МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА

04/18/2005 | Biblioteka
Національна академія наук
Інститут історії України

ПРОБЛЕМА ОУН-УПА
Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності
ОУН і УПА.
Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок)

Київ 2004
У брошурі друкуються два взаємопов'язані документи: звіт про творчі здобутки робочої групи істориків, утвореної при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, а також історичний висновок з проблеми ОУН-УПА. Обидва документи підготовлені групою істориків, яка працювала в 1997-2004 pp. за завданнями Урядової комісії. Основні тези узагальнюють висновки підсумкової колективної монографії "Проблема ОУН-УПА", яка друкується видавництвом "Наукова думка".
Оригінал-макет підготували: Л. А. Гречина
Л. В. Дубич
ISBN 966-02-3441-4 © Інститут історії України НАН України

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ
І ОСНОВНІ ТВОРЧІ ЗДОБУТКИ
22 жовтня 1993 р. увійшов в дію Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Він визнав військовиків УПА, які брали участь у бойових діях проти німецьких загарбників на тимчасово окупованій території України до 1944 р. включно, особами, які належать до учасників бойових дій. Отже, на індивідуальному рівні проблеми ОУН-УПА для цих ветеранів не існує. Жодна політична сила в Україні не виступає за вилучення вказаного пункту у переліку осіб, які належать до учасників бойових дій.
Проблема виникає на рівні історичної оцінки військової формації, якою була Українська повстанська армія, і політичної сили, що її створила — Організації українських націоналістів (фракція Степана Бандери). На індивідуальному рівні проблема виникає для тих бойовиків ОУН і військовиків УПА, які включилися у боротьбу після 1944 р. і боролися виключно з радянською владою.
З свого боку, органи радянської влади боролися з повстанським рухом не тільки силовими методами і репресіями проти пов'язаного з повстанцями місцевого населення, але й різноманітними засобами пропаганди. Радянські пропагандисти твердили про те, що повстанський рух ініційований гітлерівськими спецслужбами. Ця теза активно використовувалася у боротьбі з повстанцями навіть у повоєнні роки. Наголос у звинуваченнях, що висувалися проти повстанців, завжди ставився на періоді Другої світової війни 1939-1945 pp.
Після виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих рад у березні 1990 p. , які були програні комуністами у трьох областях Галичини, Народний рух України поставив питання про політичну реабілітацію ОУН і УПА. У зв'язку з цим керівники трьох відділів ЦК КПРС (ідеологічного, партійного будівництва і кадрової роботи, державно-правового) 28 серпня 1990 р. звернулися в секретаріат ЦК з доповідною запискою "Про суспільно-політичну обстановку в західних областях України". В ній пропонувалося "в партийной печати и других средствах массовой информации начать широкую публикацию документов из партийньїх архивов, КГБ-МВД о действиях бандеровцев под руководством спецслужб фашистской Германии и других стран". Грунтуючись на пропозиціях записки, секретаріат ЦК КПРС прийняв 17 січня 1991 р. розгорнуту постанову "Про спроби політичної реабілітації Організації українських націоналістів і Української повстанської армії в західних областях Української РСР" .
Після 24 серпня 1991 р. ветерани УПА, а також політичні або громадсько-політичні організації, які вважають себе правонаступниками історичної ОУН, поставили питання про визнання Української повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні. Вони твердили, що задовго до появи самостійної держави сотні тисяч українців у лавах ОУН і УПА боролися за свободу і незалежність України. Рух опору у формі боротьби ОУН і УПА проти вермахту і Радянської армії та інших силових структур компартійно-радянського політичного ладу вони розглядають як національно-визвольну боротьбу за утворення Української самостійної соборної держави (УССД).
Організація ветеранів України і ліві партії, які підтримують її, не бажають змінювати оцінок ОУН і УПА, встановлених у директивних рішеннях ЦК КПРС. Вони вимагають вилучити з користування шкільні підручники з історії України, в яких бойовики ОУН і військовики УПА показані нарівні з радянськими партизанами як учасники руху Опору. Ті, хто перебував в ОУН і УПА, для них залишаються зрадниками українського народу, фашистськими прислужниками і воєнними злочинцями.
Проблема ОУН-УПА набула загальнонаціональної ваги в ході відзначення 50-річчя УПА восени 1992 р. Прихильники і противники УПА у 1993 р. провели ряд наукових конференцій, не контактуючи між собою. Висновки, до яких вони прийшли на цих конференціях, були протилежними за змістом.
1 лютого 1993 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову "Про перевірку діяльності ОУН-УПА". На Міністерство юстиції було покладено завдання створити урядову комісію, яка зайнялася б реалізацією постанови. Однак Міністерство юстиції тільки 14 червня 1994 р. скликало нараду з представниками Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ та Головного архівного управління, яка висунула пропозицію створити дослідну групу для вивчення проблеми силами позапартійних науковців. Через відсутність фінансування справа не зрушила з місця. Проте уперше в урядових колах визнали необхідність здійснити науково-дослідну роботу з проблеми ОУН-УПА, починаючи з первинного етапу — вивчення архівних документів.
13 вересня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила рішення створити тимчасову комісію з метою сприяння у вивченні питань, пов'язаних з, перевіркою діяльності ОУН і УПА. Очолив парламентську комісію народний депутат України А. Юхимчук. Історичний та юридичний висновок стосовно проблеми ОУН-УПА передбачалося розглянути на Верховній Раді України у березні 1997 р. Відповідне рішення було доведене до відома керівництва Організації ветеранів України, Організації українських націоналістів і Конгресу українських націоналістів .
До комісії А. Юхимчука на паритетних засадах увійшли народні депутати, які представляли різні погляди на проблему ОУН-УПА. Завдяки цьому її робота була паралізована. Проблема ОУН-УПА викликала розкол і у ветеранському русі. 13 — 14 жовтня 1996 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Всеукраїнського об'єднання ветеранів Другої світової війни. З'їзд прийняв статут і програму, обрав раду на чолі з І. Юхновським і висловився за надання статусу учасників війни та відповідних пільг всім ветеранам УПА. Конфронтація в суспільстві дедалі більше загострювалася, втягуючи в свою орбіту не тільки ветеранів, але й політичні сили, які прагнули використати їх високий моральний авторитет.
Неспроможність парламентської комісії розв'язати проблему ОУН-УПА змусила Президента України покластися в цій справі на уряд. 28 травня 1997 р. Л. Кучма дав доручення створити Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. Постановою Кабінету Міністрів від 12 вересня 1997 р. за № 1004 комісія була створена у складі віце-прем'єр-міністра (голова комісії), міністра юстиції, міністра закордонних справ, міністра внутрішніх справ, міністра фінансів, міністра інформації, міністра освіти, голови Служби безпеки, Генерального прокурора (за згодою), президента Національної академії наук, директора Інституту історії України НАН України, директора Інституту стратегічних досліджень. Функції робочого апарату комісії були покладені на Міністерство юстиції.
Робоча група істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА була сформована в Інституті історії України НАН України, але не мала постійного складу (за винятком керівника групи С. Кульчицького і відповідального секретаря О. Веселової). Спеціалісти з інституту або з інших установ залучалися до роботи в групі на підставі трудових угод.
Організуючи свою працю, робоча група приділила виняткову увагу формі, в якій мали реалізуватися її висновки. Звичайна форма наукової записки була б мало переконливою як для Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, так і для широкої громадськості. У 1992-1993 pp. Інститут історії України НАН України подавав такі записки до Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, але вони сприймалися як точка зору тих науковців, які їх готували, і не більше.
Тому головним напрямом в організації роботи стала підготовка трьох взаємопов'язаних документів:
— основних тез з оцінкою дій ОУН і УПА;
— розгорнутої історичної довідки про ОУН і УПА, на матеріалах якої мали бути підготовлені основні тези;
— фундаментального збірника документів про діяльність ОУН і УПА, на матеріалах якого повинна була готуватися історична довідка.
Смисл такої структури дослідницького проекту полягав у тому, що будь-яка теза могла бути перевірена усіма, хто висловлював сумнів щодо її істинності, на більш широкому матеріалі історичної довідки. Якби й цей матеріал не переконував, бажаючий міг звернутися до документальної частини дослідження.
На засіданні 20 січня 1998 р. Урядова комісія затвердила план заходів, згідно з яким треба було подати Президентові України і Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення офіційної позиції щодо діяльності ОУН і УПА до 15. 12. 98. Проте у проблемі виявилося стільки "білих плям", що зазначені строки стали нереальними. Зрозумілим залишалося лише одне: результати науково-дослідної роботи треба було реалізувати якомога швидше. Тому основні тези (історичний висновок) і розгорнуту довідку робоча група істориків готувала двічі: в 2000 і 2004.
У 2000 р. була надрукована попередня історична довідка "Проблема ОУН-УПА" обсягом в 129 с. (7,7 авт. арк.) і заснований на ній "Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант)" обсягом 38 с. (1,5 авт. арк.). У листопаді 2004 р. друкуються основні тези, підготовлені на підставі рукопису великої колективної монографії "Проблема ОУН-УПА". Монографія буде опублікована видавництвом "Наукова думка" у 2005 р.
Між колективною монографією "Проблема ОУН-УПА" і однойменною історичною довідкою 2000 р. існує якісна різниця. Працюючи безперервно впродовж семи років (1998-2004), робоча група істориків надрукувала в комп'ютерно-видавничому відділі Інституту історії України НАН України 27 книг загальним обсягом 5 723 с. (290 др. арк.). Більша частина публікацій — це монографічні розробки "білих плям" в історії ОУН і УПА. Кращі публікації лягли в основу підсумкової колективної монографії "Проблема ОУН-УПА)", структура якої має такий вигляд:
Передмова. С. В. Кульчицький.
Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни. І. К. Патриляк.
Розділ 2. Перехід ОУН(Б) на антинімецькі позиції (1941 — 1942). А. В. Кентій.
Розділ 3. Бульбівці ("перша УПА"). В. В. Дзьобак.
Розділ 4. "Двофронтова" боротьба УПА (1943 — перша половина 1944 pp.). А. В. Кентій.
Розділ 5. Бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті. І. І. Ільюшин.
Розділ 6. Боротьба збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом. О . Є. Лисвнко.
Розділ 7. Антикомуністичний опір ОУН і УПА у післявоєнний період (1946 — 1956 pp.). А. В. Кентій.
Розділ 8. Ідеологія Організації українських націоналістів. Г. В. Касьянов.

Після припинення на три роки бюджетного фінансування діяльність робочої групи довелось перебудувати. Ми звернулися до науковців, які займалися проблемою ОУН-УПА через власну зацікавленість. Авторами розділів підсумкової монографії "Проблема ОУН-УПА" стали В. Дзьобак та І. Патриляк, які раніше працювали над кандидатськими дисертаціями відповідної тематики. І. Ільюшин надрукував за допомогою робочої групи три монографії, після чого захистив докторську дисертацію по темі написаного ним розділу в книзі "Проблема ОУН-УПА".
Особливо важливу роль в діяльності робочої групи відіграв охоронець фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України А. Кентій. Один з найбільш досвідчених архівістів, він більше десяти років досліджував історію УПА, відштовхуючись від першоджерел, а не від радянської або української зарубіжної історіографії. Співробітництво з А. Кентієм виявилося взаємокорисним. В перші півтора роки друкована продукція робочої групи складалася виключно з монографій А. Кентія, які йому не вдавалося раніше надрукувати. У підсумковій колективній монографії "Проблема ОУН-УПА" А. Кентію належать три розділи з восьми.
Робоча група звернулася до завідуючих відділами в Інституті історії України НАН України з проханням підготувати відповідні їх науковій спеціалізації розділи колективної монографії "Проблема ОУН-УПА". Завідуючий відділом історії Другої світової війни д. і. н. О. Лисенко написав розділ про боротьбу збройних відділів ОУН і УПА з радянським карально-репресивним апаратом в останні роки Великої вітчизняної війни. Відомий своїми публікаціями з історії націоналізму проф. Г. Касьянов, який очолює в інституті відділ новітньої історії і політики, підготував завершальний розділ колективної монографії — "Ідеологія Організації українських націоналістів".
Окремо слід зупинитися на запланованому до видання фундаментальному збірнику документів про діяльність ОУН і УПА, який є заключним елементом тріади дослідницького проекту. Робоча група істориків (к. і. н. О. М. Веселова) має рукописи п'яти документальних збірників — з розрахунку на кожний рік Великої вітчизняної війни. Вони є результатом дослідницької праці за період 1997 — 2004 pp. і друкуватимуться на поліграфічній базі Інституту історії України в 2005 р. Але автори "Проблема ОУН-УПА" готували свої тексти, спираючись на власну багаторічну працю, кожний за своєю темою — в архівах України, Росії і Польщі.
Коли заходить мова про перевірку тих або інших положень у монографії "Проблема ОУН-УПА", ми пропонуємо взяти до уваги чотиритомник "Україна в Другій світовій війні у документах.
Збірник німецьких архівних матеріалів", упорядкований проф. Університету Сорбонна (Париж) і Українського вільного університету (Мюнхен) Володимиром Косиком:
Том 1, Львів, 1997, 384 с; 60 документів за 1941 р.
Том 2, Львів, 1998, 384 с; 52 документи за 1941—1942 рр.
Том 3, Львів, 1999, 384 с; 55 документів за 1942—1943 рр.
Том 4, Львів, 2000, 368 с; 71 документ за 1944—1945 pp.
Томи 2 і 3 видані під грифом трьох установ — Львівського національного університету ім. І. Франка, Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України та Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Томи 1 і 4 мають грифи тільки двох перших установ.
У чотиритомнику проф. В. Косика майже нема випадкових документів. Всі вони у сукупності дають картину Опору на тимчасово окупованій території України в 1941-1944 pp. , яка випливає з німецьких документів. Кожний документ публікується у чотиритомнику двічі: в оригіналі німецькою мовою, а також у перекладі українською мовою.
Деякі недоліки чотиритомника кидаються у вічі: відсутній джерелознавчий аналіз, у першому томі відсутні архівні посилання, зустрічаються грубі помилки перекладачів. Однак перелічені недоліки не заважають користуванню документами. Навіть помилки перекладачів вдається відкорегувати, тому що німецький текст цілком читабельний. Проте майже всі документи надані у фрагментах, і неможливо встановити, чи не зняв упорядник текст, який не влаштовував його за змістом.
Німецькі архівні джерела мають особливо велике значення для визначення суті відносин між ОУН і УПА, з одного боку, та абвером, гестапо і вермахтом, з другого. Це — ключовий пункт в проблемі ОУН-УПА. А тому робоча група істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА повинна була визначитися, як використати ці документи. Було вирішено відрядити в Німеччину для перевірки de visu документів з чотиритомника проф. В. Косика старшого наукового співробітника відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України к. і. н. М. Дубик. Вона мала великий досвід роботи в німецьких архівах, внаслідок чого їй вдалося ідентифікувати навіть ті документи, на які В. Косик не дав конкретних посилань.
М. Дубик перевірила 181 з 238 документів чотиритомника. 123 документи зберігаються у Федеральному архіві в Берліні, а 58 — у Федеральному військовому архіві у Фрайбурзі. Переважна більшість опублікованих документів з Федерального архіву в Берліні (у проф. В. Косика йдуть посилання на Кобленц, але вже з 1997 р. вони зберігаються в Берліні) походить з фондів Рейхсміністерства окупованих східних областей (R-6, 38 документів) та Головної служби безпеки Рейху ( R — 58, 55 документів). Вони не є оригінальними, а зберігаються у вигляді мікрофішів, зроблених з матеріалів Документального центру у Вашингтоні. Переважна більшість опублікованих документів з Федерального військового архіву у Фрайбурзі (38 з 58) походить з фонду Командування збройними силами (RH — 2). Вони також зберігаються в архіві у вигляді мікрофішів.
Документ № 7 (том 2, с. 24 — 26) "Донесення про події в СРСР, № 106 від 7 жовтня 1941 p. ", де йдеться про знищення 33 771 єврея зондеркомандою 4а у Києві, в обірваній своїй частині повідомляє про втрату бандерівцями сили через масові арешти. Які б не були мотиви невміщення сюжету про членів ОУН(Б) в документі з описом трагедії Бабиного Яру, зміст купюр не засвідчує прагнення укладача приховати несприятливу для ОУН(Б) інформацію. У документі № 39 (том 3, с. 262-263) не подається закінчення інформації Німецького бюро новин про від'їзд перших добровольців дивізії СС "Галичина" зі Львова 18 липня 1943 р. Але опущений текст не має істотного значення (йдеться про те, як львів'яни вітали добровольців). У переважній більшості випадків фрагментація документів пояснюється переходом від України до інших територій.
Отже, документам упорядкованого проф. В. Косиком чотиритомника можна довіряти. Інша річ, що відбір документів про діяльність УПА у 1943 — 1944 pp. здійснювався ним під певним кутом зору. Зокрема, проф. В. Косик не включав до своїх збірників інформації про нищення військовиками УПА жителів польських сел. Для висвітлення теми про українсько-польське протистояння на окупованій німцями території України збірник документів проф. В. Косика не підходить.
Не менше значення для виявлення багатьох закономірностей повстанського руху має нова серія "Літопису УПА" у складі семи томів:
Том 1, Київ — Торонто, 1995, 482 с. Видання Головного командування УПА;
Том 2, Київ — Торонто, 1999, 724 с. Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944;
Том 3, Київ — Торонто, 2001, 652 с. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: директивні документи ЦК Компартії України, 1943 —1959;
Том 4, Київ — Торонто, 2002, 598 с. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС — МВС, МДБ — КДБ. 1943-1959. Книга, 1. 1943-1945;
Том 5, Київ — Торонто, 2002, 574 с. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС — МВС, МДБ — КДБ. 1943 — 1959. Книга 2. 1946-1947;
Том 6, Київ — Торонто, 2003, 512 с. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС — МВС, МДБ — КДБ. 1948. Книга 3. 1948;
Том 7, Київ — Торонто, 2003, 718 с. Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії, НКВС — МВС, МДБ — КДБ. 1949 — 1959. Книга 4, 1949 — 1959.

Ці томи були підготовлені науковцями Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського і Центрального державного архіву громадських об'єднань України (упорядники — К. Абрамова, О. Вовк, В. Галаса, М. Деркач, А. Кентпій, В. Кук, В. Лозицький, І. Павленко, Ю. Черненко). Матеріали цього архіву особливо широко використовували в своїй дослідницькій роботі члени робочої групи.
Нарешті, у дослідженні проблематики ОУН-УПА велике значення має "Літопис УПА" — серійне книжкове видання документів, матеріалів і наукових праць, яке виходить в світ з 1989 р. в Торонто. Робоча група присвятила одне з своїх видань аналізу його змісту (Здіорук О. "Літопис УПА": час, події, джерела). У цьому виданні вивчався 30-томний корпус видань. Відтоді з'явилося ще 10 томів.
Додатковим напрямом в діяльності робочої групи істориків у 1998-2003 pp. було опрацювання підготовчих матеріалів, без яких не може обійтися жодна науково-дослідна робота: бібліографічних покажчиків і покажчиків архівних матеріалів. Було вирішено ці матеріали публікувати, щоб вони стали у нагоді іншим дослідникам проблеми ОУН-УПА.
Ще одним важливим напрямком в діяльності робочої групи стало упорядкування переданого їй Міністерством юстиції архіву. Він складався з документів громадських організацій та окремих осіб стосовно проблеми ОУН-УПА, адресованих у 1992-1999 pp. Президентові України, Верховній Раді, Кабінету Міністрів, Міністерству юстиції, іншим державним органам.
Привести колосальну кореспонденцію в упорядкований стан було, перш за все, знаком поваги до людей, які сподівалися на те, що їхній голос дійде до високих інстанцій. По-друге, тільки у формі упорядкованих книг цей архів ставав доступним для тих інстанцій, які мали право і повноваження вирішувати справи державної ваги. По-третє, аналіз архіву давав робочій групі орієнтири для наукового пошуку. Знаючи конкретні питання, які хвилювали людей, ми звертали саме на них увагу, коли готували текст підсумкової монографії з проблеми ОУН-УПА. Найбільш характерні листи опубліковані у двох книгах загальним обсягом 950 с. (59,4 авт. арк.).
Основні творчі здобутки робочої групи зосереджуються в її публікаціях, здійснених на поліграфічній базі Інституту історії України. По роках публікації розподіляються таким чином:
1998 р.
1. Кентій А. В. Українська військова організація (УВО) в 1920-1928 pp. Короткий нарис. — К. — Інститут історії України НАН України. — 1998. — 81 с. (4,8 друк. арк.).
2. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1920-1941 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 1998. — 201 с. (12,0 друк. арк.).
1999 р.
3. Кентій А. В. Нариси історії Організації українських націоналістів в 1941-1942 pp. — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 201 с. (10 друк. арк.).
4. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1942-1943 pp. — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 287 с. (17,28 друк. арк.).
5. Кентій А. В. Українська повстанська армія в 1944-1945 pp. — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 220 с. (12,79 друк. арк.).
6. Квнтій А. В. Нарис боротьбі ОУН-УПА в Україні (1946-1956 pp.) — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 111 с. (6,65 друк. арк.).
7. Здіорук С. І. , Гриневич Л. В. , Здіорук О. І. Покажчик публікацій про діяльність ОУН та УПА (1945-1998 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 173 с. (19,38 друк. арк.).
8. Національне примирення чи конфронтація? Збірник документів. (Автор передмови та упорядник О. М. Веселова). — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 543 с. (32,52 друк. арк.).
9. Фонди з історії Української повстанської армії в державних архівосховищах України. Анотований покажчик фондів УПА (1942-1946). — Вип. 1. (Автор передмови Г. В. Папакін, упорядники: Г. В. Папакін, О. Д. Вовк, З. Яцишин). — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 60 с. (3,49 друк. арк.).
10. Протистояння. Звернення, заяви, листи громадських організацій, політичних партій, громадян України до Комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. 1996-1998 pp. (Автор передмови та упорядник Л. В. Гриневич). — К. — Інститут історії України НАН України. — 1999. — 406 с. (24,4 друк, арк.).
2000 р.
11. Здіорук (Стельмах) О. І. "Літопис УПА": час, події, джерела: Джерелознавча достовірність та інформаційна цінність багатотомного видання "Літопис УПА". — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 142 с. (8,52 друк. арк.).
12. Кокін С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944-1953). — Вип. 1. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 214 с. (9,6 друк. арк.).
13. Шаповал Ю. А. ОУН і УПА на терені Польщі (1944-1947 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 332 с. (8,9 друк. арк.).
14. Фонди з історії Української повстанської армії у державних архівосховищах України (1941-1957 pp.). Вип. 2: Анотований покажчик фондів партійних органів УРСР, в яких відбилася боротьба з УПА. (Автор передмови та упорядник Г. В. Папакін). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 48 с. (2,88 друк. арк.).
15. Проблема ОУН і УПА. Попередня історична довідка. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 129 с. (7,68 друк. арк.).
16. Проміжний звіт Робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант). (Автор — С. В. Кульчицький.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. 38 с. (1,47 друк. арк.).
17. Ільюшин 1. 1. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 198 ст. (12,71 друк. арк.).
2001 р.
18. Нікольський В. М. Підпілля ОУН(Б) у Донбасі. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2001. — 179 с. (8,4 друк. арк.).
19. Ільюшин 1. 1. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2001. — 289 с. (15,94 друк. арк.).
2002 р.
20. Дзьобак Володимир. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2002. — 261 с. (11,27 друк, арк.).
21. Лисенко О. Є. , Марущенко О. В. Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998-2002 років. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2002. — 202 с. (9,25 друк. арк.).
2003 р.
22. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у 1940-х pp. (Упорядники Лисенко О. Є. , Патриляк Ї. К.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 253 с. (9,75 друк. арк.).
23. Касьянов Георгій. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН): аналітичний огляд. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 63 с. (3,1 друк. арк.).
24. Горбуров Є. Г. , Шитюк М. М. Суспільно-політична та бойова діяльність націоналістичного підпілля Півдня України в роки німецько-румунської окупації. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 57 с. (2,6 друк. арк.).
25. Лисенко О. Є. , Марущенко О. В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни. Бібліографічний покажчик. — К. — Івано-Франківськ. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 124 с. (5,82 друк. арк.).
26. Ільюшин 1. 1. Волинська трагедія 1943-1944 pp. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 313 с. (13,1 друк. арк.).
2004 р.
27. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940-1942 роках. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2004. — 598 с. (24,59 друк. арк.).
28. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). — К. — Інститут історії України. — 2004.
Всі перелічені книги надруковані в кількості 150-200 примірників. По суті, це не справжні публікації, а фіксація наукового результату. Проти вони виконують свою роль, тому що призначаються передусім для потреб Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, а також для членів робочої групи істориків при цій комісії.
Робоча група завершує свою працю підготовкою колективної монографії "Проблема ОУН-УПА". Монографія друкується видавництвом "Наукова думка" у 2005 р. з тим, щоб бути доступною широкій громадськості.
Перша частина цієї брошури друкуватиметься як передмова у колективній монографії "Проблема ОУН-УПА". Другою частиною є основні тези — кінцева мета робочої групи.
Основні тези мають характер історичного висновку. Це — особливий документ, здатний викликати хвилю протестів, заснованих на емоційному несприйнятті тих або інших тез. Тому цей документ повинен вивчатися в сукупності з усіма попередніми публікаціями робочої групи істориків.
Ми постаралися зняти з тексту основних тез оціночні визначення. Право давати визначення належатиме тим, хто захоче виступити в засобах масової інформації від свого власного імені. Таке право мають й науковці, які друкували свої праці під грифом робочої групи. Наш підхід до складання остаточного документу вважаємо єдино прийнятним. У минулому траплялися випадки, коли навіть члени робочої групи вступали в публічну полеміку між собою з приводу того, як кваліфікувати зміст наявних фактів.
Слід підкреслити, що колективна монографія "Проблема ОУН-УПА" і побудовані на її базі основні тези грунтуються на величезному фактичному матеріалі. Члени робочої групи вивчали документи з проблеми ОУН-УПА під час багаторічних досліджень в архівах і бібліотеках, а також використовували опубліковані збірники архівних документів.
Зважаючи на те, що головна увага робочої групи була зосереджена на періоді Другої світової війни, ми скористалися німецькими архівними документами, опублікованими проф. В. Косиком. Кожний, хто захоче перевірити основні тези може взяти в руки всім доступні публікації В. Косика. З свого боку, як уже було зазначено вище, ми переконалися в ідентичності його публікацій архівному першоджерелу. Ми переконалися і в тому, що під час упорядкування збірників проф. В. Косик оминув своєю увагою деякі гострі сюжети. Отже, для перевірки наших висновків слід залучити й інші матеріали.
Робоча група в своїх публікаціях постаралася донести до читачів інформацію про наявні в архівах документи з проблеми ОУН-УПА, про існуючі на цю тему публікації, про зміст листів, адресованих ветеранами, а також політичними і громадськими організаціями в органи державної влади і державного управління.
Робоча група взяла курс на якнайповніше використання архівних і наявних у науковому обороті джерел. Тільки такий курс може забезпечити довіру широкої громадськості до наших висновків. Публікації з проблеми ОУН-УПА, в яких ставиться мета глорифікувати або морально знищити українських націоналістів, завжди спиралися на просіяну під певним кутом зору і надзвичайно вузьку документальну базу. У минулому такі праці могли виглядати переконливо в очах читачів, тому що основні джерела з проблеми залишалися в архівах.
Тепер ситуація зовсім інша. У науковому обороті знаходяться десятки томів архівних документів. Якщо ті або інші автори продовжують використовувати для обгрунтування своїх умовиводів лише вибіркові факти, оцінку їх публікацій широкою громадськістю неважко передбачити.
Зі сказаного вище стає зрозумілим, що авторський колектив підсумкового документу "Проблема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок)" складається з тих членів робочої групи істориків, які видавали свої праці під її грифом. Маємо 20 таких науковців:
О. Веселова С. Кульчицький
О. Вовк О. Лисенко
Є. Горбуров О. Марущенко
Л. Гриневич В. Нікольський
В. Дзьобак Г. Папакін
С. Здіорук І. Патриляк
І. Ільюшин О. Стельмах
Г. Касьянов Ю. Шаповал
А. Кентій М. Шитюк
С. Кокін З. Яцишин
Підсумковий документ робочої групи "Проблема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок)" є продуктом спільної творчості науковців, які писали колективну монографію "Проблеми історії ОУН-УПА". 14 структурних підрозділів цього документу базуються на розділах вказаної монографії. Первинний текст був підготовлений С. Кульчицьким, після чого він узгоджувався з автором відповідного розділу. Кожний автор доповнював або змінював текст з таким розрахунком, щоб привести його у прийнятний для себе вигляд.
Автори інших розділів колективної монографії можуть мати власні судження з приводу окремих формулювань, наголосів або висновків, котрі містяться в тексті основних тез, погодженому С. Кульчицьким з автором відповідного розділу. Інакше кажучи, цілковитої об'єктивізації тексту в межах всього авторського колективу досягти не вдалося.
З іншого боку, історичні висновки кожного автора, який вивчав певний тематичний блок проблеми ОУН-УПА, грунтується на солідному фактичному матеріалі. Тому про переконливість або непереконливість інтерпретації цього матеріалу кожний бажаючий може винести власне судження. Колективна монографія "Проблема ОУН-УПА" і створений на її основі підсумковий документ "Проблема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок)" є результатом науково-дослідної роботи. Висновки, які містяться в названих працях, адекватні сучасному рівню наукового осмислення проблеми ОУН-УПА. Вони можуть бути використані як експертний матеріал для визначення позиції держави щодо проблеми ОУН-УПА.

Керівник робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА
професор С. Кульчицький
II. ПРОБЛЕМА ОУН - УПА: ОСНОВНІ ТЕЗИ
(історичний висновок)
1. Предмет дослідження.
Організацію українських націоналістів (ОУН) і Українську повстанську армію (УПА) слід розглядати як окремі, хоч і пов'язані між собою структури. Вони мали різні функції, і тому не варто поєднувати їх через дефіс. Поєднувати можна тільки проблему ОУН-УПА. Вона стосується і підпільної партійно-військової структури, якою була ОУН, і партизанської за характером армії, якою була УПА.
Суть проблеми ОУН-УПА полягає у визначенні офіційного ставлення української держави до підпільно-повстанських структур, які боролися за незалежність України у минулому.
Такими структурами є:
— Українська військова організація (УВО), що існувала з 1920 р. і увійшла до Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. (хоч і не розчинилася в ній одразу);
— Організація українських націоналістів, що діяла на західноукраїнських землях і в еміграції від 1929 p. , а після загибелі провідника Євгена Коновальця у 1938 р. розкололася на дві однойменних, але самостійних фракції: ОУН(М) під проводом Андрія Мельника, і ОУН(Б) під проводом Степана Бандери. В західних областях України ОУН існувала до кінця 50-х pp. ;
— Українська повстанська армія (1943-1949);
— Дружини українських націоналістів (ДУН), більш відомі під кодовими назвами — спеціальний відділ "Нахтігаль" і організація "Роланд". Це — військові частини чисельністю не більше батальйона.
В наші дні протистояння УВО і ОУН з Польською державою мало цікавить широку громадськість, тому що воно відбувалося за межами СРСР. Але в 1939 р. Й. Сталін і А. Гітлер поділили Польську державу між собою, і на Західну Україну прийшла радянська влада. У боротьбі проти радянізації Західної України націоналісти робили спроби спертися на гітлерівську Німеччину, яка незабаром напала на Радянський Союз. Наскільки серйозними виявилися ці спроби? Як складалися взаємовідносини німецьких військових і цивільних властей на окупованій території України з ОУН(Б), ОУН(М), УПА?
Ці питання становлять основний зміст проблеми ОУН-УПА. Протистояння між прибічниками і противниками націоналістів, між ветеранами ОУН і КПРС, УПА і Радянської армії з часом тільки загострюється. Визначаючи ставлення до цієї заполітизованої історичної проблеми, влада за будь-якого рішення наражатиметься на протест з боку частини українського суспільства. Єдиний вихід полягає у деміфологізації проблеми ОУН-УПА, в популяризації історичної правди, якою б вона не була для обох сторін.
2. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939 — 1941 pp.
Вторгнення СРСР в Польщу здійснювалося під виглядом "визвольного походу", покликаного врятувати життя і майно єдинокровних народів — українців і білорусів. Це зобов'язувало Кремль зробити вагомі поступки народам, звільнюваним від національно-культурного і релігійного гноблення Польської держави. Разом з тим всі національні організації цих народів були негайно знищені, а їхні лідери — репресовані. Під час довоєнної радянізації Західної України лише ОУН вдалося зберегти внаслідок свого нелегального статусу мережу місцевих осередків.
27 серпня 1939 р. Провід українських націоналістів (ПУН) скликав у Римі II великий збір ОУН, на якому головою організації обрали А. Мельника. Однак більшість крайовиків не визнала його лідерства. В лютому 1940 р. діячі крайової екзекутиви ОУН сформували у Кракові власний "революційний провід" і визнали своїм лідером С. Бандеру. З цього часу крайова організація націоналістів почала готувати на Волині і в Галичині антирадянське повстання. Ейфорія "золотого вересня" тривала недовго, і націоналісти розраховували, що масштабні репресії властей підготують грунт для антирадянського повстання.
Насправді, однак, передумови до повстання не визріли. Репресії справді були масштабними, але не відмобілізували народ на опір. Навпаки, винищення всіх національних організацій призвело до атомізації тероризованого населення.
В українській історіографії побутують перевищені обсяги депортації з території західних областей. У довідниках можна знайти такі результати чотирьох депортацій: лютий 1940 р. — 220 тис, квітень 1940 р. — 320 тис, червень — липень 1940 р. — 240 тис, травень-червень 1941 р. — 300 тис, а всього — 1120 тис. осіб. У 2000 р. до наукового обороту увійшли істотно зменшені дані. Комісія експертів, яка за завданням Міністерства юстиції Польщі опрацювала російські архіви, дійшла висновку, що в 1940-1941 pp. з Західної України було депортовано не більше 192 тис. осіб, переважно прийшлих поляків-осадників і євреїв-біженців.
Хоч цифра в 300 тис. репресованих за два десятки місяців істотно поступається попереднім завищеним оцінкам, її достатньо, щоб уявити собі гостроту політичного напруження в західних областях УРСР. Націоналісти не спромоглися підняти повстання, але перебували в стані війни з радянським режимом. Тому після нападу Німеччини на СРСР ОУН активно виступила на боці вермахту, розгортаючи передусім диверсійно-підривні і розвідувальні дії в тилу Червоної армії. Ветерани Радянської армії пам'ятають, що їм стріляли в спину і нагадують про це тепер. Це справді трагічно в світлі того, що приєднання половини території Польської держави до Радянського Союзу одночасно було возз'єднанням українських земель. Але не треба забувати, що "визвольний похід" виявився возз'єднанням по-сталінськи.
3. Ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною.
На окупованій гітлерівцями території Польщі осередки обох ОУН діяли відкрито. У квітні 1941 р. фракція С. Бандери заявила про невизнання рішень II великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний II великий збір. Більшість крайових провідників визнала повноваження С. Бандери, після чого остаточно закріпився розкол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації — ОУН(М) і ОУН(Б). ОУН(Б) прийняла назву Революційної ОУН, але вона не закріпилася в літературі.
Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. відносини між українськими націоналістами і нацистами були майже безхмарні. Обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по створенню в Україні майбутніх державних структур.
На думку провідників ОУН, німецько-радянський договір від 23 серпня 1939 р. мав бути короткотривалим. Після радянсько-фінської війни, яка продемонструвала слабкість Червоної армії, вони не сумнівалися в тому, хто переможе у неминучому двобої Німеччини з Радянським Союзом. Знищення СРСР, як їм здавалося, могло здійснитися тільки перетворенням союзних республік на окремі від Росії національні держави. Іншого варіанту вони й уявити собі не могли. Тому в поразці Радянського Союзу С. Бандера і А. Мельник, як і вся українська еміграція, вбачали історичний шанс для відродження Української держави.
Не маючи доступу до вищих керівників Третього рейху і не знаючи їх планів щодо України, лідери українських емігрантських організацій після 22 червня 1941 р. все-таки ініціювали повстання в тилу Червоної армії, яке довгий час перед війною готувалося, але так і не відбулося. їм здавалося, що збройні виступи змусять гітлерівців визнати їх своїми союзниками і сприятимуть державному відродженню України.
Одразу після 22 червня 1941 р. повстання у Галичині і на Волині підняли боївки ОУН(Б), на Буковині — боївки ОУН(М). Тим часом у Поліссі активізували свої дії після проходження фронту загони січовиків Т. Бульби-Боровця. Діючи енергійно, але без узгодження з німецькими чиновниками, націоналісти встановили свою владу в 187 (з 200) районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Вони створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрогобичі, Станіславі і Луцьку. Роззброюючи невеликі червоноармійські підрозділи, що опинилися в оточенні, оунівці акумулювали значну кількість зброї, боєприпасів і спорядження.
Німецькі польові командири охоче йшли на синхронізацію дій з оунівцями в ході свого наступу. Однак на більш високому рівні до новоявленого союзника поставилися з підозрою. Коли німецька адміністрація розбудувала власні структури на окупованій території, вона негайно розпустила українську міліцію і всі інші структури, створені націоналістами.
4. Доля військових формувань "Нахтігаль" і "Роланд".
Співробітництво УВО і ОУН з абвером почалося ще в часи Веймарської республіки. Українські націоналісти вбачали в Німеччині союзника, тому що вона так само негативно ставилася до Версальського повоєнного устрою. Прихід А. Гітлера до влади залишив і навіть загострив антиверсальську спрямованість німецької зовнішньої політики.
Тривалі контакти з абвером дали результат: 15 серпня 1939 р. з оунівців був утворений диверсійний загін під кодовою назвою Бергбауернхільфе (Допомога гуцулам) під командуванням полковника Романа Сушка. Загін призначався для розпалення антипольського повстання в Західній Україні перед німецьким вторгненням в Польщу. Однак через тиждень ситуація докорінно змінилася: після укладення пакту Ріббентропа-Молотова німці більше не турбувалися про Західну Україну.
Вожді ОУН сподівалися, що напередодні вже неминучої війни з Радянським Союзом Німеччина надасть їм допомогу у створенні української армії. Але до планів німців це не входило. Вони погодилися лише на вишкіл кількох сотень українських старшин. В лютому 1941 р. на зустрічі командуючого сухопутними військами генерала В. фон Браухіча, начальника абверу адмірала В. Канаріса і керівника ОУН С. Бандери була досягнута домовленість про вишкіл 800 кандидатів на старшин. Як сподівалися націоналісти, ці старшини мали стати ядром союзної з вермахтом української армії. Що думали німці — встановити неможливо, тому що письмової угоди укладено не було. З наступного розвитку подій стало очевидним, що йшлося про звичайний диверсійний відділ у складі абвера.
В ході комплектування військовий відділ був поділений на дві частини. В українських документах новоутворені батальйони фігурували під абревіатурою ДУН (Дружини українських націоналістів), а в документах абверу — під кодовими назвами: спеціальний відділ "Нахтігаль" і організація "Роланд". Сформульовані для них завдання були такими же, як для інших подібних спецпідрозділів абверу: встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених вермахтом частин Червоної армії, охорона ешелонів з полоненими та боєприпасами.
У червні 1941 р. "Нахтігаль" був цілком укомплектований старшинським складом і налічував 330 солдат, одягнутих у польову уніформу вермахта. Дальший вишкіл здійснювався разом з першим батальйоном спецполку абвера "Бранденбург 800". Командував батальйоном "Нахтігаль" з боку німців — командир першого батальйону спецполку, а з боку українців — сотник Р. Шухевич. Зв'язковим старшиною був оберлейтенант Т. Оберлендер, у минулому — професор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР.
В ніч на 30 червня батальйон "Нахтігаль" увійшов до покинутого Червоною армією Львова і до полудня зайняв всі стратегічні об'єкти, у тому числі радіостанцію. Заступник голови проводу ОУН(Б) Я. Стецько проголосив ввечері 30 червня Акт відновлення державної незалежності України і повідомив про це по львівському радіо. Ще одне повідомлення по радіо було зроблене вранці 1 липня. Негайно після цих повідомлень військовослужбовці "Нахтігаля" отримали тижневу відпустку і наказ передати всі стратегічні об'єкти міста під охорону прибулої німецької поліції.
У липні 1941 р. Р. Шухевич дізнався про арешт більшості лідерів ОУН(Б) і звернувся безпосередньо до Верховного командування вермахту з повідомленням: очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької армії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйона і переведення його в столицю Генерального губернаторства Територія Польщі, яка не була включена у 1939 р. безпосередньо в кордони Німеччини. Краків.
Батальйон "Роланд" тривалий час перебував в Румунії і не брав участі в бойових діях. У серпні обидва батальйони були тимчасово інтерновані як політично ненадійні, а в жовтні об'єднані в одну частину. Всі військовослужбовці за "порадою" німецьких начальників уклали контракт на один рік служби в охоронній поліції і були переведені в Білорусію охороняти мости на ріках Березина та Двіна і вести боротьбу з партизанами. Коли пройшов рік, ніхто не підписав нового контракту, внаслідок чого батальйон розформували, а всіх військовослужбовців заарештували. Р. Шухевичу, який перебував у відпустці, вдалося перейти на нелегальне становище.
Так виглядає коротка історія двох збройних формувань, названих Дружинами українських націоналістів. Оунівці мріяли про національну армію, а довелося спочатку охороняти мости в партизанському краї, а потім сидіти в тюрмі.
Окремо слід зупинитися на питанні про причетність "Нахтігаля" до розстрілів польських та єврейських інтелігентів у Львові 3-4 липня 1941 р. Питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі 15 лютого і 30 серпня 1946 р. Генеральний прокурор СРСР доповідав про ці події, але не зміг назвати винних поіменно. Член політбюро Соціалістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету А. Норден скористався цим, щоб у I960 р. звинуватити у злочині західнонімецького міністра Т. Оберлендера. Останній, як уже зазначалося, був зв'язковим офіцером "Нахтігаля", і тому справцями злочину Норден зробив військовослужбовців цього батальйону. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення, надрукували книгу "Правда про Оберлендера" і заочно засудили міністра до довічного ув'язнення як воєнного злочинця. Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливими і виправдав його. У 1966 р. прокуратура Гамбурга на прохання уряду народної Польщі провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові 3-4 липня 1941 р. Було встановлено, що злочин здійснив бригаденфюрер СС Шенгарт.
5. Плани А. Гітлера щодо України і ОУН.
Послідовники А. Мельника і С. Бандери по-різному поводилися у спілкуванні з чиновниками Третього рейху. Перші були переважно емігрантами старшого віку, тобто умови їхнього життя, життя їх близьких і навіть особиста безпека залежали від цих чиновників. Другі були крайовиками, і тому на своїй землі, навіть в умовах окупації, поводили себе більш упевнено. Ця різниця не абсолютна, але подібне узагальнення є коректним.
Напередодні нападу на СРСР провідники ОУН надіслали керівництву Третього рейху меморандуми. У меморандумі ОУН(М) ставилося питання про утворення Української держави з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і Головного Кавказького хребта на південному сході. Ця держава повинна була дістати такий же політичний устрій, як Німеччина. Щоб досягти етнічної однорідності держави, яка істотно перевищувала територію УРСР, ОУН(М) просила нацистів здійснити примусове переселення мільйонних мас українського населення з Далекого Сходу і Сибіру.
Меморандум С. Бандери був іншого змісту. Маючи в Західній Україні розвинуте підпілля, ОУН(Б) у боротьбі за національну державність покладалася передусім на власні сили. Відносини з Німеччиною вона розглядала як союзницькі. Гітлера попереджали ("остерігаючим тоном", як обурено висловився чиновник з відомства Ріббентропа): німецьких солдат вітатимуть в Україні як визволителів, але становище зміниться, якщо національна державність не буде відновлена. Чи не вперше українські націоналісти визнали, що державність радянського зразка була великим кроком уперед порівняно із становищем українців в Російській імперії. Та це твердження пролунало тільки для того, щоб підкреслити: така державність націоналістів не влаштовує, потрібний реальний суверенітет. В окремих розділах меморандуму обґрунтовувалися політичні, економічні і військові аспекти утвердження незалежності України. Передчасних питань про кордони ОУН(Б) не ставила, але прагнула довести, що утвердження справді незалежної України — у власних інтересах Німеччини.
А. Гітлер уже встиг створити на той час дві маріонеткові держави — Словаччину і Хорватію. Називаючи їх у цьому листі, С. Бандера просив не порівнювати з ними Україну. На його думку, Україна мала особливе значення, тому що переважала ці країни за площею і чисельністю населення.
Оцінюючи меморандуми ОУН(М) і ОУН(Б), слід мати на увазі дві обставини, які не потребують додаткової аргументації через свою очевидність. По-перше, керівники Третього рейху вважали, що українські націоналісти не мають політичної ваги і не бажали з ними спілкуватися (меморандуми до Гітлера не потрапили). Певну увагу вони звертали лише на емігрантські кола (наприклад, П. Скоропадського та його оточення), які мали за собою історичне минуле, але не користувалися підтримкою українського населення. По-друге, ми не знаємо, наскільки щирими були лідери українських націоналістів, коли вони запевняли Гітлера у своїй відданості "новому порядку" в Європі. Меморандуми, про які йде мова, — це декларація намірів.
Чи існувало реальне співробітництво ОУН з спецслужбами рейху? Безсумнівно, націоналісти висловлювали готовність співробітничати, охоче приймали фінансову і матеріальну допомогу з боку абвера. Але нацисти пропонували співробітництво на індивідуальній основі, тобто службу. Співробітництва на інституціональному рівні вони не визнавали.
Чи брали участь українські націоналісти у злочинах, здійснюваних німецькими службами? Об'єктивна перевірка звинувачень, висунутих проти Т. Оберлендера і пов'язаних з ним військовослужбовців батальйона "Нахтігаль", не підтвердила їх. Українських націоналістів не вдалося зв'язати з конкретними епізодами злочинницької діяльності німецьких служб, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі.
Чи слід звинувачувати українських націоналістів за бажання співробітничати з державою, що була, як визначив Нюрнберзький процес, злочинницькою в самій своїй основі? На це питання треба відповідати в контексті тогочасних подій. До вересня 1939 р. демократичні держави Заходу бажали налагодити таке співробітництво. Третій рейх тоді ще не здійснив тих злочинів, від яких здригається кожна цивілізована людина.
Радянський Союз теж прагнув співробітництва з Третім рейхом аж до червня 1941 р. і почав воювати з ним не з власної волі, а внаслідок неспровокованого нападу. Звичайно, теплі радянсько-німецькі відносини не виправдують таких же відносин ОУН з відомствами Третього рейху. Але слід нагадати тим, хто робить спроби підштовхнути українських націоналістів до провалля Нюрнберга звинуваченнями у співробітництві з націонал-соціалістами, що договір про дружбу і кордон уклали з Німеччиною керівники СРСР.
Чим була викликана поява меморандумів ОУН? Безсумнівно, надією співробітництва з Німеччиною. Один з найбільш авторитетних теоретиків націонал-соціалізму, за походженням прибалтійський німець Альфред Розенберг (Гітлер вважав його своїм учителем) доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи. Особливо важливим союзником Німеччини він вважав Україну. З власної ініціативи Розенберг спілкувався з діячами української еміграції і запевняв їх, що Німеччина в слушний час надасть допомогу у творенні незалежної України.
У розмовах Розенберга з українськими емігрантами в 1941 р. Україна виглядала як союзна з Німеччиною держава. Проте нацистські бонзи мали намір роздрібнити СРСР на квазідержави під німецьким управлінням. Для них уже була придумана назва — рейхскомісаріати. Гітлер вважав, що Вільгельм II у 1918 р. помилився, коли після ліквідації УНР погодився утворити на окупованій території гетьманат П. Скоропадського.
На нараді вищих керівників рейху 20 червня 1941 р. Розенберг запропонував поділити Європейську частину Радянського Союзу на чотири рейхскомісаріати, з наданням кожному різних зовнішніх форм: протекторат Балтенланд (Прибалтику), національну державу Україна, федеративну державу Кавказ і позбавлену національних окраїн Московію. Україна повинна була зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб (відголоски цього плану відчутні у меморандумі А. Мельника, який адресувався Гітлеру).
Можна твердити, що провідники ОУН напередодні німецького вторгнення знали в загальних рисах плани поділу Радянського Союзу. Не знали вони іншого: після перших великих успіхів у війні Гітлер вирішив негайно розпочати реалізацію своїх маячних задумів про створення Великонімеччини, тобто про приєднання до Німеччини всіх територій між її східним кордоном і узбережжям Чорного моря. Великонімеччина у таких кордонах уже накривала собою всю Україну.
16 липня 1941 р. в штаб-квартирі фюрера відбулася нарада керівників Третього рейху, які мали відношення до війни з Радянським Союзом. Серед інших був запрошений рейхсляйтер А. Розенберг, призначений наступного дня на посаду міністра у справах окупованих територій на Сході. На нараді Гітлер заявив, що територіями рейху повинні стати Балтенланд, Генеральне губернаторство, "староавстрійська" Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму).
Рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру Гітлер наказав розробити план "Ост", спрямований на знелюднення територій, що підлягали включенню в кордони Великонімеччини. Уже в липні 1941 р. Гіммлер представив рейхсфюреру перший варіант цього плану з двома фазами його реалізації. В другій, розрахованій на 30 років фазі передбачалося виселити в Сибір або знищити майже всіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини і т. п. , а всього — від 30 до 45 млн. осіб.
Виконуючи зобов'язання перед Польщею, демократичні держави Заходу розпочали у вересні 1939 р. війну з Третім рейхом. Спочатку це була "дивна війна": Велика Британія і Франція до наступальної війни не були готові і виявилися нездатними захистити Польщу, на яку віроломно напав зі сходу й Радянський Союз. У 1940 р. була розгромлена Франція, і Німеччина разом із своїми союзниками-сателитами стала контролювати всю континентальну Європу. Нападом на Радянський Союз 22 червня 1941 р. А. Гітлер "заштовхнув" Й. Сталіна в коаліцію демократичних держав Заходу. Коаліція остаточно оформилася з підписанням 1 січня 1942 р. у Вашингтоні Декларації про війну до переможного кінця. Під цим документом стояв підпис: Об'єднані Нації.
Українські націоналісти вели свою власну війну з компартійно-радянським режимом. Ця їхня війна не мала будь-якого стосунку до Другої світової. Але А. Мельник і С. Бандера діяли в ситуації, коли світова війна вже стала фактом. Сподіваючись на допомогу нацистів у боротьбі із своїм ворогом, вони не розуміли, що ставлять справу відродження національної державності у залежність від розгрому СРСР Німеччиною. Проте Об'єднані Нації, в лавах яких опинився й Радянський Союз, були прямо-таки приречені на перемогу у довготривалій війні, тому що мали перевагу в людських і матеріальних ресурсах.
Зі сказаного вище слід зробити два висновки. Перший звучить так: намагання українських націоналістів посилити своє протистояння Радянському Союзу встановленням союзницьких відносин з Німеччиною заштовхувало їх у табір, який воював з Об'єднаними Націями.
Другий висновок: українські націоналісти домагалися встановлення союзницьких відносин з державою, яка уже таємно виношувала плани германізації їхньої батьківщини. Вони не знали, до яких кордонів мала дійти створювана Гітлером Великонімеччина.
6. Акт 30 червня 1941 р.
30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) проголосила Акт відновлення Української держави. Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни у Кракові.
Акт 30 червня 1941 р. мав велике відлуння, але оцінюється по-різному. В сучасній літературі нерідко підкреслюється його доленосність.
Факти свідчать, що Я. Стецько мав вільні руки тільки кілька днів, котрі знадобилися німецькому урядові, щоб помітити подію і зреагувати. З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що українських союзників Німеччини не існує, а здійснена у Львові акція є з правової точки зору державним злочином. Цей факт дає можливість зробити ряд важливих висновків.
Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України національної держави. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фактом.
Українські націоналісти могли розглядати створювану ними державу як цілком підлеглу Третьому рейху або незалежну і союзну йому. Неясно, як С. Бандера планував зберігти незалежність в умовах німецької окупації, але не в тому суть.
Припустимо, що задекларована 30 червня 1941 року Українська держава виявилася б суто колабораціоністським утворенням на зразок вішістської Франції. Чи можна, виходячи з цього припущення, звинувачувати ОУН в колабораціонізмі?
Бажання співробітничати з нацистами у націоналістів існувало: це доводить коротка історія ДУН. Проте факти свідчать, що вони не стали колабораціоністами з волі Німеччини. Главарі Третього рейху не мали наміру культивувати колабораціонізм у Східній Європі.
Звинувачення націоналістів в колабораціонізмі розбиваються однією короткою тезою: поняття "колабораціонізм" завжди пов'язане із співробітництвом двох сторін — пануючої і підлеглої. Якщо нема однієї з сторін, то нема й колабораціонізму. За німецько-радянським кордоном після 22 червня 1941 р. Берлін не визнавав наявності "підлеглої сторони". Волею фюрера за ним починався "життєвий простір" німецького народу, який разом з Німеччиною об'єднувався в нове геополітичне поняття — Великонімеччину.
На нараді із сановниками рейху 16 липня 1941 р. А. Гітлер заявив: "Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. Усі спадкоємці фюрера повинні знати, що безпека Рейху буде гарантована тільки тоді, коли на захід від Уралу не буде жодної іноземної армії. Німеччина бере на себе захист цього простору від можливої небезпеки. Незмінним повинен залишатися тільки такий принцип: ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю. Це надзвичайно важливо. Навіть якщо потім нам видасться зручним притягнути підкорені іноземні народи до військової допомоги, то це було б помилкою!".
В Акті 30 червня 1941 р. був такий пункт: "Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з московської окупації" .
У деяких післявоєнних зарубіжних виданнях, в тому числі офіційних, процитований пункт сором'язливо викидали геть . Навпаки, в радянській літературі увага завжди загострювалася саме на цьому пункті. Проте до декларативної заяви варто ставитися спокійно.
С. Бандера і Я. Стецько сподівалися, що відновлювана Українська держава зможе "тісно співдіяти" з Німеччиною. Навпаки, для А. Гітлера, як підкреслювалося в його промові 16 липня, територія на схід від Німеччини і на захід від Уралу була простором, а не державою. Фюрер не заперечив Розенбергу, коли той на нараді пропонував: в Україні нам треба буде дозволити певне культурне піклування, підняти історичну свідомість українців, відкрити в Києві університет, розвинути деякий потяг до незалежності (тут явний натяк на недавню подію — Акт 30 червня). Чому фюрер не заперечив, видно з таких його слів: "Мотивація наших дій перед світом повинна бути узгоджена з погляду тактики. Тут ми повинні діяти таким самим чином, як у Норвегії, в Данії, у Голландії і в Бельгії. У цих випадках ми зовсім нічого не казали про нашу мету, і ми будемо досить розумними, щоб не казати цього і в майбутньому. Ми знову підкреслюватимемо, що ми були змушені окупувати якусь територію, щоб встановити там порядок і відновити безпеку".
Спочатку німецька адміністрація поставилася до "узурпаторів" і "політичних анархістів", як вона називала українських націоналістів, досить поблажливо. Гестапівський апарат, який відповідав за порядок на окупованій території, не бажав перетворювати найбільш переконаних ворогів радянської влади на власних ворогів. Абвер цінував націоналістів як ефективну агентуру в радянському тилу.
Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноправною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери. "Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії", — заявив він 21 липня.
Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН(Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському відновити Польську державу в кордонах, які включали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.
20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спроба ОУН(Б) і ОУН(М) організувати місцеве самоуправління на окупованій території, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня поліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому". Цього ж дня всі поліцейські органи рейху (поліція безпеки, СД, гестапо, таємна польова поліція, абвер) провели перші масові арешти членів ОУН(Б) на окупованій території України та в інших країнах. Провідники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".
7. Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції.
Щоб тримати під контролем окуповану територію, нацисти озброювали створювані ними з місцевого населення допоміжні формування. Це не порушувало суті гітлерівського принципу: на захід від Уралу ніхто, крім німця, не може носити зброю. Суть принципу полягала в тому, щоб не допустити існування організацій з бойовиками, створюваних не окупаційною адміністрацією, а місцевим населенням.
Українські націоналісти мусили пристосуватися до ситуації. На нелегальних зустрічах під Львовом у жовтні 1941 p. , визначених пізніше як і конференція ОУН(Б), М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климів, В. Кук та інші керівники опрацювали нову тактику: з німцями в конфлікт не вступати, перейти у підпілля, всебічно використовувати можливості легальної роботи. Першочерговим завданням ставав військовий вишкіл кадрів, що досягалося проникненням націоналістів в підрозділи української допоміжної поліції. Десятки військових вишколів, створених самою ОУН влітку 1941 p. , німецька адміністрація закрила.
Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конференції ОУН(Б) і розроблену у рішеннях ІІ-ої конференції у квітні 1942 p. , можна назвати вичікувальною. Німеччина визнавалася окупантом, однак збройна боротьба з нею не допускалася як передчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувалася в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.
Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН(Б) почало узгоджувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", коло СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться. Українські націоналісти ще не задумувалися над тим, як будувати відносини з Об'єднаними Націями.
В документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліну із окупованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 pp. з'явилася рубрика "український рух опору". Його складовими частинами німецькі експерти називали ОУН(Б) і ОУН(М), а також загони отамана Т. Боровця — Бульби, котрий зв'язував себе політично з Державним центром УНР. Найбільш активними учасниками руху опору визнавалися бойовики ОУН(Б) і бульбівці. З числа членів ОУН(м) До учасників руху опору можна віднести тільки тих, хто гуртувався навколо О. Ольжича. Голова ПУН А. Мельник та його найближче оточення залишалися фактично на пронімецьких позиціях.
У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН(Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Галичині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Зокрема, командири радянських партизанських загонів доповідали Українському штабу партизанського руху (УПІПР), що з початку 1942 р. у Рівненській області почали виникати загони націоналістів чисельністю від 50 до 300 бійців. Ці загони, за повідомленнями, займалися в основному вишколом


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua