Ігор Шелевицький, к.т.н., доцент, sheleviv@yandex.ru

ОСВІТА В СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ,

АБО РЕФОРМА ЧИ МІМІКРІЯ

Мій політичний рівень невисокий. I деяких речей я й досі ще не розумію. От тільки не знаю, чому зараз люде так не люблять трудитись? Чому їх треба підганяти газетами! I для чого, скажіть мені, труд розглядається вже як щось виключне? Чого його оголосили ділом честі, доблесті i геройства, коли він сам по собі є просто діло.

Як собі хочете, ну, по-мойому, не треба буть героєм, щоб трудитись. I доблесті особливої не треба. Не слідує так залякувати людей трудом. Труд - штука приємна, радісна.

Олександр Довженко. Щоденник.

Можно сказать, что научная исследовательская работа в русских университетах была проведена профессорской коллегией неожиданно для законодателя, вопреки сознательной воле правительства. Сейчас эта работа пустила такие глубокие корни, до такой степени вошла в плоть и кровь школы, что едва ли может быть в дальнейшем вырвана. Но более чем двухвековая история русской школы есть история борьбы за существование, она не есть история мирного развития, а потому в ней нет места для прочной преемственности раз начатого дела. Поэтому исключением, а не правилом является в ней непрерывная научная работа одной и той же научной школы в течение нескольких научных поколений.

В. И. Вернадский. О науке.

В России ничто не называется своим именем – слова и названия только вводят в заблуждение. В теории все до такой степени урегулировано, что говоришь себе: «При таком режиме невозможно жить». Но на практике существует столько исключений, что, видя порожденный ими сумбур противоречивейших обычаев и навыков, вы готовы воскликнуть: «При таком положении вещей невозможно управлять!».

Маркиз Астольф де Кюстин. Николаевская Россия.

Для чого? Чому власне виникло питання про реформування у сфері вищої освіти. Цілком очевидне і зрозуміле бажання увійти в систему міжнародної освіти. Це дає можливість розвинути національний ринок освітніх послуг. Можна давати освіту іноземцям (з далекого зарубіжжя), а українські студенти зможуть продовжувати освіту за кордоном. Зросте довіра до наших дипломів за кордоном. Для інтеграції і конвертованості освітніх послуг необхідно домовитися про загальнозрозумілі принципи та метрики навчання та оцінювання. Принципи та шляхи інтеграції знайшли відображення у Болонській декларації. Для вирішення існуючих інтеграційних проблем передбачено час в десять років. Україна також намагається наблизитися до принципів декларації. Але різниця в економічній і культурній історії між Україною і ЄС є дуже значною. Чи розумно радикально реформувати ту систему освіти, що склалася в Україні. Можливо цілком достатньо внести певні формальні зміни до того, що існує ?

В програмі проведення педагогічного експерименту щодо впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації прийнято робочу гіпотезу, яка полягає у тому, що існуюча в Україні система вищої освіти забезпечує якісну підготовку студентів, їх конкурентоспроможність на національному й міжнародному ринках праці, але потребує адаптації до вимог, які передбачені ECTS. Для адаптації встановлено термін у чотири роки.

На жаль ця гіпотеза не витримує жодної критики, принаймні у сфері комп’ютерних наук. Про яку конкурентоспроможність на міжнародному ринку праці випускників українських ВНЗів йде мова? Комп’ютерна спільнота IEEE-CS нараховує біля 100000 членів. Асоціація з обчислювальної техніки (ACE) більше 75000 членів. Членство в асоціаціях дозволяє фахівцям і студентам користуватися всім багатством їхніх ресурсів, аж до дистанційного навчання і послуг з працевлаштування. Скільки серед них з України, з українських ВНЗів? Членські внески становлять від 100$ для фахівців і втричі менше для студентів. Це в півтора рази вище за середню заробітну плату в Україні і трошки менше ставки доцента. До цього додамо мовний бар’єр. Щоправда, існує адреса www.acm.org.ua, але що там знаходиться?! Варто поглянути. Вартість освіти в Європі (навіть у найближчих пострадянських ЄС сусідів) на порядок вища. Якщо в Україні освіта конкурентноздатна, то в українських ВУЗах мають масово навчатися студенти з Європи. Щоб розвіяти ілюзії не потрібно навіть звертатися до статистичних даних. Заглянемо у вимоги зарубіжних роботодавців до претендентів. Щоб їм відповідати випускник повинен витратити на подальшу післядипломну освіту принаймні на порядок більшу суму ніж коштували його 5-6 років навчання в українському ВНЗі. Інакше він конкурентноздатний лише в якості дешевого чорноробочого. А як зі статистикою? Який відсоток випускників отримують роботу за фахом за кордоном та в іноземних фірмах? Не менш “конкурентноздатний” випускник і на національному рівні. Чого вимагає роботодавець? Три-п’ять років стажу роботи за фахом! Який відсоток випускників влаштовується протягом року за фахом? Яка кореляція між успішністю навчання і успіхами на ринку праці? Хоча випускникам з комп’ютерних наук пощастило (на відміну від менеджерів, економістів, бухгалтерів, вчителів чи лікарів). Цей ринок постійно має значний природний дефіцит. І частина здібних студентів, фактично ігноруючи офіційну освіту, починають працювати за фахом з 2-3 курсів, здобуваючи необхідні в роботі навички і знання самостійно. Звідси масові пропуски занять.

Практика підготовки фахівців у сфері комп’ютерних наук (інформаційних систем і технологій) показує, що існуюча система не відповідає вимогам часу і задає дуже вузькі рамки, в межах яких не можлива якісна підготовка за розумних ресурсних і часових витрат. Протиріччя і проблеми сьогоднішньої освіти очевидні навіть з головної сторінки міністерського сайту. Міністерство однією із задач має соціальний захист працівників освіти. Куди ж далі. Невже інтелект нації зовсім соціально немічний, від кого його збираються і як саме захищати? Невже він не в змозі ні прогодувати себе ні захистити? На жаль дискусії, що точаться на сторінках офіційних видань обходять стороною ключові і болючі питання, зосереджуючись головним чином, на дрібних деталях самого процесу дискусії.

Розглянемо ті умови і потреби за яких сформувалася існуюча система. Варто звернутися до історії української освіти [Іван ОГІЄНКО. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА. Нариси з історії Української Православної Церкви]. Павло Алепський свідчить, що в 1653 році в Україні майже все населення (включаючи жінок і особливо дітей, навіть сиріт) було грамотне. По статистиці 1760 року по трьох повітах Чернігівщини одна школа припадала на 746 душ населення. Україна мала європейську міську автономію по Магдебурзькому праву та Литовському Статуту, тобто була цілком європейською країною. Але подальший розвиток мав інший напрям. 1763 року було практично започатковано кріпацтво. 1775 року маніфестом Катерини міська автономія була знищена. 1785 року козацька старшина була зарахована до російського дворянства, а вільні люди подаровані в якості кріпаків. 1782 року була утворена “Комиссия для заведения в России народных училищ». Здійснювалася інтенсивна уніфікація і русифікація освіти на Україні. Європейська система освіти з незалежністю, самоврядуванням, керівництвом фахівцями була знищена. В 1875 році на Чернігівщині одна школа припадала лише на 6730 душ. Такий був результат імперського просвітництва. Цей історичний екскурс може здатися дещо далеким від теми. Але не варто забувати, що європейські університети мають історію і традиції, що абсолютно співрозмірні тим часам. Про характерні “не європейські” особливості формування системи освіти і науки в Росії досить написано Вернадським. Ця система з формальними змінами трансформувалася в систему керування освітою часів Радянського Союзу. Підготовка фахівців здійснювалася для потреб державних структур, що мали досить жорстку конструкцію. Перелік спеціальностей і професій був фіксований. Постійний дефіцит кваліфікованих фахівців сформував систему масової підготовки, що повністю фінансувалася державою. Саме масовість дозволяла знизити витрати на підготовку та здійснювати відбір найкращих. Освіта здобувалася лише раз і на все життя (як правило). Отримання декількох освіт обмежувалося законодавчо, як і перехід на роботу, що не відповідала спеціальності. Освіта давалася фундаментального і широкого спрямування. Найбільш здібні, здатні до наукової роботи випускники відбиралися для наукових закладів, що майже всі працювали на мілітаристські потреби. Адаптація інших випускників до реалій життя та їх спеціалізація відбувалася уже на робочих місцях. Фактично “допідготовку” молодих спеціалістів здійснювали підприємства, що за державної власності не мало принципового значення. Частково проблеми адаптації вирішувалися в процесі виробничої практики під час навчання. Недостатньо підготовлений молодий спеціаліст був юридично захищений від звільнення і користувався рядом суттєвих пільг, що мали полегшити адаптацію і прикріпити до місця роботи. Перехід з одного місця роботи на іншу був дозволений лише в 60-х роках і супроводжувався рядом суттєвих обмежень. Ринку робочої сили практично не було. Отримання диплома було майже гарантією працевлаштування на відповідну фахові посаду.

Важливим негативним моментом національної освіти стало відділення від освітніх закладів закладів науки. Науково-дослідні заклади забрали із сфери освіти найбільш кваліфіковані кадри та значною мірою позбавили навчальні заклади сучасної матеріальної бази. Лише лічені навчальні заклади зберегли необхідний рівень та єдність наукової роботи і освіти. По суті для переважної більшості ВНЗ (особливо в провінції) було практично реалізовано споконвічне бажання імперського чиновництва відокремити навчання від науки (див. Вернадський). Наслідком цього стала відсутність у переважної більшості ВНЗ можливості в нових умовах вийти на ринок з прикладними науковими розробками. На даний час ці заклади більше нагадують звичайні школи, де роль вчителів виконують люди із науковими ступенями.

Ринкові реформи створили нове оточення і нові реальності, що суттєво відрізняються від попередніх. Економічний спад різко знизив потребу в масовій підготовці фахівців, особливо технічних спеціальностей. Виник дефіцит фахівців економічних спеціальностей. Виник ринок праці і проблема зайнятості. Проте інтерес до освіти не знизився. Навпаки, освіта розглядалася як потенційна можливість отримати хорошу роботу. Але ситуація з якістю освіти поступово змінювалася. Сам факт наявності диплома вже не має вирішального значення. Працедавець перестав довіряти бланкові з написом “ДИПЛОМ”. Низька кваліфікація працівника обертається реальними збитками для роботодавця. Тому при прийомі на роботу вимагають рекомендацій, виписку з диплому, проводять співбесіду з фахівцями. Масовою є ситуація, коли обов’язковою умовою прийому на роботу є стаж роботи за фахом від одного до трьох років. Вступників до ВНЗ цікавить не просто назва спеціальності, а перелік і зміст дисциплін, викладацький склад, технічна база, можливості працевлаштування випускників. Різниця в оплаті в залежності від кваліфікації становить порядки. Важливими навичками є знання іноземної мови, володіння комп’ютером. Тобто важливим фактором успішної кар’єри стає якість освіти, як відповідність між запитами роботодавця і можливостями випускника.

Водночас підприємства не мають бажання і можливості витрачати кошти на освіту працівників. Є проблеми і з проведенням виробничої практики, яка переважно зводиться до простого використання дешевої робочої сили, де процес навчання як такий відсутній. Гіпертрофоване відчуття комерційної таємниці ускладнює співпрацю навчальних закладів з підприємствами.

У сфері освіти і науки виникла величезна маса проблем, як результат об’єктивних економічних і соціальних факторів, та в основному, як не здатність адекватно відреагувати на динамічні реальності часу.

Наприклад, хто відповість на запитання, для чого і кому потрібна класифікація професій, що жодним чином не відповідає реальності на ринку праці (щонайменше в комп’ютерній сфері).

Мізерна оплата праці в поєднанні із все більшою інтенсифікацією праці викладача та принаймні декларуванням все більших вимог до нього, які він фізично не здатний виконати, в поєднанні з усе жорсткішим формальним контролем за процесом навчання призвів до того, що ВНЗи залишили кваліфіковані працівники, що володіли практичними навичками і змогли знайти застосування у фаховій сфері, або просто були змушені шукати пристойного заробітку. Жахлива зрівнялівка праці (всім однаково мало). Рівень кваліфікації викладачів, як і результати діяльності можуть відрізнятися на порядки, але на оплату праці це майже не впливає. Законодавчо встановлено в середньому 36 годинний робочий тиждень для викладачів у зв'язку із підвищеною розумово-емоційною діяльністю. Але вкласти в ці години реалізацію існуючих вимог абсолютно не реально. Ця цифра реально вдвічі-тричі більша. Адже нормується лише аудиторне навантаження викладача. Інше залишається просто декларацією, особливо за ринкових умов і жорсткої економії. Витримати такі навантаження тривалий час фізіологічно не можливо. Отже викладач не виконує значної частини вимог і з цієї позиції завжди є винним. Звичайно, мова йде про фахівців, що стараються триматися на належному рівні. Існуюча система значно поблажливіша до працівників формально високої, але низької за результатами кваліфікації. Результати низької якості не потребують значних зусиль, але зараховуються так само як і високої якості.

Перервався процес підготовки наукових кадрів в аспірантурі та докторантурі. На сьогодні майже припинена фінансова підтримка аспірантів та докторантів. Більше того, підготовка в аспірантурі і докторантурі вимагає щонайменше 3000 грн. в рік. Дуже дивні цифри з огляду на те, що ВНЗ практично не витрачає коштів на їх навчання. Нормами передбачено навантаження науковому керівнику 50 годин на рік (або 25 годин для здобувача) [Наказ №450 від 07.08.2002 МОН]. Це при тому, що має місце серйозний дефіцит наукових кадрів високої кваліфікації і особливо молодих. Власне сучасний відбір наукових кадрів здійснюється за принципом наявності в них коштів на навчання. В черговий раз у нашій історії знищуються цілі наукові школи, на формування котрих потрібно 40-50 років.

Який сенс тратити 4-5 років і значну суму коштів для здобуття наукового ступеня (за сприятливих обставин), щоб отримувати при навантаженні 700-900 аудиторних годин в рік заробітну плату еквівалентну початковій оплаті праці випускника – інформаційника (порядку 600-800 грн.)? Отже, або викладач не володіє професійними навичками випускника, або знаходить альтернативні джерела доходів.

Наука у ВНЗ стала рідкістю. Звичайно, у відповідь на чергові вимоги зверху з’являється необхідне число публікацій, наукових і методичних праць. Але яка їх якість. На щастя якість не нормується. Але не враховується (а значить і не оплачується) наукова робота у навантаженні викладача. Викладач просто не в змозі при відсутності фінансування, величезному навантаженні, невідповідній доходам вартості наукових видань виконувати якісну наукову роботу. Більш або менш якісні результати значною мірою є науковим капіталом, накопиченим окремими людьми за попередні десятиріччя ціною їх надмірних зусиль. І публікації і участь в конференціях вимагають коштів, які необхідно виділити із мізерної заробітної плати.

Ще в гіршому стані середня школа. Чомусь вища школа розглядається абсолютно відірвано від середньої, хоча вона є безпосереднім споживачем результатів діяльності останньої. Взагалі, ці дві сфери дуже мало перетинаються. Взаємодія відбувається в основному через педагогічні ВНЗ. З середньої школи практично зникли вчителі чоловічої статі. Це дає цікаві артефакти виховання, але найгірше те, що випускники не мають практичних навичок роботи. Звичайно це частково результат відсутності оснащення, лабораторної бази. Проте останнє не є головним. Багато гімназій, ліцеїв і т.п. знаходять кошти на ремонти, обладнання, але практично відсутні педагоги здатні дати практичні навички застосування здобутих знань, поставити лабораторні заняття, вести технічні гуртки. Тому навіть відмінники приходять у ВНЗ із сформованим переконанням про повну абстрактність знань і цілковито відсутніми навичками практичної діяльності. Відсутні прикладні знання і навички навіть в тих гуманітарних сферах, де не має потреби в обладнанні. Запитайте у випускника, як він має діяти, коли його затримав на вулиці міліціонер. Як правильно написати і подати заяву. Перебудова цих установок дуже болісний процес, що займає 2-3 роки. Враження таке, що підручники та процес навчання і оцінювання навмисно побудований так, щоб нічому практичному не навчити.

Інша болюча проблема – іноземна мова. Початковий рівень студентів дуже різний. Але середній рівень надзвичайно низький. Пропозиція почитати англомовну документацію, чи статтю сприймається студентами як знущання викладача. Абсолютно не зрозуміло для чого вводити у всіх школах вивчення двох іноземних мов, якщо немає коштів (і відповідно кваліфікованих кадрів) на хоча б елементарне вивчення однієї. Кого ми власне хочемо обманути?

Слід звернути увагу на те, що розвиток підготовки учнів в елітних закладах (ліцеях, гімназіях і т.п.) йде екстенсивним шляхом. Навантаження учнів вже давно перейшло всі фізіологічні норми. Бажаючим посперечатися пропоную сісти за шкільну парту і позайматися в режимі школяра хоча б місяць ( 6 годин занять + домашні завдання + участь в шкільних заходах). І якщо навіть ігнорувати проблему здоров’я, то на процес творчого, продуктивного мислення не залишається часу. Очевидний вихід в реальній індивідуальній спеціалізації у 8-11 класах при загальному зменшенні навантаження та одночасне зменшення тиску на вчителя в сенсі методичного новаторства і т.п. Невже не очевидно, що 99% гучних методичних заходів (конкурси на вчителя року, відкриті уроки і т.п.) є театральними виставами, підготовка яких потребує титанічних зусиль. При цьому оцінюється не результат, а сам процес навчання (точніше та мішура, що його оточує і ніколи реально не застосовується в повсякденному житті). Я щорічно спостерігаю це дійство на прикладі власних дітей, і з вдячністю згадую своїх вчителів, що просто і спокійно навчали тому, що необхідно, а вміли, знали і могли зробити набагато більше.

В Україні вже є досвід вивчення університетських курсів в старших класах і зарахування відразу на другий курс університету (AP курси). Але існуюча жорстка система підготовки суттєво знижує ефективність цієї роботи. Необхідно повністю визначитися із спеціальністю та вивчати всі дисципліни першого курсу, що не для всіх прийнятно. Реформа потенційно розширює ці можливості і дає можливість повноцінно реалізувати принципи AP освіти. Чому б не зарахувати студенту курс історії України, культурології, української мови та інших, якщо в шкільному атестаті з цих дисциплін не менше 10 балів. Чому б саме університетам не визначати (і активно впливати на їх атестацію) тих вчителів старших класів і школи, що якісно навчають своїх учнів.

Недержавна освіта. Новим явищем в освіті стала поява і становлення недержавних ВНЗ. Їх становлення відбувалося в умовах недовіри і протидії. Але такі жорсткі умови сприяли формуванню конкурентноздатних структур, що максимально стараються реагувати на потреби ринку. Вони є об'єктом прискіпливої уваги. Чомусь говорячи про якість освіти стараються порівнювати їх роботу з ідеальними стандартами, що дбайливо викохані чиновниками. В їх роботі стараються підкреслити недоліки, в той час як у роботі державних шукають досягнень. В їх роботі вбачали соціальну несправедливість і порушення Конституції. Але така увага певною мірою сприяла їх зміцненню і розвитку. На сьогодні різниця між державною і недержавною освітою полягає лише у формі власності. Держава активно зменшує частку безкоштовної підготовки в державних ВНЗ і значно успішніше ніж недержавні ВНЗ заробляє на освіті. На жаль недержавні ВНЗ знаходяться в жорстких рамках загальних обмежень і надмірного контролю, спільних із державними ВНЗ. Проте держава проводить активну протекціоністську політику стосовно державних ВНЗів. Фактично держава оплачує не стипендію і навчання здібних студентів, а діяльність всіх державних ВНЗ. Таким чином державні ВНЗ отримують значну перевагу і в принципі мало залежать від якості підготовки випускників, в той час як існування недержавних ВНЗів повністю залежить від студентів і їх подальших успіхів на ринку праці. Але навіть в умовах такої абсолютно не чесної конкуренції недержавні ВНЗ продовжують розвиватися. Результатом тотальної протекціоністської політики до державних ВНЗ є значні економічні і моральні втрати. Ігноруючи ринок праці, значна частина ВНЗ готує фахівців, що відразу стають безробітними, або потребують перекваліфікації. Скільки ринок праці потребує вчителів, економістів, менеджерів, юристів? А скільки їх готують щороку? Якби держава надавала стипендії персонально, найкращим випускникам шкіл, з орієнтацією за фаховим спрямуванням, абітурієнт мав би можливість вибору ВНЗ незалежно від форми власності. Держава мала б повне моральне право на фінансовий контроль над недержавною освітою і була б зацікавлена у її розвиткові не менш ніж державної. Стали б очевидними спеціальності та ВНЗ, що не користуються попитом. І вже справа власника як діяти далі. Але принаймні ці дії були б розумнішими ніж витрачання значних коштів на підготовку непотрібних фахівців. Існуюча ж система прямо стримує якість державної освіти і не прямо якісний і кількісний розвиток недержавної освіти. Утримуючи переважний сегмент ринку освіти, державні ВНЗ практично диктують умови та політику цього ринку, діючи в першу чергу у власних, а не загальносуспільних інтересах.

Слід підняти питання моральності заробляння на освіті великих капіталів та використання коштів отриманих в освіті на інші цілі. І не має різниці у формі власності. Напевно, не зайве законодавчо вимагати публікації бюджету кожного ВНЗ і кожної філії та підрозділу. Комерційна закритість у процесі підготовки фахівців є неприпустимою. Адже, вибравши певний заклад, молода людина фактично стає його заручником на п’ять років. Професійна етика вимагає інформування клієнта про наявні і можливі ризики. Закон про вищу освіту дає значні повноваження громадським організаціям як студентів так і викладачів, для впливу на організацію навчального процесу та діяльність ВНЗ. Але в дійсності ці можливості дуже важко реалізувати. Повальна практика контрактного найму на роботу викладачів дає можливість адміністрації успішно блокувати прояви громадської активності та відстоювання власних прав. В контрактах не виписані ні умови праці ні конкретні взаємні зобов’язання і плани. Єдине їх призначення в обмеженні терміну роботи. Тиск адміністрації на викладачів та студентів є рядовим явищем, а арсенал засобів тиску майже не обмежений. Іншою перешкодою в цій справі є масова корупція у ВНЗ. Права студентів взагалі дуже ілюзорні, через їх декларативність і відсутність механізмів і практики реалізації.

Освітні послуги поза сферою закладів освіти. Цю сферу можна вважати своєрідною системою підвищення кваліфікації. Проте тут є дуже цікаві моменти пов'язані саме з інформаційними технологіями. Прагнучи просунути свою продукцію на ринок, цілий ряд відомих фірм охоче йдуть на контакт із навчальними закладами, надаючи методичні матеріали, документацію, програмне забезпечення, зразки продукції то що. Пропонуються спеціальні університетські програми, що надають суттєві знижки при купівлі продукції. На жаль, ці можливості співпраці в Україні належним чином не використовуються. З одного боку цьому перешкоджає доступність неліцензійного програмного забезпечення. З іншого мовні і культурні бар'єри. Ініціатива в цій сфері перехоплена російськими ВНЗ. Вони стають своєрідними трансляторами між іноземними фірмами і українськими споживачами, захоплюючи перспективний ринок. На жаль Україна суттєво втрачає і матеріально і морально і культурно, залишаючись на задньому плані і, програмуючи відставання на перспективу. На жаль, провідні за статусом українські ВНЗ не використовують ці можливості на загальну і власну користь. Не державні дуже обережно ставляться до технічних напрямків, віддаючи перевагу гуманітарним та економічним, що не потребують значимих капіталовкладень і зусиль.

Але є й інший аспект таких контактів. Фірми, що надійно закріпилися на ринку навчилися збирати вершки з інформаційної освіти. Мова йде про систему сертифікації певних фірм та курсів з підготовки до здачі сертифікаційних іспитів. Система фірмової сертифікації започаткована в 1989 році компанією Novell (програма CNE). Ця вдала знахідка була підхоплена ще двома десятками фірм. За даними досліджень, корпорації витрачають до 20% доходів на навчання персоналу. Тривалість таких курсів 1-2 тижні. Вартість порядку 1500-3000 грн. Зрозуміло, що ні підготувати фахівця ні досконально навчитися працювати зі складним програмним продуктом за такий короткий термін не можна. Але пройти тренаж для здачі сертифікаційного іспиту, якщо є відповідна практична і теоретична база цілком можливо. Зрозуміло, що курсант має бути підготовленим, мати базову фахову освіту і певну практику роботи. В іншому випадку це марно витрачені гроші. Таким чином важку чорну роботу виконує ВНЗ за мізерну (в порівнянні з курсами) оплату та сам курсант, а результат власне присвоює організатор курсів. В такій ситуації фірми не зацікавлені у співпраці з ВНЗами. На щастя, поки що ця система не має широкого поширення в Україні. Учбові центри Microsoft випускають біля 300 курсантів в місяць [3]. Для українського роботодавця факт підготовки на таких курсах і сертифікація сприймається швидше як претензія на високу оплату ніж свідчення якості підготовки. За кордоном така система набула масового поширення. Наявність таких сертифікатів є обов'язковою умовою найму в більшості пропозицій. Українські фірми не спішать вкладати кошти в сертифікацію своїх працівників, розуміючи, що таким чином надають їм реальну можливість перейти на більш високооплачувану роботу в зарубіжні фірми і можуть втратити і працівника і кошти.

Провідні ВУЗи Росії активно розробляють власну систему сертифікації фахівців з більш реальними цінами та врахуванням специфіки ринку. Якщо українські ВУЗи не звернуть увагу на перспективи цього ринку і не знайдуть коштів для власних проектів сертифікації, що будуть визнані й прийняті де факто українськими роботодавцями, він буде найближчим часом (5-10 років) для них втрачений.

Такі сьогоднішні реальності та найбільш актуальні проблеми.

Далі розглянемо можливі кроки в напрямку вирішення цих проблем та адаптації освіти до сьогоднішніх реальностей, тримаючи у фокусі уваги потреби ринку кваліфікованої робочої сили.

Що потрібно розуміти під якістю підготовки фахівця ? Звичайно, можна придумати цілий ряд цілком слушних критеріїв і вимог. Добре було б готувати всебічно розвинену особистість, що глибоко знає історію і культуру, орієнтується у філософських напрямках і проблемах, сучасній і класичній літературі і т.п. З цим дуже важко сперечатися. Все це мало глибоке ідеологічне підґрунтя при формуванні радянської людини – будівника комунізму і активно фінансувалося і контролювалося державою. Проблема зайнятості викладачів історії КПРС, наукового атеїзму, наукового комунізму і т.п. з часом втратила актуальність. Але ці дисципліни успішно мігрували в найближчі аналоги. Із майже нульовим ефектом. Покажіть кафедри, де викладачі соціально-політичних дисциплін проявили активність в політичних подіях 2004 року (хіба це не є сферою їх компетентності?). Не залежно від їх особистих поглядів пасивність і відставання від реальності вражаючі. На сьогоднішній день все це з погляду роботодавця й студента є повним абсурдом. Ринок вимагає конкретних фахових знань і твердих професійних навичок в поєднанні з енергійністю і відповідальністю. Професійна, людська етика і відповідальність формується не з читання підручників з визначеннями, а із постійного контакту із реальними людьми, що є носіями цих чеснот.

Студент хоче отримати конкретні знання як можна скоріше і з мінімальними затратами. Тут сховано певне протиріччя. Бажання студента і роботодавця співпадають лише на коротких термінах. Швидкий розвиток напрямку інформаційних технологій за 5-10 років зробить конкретні знання морально застарілими. Якщо студент не отримає ґрунтовних фундаментальних професійних знань, самостійне оволодіння новими знаннями і навичками буде проблематичним. Але і без конкретних знань і навичок випускника просто не візьмуть на роботу. Мені довелося розмовляти з випускником одного з відомих університетів, що закінчив його з червоним дипломом за фахом радіофізика. Він прийшов дізнатися про можливість перекваліфікації за напрямком інформаційні технології. Відсутність конкретних знань і навичок за фахом не дає йому можливості знайти кваліфіковану роботу. Його рівень підготовки не можна вважати низьким, але якої якості його підготовка, якщо випускник з червоним дипломом опинився в стані матеріальної і моральної кризи.

Отже при оцінці якості підготовки необхідно в першу чергу оцінювати можливість середнього випускника (а особливо відмінника) знайти достойну роботу за фахом. Наступним критерієм має бути можливість роботи без регресу протягом тривалого часу (15-20 років). І лише за наявності цих життєво важливих критеріїв можна розглядати інші, додаткові.

Необхідно дуже серйозно підійти до розробки метрик і методик оцінки за цими критеріями. Слід розглядати прогнозні (експертні) показники і фактичні (статистичні). Важливу роль в розробці критеріїв можливості працевлаштування відіграють саме роботодавці. А здатність до подальшої адаптації і розвитку випускника краще можуть оцінити фахівці і науковці в даній галузі.

Процедури оцінки якості курсів розроблені в європейських університетах, і вони передбачають саме участь фахівців. Для чого придумувати щось особливо своє, якщо можна використати позитивний досвід, особливо якщо для цього немає коштів і мова йде про інтеграцію.

Сьогоднішні нормативи обов'язкових гуманітарних дисциплін практично не залишають ні студенту ні ВНЗ вибору чи альтернативи ні за кількістю ні за якістю ні за послідовністю гуманітарної підготовки. Студент має мати можливість вибирати в рамках дуже обмежених фінансів, що для нього краще – швидше отримати фахову підготовку і можливість заробити гроші на продовження навчання, чи спочатку потратити рік-півтора на гуманітарний блок та блок не фахових дисциплін, поступово отримуючи фахові знання. Цілком очевидно, що це не питання державної політики, чи політики ВНЗ, а саме конкретних обставин життя людини. В країнах Європи, що розвивалися протягом дуже тривалого часу за різних ринкових економічних умов (і не завжди сприятливих) значною мірою ці проблеми навчилися вирішувати. Й в Україні необхідно дуже швидко й активно вивчати й застосовувати цей досвід.

Жорстка, групова система підготовки в сьогоднішніх умовах обертається втратою коштів, часу, якості підготовки. Ми постійно стикаємося із реальностями багатогранного життя, які практично не можливо розумно врахувати, не порушуючи цілком штучні обмеження і рамки системи підготовки фахівців із зовсім іншої ніж сучасна, соціальної і економічної системи.

Можна навести дуже багато прикладів обмежень, вимог, нормативів, процедур, що мають дуже далеке відношення до якості підготовки, а іноді й зовсім абсурдних. Дуже важко дати розумні пояснення студентам з цього приводу. Найчесніше сказати правду, що ми не в змозі впливати на ситуацію і робити позитивні зміни. Тобто такі правила для нас встановлено зверху і ми не в змозі щось змінити. Але навряд чи це додає авторитету і викладачам, вищій школі і освіті взагалі.

Як приклад. За давньою традицією курсові проекти виконуються в тому ж семестрі, що і викладання відповідної дисципліни. Навчальних годин для курсової роботи в навчальному плані не виділяється. Очевидно, що в процесі вивчення виконати цю роботу дуже складно (якщо це не формальне повторення “методичних вказівок”). Захист традиційно планують до початку сесії. Звідси традиційна проблема з курсовими роботами. Навколо ВНЗ така система створила цілий бізнес. Гляньте на оголошення поблизу ВНЗ. Для бюджетного студента реальна дилема: мати хвіст і відрахування, чи заплатити гроші. Але все більше студентів, що оплачують свою освіту не дозволяють собі “халтуру” з практичними роботами. В нашому ВНЗ, студенти регулярно не вчасно здають курсові роботи. Спроби наштовхнути студентів на “прості шляхи” вирішення цих проблем зустрічають цілком розумні аргументи: “Для чого створена ситуація, коли навіть кращі і старанні студенти не в змозі вчасно виконати роботу? Ми хочемо розібратися, навчитися і якісно зробити роботу, навіть якщо необхідно заплатити за невчасну здачу роботи.” Але адміністративна машина починає роботу з викладачем, куратором, зав. кафедрою, деканом і т.д. Працівники ВНЗ добре знають цю систему. Адміністративний апарат виконує свою роботу – прагне терміново виправити порушені нормативи.

В міжнародній практиці курсові проекти виділено в окремі курси, з окремими кредитами і балами, що не прив’язані до певної дисципліни. Цілком розумний підхід, що дозволяє врахувати особливості як студента так і ВНЗ.

Для чого, як це вимагають нормативи, відраховувати студента, якщо він має більше двох боргів, коли він вчиться за власний рахунок? Залишити на повторний курс? Знову абсурдна ситуація. Студент має оплатити і відвідувати більшість дисциплін які він уже вивчив і здав. Така категоричність призводить до тиску на викладачів як з боку студентів так і з боку адміністрації. Накопичувальна система, що застосовується в Європі дозволяє дуже гнучко вирішувати ці проблеми. Послідовність вивчення дисциплін вибирає студент з допомогою куратора, що дозволяє врахувати особливості студента. Випуск здійснюється за загальною сумою набраних кредитів. Повторне вивчення дисципліни не є проблемою як і зміна спеціальності чи навіть ВНЗ. З цілого ряду курсів можна отримати сертифікат про їх закінчення. Отже практично немає непродуктивних втрат коштів і часу.

Хто може чітко сказати, що має вивчати майбутній продавець-консультант комп’ютерного магазину, або керівник інформаційної служби підприємства, чи керівник дилерської фірми 1С ? А менеджер комп’ютерного клубу, інформаційник модельного агентства? А яку підготовку повинен отримати менеджер у сфері інформаційних технологій, щоб успішно керувати розробкою, впровадженням та експлуатацією інформаційних систем? Між іншим, хто таких в Україні готує?

Системотехнік ближчий до бізнесу, баз даних, комп'ютерних мереж чи може до електроніки і системного програмування? Системотехніка - це наука про вирішення проблем технічними засобами [4]. У Граді Буча [1] ви знайдете приклади і в бізнесі, і метеорології, і агротехніці і Інтернет мережах. Але не можна навчити студента в розумний час і за розумні гроші всьому. Сьогоднішня реальність створює дуже дивне мереживо професій, особливо в інформаційних технологіях, що не підвладне централізованому керуванню. І рядок в дипломі про фах майже нічого не означає. Які саме дисципліни і як успішно вивчав студент – ось важлива для роботодавця інформація. Студент повинен мати можливість в широких межах, особливо на старших курсах, робити вибір необхідних саме йому дисциплін. Для цього потрібно звільнити час, значно скоротивши часи обов’язкових дисциплін (вдвічі-втричі). Щоб реалізувати можливість вибору і індивідуального графіка необхідно скоротити існуюче аудиторне навантаження на викладача щонайменше втричі. Саме для цього і є європейська накопичувальна кредитно-модульна система і саме як засіб, а не мета.

Ще приклад. Навчальний план планується на 5 років навчання і затверджується в міністерстві. Якщо врахувати підготовчий період, узгодження і т.п. отримаємо ще плюс 1-2 рік. Прагматичні знання і навички здобувають на останніх курсах. А тепер зробіть екскурс в інформаційні технології 6-7 річної давнини. Здається коментарі зайві, ситуація очевидна навіть для звичайного користувача комп’ютера.

Досить типова ситуація коли ВНЗ має систему філій (10-20). Зрозуміло, що склад викладачів, наукові напрямки, рівень початкової підготовки студентів, матеріальна база значно відрізняються. Однак всі працюють за одним планом, оптимальним для Києва, з точністю до числа лекційних і практичних годин. Це не дає змоги філіям реалізувати свої сильні сторони і нейтралізувати слабкі. Розробити і узгодити 10-20 навчальних планів для філій задача за нинішіх умов не реальна. Але скажіть, як наприклад, вплине на рівень знань заміна ряду лекцій з основ програмування практичними заняттями за комп’ютером, якщо у філії достатньо хорошої літератури з основ програмування і є вільні комп’ютерні класи, а студенти першого курсу не мали досвіду програмування в школах? І це в межах бюджету. Або філія має хороших фахівців з мікропроцесорних систем, але не має з теорії розкладів, чи психоінформатики, які є в Києві. Чи погіршить якість підготовки заміна дисциплін. На жаль, для великої частини ВНЗ, філії слугують для добування грошей для центрального ВНЗ. Такі ВНЗ практично прикривають своїм авторитетом слабкий викладацький склад і матеріальне забезпечення в обмін на суттєву частину доходу.

Важливою графою в плані акредитації ВНЗ є число штатних працівників з науковими ступенями. В масштабах Союзу створювалися і утримувалися наукові колективи із наперед запланованими напрямками наукової роботи. При масовій підготовці студентів один викладач читав одну-дві дисципліни, близькі його науковому напрямку. На сьогодні викладач часто змушений вести 4-7 дисциплін. Така універсальність зовсім не сприяє якості. Викладачів з відповідними науковими ступенями (навіть якщо не говорити про науковий профіль) просто не хватає. На період акредитації йде процес активного “позичання” і залучення кандидатів і докторів наук для їх формальної кількісної відповідності вимогам. В Європі нормальним є процес залучення профільних фахівців належного рівня на певний час (запрошених професорів). Що в цьому поганого для рівня підготовки фахівців? Адже і в Європі і в Україні провідних фахівців в певних напрямках (наприклад нейронні мережі, мультимедійні засоби) можна перерахувати на пальцях. І їх привласнення одним ВНЗ зовсім не сприяє загальному розвитку науки і техніки. Може виникнути новий ринок праці на якому проявляється і грає важливу роль реальний рейтинг як фахівців так і ВНЗ. Але в рамках існуючої системи маємо величезну масу проблем, як для адміністрації так і для самого викладача. І “найгірше”, що фахівець може отримати незалежність і з ним доведеться рахуватися.

Ідея стандартів вищої освіти передбачає дуже цікаву, складну і тривалу процедуру. За нормальних умов вона потребувала б і значних коштів. Але на практиці про гроші говорити не доводиться, а отже і про якість також. На наше щастя ця ідея для комп'ютерних наук не реалізована, інакше було б жорстко зафіксоване відставання в 10-15 років. Із стандартом наших найближчих сусідів можна познайомитись в Інтернеті. Стараннями проф. Владіміра Сухомліна туди внесено ряд ідей з СС2001 як і ряд пріоритетних наукових напрямків та актуальних на сьогодні технологій. Проф. Сухомлін є автором дуже цікавих і корисних публікацій про підготовку комп’ютерних фахівців [7,8,9], добре знайомий із системою освіти за кордоном. Проте безсилий суттєво вплинути на систему освіти у власній країні. Як додаток до офіційної системи освіти з його участю організовано Вищу технічну школу програмування (вечірню), де за чотири семестри дають високоякісну підготовку без міністерських обмежень і опіки.

В міжнародному документі складеному спільно IEEE-CS і ACM: СС2001 виділено сукупність знань, серед яких обов'язкові (в обсязі обов’язкового мінімуму 280 аудиторних годин) та факультативні. Визначено вимоги до випускників та процедура побудови курсів. Тобто рекомендована обов’язкова та факультативна сукупність знань та принципи побудови курсів. Справа ВНЗ, як розподілити цю сукупність знань між курсами з врахуванням конкретних можливостей і особливостей, щоб забезпечити якість підготовки.

Варто особливо звернути увагу на те, що підготовка СС2001 ініційована не міністерствами освіти, а фахівцями: науковцями і практиками у тісній взаємодії з підприємцями – замовниками. Процедура побудови стандартів освіти в Україні не передбачає участі фірм-роботодавців взагалі. Але на сьогодні ВНЗ мають дуже далеке відношення до комп’ютерної індустрії. А при наявному навчальному навантаженні і мізерній оплаті працівники ВНЗ ледве встигають з околиці слідкувати за її розвитком. Якою ж буде якість?

Спостерігаючи очевидні проблеми, перекладу міжнародних рекомендацій стосовно вивчення комп'ютерних наук CC2001 [2] на російську мову сприяли три російські і українська (ISD, Дніпропетровськ) фірми за участю кафедри системного програмування Санкт-Петербургського державного університету (цікаво, що на кафедрі системного програмування не видно жодних слідів впровадження цього документа). З дозволу IEEE-CS переклад побачив світ в 2002 році, розісланий в провідні російські і українські університети і є доступним в Інтернеті. Це фактично стандарт і методика його реалізації, що здатні розв’язати цілий ряд актуальних для фахової підготовки проблем. На його розробку затрачено біля трьох років серйозної роботи, затрачено величезні (з нашого погляду) кошти і передбачено подальший розвиток і поглиблення. Але надзвичайно щедрий і важливий подарунок вищій освіті в такому актуальному напрямку практично залишився непоміченим і не застосованим. Чому б не дозволити (а ще краще заохотити) ВНЗ прийняти ці рекомендації на правах освітнього стандарту за спрямуванням. Це дозволить вирішити цілий спектр проблем при мінімальних фінансових і часових витратах.

У вищій освіті склалася дивна ситуація. ВНЗ має ліцензію, його акредитовано за спеціальностями (кожні 4 роки) за належним рівнем (3-4). Отже він має висококваліфіковані, або принаймні достатньо кваліфіковані кадри: доцентів, професорів. Їх фаховий рівень постійно підтверджується публікаціями, науковими і методичними роботами, участю в конференціях, але довіри до них ні на йоту. Система тотального контролю принизлива по самій суті і саме по відношенню до фахівців. Таке враження, що основним природним інстинктом викладача, фахівця, є повна відсутність внутрішнього бажання і мотивів працювати і отримувати хороші результати роботи. І лише чиновнику, людині сторонній і далекій від фаху, зрозумілий за одному йому відомими чи ним же придуманими критеріями, весь складний процес передачі знань і навичок від наставника – учню. І замість зрозумілих, чітких і розумних рамкових обмежень маємо тотальний контроль, за якого що б і як би ти не робив ти все одно робив не так і не те.

Ідеї європейської освіти проходячи через руки чиновників дивним чином трансформуються, перетворюючись на щось зовсім інше під тією ж назвою.

Європейська накопичувальна кредитно-модульна система так трансформувалася чиновництвом, що від неї залишилася лише назва. Те що мало стати інструментом інтеграції і підвищення якості освіти, перетворилося на справжній кошмар для студентів і викладачів, в черговий засіб закріпачення і тиску. Для включення до ECTS досить лише розмістити акредитаційні документи ВНЗ, англомовну анотацію дисциплін та приклади контрольних завдань, щоб бажаючі могли зрозуміти чому саме навчають та який рівень оцінювання. Далі справа кожного окремого університету і роботодавця, як ставитися до знань і успіхів студента, що проходив ці курси. Що отримали ми. Суперскладну і заплутану систему оцінювання, що не піддається ні порівнянню ні розумінню. Здається зараз основним завданням студента вже є не здобування знань, а заробляння балів. Прийшов на пару отримай один бал, проявив активність на практичному занятті ще бал, написав реферат ще бал і т.д. Загальна сума 100 балів. Варіації в межах 20-30 балів. Цікаво, скільки балів зможе набрати комп’ютеризований манекен при такій системі? Де тут статистичний підхід (свого роду гонка за лідером), що є основою оцінювання в Європі. Як тут визначити десятку кращих? Характерно, що протести чи критика розцінюється адміністрацією, як перешкоджання прогресу і входженню в Європу. Здається справжньою метою цих новацій є примітивізація процесу навчання до рівня формального розуміння середнього чиновника, виключення з процесу ролі особистості як студента так і викладача. Інакше де тут логіка.

В дистанційній освіті вбачають в основному економію коштів за рахунок виключення з процесу освіти викладача. Достатньо зайти хоча б на один європейський сайт з дистанційної освіти, щоб зрозуміти абсурдність ідеї економії коштів взагалі. IEEE-CS підтримує 100 дистанційних курсів, доступних через Інтернет. ACM видає журнал “e-Learn” з питань дистанційного навчання і підтримує біля 380 дистанційних курсів. Розвиток дистанційної освіти вимагає величезних капіталовкладень та обсягів роботи по її створенню та підтримці. Навіть якщо ігнорувати вартість ліцензійного програмного забезпечення. А роль фахівця, викладача лише зростає. Зростають вимоги до нього. Необхідно вводити розумні часові регламенти і оплачувати створення і підтримання на належному рівні тестів і електронних засобів навчання і контролю. Цей напрямок потребує значних капіталовкладень і часу перш ніж зможе хоча б покривати витрати. Необхідні фахівці – менеджери, здатні розумно і ефективно розвивати цей процес. Значно дешевше і ефективніше приєднатися до існуючих систем. Потрібно шукати прийнятні форми співпраці, що врахують відсутність в Україні доступних коштів. Існуюча в Україні робота йде дуже повільно, відсутня взаємодія із споживачами результатів підготовки – бізнесовими структурами. Варто порівняти аналогічні за задачами проекти в Україні та Росії, щоб побачити відсутність ефективного менеджменту в Україні.

Подібним чином трансформується і ідея самостійної роботи студентів. В СС2001 рекомендовано на одну аудиторну годину планувати три години самостійної роботи (міністерським положенням від 1/3 до 2/3 від навчальних годин). Сьогодні для викладача це звучить як вирок. Адміністрацією це сприймається, як ідея підготовка студента без участі фахівця. Адже самостійна робота студентів не зараховується до навантаження викладача і не оплачується. Якщо заперечуєте, що це так, загляніть у навчальні плани і навантаження викладачів. Вам дуже пощастило, якщо знайдете там хоча б часи на видачу завдань для самостійної роботи та перевірку результатів самостійної роботи. Простий підрахунок. В групі 20-30 студентів. Заплановано 24 –50 годин на самостійну роботу (будемо скромні). Потрібно видати і пояснити завдання (10-15 хвилин), 2-3 рази проконсультувати (по 20-30 хвилин), перевірити результат (20-30 хвилин). Отже 20*(10+2*20+20)»24 години мінімум. Якщо немає цих годин, то самостійна робота це прекрасна ілюзія, що задовольняє всі три сторони: адміністрацію, викладача й студента. Для забезпечення самостійної роботи у європейських університетах існує ціла система технічної і викладацької підтримки. Заради цікавості загляньте наприклад на http://cse.Stanford.edu/class/cs148/, там дуже детально і доступно описано, яку допомогу може отримати студент, працюючи самостійно над вступним курсом компютерної графіки CS148. Допомога через електронну пошту cs148-help@cs.stanford.edu, newsgroup, гарячу лінію з 4:00 до 24:00. Тобто здійснюється постійний контакт в реальному часі між студентом і викладачами. Чи багато викладачів навіть потенційно готові до такої діяльності? Скільки це коштує? Щоб впровадити самостійну підготовку за консультативною участю фахівців необхідно принаймні вдвічі-втричі знизити аудиторне навантаження і студентів і особливо викладачів.

Уже вималювалася трансформація європейської системи бального оцінювання. Як перехід з одно і трьохбальної на 100 бальну. Що передбачає міжнародна система? Статистичний метод на підставі порівняння результатів з локальною або глобальною базою попередніх результатів. 10% квантиль визначає бал, нижче якого передбачено повторне вивчення курсу. 90% квантиль визначає бали найвищого рівня. Приклади контрольних завдань, система оцінювання (як правило дуже проста) і попередні рівні досягнень загальнодоступні. Це дає змогу іншим ВУЗам і роботодавцям зробити оцінку рівня підготовки випускника курсу за його балами. Між іншим середній бал при такій системі несе інформації менше ніж середня температура студентів в семестрі про їх стан здоров’я при прийомі на роботу. Система створює обстановку гонки за лідерами серед студентів. Адже і рівень найкращих і рівень найгірших постійно змінюється. Але створити таку систему оцінювання або тестування не просто. Завдання мають мати значний запас на розвиток та бути інформативними (мати розтягнутий діапазон балів від найнижчого до найвищого). Завдання не можна суттєво змінювати в часі, оскільки втратить актуальність попередня база даних. Введення національної чи регіональної системи стандартних тестів пов'язано з величезною і відповідальною роботою, що потребує часу і значних коштів. Необхідно створити і підтримувати базу даних результатів тестування. Необхідний контроль за процесом тестування, аж до створення сертифікованих центрів тестування на зразок Microsoft під контролем міністерства, ВНЗ, професійних асоціацій і роботодавців (легко передбачити інтерес до таких центрів зацікавлених). Для комп'ютерних наук, що динамічно змінюються це взагалі проблематично. Процес створення і перевірки тестів регламентовано документом (Додаток 1 до наказу Міносвіти N 285 від 31 липня 1998 р.). Приблизна оцінка показує, що для створення хорошого тесту необхідно щонайменше 500-1000 годин висококваліфікованої праці. Скільки тестів, що вже застосовуються, пройшли цей процес і відповідають вимогам? Але без цього їх використання еквівалентне використанню вимірювального приладу з невизначеними метрологічними характеристиками. А результати такого тестування можна успішно оскаржити (лише безправність студента цьому перешкоджає).

Продовження статті тут: http://www2.maidan.org.ua/n/osvita/1110221916