Як це добре, громадяни,
Мати грамотних дітей!
— Яких знаєш писателів? —
Пита сина Ялисей.
— Пушкін.
— Далі.
— Гоголь.
— Далі.
— Горький, Мамін-Сибіряк.
— Далі, синку.
— Достоєвський.
Лев Толстой, Гюго, Бальзак. —
Ялисей зрадів: — Прекрасно! —
Ось ми й вияснили так,
Що на вулиці Толстого
Я в пивній забув піджак.
СТРАШНІ ЗНАННЯ
Прийшов студент четвертий раз складати сопромат.
Хвилин п'ятнадцять щось молов — і все було не в лад.
Професор мовив: — Ну, гаразд, поставлю трійку вам. —
Студент на місці остовпів, не вірячи вухам.
— Невже я витримав? Невже? — професора спитав.
А той до нього нахиливсь і тихо прошептав:
— Я ваших знань уже боюсь.
Це я не витримав. Здаюсь!
ДИПЛОМ
Мав сина гордий багатій.
То був не син, а божа кара. —
Картяр, гуляка, лиходій,
Ледачий бовдур і нездара.
Не шкодував грошви татусь,
Не полишав синочка в скруті,
А той, не дуючі і в ус,
Сім літ учився в інституті.
І ось одержувать диплом
Він скаче в місто скакуном.
Спинився кінь біля воріт,
Студенти збіглися веселі.
Лакей гуляки, сивий дід,
Диплом виносить на тарелі.
Зареготав багацький син,
Старого ляснувши по спині:
— Неси диплом іще один —
Моїй чудесній конячині. —
Старий віддав йому чолом:
— Розумно зволили сказати.
Якщо ослу дали диплом,
Чому ж коневі теж не дати?
ПОБАЛАКАЛИ…
Кадр із фільму у журналі жінка розгляда:
На коні сидить панянка, гарна, молода.
Клича жінка чоловіка, каже: — Подивись!
Я хоч раз отак проїхать мріяла колись. —
Чоловік скривився кисло:
— Верхи на коні?
Досить з тебе, що весь вік ти їздиш на мені.
— Вийшло так, — зітхнула жінка. — Молода була.
На коня хотіла сісти, сіла на осла.
МИСТЕЦТВО ЄДНАЄ
Вони зустрілись випадково,
Сусідні просто випали місця.
Він від халтури мучивсь винятково,
З трудом сеанс досидів до кінця.
Його сусідка тихо говорила:
— Як можна в світ пускати це сміття? —
Вона його за муки полюбила,
А він її — за щире співчуття.
НЕВИННА ДУША
У неділю ми на цвинтар
З сусідом ходили.
Як у нас навчились гарно
Оформлять могили!
Там граніт з лабрадоритом,
Постаменти різні,
Барельєфи мармурові,
Огради залізні.
І написи на могилах
Продумані строго:
Вгорі — кому поставлено,
А внизу — від кого.
"Під цим каменем покоїться
Прах Петра Дерюги,
Що в розцвєті літ скончався
Од тещи й супруги".
Лиш на одній могилоньці —
Плитка шлакоблоку
І літери дрібнесенькі
Надряпано збоку.
Ми їх доки розбирали,
Вірите, аж сердились.
Написано: "Спи спокійно.
Факти не підтвердились".
_________________
... і чужого научайтесь... й свого не цурайтесь..
2009.07.19 | stryjko_bojko
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Матір звуть Елеонора, а батечка - Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати - сибірячка.
- Нє говорі, - учить мати, - гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
- Прошу cлова вибирати, - насупився Савка. -
Це ти мене зараз лаєш, а собака - ГАВКА!
2009.07.19 | stryjko_bojko
Степан Руданський
Степа́н Васи́льович Руда́нський (* 25 грудня 1833 (6 січня 1834), село Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — † 21 квітня (3 травня) 1873, Ялта) — український поет.
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька — дівчинонька...
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.
Повій, вітре, нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.
Чи спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась.
Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!
А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України...
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, завіває,
З України не вертає.
24.VІІ.1856
Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині —
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.
І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто хроба не зросить…
4 мая 1852 года
2009.07.19 | stryjko_bojko
ПІСНЯ.ПОЛЮБИ МЕНЕ
ПІСНЯ.ПОЛЮБИ МЕНЕ
Лисий я, волосся спало,
Решта білая, як сніг,
Недалеко моя яма,
Та я в яму ще не ліг;
Що збіліло — замалюю
Ще й нового накуплю —
Полюби мене, дівчино,
То-то я тебе люблю!
Небагато в мене мізку,
Та і пусто в голові,
Та я змалку оженився
На багатій удові;
І я собі узяв гроші,
А бог — милую мою —
Полюби мене, дівчино,
То-то срібла надаю!
Не ложив я свої шиї
На правдивії ваги,
Погнув її не їдному
Аж до самої ноги.
Зато тепер, як биндами,
Собі шию обів'єш —
Полюби мене, дівчино,
То-то слави нажиєш!
Скаменіло моє серце,
Хоч і м'якше не було,
Як дитина — не гадає,
Що добро і що то зло;
Але зато як часами
Кілька капельок прийму…
Полюби мене, дівчино,
То-то щиро обійму!
26 сент[ября]
2009.07.19 | stryjko_bojko
ПЕРЕКУСІТЬ, ПАНЕ
ПЕРЕКУСІТЬ, ПАНЕ!
Обсунулась стара гребля,
Місток похилився,
Спала річка невеличка,
Млинок завалився.
На камінні кілька хлопців
Черепками грає,
Аж ступою через греблю
Панок проїжджає.
«Помагайбіг,— каже,— хлопці!»
«Помагайбіг, пане!»
«А що, у вас млинок меле?»
«Таже меле, пане!»
«А говна змолоти можна!»
«Перекусіть, пане!
Як сухеє воно тілько,
То змелеться, пане!»
***
2009.07.19 | stryjko_bojko
ДОЧКА — СИН
ДОЧКА — СИН
Пан то хоче сина мати,
Не спить цілі ночки,
Але пані, як на збитки,
Вповиває дочки.
Що півроку, то й повненька,
Що рік, то й дитина…
Отак-отак рада б хлопця,
А вийде дівчина…
П'ятеро вповила пані,
Ще надію має;
Але дідич за границю
З горя виїжджає.
І говорить своїй пані:
«Я хрестом клянуся,
Тільки ще буде не хлопець —
Я вже не вернуся».
Сів на бричку та й поїхав,
Півроку минає…
Але пані, як на теє ж,
Дочку вповиває.
Зажурилась, світ немилий,
І жити не хоче…
«Не побачу, — каже, — більше
Свого пана в очі».
Аж приходить якось Мошко,
Паню оглядає.
«Чи ви, пані, нездорова?» —
Дідичку питає.
Та і каже своє лихо.
«Не журіться, пані,
Та лиш мені, — каже, —дайте
Коня, що на стані,
А я вже вам пана верну…»
Та йому дарує
Їде Мошко за границю
І в пейси не дує.
Найшов пана, поклонився…
«А що?» — пан питає.
«А що ж, пане? Дав бог сина!»
Мошко відвічає.
Дає дідич сто червоних
Жидюкові тому.
Казав коні заложити,
Рушає додому.
Приїжджає, привітався.
«Де моя дитина»
Бере її, розкриває…
Аж воно — дівчина!
«Ах ти ж, шельмо, псяча віро,
Казав — сина маю.
Та я тебе обезвічу,
Живцем закопаю!..»
«Стійте, пане, їдно слово!—
Мошко промовляє —
Ви дивитесь, що дитина
Ще того не має,
Але я дам пейси втяти —
Свідок пан і люди,
Як через шістнадцять років,
І той там не буде!..»
Розсміявся пан із лиха.
«Що, — каже, — діяти?
Коли сина не дождуся,
Треба зятя ждати…»
Відповіді
2009.07.19 | stryjko_bojko
Павло Глазовий. ІНТЕЛІГЕНТНА РОЗМОВА
Павло ГлазовийІНТЕЛІГЕНТНА РОЗМОВА
Як це добре, громадяни,
Мати грамотних дітей!
— Яких знаєш писателів? —
Пита сина Ялисей.
— Пушкін.
— Далі.
— Гоголь.
— Далі.
— Горький, Мамін-Сибіряк.
— Далі, синку.
— Достоєвський.
Лев Толстой, Гюго, Бальзак. —
Ялисей зрадів: — Прекрасно! —
Ось ми й вияснили так,
Що на вулиці Толстого
Я в пивній забув піджак.
СТРАШНІ ЗНАННЯ
Прийшов студент четвертий раз складати сопромат.
Хвилин п'ятнадцять щось молов — і все було не в лад.
Професор мовив: — Ну, гаразд, поставлю трійку вам. —
Студент на місці остовпів, не вірячи вухам.
— Невже я витримав? Невже? — професора спитав.
А той до нього нахиливсь і тихо прошептав:
— Я ваших знань уже боюсь.
Це я не витримав. Здаюсь!
ДИПЛОМ
Мав сина гордий багатій.
То був не син, а божа кара. —
Картяр, гуляка, лиходій,
Ледачий бовдур і нездара.
Не шкодував грошви татусь,
Не полишав синочка в скруті,
А той, не дуючі і в ус,
Сім літ учився в інституті.
І ось одержувать диплом
Він скаче в місто скакуном.
Спинився кінь біля воріт,
Студенти збіглися веселі.
Лакей гуляки, сивий дід,
Диплом виносить на тарелі.
Зареготав багацький син,
Старого ляснувши по спині:
— Неси диплом іще один —
Моїй чудесній конячині. —
Старий віддав йому чолом:
— Розумно зволили сказати.
Якщо ослу дали диплом,
Чому ж коневі теж не дати?
ПОБАЛАКАЛИ…
Кадр із фільму у журналі жінка розгляда:
На коні сидить панянка, гарна, молода.
Клича жінка чоловіка, каже: — Подивись!
Я хоч раз отак проїхать мріяла колись. —
Чоловік скривився кисло:
— Верхи на коні?
Досить з тебе, що весь вік ти їздиш на мені.
— Вийшло так, — зітхнула жінка. — Молода була.
На коня хотіла сісти, сіла на осла.
МИСТЕЦТВО ЄДНАЄ
Вони зустрілись випадково,
Сусідні просто випали місця.
Він від халтури мучивсь винятково,
З трудом сеанс досидів до кінця.
Його сусідка тихо говорила:
— Як можна в світ пускати це сміття? —
Вона його за муки полюбила,
А він її — за щире співчуття.
НЕВИННА ДУША
У неділю ми на цвинтар
З сусідом ходили.
Як у нас навчились гарно
Оформлять могили!
Там граніт з лабрадоритом,
Постаменти різні,
Барельєфи мармурові,
Огради залізні.
І написи на могилах
Продумані строго:
Вгорі — кому поставлено,
А внизу — від кого.
"Під цим каменем покоїться
Прах Петра Дерюги,
Що в розцвєті літ скончався
Од тещи й супруги".
Лиш на одній могилоньці —
Плитка шлакоблоку
І літери дрібнесенькі
Надряпано збоку.
Ми їх доки розбирали,
Вірите, аж сердились.
Написано: "Спи спокійно.
Факти не підтвердились".
_________________
... і чужого научайтесь... й свого не цурайтесь..
2009.07.19 | stryjko_bojko
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Матір звуть Елеонора, а батечка - Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати - сибірячка.
- Нє говорі, - учить мати, - гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
- Прошу cлова вибирати, - насупився Савка. -
Це ти мене зараз лаєш, а собака - ГАВКА!
2009.07.19 | stryjko_bojko
Степан Руданський
Степа́н Васи́льович Руда́нський (* 25 грудня 1833 (6 січня 1834), село Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — † 21 квітня (3 травня) 1873, Ялта) — український поет.2009.07.19 | stryjko_bojko
Ах, за мною через став аж сто вовків гналось!
«Чого, брате, так збілів?Що з тобою сталось?»
—
«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.
«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.
«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...
«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.
1859
2009.07.19 | stryjko_bojko
Повій, вітре, на Вкраїну
Повій, вітре, на Вкраїну,Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі.
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька — дівчинонька...
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.
Повій, вітре, нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.
Чи спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась.
Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!
А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України...
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, завіває,
З України не вертає.
24.VІІ.1856
2009.07.19 | stryjko_bojko
Мене забудь, моя дівчино!
Мене забудь, моя дівчино!
Спокійно жий, щаслива будь,
Цвіти хоть рожой, хоть калиной, —
Мене забудь, мене забудь!..
Мене забудь — і тяжким смутком
Не розбивай біленьку грудь:
Шукай собі коханка хутко,
Мене забудь, мене забудь!..
Мене забудь, мене не треба!
Та якби я коли-небудь
Тебе забув… — о боже з неба,
Мене забудь, мене забудь!..
19 февраля
Джерело: Степан Руданський. Київ, "Наукова думка", 1985.
2009.07.19 | stryjko_bojko
Сиротина я безродний
* * *Сиротина я безродний,
Десь загину в чужині —
І ніхто очей холодних
Не закриє там мені.
І нерідною рукою
Буду в землю я зарит,
І тепленькою сльозою
Ніхто хроба не зросить…
4 мая 1852 года
2009.07.19 | stryjko_bojko
ПІСНЯ.ПОЛЮБИ МЕНЕ
ПІСНЯ.ПОЛЮБИ МЕНЕЛисий я, волосся спало,
Решта білая, як сніг,
Недалеко моя яма,
Та я в яму ще не ліг;
Що збіліло — замалюю
Ще й нового накуплю —
Полюби мене, дівчино,
То-то я тебе люблю!
Небагато в мене мізку,
Та і пусто в голові,
Та я змалку оженився
На багатій удові;
І я собі узяв гроші,
А бог — милую мою —
Полюби мене, дівчино,
То-то срібла надаю!
Не ложив я свої шиї
На правдивії ваги,
Погнув її не їдному
Аж до самої ноги.
Зато тепер, як биндами,
Собі шию обів'єш —
Полюби мене, дівчино,
То-то слави нажиєш!
Скаменіло моє серце,
Хоч і м'якше не було,
Як дитина — не гадає,
Що добро і що то зло;
Але зато як часами
Кілька капельок прийму…
Полюби мене, дівчино,
То-то щиро обійму!
26 сент[ября]
2009.07.19 | stryjko_bojko
ПЕРЕКУСІТЬ, ПАНЕ
ПЕРЕКУСІТЬ, ПАНЕ!Обсунулась стара гребля,
Місток похилився,
Спала річка невеличка,
Млинок завалився.
На камінні кілька хлопців
Черепками грає,
Аж ступою через греблю
Панок проїжджає.
«Помагайбіг,— каже,— хлопці!»
«Помагайбіг, пане!»
«А що, у вас млинок меле?»
«Таже меле, пане!»
«А говна змолоти можна!»
«Перекусіть, пане!
Як сухеє воно тілько,
То змелеться, пане!»
***
2009.07.19 | stryjko_bojko
ДОЧКА — СИН
ДОЧКА — СИНПан то хоче сина мати,
Не спить цілі ночки,
Але пані, як на збитки,
Вповиває дочки.
Що півроку, то й повненька,
Що рік, то й дитина…
Отак-отак рада б хлопця,
А вийде дівчина…
П'ятеро вповила пані,
Ще надію має;
Але дідич за границю
З горя виїжджає.
І говорить своїй пані:
«Я хрестом клянуся,
Тільки ще буде не хлопець —
Я вже не вернуся».
Сів на бричку та й поїхав,
Півроку минає…
Але пані, як на теє ж,
Дочку вповиває.
Зажурилась, світ немилий,
І жити не хоче…
«Не побачу, — каже, — більше
Свого пана в очі».
Аж приходить якось Мошко,
Паню оглядає.
«Чи ви, пані, нездорова?» —
Дідичку питає.
Та і каже своє лихо.
«Не журіться, пані,
Та лиш мені, — каже, —дайте
Коня, що на стані,
А я вже вам пана верну…»
Та йому дарує
Їде Мошко за границю
І в пейси не дує.
Найшов пана, поклонився…
«А що?» — пан питає.
«А що ж, пане? Дав бог сина!»
Мошко відвічає.
Дає дідич сто червоних
Жидюкові тому.
Казав коні заложити,
Рушає додому.
Приїжджає, привітався.
«Де моя дитина»
Бере її, розкриває…
Аж воно — дівчина!
«Ах ти ж, шельмо, псяча віро,
Казав — сина маю.
Та я тебе обезвічу,
Живцем закопаю!..»
«Стійте, пане, їдно слово!—
Мошко промовляє —
Ви дивитесь, що дитина
Ще того не має,
Але я дам пейси втяти —
Свідок пан і люди,
Як через шістнадцять років,
І той там не буде!..»
Розсміявся пан із лиха.
«Що, — каже, — діяти?
Коли сина не дождуся,
Треба зятя ждати…»
15 апреля