МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Маловідомі факти про "матч смерти" 1942 року

05/06/2002 | Косарик
Пропоную вашій увазі переклад з німецької, в якому є багато нової інформації про леґендарний "матч смерти" в Києві 1942 року. Цю статтю надруковано в журналі Der Tagesspiegel 8 листопада 2001 року. Вона є, наскільки я розумію, коротким переказом книги англійця Енді Дуґана "Динамо: на захисті чести Києва", виданої в Лондоні минулого року.

Оригінальний текст додаю. Якщо побачите помилки - дайте знати.

<b>МАТЧ СМЕРТИ</b>

<i>1942 року одна німецька військова футбольна команда програла українській команді - з жахливими наслідками</i>

© Вернер Скрентни (переклад з німецької Косарика)

Ця історія з історій залишила після себе багато леґенд і запізнілий пошук істини. У ній ідеться про так званий "матч смерти" українських футболістів проти одної німецької військової команди 1942 року в Києві. Один з авторів монографії "Футбол у минулому і в сучасності", яка була видана 1976 року в НДР, пише, що це "втілення фашистського спортивного варварства" розігрувалося так: німецькі окупанти виставили того київського літа 1942 року свою команду "Зенітники" (Flakelf) проти команди державного хлібозаводу №1, де більшість гравців була з "Динамо" (Київ) - команди екстра-класу. "Програш - або смерть" - такий вибір був поставлений перед українцями, що мало було б продемонструвати "низьке положення цієї нації стосовно арійської раси". "Уже під час гри було принесено першу людську жертву. Генерал СС застрелив матроса з глядацьких трибун, який хотів підійти, щоб допомогти радянському правому форварду, який був серйозно травмований і лежав поряд з бічною лінією", - написано в книзі. Не дивлячись на це, перемогла команда хлібозаводу. Четверо гравців заплатили за це власним життям. За іншою версією, одразу після фінального свистка всіх футболістів було привезено вантажівкою до провалля смерти - Бабиного Яру - і там страчено; вони все ще були у своєму червоному тріко.

Так або приблизно так оповідала леґенда про "матч смерти", і постійно доповнювалась і ще буде доповнюватись. Німецькою мовою ця подія була літературно увіковічена передусім в НДР: близько 1960 року в повесті Олександра Борщагівського "Тревожные облака" (в німецкому перекладі "Ваш найважливіший матч"). 1969 року у видавництві Militärverlag накладом 45000 вийшла книга "Матч зі смертю" (автори - Кройц та Андрісен). Читач може знайти там у додатку "літературний переказ кіносценарію", оскільки про "матч смерти" і фільм було також знято.

Пройшло майже 60 років до часу, коли один британський автор - Енді Дуґан зі свою книгою "Динамо: на захисті чести Києва" (лондонське видавництво Fourth Estate) став на шлях пошуку історичної істини про "матч смерти". Він дослідив київські архіви, а також опитав нечисленних очевидців, так само як і істориків українського спорту. Небагато в чому можна бути впевненим: в реальності (на відміну від повести) не було німецького комуніста - колишнього "червоного" спортсмена, - який симпатизував киянам і зумисно призначив пенальті. Не було й ніякого функціонера КПРС, який рятував гравців від нацистів. І - "Динамо" (Київ) не було, як часто стверджується, двократним чемпіоном СРСР з футболу у 1930-х рр.

<b>Нема свистка після падіння</b>

Тим не менше, "матч смерти" до сьогодні має силу символу. "Динамо" (Київ), яке було засноване 1927 року як спортивне товариство міліції та служби безпеки НКВС та відповідно МВД, мало в радянському футболі одне велике досягнення. 1936 року блакито-білі дійшли до фіналу чемпіонату СРСР, де програли 0:1 московському "Динамо".

22 червня 1941 року - в той день, коли віденський "Рапід" та Шальке 04 визначали в Берліні, хто буде чемпіоном - динамівці зібралися, щоб взяти участь в урочистому відкритті нового Республіканського стадіону в Києві. Запланований матч проти армійців ЦСКА, звичайно ж, не відбувся: Німеччина напала на Радянський Союз, і в передмістях української столиці того літнього дня вже падали бомби. 19 вересня німецька армія захопила місто. На той час "Динамо" (Київ) як команди вже давно не існувало. Деякі гравці як солдати Червоної Армії потрапили у німецький полон, інші відступили, пропали без вісти, або загинули. Деякі мали надію, що під німецькою окупацією має бути не гірше ніж під сталінською диктатурою - хибний висновок, часто зі смертельними наслідками: гравець команди Лазар Коган та керівник клубу "Динамо" Лев Чорнобильський загинули разом з понад 33000 єврейськими одновірцями під час німецької розправи у Бабиному Яру.

<b>Люди з хлібозаводу</b>

"Динамо" (Київ) більше не було, оскільки німці захопили місто - і водночас воно було знову. Дякувати за це треба людині на ім'я Йосип Кордик. У першу світову війну він воював за австро-угорську монархію, а тепер домовився з новими можновладцями і отримав - на правах фольксдойч (людина німецького походження) - в управління пекарню №1, найсучасніший хлібозавод тодішнього міста з 300 робітниками. Кордик, який любив футбол взагалі і "Динамо" зокрема, використав своє нове становище і поступово зібрав найпопулярніших спортсменів міста на Дегтярівській 19. Багато з них було звільнено з німецького полону, після чого вони підписали певного роду документ про лояльність окупаційній владі.

Українські футболісти, гравці з "Динамо", а також з клубу залізничників "Локомотив", були раді отримати роботу і житло, які вони знайшли на хлібозаводі. Про матчи, однак, ніхто й не думав, аж поки тренер Ґеорґій Швецов, який в умовах нової влади зробив кар'єру журналіста, не подав нацистам пропозицію створити футбольну ліґу. Окрім того, Швецов, як український націоналіст і фанатичний антисеміт, знайшов потрібні конкакти з німцями. Він створив антибільшовицький клуб "Рух" (Київ), з якого вимагали не стільки футбольних успіхів, скільки ненависти до Совєтів.

Керівник "Руху" Швецов звичайно знав, що відомі гравці отримали притулок на хлібозаводі, і намагався умовити їх вступити в його клуб. Мара справа - адже одною з рис команди "Динамо", яка також проявилася у "матчі смерти" - це безумовна взаємопідтримка (за єдиним виключенням, про яке буде далі). Футболісти вже встигли довести це за радянських часів, коли їхній форвард Костянтин Щегоцький, життєлюб і інтелектуал, просидів під арештом НКВД 15 місяців за звинуваченням у можливому шпіонажі, і жодний з гравців не дав жодної зачіпки проти нього.

Чоловіки з хлібозаводу врешті-решт взяли участь у київському колі змагань - окремою командою. Це сталося після тривалих суперечок: чи не є це посібництвом, брати участь у змаганні, організованому окупаційною владою? Але кону ще стояли - честь "Динамо", любов до спорту і можливість підняти дух місцевого населення. Кінець кінцем погодилися всі, включно з Миколою Махинею, комуністом і учасником фіналу 1936 року. Клуб було названо "Старт" і кольором форми було обрано червоний - відкрита зневага нацистів.

"Старт" дебютував 7 червня 1942 року на київський арені, яка була перейменована з Республіканського стадіону на Німецький стадіон, і виграв 7:2 проти націоналістів з "Руху". Їхній керівник Швецов зі своєї поразки зробив нагоду очорнити гравців "Старту" перед німцями: його націоналісти не можуть тренуватися на тому ж стадіоні, що й колишні військовополонені. Від того часу хлібозаводська команда повинна була тренуватись лише на меншому стадіоні "Зеніт". Там "Старт" продовжив свою тріумфальну серію, хоча гравці змушені були терпіти позмінну працю, недоїдання та брак спорядження: перемогли угорський гарнізон з рахунком 6:2, румунів - з рахунком 11:0 (обидві країни були союзниками німецького Рейху), німецьку військову команду PGS з рахунком 5:1, та угорську команду MSG Wal з рахунком 3:2.

По місту розлетілася новина, що в "Старті" зібралися багато улюбленців тих, хто вболівав за "Динамо". Коли "Старт" розгромив доти непереможних "Зенітників" (Flakelf), радість була велика: тепер команда стала символом самоствердження для тих українців, які не визнавали новий режим. Три дні після тих 1:5 німці призначили матч-реванш на 9 серпня 1942 року. Усюди висіли плакати, було вказано імена 14 українських гравців - одна доля їм випала. "Поразка німців у повторному матчі була немислимою," - пише Дуґан. - Цей поєдинок мав "політичний вимір".

Всі квитки на стадіон "Зеніт" було розкуплено. Він кишів людьми з армії, СС, поліції та охоронцями з собаками. Атмосфера була напруженою, раз у раз можна було чути відомого українського співака, чиє місце на головній трибуні зайняли німці. Перед початком гри, до роздягальні киян зайшов арбітр у формі СС і повідомив, що гравці "Старту" мусять перед першим свистком промовити "німецьке привітання". Ледве есесівець пішов, як почалася палка дискусія, як треба грати цей матч. Лев Гундарев, єдиний представник клубу "Рух" в команді, сказав: "Краще буде, якщо ми програємо". Однак команда вирішила по-іншому: це був той заклятий командний дух, який не підкорився НКВС, і ні піддався на переманювання в "Рух".

Зібравшися у центральному колі, гравці "Старту" привітали суперників не викликом "Зіґ Хайль", а притиснувши руку до груди і сказавши українське спортивне привітання "Фізкульт-ура!" - "Хай живе спорт!" Стартівці побачили у складі "Флакельфу" багато нових облич. Однак твердження про те, що гравців німецької національної збірної спеціально для цього матчу привезли літаком, виявилося лише чуткою. Тим не менше: німці мали в запасі одинадцять гравців, в той час як з боку "Старту" біля бічної був лише тренер.

<b>Брутальні атаки</b>

Гравці "Флакельфу" діяли брутально: київський воротар Трусевич втратив свідомість на кілька хвилин після удару ногою в голову. Інші українські футболісти, які грали без захисних накладок на голень, були травмовані. Колишні гравці "Динамо" і "Локомотиву" стали уникати фізичних зіткнень і вигравали 3:1 в першому таймі. Брудна гра "Флакельфу" спричинила бійки між болільниками обох команд. Під час перерви керівник "Руху" і друг нацистів Швецов втрутився в роздягальню "Старту": футболісти мусять захистити себе і інших - і програти. Один есесівець погрожував "наслідками". Перемога киян була небажаною.

Між тим, військові та СС зайняли місця попід кромкою поля. Коли в другому таймі "Старт" вигравав уже 5:3, пролунав свисток німецького судді. Німці очистили стадіон, було чути постріли в повітря, щоб розігнати тріумфуючих українських болільників. Гравцям "Старту" стало моторошно. Але німці стрималися. Їм не треба було безладдя і не потрібні були мученики. Того разу нічого не трапилось. Футболісти повернулися на хлібозавод. 16 серпня коло змагань було продовжене матчем "Старт" - "Рух" (8:0).

У тому, що трапилося по тому, як здається, керівник "Руху" Швецов був рушійною силою. Він запевняв, що колишні гравці "Динамо" і "Локомотиву" підривали авторитет окупаційної влади, і стали символами більшовизму. Плакат зі списком гравців став підставою для арештів: одного футболіста за іншим привозили в штаб-квартиру ґестапо на вулиці Короленка. Для одного з них це означало ґарантовану смерть: Микола Коротких в 1932 році деякий час був офіцером НКВС. Згідно з наказом Гітлера про комісарів, політкомісари мали бути знищені без суду і слідства. Ґестапо закатувало Коротких до смерти. Наразі неясно, чи знали нацисти про його колишню роботу, чи його зрадили або його сестра, яка боялася зв'язку з заарештованим, або півзахисник Павло Комаров. В усякому випадку Комаров був інформатором нацистів, і пізніше втік з німецькою допомогою з-під арешту.

<b>Депортація і страта</b>

Десятьох гравців було запроторено в табір смерти на Сирці у Києві. Після того, як у лютому 1943 року партизани підпалили якусь фабрику, комендант табору Пауль Радомський вирішив влаштувати акцію відплати: кожний третій в'язень мав бути розстріляний. Все вказує на те, що есесівці вбили тих динамівців, які були найбільш улюбленими серед населення. 24 лютого 1943 року Іван (Ваня) Кузьменко, атлет-півзахисник, був побитий і розстріляний. Улюбленець публіки захисник Олексій Клименко, наймолодший у клубі "Старт", став наступною жертвою. Микола Трусевич, капітан команди і найкращий радянський воротар, вистрибнув уперед і крикнув: "Красний спорт нє умрьот!" І був пострілом убитий.

Таким чином, чотирьох учасників "матчу смерти" було страчено. Після війни ця тема була спочатку табу, і ті з гравців, хто залишився живим, були б звинувачені у посібництві німцям. У тому, що видавалося за реальну послідовність подій у книзі 1959 року, було більше легенди, ніж правди. Тим не менше, 1965 року живих учасників "матчу смерти" було нагороджено орденом Великої Вітчизняної війни. По цей день всім молодим українським спортсменам оповідають цю леґенду, і 1971 року було воздвигнуто монумент чотирьом загиблим футболістам біля стадіону "Динамо". І як було заведено в Радянському Союзі, залишається звичай: після ЗАГСу молоді подружжя покладають квіти до монументу бійцям Червоної Армії, партизанам, і так само біля стадіону "Динамо".

В літературі зустрічаються згадки і про інші "матчі смерти" - в Дніпродзержинську 1942 року та в Тернополі 1943 року. Точний хід подій залишається невідомим - так само як невідомим є склад німецького "Флакельфу", який заперечував свою участь у матчі смерти в Києві влітку 1942 року.

<i>Автор є вільним журналістом у сфері футбольної історії, і врешті-верш віддав у друк у видавництво Die Werkstatt в Ґронінґені свою книгу "Велика історія німецького футболу" (Das große Buch der deutschen Fußball-Stadien).</i>

===============================
http://www2.tagesspiegel.de/archiv/2001/11/08/ak-sp-559466.html

Tödliches Spiel

Eine deutsche Militärelf unterlag 1942 einem ukrainischen Team - mit furchtbaren Folgen

Werner Skrentny

Diese Geschichte aus der Geschichte dreht sich um viele Legenden und den späten Versuch einer Wahrheitsfindung. Sie handelt vom so genannten Todesspiel ukrainischer Fußballer gegen eine deutsche Militärmannschaft im Jahre 1942 in Kiew. Glaubt man dem DDR-Band "Fußball in Vergangenheit und Gegenwart" von 1976, soll "die Inkarnation faschistischer Sportbarbarei" sich so abgespielt haben: Deutsche Besatzer stellten in jenem Kiewer Sommer 1942 ihre so genannte Flakelf gegen die Mannschaft der städtischen Bäckerei Nr. 1, deren meiste Akteure von der Spitzenmannschaft Dynamo Kiew stammten. "Verlieren - oder sterben", soll die Alternative für die Ukrainer gelautet haben, sollte doch auf dem Rasen "die Überlegenheit der arischen Rasse" demonstriert werden. "Bereits während des Spiels hatte es das erste Todesopfer gegeben. Als ein Matrose aus den Zuschauerreihen dem an der Seitenlinie liegenden schwerverletzten sowjetischen Rechtsaußen zu Hilfe kommen wollte, wurde dieser von einem SS-General erschossen", heißt es in dem Buch. Trotzdem siegte das Team aus der Brotfabrik. Vier seiner Spieler bezahlten dies mit ihrem Leben. Nach anderen Versionen sind alle Fußballer sofort nach Abpfiff auf Lastwagen in die Todesschlucht von Babi Jar gebracht und dort hingerichtet worden; sie trugen noch ihre roten Trikots.

So und ähnlich lautet die Legende vom Todesspiel, die immer wieder fortgeschrieben worden ist und fortgeschrieben werden wird. In deutscher Sprache ist das Ereignis vor allem in der DDR literarisch gewürdigt worden: etwa 1960 im Roman "Ihr größtes Spiel" von Alexander Borstschagowski. 1969 erschien im Militärverlag, Erstauflage 45 000, von Creutz/Andrießen "Das Spiel mit dem Tode". "Filmerzählung mit literarischer Freiheit", liest man da, woraus zu schließen ist, dass das Todesspiel auch verfilmt wurde.

Es hat fast 60 Jahre gedauert, ehe ein britischer Autor - Andy Dougan mit seinem Buch "Dynamo - Defending the Honour of Kiev" (Verlag Fourth Estate London) -, sich auf die Suche nach der historischen Wahrheit hinter dem Todesspiel gemacht hat. Er wertete Archive in Kiew aus und befragte die wenigen überlebenden Zeitzeugen sowie ukrainische Sporthistoriker. So viel ist sicher: In der Realität gab es - anders als im Roman - keinen deutschen kommunistischen Ex-Rotsportler, der mit den Kiewern sympathisierte und im Spiel absichtlich einen Strafstoß vergab. Es gab auch keinen Funktionär der KPdSU, den die Fußballer vor den Nazis in Sicherheit brachten. Und: Dynamo Kiew war auch nicht, wie oft behauptet, in den 1930er Jahren zweimaliger Allunions- (also sowjetischer) Fußballmeister.

Kein Anpfiff nach dem Überfall

Dennoch hat das Todesspiel bis heute Symbolkraft. Dynamo Kiew, 1927 als Sportvereinigung von Polizei beziehungsweise Geheimpolizei NKWD und Innenministerium gegründet, besaß im sowjetischen Fußball einen großen Ruf. 1936 hatten die Blau-Weißen das UdSSR-Finale erreicht, wo sie 0:1 gegen Dynamo Moskau unterlagen.

Am 22. Juni 1941 - an dem Tag ermittelten Rapid Wien und Schalke 04 in Berlin den Deutschen Meister - versammelten sich die Dynamos, um das neue Republik-Sportstadion von Kiew einzuweihen. Das geplante Spiel gegen die Armeemannschaft CDKA wurde allerdings nicht angepfiffen: Deutschland hatte die Sowjetunion überfallen, und in den Vororten der ukrainischen Hauptstadt fielen an diesem Sommertag bereits Bomben. Am 19. September besetzten deutsche Truppen die Stadt. Dynamos Mannschaft hatte sich zu dem Zeitpunkt längst aufgelöst. Etliche Spieler gerieten als Soldaten der Roten Armee in deutsche Gefangenschaft, andere flohen, waren vermisst, wurden getötet. Manche blieben in der Hoffnung, unter deutscher Besatzung könne es nicht schlimmer sein als unter der stalinistischen Diktatur - oft ein tödlicher Trugschluss: Mannschaftsmitglied Lazar Kogan und Geschäftsführer Lev Chernobylsky von Dynamo starben mit über 33 000 jüdischen Glaubensgenossen beim Massaker der Deutschen in Babi Jar.

Die Männer aus der Brotfabrik

Dynamo Kiew gab es nicht mehr, als die Deutschen die Stadt eroberten - und gab es doch wieder. Zu danken war das einem Mann namens Iosif Kordik. Der hatte im Ersten Weltkrieg für die österreichisch-ungarische Monarchie gekämpft, arrangierte sich nun mit den neuen Machthabern und erhielt als so genannter Volksdeutscher die Leitung der Bäckerei Nr. 1, mit 300 Beschäftigten modernste Brotfabrik der Stadt. Kordik, ein Fußball- und Dynamo-Fan, nutzte seine neue Stellung und sammelte nach und nach die populärsten Sportler der Stadt in der Degtyarevskaya 19. Viele von ihnen waren aus deutscher Gefangenschaft entlassen worden, nachdem sie eine Art Loyalitätserklärung für die Besatzer unterzeichnet hatten.

Die ukrainischen Fußballer, neben Akteuren von Dynamo auch solche der Eisenbahner-Elf Lokomotive, waren glücklich über Arbeit und Obdach, die sie in der Brotfabrik gefunden hatten. An Spiele allerdings war nicht zu denken, bis Georgi Shvetsov, ein Sportlehrer, der unter den neuen Machtverhältnissen zum Journalisten avancierte, den Nazis den Vorschlag unterbreitete, eine Fußball-Liga einzurichten. Auch Shvetsov, ukrainischer Nationalist und fanatischer Antisemit, hatte sich mit den Deutschen verbündet. Er bildete den antibolschewistischen Klub Rukh Kiew, bei dem weniger fußballerisches Geschick als Hass auf die Sowjets gefragt war.

Rukh-Manager Shvetsov wusste natürlich von den bekannten Spielern, die in der Brotfabrik untergekommen waren, und versuchte sie zu überzeugen, seinem Verein beizutreten. Ein vergebliches Unterfangen, denn ein Charakterzug der Dynamo-Mannschaft, der sich auch im Todesspiel erweisen sollte, war bis auf eine Ausnahme, von der noch zu berichten sein wird, der unbedingte Zusammenhalt. Den hatten die Fußballer bereits zu Sowjetzeiten bewiesen, als ihr Stürmerstar Konstantin Shchegotsky, ein Lebemann und Intellektueller, wegen angeblicher Spionage 15 Monate in NKWD-Haft war und kein Mitspieler gegen ihn aussagte.

Die Männer aus der Brotfabrik nahmen schließlich als eigenes Team an der Kiewer Fußball-Runde teil. Nach langen Debatten: War es nicht Kollaboration, wenn man an dem unter der Besatzung organisierten Wettbewerb teilnahm, der in Kriegszeiten Normalität vorgaukeln sollte? Aber da war auch der Stolz auf Dynamo, die Liebe zum Sport und die Chance, die Moral der Einheimischen zu verbessern. Schließlich stimmten alle zu, auch Nikolai Makhinya, der Kommunist aus der Endspielelf von 1936. Man gab sich den Namen FC Start und wählte rote Spielkleidung - ein Affront gegen die Nazis.

Start debütierte am 7. Juni 1942 in der von Republik-Sportstadion in Deutsches Stadion umbenannten Kiewer Arena mit einem 7:2 gegen die Nationalisten von Rukh. Deren Chef Shvetsov brachte die Niederlage so auf, dass er die Start-Spieler bei den Deutschen anschwärzte: Seine Nationalisten könnten nicht auf demselben Spielfeld wie ehemalige Kriegsgefangene trainieren. Fortan durfte das Bäckerei-Team nur im kleineren Zenit-Stadion antreten. Dort setzte Start den Siegeszug fort, obwohl die Spieler unter dem Schichtbetrieb, mangelhafter Ernährung und unzureichender Ausstattung litten: 6:2 hieß es gegen die ungarische Garnison, 11:0 gegen die Rumänen - beide Länder waren mit dem Deutschen Reich verbündet -, 6:0 gegen die deutsche Militärelf PGS, 5:1 und 3:2 gegen das ungarische Team MSG Wal.

In der Stadt hatte sich herumgesprochen, dass sich bei Start viele Lieblinge der Dynamo-Fans zusammengefunden hatten. Als Start die bis dahin unbesiegte deutsche Flakelf 5:1 schlug, war der Jubel groß: Die Elf galt nun bei Ukrainern, die das neue Regime ablehnten, als Symbol der Selbstbehauptung. Drei Tage nach dem 1:5, am 9. August 1942, setzten die Deutschen die Revanche an. Überall hingen Plakate, 14 Namen ukrainischer Spieler wurden genannt - ein Verhängnis, wie sich herausstellen sollte. "Eine Niederlage der Deutschen im Rückspiel war undenkbar", schreibt Dougan: Die Begegnung hatte "eine politische Dimension".

Das Zenit-Stadion war ausverkauft. Es wimmelte von Wehrmacht, SS, Polizei und Wachmännern mit Hunden. Die Stimmung war angespannt, ab und an vernahm man ukrainische Volkslieder von den Rängen, deren Haupttribüne die Deutschen besetzt hatten. Vor Beginn betrat der Schiedsrichter in SS-Uniform die Kiewer Kabine und teilte mit, die Spieler von Start müssten vor dem Anpfiff den "Deutschen Gruß" ausbringen. Kaum war der SS-Mann gegangen, wurde heftig diskutiert, wie man sich im Spiel verhalten solle. Lev Gundarev, einziger Vertreter des FC Rukh im Team, meinte: "Das Beste ist, wir verlieren." Doch die Mannschaft entschied anders: Es wurde der Teamgeist beschworen, der sich schon dem NKWD und den Abwerbeversuchen von Rukh verweigert hatte.

Im Mittelkreis angelangt, grüßten die Start-Leute nicht mit "Sieg Heil!", sondern führten die Hand zur Brust und riefen den ukrainischen Sportgruß "Fizcult Hura!" - "Lang lebe der Sport!" Starts Spieler erkannten viele neue Gesichter in der Flakelf. Dass allerdings deutsche Nationalspieler für die Begegnung eingeflogen worden waren, erwies sich als Gerücht. Immerhin: Die Deutschen hielten elf Auswechselspieler parat, bei Start saß allein der Trainer auf der Bank.

Brutale Angriffe

Die Fußballer der Flakelf agierten brutal: Kiews Torhüter Trusevich war nach einem Tritt gegen den Kopf minutenlang bewusstlos. Etliche Akteure der Ukrainer, die keine Schienbeinschützer trugen, wurden verletzt. Die früheren Dynamo- und Lok-Spieler gingen fortan körperlichen Auseinandersetzungen aus dem Weg und führten zur Pause 3:1. Die unfaire Spielweise der Flakelf hatte Schlägereien zwischen den Anhängern beider Teams geführt. In der Pause intervenierte Rukh-Manager und Nazi-Freund Shvetsov in der Kabine von Start: Die Spieler sollten sich und andere schützen - und unterliegen. Ein SS-Offizier drohte Konsequenzen an. Ein Kiewer Sieg sei unerwünscht.

Inzwischen hatten SS und Militär an den Seitenlinien Stellung bezogen. Als es in der zweiten Halbzeit 5:3 für Start stand, pfiff der deutsche Schiedsrichter ab. Die Deutschen ließen das Stadion räumen, Schüsse in die Luft wurden abgefeuert, um die jubelnden Ukrainer zu zerstreuen. Starts Spieler hatten Angst. Doch die Deutschen hielten sich zurück. Sie wollten keine Tumulte und keine Märtyrer. So geschah erst einmal nichts. Die Männer kehrten zurück in die Brotfabrik. Am 16. August wurde die Runde mit dem Spiel Start - Rukh (8:0) fortgesetzt.

Für das, was folgte, schien Rukh-Chef Shvetsov die treibende Kraft gewesen zu sein. Er behauptete, die ehemaligen Dynamo- und Lok-Spieler würden die Autorität der Besatzung verhöhnen, sie seien Symbolfiguren für den Bolschewismus. Das Plakat mit den Spielernamen diente nun als Grundlage für Verhaftungen: Ein Spieler nach dem anderen wurde ins Kiewer Gestapo-Hauptquartier in der Karolenko-Straße eingeliefert. Für einen von ihnen bedeutete das den sicheren Tod: Nikolai Korotykh war um 1932 einige Zeit NKWD-Offizier gewesen. Nach Hitlers "Kommissarbefehl" waren politische Kommissare ohne Verhandlung umzubringen. Die Gestapo folterte Korotykh zu Tode. Ob die Nazis von seiner früheren Tätigkeit wussten oder ob ihn seine Schwester, die die Sippenhaft fürchtete, oder Mitspieler Pavel Komarov verrieten, ist ungeklärt. Komarov jedenfalls war Nazi-Spitzel und flüchtete später dank deutscher Hilfe aus der Haft.

Deportation und Mord

Zehn Spieler wurden ins Todeslager Siretz bei Kiew deportiert. Nachdem Partisanen im Februar 1943 eine Fabrik in Brand gesetzt hatten, beschloss Lagerkommandant Paul Radomsky Vergeltung: Jeder dritte Gefangene musste erschossen werden. Es spricht alles dafür, dass die SS jene Dynamo-Fußballer ermordete, die in der Bevölkerung besonders populär waren. Am 24. Februar 1943 wurde Ivan "Vanja" Kuzmenko, der athletische Mittelstürmer, zusammengeschlagen und erschossen. Alexei Klimenko, Jüngster des FC Start und viel gelobter Verteidiger, war das nächste Mordopfer. Nikolai Trusevich, Kopf der Elf und bester sowjetischer Torwart, sprang noch einmal auf und rief: "Krasny sport nie umriot!" - "Rotsport wird nie sterben!" Dann tötete ihn ein Schuss.

Damit waren vier von elf Akteuren des Todesspiels ermordet worden. Das war nach Kriegsende als Thema in der Sowjetunion erst einmal tabu, wurden doch die überlebenden Spieler der Kollaboration mit den Deutschen beschuldigt. Was dann 1959 in Buchform zu den Ereignissen erschien, war mehr Legende denn Wahrheit. Immerhin, 1965 erhielten die Überlebenden des Todesspiels den Orden des Großen Vaterländischen Krieges, bis heute wird allen jüngeren ukrainischen Sportlern die Geschichte erzählt und 1971 errichtete man ein Denkmal für die vier Opfer vor dem Dynamo-Stadion. Was in der Sowjetunion üblich war, ist bis heute Brauch geblieben: Nach der Hochzeit legen junge Paare Blumen an den Monumenten für Rotarmisten, Partisanen und eben auch vor dem Dynamo-Stadion nieder.

Die Literatur berichtet noch von anderen Todesspielen, 1942 in Dneprodsershinsk und 1943 in Tarnopol. Die präzisen Ereignisse sind ebenso unbekannt wie die Aufstellung jener deutschen Flakelf, die im Sommer 1942 das Todesspiel von Kiew bestritt.

Der Autor beschäftigt sich als freier Journalist mit Fußballgeschichte und hat zuletzt "Das große Buch der deutschen Fußball-Stadien" im Verlag Die Werkstatt, Göttingen, veröffentlicht.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua