МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

РЕВОЛЮЦІЯ 2001-го РОКУ

03/26/2001 | Майдан-Інформ
РЕВОЛЮЦІЯ 2001-го РОКУ

"Как просто решить, что ты слаб, чтобы мир изменить,
опустить над крепостью флаг и ворота открыть.
Пусть толпа войдет в город твой, все цветы оборвет
и тебя в суматохе людской здесь никто не найдет."
(Андрей Макаревич)


Володимир Чемерис,
співкоординатор акції
"Україна без Кучми"


ВТЕЧА ВІД СВОБОДИ І ВЕЛИКА ВІДМОВА


Десять років інтелігенція намагалась пристосуватись до нових умов життя. Колись окрилена мрією поколінь українців - здобути незалежність та свободу -
сумовито шукала заробітку за будь-яких обставин. Українське суспільство взагалі й українська інтелігенція зокрема втратили пасіонарність кінця 80-х. Це була,
за словами Фромма, втеча від свободи. Втеча задля власної безпеки, задля влаштування власного маленького світу. Змінилася мораль. Якщо у радянські
часи палкі душевні порухи дисидентів, хоч і потай, але віталися інтелігенцією, то тепер вони наштовхуються на стіну нерозуміння: ідеалів немає - заробляй
гроші і роби кар'єру.

Але ми не стали внутрішньо іншими, ніж десять років тому. Ми вийшли на площу не тому, що Мельниченко записав розмови Кучми, а Мороз їх оприлюднив.
Ми вийшли на площу тому, що хочемо свободи - свободи думки, свободи совісті, свободи слова, свободи вибору, свободи діяльності, просто свободи. Якби
не було касет Мельниченка, ми б вийшли все одно. Це, за Маркузе, - наша Велика Відмова від цінностей, способів поведінки та правил гри, нав'язаних нам за
десять років.

Ми вийшли на площу не для того, щоб поміняти одного президента на іншого, а задля того, щоб змінити Систему. Систему політичних, економічних та
соціальних відносин. Зрештою, для того, щоб життя журналіста чи будь-кого з нас не залежало від однієї, хай навіть найідеальнішої людини.

Десять років тому українці досягли незалежної України. Сьогодні вони мусять зробити Україну демократичною.


ФАВОРИТИ Й АУТСАЙДЕРИ

Пов'язувати дальший розвиток опозиційного руху "Україна без Кучми" з результатами експертизи плівок та ДНК, з діями гіпотетичних західних чи східних
спецслужб, безперспективно. Акція розвивається за власною внутрішньою логікою, не залежною від уявних сценаристів "тейпгейту". І хоч сьогодні практично
ніхто не сумнівається у автентичності аудіозаписів та, на жаль, в тому, що "таращанське тіло" належить Георгієві Гонгадзе, не це стало причиною масового
виходу людей на вулиці в грудні та появи наметових містечок у обласних та районних центрах у січні. "Касети Мельниченка" - лише привід. Люди вийшли б на
вулиці все одно. Можливо, пізніше, можливо, з іншого приводу. Але з тієї ж самої причини і з тими ж самими вимогами. Соціальна напруга в Україні зросла і
ситуація так чи інакше мусить розрядитися. Якщо влада настільки вперта, що не дає можливості зняти проблеми виборчими або іншими "невуличними"
механізмами, соціальна напруга з неминучістю виведе людей на вулиці. Рух "Україна без Кучми" не міг не з'явитись. Це - така ж закономірність як
антипрезидентські заворушення у країнах з авторитарними режимами - в Індонезії, Перу, Югославії, на Філіпінах.

Політичний на поверхні конфлікт між опозицією та президентськими силами є в глибині соціальним. Тому що в Україні з'явились цілі соціальні групи, які вже
усвідомили свої економічні інтереси і побачили, що реалізувати ці інтереси в межах Системи, побудованої за часи Кучми, вони не можуть. Це не лише
"традиційні соціальні групи" - робітники й селяни, але й "нові соціальні групи", які з'явились або значно кількісно збільшились після краху радянської Системи -
інтелігенція, висококваліфіковані робітники, невеликі підприємці. Рушійною силою змін є, як завжди, студенти. Не лише сьогоднішні, але й ті, хто залишився в
душі студентом з кінця 80-х.

"Нові соціальні групи" - ті, хто може реалізувати свої соціальні й економічні інтереси лише в умовах свободи - свободи слова, свободи отримання інформації,
вільної конкуренції, свободи пересування, свободи вибору. Сьогодні вони - аутсайдери. На відміну від фаворитів - "олігархів", економічні інтереси яких існуюча
в Україні соціальна Система реалізує якраз повною мірою.


ПРИЙДЕШНІЙ ХАМ

З легкої руки Чубайса у журналістський обіг увійшов термін "олігархія". Він виявився зручним для визначення економічно правлячого класу в країнах СНД.
Відповідно суспільно-економічну формацію, одну з модифікацій відомої Системи державно-монополістичного капіталізму, побудовану в Україні протягом
минулого десятиліття, зручно визначити як "олігархічний капіталізм". "Олігархія" - соціальна група, представники якої завдяки своїм капіталам впливають на
важелі виконавчої влади (не обов'язково займаючи там пости). А використовуючи ці важелі, у свою чергу збільшують власні капітали.

Олігархічні консорції - "клани" (об'єднані спільними економічними та політичними інтересами групи осіб чи структур) - намагаються посісти монопольне
становище у сферах своєї бізнесової діяльності або у цілих галузях економіки. Джерела олігархічних надприбутків - не тільки і не стільки експлуатація найманих
робітників, скільки визиск практично всіх без виключення інших соціальних груп завдяки монопольному становищу, пільгам або через перерозподіл бюджетних
коштів на свою користь. В умовах сучасного державного капіталізму сама влада стала одним з факторів отримання надприбутків. Про механізм визиску треба
говорити окремо, але очевидним є одне: в Україні, як і в інших країнах СНД, відбулось поєднання великих капіталів з державною виконавчою владою.

Якщо верхівка державного апарату та група олігархів - правлячий клас в Україні, то інші соціальні групи - від найманих робітників до середньої руки
підприємців - не можуть бути задоволені таким станом речей. Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних з силою державного
механізму, банкрутують або "йдуть під дах" тих же олігархічних структур. Їх економічний інтерес полягає у заміні державно-монополістичного ринку на
класичний ринок з вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри. Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери та
"нові соціальні групи" прагнуть соціального ринку - вільного ринку з соціальними гарантіями, з власною участю у прийнятті суспільно важливих рішень.


ПРАВЛЯЧИЙ КЛАС І ДЕМОКРАТІЯ

Причетність до державної виконавчої влади є головним джерелом отримання олігархічних надприбутків. Тому зрозуміло, що функціонування Системи
олігархічного капіталізму можливе лише за умови спеціальної політичної організації суспільства. Злам цієї організації означатиме ліквідацію умов існування
олігархії.

Олігархічна Система передбачає, що власність, ресурси та фінансові потоки розподіляються в інтересах групи осіб, яку ми назвали "олігархією". Це є
можливим, якщо найважливіші економічні, політичні та кадрові рішення у державі приймаються вузьким колом осіб або однією людиною, залежною від
олігархів. Очевидно, що і виконавець цих рішень - виконавча влада - повинна бути відповідальною особисто перед цією особою, а не перед представницьким
органом нації - парламентом, де знаходяться представники інших політичних, економічних та соціальних груп. Найкраще інтересам олігархії відповідає пряма
диктатура або політична система президентської республіки.

За олігархічної Системи реальна влада на місцях - за аналогією з владою державною - зосереджена в руках держадміністрацій, а не органів самоврядування.
Бюрократична підпорядкованість місцевих виконавчих органів ("виконавча вертикаль") необхідна Системі для того, щоб ефективно здійснювати потрібні
правлячій верхівці функції на всіх рівнях. Разом з тим обмеження самоврядування створює умови для діяльності регіональних "кланів".

Отримавши контроль над виконавчою владою, олігархія прагне підкорити (небезуспішно) не тільки інші елементи державної організації - парламент і суд, але й
елементи громадянського суспільства - партії, пресу, місцеве самоврядування. Сьогодні в Україні низка партій - СДПУ(о), НДП, ЛПУ, АПУ, ПЗУ, ДемПУ (до
речі, ті, хто об'єднався в комітет захисту Кучми) - тією чи іншою мірою представляють інтереси різних фінансово-промислових угруповань.

Олігархічна Система мусить захищати себе. Умова існування та спосіб самозахисту Системи - порушення громадянських прав. Обмеження соціальних прав,
зокрема, права на своєчасну і у повному обсязі винагороду за працю, права на соціальне забезпечення - одне з джерел олігархічних надприбутків. Обмеження
економічних прав, в тому числі - вільної конкуренції та права на підприємницьку діяльність для середнього та малого бізнесу - умова для монополізації
національного ринку олігархами.


CИСТЕМА І РЕВОЛЮЦІЯ

Ми хочемо змінити Систему. Ми хочемо добитись реалізації в Україні прав людини - політичних, економічних і соціальних. Тобто - здійснити революцію.

Система - сукупність соціальних груп, пов'язаних економічними відносинами між собою. Системи час від часу змінюються.

На відміну від еволюції Системи - поступової зміни відносин між соціальними групами без зміни ролей аутсайдерів та фаворитів, тобто без заміни однієї
Системи іншою, революція - якісна зміна Системи, яка призводить до появи Системи абсолютно нової. Революція може відбуватись не обов'язково на
барикадах, не обов'язково із застосуванням бомб і автоматів Калашникова. Вона може відбутись і в результаті масових демонстрацій, і в результаті
парламентських виборів. І взагалі без зовнішніх ефектів - як логічний результат непомітних з близької часової відстані еволюційних змін економічних відносин
між соціальними групами.

Революція - невідворотна річ. Еволюція соціальних відносин призводить до загострення соціальних протиріч. Це й створює атмосферу революції. З'являються
письменники і філософи, які критикують існуючий стан речей і продукують нові суспільні ідеї. З'являються люди, які роблять героїчні або не дуже, але все ж
таки вчинки, і їх флюїди передаються суспільству. Тоді й починається революція. Але до застосування сили доходить лише тоді, коли правлячий клас
надзвичайно жорстко опирається неминучим змінам.

Сьогодні в Україні визріли умови не лише для зміни персоналій влади, але й для зміни Системи. Метою нашої акції є перехід до політичної системи
парламентської республіки і заміна "виконавчої вертикалі" на місцях на систему місцевого самоврядування. Це не лише дасть можливість створити в Україні
європейську політичну модель, але й позбавить виконавчу владу функції джерела надприбутків для олігархії. Тобто, як казали раніше, знищить олігархію "як
клас".

Зміна Системи означатиме перехід від політичної моделі євразійського президентства до європейського парламентаризму. Від латиноамериканської
економічної моделі олігархічного капіталізму до європейського соціального ринку. Від російського авторитаризму до європейської соціальної демократії.


УКРАЇНА ПІСЛЯ КУЧМИ

Почавши з пікету кількох десятків опозиціонерів, "Україна без Кучми" перетворилась на серйозний фактор української політики.

Перший, грудневий, етап акції "Україна без Кучми" вже збільшив територію свободи в нашій країні. Медіа, навіть президентські, змушені були подавати точку
зору опозиції, нехай навіть і в обрамленні відповідних коментарів. Медіа змогли періодично і об'єктивно висвітлювати хід розслідування "справи Гонгадзе".
Наприкінці 2000-го - на початку 2001-го маємо рівень свободи слова, небачений за режиму Кучми.

"Україна без Кучми" попри протидію влади практично досягла реалізації гарантованого 39-ю статтею Конституції права громадян на протест.

"Україна без Кучми" донесла аж до районних містечок інформацію про події на верхівках української влади.

"Україна без Кучми" спонукала до реалізації конституційної процедури призначення і звільнення членів Кабінету Міністрів (інше питання - як конкретні особи
Кучма і Ющенко нею скористались).

"Україна без Кучми" стала одним з вирішальних чинників у похованні ідеї "імплементації".

"Україна без Кучми" показала, що демократична опозиція в Україні вийшла з кризи. Опозиція нарешті спростувала поширену думку про те, що вона нічого,
окрім як критикувати владу з парламентської трибуни, не може. Це сталося тоді, коли до опозиції, яка досі функціонувала лише в складі своїх лідерів,
приєдналися "низи". Чи не вперше за десять років в Україні з'явилась не лише ліва, а й права опозиція.

"Україна без Кучми" обєднала опозиційні сили різних частин політичного спектру, що стало одним з факторів розвалу президентської і початку формування
нової більшості у парламенті; створення нового політичного розподілу - не на правих і лівих, а на демократичні й "олігархічні" партії; створення нового
політичного об'єднання, яке може претендувати на роль, подібну до об'єднання "Демократична опозиція Сербії".

Мінус "України без Кучми" - те, що наслідком її першого етапу став справжній розгул реакції, який прокотився Україною з початку року: обшуки і затримання,
звільнення з роботи активістів акції та їх рідних, виключення з вузів, застосування міліцією сили в Харкові, Рівному, Снятині, спроби позбавити ефіру незалежні
FM - радіостанції. Але це - не зовсім мінус. Люди, які через все це пройшли і, навіть ті, хто не пройшов, а побачив, що, не дивлячись на репресії, акція триває,
а на вулицях і з екранів телевізорів можна вільно почути і сказати словосполучення "Україна без Кучми", вже втратили страх. Дії влади сьогодні настільки
нервові й конвульсивні, іноді настільки смішні, що нагадують агонію. Здається, в Україні настав час сербського гасла "Gotov je". Прийшов час думати про
демократичну, соціальну, правову державу - Україну після Кучми.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2018. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua