своїх "слуг-заступників".
До речі, якраз у цій політичній сфері "реформаторські" досягнення "нових централізаторів" України є такими значними, а їхні "спеціальні виборчі технології" вже настільки "обкатані" (особливо після проведення референдуму 2000 р., котрий буцімто був ініційований народом й начебто відбувся), що вже на найближчих виборах народ узагалі може стати їм взагалі непотрібним для "демократичного" обрання президента, депутатів парламенту або для формування органів місцевого самоврядування (або ж, хіба що, потрібним лише в якості пересічних та слухняних статистів, для формального "відведення очей" світової громадськості). Адже, як відомо, при всякому жорстко централізованому авторитарному чи тоталітарному режимі вибори звичайно виграє не той, за кого насправді голосує народ, а той, хто організує підрахунок народних голосів...
Ото ж, дійсно лиховісним пророцтвом по відношенню до нетривалої, але вельми трагічної історії незалежної України лунає сьогодні думка великого американця Т. Джефферсона, котра була висловлена ним ще наприкінці XVIII століття: "Погляди теперішніх членів законодавчих органів абсолютно чесні. Вивести їх за межі їх власної сфери діяльності може тільки спритність інших людей або їх спільна необачність. Й так, можливо, буде продовжуватись ще деякий час, але не дуже довго. Люди швидко навчаться витягати користь із володіння будь-якими правами та владою, які вони мають або можуть привласнити. Незабаром виявиться, що суспільні кошти та свобода суспільства, які повинні знаходитись в руках трьох інститутів влади, але з необачності опинились в руках тільки одного, є джерелами багатства та панування для тих, хто ними володіє... Слід очікувати того часу, а він незабаром, коли корупція у нашій країні, як і у тій, від якої ми утворились, охопить тих, що стоять на чолі правління та розповсюдиться від них на весь народ, коли вони стануть купувати голоси народу та примусять його заплатити собі повною ціною. Людська натура однакова по обидва боки Атлантичного океану, і вона буде залишатись однаковою при впливі одних й тих же причин. Протистояти корупції та тиранії треба до того, як вони заволодіють нами. Краще взагалі не впускати вовка до вівчарні, аніж сподіватись на те, що зможеш видрати йому ікла та кігті після того, як він туди увійде" [9].
Головним наслідком сучасної центрократичної контрреволюції, яка під виглядом демократично-ринкового реформування цілеспрямовано й послідовно проводиться у нас, стало те, що незалежна Україна дуже швидко перетворилась на неефективну й нежиттєздатну соціальну систему, котра стабільно деградує та поволі руйнується. Це, насамперед, має місце тому, що переважна більшість українських громадян володіє сьогодні вельми обмеженими системними ресурсами, які вони не в змозі своєчасно поповнити до життєво необхідного їм рівня за причини систематичного та централізованого їх вилучення правлячим центрократичним режимом [10].
Основна історична відповідальність за це "неподобство" об'єктивно лягає на всі гілки нинішньої української державної влади (і виконавчу, і законодавчу, і судову), на всю централістично улаштовану систему державного управління. У теперішній централістичній (отже, авторитарній, протилюдській, антидемократичній, олігархічній, бюрократичній і т. п.) якості цей управлінський компонент суспільства просто органічно нездатен виконувати свої прямі функціональні обов'язки. Тобто, вiн цілком природним чином виявляється не в змозі добре й ефективно управляти (у розумінні "координувати", "диригувати") загальними справами українського суспільства, а також належним чином сприяти реалізації його загальносистемних цілей, завдань та інтересів.
Проте, використовуючи свій легальний статус, силу державних законів і засобів впливу, ця "нова-стара" управлінська система (яка, нагадаємо, якраз і є панівним класом українського суспільства) вельми непогано справляється з іншими своїми функціями, які вона сама для себе й визначає. Так, як і у добрі старі часи, вона продовжує експлуатувати суспільство і громадян за допомогою встановлених нею ж самою систем податків, оплати праці та соціального забезпечення. Вона безконтрольно розпоряджається основними ресурсами суспільства, несправедливо привласнює собі загальнонародне майно і поточні результати праці переважної більшості громадян. Й, нарешті, вона намагається авторитарно командувати всіма, щось самочинно дозволяє або не дозволяє робити, дріб'язково у все втручається.
Для підтвердження сказаного вище, пошлемося хоча би на висновки фахівців з Українського центру економічних та політичних досліджень. "Таким чином, - резюмують провідні експерти УЦЕПІ, заздалегідь приводячи ряд конкретних даних, що вказують на динаміку, темпи та ступінь загальносистемної деградації України за останні десять років, - на панелі пульту держуправління багато індикаторів уже давно подають аварійні сигнали. Система виконавчої влади в Україні вже багато років не відповідає ані рівню завдань, які стоять перед державою, ані сучасним управлінським стандартам... Власне, причини низької ефективності виконавчої вертикалі відомі. Це неузгодженість дій та суперечливість рішень, що приймаються, низька виконавча дисципліна, дублювання функцій різними відомствами та надмірна концентрація їх у центрі. Це незбалансована регіональна політика, котра призводить до потворної диспропорції у розвитку регіонів, закритість влади та корупція, що роз'їдає державну машину" [11].
Експерти УЦЕПІ повідомляють нам і деякі цікаві факти, які красномовно свідчать: явно недемократичний процес концентрації влади та централізації управління, який має місце в Україні сьогодні, давно вже перейшов усякі припустимі межі. Та навіть встигнув придбати при цьому нездоровий, ірраціональний характер. "У минулому [1999-му] році, - пишуть вони, - уряд приймав рішення, наприклад, "Про забезпечення життєдіяльності житлово-комунального господарства смт. Сергіївка", "Про створення Надвірнянського коледжу". Cаме урядовими актами розмитнювалась пара бульдозерів, пеpедавались сканери та комп'ютери й т. ін. Ось цих "т. ін." було надмірно багато. У четвертому кварталі минулого року тільки питання про нагородження склали майже чверть всіх урядових постанов..." [12].
Після ознайомлення з такого роду фактами складається чітке уявлення про те, що нині нашою країною керують не "переконані демократи-реформатори" й не справжні "професіонали управління" (як про це, до речі, дехто полюбляє постійно cтверджувати, бо, певне, й сам дуже хоче вірити у власні міфи). Керують нею, здебільшого, випадкові і функціонально непридатні до цього виду діяльності люди - некомпетентні й безвідповідальні дилетанти-центрократи, випускники старої партноменклатурної школи. Вони внутрішньо неспроможні мислити глобально та системно, діяти демократично й гуманно. Не мають вони й необхідного рівня управлінської культури, спеціальних знань, відповідних здібностей та досвіду. Дуже часто вони не володіють навіть елементарними уявленнями про об'єктивні суспільні закони, сутність, цілі та методи справжнього управління суспільством. Разом із тим, вони ще й принципово не бажають управляти країною належним чином. А саме: керуючись загальнонародними інтересами і цілями, приймати своєчасні, оптимальні й ефективні управлінські рішення, котрі би запобігали виникненню негативних соціальних проблем і конфліктів, а також сприяли продуктивному функціонуванню всього нашого суспільного комплексу та всіх його компонентів.
Проте, вони все ж таки прагнуть постійно знаходитись "у центрі" та "нагорі" даного соціуму. Причина тому є банальною: значні й дуже "приємні" переваги, можливості й пільги, що особисто їм, у порівнянні з усіма іншими співгромадянами, несправедливо надає таке вигідне керівне становище. Цілком зрозуміло, що загальна політична та економічна свобода, справедлива рівність і демократія у дійсності їм не потрібні. Адже останні, будучи реально запровадженими в нашій країні, можуть суттєво загрожувати стабільності їхнього нинішнього cоціального становища та їхньому власному матеріальному добробуту. От саме тому, заради збереження особистої влади й неправедно набутої власності, вони тепер здійснюють свою контрреволюційно-антинародну діяльність, використовуючи при цьому усі свої владні можливості та "адмінресурси". Й уже стає цілком очевидним, що кінцевою метою цієї контрреволюції являється антиконституційна, комплексна, повна й безповоротна "прихватизація" всієї України, - разом з усіма її природними багатствами, суспільними ресурсами й навіть з усіма громадянами…
Отже, усім нам необхідно добре усвідомити той очевидний факт, що шлях надмірної централізації, яким так упевнено веде Україну її нинішня правляча верхівка, у дійсності не є й ніколи не зможе стати шляхом до справжньої свободи, демократії та прогресу. В нашому цивілізаційному розвитку це є зворотний, регресивний шлях, що однозначно веде українське суспільство у темне минуле, до деспотичної тиранії та рабства. Це - украй небезпечний шлях до чергової тоталітарної прірви, з якої для багатьох із нас, нині сущих, уже ніколи не буде вороття!

* * * * *

Сьогодні перед нами, хто живе в теперішній Україні, усе частіше постає класичне людське питання: "Що робити?". Відповідь на нього, яка закономірно випливає з власних довгих і тяжких роздумів автора про сучасну долю рідної Батьківщини, може бути лише такою.
Нам усім, сучасним українцям, все ж таки належить разом виконати свою історичну місію й послідовно довершити саме ту демократично-антицентричну, системно-визвольну революцію, яка розпочалася в СРСР наприкінці минулого століття, а потім була загальмована контрреволюційними силами та їхніми центрократичними "реформами" вже після отримання Україною незалежності.
На інше логічне питання: "Яким чином робити цю революцію?", - зараз можна відповісти лише загально: неодмінно "оксамитовим", тобто виключно мирним і ненасильницьким шляхом. Тому що, як свідчить історія, способи людських дій завжди визначають їх кінцевий результат...
А ще при цьому нам належало би розумно й творчо використовувати позитивний революційний досвід і знання, що вже набуті як нашим власним, так і іншими демократичними і суверенними народами світу.
При здійсненні цієї революції нам обов'язково слідувало би концентруватися не на помсті та огульному руйнуванні "усього старого", а на діалектично-прогресивному й позитивно-конструктивному характері тих історичних завдань, що перед нами об'єктивно стоять. А також - на нашій провідній меті, якою, на думку автора, являється прискорене перетворення України на вільне, сучасне, оптимально функціонуюче, ефективне та солідарне громадянське суспільство.
Останнього ж, певне, можна буде досягти лише шляхом реальної, швидкої, радикальної й послідовної заміни нинішнього центрократично-олігархічного типу нашої суспільної організації новим, прогресивним, децентралізованим та дійсно народовладним типом.
Нарешті зауважимо, що найвищим законом демократії є природне право всякого народу - як і природне право кожної окремої людини - на життя, на свободу, на політичну владу та самоврядування, на щасливе й повноцінне буття, на економічне процвітання, на вільний духовний і культурний розвиток. Тому нам неодмінно треба сьогодні прагнути до того, щоб у результаті здійснення нашої мирної, демократичної, розбудовчої революції цей основний закон демократії реалізувався в Україні якомога скоріше й найповнішою мірою. Тільки тоді наша Україна дійсно зможе перетворитись на оту суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову (тобто насправді життєздатну, динамічну, потужну, ефективну, всебічно розвинену в системному плані країну), яка нині лише віртуально існує у нашій Конституції.
Отож, рішуче перетворити цю конституційну віртуальність на нашу буденну реальність - ось для нас чи не найголовніше історичне завдання найближчого часу.

05 травня 2002 р.
м. Харків

ПРИМІТКИ

1. Центрократія, або "влада центру" - нове поняття, яке тут уводиться, утворене від двох іноземних слів: лат. centrum - центр, осереддя, та грецьк. сratos - влада. Воно означає: а) один із двох основних типів системної організації суспільства, так би мовити, "військово-державний" або "вертикальний" тип суспільного устрою, для якого найбільш характерними являються жорсткі централізація, субординація, ієрархічність, а також насильство й примус як головні способи взаємодії; б) форму державного управління, при якій уся реальна політична та економічна влада, засоби її здійснення, права (й особливо право прийняття важливих політичних рішень), найбільша частина суспільної власності та інших ресурсів надмірно концентруються у руках т. зв. "центру". Ним звичайно являється головна державна посада чи певний колегіальний орган, що знаходиться нагорі багатоповерхової, ієрархічно улаштованої "владної піраміди". По суті, центрократія (а її цілком можливо розглядати ще як необхідний атрибут і характерну ознаку усякого авторитарного чи тоталітарного режиму) є прямою діалектичною протилежністю демократії, її антиподом. Але нині дуже часто трапляється так, що центрократичні режими свідомо прагнуть назовні виглядати як демократія, формально навіть впроваджуючи в країні, де вони панують, традиційні атрибути останньої: демократичну конституцію, парламент, систему виборів й таке інше. Типовими прикладами центрократій являються деспотичні держави стародавнього Сходу, гітлерівська Германія, СРСР (особливо сталінської доби), сучасна Україна та переважна більшість пострадянських країн СНД.
2. М.М.Алєксєєв слушно зауважив, що свого часу інститут президентства "виник у наслідку відомих монархічних ремінісценцій, що були навіяні, головним чином, Монтеск'є" (Див.: Алексеев Н.Н. Идея "земного града" в христианском вероучении. // Путь, №5, октябрь-ноябрь 1926 г. - С.19.). Як відомо, ідея Ш.Монтеск’є про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову була реалізована у моделі державного ладу, що нині зветься “західною” або “реальною демократією”. Але Монтеск’є не вводив такого поняття, як “президент”. У своїй фундаментальній праці “Про дух законів” (М., 1955) він писав буквально ось що: “Виконавча влада повинна бути в руках м о н а р х а, бо ця сторона правління, яка майже завжди потребує дії швидкої, краще виконується одним, ніж багатьма; напроти, все, що залежить від законодавчої влади, часто краще улаштовується багатьма, ніж одним”. То ж треба дивитися правді в очі: інститут президентства, котрий сьогодні вважається демократичним, у дійсності, за своєю природою, є суто монархічним атавізмом. А “монархізм” (автократія) і “республіканізм” (демократія) завжди були і остаються діалектичними протилежностями…
3. Не випадковим, а цілком закономірним є те, що президенти багатьох сучасних “демократій” (а по суті - конституційних монархій) постійно прагнуть здобувати для себе все більш широкі владні права і повноваження, фактично, перетворюючись таким чином на класичних абсолютних монархів. Отже, сьогодні для всієї світової демократії саме ця загальна тенденція становить дуже серйозну і небезпечну проблему, не помічати яку вже просто стає неможливим. Адже вона не лише свідчить про існування глибокої системної кризи сучасної “реальної демократії”, але й вказує на об’єктивну необхідність прискореного пошуку нових, прогресивних, насправді демократичних, більш досконалих та ефективних форм організації суспільної влади.
4. Гриценко А. Угроза? Национальной? Безопасности? // "Зеркало недели", №7 (331), 17 февраля 2001 г. - С.5
5. Сиренко В. Питання назріле! Україна потребує зміни форми правління // Голос України, №27 (2527), 13 лютого 2001 р. - С.4.
6. Чемерис В. Президент. - К., 1994. - С.225-226
7. Чемерис И. Леонид Кравчук: "Давление на депутатов уже не дает результата, а вызывает сопротивление". // День. - № 92, 26 мая 2000 г. - С.18
8. Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси з новітньої історії). - К.: Магiстр-S, 1996. - С.27.
9. Там само.
10. Джефферсон Т. Автобиография. Заметки о штате Виргиния. - Л.: Наука, 1990.- С.198-199.
11. Автору уже доводилось раніше вказувати на те, що "тривале й послідовне вилучення владою у суспільства за допомогою існуючих в Україні систем податків і цін практично всієї додаткової та необхідної вартостей якраз і являється основною політико-економічною причиною не лише "тінезації" вітчизняної економіки, але й узагалі всього сучасного української загальносистемної кризи... До цього часу в країні склалася вкрай ненормальна і дуже складна системна ситуація. Вона характеризується тим, що суспільство в цілому і переважна більшість його компонентів за роки української незалежності були цілеспрямовано [і централізовано] позбавлені об'єктивно необхідних їм субстратів певної кількості та якості. Окрім того, вони нині не мають практично ніякої легальної можливості поповнити їх до оптимального рівня. Як наслідок, це вже призвело до того, що суспільство та його компоненти виявились занадто виснаженими й знекровленими. Тому вони втратили всяку здатність самовідтворюватись і прогресивно розвиватись". (Белецкий А. В. Снова о "тени", или Информация к размышлению "воинствующих тенеборцев". // Вестник Международного славянского ун-та (Харьков). - №1, 1999. - С.15).
12. Гриценко А., Жданов И., Пашков М. Административная реформа: Дальше. Дальше? Дальше! / Зеркало недели. - №22 (295), 3-9 июня 2000 г. - С. 3.)
13. Там само.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua