МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Цікава книга для тих, хто цікавиться Другою світовою

08/02/2007 | Navigator
“Русские на снегу: судьба человека на фоне исторической метели”, изданная во Львове книга бывшего летчика-истребителя Дмитрия Панова в издательстве “СПОЛОМ” в 2003 году, относится к числу очень немногочисленных правдивых свидетельств о минувшей войне. Это мемуары полковника авиации, участника боевых действий 1941 — 1945 гг. Дмитрия Пантелеевича Панова (1910 — 1994) . Д. П. Панов закончил свою службу в Прикарпатском военном округе, во Львове, чем и объясняется появление его книги в этом городе. Автор — уроженец Кубани, поэтому и повествование свое начинает с описания родного края, изобильного плодородной землей, дичью, рыбой, щедро одаренного природой. Он прожил большую и бурную жизнь, и ему было что рассказать читателям. К сожалению, книга очень быстро исчезла с прилавков киевских магазинов, поэтому считаю своим долгом ознакомить читательскую аудиторию нашей газеты с этим незаурядным явлением в военной мемуаристике.
...
"РУССКИЕ НА СНЕГУ" ("Сполон", Львiв, 2003), цитата со стр. 454-456:
...уже стучала жена замполита полка Щербакова и возбужденно говорила: "Звонили из лагеря, нужно срочно выезжать, началась война". Впопыхах одевшись, я стал вызывать машину, но мне ответили, что она уже выехала. Из ДОСов [ДОС – " дома офицерского состава"] выскакивали на ходу одеваясь, летчики и техники и сразу же прыгали в кузов. Водитель дал полный газ и мы понеслись на нашей трехтонке, которая отчаянно завывала двигателем, на аэродром Вильшанка. На этот раз мы уже не замечали красот окружающего пейзажа, у каждого внутри возник холодный ком. С этого момента судьба каждого становилась игрушкой в водовороте грозных событий.
На аэродроме Шипитов встретил нас резким выговором по поводу того, что, мол, говорил он вчера, а мы не послушали и болтались где-то, в то время, как три эскадрильи полка уже над Киевом. Все делалось быстро. Мы заправили ленты в пулеметы и запустили двигатели. Через несколько минут наши "этажерки" уже отчаянно завывали, готовые к взлету. Я доложил Шипитову о готовности эскадрильи. Он связался по телефону с дивизией, штаб которой находился тогда в помещении нынешнего КВИРТУ, что по Воздухофлотскому шоссе [КВВИРТУ - Киевское высшее военное инженерное радиотехническое училище - известное военное училище советских времен, которое после 1991 преобразовалось в военный институт и высвободило многие здания. И кстати, КВВИРТУ в советское время (до 1991) находилось не на Воздухофлотском , но уже во второй половине дня перебрался, как и было запланированно на случай начала войны, в подвалы дома военной гостиницы по улице Полупанова, 15, что недалеко от Золотых Ворот. А наблюдательный пункт дивизии разместился на плоской крыше гостиницы "Киев", что неподалеку, на улице Короленко , откуда весь город, как на ладони. Мне приходилось бывать на крыше этого, тогда самого высокого в Киеве здания, разместившегося неподалеку от днепровских круч, которые прикрывают город от ветров с востока. Командный пункт был примитивным: телефоны, радиостанция и работа на глазок. Все это добро прикрывала маскировочная сетка. Так вот, из дивизии нам было приказано вылететь навстречу противнику, стремящемуся к Киеву.
Одиннадцать наших "этажерок" уже через несколько минут были над столицей Украины. Красавец-город раскинулся перед нами в лучах утреннего солнца. Не знаю человека, которого не волновала бы панорама Киева. А тогда Днепр украшал еще и великолепный Цепной мост, находившийся в районе нынешнего моста "Метро". Это величественное сооружение, построенное по заказу киевского купечества англичанами за 90 миллионов золотых рублей, удивительно вписалось в днепровский пейзаж, увенчанный куполами Печерской Лавры. По этому мосту в два ряда двигался транспорт, а посередине бегали трамваи: в Бровары и обратно. Насколько мост вписался в киевский пейзаж, настолько его сейчас изуродовали дикие памятники эпохи окончания коммунистического режима: уродливая баба и дурацкая арка, под которыми исчезли дивные киевские места, столетиями украшавшие город.
Но тогда, ранним утром, 22 июня 1941 года, я убедился, что сбылись мои самые дурные предчувствия. Несколько девяток германских бомбардировщиков совершенно беспрепятственно преодолели почти полтысячи километров от нашей западной границы до Киева, миновав несколько кругов системы ПВО абсолютно не замеченными и спокойно вывалили свой бомбовый груз на спящий город. С воздуха было видно три крупных очага пожаров. Дымно горел литейный цех завода "Большевик", который изготавливал заготовки для боеприпасов и работал в три смены без выходных. Немцы ударили тонными бомбами, вдребезги разнеся цех, в котором погибла почти вся ночная смена. Дымился вокзал, по путям которого, заставленным пассажирскими и грузовыми поездами, был нанесен бомбовый удар. Хорошо были видны горящие и сброшенные с путей вагоны, глубокие воронки, скрученные в бараний рог рельсы. Пылал ангар N: 4 военного аэродрома в Жулянах. Здесь хорошо поработали с земли немецкие шпионы — наблюдатели. Из восьми аэродромных ангаров только в этом находились восемь истребителей и закатили их туда недавно. Там был истребитель нашего командира дивизии полковника Зеленцова, его заместителя и самолеты связи. Так точно определить цель можно было только при наводке с земли. Но у наших доблестных чекистов гораздо лучше получалось хватать по ночам в квартирах своих, ничего не подозревающих сограждан, чем бороться с вражеской агентурой.
Противника над Киевом мы уже не застали. Нам встретились только девятки наших истребителей 43-го истребительно авиационного полка, вылетевшие раньше нас, которые возвращались на аэродром. Они возвращались не в полном составе. Во второй эскадрилье под командованием капитана Панкова, недоставало младшего лейтенанта Кучерова, адъютанта эскадрильи, фактически выполнявшего обязанности начальника штаба, в его подчинении был один писарь. Кучеров был высоким, красивым, сероглазым парнем, шатеном, лет двадцати трех. Он недавно женился, привез жену из Харькова. Смелый парень, он вклинился в строй девятки немецких бомбардировщиков и таки умудрился поджечь "Ю-88", который рухнул в районе Радомышля, в пятидесяти километрах западнее Киева. Самолет самого Кучерова буквально разнесли в клочья из крупнокалиберных пулеметов стрелки немецких бомбардировщиков. "И-16" Кучерова упал неподалеку от сбитого бомбардировщика. Это была первая боевая потеря в нашем полку.


Очень интересны и своеобразны кубанские зарисовки полковника Панова. На Кубани долгие годы существовал серьезный антагонизм между бывшими запорожскими казаками, основавшими сначала Черноморское, а затем Кубанское казачье войско, и переселенцами из центральной России, так называемыми иногородними. Конфликты иногда доходили до кровопролития.
Именно к этим иногородним принадлежал и сам мемуарист.
Его далекий предок бежал от помещичьего гнета из Пензенской губернии сначала в Воронежскую, а затем уже на южные берега Азовского моря. Автор воспоминаний дает этому такую оценку: “Казалось бы, более двухсот лет прошло со времени бегства моих предков, а все ищем причины своей, прямо скажем, в основном убогой жизни не в себе самих — ленивых, негордых, неорганизованных, несамостоятельных и бесхозяйственных, а в Сталине, Хрущеве или Горбачеве… Мы все ищем доброго царя, помещика или президента. Ищем на кого свалить, если окажемся у разбитого корыта, а результат этот, если посмотреть на прецеденты, весьма закономерен. Соответствует он нашим традициям, да и умонастроениям” (с. 10).
Интересны оценки Пановым этнографических особенностей Кубани: “Казаки, населявшие Приморско-Ахтарск (родную станицу Панова. — Авт.), были в подавляющем большинстве украинского происхождения, гордились своими запорожскими и екатеринославскими корнями. Украинская речь преобладала на Кубани” (с. 15).
Панов абсолютно не идеализирует своих земляков и даже родственников. Его оценки глубоки, суровы и нелицеприятны. Тем более интересно, когда они звучат из уст бывшего военного комиссара и замполита. Вот, например, что поведал Панов об “облико морале” многих сеятелей и пахарей, крестьян, в том числе и на примере собственного семейства: “Должен сказать, что дикая зависть друг к другу, появившаяся у крестьян в первом поколении, познавшем обладание собственностью, и дремучие предрассудки, поверхностная религиозность нашего народа, знавшего Библию понаслышке и совсем не считавшего нужным, сплошь и рядом, следовать божьим заповедям, очень напоминали мне впоследствии истовый, буквально религиозный “марксизм” наших партийных наставников. С двойным подходом относились попы марксистского прихода и к моральным заповедям. Получалось — марксизм сам по себе, а интриги, воровство, взяточничество, цинизм, пьянство — сами по себе.
Я уже не говорю, что во время коллективизации на полный ход раздувался именно тот пожар дикой зависти и злобы к умелому и состоятельному соседу, который заставлял моего родного деда Якова, стоя перед иконой, ликовать по поводу несчастья, обрушившегося на хозяйство родного сына Пантелея. Посмотрим на себя трезво. Новое здание социализма строилось из старого кирпича, которым являлись мы сами. Да и нельзя забывать, что народ так же формирует власть, которая им правит, как и власть его самого” (с. 28).
Пишет Панов и об участии кубанцев в Первой мировой войне: “Удивляюсь я силе славянства. На протяжении нынешнего столетия бездарные правители в целом ряде тяжелых войн миллионами бросали солдат в огонь, как дрова в топку.
И все равно хватало народа. Лишь когда окончательно подорвали крестьянский корень, армия столкнулась с проблемой некомплекта. Уже в 50-е годы мне пришлось видеть в войсках немало больных и заморенных солдат, а то и просто калек, призванных на защиту социалистического отечества. А в начале века Россия, накопившая за столетия колоссальный генетический фонд физически крепкого народонаселения, могла поставить, казалось, неисчерпаемое количество солдат, как обычно не умея их толком вооружить…
Кубанские пластуны прославились потом во многих сражениях. Были это сильные, закаленные крестьянской жизнью люди, привычные к жаре и холоду, выросшие на чистом воздухе и натуральных продуктах. Было в них много лихости, желания проявить себя, силы и ловкости. Не хватало, как обычно в русской армии, порядка, воинской хитрости и вооружения” (с. 29 — 30).
А как же воевали тогда, в 1914-м? Это запечатлели фотографии битвы за Перемышль: “Вот видна русская пехота, скапливающаяся в складках местности, под водительством бравых поручиков.
Простые крестьянские парни в фуражках и рубахах защитного цвета залегли бесконечными рядами, сжимая в руках трехлинейки. Ни артиллерии, с которой в русской армии было туго, ни пулеметов, ни даже гранат. Об этом неумении воевать всегда стыдливо умалчивали” (с. 30 — 31).
Перемышль взяли, потеряв семьдесят тысяч солдат за 48 часов штурма, но уже через две недели на помощь австрийцам пришли немцы, вернули себе крепость и отбросили русских. Панов на примере кубанских формирований высказывается за комплектацию воинских частей по земляческому принципу, утверждая, что это способствует большей сплоченности солдат и исключает “дедовщину”. Впрочем, в СССР сие не приветствовалось и вот почему: “Мне представляется, что этот принцип был нарушен при советской власти в начале 30-х годов именно потому, что слишком часто приходилось вести войну с собственным народом. Например, в начале 30-х районы голода на Украине оцеплялись войсками. И, конечно, украинские полки в этих условиях становились более чем ненадежными. Нужна была масса враждебных друг другу, предельно униженных и озлобленных людей разных национальностей и языков, которых можно было вести на любое дело да еще во главе с офицерами, терзаемыми не проблемами офицерской чести, а страхом потерять жалованье и попасть под репрессии” (с. 32).
Постепенно на Кубани, главным образом после Брусиловского прорыва, стали появляться австрийские пленные.
Как написал Панов: “Совершенно неожиданно выяснилось, что они совсем не моральные уроды и антихристы, только и мечтающие о погибели православия и России, а очень приятные в общении, трудолюбивые, весьма мастеровитые люди. Среди них оказалось много хороших слесарей, столяров и других редких и высоко ценимых специалистов… В Ахтарях особенно хорошо приживались пленные чехи. И дело не только в том, что язык был практически понятен, а в том, что все они были прекрасными мастерами. Здесь я наглядно увидел разницу между собранным, подтянутым, мастеровитым среднеевропейцем и нашим, в массе своей, увальнем-кубанцем, или жлобом, как называли таких людей в просторечии…” (с. 33). И далее: “Чувствовалась в этих людях привычка к свободе и умение жить в ее условиях. Содержались они вольно, сами себе добывали на прокорм: ходили, спрашивали, кому что сделать. Ремонтировали обувь, перекладывали печи, паяли, лудили посуду. Они были, как посланцы индустриальной Европы, заметно оторвавшейся от аграрной России. Так вот, опять получалось, что русские солдаты, стремящиеся к свободе, воевали с людьми, гораздо более свободными, чем они сами” (там же).
Это — точно. Так, в 40-е, 50-е годы прошлого столетия советский народ пытался вести и направлять гораздо более культурных и развитых в социальном отношении поляков, чехов, венгров. Более отсталые стремились учить и совершенствовать более продвинутых. Результат — известен.
Панов справедливо отмечает, что в начале XX века на Кубани и в Украине урожайность доходила до 65 центнеров с гектара, а в результате аграрной политики КПСС она упала до 20, что означает возвращение к урожайности начала XIX столетия.
Яркими красками рисует мемуарист аграрный погром отечественного крестьянства, который коммунисты назвали коллективизацией: “Массовый террор набирал уже такие обороты, что железные дороги не справлялись с, казалось бы, бесконечными эшелонами раскулаченных, которые тащились из европейской части Росии в Сибирь. Поэтому люди в ахтарской казарме, в ожидании отправки, содержались по нескольку суток.
В казарме стояла ужасная вонь. Раскулаченные здесь же испражнялись в параши, вечно наполненные до самых краев. Ни о какой гигиене, конечно же, не шло и речи…
Так вот думаю, что если пересчитать людей, которых можно было считать кулаками (согласно директиве нужно считать только тех крестьян, кто имеет тридцать пять и сверх десятин земли, пять-шесть лошадей, сельскохозяйственный инвентарь, четыре-пять коров, два-три батрака, которые работали в хозяйстве), то таких здесь было не более десяти процентов” (с. 145 — 146).
Интересны оценки мемуариста, касающиеся пролетарской столицы, где ему довелось учиться в рыбном институте и откуда Д.П. Панова отправили в Качинскую школу летчиков: “…Московский городской комитет партии должен был направить определенное количество коммунистов и комсомольцев Москвы в военные училища — укреплять Красную Армию. Но коренные жители Москвы, уже вкусившие преимущества столичной жизни в городе, который великий вождь подкармливал, даже вырывая хлеб изо рта умирающего от голода украинского крестьянина, не очень-то стремились в небо, под воду или в седло лихого кавалерийского коня буденновской породы… Москвичи, вечно радеющие об общегосударственном благе, готовы были на многое для личного покоя. Нами, безропотной голытьбой из рыбных районов, эту дыру заткнуть было проще… Словом, вышло явно не по-большевистски, зато по законам уже сформировавшегося слоя советских правителей и буржуев, превыше всего ценящих свои шкуры” (с. 179 — 180).
А когда новоявленный курсант-авиатор Панов ехал в поезде, направляясь в Крым, то его посетили такие мысли: “Печальной предстала предо мной Россия. Даже голодная Москва выглядела сравнительно благополучно по сравнению с теми толпами голодных, оборванных и морально сломленных людей, которых я видел через окно, с верхней полки вагона.
Москву еще подкармливали. И совсем не потому, что здесь бывает много иностранцев. Просто Сталин, с болезненной скрупулезностью относившийся ко всему, связанному с удержанием власти, конечно же, сделал естественный вывод из исторических параллелей: всех императоров всегда свергало ближайшее окружение — преторианцы при поддержке плебса столицы. Именно этих людей, если хочешь удержаться у власти, нужно пичкать, даже если страна умирает от голода. Отсюда и дачи, которые дарил Сталин генералам, и деликатесные пайки, и система, сохранявшаяся до последнего времени, когда целая страна досыта кормила Москву и еще три-четыре города. Возникала особая московская психология, и я бы даже сказал, мировоззрение, надежно удерживающее на плаву всякого диктатора в нашей славной пролетарской столице”.
Это были тридцатые годы: голодомор в Украине, массовые репрессии, раскулачивание, а партийная пропаганда рассказывала сказки о грядущей мировой революции: “По словам наших теоретиков, рабочий класс Запада должен был вот-вот под невиданным игом капитала восстать и совершить мировую пролетарскую революцию по нашему образцу. Да вот беда, как-то не спешил мировой пролетариат в коммунистическое ярмо. У них было десять миллионов безработных, а у нас почти тридцать миллионов умерших от голода и погибших во время небывалого по жестокости раскулачивания. О нашей стране знали за рубежом гораздо больше, чем в ней самой. И к такому счастью, которое хуже всякого несчастья, мировой пролетариат, который, как мы были уверены, только и думал о пути к социализму, не спешил. Конечно, правильно делал” (с. 183).
Привлекают своей нетрадиционностью некоторые философские рассуждения полковника Панова, даже удивительно, как, прослужив столько лет советским замполитом, человек сумел сохранить исправные мозги: “Сама работа авиатора невозможна в сочетании с тоталитаризмом, пронизавшим нашу армию сверху донизу и настолько убившим в ней всякую инициативу, что это удивляло даже врагов: взвод погибал, ожидая команды из роты, а рота пропадала, не получив команды из батальона, и так далее. Летчику такие порядки не подходили: решения здесь принимались мгновенно и выполнялись быстро. Кроме того, отношения между летчиками и механиками скорее напоминали товарищеские. Ведь не заставишь же заниматься шагистикой человека, который снаряжает в бой машину, от исправности которой зависит твоя жизнь, не станешь выкаблучиваться перед укладчиком парашюта, на котором тебе, возможно, через час опускаться с поднебесья, покинув горящую машину. Да и сама экзотика парения в воздухе, свежий ветер и широта открывающихся далей, будто вычищала из голов казарменную дурь, которую нам упорно вдалбливали” (с. 192).

Я не помню фамилию командира эскадрильи истребителей И-16, погибшего до ужаса нелепой смертью. По-моему, эта эта эскадрилья до Китая базировалась в Московском военном округе. Ее командир — здоровый симпатичный парень, был явно глуповат и явно принадлежал к неисчислимому легиону дураков, состоящему в рядах непобедимой Красной Армии. К Ланчжоу-Фу он нередко собирал летчиков на аэродроме в кружок и истерически выкатив лупастые глаза, с пеной у рта, начинал учить их "храбрости", которая должна была состоять в том, чтобы в бой идти как на таран, отважно, не сворачивать в лобовом столкновении с противником, который сам должен был убегать в панике от сталинских соколов. В его глазах к концу пламенных речей разгорался просто безумный огонек. От слов он скоро перешел к делу и, поднимаясь в паре с кем-либо из пилотов эскадрильи над рекой Хуан-Хе, имитировал атаку лоб в лоб. Конечно, у ребят не выдерживали нервы и боясь погибнуть по глупому, в столкновении с дураком, они отворачивали в последний момент при лобовых атаках. После посадки бравый командир эскадрильи так комментировал происходившее: "Вот я заходил с Петровым лоб в лоб. Он испугался и отвернул. Дерьмо, летчик". Наконец, в один из таких полетов нашелся "храбрец".
В тот день мы наблюдали за лобовыми маневрами отваж ного асса, спешившего продемонстрировать свою доблесть, втроем: приехавший на наш аэродром главный советник по авиации в Китае Петр Анисимов — плотный, сероглазый под полковник, командир нашей эскадрильи Григорий Воробьев и я, ваш покорный слуга. Присутствие Анисимова настолько возбудило отважного героя, что он, в прямом и переносном смысле, превзошел самого себя: во время лобовой атаки два И-16, на высоте приблизительно трех тысяч метров на встречных курсах, ударились лоб в лоб. Сначала в поднебесье полыхнул огненный шар и только примерно через полминуты в реку Хуан-Хе, где китайцы хоронили своих мертвых, посыпались обломки. Кое-что упало и на берег. В частности, Анисимову принесли остатки штанов отважного "героя". Китаец, который принес эту находку, порылся в маленьком кармашке возле пояса - "пистончике", и достал оттуда пару презервативов. Анисимов долго с тоской смотрел на эту находку и сказал, совершенно справедливое, по моему надгробное слово-эпи тафию: "Дураком был, дураком и остался". Возможно, это прозвучит жестоко, но разве можно это не произнести, если на твоих глазах по глупости гробят себя и людей больше, чем их убивает противник в бою.

III-IV.43.
“…А пока на нашу дивизию командование фронтом возложило задачу постоянно вести разведку вдоль всего Миус-фронта и в Донбассе. Особенно часто задействовали для этого 31-й гвардейский полк под командованием Бориса Еремина, скоро ставшего замкомандиром дивизии, передав полк майору Куделе. Ребятам случалось вылетать на разведку по три раза в день.
Особенно хорошо эти задания выполнял пилот Савва Морозов, в отличии от своего знаменитого однофамильца, не имеющий ничего общего с материальной поддержкой большевистской партии, зато умеющий под огнем десятков стволов с земли хладнокровно кружиться над немецкими позициями, высматривая, где у них какой танк, орудие или склад боеприпасов. Об этом Савва сразу стучал по радио нашим артиллеристам, и те подбрасывали немцам уральского металла. Каждый такой вылет на разведку был верной игрой со смертью – случись немцам сбить Савву, крутившегося над ними метров на 500 и они, конечно, сразу бы его расстреляли. Но низенький, будто налитый кровью крепыш и грубиян Савва, командир одной из эскадрилий, лишь презрительно хмыкал при упоминании такой перспективы, давая понять, что ему на это наплевать. Немцы не могли достать Савву до самого конца войны, сколько он им не пакостил, особенно в Венгрии, где командование наших танковых корпусов и конно-механизированных групп на Морозова буквально молилось, произведя его в почетные танкисты. Уважали Савву и конники за безошибочное указание мест, где замаскировались «Тигры» и «Пантеры».
Зато наши чуть не расстреляли Савву. В эскадрилье Саввы было несколько летчиков-евреев, воевавших нормально, в частности сам Савва постоянно летал на боевые задания с летчиком Шапиро, который, как и Морозов, был Героем Советского Союза. Но был летчик-еврей, который отлынивал от полетов под разными предлогами: Шапиро предложил его проучить. Савва с восторгом поддержал эту идею. Они накрыли бедного еврея одеялом и принялись его воспитывать, обрабатывая кулаками на койке в общежитии для летчиков, расположившемся в венгерском селе Тапио-Серт-Мартон. Под воздействием этих педагогических приемов бедный еврей умер, а Савва, взявший на себя всю вину, пошел под трибунал. Ему припаяли десять лет заключения, предварительно разжаловав в рядовые. Морозова совсем уже собирались отправлять в отсидку, но танкисты сразу почувствовали отсутствие Саввы: немецкие «Тигры» и «Фердинанды» принялись во всю жечь «Тридцатьчетверки» корпуса генерала Кравченко и наносить удары по конно-механизированной группе Плиева. Наземные командиры, вхожие лично к Сталину, потребовали: «Отдайте Савву!!». И скоро рядовой Савва Морозов уже вновь кружился над немецкими боевыми порядками, чуть не пальцем тыча в немецкую бронентехнику, наводя на нее наших артиллеристов, которые мгновенно наносили удар по тем местам, куда пикировал Савва – обходились даже без радиосвязи, понимая друг друга без слов и реагируя мгновенно. Над Будапештом Савва, в бою буквально вырвал назад свое майорское звание. А начинал он свою карьеру над Донбассом.»
-----------------
VII-VIII.44. Немцы начали ночью обстреливать аэродром в Мелеце (Польша) из 4-орудийной дальнобойной батареи, утром был сожжен самолет подполковника Смолякова, командира 85 ГвИАП.
«Немцы продолжали обстреливать нас почти без перерыва Единственным лекарством был вылет уже известного начему читателю Саввы Морозова из 31-го гвардейского истребительного полка нашей дивизии, который пикировал прямо на немецкие батареи и обстреливал их из пушек, не давая стрелять.»
-----------------

IX.44. Бои в Венгрии
«А огромный ровный аэродром в Чабо-Чубе был чуть повыше уровня бушевавшей Тиссы, и мы начали с него взлетать, сопровождая «ИЛ-2» и «ИЛ-4» в район Сарваша и Туркеве, где наша 6-я танковая армия генерала Кравченко вела бои с танками врага. Венгрия, как будто специально приспособлена для действия танковых сил. Места для танков лучше разве что под Сталинградом. Здесь немцы могли в полную мощь использовать более толстую броню и более мощные орудия своих «Тигров», «Фердинандов» и «Пантер». Тяжелых танков у нас было мало, в основном в бой шла средняя «Тридцатьчетверка». И нередко наши танки и сотни метров вперед не могли продвинуться без хорошего штурмового удара авиации или указаний Саввы Морозова нашим артиллеристам, которые нередко открытым текстом кричали Савве по радио: «Поняли Савва, поняли дорогой! Пять «Тигров» там, где ты пикируешь. Даем огня»

Відповіді

  • 2007.08.02 | igorg

    Та я вже багато разів про неї чув, але де її придбати

    чи хоча б скан десь знайти. На жаль тільки уривки.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2007.08.06 | Navigator

      Зараз хоч рідко,вже можна знайти "чесні" мемуари. От наприклад:

      ще. Там правдиві пояснення величезних втрат совєтської армії.
      Армія, в якій тричі знищений офіцерський склад, сама приречена на знищення. Як казав мій родич,рядовий герой війни: "Нашому б паркану їхні стовпи!" Це він мав на увазі німецьких офіцерів.
      І друга похідна причина в тому, що безвідповідальна перед народом диктатура будує свої відношення з народом саме таким способом :"Ввесь полк поклав!" "Герой! До ордена його!"
      Яким безсовісним потрібно бути, щоб на тому рукотворному морі крові вибудовувати тими ж руками політичний капітал!
      А чесні мемуари дають правдиву картину жахливого народного горя і підлості можновладців.

      Михаил Сукнев "Записки командира штрафбата. Воспоминания комбата"
      http://www.knor.ru/cgi-bin/base.pl?a=1111406
      Михаил Иванович Сукнев (1919-2004) был одним из наиболее известных в Новосибирске ветеранов Великой Отечественной войны. Среди немногих офицеров Красной армии он, помимо ряда других орденов и медалей, был дважды награжден орденом Александра Невского. Более трех лет М.И. Сукнев провел на передовой, несколько раз был ранен. Более двух лет командовал стрелковым батальоном, четыре месяца - штрафбатом, треть которого составляли уголовники-рецидивисты.
      Воевать автору этой книги большей частью довелось на Волховском фронте, о котором, как пишут участники тех жестоких боев, в послевоенной литературе написано немного и на Западе, и у нас.
      Воспоминания М.И. Сукнева написаны в 2000 году, на закате жизни. Публикуются впервые. Эти воспоминания, наверно, единственные в нашей военной литературе мемуары офицера, который командовал штрафбатом.
  • 2007.08.25 | Роман Сербин

    Також цікаві спостереження про українців на Кубані

    Цитовані сторінки:

    > "РУССКИЕ НА СНЕГУ" ("Сполон", Львiв, 2003), цитата со стр. 454-456:

    справді цікаві. Нажаль цеї книжки немає в університетських бібліотеках Монреалю ні Торонта. Мене зацікавили виписки та цитати про Кубань, особлива ця:

    > Интересны оценки Пановым этнографических особенностей Кубани: “Казаки, населявшие Приморско-Ахтарск (родную станицу Панова. — Авт.), были в подавляющем большинстве украинского происхождения, гордились своими запорожскими и екатеринославскими корнями. Украинская речь преобладала на Кубани” (с. 15).

    Ці твердження про українську самосвідомість і гордість за своє походження кубанців з уст російського іногородця дуже цікаве. Чи є щось у спогадах про ставлення кубанських козаків до українських селян? Питаю, бо в недавній публікації американського науковця D'Ann Penner, яка працювала в тих реґіонах разом з російським істориком Кондрашином, знаходимо твердження про нехіть українських козаків до українських селян Кубанщини:

    "The Kuban Cossacks who spoke Ukrainian did not consider theselves Ukrainians nor did they exhibit a desire to join a Ukraiian national movoment. They treated the 'khokhly', one of the less derisive terms used by Cossacks when referring to Ukrainian-speaking peasants, with as much didainas did the Russian-speaking Cossacks of Veshnesk."
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2007.08.29 | Navigator

      Re: Також цікаві спостереження про українців на Кубані

      На жаль, книгу читав лише в уривках.
      На Кубані імперія проводила політику "розділяй і володарюй".
      І Росія, і Україна виглядали для кубанців чужими.
      Українофільські настрої при цоьму були присутні, але на початку 20-го століття формувалась самобутня креольська ідея козаків як "четвертої східно-слов"янської нації".
      Дуже цікаві матеріали по світогляду козаків кубанців і донців (що завжди відрізняли себе одне від одного) розміщені в виданому в Штатах, а потім перевиданому в 1990 в Росії тритомнику "Казачий словарь - справочник".
      http://www.cossackdom.com/enciclopedic/encyclopedic.htmв
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2007.09.02 | Роман Сербин

        Кубані треба присвятити більш уваги сучасній українській Україні

        Navigator пише:
        > На Кубані імперія проводила політику "розділяй і володарюй".
        > І Росія, і Україна виглядали для кубанців чужими.

        Що імперія, як царська так і більшовицька, провадила таку політику, це само собою. Але мені здається, що між кубаньцями було багато не лише локальних але й загально-українських патріотів. Таких я нераз зустрічав у канадській діяспорі. Щ в половині 60-х років я мав нагоду відвідати Руський Керестур у тодішній Югославії. Там жили нащадки переселенців з України. Дуже цікаві люди, надзвичайно гостинні. Зберегли свою церкву й культуру. Говорили своєю креольською мовою, але з пошаною і любовю розповідали, як під час Другої світової війни у них перебували українці з Галичини і їм передали багато українських пісень, яких вони не знали. Цікаво, чи більше зацікавлення нащадками цего корінного кубанського наслення Україною і українцями помогло б збудити хоча в частині цих людей почуття й інтерес до українства?

        > Українофільські настрої при цоьму були присутні, але на початку 20-го століття формувалась самобутня креольська ідея козаків як "четвертої східно-слов"янської нації".

        А як на це ділала політика українізації, яку динамічно підтримував Скрипник і врешті у грудні 1932 р. заборонив Сталін? (Може б Ніколаєнко дещо повчився у Скрипника?! Останній також був соціялістом!)

        > Дуже цікаві матеріали по світогляду козаків кубанців і донців (що завжди відрізняли себе одне від одного) розміщені в виданому в Штатах, а потім перевиданому в 1990 в Росії тритомнику "Казачий словарь - справочник".
        > http://www.cossackdom.com/enciclopedic/encyclopedic.htmв

        Дякую за вказівку - перегляну.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2007.09.02 | Svitlana

          Re: Кубані треба присвятити більш уваги сучасній українській Україні

          Про Кубань і не тільки мабуть варто поговорити окремо. Ця тема в сучасній історичній науці практично не відображена. Ба навіть з формулюваннями, ну, як на мене, є певні проблеми. Загалом цілком банальні, але ж... Чому в історії України, в історіях різних там політичних, наприклад, можна розглядати діаспору західну, події на західноукраїнських землях (навіть тих, що зараз до території України не входять) і водночас ні чик-чик про ту саму Кубань. Але ж тут тільки зачепи - і одразу намалюється Зелений клин, Жовтий клин - які між іншим, принаймні останній, навіть зараз має усвідомлену українську діаспору. А там дивись ще й Сірий клин намалюється. Що ж залишиться від історичного підгрунтя сусідньої держави, якщо пів її території буде фігурувати в історії України? Хоч в них і зараз прийнятої в нас суспільної історії не існує, лише історія держави. Може так і поділимось? :)
  • 2007.09.07 | Navigator

    "Красный колосс" Бориса Соколова

    Ще один крок вперед в написанні правдивої історії Другої світової.
    Борис Соколов узагальнив воєнну публіцистику і дані архівів, що вийшли за останні 15 років.
    Автор - частий гість програми "Цена победы"
    http://www.echo.msk.ru/guests/3382/
    Соколов отримав в архівні (карколомні) цифри відношення втрат совєтів по відношенню до нацистів і їхніх союзників на нашому фронті за роки війни :
    літаків 5,6 : 1
    солдатів, з урахуванням союзників Німеччини 8 : 1

    Загальні втрати СССР він оцінює в 43 млн людей.
    Амінь.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2007.09.07 | igorg

      А ще там дуже цікаве таке про архіви

      Но там не КГБ, рассекретили другие.

      Б. СОКОЛОВ: Практически их засекретили еще больше. Например, чтобы дела репрессированных смотреть, это разрешено только родственникам или тем историкам, которые получат согласие родственников. Ну, хорошо, я могу получить согласие одного родственника, посмотреть одно дело, а если мне надо посмотреть сто, двести или триста дел репрессированных, я, простите, всю жизнь потрачу, чтобы искать триста родственников, то есть это практически ограничивает исследователей в возможности исследовать и поэтому, я думаю, партизанские архивы тоже не будут более доступны.
      ___________________________________________________________________
      Але ж це говорить про те, що ці пацани такі трюки мріють і в майбутньому провертать. Не кажучи вже про просто фальсифікат історії Росії й СССР. Інекше навіще це?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2007.09.10 | Navigator

        Дочитав книгу. Дуже багато цікавого. Доповіді особистів

        про тотальне пияцтво і некомпетентність керівництва ЧА. Як приклад взята 59 армія. Особисти не були зацікавлені в прикрашенні ситуації, а навпаки. Тому "їхня чорнушна правда" добре збалансовує бравурні трафарети офіційної історії. І офіцери, і генерали 59-ї часто випивали по різним прочинам. Хто знімав стрес, хто чекав на найгірше, а хто продовжував вести звичне совіцьке життя, де пляшка - символ добробуту і щастя... У багатьох полководців - ППЖ. Походні жінки. Посилаються в верхні штаби "заліпухи", що описують неіснуючі бої і трофеї. Наприклад, фантазією про танкову битву під Прохорівкою Ротмістров врятувався від відповідальності за величезні втрати своїх танків. В військах безлад. Взаємодія між родами військ часто була відсутня. Мало того, накази часто не надходили навіть з батальйону в роти, не кажучи вже про більш крупні угрупування. Або передавались відкритим текстом, і ставали відомими німцям. Типова ситуація, коли одна військова одиниця встає до атаки, її обстрілює своя артилерія і німці, сусідня ще не отримала ніякого наказу і стоїть, а у сусіда з іншого боку напився командир, і він не може керувати боєм... Таким чином, докладні особистів сильніші за всякий роман. Тому можуть взагалі бути опубліковані цілими томами і без коментарів. Тим більше, що лексика там, як у Платонова в "Чевенгурі".

        В які ж невмілі і брудні роки часто попадали солдати на фронті!

        Автором зроблений дуже правильний висновок про причини катастрофічного ходу війни : просто німецька армія була професійніша, (а німецька держава, на мою думку, - більш зрілою, ніж СССР, а до того - Російська іиперія).
        Німці, наприклад, ніколи не посилали новачків на передову, доки не пройдуть курс підготовки і не набудуть досвіду. Совіти - часто навіть не переодягали новобранців, а терміново посилали голіруч в бій "добувати зброю". Особливо набраних зі "звільнених територій". Мій шкільний воєнрук розповідав, що звали їх в військах чорнорубашечниками.
        Наліт у німецького льтчика повинен був бути 350 годин до отримання права вступати в бій, у нашого - 10-15 годин, і тільки в 1944-му році виріс до 40 годин! Теж саме з танкістами! Так у німців ще й повна середня освіта і більш надійна техніка...
        Тактику громадянської війни, записану в Статутах, совіцькі воєнначальники лише в 1942 році почали міняти на німецьку. Стратегія "бліцкрігу" взагалі вимагала від армії зовсім іншого рівня підготовки, недосяжного для ЧА. Вся ж філософія соціалізму була затратна, не тільки воєнна!

        На мою думку, наочну модель ходу Вітчизняної війни можна скласти, а хід війни можна краще зрозуміти, якщо порівняти її з гіпотетичною війною (без застосування ядерної зброї) Совіцької армії зразку 1968 року з китайською НВАК того ж часу. Китайці все одно б перемогли, але кілька десятків чи сотень мільйонів китайців совіти б винищили, окупувавши спочатку значні райони Серединної .

        Секрет перемоги совіцької армії сумний і банальний - завалили німців тілами людей. Співвідношення втрат - в рази на користь Німеччини. Втрати совіцької армії автор оцінює в 23-28 мільйонів бійців. Порівняйте з німецькими 7. Таким чином, до Берліна дійшов лише шостий повний склад ЧА, а п"ть попередніх - полягли...
        Про це можете почитати у Соколова тут : http://tdibp.by.ru/0505/sokolov/

        Тому й совіцькі архіви закриті надійно, бо прикро про такі факти докладати народу.

        Ще одна правда війни в тому, що Сталін сам не володів ситуацією на фронтах, так як улюблене соціалістичне окозамилювання досягло під час війни апогею. Рішення про наступ в 1942 році приймалось Сталіним по результатам доповідей воєнначальників про гігантські німецькі втрати зимою 1941-1942, що були перебільшені в ... 10 разів! Просто взяли власні втрати і видали за німецькі! І т.д.
        Що ще мене неприємно вразило - низька ефективність санітарної служби. У німців поранених з поля бою доставляли дужі санітари, у нас - санінструкторки, яких було по одній на роту. Німкені, до речі, не тільки не воювали, але й не працювали в промисловості Німеччини. Тому багато бійців ЧА стікало кров"ю на полі бою і гинуло. Німці з аналогічними пораненнями значно частіше виживали.

        ...
        Додам від себе. Що вступило в голову російській еліті, коли вона вирішила в кінці дев"ятнадцятого століття, що відстала Російська імперія готова до боротьби за світове панування?
        От ця дурна ідея і привела імперію до зіткнення з першокласними світовими державами, що обезкровило Росію до нинішнього стану.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2007.09.12 | STAS 11

          Re: Дочитав книгу. Дуже багато цікавого. Доповіді особистів

          > Секрет перемоги совіцької армії сумний і банальний - завалили німців тілами людей. Співвідношення втрат - в рази на користь Німеччини. Втрати совіцької армії автор оцінює в 23-28 мільйонів бійців. Порівняйте з німецькими 7. Таким чином, до Берліна дійшов лише шостий повний склад ЧА, а п"ть попередніх - полягли...
          > Про це можете почитати у Соколова тут : http://tdibp.by.ru/0505/sokolov/

          Ви пробували собе запитати щодо завалювання трупами. Якщо рецепт перемоги такий простий, чому китайцям не вдалося завалити трупами японців?

          Так справді німці були професійніше, щоправда як радянських військ а й англійських і американських громили англосаксів як хотіли.

          Я вас навчу як дістатись страшної таємниці про війну.
          1. Приїжджаєте м. Подольск Московській області за адресою вул. Кірова, буд. 74 приблизно до 9.15 ранку. При собі маєте паспорт.
          2. На прохідній запитуєте внутрішній телефон секретаря (Олена Василівна), телефонуйте і кажете, що у архіві вперше, хочете зареєструватися і з документами. Відповідно, Вас пропускають.
          3. Проходьте в читальня, заходите до секретаря, оформляєте дисконтну картку дослідника - паспортні дані, контактний телефон тощо. тощо. Пишете рукою на запропоновану зразком заяву з імям начальника архіву полковника С.И.Чувашина з проханням надати Вам доступом до документів <частини> у період <цікаві для Вас роки>, число та підпис.
          4. Берете у хранителя описів (Оксана Анатоліївна) опис цікавої для Вас частини за <потрібні для Вас роки>, на спеціальному бланку пишете замовлення. Замовлення буде виконаний наступного дня. 5. Відповідно, приїжджаєте у архів в інтервалі з 9 до 10, повідомляєте інструкторові читального залу (Валентина Семенівна чи Людмила Анатоліївна), що ви - такий-то і замовляли справи такий-то <частини>, хочете отримати. Приходить хранитель фондів, приносить в валізці справи, Ви їх отримуєте (расписутесь в картці у хранителя фонду отриманні, хранитель фонду вписує Вам у спеціальну дисконтну форму видані Вам справи) - і місяць ці справи в самісінький Вашем розпорядженні, можете їх читати, переписувати, замовляти ксерокопіювання. Виносити справи межі архіву не можна.

          Якщо ж віритимете всяким брехунам на кшталт Соколова то правди ніколи не дізнаєтеся.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей
          • 2007.09.12 | Svitlana

            Re: Дочитав книгу. Дуже багато цікавого. Доповіді особистів

            STAS 11 пише:
            >
            > Я вас навчу як дістатись страшної таємниці про війну.
            > 1. Приїжджаєте м. Подольск Московській області за адресою вул. Кірова, буд. 74 приблизно до 9.15 ранку. При собі маєте паспорт.
            > 2. На прохідній запитуєте внутрішній телефон секретаря (Олена Василівна), телефонуйте і кажете, що у архіві вперше, хочете зареєструватися і з документами. Відповідно, Вас пропускають.
            > 3. Проходьте в читальня, заходите до секретаря, оформляєте дисконтну картку дослідника - паспортні дані, контактний телефон тощо. тощо. Пишете рукою на запропоновану зразком заяву з імям начальника архіву полковника С.И.Чувашина з проханням надати Вам доступом до документів <частини> у період <цікаві для Вас роки>, число та підпис.
            > 4. Берете у хранителя описів (Оксана Анатоліївна) опис цікавої для Вас частини за <потрібні для Вас роки>, на спеціальному бланку пишете замовлення. Замовлення буде виконаний наступного дня. 5. Відповідно, приїжджаєте у архів в інтервалі з 9 до 10, повідомляєте інструкторові читального залу (Валентина Семенівна чи Людмила Анатоліївна), що ви - такий-то і замовляли справи такий-то <частини>, хочете отримати. Приходить хранитель фондів, приносить в валізці справи, Ви їх отримуєте (расписутесь в картці у хранителя фонду отриманні, хранитель фонду вписує Вам у спеціальну дисконтну форму видані Вам справи) - і місяць ці справи в самісінький Вашем розпорядженні, можете їх читати, переписувати, замовляти ксерокопіювання. Виносити справи межі архіву не можна.
            >
            > Якщо ж віритимете всяким брехунам на кшталт Соколова то правди ніколи не дізнаєтеся.

            Процедура отримання ахівних справ, описана Вами, загалом (з деякими варіаціями) відома кожному хто працює з архівними матеріалами. Ви краще просвітіть, що це за архів у м. Подольск Московській області знаходиться. :)
            А загалом, товарісчі історики, бачте, яка демократична держава Росія. Приходить людина з паспортом, каже: "Я - дослідник", і її без зайвих розмов допускають до архівних матеріалів. У нас для цього, як мінімум, потрібен лист на ім'я очільника ахріву від наукової установи. В листі, між іншим, має бути зазначено не лише те, що (ім'ярек) є дослідником, але й яке він відношення має до поважної наукової установи, що цим листом звертається з проханням надати ім'яреку доступ до архіву, та мета з якою мають в майбутньому бути використані опрацьовані ним у архіві матеріали.
          • 2007.09.12 | Navigator

            Дякую за добру пораду і за те, що розділяєте мій інтерес.


            Ви мабуть просили в Подольському архіві тількі ті документи, що вже розсекречені.
            Бачите, лише в травні 2007 року пройщла інформація про те, що :
            „Министерство обороны РФ прияло решение о снятии грифа секретности со всех архивных материалов период Великой Отечественной войны. Соответствующий приказ министра Анатолия Сердюкова на прошлой неделе прошел регистрацию в Минюсте и вступит в силу через 10 дней после официального опубликования.
            Будут рассекречены документы Красной армии и Военно-морского флота, хранящиеся в Центральном архиве Министерства обороны России, в Центральном военно-морском архиве и архиве военно-медицинских документов Военно-медицинского музея Минобороны. Среди них материалы управлений и учреждений Генерального штаба, фронтов, военных округов, флотов, армий и иных воинских, политических органов, партийных и комсомольских организаций, кадровых подразделений, военных госпиталей, медико-санитарных частей и других медицинских учреждений. То есть все, что датировано с 1941 по 1945 год. До сих пор сведения почти семидесятилетней давности составляли государственную тайну.
            Историки положительно оценивают новый приказ. Специалисты надеются, что раскрытие архивов позволит уточнить, а то и изменить наше представление о Великой Отечественной войне.
            ...
            „Нє пазволіт”. На жаль, документи починаючи з рівня корпусу і армії і вище продовжують залишатись і по новому указу державною таємницею Росії. Розсекречення ж в основному стосується таких документів, як відомості по видачі цигарок солдатам. Так що вибачаюсь.
            Нічого Вам не дадуть.
            Жо речі, такий же трюк зробила недавно і ФСБ. Закривши фактично архіви заявили про "їх небувалу відкритість". Але тепер Ви можете отримати для ознайомлення лише документи на рідню...
            Тому і втрати СССР ростуть , в 1945 Сталін казав про 8 млн, Хрущов - про 20, а Горбачов - про 30. Через 10 років назовуть правильну цифру 43. І звідки ті втрати взялись? Не трупами щакидали нацистів?
            ...
            Щодо китайців – хто сказав, що вони не завалили японців трупами? І нас, між іншим, врятували разом з американцями від відкриття японцями другого фронту проти СССР на Далекому Сході в 1941-1942 роках.
            Мені прикро, що така шановна людина, як Ви, пропустили цілий етап Другої світової війни:
            Второй этап: Этап стратегического равновесия сил - с октября 1938 года по декабрь 1943 года. По мере расширения масштаба войны, расширения военных фронтов и больших расходов на военные действия японские империалисты переживали дефицит средств, материалов и персонала. Им было не по силам развернуть масштабное стратегическое наступление. Благодаря действиям партизанских формирований и расширению антияпонских баз в тылу японских войск агрессоры могли лишь контролировать главные коммуникации и важнейшие города в оккупированных ими районах. Обширные сельские районы находились под контролем китайской армии. Третий этап: Этап стратегического отпора – от локального контрнаступления (январь 1944 года) до объявления Японией безоговорочной капитуляции в августе 1945 года. В 1944 году войска и народ под руководством КПК перешли в локальные контрнаступления против японских захватчиков и марионеточных войск в Северном, Центральном и Южном Китае. Одновременно войска гоминьдана потерпели серьезное поражение на фронтах, поочередно теряя позиции в Хэнани, Хунани, Гуанси, Гуандуне и Гуйчжоу. Весной и летом 1945 года 8-ая армия и Новый 4-й корпус провели масштабные наступления, расширили круг освобожденных районов и установили связи между данными районами. Руководимые Компартией силы заняли большинство оккупированных японцами городов, уездов, важных линий коммуникации и побережья. В этой связи тяжесть задачи полномасштабного контрнаступления легла на плечи антияпонской народной армии в антияпонских опорных базах в вражеском тылу. В мае 1945 года Советская армия заняла Берлин, Германия официально объявила о капитуляции перед союзниками, Вторая мировая война в Европе закончилась. В августе 1945 года США одержали победу над Японией на Тихом океане. Пламя войны перекинулось и на территории Японии.
            згорнути/розгорнути гілку відповідей
            • 2007.09.13 | STAS 11

              Re: Дякую за добру пораду і за те, що розділяєте мій інтерес.

              На жаль приблизно від середини 2007г допуск в ЦАМО громадян держав (зокрема й України) обмежили, але громадяни РФ допускаються безборонно. Необов"язково бути членом будь-якого інституту, письменником чи іншим "ученим чоловіком", в графі "Мета роботи" можна вказати "Підготовка публікації", і ніхто перевірятиме, опублікували ви щось за підсумками своєї роботи чи ні.
              Що ж до розсекречення - це не станеться одномоментно, є певна процедура. Имхо ця справа розтягнеться на декілька років.

              >Нє пазволіт”. На жаль, документи починаючи з рівня корпусу і армії >і вище продовжують залишатись і по новому указу державною таємницею >Росії. Розсекречення ж в основному стосується таких документів, як >відомості по видачі цигарок солдатам. Так що вибачаюсь.
              >Нічого Вам не дадуть.
              >Жо речі, такий же трюк зробила недавно і ФСБ. Закривши фактично >архіви заявили про "їх небувалу відкритість". Але тепер Ви можете ?отримати для ознайомлення лише документи на рідню...

              Що ж до особистих справ. Особиста справа заводилося кожного офіцера. Крім докладних біографічних відомостей, у ньому зазвичай є автобіографія, характеристики командира і замполіта, фотографія 3х4 див інші документи. Видача особисті справи обмежена простими ЕТИЧНИМИ міркуваннями. Прикро, що Соколов цього розуміє.

              > На жаль, документи починаючи з рівня корпусу і армії
              >і вище продовжують залишатись і по новому указу державною таємницею

              Не знаю звідки у вас така інформація, інформація на рівні армія, корпус і нижче розсекречено, можливо засекречені частина справ, наприклад топ. карти.

              По втрати. Відомо, що достовірність висновків, які спираються розрахунки, визначається трьома умовами:

              повнотою і надійністю вихідних даних; адекватністю прийнятих допущень реальним процесам; коректністю інтерпретації результатів розрахунків. Жоден з цих умов паном Соколовим був дотримано.

              Як вихідних даних для обчислення кількості убитих, померлих від ран, хвороб Паркінсона й нещасних випадків радянських воїнів на 1% уражених бійців і Борис Соколов приймає цифри безповоротних втрат радянських військ у листопаді 1942 р. (413 тис. людина), наведені у статті Дмитра Волкогонова "Мы победили вопреки бесчеловечной системе" ("Известия" от 8 мая 1993 г.). Але це припустимо робити лише за відсутності інших джерел. Однак у книзі "Гриф секретности снят" (Воениздат, 1993 г.)наведено це зовсім інші показники втрат наших військ у четвертому кварталі 1942 р. - 515 508 (по Волкогонову, втрати РККА за ж період - 1 549 591 людина). Для четвертого кварталу 1942 р., по якиму зроблено розрахунки пана Соколова, ці цифри менші в тричі, ніж в Волкогонова.

              У техніці у випадках кожен більш-менш грамотний дослідник розрахунок проводить в усьому діапазоні вихідних даних (навіть якщо якісь йому не подобаються), а результати потім уточнює додатковими дослідженнями.

              Якби пан Соколов дотримувався елементарних правил дослідницької етики, він мав би привести цифри бойових втрат Червоної Армії вигляді діапазону від 7,3 до 22,4 млн. Кількість убитих, померлих від ран, хвороб Паркінсона й нещасних випадків на на 1% уражених бійців (5000 чол) Борис Соколов отримав, розділивши прийняту цифру загиблих радянських воїнів у листопаді 1942 р. (413 тис.) до рівня уражених бійців у тому ж місяці (83%). Остання цифра узятий з графіка, наведеного у книзі Ефима Смирнова "Война и военная медицина". Але характеризує вона не ""пораженных в боях"", як представляє її пан Соколов, а "боевые санитарные потери", тобто лише поранених і контужених. Це означає, що у розрахунках Борис Соколов прийняв припущення про сталость співвідношеня між числом загиблих і кількістю поранених радянських солдатів у протягом всієї війни. Припущення фантастичне: насправді це співвідношення не буває незмінним. У результаті Великої Великої Вітчизняної війни воно змінювалося від 3:10 до 6:10.

              За уявленнями Бориса Соколова, чим вище місячний відсоток санітарних втрат, тим більше число убитих, померлих від ран, хвороб Паркінсона й нещасних випадків цьому місяці. Насправді це часто буває навпаки. Так, бойових санітарних втрат надходжень у IV кварталі 1943 р. було в 203 тис. більша, ніж у IV кварталі 1942 р., але число убитих, померлих від ран, хвороб Паркінсона й нещасних випадків був у IV кварталі 1943 р. на 35 тис. людина менше (що вражає - на стор. 228 книжки пана Соколова Соколова "Тайны Второй мировой" розміщена таблиця, дані якої недвозначно спростовують зроблене ним припущення).

              Співвідношення втрат (10:1) Борис Соколов отримав, порівнюючи втрати радянських військ, розраховані ним своїй власній методиці, з втратою німецьких військ, що робити не можна. У технічних вузах подібне неприпустимо навіть студентських курсових робіт. Порівняння числових даних коректно, якщо їх одержано у тому самим чином і за одним і тих самих умовах і припущеннях.

              Коли хочете дізнатися цифри втрат найбільш наближені до реальних, то краще повернеться книзі "Гриф секретности снят.."

              >Щодо китайців – хто сказав, що вони не завалили японців трупами? І >нас, між іншим, врятували разом з американцями від відкриття >японцями другого фронту проти СССР на Далекому Сході в 1941-1942 >роках.
              >Мені прикро, що така шановна людина, як Ви, пропустили цілий етап ?>Другої світової війни:
              >Второй этап:


              На жаль з наведеної цитати над цим "етапом Другої світової війни" потрудилися ідеологи з горезвісного "агітпропу". Очевидно між 39 і 41гг китайці так нічого й ми змогли зробити а 45г цілком вирваний з контексту того що діялося на японско-американском фронті.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей
              • 2007.09.13 | Navigator

                Re: Дякую за добру пораду і за те, що розділяєте мій інтерес.

                Дякую. На жаль, ”та справа”, тобто відкритісь архівів, почала рухатись в напрямку до системи, що була в СССР. Я робив на Майдані рекламу передачу радіостанції „Ехо Москви” „Цена побєди”. На початку літа в одній з передач спеціалісти архівної справи докладали суть постанови міністра оборони Росії. Більшість з того, що не зручне для Совіцької армії, залишається закритим. Звідти і моя інформація про те, що інформація на рівні армія, корпус вище засекречена. Стратегічні плани тощо.
                Особисті справи мене не дуже цікавлять. А от Сталіна цікавили. Він дозволив генералітету, зокрема, „помочити дзьоб” в Німеччині (помародерствувати), щоб мати на них вбивчий компромат після війни. Щоб хвіст не розпускали.

                Про втрати. Горбачов уже озвучив 30 млн. Думаю, до Папки Політбюро він мав доступ. Тому питання навіть на офіційному вкрай консервативному рівні не стоїть зараз про діапазон втрат Совіцької Армії від 7,3 до 22,4 млн – а від 20 млн і вище.
                Соколов свою цифру виводить по трьом методологіям. Одна з них мені сподобалась, як найвірогідніша. Ви правильно вказали, що втрати офіцерів рахували в СССР набагато краще, ніж рядових. От по відомим втратам офіцерів Соколов і вивів загальну цифру совіцьких втрат. По-моєму, адекватний метод.
                Німці підрахували свої втрати методом екстраполяції, точно визначивши втрати населення в кількох різних регіонах Німеччини і усереднивши. Помилка при цьому незначна. Сталін взагалі заборонив рахувати своїх рабів.
                Книга "Гриф секретности снят" була революційною для свого часу,зараз з”явились і розробляються масиви нової інформації. Соколов справедливо вказує в своїй книзі про недостовірність деяких даних в "Гриф секретности снят". І ми теж не вважаємо ж книжку, написану людьми, істиною в останній інстанції?
                ...
                Щодо війни в Китаї то війна там – дуже цікавий приклад.
                1. Японці не змогли окупувати, а тим більше контролювати в 1933 – 1944 ввесь Китай. Навпаки – великі території були відвойовані НВАК і Гомінданом без будь-якої реальної підтримки ззовні.
                2. З реальним вступом США в війну на боці Китаю військова ситуація швидко завершилась поразкою Японії.

                Тепер уявимо, що СССР теж опинився б один на один, з Німеччиною, а ще крутіше, один на двох з Німеччиною і Японією. А Китай одночасно отримав би в той же час всю допомогу, що йшла зі Штатів і Британії в СССР. Думаю, результат був би протилежний. Поставив би Мао чи Чанкайши свого ставленика в Кремлі, а американські атомні бомби упали б на Регенсбург і Гамбург.
                ...
                Власне, що мене найбільше хвилює, так це саме закритість архівів.
                Бо влада має, що ховати.
                Я з сумом спостерігаю зараз відродження старої тенденції, характерної для російських і радянських військових істориків, коли схоластика і брехня заміняє наукову роботу.
                Таким чином, ми спостерігаємо своєрідну гру в козаків-розбійників. Одні ховають, інші шукають. :)
                Тому нинішнім офіційним історикам - не вірю.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей
                • 2007.09.14 | STAS 11

                  Re: Дякую за добру пораду і за те, що розділяєте мій інтерес.

                  Если позволите, я буду писать по-русски, это связано с особенностями моего образования. Мне так легче.Smilie Picture
                  :)

                  Вы правы, многие материалы по истории ВОВ засекречены и будут оставаться таковыми.
                  Но нужно понять одну вещь – это НОРМАЛЬНАЯ практика ЛЮБОЙ страны. К сожалению для историков, подобная практика распространена во всех без исключения странах. В Великобритании на секретном хранении остаются документы 19 века. Та же ситуация в Штатах и Франции. Есть "убийственные" документы и по отечественной истории. И могу вам с уверенностью сказать, что на секретном хранении у нас находятся документы не только советского периода, но и более ранние.
                  И целесообразность сохранения секретности состоит в возможном политическом резонансе.
                  К сожалению, многие недобросовестные исследователи делают на этом целый бизнес выпуская собрания сочинений под торговой маркой «от нас скрывали».
                  Да и сами подумайте, нужно ли чтобы КАЖДОМУ ли НЕОБХОДИМО знать, например, технические условия производства химического оружия, или на каком заводе производилась шифровальная аппаратура? Для чего, не подскажите?
                  Вам очень надо знать, как была организована ВЧ-связь, или с кем жил тот или иной генерал?
                  И вот ещё какая беда - почему-то не идет за этими уж скоро два десятка лет как несекретными документами НИКТО. В ЦАМО сотнями и тысячами лежат дела, несекретные с начала девяностых, но крайний раз (до меня) выдававшиеся на руки эдак в шестидесятых-семидесятых исследователям имеющим спец. допуск. И верите ли, никто за ними почему-то гурьбой не ломится.
                  Факт постоянного колебания «окончательной» цифры потерь приведенный вами здесь мне хорошо знаком он очень часто используется в полемике. Логика внедрения их в общественное сознание удручающе примитивна: сначала подопытные грузятся информацией от том, что точной цифры потерь до сих пор нет, что сначала нам говорили про 7 миллионов, потом про 20, теперь про 27, наверно и последняя цифра занижена, после чего выдается более или менее произвольная авторская оценка людских потерь. Кажется, Бориса Соколова с его 40 миллионами пока еще никто не превзошел, но тут я вполне могу быть не в курсе самых последних веяний.
                  Тем, кто хочет верить в худшее, помочь уже нельзя, но те кто интересуется «а как дело было?» могут кое что извлечь и из известных фактов. Самый простой, но тем не менее эффективный, метод подсчета убыли это так называемый балансовый. По сути он устроен так же как школьная задачка о бассейне – в одну трубу втекает, в другую вытекает, что-то остается в бассейне. Если мы знаем сколько в «бассейне» было с самого начала, сколько втекло, и сколько осталось в конце, то посчитать сколько вытекло – задача не из самых сложных. Именно такой метод был использован в книге РОССИЯ И СССР В ВОЙНАХ XX ВЕКА.
                  Итак, на 22 июня 1941 года население СССР комиссией было оценено в 196,7 миллионов человек. «Оценено», потому как последняя перепись проходила в январе 1939 г. И цифра на начало войны получена из результатов переписи скорректированных на число рождений и смертей за два с половиной года, с учетом также населения присоединенных территорий – Западной Украины и Белоруссии, Молдавии и Прибалтики. Второе балансовое значение – численность населения на 31 декабря 1945 года было определено обратным отсчетом от результатов переписи 1959 года, при этом были учтены изменения границ СССР и миграция населения. Вышло, что в конце 1945 года в СССР проживало 170,5 миллионов человек, из них 159,5 миллионов родившихся до 22 июня 1941 года.

                  Таким образом, за период войны СССР «похудел» на 37,2 миллиона советских граждан. Это общая убыль – сюда включены как люди умершие во время войны, так и люди по разным причинам оставшиеся после войны за границей. Но всю ли эту убыль можно отнести на счёт войны? Конечно нет, люди умирают и в мирное время. Если бы смертность оставалась такой же, как и в 1940 году, то за четыре с половиной года в СССР умерло бы 11,9 миллиона человек. Таким образом, на долю войны можно отнести не более чем 25,3 миллиона смертей. На самом деле даже несколько меньше – выше уже упоминалось, что общая убыль включает и людей оставшихся после войны за границей, главным образом невозвращенцев из числа острбайеров. К этой цифре следует добавить еще детские потери – погибших и умерших детей, родившихся после 22 июня 1941 г. Превышение детской смертности в войну над смертностью мирного времени за четыре с половиной года даст нам еще 1,3 миллиона жертв войны. Всего, значит, 26,6 миллиона, округляя до целых – 27 миллионов.

                  Хочу еще раз обратить внимание – это ВЕРНЯЯ ГРАНИЦА ВОЗМОЖНЫХ ПОТЕРЬ больше отнести на счёт войны просто невозможно. В 26,6 миллионов вошли не только солдаты погибшие на фронте или гражданские погибшие в тылу и в оккупации от немецких бомб, пуль и верёвок, но и все люди чей срок жизни оказался по разным причинам - голод, холод, болезни - короче, чем им было статистически отмеряно в мирное время. Посчитали здесь также и тех, кто был угнан на работы в Германию и по разным причинам после войны не вернулся на родину.

                  Цифра эта может быть скорректирована в ту или иную сторону, если удастся более точно определить граничные значения численности населения на 22 июня 1941 г. И на 31 декабря 1945 года, однако исходя из фактов которыми мы располагаем на сегодня, это наиболее точное значение. К сожалению, авторы исследования не опубликовали погрешность исходных цифр и метода, поэтому мы ничего не можем сказать о точности полученного результата. Обычно в подобных исследованиях точность гуляет около 10%.
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей
                  • 2007.09.16 | igorg

                    Мова йде не про секретнiсть ОКРЕМИХ документів

                    Мова йде про тотальну секретність. Окрім того не варто забувати, що комуністична система була побудована (втім як і російська) на тотальній брехні. Щоб розгрести такі завали потрібні неймовірні зусилля й зовсім особливі підходи. Це скоріше робота криміналіста й детектива, що сає розкривати масу складних і взаємоповязаних злочинів, які старалися приховати. Саме проти такої= роботи й працю ця вся система. Окремі випадки - на здоровя. Загальна картина - зась!
                    Класика такого роду досліджень це роботи Білоконя. І саме стосовно його робіт спрацьовує машина цензури.
                  • 2007.09.17 | Navigator

                    Що ховають: страшну некомпетентність урядів на території СССР

                    Шановний Стас, дякую за змістовну відповідь.
                    Повторюю ще раз свій основний висновок: Росія що на початку 20-го століття, що в середині, що, до речі і в кінці, була не готова до зіткнення з першокласними світовими державами. Головна вина російської еліти в тому, що за її дії розрахувались народи імперії. По повній кривавій програмі.
                    Що стосується секретності – то найбільш засекречена елітою саме ціна свого управління. Бо інакше встає питання, відповідь на яке має далекосяжні наслідки: як настільки неефективні уряди сто років управляли шостою частиною суші?
                    Тепер про масштаби секретності. В СССР і зараз в Росії засекречено в сотні разів більше, ніж в західних країнах. Бо тим і ховати ососбливо нема чого крім дійсно секретних речей: той же Черчіль отримав своє від народу ще в 1945-му (як і Невіл Чемберлен в 1939-му).
                    Про втрати я написав все.
                    Тут давайте не плутати.
                    Хто сам би помер і без війни, а хто б народився, якби не війна можна порахувати.
                    Подивіться, наприклад, на населення Туреччини, що була по всім параметрам досить таки схожою на Російську імперію на початку двадцятого століття: там населення за двадцяте століття виросло вчетверо, а в Росії тільки – в півтора рази. От і всі словеса.
                    Тому й тих, хто переписував населення СССР при Сталіні розстрілювали, а перший післявоєнний перепис був вже після смерті Сталіна. Було що ховати.
                    Ще раз повторюю, що : страшну некомпетентність урядів на території СССР.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua