Відповіді

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Соціального життя як відображення догмату

  Богословський вимір соціального життя
  як відображення догмату
  про Пресвяту Трійцю
  
  митр. прот. д-р Мирон Бендик,
  ректор Єпархіального Катехитичного
  Інституту Пресвятої Трійці (м. Дрогобич)
  
  1. Вступ. Наш підхід
  Для того, щоб бути суспільством і відповідно діяти, нам, людям потрібно глибше зрозуміти сам сенс суспільства. Пережиття сенсу є відправним пунктом для праці як у суспільстві, так і на нашому Соборі, котрий також є своєрідним суспільством. Людській спільноті присвячено багато досліджень різних спеціалістів – від соціологів до аналітиків різноманітних проявів суспільного життя. Напевно, кожне з них містить у собі якусь частинку правди. Проте, ми можемо констатувати недостатність і відносність їх описів, а як християни, звертаємось до Божого Одкровення, щоб звідти почерпнути правду про сенс суспільних відносин. Ця правда триває при всіх змінах суспільних формацій, ідеологій та пріоритетів. Дослухаючись до Божої Правди, розважаючи її в наших серцях і передаючи словами, ми отримуємо богословське розуміння суспільства, занурюємося в його сенс.
  
  2. Божественне “Ми”
  Свою онтологічну підставу суспільство має в самому Богові, Котрий вже з перших моментів Одкровення, зафіксованих у Біблії, відкривається як єдиний і неповторний, особовий. І, одночасно, несподівано для стереотипів нашого сприймання, цей єдиний Бог відкривається як “Ми”: “Створімо людину... на наш образ”. Пізніше, в історії спасіння, Бог поступово відкриває наповненість отого “Ми”: воно містить у собі Отця, Сина і Святого Духа. Ми називаємо це божественне відкриття спілкуванням чи сопричастям Осіб Пресвятої Трійці. Люблячи мислити раціональними схемами, ми говоримо щодо Пресвятої Трійці про принцип єдності в багатоманітті.
  
  3. Суспільне “ми” як ікона божественного
  Творіння, зокрема людина, є образом божественного “Ми”. Біблія від самого початку бачить людину, створену “на образ”, як “ми” Адама і Єви, навіть не намагаючись дивитися на них індивідуально, виокремлено, бо “недобре людині бути самій”. Як у Пресвятій Тройці неможливо розглядати поза нею жодну з Божих Осіб, так, у світлі тринітарного догмату, неможливо розглядати людину саму по собі. Будучи штучно вирваним з контексту “ми”, людське “я” стає абстрактно-надуманим і екзистенційно неповноцінним.
  
  4. Ієрархія рівнів
  Бог у Біблії, подібно до поступового саморозкриття божественного “Ми”, відкриває у все повнішій перспективі різні рівні людського “ми”. Ці рівні знаходяться як у вертикальній площині (Божественно-людське “ми”, найповніше виявлене в Ісусі Христі), так і в горизонтальній (сімейне “ми” Адама і Єви, родове “ми” Авраама, Ісаака та Якова, національне “ми” народу Божого часів Мойсея і суспільно-державне “ми” царства Давида). Всі ці “ми” є необхідними для повноцінного існування кожної особи, кожного “я”, вони органічно складаються з багатьох “я”.
  
  5. “Ми” Церкви
  І, врешті-решт, вершиною Божого Одкровення про взаємне проникання, перихоресіс “я” і “ми” є правда про Церкву. Вона включає в себе всі рівні людських спільнот, не зводячись до жодного. Тобто, на рівні сім’ї вона – “домашня Церква”, на рівні роду – “вибраний рід”, на рівні народу – “народ Божий”, на рівні суспільно-державної організації народу – вона “царство Боже”. Разом з тим, будучи не лише людською, а й божественно-людською спільнотою, Церква нескінченно перевищує всі згадані нами спільноти, сповнюючи їх життєвістю і сенсом. Через воплочення в конкретно-історичну дійсність народу та утворених ним форм суспільно-державної самоорганізації, Церква діє в них, за гарним порівнянням ІІ Ватиканського Собору, як дріжджі в тісті, преображуючи суспільні відносини неначе зсередини, іманентно.
  
  6. Симфонія Церкви і суспільства
  Взаємопроникнення Церкви і суспільства в міру його поглиблення продовжує чудо Воплочення, при якому Церква і суспільство утворюють неповторну тобто особову єдність “без розділення і змішання”. В цій симфонічній єдності Церква збагачується помісністю, а суспільство – християнською культурою. Завдяки дару помісності Церква Христова існує конкретно як Церква Київська, Римська чи Царгородська. Завдяки дару християнської культури суспільство навчається органічного єднання і гармонії між “я” і “ми” на образ Пресвятої Трійці.
  
  7. Виклики сучасності
  Недостатнє богословське осмислення суспільного життя в світлі тринітарного догмату породжує багато непорозумінь. Неусвідомлення Церкви як помісної Особи в єдності вселенській породжує кризу її церковної ідентичності. Вона виражається або в уніатському узалежненні від впливів інших Церков, або в автокефальній ізоляції від страху потрапити під ті ж впливи. Невпевнена в своїй ідентичності Церква у відносинах із суспільством намагається або компенсувати свою невпевненість диктатом, силовим нав’язуванням, осудами всього, що не церковне, або замкнутися в храмах як у гетто з психологією обложеної фортеці. В свою чергу, суспільство в намаганні захиститися від підміни Церквою його функцій, або законодавчо відокремлює свої інститути від Церкви і проголошує себе світським чи секулярним, або намагається Церкву ігнорувати і маргіналізувати. Звичайна людина, яка є одночасно членом і Церкви, і суспільства, відчуває внутрішню роздвоєність від перебування в різнонапрямних взаємно ізольованих а то й взаємовиключних спільнотах.
  
  8. Необхідність зміни парадигми
  Суспільство, що відірвалося від Церкви і вже не надихається Одкровенням, зокрема тринітарним, потрапляє в дилему між “я” і “ми”. Воно намагається розв’язати її самотужки через надання переваги або одному, або другому. В результаті за характером відносин воно стає або індивідуалістичним, при якому суспільство розглядається як юридичний договір між індивідами, або тоталітарним, коли “я” стає гвинтиком у безособовому “ми”. Звідси тенденція розуміти суспільство не як онтологічну дійсність, причетну до особово-божественної, а як раціонально утворену систему, якийсь “-ізм” – соціалізм, капіталізм і т.п.
  
  9. Заключення. Християнська альтернатива
  Успішність вирішення завдань, що стоять перед нашим собором, буде великою мірою залежати від того, з якого розуміння суспільства ми будемо виходити: богословського чи філософськи-соціологічного. Богословське розуміння дозволить дати автентично-християнську відповідь на існуючі проблеми і тим збагатить суспільний пошук. Соціологічне розуміння повторюватиме статистичні дані вчених, їх аналіз проблем, додаючи до них моралізування і апеляції до суспільних і владних структур про те, щоб “вони” (не “ми”) поклали край, розв’язали, покращили і т.д. Спільній призадумі над тим, який шлях обрати і присвячена ця вступна доповідь.
  
  Словник термінів
  Автокефальний – стан відокремленості однієї Церкви від інших.
  Воплочення – прийняття Божим Сином людської природи.
  Догмат – окреслене соборно-церковно адекватне сприймання об’явленої Богом таємниці. Воно окреслює межі людського сприймання.
  Екзистенція – існування.
  Ідентичність – усвідомлення Церквою власної помісності.
  Маргінальний – другорядний.
  Одкровення – все те, що відкрите Богом і передане різними способами (Біблія, Провидіння, творення і т.п.) для спасіння людства і світу.
  Онтологічний – буттєвий.
  Перихоресіс – взаємопроникання певних властивостей різних природ при збереженні глибинної межі між ними.
  Помісність – зрілий етап існування конкретної Церкви, котра має сформовані риси для окреслення її неповторного “обличчя” серед інших Церков.
  Симфонія – гармонійне співіснування двох дійсностей, гармонія між якими існує через збереження їх характерних відмінностей.
  Сопричастя – спілкування на рівні взаємної співпричетності.
  Тринітарний – окреслення життя Пресвятої Трійці – отця, Сина і Святого Духа.
  Уніатський – форма відносин між Церквами, за яких одна Церква підлягає іншій.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Богословський вимір соціального життя

  Богословський вимір соціального життя
  
  о. Іван Гаваньо,
  редактор журналу “Богословія”
  
  1. Богословська парадигма суспільного служіння Церкви
  Церква покликана нести світові “нове життя”1 у Святому Дусі, дароване Отцем через Сина. При цьому Церква як ікона Пресвятої Трійці відображує у своєму бутті Троїчну єдність в Бозі, сопричастя Осіб і божественну відкритість на творіння. Отож, Церква живе і діє у рамках соборності (сакраментально-спільнотний вимір) та ікономії2 (місійний вимір). Цей богословський принцип відповідає східній духовній спадщині Київської Церкви, її еклезіальній ідентичності, дотримання якої необхідне для адекватного окреслення суспільного служіння Церкви.
  Тому у наших соборових роздумах слід відштовхуватись від богословської парадигми суспільного служіння.
  
  2. Ікономія Церкви як преображення суспільства
  Наступний критерій в дусі східної ідентичності Церкви – відмова від суспільного моралізування, яке полягає у тому, що Церква, вивчаючи стан суспільства, у світлі цього стану критикує і повчає суспільство як щось зовнішнє по відношенні до себе. Адже Церква післана у світ, щоб бути “закваскою” (Мт. 13,33) світу, преображуючи його у Царство Боже. Ікономія Церкви – це дія зсередини, “знизу”, просякання суспільства божественною благодаттю. Вплив Церкви на суспільство здійснюється не через зовнішні чинники у формі влади і примусу, а зсередини, через пробудження совісті у відродженому дусі.
  Тому, відмовляючись від принципу розмежування аж до протиставлення та ізоляції Церкви і суспільства, ми пропонуємо виразити, окреслити проблеми суспільного служіння Церкви у внутрішній сфері її життя.
  Таке поєднання суспільності та церковності відбувається на мікрорівні – парафія і макрорівні (загальносуспільному) – Помісна Церква.
  
  3. Парафія як місце зустрічі Церкви і суспільства
  Парафія є основним, базовим рівнем даного поєднання. Саме через парафію Церква виконує свою основну місію преображення громадянського, політичного суспільства у братерську християнську спільноту. У парафії суспільна громада стає церковною спільнотою, тим самим і визначається діалектика світського та церковного. В парафії, як у клітинці церковного Боголюдського організму, християнин дозріває до божественного у своєму духовному та суспільно-культурному вимірі. Через парафію Церква неначе втілюється у місцеву культуру.3 При цьому дана культура стає християнською по духу, а християнство виражається у культурних, а значить і суспільних формах.
  
  4. Проблеми служіння Церкви на загальносуспільному рівні
  Загальносуспільний макрорівень церковного служіння включає в себе відносини Церква – держава, Церква – нація, ідеалом для яких є поняття Помісної Церкви.
  Як у Христі поєднані божественна і людська природи, так само поєднані у своєму бутті Церква і суспільство: нероздільно, але й не злитно, за принципом communicatio idiomatum (обміну властивостями).4 Цей принцип поєднання є богословською парадигмою буття Церкви, складає Хрест як образ Церкви і парафії: божественне повне і людське недосконале, позначене гріхом, але – нероздільно.
  Слід підкреслити, що візантійська традиція, а з нею і московська, акцентувала соборність – сопричастя – спільнотність церковного буття, так зване “внутрішнє ділання”, віддаючи справу ікономії у руки, хоча й християнської, але все ж – імперії.
  У підсумку маємо те, що на початку ІІІ тисячоліття християнської ери східна традиція дуже слабка у своїй соціальній рефлексії. “Знаки часу” показують, натомість, нагальну необхідність наповнення церковної ікономії глибинним змістом. Ключ до успіху нової євангелізації закопано на суспільній ниві. І в той час, коли більшість Церков східної традиції все ще зітхають за “благословенним мечем держави” як за головним засобом церковної ікономії, перед Київською Церквою відкривається шанс вийти на новий рівень суспільного служіння.
  
  5. “Знаки часу” для суспільного служіння Церкви
  “Знаком часу” для Київської Церкви можна назвати і всезростаюче бажання людей чути голос Церкви і прагнення знати християнську оцінку подій. Адже посеред загальної радянської катастрофи єдиною вартістю, якої не вдалося зламати і затоптати комуністам, була і є Церква. Вцілів хребет народного тіла, який може підняти увесь народ, відродити його до нового життя: тільки Церква має незбагненний досвід того, що в людині незнищенне.
  У своїх роздумах Собор має врахувати і негативний досвід суспільного служіння Церкви. Це, насамперед, досвід буття в неусвідомленні своєї ідентичності, все ще сильний вплив синдрому “уніатизму”. Тільки чітко сформована Помісна Церква матиме благотворний вплив на всі життєві процеси, що так бурхливо проходять в Україні та в країнах діаспори.
  Це також досвід неадекватного служіння парафії, зведеного до простого конфесіоналізму та обрядовірства. Відроджена парафія, спільнотно спаяна євхаристійною Літургією, продовжує Літургію Церкви на господарському, освітянському, харитативному та інших суспільних рівнях своєї діяльності.
  Зрештою, це досвід буття сучасного християнина, який розривається між спробою реалізації євангельського ідеалу та законами життя пост-християнського суспільства, як в умовах посттоталітарної України, так і в країнах лібералізму, де проживає українська діаспора. Окрім оновленої Церкви і парафії-спільноти, сучасний християнин гостро потребує чітко окреслених Церквою соціальних орієнтирів свого громадянського життя.
  
  6. Суспільний досвід Церкви
  Першочергова богословська рефлексія соціальних орієнтирів вимагає свого адекватного вираження в категоріях сучасної культури.5 І наша християнська думка може і повинна черпати з творчого доробку всесвітньої думки, насамперед, з досягнень наших братів по вірі з інших Церков-Сестер. В цьому аспекті надзвичайно корисним є досвід Римо-Католицької Церкви, яка яскраво виразила свою всебічну турботу про людину і суспільство у своєму соціальному вченні, яке можна назвати перлиною християнської інкультурації сучасного суспільства, позитивістичного за своєю філософією і споживацького за своїм устроєм.
  Нам слід сприймати соціальне вчення Західної Церкви тільки у світлі інкультурації, і в цьому світлі підходити до опрацювання власних соціальних орієнтирів.
  Сучасна культура виробила і втілила суспільні категорії, які стали, посуті, універсальними, всепланетарними. Наша суспільна інкультурація Євангелія не може їх оминути.
  Завданням нашого Собору є виробити богословські напрямки для суспільного служіння Церкви, за правилом віри (богослов’я), висвітлити основні соціальні категорії, вироблені сучасною культурою. Нам потрібно подолати дуалізм церковного та світського у сучасному світі, не протиставляючись новим сучасним явищам культури (не поступати за принципом “повернення назад”), а сприйняти і освятити нові суспільні категорії – християнізувати їх.
  Богословське входження у культуру відбувається позитивним шляхом. Основним принципом тут було б прийняття досягнень сучасної культури як часткових істин і запропонування сповнення їх у християнстві. Історія Церкви – це досвід безнастанної інкультурації. Прикладом цього нам може послужити інкультурація Святих Отців патристичної доби. Тоді позитивно були сприйняті всі виміри культури: філософія, мистецтво, мова, право.
  Основним поняттям, яке визначає сучасну культуру є поняття “громадянського суспільства”. Об’єднуючим принципом плюралістичного суспільства на даний час є “загальнолюдські цінності”.
  Наше ставлення до гуманістичних цінностей має бути богословським та адекватним. Гуманізація світу у світлі загальнолюдських цінностей однозначно є фактором піднесення людської культури. Ми можемо запропонувати гуманізацію у Бозі.
  Основні суспільні категорії є для Церкви перспективою і викликом одночасно, зокрема – це виклик глобалізації. Київська Церква на основі свого досвіду може стати моделлю глобалізації, образом якої є помісність Київської Церкви: відкритість на вселенськість при збереженні повної ідентичності, культурної та еклезіологічної.
  
  7. Закінчення
  Завдання Собору – накреслити орієнтири до соціального служіння Церкви, за якими наше духовно спрагле секуляризоване суспільство зможе знайти стежину до джерела життя.
  Використана література
  
  1. Падовезе, Луїджі. Вступ до патристичного богословія. – Львів, 2001. – С. 181.
  2. Иларион (Алфеев), иеромонах. Жизнь и учение св. Григория Богослова. – Москва, 1998. – С. 505.
  3. Карташев А.В. Вселенские Соборы. – Москва, 1994. – С. 542.
  4. Хорунжий, Сергій. О старом и новом. – Санкт-Петербург, 2000. – С. 475.
  
  Словник термінів
  
  Ікономія – з грецької “домобудівництво”; термін, який визначає Пресвяту Трійцю у творенні світу і спасінні людини. В еклезіології позначує місійне служіння Церкви. В Православ’ї – основний принцип морального богослов’я.
  Ідентичність – ґрунтується на ментальності, позначує культурну та особистісну особливість. Щодо Церкви – її духовну і богословсько-канонічну традицію.
  Парадигма – з грецької – взірець; образ “віддзеркалення ідеї”, ідеал, мета.
  “Знаки часу” – поняття, запропоноване ІІ Ватиканським Собором в душпастирській конституції “Церква в сучасному світі” (Gaudium et spes, 9) на означення актуальної суспільної і духовної проблематики, як виклик Церкві і покликання її до відповідних дій, в дусі часу.
  Уніатизм – несприйнятливий в сучасному екуменізмі принцип поєднання Церков, в якому одна Церква-Сестра домінує над іншою.
  Інкультурація – втілення Церкви в конкретну культуру; християнізація певної культури; проповідь Євангелія в категоріях певної культури.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Аналіз конкретних обставин життя українців (греко-католиків)

  Аналіз конкретних обставин життя
  українців (греко-католиків)
  на тлі моралі нинішнього світу
  
  о. д-р Святослав Шевчук,
  віце-ректор Львівської Духовної Семінарії
  
  1. Вступ
  Сьогодні Україна переживає особливий момент своєї історії: період, який називають перехідним, в якому відбуваються швидкі зміни в політичному, економічному та соціальному житті її народу. Однак, він є теж і періодом зміни самосвідомості суспільства, яке робить перші кроки до своєї внутрішньої свободи. Нація, яку часто в минулому називали неісторичною, починає наново відкривати для себе свою тисячолітню християнську і культурну традицію та по-іншому усвідомлює себе на початку нового тисячоліття.
  Однак, такий момент майже завжди несе зі собою певну антропологічну кризу, яка проявляється в своєрідному пошуці іншого життєвого стандарту, певного стилю життя та переоцінці моральних засад і вартостей, на яких повинно базуватись як приватне життя, так і життя цілого суспільства. Ось чому перехідний період є історичним моментом визволення та нового суспільного вибору. Очевидно, що моделей такого інакшого стилю життя може бути багато. Саме розуміння свободи сьогодні часто розуміється як абсолютна свобода від будь-яких вартостей та моральних засад. Тому людина сьогодні стоїть перед справжньою дилемою свого життя в майбутньому. В центрі дійсності стоїть людина, яка її переживає, формує та надає змісту власним життям.
  
  2. Антропологічна криза
  Перше ніж перейти безпосередньо до аналізу конкретних феноменів, які характеризують той життєвий стереотип, ту нову “культуру”, що пропонується сьогодні пересічному українцеві, необхідно розглянути, які схеми та стереотипи минулого все ще залишилися як моральні орієнтири та стилі життя і мислення, сформовані раніше в радянському суспільстві. Широко відомим є той факт, що радянська система ставила собі за мету виховати “нову людину”, яка на Заході отримала назву “homo sovieticus”. Така людина повинна була вміти жити в новому суспільстві, котре прямувало до фантазми комунізму. На цій основі, яку можна назвати “радянською антропологією” формувалися засади комуністичної моралі. Людина нового типу повинна була бути, перш за все, атеїстом, з так званим “науковим світоглядом” та надзвичайно інтрументалізованою для довершення проекту побудови “комунізму”. Таким чином, людина наче вносила цей проект у свій внутрішній світ, стаючи його носієм. Такий громадянин не мав якоїсь надзвичайної вартості сам у собі. Весь він, його здоров’я, особисте та сімейне життя, інтелектуальні та моральні якості належали суспільству, яке їх намагалося якнайширше використати для своїх цілей. Гідність такої “нової” людини, кодекс її морального життя залежав від соціального статусу та від тої ролі, окресленої офіційною ідеологією, яку необхідно було виконувати в суспільстві.
  Падіння комуністичного тоталітаризму не було лише феноменом політичним, але антропологічним та моральним. Можна сказати враз із “Великим інквізитором” Достоєвського, що колись така “нова людина” була вільною від особистого вибору та, не знаючи того, що живе в жахливій ілюзії суспільного експерименту, була щасливою на дорозі, яка вела в нікуда.
  Падіння системи, яка сформувала таку людину, стало великим потрясінням, що дезорієнтувало, спровокувало глибоку кризу не лише націоальної та соціальної, але, насамперед, персональної та моральної ідентичності широких мас населення України. З жахом зрозумівши, що те світле майбутнє, яке будували стільки років є нічим іншим як цинічною насмішкою над цілими поколіннями українців, одні почали відкидати ту дійсність, в якій живуть та ховатися в солодку ідеологію минулого; інші – під тягарем нежданої та часто небажаної свободи просто живуть в стані глибокого дискомфорту та бояться її використовувати; ще інші – намагають до краю випробувати межі цієї нової свободи та перетворюють її на справжнє свавілля у всіх рівнях людського існування і за всяку ціну намагаються віднайти та підкреслити власну гідність, колись затерту й принижену, не вміючи поважати гідність свого ближнього чи, навіть, власної дитини.
  Таким чином, людина, що отримала зовнішню свободу, ще мусить навчитися бути свобідною та відповідальною, оскільки, як каже старовинна мудрість, в тоталітарній системі кожен її поодинокий член стає деспотом, чи то в плані особитому та родинному, чи то суспільно-політичному. Антропологічна криза такої “нової людини”, що сьогодні змушена існувати в ідеологічній порожнечі та у світі, для якого не є ні сформованою, ні не підготовленою, перетворюється в глибоку кризу вартостей та проявляється у втілений життєвий матеріалізм та крайній моральний релятивізм.
  
  3. Моральна криза
  Суспільні та моральні феномени, які ми сьогодні переживаємо в Україні потрібно аналізувати, перш за все, в їхньому антропоплогічному ключі. Тут я намагатимусь проаналізувати лише два найосновніших суспільних феномени, які нам дадуть ключ для розуміння решти важливих та конкретних проблем сьогодення.
  
  А. Колективний індивідуалізм
  Сьогодні ми спостерігаємо в Україні яскравий перехід від примусового колективізму до крайнього індивідуалізму. Цей індивідуалізм може бути як персональним, так і груповим. Персональний індивідуалізм, при якому особа стає нездатною вийти поза межі своїх приватних інтересів та бути спроможною до суспільної діяльності на благо спільноти, є чимось досить знаним і на Заході. Однак, в країнах колишнього Радянського Союзу спостерігається цікавий феномен так званого колективного індивідуалізму. Такого роду співжиття індивідів прагне захистити інтереси обмеженого кола осіб, які в цьому закритому середовищі почувають себе певними та захищеними і живуть в лоні своєрідної маленької диктатури, до якої звикли ще за колишньої радянської системи. Кожна подібна група керується своїми неписаними правилами, тобто формує свою приватну мораль, свою мову та стиль життя. Подібне можна спостерігати на всіх рівнях суспільного чи, навіть, церковного життя. Наприклад, коли якась особа представляє конкретне підприємство чи парохіяльну спільноту, то направду, важко зрозуміти, чи вона в даний момент говорить від імені всіх членів цієї спільноти, чи лише від імені окремої групки, до якої належить, чи висловлює приватні думки. Таким чином, суспільство атомізується та розпадається, і вже навіть державний закон не в силі впровадити в життя якийсь єдиний кодекс законів суспільного співіснування, обов’язковий для всіх. Це примушує державу шукати в релігії тверду основу для суспільної етики. Значущим є той факт, що навіть президент Л. Кучма в своїй інаґураційній промові торкнувся проблеми моралі, кажучи, що важко побудувати цивілізовану державу не розв’язавши цю низку проблем. Розпад супільства в колективному індивідуалізмі стає причиною незвичайного морального релятивізму, який часто є по-просту морально-етичною дезорієнтацією окремої особи, апатії та відмови від суспільно-політичної активності, недовіра до всякої влади, особливо “далекої”, справжньої втечі від будь-якої особистої відповідальності.
  
  Б. Моральний дуалізм
  Інший феномен, характерний для українського суспільства і теж тісно пов’язаний з минулим – це етичне роздвоєння особистості, яке можна назвати моральним дуалізмом. В тоталітарному суспільстві особа не могла вікрито та щиро маніфестувати свої внутрішні переконання, бути автентичною та спонтанною. Часто та сама особа була різною у внутрішньому та зовнішньому форумі, основуючи свою поведінку на цінностях чи переконаннях, які взаємно себе виключають. Часто траплялося, що людина у совісті усвідомлювала себе християнином, вдома святкувала християнські свята, однак, будучи членом Комсомолу чи Комуністичної Партії, в суспільстві декларувала себе атеїстом та вела атеїстичну пропаганду. Лише справжні герої християнської віри та мученики, яких було насправді порівняно небагато, змогли уникнути цієї внутрішньої драми роздвоєності та бути собою, хоча терпіли за це переслідування. Подібна драма, хоча наповнена іншим змістом, спостерігається і сьогодні. Наприклад, особа усвідомлює себе греко-католиком, однак є не здатною втілити свою віру у своєму моральному житті та у своїх вчинках. Вона взорується на стереотипи тої суспільної групи, до якої належить, навіть не відчуваючи при цьому якоїсь вини. Такі подвійні моральні стандарти, які часто наслідують християни, фактично унеможливлюють Церкві проявляти свою істоту в суспільному житті, оскільки щоденне життя віруючого не є проявом його релігійного переконання та нічим не відрізняється від щоденного життя невіруючої особи того самого суспільного прошарку. Кожен, хто займався вихованням кандидатів до священства чи вихованням новиків в Україні, мабуть, знає з досвіду, скільки зусиль необхідно для того, щоб уніфікувати зовнішнє та внутрішнє духовне життя кандидата у його автентичній маніфестації, для того щоб він жив з віри відповідно до своїх релігійних переконань. В суспільному та сімейному житті такий моральний дуалізм провадить до “природньої” дволичності, важкості знайти особу, якій можна довіряти і будувати з нею серйозні стосунки.
  
  4. Аналіз дійсності українського суспільства
  Безумовно, дійсність сучасного етапу розвитку та становлення укр. суспільства є багатогранною та надзвичайно мінливою. Неможливо в межах однієї презентації розкрити всю її багатогранність та динамічність. Тут лише намагатимусь згадати ті суспільні явища, які є найбільш масовими, стосуються кожного українця та є властивими також іншим державам, на яких поширюється сучасна “поп-культура”. Цей аналіз буде побудований на офіційних статистичних даних, які подають органи державної влади та компетентні служби, котрі досліджують ці явища. Як незалежний погляд наводитимуться дані соціологічних досліджень, що були проведені студентами Львівської Архиєпархіальної Семінарії Святого Духа та Львівської Богословської Академії, а також дані, які прозвучали в доповідях на єпархіальних соборах.
  
  4.1. Криза сім’ї
  Однією з найбільш вагомих та значущих проблем, що сьогодні відкриває цілу панораму суспільних хворіб в Україні, і яка в останньому десятиріччі набрала характеру нацонального лиха, є глибока криза сім’ї та поступове утоврення своєрідного підвиду культури смерті.
  
  А. Розлучення
  Основним мотивом розлучень згідно даних двох незалежних досліджень є недостатня обізнаність молодих людей один з одним, їх незрілість та непідготовленість до сімейного життя. 70% випадків розлучаються особи віком до 35 років .
  Близько 70% молодих людей цілком не підготовлені до подружнього життя, при укладанні подружжя виключають такі його основні елементи як вірність, єдність, нерозривність, народження дітей . За останній час уневажнення подружжя домагається здебільшого молодь, яка укладала шлюб після 1990 р., тобто вже після легалізації нашої Церкви, за нормальних умов укладання церковного шлюбу, відбуваючи передшлюбні науки. Такі подружні справи зараз домінують у Митрополичому Суді, вони складають 80% від всіх розглянутих справ. Це означає, що підготування до св. Тайни Подружжя носило чисто формальний характер або майбутні подруги дають яскравий приклад морального дуалізму, оскільки свідомо сповідують одні засади, однак у своєму особистому житті притримуються стереотипів нехристиянського відношення до сімейного життя.
  
  Б. Абортивна ментальність
  Ще однією насущною суспільною проблемою та прикладом життя згідно подвійних моральних стандартів, яке зароджується в сім’ї, однак має надзвичайно важливе значення державого масштабу – це швидко прогресуючий розвиток так званої абортивної ментальності серед переважно католицього населення.
  Нами було проведено цілий ряд досліджень динаміки та прояву цього явища, зокрема у м. Львові як серед жінок, так і серед лікарів, які роблять аборти. Важливим видається той факт, що серед всіх опитаних жінок, які погодилися на аборт , 86% з них вважають себе віруючими, а 1,5% – навіть дуже віруючими та практикуючими християнками.
  Дані опитування лікарів-гінекологів у м. Львові у 2002 році показують, що всі респонденти вважають себе віруючими людьми, однак 78% з них професійно виконують аборти, хоча 36,8 % вважають, що людський ембріон має гідність людської особи та жодні маніпуляції з ним є неприпустимі. З цього стає зрозумілим, що питання про захист сумління віруючих лікарів, які б не змушували чини дії, що суперечать їх релігійному переконанню навіть не ставиться. Однак, потрібно мати на увазі, що жервами аботу є не лише ненароджена дитина, але жінка, лікар, їхні сім’ї , а відтак, і ціле суспільство, тобто всі ті, що прямо чи опосередковано до нього причетні. Майже все населення Укарїни можна вважати “вцілілим”, тобто таким, кого лише силою щасливого випадку минула вбивча рука їх власних батьків. Ця національна трагедія спричиняє звиродніння міжособових стосунків в родині та суспільстві, перекручене розуміння людської статевості та мети подружжя, творить своєрідний негативний клімат виховання дітей та знецінює вже в самому зародку людське життя як дитини, так і дорослої особи, надає певного характеру навіть державним структурам у їх внутрішній політиці.
  
  4.2. Алкоголізм та наркоманія
  Сьогодні в Україні багато людей, бажаючи втекти від непростої дійсності, якої не розуміють, у якій не можуть себе ніяк віднайти, ховаються в алкоголізм, наркоманію та інші види різного роду одурманюючих засобів. Ці феномени набирають пропорцій загальнонаціональної інтоксикації, яку система державної охорони здоров’я уже не в стані контролювати.
  Дані дослідження проблеми алкоголізму , які проводилися нами на основі одного із сіл Пустомитівського району Львівської області є значущими. 38% жителів віком від 14 до 70 років є узалежненими від алкоголю. Всі вони вважають себе віруючими людьми. При цьому вартує зауважити, що 70% респондентів хотіли б, щоб їхні діти взагалі не вживали алкоголю, а 80% переконані, що він шкодить здоров’ю, але все ж таки – вживають. Існують певні суспільні стереотипи, які заохочують до вживання алкогольних напоїв, хоча абсолютна більшість людей знає, що це є злом. Як показують клінічні та психологічні дослідження, коли в сім’ї узалежненим від алкоголю є хоча б один її член, то в своєрідну непряму залежність потрапляють і всі члени родини, навіть, якщо вони самі і не вживають спиртного. Жінка стає узалежненою від алкоголізму свого чоловіка, діти – від хвороби свого батька, і реабілітації вже потребує вся сім’я .
  
  4.3. Корупція
  Суспільною та моральною проблемою, яка сьогодні виростає на грунті ідивідуального та групового ідивідуалізму, торкаючись життя кожного українця є корупція.
  Індивідуалістичні тенденції, як особисті так і колективні, мають властивість ставати агресивними. Часто подібна група перестає вже бути протективною та починає завойовувати життєвий простір, домагаючись домінантних позицій у своєму колі інтересів. Подібна група нищить як тих, хто знаходться в її лоні, так і тих, кого вважає потенційним джерелом свого збагачення, є агресивною до зовнішнього авторитету, яка силою свого уряду шукає не індивідуального, але спільного добра. Сьогодні, на жаль, важко знайти хоча б якийсь прошарок суспільства, який був би вільним від подібних егоїстичних груп.
  Там, де люди притримуються подвійних моральних стандартів, більшіть їх членів є схильними до приватних та двосторонньо вигідних стосунків, а державні закони проектуються як такі, що є неможливими для реального виконання, або лише як чисто теоретична та декларативна дійсність. Таким чином громадяни “природньо” шукають інші реально можливі та взаємні стосунки з метою наживи між групами, окремими юридичнимим чи фізичними особами, незважаючи на зобов’язання в стосунках до третьої сторони, якою здебільшого виступає держава. Такий спосіб існування в суспільстві стає панівним та майже повінстю проникає в усі його сфери, стає загально прийнятим та загальнодіючим “неформальним стандартом” . На основі даних соціологічного опитування населення Львівщини 42,2% людей вважає, що головною причиною кризового становища в Україні є корупція та діяльність мафіозних структур, 30,08% є переконані, що це одна з причин кризи в області, хоча не видно жодного серйозного супротиву церковних спільнот проти цього лиха .
  
  5. Висновок
  На закінчекння я б хотів застерегти всіх нас від двох спокус, які чигають на кожного, хто намагається тверезо та об’єктивно глянути на дійсність, в якій живе.
  Найперше – це спокуса відмежуватися від тої дійсності та сказати собі, що це все говориться не про мене, не про мою спільноту, до якої належу: я живу в іншій області, в іншій країні, у нас це не так. Всі ми є прямими чи непрямими споживачами, а то й носіями тої поп-культури, яка сьогодні перестає зважати на своє християнське коріння та не обмежується рамками лише однієї держави.
  Інша спокуса – це одразу засудити таке суспільство чи культуру. Засудити – означає протиставитись та впасти в ілюзію еклезійного пуританства. Нам, навпаки, сьогодні необхідно зробити все для того, щоб Христова Церква, як носій єдиного Джерела відродження народу, взяла на себе відповідальність євангелізації та християнізації тої культури, тобто справжнього уздоровлення та відродження того зраненого суспільства у світлі Христової Правди. Сьогодні, як ніколи, ми повинні зробити все, щоб подбати про конкретні практичні заходи, які б спочатку відродили самих членів христового Тіла, а відтак зробили їх здатними донести до кожного українця той скарб, який носять у собі.
  Христова Церква в Україні після довгих років заперечення знову виходить на суспільну арену, роблячи перші кволі кроки. Хоча її ще часто сприймають лише як якесь “суспільно-політичне явище локального значення” або, в кращому випадку, як велику благочинну організацію, що може перебрати від держави роль соціальної служби, але все ж таки дивляться з надією та довірою. У 2000 році на запитання “чия думка для Вас є найбільш авторитетнішою” 22% жителів Львіщини надали перевагу священикові, 33,3% ствердили, що лише на Бога покладають надію на реальне покращення життя, а 31,7% найважливішим наміром свого життя вважали бажання зберегти віру в Бога .
  Сьогодні, як ніколи, потрібно як на науковому, так і практичному рівні говоротити не лише про соціальну доктрину Церкви, але про суспільну еклезіологію. Суспільство прагне не лише почути доктрину, але побачити нас, торкнути нашого справді християнського життя, як це було під час приїзду Святішого Отця до України минулого року. Від того живого дотику до Христа, через Його містичне Тіло воно справді може отримати уздоровлення, подібно, як кровоточива жінка уздоровилась від дотику до краю христового одягу, знайти Христа – єдине джерело свого відродження.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Сучасні мас-медіа як “нова євангелія” світу

  Сучасні мас-медіа як “нова євангелія” світу
  
  о. Ігор Пелехатий,
  головний редактор газети
  і видавництва “Нова Зоря”
  
  1. Вступ
  Останнім часом усе частіше доводиться чути термін “інформаційне суспільство”. Україна, хоч і поволі, входить у це суспільство, а його невід’ємною частиною стає також і Церква. Зрештою, на всіх етапах своєї 2000-літньої історії Христова Церква стояла біля витоків основних джерел інформації та сприяла їх розвиткові. Це стосується і виникнення писемності, яку більшість нині цивілізованих народів прийняли разом з християнством, і появи книгодрукування, котре на початках було виключно інтелектуальною сферою діяльності Церкви. Зрозуміло, що й у наш час, на порозі III тисячоліття, Церква не може стояти осторонь розвитку сучасної інформаційної сфери, а навпаки — повинна активно використовувати її у новій євангелізації людського суспільства.
  
  2. Проблематика
  На порозі III тисячоліття постали нові гострі проблеми у взаєминах ЗМІ та суспільства. Засоби масової комунікації, пропонуючи суспільству способи вибору життя, різноманітну інформацію та гаму поглядів, у значній мірі почали поширювати деструктивний вплив. Саме тому питання етики виявились актуальними як ніколи, а недотримання християнсько-моральних засад серйозно турбують як Церкву, так і суспільство в цілому.
  
  3. Позитиви
  Такий стан спричинив появу документа під назвою “Етика в соціальних комунікаціях”, підготовленого Папською Радою з питань соціальних засобів комунікації і оприлюдненого 4 червня 2000 року. Документ, зокрема, констатує, що Церква має власні причини цікавитися засобами соціальної комунікації. Крізь призму віри історія людської цивілізації бачиться як довга мандрівка, яка веде від Вавилону (символ зруйнованої комунікації) до зішестя Святого Духа і вогненних язиків (відновлення комунікації силою посланого Богом-Сином Духа Святого). Церква, яка була послана у світ, щоб голосити Радісну Звістку, проповідує Євангеліє аж до кінця світу. І Церква знає, що проголошення віри сьогодні неможливе без використання мас-медіа.
  Тому Церква ставиться до засобів масової інформації позитивно та заохочуюче. Вона не спиняється на упередженості та засудженні, а вбачає у цих засобах не лише продукти людської винахідливості, але й чудесні дари Господа і правдиві знаки часу. Церква підтримує тих, хто професійно працює у сфері медіа, і виступає за діалог, у якому можуть брати участь усі зацікавлені. Водночас Церква привносить із собою довголітню традицію моральної мудрості, що бере свій початок у Божому одкровенні та людському мисленні. Церковна культура може захистити інформаційну культуру від загрози бездумного накопичення фактів. Її особливий внесок у порядок людського існування, включаючи світ соціальної комунікації, полягає у її баченні людської гідності особи, яка повністю проявляється у таємниці Слова, що стало плоттю.
  Згідно з Апостольською конституцією, медіа покликані служити людській гідності в той спосіб, що вони допомагають людям провадити праведне життя і жити в спільноті. Медіа дають можливість людині усвідомити свою гідність, зважати на думки та почуття інших людей, розвивати почуття взаємної відповідальності та зростати в особистій свободі, поважаючи свободу інших та ведучи з ними діалог. Спілкування за допомогою медіа дає як суспільству, так і окремій особі унікальні шанси, оскільки сприяє духовному удосконаленню в багатьох аспектах, зокрема економічному, політичному, культурному, виховному і релігійному.
  
  4. Негативи
  Але в той самий час медіа можуть також використовуватися і для того, щоб ставати на шляху спільноти та порушувати духовні блага людей. Це відбувається тоді, коли медіа відчужують, відтісняють людину, втягують її у потворні, будовані на фальшивих, руйнівних вартостях спільноти, коли сіють ворожнечу та конфлікти, коли подають низьке і недостойне у фальшивій величі, зневажаючи справді високе та благородне, коли поширюють брехню та дезінформацію. На превеликий жаль, такі негативи у сучасних засобах масової інформації превалюють щораз більше і більше.
  Медіа часто стають учасниками „змови проти життя“, подаючи явища контрацепції, стерилізації, абортів і евтаназії як ознаки прогресу та свободи і позначаючи позиції, які беззастережно виступають за збереження життя, як ворожі і реакційні. Традиційні форми вираження національних культур щораз частіше залишаються без доступу до ЗМІ і перебувають на межі зникнення (чи не подібне спостерігаємо сьогодні й у відношенні до української культури?). Замість того, щоб сприяти навчанню людей, медіа можуть відволікати їх увагу та спонукати до порожньої трати часу. Особливо страждають діти та молодь, проте і дорослі зазнають шкоди від примітивних й маловартісних програм.
  Чи допустимо у державах, які побудовані на віковічних традиціях націй, що їх створили, щоб національна духовна культура була так принижена, як нині в Україні? Коли протягом усіх цьогорічних різдвяних та великодніх свят в українському телеефірі майже нечутно українського слова, колядки, щедрівки, гаївки?
  Завданням комунікації є зближувати людей, збагачувати їх життя, а не ізолювати та експлуатувати їх. Тому правильно використані засоби масової інформації можуть спричинитися до створення гармонійної людської спільноти, базованої на справедливості та любові, і саме тоді вони стануть знаком надії.
  
  5. Інтернет
  На початку III християнського тисячоліття людство починає творити всесвітню мережу Інтернет для негайної передачі інформації, думок та вартостей у різних сферах діяльності. Ця мережа вже стала доступною багатьом людям вдома, у школі, на робочому місці. Індивід може тепер сягнути висот людського духу чи людських чеснот або ж упасти в прірву людської ницості, сидячи перед екраном комп’ютера. Ця комунікаційна технологія створює нові потенціали Добра і Зла. Тому необхідним є постійне вивчення впливів і особливо етичних наслідків нових медіа, а також розвиток Церквою власної інформаційної системи. Церковна практика комунікації має бути зразком і відображати найвищі ідеали справедливості, відповідальності та поваги до прав людини. Церковні засоби масової інформації мають бути також посередниками у проголошенні усієї правди про вартості людського життя та людської історії — оскільки ця правда присутня у Слові Божому. А церковна ієрархія повинна всіляко заохочувати засоби соціальної комунікації до поширення Радісної Звістки – Євангелії.
  Наостанок, документ “Етика в соціальних комунікаціях” вказує нам Ісуса Христа як зразок для працівників медіа. Бог говорить до нас через Сина, і цей Син уділяє нам любові Отця. Ісус проповідував своє вчення у формі притч та історій, які простою мовою висловлювали глибокі істини. Ісус вимагав від інших відвертості, справедливості та правдивості і засуджував лицемірство, обман і будь-які неправдиві вістки.
  
  6. Заключення
  Розвиток інформаційної сфери в Українській Греко-Католицькій Церкві має свої особливості, пов’язані, зокрема, з історичними катаклізмами, які спіткали її у минулому столітті. Тому становлення і розвиток сучасної греко-католицької преси в Україні можна насправді вважати феноменом. За останні десять років існування Церкви в легальних умовах майже в кожній Єпархії було створено щонайменше по одному часопису, більшість з яких мають доволі сучасну технічну базу. Крім офіційних єпархіяльних ЗМІ, також виходять у світ молодіжні, катехитичні, харитативні видання, часописи для дітей, існує кілька радіостанцій та радіопрограм, серед яких, зокрема, радіо “Воскресіння” та часопис “Нова Зоря” мають всеукраїнський статус та доволі чисельну аудиторію. На сьогодні в лоні УГКЦ нараховується більше тридцяти ЗМІ. Друкована преса виходить разовим накладом щонайменше у 70 тис. примірників (до речі, виключно українською мовою), що виглядає досить пристойно з огляду на реальну інформаційну ситуацію в Україні.
  Крім того, Українська Греко-Католицька Церква повинна більш інтенсивно співпрацювати зі структурами Вселенської Церкви вивести всі свої установи, організації, навчальні заклади та засоби масової інформації на якісно новий рівень, щоб таким чином ефективно впливати на духовно-інтелектуальний розвиток українського суспільства.
  Найбільшою спонукою до цього повинна стати наша спільна відповідальність за те, що чиниться в українському інформаційному просторі, а також спільна турбота про авторитет нашої Церкви як в Україні, так і світі. Якщо Українська Греко-Католицька Церква не займе свого місця в Інтернеті, пресі, телебаченні і радіо, то це місце буде негайно заповнене іншими ідеями та ідеологіями, далекими від християнства. І носіями їх стануть ті, які зароблятимуть нечесні гроші, гублячи душі наших ближніх.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Соціальні проблеми і Церква в спадщині Шептицького

  Соціальні проблеми і Церква в богословській спадщині і в соціально-політичній діяльності митрополита
  Андрея Шептицького
  Михайло Гайковський,
  Український державний
  лісотехнічний університет,
  Львівська академія мистецтв
  
  1. Вступ
  Архієрейське служіння Слуги Божого Андрея Шептицького припадає на час “нових речей”. Час, який спонукав Католицьку Церкву повернутися лицем до нових соціально-економічних проблем. Римський архієрей Лев XIII у своїй провіденційній енцикліці “Rerum novarum” (15. V. 1891) детально висвітлив антагонізми і протиріччя між “власниками і пролетарями, між капіталом і працею” і звернувся із закликом до Церкви, держав і народів “негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини”. Понтифік застеріг світ, що популярна соціалістична розв’язка соціальних протиріч загрожує кинути світ в тенета “замішання і неладу”, а громадянам готує “тверду і ненависну неволю”. (Див. “Нові справи” 2, 3).
  Нову, автентичну декларацію церковної науки митрополит Галицький Андрей не тільки опанував, але й став її активним провідником в Україні. 21 травня 1904 року він звернувся з особливим пастирським посланням до духовенства “О Квестії соціальній”.
  “Бажаю, – писав він, – в тім моїм письмі представити соціальну сторону Христової доктрини і науки Церкви, котру Лев XIII так ядерно і ясно зібрав у своїй енцикліці “Rerum novarum”: “Буду дотримуватися науки св. Отця, додаючи до неї лише те, що насунуть мені на гадку обставини нашої суспільності і потреб нашого духовенства” .
  
  2. Реакції у суспільстві
  Послання митрополита викликало жвавий інтерес української громадськості. Іван Франко назвав його “інтересною брошурою архіпастиря нашої Церкви”, оскільки тут порушено “справи важні, жизнені для нашого народу”. Каменяр прагнув “оцінити по справедливості погляди і практичні поради” архипастиря Андрея, щиро відзначивши його “гарячу прихильність до людей взагалі, особливо до простого люду та дбання про його піднесення” . Франкові імпонувало те, що митрополит говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, припоминає, іноді й палає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами життя, фактами з власної обсервації і се дає його посланням “живе дихання”.
  
  3. Суспільні принципи
  Митрополит вважав своїм правом та обов’язком
  “рішучо забрати голос в справах суспільних, роз’яснити суспільні принципи Христової віри і скупити (об’єднати – М.Г.) правдивих християн під прапором католицької суспільної акції, щоб успішно працювати для добра убозших верств і устерегти людей перед небезпекою облудних теорій” .
  
  Саме ці принципи ляжуть в основу соціальної програми для духовенства очолюваної ним Греко-Католицької Церкви, програми, що мала окреслити шлях, яким слід “провадити український народ, щоб уникнути хибної тактики, яка могла би в консеквенціях допровадити до злого”.
  Митрополит акцентував, що Церква прагне розв’язати наболілі соціальні проблеми, адже, “демократичний рух, що в цілій Європі покликує під стяг оборони убогих і покривджених” є похідним від духу Христового Євангелія.
  
  4. Аналіз
  В документальній спадщині митрополита знаходимо вияснення об’єктивних і суб’єктивних причин “української руїни”. До них відносилися “помилки наших політичних провідників, зла воля наших противників і ворогів, природні хиби нашої національної вдачі, брак свободи та державного життя, культура, затроєна бацилами пагубних суспільно-політичних, релігійних чи антирелігійних теорій”.
  Вищевказані причини характеризуються як дуже поважні. Їх, на думку Глави Української Греко-Католицької Церкви, мали б аналізувати історики і соціологи, тай то більше в ракурсі об’єктивної критики, ніж самохвальства (бо “більшу прислугу віддає людині й народові той, хто вчить його направляти свої помилки, ніж той, хто вчить гордіти й тішитися славою і величчю минулих поколінь”).
  
  5. Хто винен?
  Митрополит Андрей несподівано різко ставить запитання «Хто винен?» і так само відповідає: “Чи не треба шукати причини тої руїни у нас самих?” Окрім об’єктивних і зовнішніх причин, важливішими, на його думку, є “причини морального і надприродного порядку”.
  Сміливо та справедливо і нині звучать слова великого святця Андрея (хоч відносились вони до сумного 1934 р.):
  “Дивлячись на страшну руїну, в яку потрапив наш нарід на Придніпрянщині, де правдоподібно вже мільйони людей згинули з голоду, а інших знову на мільйони чекає голодна смерть, на небувало тяжкі переживання, руїну нашого шкільництва, крайнє зубожіння наших сіл, безробіття молоді, крайню нераз нужду, в якій приходиться нашим дітям виховуватися й учитися на крайній упадок моральності по селах; на упадок християнської родини, на безхосенність нашої проповіді; дивлячись на легкодушність молодих, несовісність старших…, на зростаючу небезку алкоголізму, на безсоромну неморальність, на руїну всього того, з чим може лучитися якась тінь надії Батьківщини на будуче.., на те страшне багно в яке… щораз глибше западаємо”
  
  – треба прозріти: побачити власну соціальну співвідповідальність за суспільне зло і суспільлні терпіння.
  Митрополит підкреслює, що Церква і духовенство зобов’язані схилити
  “людей віруючих… шукати у своїй совісті всього того, що може заслужити на Божу неласку… нашим обов’язком піддавати священикам і разом з ними шукати в нас всього, що може заслуговує на Божу неласку”.
  
  Для більшої переконливості, владика цитує св. Єроніма:
  “Через наші гріхи варвари сильні. Через наші злочини спадає погром на римські війська. І, неначе не було б досить тієї біди, домашня (громадянська – М.Г.) війна більше нас нищить, як зброя ворогів”.
  
  Отже, покаяння, покута, мали стати основою морального оздоровлення і ключем до вирішення соціальних проблем.
  “До розв’язання соціальної квестії, – писав митрополит, – Церква підходить із принципами віри: етики Христової… повними життя і актуальності, здатними і в нинішніх часах принести світові мир… Розв’язання соціальних проблем в тому, щоб суспільний устрій був опертим на справедливості та на Христовім законі”.
  
  6. Христос лікує
  Христос підносить гідність людини, двигає з упадку сім’ю-родину, зобов’язує сильних цього світу до справедливості і хилить до милосердя, заохочує усіх людей до праці над добром убогих і знедолених. Вчення Ісуса впроваджує в життя Його Церква, збудована на камені віри і любові до ближнього. Вона тисячоліттями трудиться над ліквідацією рабства і неволі, пропагує справедливість, рівність людей перед Богом і людським правом і є гарантом прогресу. Вона благовістить рівність і братерство усіх людей, опіку над немічними і оборону покривджених. У відкриті рани суспільства католицька Церква вливає єлей миру і усуває братню боротьбу суспільних верств, навчає людей терпеливості і спонукає їх до праці, яка спроможна змінити їх долю. В апостольському дусі митрополит Андрей навчав, що усі люди – браття і природньо мають жити не у боротьбі, а в злагоді та любові.
  “Власним поступуванням вченням (прикладом – М.Г.) мусимо дати багатшим приклад справедливості і любові, убогим – приклад терпеливості, самовідданості і того убожества духом, що добрами світу гордить, а передусім шукає Божої правди і Божого Царства”
  
  – так він заохочував до праці в народі підлегле духовенство, ставши сам героєм любові до ближнього.
  7. Священики повинні працювати над собою
  Взірцем пастирського служіння українському народові став о. Маркіян Шашкевич. 5 листопада 1911 року, стоячи над гробом Будителя Галичини митрополит Андрей повторив маркіянове гасло:
  “В народ!… Йти в народ, щоб його підносити, просвіщати, боронити, щоб єго спасати, щоб за нього вмирати – се наш ідеал… Люд – се наша сила…, праця для нього – се наша задача…, єго добро – се наша будучність” .
  
  Духовенство, на думку митрополита, має стати ферментом соціальних перетворень і основою справедливого загального ладу.
  Нові часи і “нові речі” ставили нові вимоги до клиру. Суспільство потребувало нової генерації духовенства. Відчуваючи потреби часу, Глава українських греко-католиків невтомно плекав духовні кадри. Особливу надію він покладав на семінаристів – майбутніх священиків. Вже на початку свого душпастирювання він звернувся до питомців з посланням:
  “мусите добре знати наш нарід і його мову, дбати про кожне його добро, цілим серцем його любити, а приготовлятися всіма способами до праці над ним і, якщо в якому-небудь напрямі чого-небудь хосенного для людей можете навчитися, учіться і тим способом збирайте і приготовляйте оруддя до вашої будучої праці”.
  
  Один із когорти семінаристів, який пізніше став ректором семінарії і академії, сподвижник митрополита Йосиф Сліпий пізніше згадував:
  “Коли стали Ви єпископом і митрополитом… скільки вложили Ви труду, щоб духа побожности і праці влити в нашу духовну семінарію, в якій покутували старі навики. Багато разів… старалися Ви доказати і впоїти в нас, що нові часи ставлять великі нові вимоги до священиків, що народ жадає тепер глибшого духовного життя, більше любови і посвяти для себе”.
  
  8. Церкву цікавить ціла людина
  Турбуючись про майбутнє, архіпастир українців прагнув дійти до кожного священика і мирянина через свої численні послання, які і сьогодні не втратили своєї актуальності. Всі вони – мудрі, переконливі, влучні. Всі просякнуті любов’ю до Бога і до ближнього, наповнені духом свободи, справедливості, чистоти і смирення. Послання заторкували вічні проблеми Божої Мудрості, Божого Промислу, Спасіння, святості, а також пекучі питання економічного, політичного, соціального, національного і культурного життя українців. В своїх посланнях митрополит Андрей навчав не впадати у відчай, не зневірюватися, зберігати розсудливість, терпеливо переносити злигодні і випробовування, з вірою і надією чекати кращих часів Господнього змилування.
  Митрополит знав, що народ очікує від Церкви допомоги і проводу, що він заслуговує на любов і посвяту духовенства. Ось його знамениті слова:
  “Крім принципів віри, моральності і християнської душпастирської любові є всім нам спільний принцип суспільної любові і суспільної праці для люду.
  Кожній верстві суспільній: богатшим і убогим належиться від нас поміч і підпора… убогим, з огляду на важче їх становище і на більшу потребу належиться від нас особлива опіка і поміч.
  Мусимо працювати над полегшенням їх долі, над поправою їх матеріального добробуту, і то всіма можливими способами. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробкування, організовувати правну (правничу – М.Г.) поміч супроти можливих надужить оподаткуванню, усильно працювати над піднесеннням їх господарки, домашньої і рільної. Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадності, надавати їм напрям якнайкорисніший для правдивого поступу економічного. Мусимо боронити їх перед визиском торгівлі і по можливості шукати збуту для продуктів їх праці.
  Треба нам звернути особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне зубожіння і темнота видаються часом непереборною перепоною до росту. Мусимо піднести і скріпити по цілій лінії правдиву просвіту, що дала б цьому народові спроможність здобувати собі ліпше життя.
  Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про ту цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде і безхосенне.
  Мусимо боронити наш нарід і перед політичною кривдою та несправедливістю”.
  
  9. Комунізм і нацизм
  Окреме місце в соціальній доктрині Греко-Католицької Церкви посідає критика тоталітарних ідеологій комунізму і нацизму. 2 серпня 1930 року митрополит опублікував “Осторогу перед комунізмом”, в якій відзначив, що більшовизм перетворився в якусь матеріалістичну і поганську релігію, а брехню, обман, насильство, терор і гноблення обрав принципом свого панування. Симпатиків комунізму митрополит остерігав:
  “Якщо за ними підете, впадете в неволю, з якої може не врятуєтеся…станете чужими для свого народу, його зрадниками… перейдете на службу тиранів, що захотять ужити вас до служби кривавої Москви”.
  
  Митрополит твердив, що комунізм став причиною трагедії українського народу, сумував, що “Україна в передсмертних судорогах… бо людоїдна система більшовизму… довела багатий край до повної руйнації”.
  Гітлерівські порядки митрополит влучно характеризував “режимом до більшої міри, ніж більшовицький режим, злим, майже диявольським”.
  На думку великого митрополита, обидва нелюдські режими появилися через брак толеранції: “Ця течія… створила, з одного боку, фашизм і такий виразний в чисельних державах нахил до диктатури, а, з другого боку – большевизм”.
  В часі більшовицької окупації митрополит не переставав відстоювати соціальні принципи Католицизму. Він безстрашно боронив Церкву і народ від кривдячих соціалістичних порядків, від “нового кріпосництва” в колгоспах, виступав проти насильств і злісного безбожництва.
  В усіх випадках протестів проти окупаційних урядів, осуду їх злочинних дій позиція митрополита Андрея розцінювалася однозначно як позиція очолюваної ним Церкви і загалом усього українського народу.
  Устами свого Архіпастиря Греко-Католицька Церква постійно проголошувала, що “природнє право кожного народу бути свобідним і жити власним життям, мати власну Державу”. В душпастирюванні Андрея Шептицького боротьба за “Рідну Хату – Україну” стала, по суті, однією із заповідей церковних. Митрополит прагнув бачити Україну вільною, народ – щасливим, а його Церкву – величною, піднесеною до гідності патріархату, складовою частиною Вселенського християнства.
  
  10. Священики і партії
  В умовах багатопартійності (Українці Галичини в 30-х рр. XX ст. мали тоді 12 політичних партій) митрополит ставився до партій стримано і критично. В листі до апостольської Столиці він писав:
  “Я завжди намагався не підтримувати однієї партії на противагу іншій, постійно пробував вгамовувати партійні антагонізми, намагався злагоджувати відмінності між поглядами і людьми, показував моїм вірним ідеали культури, науки і святості”.
  
  Саме тому митрополит навчав священиків:
  “Ми не можемо дозволити на яку небудь агітацію політичну чи національну, противну національним почуванням українського народу. Будемо домагатися, щоби без взгляду на які небудь національні передсвідчення, не ставив ніхто ніякої перепони у всесторонньому розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ. [Мусимо стерегти наш нарід], щоб не мав у серці політичної, партійної ненависті до противника. Мусимо в імені Христа працювати над усуненням всякої несправедливості та ненависті, над впровадженням у публічне життя принципів справедливості і любові. Солідарно мусимо за зле, за неморальне уважати роздування пристрастей, заздрості, гніву, захланності. [За]гроження гвалтами, тероризування, обдурення людей обіцянками не до здійснення, накидування силою свого способу поступування, мусимо уважати за неморальні і нехристиянські засоби, котрих не лише невільно нам самим уживати, але на котрі не вільно мовчати.
  Священики повинні брати участь у суспільному житті, повинні іти в народ, але як священики, а не як політики і агітатори, агенти якихось партій, повинні іти в народ, але працею, не криком, добрим прикладом, а не згіршенням; любов’ю, а не пристрастю; милосердям, а не завзятістю; пожертвою, а не захланністю. Йти, щоб “слабші особи підтримати, гарячіші стримати, зігріти і до чину побудити оспаліші”.
  Ми до краю обезсилені; щоби прийти до себе, вернути здоров’я і сили, наш народ потребує щоденної, тихої, муравлиної, будуючої та продуктивної праці на всіх ділянках життя; потребує праці господарської, суспільної, культурно-просвітницької, наукової, потребує католицької організації: “Як же много тут відлогом лежить…”
  Першим і найважливішим обов’язком кожного священика, незважаючи на його партійне переконання, є усвідомлювати вірних у католицькому дусі. Мусимо усіх наших людей довести до того, щоби були свідомими християнами-католиками, не лиш в приватному житті, але й суспільно-політичному житті. Нехай кожен із наших вірних буде свідомий до якої Церкви належить, нехай цілим серцем її любить так, щоб ніколи, в ніяких обставинах життя від неї не відступив”.
  
  11. Покаяння через сповідь
  Особливе місце в богословській спадщині великого митрополита відведене покаянню. В численних посланнях постійно звучав заклик:
  “не відкладайте покаяння… Взиваю Вас до покаяння… знаю, що те покаяння не таке просте й легке, що діло покаяння в серці людини, це – чудо Божої благодаті, яке з болота й багна гріха витягує людську душу до надприроднього життя ”.
  
  Митрополит Андрей чітко визначив соціальний характер Святої Тайни Покаяння, неодноразово підкреслюючи її величезний вплив на соціальне життя і християнську культуру.
  Справу совісті митрополит вважав найважнішою справою в житті16, підкреслюючи, що найбільше вона проявляється в Сповіді. Совість – це орган душі, від якого залежить ціле здоров’я душі, життя душі, охайність, приличність душі, культура людини… Бог обвиняє людину… голосом її совісті… Порушена закидами совісті стає людина перед судом і, неначе адвокат Божої справи, обвиняє виновника – саму себе, в нарушенні Божої права. Суддею є людина… Совість людини є мірою її поступів, і хто завжди поступає за голосом своєї совісті, поступає правильно. Але трудність є в тому, що якраз совість потребує провідника (нераз людина сумнівається, хитається… легко переконується, як часто совість буває хибна й спроваджує людину на манівці). Найголовніша праця Церкви над людьми полягає в тому, щоб просвітити голос совісті знанням Божого закону і обов’язку, щоб вона була правдивою і чутливою, щоб людина хотіла і вміла йти за нею17. Отці-сповідники отримали настанови митрополита:
  “побороти у кожній совісті самолюбство, засліплення, пристрасті і судити людську совість так справедливо, щоб вона, проти своєї волі, цей суд прийняла і сама на себе взяла довершення засуду”.
  
  Як “дорадників Божого права”, митрополит зобов’язував священиків плекати:
  “правдиве поняття й почуття закону, порядку, об’єктивне почуття обов’язку, волі, той обов’язок виконувати, пошанування чужого права, виробляюючи таким чином в людських душах найглибші основи культури, суспільного життя та ладу”.18
  
  12. Християнська справедливість
  Духовенство спроможне виховати святих громадян воюючої на землі Церкви – справжніх героїв праці і жертви любові до ближнього з любові до Бога, які
  “тихі й покірні, як ягнята, а при тому могутні й сильні як льви пустині, витривалі як мурашки, взнеслі, як орли, тверді, як криця, а чисті, як криштали, без нарікання двигаючі Христовий хрест, хрест власної біди й біди хоч би й усіх ближніх…, які входять на Голгофту, щоб разом з Христом за спасення світу зробити зі себе цілковиту жертву”.19
  
  Митрополит Андрей відкинув як наскрізь помилкову і наївну думку тих соціологів різного покрою, які вважали релігію і тісно пов’язану з нею етику приватною справою і відкидали позитивну та виховну роль внутрішньої, неприступної людському судові совісті, прагнувши досягти справедливості без совісті кавалерійськими атаками.
  Мудро, з висоти досвіду минулого ХХ столітя, нинішній Отець і Глава Церкви українських греко-католиків Патріарх Любомир Кардинал Гузар охарактеризував справедливість без совісті в дусі Великого митрополита Андрея.
  “Різні системи, жертвами яких ми стали, вдавалися до крайніх заходів, намагаючись встановити “справедливість у світі”. Кілька десятиліть нам обіцяли створити рай на землі, надати все необхідне, натомість вимагаючи від кожного тільки те, що в його змозі. Ціною такої позірної справедливості було відречення від Богом даного дару – свободи, іншими словами, людей хотіли зробити на свій лад щасливими проти їхньої волі, встановити справедливість без свободи. Тоталітарні режими заганяли суспільство у щораз більшу безодню, де люди, виснажені до краю, переставали бути людьми”.20
  
  Поняття справедливості є похідне від совісті, а
  “обов’язок совісті має смисл лише там, де є якась етика, незалежна від волі людей, незмінна, оперта на природі і праві Бога Законодателя і Судді людської совісті”,
  
  там де етика має суспільну значимість.21
  Запровадження принципів євангельської справедливості, яка базується на внутрішній свідомості обов’язку, базується також на совісті, котра випливає з Науки Христа і Церкви, котра визнає злочин гріха, вчиненого навіть думкою чи бажанням. Такий підхід, на думку митрополита, мав стати “конечним принципом до розв’язання різних проблем суспільного питання”.22
  “Поняття справедливості скріплює, підносить і освячує Христос своїм законом любові, коли каже любити ближніх, як самого себе”. Така християнська справедливість, як твердить митрополит, дозволяє людині уживати своїх прав і накладає обов’язки шанувати чужі. Митрополит, знаючи людські слабкості, схильність людей до самолюбства, визначив, що “людина знає більше свої права, ніж чужі і тратить почуття обов’язку”. Саме тому в людському суспільстві спостерігається дві справедливості (справедливість, котру виміряємо тим, що їх любимо – щедра, багата, зичлива; упереджуюча та інша справедливість до тих, від котрих маємо відвернене серце (Митрополит уникає терміну, ”тим, що їх не любимо” – суха, стиснена, скупа, уперта).
  Справедливість без любові, Ісус Христос усуває законом Любові, який повеліває любити ближнього і наказує міряти свої права й обов’язки одною міркою.23
  
  13. Суспільні гріхи
  Митрополит Андрей навчав, що існує закон солідарності цілого людства і особливо християн.
  “Ми люди зі собою так зв’язані, що один за всіх, а всі за одного відповідаємо, заслуги одних є почислені всім, а гріхи кожного є стратою і злом усіх… Праця одного стає добром усіх, кожний винахід і кожна духовна праця душі, кожний твір людського духа стається загальним добром людства… Кожний наш гріх відбивається на всіх… Все, що є злом, злочином, стидом, ненавистю – є також спільне всьому людству”.24
  Осуджуючи брехню, ворожнечу, злослів’я, зраду, кволість, крадіж, кривду, ненависть, нерозвагу, нечистоту, обман, обмову, перелюб, поспіх, прокльони, п’янство та інші гріхи, митрополит наголошував, що найтяжчими гріхами є ті, які людина вчинила, як член людського суспільства. “Мусить людина над тим застановитися, чи не согрішила проти того загального здоров’я? Чи між її гріхами нема суспільних гріхів, що відносяться не до неї самої, а до організму, до якого належить?”25
  В богословській спадщині митрополита Андрея детально визначено усі структурні елементи – органічні клітини людського суспільства: сім’я, родина, громада, парохія, єпархія, нарід, Церква, християнстка держава, різні братства і товариства, у яких людина зв’язана з ближніми. Кожна суспільна клітина християнського народу має бути з’єднана і сполучена з іншими духом християнської любові.
  
  14. Церква і народ
  Важливе місце в суспільстві займає така органічна клітина, як народ. “Християнський нарід творить одиницю в людстві спільною бесідою, спільними переданнями культури та спільною історією, але ще більше – спільністю духа християнської віри і християнської неначе родинної любові”.26 Саме таким є і має бути, за міркуваннями митрополита і нарід український.
  Цінною і великою силою українського народу митрополит Андрей назвав Українську Греко-Католицьку Церкву, яка зберегла обряди, звичаї і національні передання, а через злуку з Вселенською Церквою і західною культурою дістала силу охоронити наш нарід і наші традиції від ворогів.27
  Митрополит Андрей влучно виразив глибоке переконання всіх українців вселенської віри, які з волі Божого Провидіння…
  “в патріотичних почуваннях прагнуть здійснення нашого національного ідеалу соборної, самостійної України і бажали б бути першими в жертвах, не вважати себе за найліпших, а бути свідомими своїх браків, знати свої хиби і хотіти над ними працювати… Українці інших віросповідань повинні з цього скористати і з нашого прикладу навчитися направити брак і хиби, накинені нам довголітньою неволею. Церкви в Україні мусять позбутися духа розколу і ненависті, який спричинює, що українець українцеві ворог”.
  
  Митрополит ставить завдання духовенству “навчити вірних цінити національну єдність і її здійснювати через плекання християнської єдності родини, громади і всіх гуртів наукового, культурного і суспільного життя з їх потребами і вимогами”.28
  Державна влада, на думку митрополита, повинна бути оживлена духом батьківської любові та материнської дбайливості про добро громадян та спільне добро цілості. А послух громадян повинен бути оживлений духом синівства, християнського послуху й любові.29
  
  15. Любов допомагає суспільству
  Заторкуючи соціальні проблеми, годі оминути милостиню. Митрополит Андрей акцентує, що “Бог в ріжний спосіб поручає нам милостиню”. Він ширше цитує уривок з енцикліки “Нові справи”:
  “Хто отримав від Божої ласки більшу частку дібр, чисто зовнішніх і матеріальних чи духовних, отримав їх для того, щоб вживати для власного удосконалення, але водночас має бути слугою Божого провидіння на користь інших” (“Нові справи”, 3:19).
  
  Обов’язок давати милостиню, покладено Христом не як обов’язок справедливості, а як обов’язок любові, до якого не можна нікого змушувати дорогою права.
  Митрополит навчав, що за Євангелієм – це є обов’язок христових наслідників, обдарованих Небом земними добрами, обов’язок чинити добрі діла і обдаровувати убогих і потребуючих зі свого маєтку, зі свого достатку.30 Митрополит власним прикладом і власною діяльністю дав багатшим приклад справедливості й любові, ставши найбільшим благодійником для знедолених, меценатом для науковців і митців, за що заслужив собі щиру любов і правдиву пошану найбідніших верств населення. З іншого боку, він дав убогим приклад терпеливості, самовідданості і того убожества духом, що добрами світу гордить, а, передовсім, шукає Божої правди і Божого Царства, сам зрікшись боярських привілеїв, великих маєтків і світської слави. Він мав повне право пригадати своїм краянам обов’язок любові ближнього і справедливості, подолання ненависті та заздрості, відмови від насилля і бунту, які ведуть до ще гіршої неволі, розпусти і розчарування.31
  Митрополит Андрей підкреслював, що
  “лише християнські чесноти справедливості й любові ближнього можуть робити нешкідливими або менш шкідливими лихі інституції чи лихі системи (як, наприклад, капіталістичну). Справедливість і любов до ближнього спричиняє, що люди не так вихісновують, або й не вихісновують зовсім зі своєї економічної переваги, зі совісті, з почуття справедливості або з чесноти любові. А в родинному житті й у вихованні молоді на людські пристрасті християнство знаходить гальму в совісті, виробленій вірою, в чеснотах чистоти, вірності, в присязі, обов’язковості, тощо”.32
  
  16. Освіта – справа Церкви
  Митрополит Андрей (Шептицький) високо цінував освіту і науку, всіляко сприяв поширенню знань серед усіх верств українського народу. В посланні “О квестії соціальній” ще у 1904 році митрополит задекларував:
  “Будемо усильно працювати над укріпленням людей, але всяку просвіту будемо опирати на принципах віри і християнської моральності. Просвіта, котра від Христа відводить, єсть для нас не поступом, а дорогою до звиродження”.33
  
  Митрополит різко осуджував освіту без моральності:
  “У школі для наших дітей не може бути ніяка наука, така що противиться науці Ісуса Христа або святої Церкви, не може і не повинно бути в школі такого, щоб нашим дітям відбирало їхню національність”.34
  
  Ці християнські засади школи митрополит Андрей мужньо відстоював у страшні роки більшовицької окупації. Радянська школа мала мету не стільки навчити галичан грамоти, як прищепити їм комуністичну ідею, поширити матеріалістичний світогляд і політизувати суспільство. Протегований радянським урядом і проповідуваний школою атеїзм Великий митрополит відкрито осудив як антиконституційний, незаконний і шкідливий для українського народу.35
  
  17. Священики мають жити з людьми
  Сумлінне виконання священиками обов’язків у Церкві, проповідь і катехизація є тільки основою душпастирської праці в парафії, “які тільки приготовляють…, або ще навіть її не зачинають”… Сотні й тисячі питань, що відносяться до життя цілої громади, до життя кожної родини і кожної душі зокрема, мусить душпастир безнастанно розв’язувати”, – наголошував Митрополит.
  “Християнське життя є не тільки абстрактною доктриною, не вистачить науки школи, якою є церква – проповідь. Тут треба практики, треба навчитися, як дошку у верстат вложити, як взяти до рук гибель, як тим гиблем порушувати… Учень десять разів буде зачинати не так, як треба, і десять разів мусить учитель його направляти: “Не так, так треба”. Ось душпастирська праця”.36
  Митрополит вчив розпочинати душпастирську працю з добрих діл, на які часто не звертають уваги. Серед них значилися такі: проведення програми тверезості, просвіти людей, оздоровлення читальні, заснування кооперативів, утворення дитячого садочка для дошкільнят, запровадження в селі кращих господарських практик, будівництво народного дому, сходин народу біля читалень вечорами, пропаганда доброї книги і правил гігієни, примирення завзятих ворогів, припинення судових процесів між сусідами і родичами, збільшення кількості людей, які частіше причащаються Святих Тайн Христових і загалом тих, що відвідують Церкву. Одним словом, в короткім часі можна мати план довгої душпастирської праці, яка полягає у християнському впливі священика на християнську громаду і на проводі, який він їй дає.37
  
  18. Добрий християнин – вповні відданий службі
  В тяжкі часи війни і тоталітаризму митрополит Андрей відзначав:
  “Є ще на світі несправедливість, є лож, є кривда убогих і малих. Є хвилини в яких царство темряви і зла в боротьбі з царством Світла наступає з такою силою, що може видаватися перемогою…”.38
  
  Він неодноразово передбачав:
  “Може бути, що для спасення народу треба буде і кривавих жертв. Сьогодні ще не приходиться криваву жертву складати, але вже сьогодні треба нам усильними, щоденними, витривалими і покірними молитвами випрошувати з Неба таких робітників, щоб цілковиту жертву зі себе зробили… Дай нам, Всемогутній Боже, щоб у наших рядах – і духовних і світських, знайшлося у слушну пору досить людей пожертви”.39
  
  Такі мольби линули з уст митрополита в 1936 році.
  Від початку 30-х років ХХ століття великий митрополит чітко ставив перед духовенством завдання “зродити для Бога, Церкви і Народу таких святих-героїв жертви і праці для ближніх з любові до Бога”.40
  І Церква народила таких героїв-мучеників. А святіший Отець Іван Павло ІІ зачислив перших із цієї незчисленної когорти до лику Блаженних.
  
  19. Слухайте єпископа
  Останнім пунктом, як “останньою радою і останнім проханням” митрополита Андрея є слова: “Повинуйтесь своїй духовній владі”. Вони були актуальними у минулому ХХ столітті. Такими залишилися й тепер. Митрополит закликає:
  “Держіться своїх Духовних Отців – Слухайте і любіть їх! Будьте вірними дітьми святої Католицької Церкви. До самої смерті заховайте вірність Святішому Вітцеві Папі Римському! Будьте вірні і повинуйтесь Єпископові… будьте певні, що він Вам буде за пастиря лише з огляду на Ваше добро. Прийміть же його з любов’ю й довір’ям – так, як коли прийняли б Ви самого Христа – Спасителя. Бо ж він є його слугою й заступником”.41
  “Не давайтесь схиляти до яких небудь актів насильства або непослуху, заховуйте розвагу й супокій, єдність і згоду, керуйтеся в усьому розумом, просвітленим вірою. Божий Закон нехай буде правилом Вашого поступовання й Вашою ціллю. Ідучи цією дорогою без ніякого сумніву, найлучше послужите Батьківщині й будучности нашого народу”42 (1 вересня 1939 року).
  
  20. Діяти з Божого переконання
  Митрополит Андрей неодноразово підкреслював далекоглядність суспільної акції Церкви. Він спонукав єпископат і духовенство Греко-Католицької Церкви брати ініціативу в проведенні цієї акції, міцно тримати її у своїх руках, усвідомити її і через неї допровадити до віри навіть відступників, які пробували знайти лік на суспільні рани поза Церквою і проповідуваним нею євангельським спасінням.
  Підносячи прапор церковної суспільної акції, митрополит Андрей розумів, що для її успішного проведення потрібні солідарність, ревність, наука і велика розвага.
  Принцип солідарності означав плекання єдності в рядах кліру, уникання суперечок, взаємної боротьби і протистояння. Церква має провадити суспільні і економічні справи виключно з любові до віруючих задля спасіння їх душ.
  Ревність за спасіння душ має бути підставою і основою єдності та солідарності. Ревність має проявитися в міру зростання соціальних рухів, має проявитися в тому, щоб ці рухи не відступали від християнських принципів. Церква має навчати людей виконувати усі обов’язки, поборювати пристрасті, любити Бога і ближніх, мужньо і терпеливо переносити життєві хрести, спонукати людей до поліпшення своєї долі, перестерігати водночас перед облудними сподіваннями і обіцянками.
  Успіх соціальної діяльності Церкви значною мірі залежить від оволодіння в соціальною наукою, від опрацювання відповідної літератури, від набуття досвіду.
  Суспільна акція Церкви мусить базуватися на великій розвазі і вестися мудро, обережно і прозоро.
  
  21. Закінчення
  В останньому особистому посланні 10 серпня 1943 року до духовенства і народу, митрополит Андрей зазначив: “Я вже не раз перестерігав усіх вірних… перед злобою, національною ненавистю, партійними роздорами, бажанням помсти на ворогах.”
  “На санях сидячи”, Слуга Божий Андрей не переставав навчати, що
  “Церква усе високо держить прапор оборони життя і майна людей. Церква ніколи не перестає повторювати науку Божих заповідей, перестерігати перед злочинами, пригадувати Божу кару та вказувати народам дорогу вірного сповнення Божої волі, як одиноку дорогу до осягнення кращої будучності.”
  
  Особливо актуально, як соціальний заповіт митрополита, звучать слова:
  “Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові до ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського ладу, який ми бажали б бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській Державі”.43

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Аналіз успішності церковних служб

  Аналіз успішності конкретних церковних служб
  і пропозиції щодо більшого виміру служіння
  церковних мужів-жінок-християн
  о. Тарас Барщевський,
  Катехитично-Педагогічний Інститут
  Львівської Богословської Академії,
  Крижевацька Єпархія
  
  1. Богословський вступ
  Церква – це тіло Христове.
  Одне тіло, але багато членів. Багато членів, але один дух. І саме цей дух, разом з одним серцем й одним умом надають єдності усьому тілу і пов’язують його різні члени між собою. І в першу чергу, від них залежить, що руки будуть робити, куди ноги будуть іти, що язик говоритиме, кого вуха слухатимуть і на що очі будуть дивитися. Від духу, отже, залежать вчинки, а за вчинками можна пізнати дух.
  Отже, Церква є одним тілом (Христа), яке оживляє той самий дух (Святий Дух), в якому тече та сама кров (Святі Тайни) і б’ється те саме серце (та сама віра, надія і любов). Але це тіло – це теж різноманітність його членів, багатство функцій і численність дій.
  Кожний член тіла має точно визначену свою функцію, своє завдання. І як жоден член не може замінити іншого, так і не може бути заміненим. Око не може чути, а вухо – бачити, розум не може відчувати, а серце – думати! Кожний член тіла неповторний, унікальний, не замінимий, але жоден з них не є тілом. Лише разом, всі разом. Єдність тіла не дається, отже, в тому, що всі члени можуть робити все, можуть виконувати функції інших членів, але в тому, що кожен член виконує свою функцію на службі інших: очі допомагають ногам, ноги рукам... Жоден член не є самовистачальним і кожен потребує служіння інших. Таким чином, кожен член залежить від інших, а ціле тіло, його здоров’я і функціонування залежить від кожного члена зокрема.
  Так само і Церква. Одне тіло, а багато членів. Один Дух – багато функцій. Одне серце – багато дарів. І всі члени пов’язані, всі на службі один одному, всі у взаємодії, всі – одне тіло. І хоч жоден член сам не творить усе тіло, але ціле тіло залежить від кожного члена. І, якщо хворий один член, страждає ціле тіло.
  
  2. Проблема “суспільних хворіб”
  Таким чином, “здоров’я” цілої Церкви залежить від “здоров’я” її найменшого члена, а “здоров’я” кожного члена – від “здоров’я” тіла в цілому.
  Запропоновані теми Собору вказують на різні “суспільні хвороби”: розводи, алкоголізм, наркоманія, аборти, корупція... Єпархіальні Собори, в свою чергу, підтвердили ці “захворювання” тіла. Але це тільки симптоми захворювання і то зовнішні. Так, тіло хворе, але причиною цього захворювання є окремі члени. Тепер ставиться питання, які саме? Розводи, алкоголізм, аборти... це лише ознаки, симптоми захворювання Церкви, але яких саме членів? Чи можемо ми встановити правильний діагноз, щоб могти відтак визначити відповідне лікування? І нема “аспірини” на всі випадки життя; і не вистачає лише самого бажання бути здоровим.
  
  3. Роль духовенства і чернецтва в оздоровлені суспільства
  Переді мною стоїть завдання зробити аналіз успішності (й неуспішності) конкретних церковних служб і теж зробити пропозиції щодо більшого виміру служіння церковних мужів-жінок-християн. Однак, єпархіальні Собори лише зрідка можливо і згадали про духовенство, про монашество чи інші форми посвяченого життя. Неначе “соціальні” проблеми Церкви – це, передусім, проблеми мирян. Неначе Церква має розв’язувати “чужі” проблеми, неначе “соціальні хвороби” – це хвороби когось іншого, хвороби “світу”, а не самої Церкви. Але, яка роль духовенства у “захворюванні” чи оздоровленні Церковного тіла? Чи духовенство несе якусь відповідальність за сьогоднішній стан здоров’я Церкви, за розводи, за аборти, за алкоголізм, наркоманію, за корупцію? Чи духовенство може і, якщо так, чим може допомогти?
  
  4. Співпраця і віднайдення харизми
  Потрібно лікувати. Але як і з чим? Нема магічних ліків і не треба їх видумувати. Потрібні ліки знаходяться вже в самому тілі: це, в першу чергу, сама солідарність тіла. Єпархіальні собори виявили існування і присутність теж багатьох позитивних моментів. Серед них є чернечі й релігійні згромадження, доброчинні організації, різні об’єднання християн. Не можна оминути і самих священиків та єпископів, покликання яких полягає саме в проводі Божого народу. В кожному разі, оздоровлення має початися саме звідси: звідси має вийти бажання оздоровлення й імпульс до нього, а також і саме лікування.
  Отже, ми маємо численні згромадження, різні організації, парафіяльних священиків. Яка їхня функція в “лікуванні”, в оздоровленні тіла? В першу чергу у віднайденні і усвідомленні власної функції та синхронізації дій. Йдеться про “відкриття” власної харизми, її розуміння, розвитку і застосування. Мається враження, що сьогодні всі все роблять: всі йдуть в школи, всі йдуть катехизувати, всі займаються харитативними ініціативами. Це добре. Але потрібні теж і “спеціалісти”. Які, знаючи свою справу досконало, вміють визнати межі своєї компетентності та скерувати “не свої” справи до інших спеціалістів. В даний час не можемо очікувати в кожній парафії існування різних центрів, які займатимуться всіма ділянками життя парафії. Але можемо думати про різні центри на різних рівнях, в залежності від потреб (єпархіальний, протопресвітерський, парафіяльний, обласний, районний, міський, сільський), які зуміють бути присутні там, де потрібно (наприклад: на протопресвітерському рівні може існувати центр сім’ї, який буде обслуговувати парафії, що входять до протопресвітерства; на районному рівні може існувати центр лікування від алкоголізму, який обслуговуватиме єпархію, протопресвітерства і парафії, які входять в даний район; і т.д.). Це вимагає сильної координації, яка, однак, може бути здійснена не так через заснування різних комісій, як через доручення різних завдань згромадженням чи організаціям відповідної харизми.
  Але не забуваймо ще одну річ. За словами Ісуса в притчі про нечесного управителя, що Церква вміє робити, і добре робити, – це управляти! “Духовенство” не вміє провадити школою, ані лікарнями, “духовенство” не вміє проектувати, ані будувати. Це набагато краще вміють робити християни миряни: вчителі, лікарі, архітектори, будівничі... “Церква” вміє лише управляти. І молитись. Молитись за світ і управляти Божими добрами: миром, добротою, прощенням, милосердям, справедливістю... На жаль, не було проведено анкетування, скільки “Церква” сьогодні молиться (можливо, в цьому і знаходиться причина деяких – якщо і не всіх – “суспільних” хвороб?). Можливо, в цьому і знаходиться лік? Сьогоднішній світ більш схильний приділяти увагу акції, як спогляданні, дії, як застанові. Але суспільству потрібно з часом трохи зупинитися, застановитися, подумати над тим, що робить. І ніхто цього краще за Церкву не зробить!
  
  5. Молитва
  Отже, Церква сьогодні молиться? Достатньо молиться? Молиться за себе, за всіх християн, за людей, за світ? Чи, натомість, Церква дала себе “звести світом,” його активністю, його критеріями, де все оцінюється успішністю, чисельністю, дією?
  Одне модерне застосування Христових блаженств могло б так звучати: “Блажен чоловік, що перед тим, як діяти, думає, а перед тим, як думати – молиться”. Церква думає? Церква молиться?
  Сьогодні можна спостерегти збільшену участь мирян у церковному житті. Це не тільки західний вітер на Україну, але, в першу чергу, вимоги самого нашого часу. Миряни вже не хочуть бути лише пасивними спостерігачами того, що відбувається в Церкві, вони самі бажають відчути себе Церквою, відчути себе активними членами Христового Тіла. Вони готові діяти. І бачимо це, передусім, у виникненні численних організацій, товариств, які здебільше присвячуються харитативній діяльності: убогі, неповноцінні, хворі, алкоголіки, наркомани... Однак, можемо теж зауважити певний брак організації і координування. Багато таких починів “вмирає” разом із їхнім засновником, багато залишається ініціативою декількох осіб і на незначному місцевому рівні.
  Здається, що саме бракує отого “думати” перед тим, як починати яку-небудь діяльність. Думаю, що саме тут ставиться питання структури нашої Церкви, її ієрархії, розподілу обов’язків і компетенції. За “Календарем Світла” на 2002 рік в нашій Церкві існує дев’ять Синодальних і вісім Патріарших комісій (які відповідають синодальним; плюс рада вищих настоятелів богоспосвяченого життя, що відповідає синодальній комісії чернечого життя). Три з них відносяться в більш стислий спосіб до мирян. Це комісія у справах мирян, подружжя та сім’ї (одна комісія!), комісія у справах молоді і катехитична комісія. В теперішній структурі УГКЦ, на мою думку, нема відповідних (і компетентних) комісій для розгляду питань, які ставить цей Собор. Хто конкретно має зайнятися питанням абортів, розводів, алкоголізму, наркоманії, корупції? Всі? Ніхто? Однак, розв’язка не полягає тільки в збільшенні комісій, але у призначенні конкретних завдань певним комісіям і у визначенні точних компетентностей. На приклад, хто має опрацьовувати передшлюбну катехизацію? Комісія у справах подружжя та сім’ї, чи комісія у справах молоді, чи, може, катехитична комісія? Хто має видати катехизм УГКЦ? Богословсько-літургійна комісія, чи катехитична комісія, чи, може, комісія богословської формації? Можливо, просто потрібно бути більш гнучкими. Це не життя з його проблемами, має пристосовуватися до вже існуючих структур, але структури мають пристосовуватися до життєвих проблем.
  А перед тим, як думати, чи не було б потрібно ще і помолитися? Але хто молиться і скільки? Скільки направду молиться наша Церква? Скільки молиться чернецтво, скільки – світське духовенство, скільки – миряни? Ми молимося багато чи мало? Ніхто не заперечить, що наші відправи довгі, але це ще не означає, що ми багато (чи достатньо) молимося. Можливо, одною з головних причин соціальних проблем є саме брак чи недостатність молитви. А коли вже і молимося, як ми молимося? Як виглядають наші відправи, який зміст наших проповідей, яка зовнішність наших священиків, монахів, монахинь? Наші священики моляться за всіх тих, кого охрестили, повінчали, поховали? Є в кожній спільноті, в кожній організації, в кожній парохії хтось відповідальний за молитву, хтось, хто не переставав би молитися за кожного члена своєї спільноти? Хоч ми боролися і далі боремося проти атеїзму, все ж таки ми десь у підсвідомості згодилися на одну його ідею, а саме, що віра це справа особиста, справа, що торкається лише індивідуума у його внутрішності. Ні, ані віра, ані молитва – це не особиста справа, а справа спільноти, справа Церкви (інакше, звідки мені право молитися до Бога “Отче НАШ”?). Склалося враження, що часослов-молитвослов є приватною справою священиків, чернецтва і евентуально більш побожних мирян. Де, крім в чернечих домах, крім в окремих випадках на Великдень, Різдво і храмового празнику, правляться вечірні, утрені? А як часто можна взяти участь в храмі на часах, на обідниці, на повечір’ї?
  Наші відправи довгі, але ми мало молимося! І до кого звернутися, як не до духовенства, до чернецтва про молитву, про постійну молитву за цілу Церкву? Чернечі доми самі по собі мають бути осередками молитви, але так само і парафіяльні храми, і не тільки в неділю.
  Часто те саме духовенство чи чернецтво жертвує молитвою за рахунок діяльності, оправдуючись, що нема часу. Часто можна теж чути оправдання скорочення відправ тим, що “люди” не мають часу. Але чомусь важко зауважити розквіт і тої самої діяльності там, де знехтувано молитвою на користь діяльності. А навпаки, там де більше молиться, там і більше робиться.
  А наскільки наше духовенство пов’язане між собою? Як часто воно молиться разом, як часто співпрацює? І чи сам часослов, хоч і молений приватно, не міг і не мав би стати знаком єдності? Думаю, що всі ми відчуваємо велику різнобіжність між ідеалом нашої духовної спадщини і скромністю нашої дійсності. Нам потрібне молитовне правило, яке не треба постійно скорочувати, яке можна буде пристосовувати до різних обставин і яке можна щоденно повністю вимолювати! Дихання є знаком життя, і його ритм вказує на здоров’я людини. Диханням Церкви є молитва. А здоров’я Церкви можна оцінити по ритмі її дихання – по молитві. Отже, молитва не може бути спорадична, випадкова, не може бути “за особистим бажанням”. Молитва має бути церковною. Отже, думаю, що саме молитва, має стати першим завданням, першим головним служінням духовенства і монашества. Без органічної, ритмованої, постійної молитви нема навіть сенсу думати про якесь оздоровлення церковного тіла, чи братися до його лікування.
  Зрозуміймо, таким чином, і саму назву цього Собору: “Ісус Христос – джерело відродження українського народу”. Це не розв’язання соціальних проблем, усунення суспільних хвороб, що можуть нас привести до Ісуса Христа, до “обожнення”, а навпаки, – це Ісус Христос, близькість з ним, що нас відновлює, що нас обожнює. Застосування сильних лікарств для лікування поодиноких членів тіла може статися небезпечним для інших. “Лікуючи” аборти, отримаємо більше контрацепції, більше сиротинців, більше раннього алкоголізму чи наркоманії, “лікуючи” контрацепцію, отримаємо більше розводів, більше абортів... Зачароване коло.
  До певної міри, запропоновані увазі Собору суспільні хвороби не являються самі собою соціальними проблемами. Радше, це особисті проблеми широкого суспільного масштабу. Аборти, розводи, алкоголізм – це все проблеми, які стосуються в першу чергу індивідуума в його соціальному вимірі. Це означає, що не існує загальних ліків, це означає, що не існують якісь, навіть широкомасштабні, заходи, які могли б розв’язати якусь з цих проблем. НЕМА ліку на аборти, на розводи, на алкоголізм!!! Те, що ми часто уважаємо як лік, це або своєрідні заспокійливі, або хірургічні втручання. Але це не ліки! Щось робимо, щоб заспокоїти нашу совість, або відрізуємо і відкидаємо заражені члени. В цей спосіб або втратимо свідомість власного існування через чисельні заспокійливі, або скалічимо вповні тіло.
  Ці останні зауваження, однак, змушують нас подивитися на такі проблеми в трохи інакший спосіб. І поставити одне нове питання: не, “Як лікувати?”, але “Як запобігти? Як не допустити до захворювання?”. Саме тут відкриваються нові перспективи соціальної праці нашої Церкви. Що ми можемо зробити, щоб не допустити до абортів, до розводів, до алкоголізму?
  
  6. Освіта
  Більше як 1500 років тому, починаючи свою соціальну працю як Архієпископ Кападокії, св. Василій Великий почав її від освіти. В першу чергу він шукав собі помічників, людей, які могли б допомогти йому у цій справі. Рівночасно він бачив, що велика частина суспільства, а передусім молодь, виховується у поганських школах, які не керуються високими християнськими принципами морального життя. Сьогодні дуже часто віднаходимо подібну ситуацію: незважаючи на частий титул “християнської держави” у школах, дітям і молоді прищеплюються нехристиянські погляди. Вистачає подумати лише про “сексуальне виховання” і “правильне використання” контрацептивів; розвід – це знак модерності, а гомосексуалізм – вроджена схильність. І ці переконання залишаються на ціле життя.
  Тому св. Василій подумав, що краще самому виховувати молодь, ніж потім її намагатися перевиховати. І цю делікатну й одночасно дуже відповідальну справу св. Василій поручив у свій час ченцям.
  Саме в цьому, на мою думку, і полягає сьогоднішній вимір служіння духовенства і чернецтва, – виховання дітей, молоді, цілого суспільства. Тому треба думати в першу чергу про заснування шкіл під проводом духовенства-чернецтва, треба думати про активну участь у вихованні дітей і молоді в державних школах. Так, існують труднощі, але є і способи їх подолати. На даний час наша Церква нараховує 2963 катехита по цілому світі 2134 вчителів християнської етики . Маємо Катехитично-педагогічні інститути, які працюють з катехитами і вчителями християнської етики, маємо ЛБА, яка виховує і мирянських богословів, які, однак, не можуть ще знайти своє місце не тільки в українському суспільстві, але і в самій Церкві. Це дуже мало. Якщо саме суспільство ще не зрозуміло потреби християнського виховання, то йому це ще можна простити, але не Церкві, для якої виховання і навчання має бути першим завданням за наказом самого Господа: “Ідіть і навчайте всі народи...”.
  Отже, зробімо щось для нашої Церкви, для єдності Христового тіла. Покажімо нашу єдність не тільки на словах, але, передусім, в організації, у спільних проектах, у співпраці, у молитві та навчанні.
  Це і буде “нова євангелізація” нашої Церкви. В якій наша Церква не тільки буде робити те, що робив Ісус, але буде робити так, як і він це робив. В день Ісус лікував хворих, допомагав потребуючим, навчаючи в такий спосіб своїх учнів, що означає бути правдивим учнем Христа, а вночі Ісус молився на самоті.
  Якщо бажаємо відродження в Ісусі Христі для українського народу, почнімо в першу чергу, наслідувати сам спосіб дії Ісуса Христа, навчаючись в його школі молитви і живого прикладу.
  
  Використана література
  1. Фединяк, Сергій, ЧСВВ. Соціальна праця Св. Василія Великого. – Детройт, 1973.
  2. Календар Світла 2002. – Львів, 2002.
  3. Документи Патріаршого Собору УГКЦ, Перша сесія, жовтень 1996. – Свічадо: Львів, 1998.
  4. Собор УГКЦ “Нова Євангелізація”. Нарис для роздумів при підготовці до Собору УГКЦ. – Львів.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Розлучення і занепад родинного життя

  Розлучення і занепад родинного життя
  
  о. Роман Іванців,
  голова Архиєпархіального Церковного суду,
  Львівська Архиєпархія
  
  1. Вступ
  У всі часи Церква приділяла надзвичайну увагу сім’ї, адже сім’я – це те, що є найнеобхіднішим для повноцінного життя людини від народження і до смерті. Дитина не живе і не розвивається всестороньо, якщо вона є сиротою, старі люди не чекають належної опіки, якщо залишаються одинокими, без сім’ї. Але, на жаль, такі ситуації є поширені в теперішньому світі. Вони можуть бути наслідками воєн, всяких катастроф, нещасних випадків, хворіб тощо, коли передчасно гинуть люди, ці причини врешті є непідвладні людині. Але є ще одна причина – мирна, спокійна, яку люди приймають своєю волею, виконуючи своє бажання. Це теж свого роду катастрофа, трагедія, руйнація, внаслідок якої також з’являються сироти при живих батьках в сім’ях, які померли. Це – розлучення.
  
  2. Розлучення
  Вони за своєю суттю бувають дуже різними, як і різними є причини, що привели до поєднання чоловіка і жінку в подружжя, яке зрештою розпадається. В чому шукати причини розлучень? Здається, що це питання ніколи не мало і не матиме абсолютно правильної відповіді. Ми можемо назвати багато наук, які вивчають цю проблему, але ні одна з них не може запропонувати стовідсоткових превентивних заходів проти розлучень.
  Задовго до християнства Господь дав 10 Заповідей вибраному народові, де, зокрема, зазначено НЕ ЧУЖОЛОЖ!, що стосувалося як розпусти, так і порушення нерозривності подружжя: “Хто відпускає свою жінку, а живе з іншою, чинить перелюб”. Не будемо тепер загострювати увагу на загальноосвітніх статистичних цифрах демографії щодо кількості та причин розлучень. Число розлучень невпинно зростає, зокрема, простежується така тенденція: чим розвинутіша, чим цивілізованіша і багатша країна, тим більше розлучень. Але їх не бракує і в бідних, економічно відсталих країнах, до яких, на жаль, мусимо віднести й Україну, де число розлучень, особливо за час останнього десятиріччя, десятиріччя незалежності, зросло просто катастрофічно.
  В чому причина, чому один з найпобожніших народів світу так цинічно порушує Заповідь Божу. Я постараюсь донести до вас, дорогі…, своє бачення цієї біди в Україні.
  Історичні події неминуче накладають свій відбиток на соціальне життя в кожній країні. Трагічно подіяло на моральний стан нашого народу більшовицьке панування, зневага як Божих, так і людських законів. Сімдесять років безбожництва, виховання дітей та молоді в дусі атеїзму, заборона будь-якої релігійної літератури, відсутність належних знань та релігійного виховання привели до повного занепаду моралі. На це накладається заклик до вседозволеності, до вільної “любові”, цивільний шлюб трактується як відмітка в паспорті, якої легко позбутися або замінити іншою, церковного шлюбу не існувало або його оформляли здебільшого підпільно через наполягання батьків. Рідко хто здавав собі справу з таїнства отриманого як дорогоцінну амфору від Господа. А головне, мало хто читав Святе Письмо: “На початку створення Бог сотворив їх чоловіком і жінкою. Ось чому чоловік покине свого батька-матір і пристане до жінки своєї, й обоє будуть одним тілом; тому то вже не двоє – лише одне тіло. Що, отже, злучить Бог, людина хай не розлучає” (Марко 10, 6-9). Тобто першою та найсерйознішою причиною розлучень взагалі і неважності церковних шлюбів зокрема, я вважаю занепад моралі та духовності в нашій країні, спричинених викресленням Бога з життя нації. Блаженніший Любомир (Гузар), Патріарх УГКЦ у своєму “Пастирському посланні про сім’ю” зазначає, що “багато трагедій знає наше суспільство, особливо там, де люди далекі від Бога або не зуміли позбутися наслідків більшовицької дійсності і комуністичної безбожної ідеології. Звідти випливають усі інші причини, що в якійсь мірі є наслідком ігнорування Божої науки”.
  Вважаю також однією з найчисельніших причин розлучень – безвідповідальність, не усвідомлення чоловіком чи жінкою своїх подружніх обов’язків. Перш за все, це проявляється у відсутності так званої подружньої згоди – богословського терміну у визначенні важно заключеного подружжя: подружній вік, пияцтво, розпуста, наркоманія, заробітчанство,занедбання материнських і батьківських обов’язків, аборти тощо. Розлучення з причин розриваючих перешкод.
  Родина – це найперша складова частина – клітина народу, нації, держави, людства. Від єдності, стабільності подружжя залежить теж здоров’я, розвиток і сила людської спільноти, нації, Церкви, людства. Упродовж останнього століття в Європі занепало декілька імперій. Дві тисячі років тому середньоморську цивілізацію врятувала від цілковитого знищення Христова Церква. Здається, що і тепер немає іншого виходу з цивілізаційного занепаду, аніж повернення до християнських цінностей.
  Але ми мусимо бути свідомі того, що самі не зможемо вирішити цієї проблеми, як тільки щиро не повернемся до Ісуса, який є джерелом відродження української родини, і тільки Він зможе показати нам цю правдиву дорогу.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Аборти

  Аборти, дітовбивство
  
  о. Петро Рак,
  Адміністратор Церкви Благовіщення
  Пресвятої Богородиці,
  Львівська Архиєпархія
  
  1. Вступ
  В одній книзі була висловлена чудова думка, що у жінці, у справі народження і виховання дитини, закладене саме Євангеліє. У сиву давнину наші прабабці співали над колискою, дивлячись в ясні й чисті очі дитини:
  “Бог тебе дав,
  Христос дарував…”
  Людське життя походить від Бога, і тільки він ним володіє. Для людини воно є найвищим добром, безцінним скарбом, обумовлене особистим наказом Бога. Ця заповідь стоїть в основі усього суспільного буття . Правдиве людське життя починається від моменту запліднення яйцеклітини. Воно не є життям батька чи матері, але нової людської істоти, що розвивається і ніколи не стане людиною, якщо не є нею від цього моменту. Цю очевидну, завжди знану істину підтверджують цінні докази генетики, яка визначила, що від першої миті існує докладна програма того, ким буде жива істота: людиною, конкретною людиною з цілком певними рисами. Людське життя розпочинається від запліднення, хоча потрібен час аби кожна з її великих потенційних можливостей повністю сформувалася і була використана.
  Зрештою, йдеться тут про річ настільки важливу, з огляду моральної відповідальності, що навіть самої ймовірності існування особи має бути досить, аби схвалити найсуворішу заборону будь-яких втручань, що призводять до загибелі людського життя.
  Саме тому, незалежно від філософських тверджень і наукових дискусій, у яких Учительський Уряд не брав безпосередньої участі, Церква завжди навчала і далі навчає, що плід як єство людського зачаття від першого моменту свого існування має право на безумовне пошанування, якого морально заслуговує людина в її тілесній і духовній єдності. Людська істота має бути шанована від моменту свого зачаття, і тому від цього самого моменту за нею належить визнавати права особи, передусім, непорушне право невинної людської істоти на життя .
  
  2. Переривання вагітності
  Аборт – це спричинення смерті зачатої дитини і закінчення вагітності в її мами. Карта Прав Родини стверджує: “Аборт – безпосереднє порушення права кожної людської істоти – права на життя”.
  А в Європейській Хартії Прав Дитини записано: “Права дитини (від моменту зачаття, періоду утримання, до властивого забезпечення в їжі та відповідного середовища) повинні бути визнані, а уряди країн повинні прийняти за обов’язок завдання повної реалізації цих прав”.
  Переривання вагітності було відоме і практикувалося в історичних часах. Гіпократ (460-377 рр. перед Христом) у своїй відомій присязі помістив текст проти цієї процедури.
  
  3. Українське законодавство
  Україна – одна з тих країн, де аборт дозволено робити за бажанням жінки. Демографічна ситуація в Україні така, що з 1991 року смертність перевищує народжуваність і з кожним роком ця різниця зростає. Нині показник смертності вдвічі більше перевищує число народжених дітей: на 1000 населення відповідно 15,9 і 8,2. Отже, природний приріст становить відповідно 7,7 (дані 1989 р.).
  У перші 12 тижнів вагітності доступні послуги з проведення аборту гарантовані усім українським жінкам. Закон дозволяє також переривання вагітності від 12 до 22 тижнів з медичних і т. зв. соціальних показів: наявність трьох і більше дітей, розлучення, хвороба чоловіка. Аборт практикується в Україні як метод планування родини.
  У 1995 році Кабінет Міністрів ухвалив Національну Програму планування сім'ї 1995-2000 рр. У 2000 році Президент своїм Указом продовжив дію цієї Програми до 2005 року. Ця програма спрямована на зменшення кількості абортів за допомогою широкого розповсюдження та реклами сучасних контрацептивів. У цьому ряді сумнозвісна сильнодіюча таблетка RU-486 є ранньоабортивним засобом. Народ вкотре відмовчався. А починалося це на наших землях ще у 1921 році, коли комуністи прийняли закон про легалізацію абортів, який діє і донині.
  
  4. Співвідповідальність
  Нищення людського життя в материнському лоні в наших днях набрало масових розмірів. У більшості випадків відповідальність за цю дію і наслідки приписують жінкам. Нічого, більш помилкового не може бути. Дійсно, у жінці розвивається зачата дитина і вона піддається процедурі її усунення. Проте, за цю дію відповідає оточення – лікар, подруги, родичі, зокрема чоловік. Ось показові висловлювання жінок на цю тему:
  “Чоловік противився, щоби на світ прийшло наше друге дитятко”, “вирішальним було становище чоловіка, який вважав, що нас не вистачить ще на одну дитину. Був категоричним, кажучи, що мушу йти до лікаря”; “чоловік погодився тільки на одну дитину, а під час наступних вагітностей навіть не вдавалася розмова. Три вагітності не дочекали природньої розв’язки. Сьогодні можу це пояснити тільки страхом перед його помстою, якби не послухала”.
  Часто жінка перебуває під впливом інших, які, на її думку, краще знають, як цю проблему розв'язати. Вона має до них довір’я, є залежною від них матеріально, , емоційно. Або ці особи домінують над нею віком, освітою чи суспільним, житловим, службовим становищем.
  Деколи тиск оточення не є вираженим ззовні, але впливає невидимо: “я сказав їй роби як знаєш, це твоя вагітність, а не моя.”
  Очевидно, не слід виключати випадків, коли жінка зсилається на зовнішній примус, але це тільки спроба уникнення власної відповідальності і звинувачення інших осіб.
  Однією з форм зовнішнього тиску є не тільки схиляння жінки до переривання вагітності, але й її усамітнення: “Пробувала розмовляти з батьками…”, “то ваша справа”, – відповіли. “Не такої реакції очікувала від мами… Запропонували позичити гроші на операцію”. “Була дуже змучена, а також самотня, не могла розраховувати на чоловіка. Не чувся відповідальним за родину, погрожував, що піде від нас, сварився і принижував мене.” Деколи усамітнення в заміжньої жінки поєднується з конфліктом в родині або алкоголізмом чоловіка. “Чоловік сильно пив, сварився по ночах на мене і на дітей. Жах і переляк перед дійсністю, в якій змушена жити, штовхнув мене до того вчинку”.
  Коли би тато і мама, а також діти мали позитивне наставлення до зачатого життя, не доходило би до його усунення, принаймні так часто, як це відбувається сьогодні.
  
  5. Масштабність злочину
  Якщо проаналізувати останній рапорт Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я, переконаємося, що на Землі батьки щорічно виконують 40-60 млн. абортів. Те, що зараз відбувається, є набагато масштабнішим від Другої Світової війни, яка забрала життя близько 40 млн. чоловік. Ми є свідками таємної війни проти найслабших людських істот.
  За мовчазною згодою суспільства, жертовними ягнятами стають ненароджені діти, і когось треба призначити, щоб убити їх. У США працює понад 300.000 лікарів, а тільки близько 8.700 з них погоджуються на виконання абортів. Цікаво задатися ціллю дослідити скільки би вдалося нарахувати лікарів на Україні, які відмовляються від здійснення переривання вагітності? Чи можна звикнути до виконання абортів настільки, щоб не відчувати страху та провини? Справді, особистість лікаря може так деформуватись, що ніщо на світі, навіть перспектива смерті, не зворушує його. Усі вони без винятку по-різному відчувають сором та провину і радше намагаються змовчати або оправдати себе, допомагаючи жінці в складних обставинах.
  Як стверджує подружжя Вілке, що найменше 95% лікарів перестали би це робити, якщо був би прийнятий закон, який забороняє робити аборт за гроші.
  
  6. Соціальне бачення дитини
  Як сьогодні батьки оцінюють дитину? Від цього прямо залежить недоторканість існування дитини вже від моменту її зачаття. На дитину можуть дивитися наступним чином:
  - Дитина як майбутній працівник, що виконує окремі завдання. Кількість дітей визначає число робочих місць. З’являється поняття “зайві люди”, “забагато людей”. Висновок простий: суспільство хоче бути багатшим, родини хочуть мати вищий рівень життя, обмежуючи кількість дітей, мовляв, не повинні родитися непередбачувані діти.
  - Дитина, як продовження роду і як опора батькам.
  Згідно з таким баченням, багато віків панувало загальне переконання, що чим більше дітей, тим краще батьки мають забезпечену старість, а родина – довше триває. Ці обидва мотиви чисельності потомства, які міцно боронили непорушність людського життя від самого зачаття, ослабли. У сучасних суспільствах занепадає значення роду, а про старість кожен може подбати сам.
  - Дитина як дар Бога.
  Таке бачення функціонувало досить сильно в індивідуальній і суспільній свідомості й наказувало прийняти кожну дитину з радістю та вдячністю Богу, бо це було доказом Божого благословення. Воно давало дитині незаперечну підставу для її недоторканості. ЇЇ оберігав Господь. Це – так зване вертикальне бачення дитини досить ослабло сьогодні навіть серед віруючих. Натомість доходить до голосу чисто світського бачення - дитина - це справа батьків.
  - Дитина як результат взаємної любові чоловіка і жінки.
  Сьогодні це розповсюджене бачення. Воно має світську і релігійну інтерпретацію. У випадку релігійного бачення дитина трактується як наслідок співпраці Бога і батьків, а світський погляд також надає вартості дитини високу оцінку, але вона цілковито віддана в руки батьків. Це не гарантує дитині стабільної безпеки, як у першому випадку. Дитина, що розглядається виключно, як овоч чисто людської любові, може ставати нічиєю, коли тої любові взагалі не було при її зачатті або коли любов по якомусь часі ослабла, а то й взагалі згасла.
  - Дитина як сповнення особистих мрій батьків.
  Це бачення дуже приватизує дитину. Особиста потреба батьківства може бути заспокоєна вже при одній дитині, а кожна наступна може розглядатися навіть як перешкода у спокійному і досконалому вихованні вже існуючої.
  - Дитина як перешкода у реалізації власних цілей.
  Здобування освіти, кар’єра, реалізація свого хоббі, туризму, невпорядковане товариське життя. У випадку цього бачення, якщо чоловік і жінка навіть і вирішили мати дитину, то найбільше одну. Тут вони легко позбуваються кожного наступного зачаття.
  В останніх десятиріччях відбулася зміна у поглядах на дитину. При плануванні кількості дітей сучасні батьки не беруть до уваги зовсім або роблять це винятково рідко потреб народу, Церкви або власної родини. Не народжують, як їхні бабусі, щоб народ був чисельніший і міцніший.
  Прагнучи оберігати непорушність дитини, її права на народження, слід повертати у свідомість сучасної людини її тісний зв’язок з Богом, спільність людської любові з любов'ю Бога до людини.
  
  7. Навчання Церкви
  Традиція Церкви від самих початків вважає переривання вагітності за аморальну дію. Про заборону аборту знаходимо в “Дідахе” (І - ІІ ст.): “…Не вбивай дітей через згін плоду, ані не доводь їх до смерті після народження.”
  У душпастирській конституції Церкви “Радість і Надія”, де засуджено переривання вагітності, читаємо: “Слід із найбільшою турботою оберігати життя від самого його початку; викидання плоду, як і дітовбивство, є великими злочинами”.
  Папа Павло VI рішуче висловився у знаменитій енцикліці “Humane vitae”: “Ми мусимо ще раз офіційно заявити: пряме припинення вже розпочатого процесу розвитку дитини в організмі матері, передусім прямий, навіть якщо його здійснюють для лікувальних цілей – є недопустимим способом обмеження кількості дітей, і його слід абсолютно відкинути”.
  А Папа Іван Павло ІІ, проповідник родини у своїй епохальній енцикліці “Evangelium vitae” говорить: “Заявляємо, що безпосереднє переривання вагітності є свідоме вбивство невинної людської істоти”. Ця доктрина, стверджує Римський Архиєрей, опирається на природній закон і писане Боже Слово, передається Традицією і навчається особливим і загальним Учительським Урядом Церкви.
  
  8. Вихід із становища
  “Поводьтеся як діти світла! (…) Шукайте пильно того, що Господеві подобається. Не беріть участі у безплідних ділах темряви” (Еф. 5, 8, 10-12).
  У сучасному світі кожному християнину належить виробити в собі сильний критичний дух, що дозволив би розпізнавати “культуру життя” від “культури смерті”. Святіший Отець Іван Павло ІІ, який рік тому нас відвідав сказав:
  “Потрібна загальна мобілізація сумлінь і спільне етичне зусилля, аби запровадити велику стратегію захисту життя. Всі ми разом повинні будувати нову культуру життя, здатну піднімати і вирішувати нинішні, незнані колись питання людського життя. Розпочати слід із внутрішнього оновлення самих християнських спільнот. А допоможуть в цьому:
  1. чуйність сумління щодо вартості людського життя;
  2. нове відкриття нерозривного зв’язку між життям і свободою;
  3. поновне відкриття зв’язку, що поєднує свободу з істиною”.
  Цей шлях приведе нас до відкриття гідності своєї особи і особи ближнього. Велике місце у цьому загальному оновленні слід віднести людям, причетним до переривання вагітності. Ми, християни, знаємо, що немає гріхів непрощених, є гріхи нерозкаяні. Тому потрібно знайти в собі сили покаятися в тому гріху, щоби Господь дарував свою любов і жінці, і чоловікові, і лікареві, і вбитій ними в утробі матері дитини. Молитися за себе і за дітей, старатися покрити свій гріх багатьма добрими ділами. Сьогодні у нашій Церкві зароджуються рухи “За життя”, жінки-матері об’єднуються у молитовні спільноти при парохіях, молодь здобуває спеціальну освіту в галузі родинного життя, щоби працювати для своєї Церкви у ділянці виховання молоді до відповідального батьківства. Необхідно прищеплювати повагу до вартості життя. Помиляється той, хто думає, що нібито можна будувати справжню культуру життя, не допомагаючи молоді у розумінні й переживанні статевих почуттів, любові й життя в істинному значенні й тісному взаємопов’язанні. Статеві почуття – це багатство всієї особи, що “виражає своє глибинне значення, приводячи людину до принесення себе з любов’ю у дар”. Груба легковажність у статевому житті - один із головних чинників, що призводить до зневаги дітонародження. Тільки справжня любов здатна захищати життя. Тому слід брати відповідальність за чуттєве і статеве виховання передусім підлітків і молоді. Його стержнем має бути виховання чистоти як чесноти, яка сприяє зрілості особи і здатності пошанувати подружнє значення тіла. А відповідальне батьківство відкриває широкі та обнадійливі можливості використання природних методів розпізнання плідності. Наука обгрунтовує їх щораз точніше, і це дає можливість родині приймати моральні рішення. Солідна обізнаність принципів розпізнання плідності зумовлює вільну від страху перед неочікуваною вагітністю атмосферу співжиття подругів.
  Ретельна оцінка здобутків у цій галузі повинна здолати упередженість, яка все ще надто розповсюджена, й переконати подружжя також працівників медичних і суспільних служб у потребі відповідного вишколу.
  Пошана і подяка тим нечисленним братам і сестрам, які у період формування структур душпастирства родин у нашій Церкві, ціною власних зречень і жертв, не завжди оцінених, поширюють методи розпізнання плідності, дбаючи про моральні вартості свого народу.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Особисті узалежнення та їх суспільний вимір

  Особисті узалежнення та їх суспільний вимір
  Роман Прочко,
  менеджер Спільноти
  взаємодопомоги «Оселя»
  
  1. Вступ. Узалежнення – ілюзія близькості Бога
  Роздумуючи над страшною хворобою узалежнення, ще і ще раз запитую себе: “Чому так стається? Чого прагне і де так фатально помиляється людина, стаючи на шлях узалежнення? Які шляхи оздоровлення можливо окреслити?”.
  На думку приходять слова святого Августина:
  “Господи, Ти сотворив нас для себе, і наше серце не відпочине, поки не заспокоїться Тобою”1.
  Дійсно треба бути святим, щоби в кількох словах відобразити сенс людського існування. Багато людей навіть не розуміють, що це правда, реальність, яка – усвідомлено чи неусвідомлено – скеровує русло нашого життя; підпорядковує наші вчинки; створює голод, котрий необхідно наситити; пустку, котру необхідно заповнити. Бог створив нас для себе, а ми не знаємо, чого нам не вистарчає, що спонукає нас до пошуків, чому з'являється туга. Заглянути в глибину себе і зустрітись там з Ним – це довга вузька дорога. “Тісна брама і вузька стежка, що веде до Бога2” – каже Євангеліє. Для багатьох людей це абсурд – навіщо шукати вузьку стежку, коли є широка дорога. І цією широкою дорогою є те, що можна вже і зараз засмакувати, що може створити іллюзію близькості Бога – алкоголь чи наркотик. Одна наркоманка розповідала мені, що після першого у своєму житті уколу молилася: “Боже, дякую Тобі, що Ти дав мені це пережити”.
  Я теж переживав цю іллюзію в алкоголі, знаю, що це таке. Людина відчуває себе вільною, зникають внутрішні страхи, комплекси. Відчувається насолода, і їй подобається бути в тому. Людина перестає потребувати правдивого Бога. Перериває пошуки Його, а тугу за ним підмінює пристрасним прагненням наркотика, поступово все глибше входячи у пастку узалежнення. І пастка зачиняється. Широка приємна дорога задоволень та пристрастей допроваджує людину до стану рабства, її поведінка стає примусовою, дії суперечать здоровому глузду. Задоволення купується занадто високою ціною.
  Дуже важко допомогти такій людині, бо алкоголізм та наркоманія – це хвороби не тільки тіла і розуму, але й душі. І якщо тіло потребує детоксикації, для психики є безліч психоаналітичних і психокорекційних програм, то для спасіння душі необхідною є Божа ласка.
  Та навіть Божа благодать зв’язана з людською свобідною волею. А свобідна воля такої людини звикла вибирати гріх, який настільки зрісся з її єством, що світ сприймається через його викривлену призму. Чим довше людина живе у цьому грісі, тим більше стає кривди навколо нього, тим більше терплять близькі, всі, хто пересікається з ним на життєвому шляху. Тим більше страждає його власна душа, створена в Бозі і для Бога.
  
  2. Вихід з рабства
  Сама природа узалежнення є такою, що спрямовує людину до самознищення, рано чи пізно допроваджує її до стану відчаю. Важко описати цей неймовірний розпач і безнадію, в яких опиняється раб узалежнення. Неможливість вирватись з пастки озлоблює людину настільки, що вона часто п’є “насмерть”, вчиняє самогубство або проявляє агресію до інших. Можливо це звучить парадоксально, але спеціалісти з узалежнень стверджують, що чим нижче людина “опустилась”, тим потужнішим може бути її “підняття” до оздоровлення. Дуже часто потрібно досягнути свого дна, кажуть вони, щоб відштовхнувшись від нього, почати змінювати себе. Там, стоячи на дні, пізнавши згубність і неправдивість дороги, якою ішлося, у повній безнадії приходить усвідомлення свого безсилля перед алкоголем чи наркотиком, своєї життєвої поразки і того, що життям своїм вже керує не людина, а алкоголь чи наркотик. Саме на дні у всій досконалості робиться перший крок назустріч Божій ласці. Загнана у безвихідь, з самої глибини розпачу та болю, людина робить акт віри, що дає надію: “Я вірю, що існує Сила, Вища від моєї власної, і вона поверне мені здоровий глузд”3.
  Нехай ця Сила ще є абстрактною, невловимою, напівреальною – головне, щоб вона була доброзичливою. Сила, котрій я можу передати своє життя. Сила, котрій я можу передати свою волю. Сила, милосердя котрої є більшою від моєї грішності, від мого бруду. На таку Силу можна відкритись – а це означає прийняти Божу благодать.
  З власного досвіду виходу з узалежнення знаю, що в цей час говорити такій людині про суд та справедливість, це просто відкинути її назад, у пастку безнадії.
  Людина, що відкрилась на Ласку Божу; віддала своє життя і свою волю у руки Милосердя; скуштувала, який добрий Господь – наповнюється вірою, надією, бажанням йти далі. Виникає внутрішня потреба покаяння, іспиту сумління. Не тоді, коли людина була на дні і потребувала просто ласки, як дару, а тепер, коли прийнявши ласку, вона може зробити чесний аналіз свого життя. Визнати перед Богом, людьми і, що найважче – перед собою, справжню природу своїх помилок. Це болісний процес, тернистий, але саме він веде до визволення. Правда про своє життя, правда про себе, про хворобу, свій спосіб мислення та дій дає пізнання помилковості вибраного шляху, помилковості тієї широкої дороги. В цей час приходить розуміння правдивості вузької стежки, що веде до Бога. Людина приводить себе до готовності внутрішньої зміни, вже не вимагає, а з зародком покори просить Бога про неї. Готовність ця означає, що вона прийшла до усвідомлення не тільки потреби Божої благодаті, але й того, що з Божою ласкою треба взаємодіяти, співпрацювати. Не легкість та доступність насолоди від алкоголю і наркотика, а праця, результатом котрої є “благодать за благодать”4. В цьому і є вузькість стежки. Бо тепер Божа ласка вже не приходить як дар, а є також результатом людських зусиль. І найперше ці зусилля скеровуються на надолуження за минулі провини. Іти прохати прощення, прощати самому, миритись з людьми, котрих ненавидиш, і віддавати борги тим, ким нехтуєш – це велике упокорення, велика школа любові. Відштовхнувшись від “дна”, випливши на поверхню, у цій школі людина вчиться “ходити перед Богом”. Спотикаючись, падаючи, помиляючись – але вже перед Богом, а це означає – встаючи і виправляючи помилки. Бо кожну мить вона знову стає перед вибором, якою дорогою іти – широкою чи вузькою. Тепер виникає потреба у молитві. Молитві за те, щоби пізнати волю Божу відносно себе і бути здатним виконувати її. Молитві, яка веде до духовного пробудження, що полягає у свідомому і добровільному виборі “вузької стежки, що веде до життя5”, а любов до Милосердного Спасителя, спонукає ділитися доброю новиною з іншими людьми, з тими, хто ще страждає під гнітом узалежнень. Бо кому повірять ті, хто ще страждає, як не своїм братам і сестрам, в котрих Бог сотворив перетворення. Ці люди для них є живим свідченням Христа і доказом Його існування. Є тим, до чого можна доторкнутись, як Томі і розгубленим апостолам, щоб повірити.
  
  3. Закінчення. Роль “тверезих алкоголіків” і духовенства в оздоровленні ще страждаючих
  Багато “тверезих алкоголіків та наркоманів” (тих, хто перестали вживати алкоголь і наркотики), власне і виконують таку місію солідарності своїм життям з Богом, даючи надію тим, хто вагається. Це здійснюється, перш за все, у групах взаємодопомоги Руху Анонімних Алкоголіків, що вже функціонують при кількох парохіях.
  “Тверезі алкоголіки” можуть суттєво допомогти духовенству у праці з узалежненими та їх родинами. Можуть бути ініціаторами і аніматорами клубів тверезості при парохіях. Цінною була би їхня робота у реабілітаційних центрах, рішення про створення яких прийнято Синодом Єпоскопів Києво-Галицької Митрополії.
  І ще одне, про що обов’язково хотілося б сказати.
  Людям, що почали нове, тверезе життя, часто дуже важко пристосуватися до суспільства, де виживають сильніші, до відповідальності. Багато з них ніколи не мали родини, або втратили її. Багато з них не мають навичок тверезого життя, тверезих стосунків в сім’ї, на роботі, з друзями. Та й все колишнє оточення спонукує їх вернутись до минулого життя.
  Доброю би була можливість створення безпечного сприятливого середовища – спільноти взаємодопомоги, де б такі люди могли разом жити та працювати, де би відроджувались і формувались нові особистості, що добровільно стали на шлях зміни способу мислення, зміни світогляду. Після життя у спільноті для суспільства, Церкви, для інших алкоголіків, для тих, хто не вірить, вони були би живим, реальним свідченням, що Милосердний Бог існує.
  “А роль духовенства, – цитуючи слова римо-католицького отця Кристофора Костелецького, – стосовно алкоголіків та наркоманів найкраще змальовує євангельська сцена “Дорога до Емаусу”. Потреба дружнього приєднання до мандрівників, переповнених неспокоєм, страхом та болем, потреба порозмовляти, вислухати, порадити, роз'яснити, показати вірний напрямок, а потім дискретно усунутись заради мандрівників. Щоб вони могли дозріти і свідомо використати все, про що довідались, щоб потім донести допомогу іншим: ще терплячим, сумним та розгубленим”6.
  Використана література
  1. Новий Завіт. – Вид. Українського Католицького Університету ім. Св. Климентія Папи: Рим, 1989.
  2. Анонімні Алкоголіки. – Вид. Alkoholics Anonimous World Services, Inc. New-York, 1994.
  3. Матеріали апробовані Спільнотою АА Варшавського регіону.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Корупція як соціальний феномен

  Корупція як соціальний феномен
  і як моральна проблема
  
  Андрій Костюк,
  завідувач юридичним відділом
  Львівської Богословської Академії
  
  1. Вступ
  Після більш ніж десяти років незалежності процес створення в нашій державі громадянського суспільства ще далекий до завершення. Більше того, ентузіазм і оптимістичні сподівання перших днів незалежності в свідомості багатьох людей поступились місцем скепсисові і похмурим прогнозам на майбутнє. Складається враження, що ще не сформована повністю держава вже почала занепадати, а суспільство формується радше за латиноамериканським ніж за європейським зразком.
  Серед причин такого стану справ часто називають значне поширення корупції в державі та в суспільстві в цілому. Дехто навіть вважає, що всі щаблі державного апарату наскрізь пронизані корупційними стосунками, які творять замкнену систему. Така ситуація тривожить всі кола суспільства і потребує всебічного вивчення, оцінки і наполегливої праці для її виправлення.
  Роль навчального уряду Церкви у вирішенні цього питання полягяє в аналізі явища корупції з моральної точки зору, тобто з перспективи гідності людини та її призначення жити в спільноті, а також в моральній оцінці ситуації, що склалася. Церква повинна також наголошувати на тих моральних принципах, наслідування яких є необхідною передумовою для вирішення цієї проблеми. Пропонування ж конкретних заходів і реформ для виходу з кризи є прерогативою фахівців і політиків. Думки церковної ієрархії в останньому випадку мають дорадчий, а не нормативний характер.
  На жаль, проблема корупції не є достатньо вивченою з точки зору філософської етики і морального богослов’я. А правильний аналіз та оцінка цього явища мають не тільки теоретичне, але, в першу чергу, практичне, пасторальне значення, особливо в сучасних умовах поширеності цього явища.
  
  2. Опис явища
  Для того, щоб не загубитися в деталях і відмінностях, які має корупція в різних сферах суспільного життя, ми зупинимось в основному на розгляді цього явища в сферах державної влади і управління та деяких галузях, що контролюються державою.
  Корупцію можна визначити як непередбачені або прямо заборонені законом стосунки між уповноваженим представником держави (далі – представником) і громадянином чи організацією, який зацікавлений у вчиненні представником певних дій, чи в його бездіяльності (далі, клієнт). Ці стосунки вигідні як представникові, так і клієнтові, але вступаючи в них, представник порушує свої обов”язки перед державою, яка доручила йому виконувати певні функції.
  Беручи участь в корупційних стосунках, клієнт сподівається одержати додаткову вигоду, яка була б недоступна йому без корупційного сприяння збоку представника або доступ до неї був би важчим, ніж при такому сприянні. Представник же сподівається отримати від клієнта винагороду, одержання якої не передбачене договором між представником і державою. При цьому сама послуга, яку надає представник клієнтові, може бути як складовою частиною його службових обов’язків, так і прямо їм суперечити. Важливим є те, що представник не просто виконує те, що йому доручила держава, а, використовуючи своє становище, вступає в несанкціоновані стосунки з клієнтом.
  Таким чином від корупції, в першу чергу, страждає встановлений державою правопорядок і функціонування державного апарату. Крім того, корупція може мати багато інших негативних наслідків, до яких ми повернемося нижче.
  
  3. Моральна оцінка корупції
  В нормальному суспільстві, інституції якого спрямовані до досягнення спільного добра, корупція, без сумніву, є не лише руйнівною для суспільства, але й моральним злом та особистим гріхом, який повинен бути засудженим. Корупція, зокрема, містить такі аморальні елементи:
  1) Порушення закону. Як вже зазначалося корумпований представник порушує свій договір з державою і порушує загальнообов’язковий до виконання закон. Таким чином він не виконує моральний обов’язок – діяти у відповідності з приписами легітимної влади.
  2) Шкода для спільного добра. Загальнообов’язковість приписів легітимної влади випливає з того, що ці приписи видані для захисту і розвитку спільного добра суспільства. Метою корупційного діяння є не спільне добро, а особиста вигода представника. Спільному ж добру наноситься шкода: безпосередня (коли клієнт незаконно збагачується за рахунок спільного добра) або опосередкована (коли сторони хоч і не шкодять прямо спільному добру, але занедбують його, ставляться байдуже до його розвитку).
  3) Часто в результаті корупційних дій страждає розподільча справедливість, і клієнт збагачується за рахунок інших членів суспільства. Таким чином іншим членам суспільства може наноситись пряма шкода, за яку несуть відповідальність учасники корупційних стосунків.
  4) Обман. Оскільки корупція заборонена і карається законом, учасники корупційних стосунків змушені приховувати їх чи навіть надавати їм видимості законності. Це часом веде до прямого обману, який є заборонений з моральної точки зору.
  
  4. Корупція і структури гріха
  Описана в попередньому розділі оцінка корупції є чинною для тих держав, де переважна частина населення і державних службовців готові виконувати прийняті державою закони. Така ситуація склалася зараз, наприклад, в США і більшості країн Західної Європи. Однак в багатьох інших країнах в т.ч. і в Україні через різні економічні, політичні, історичні і культурні обставини настанова більшості членів суспільства до державних законів є далекою від безумовного їх визнання. Тому явище корупції в цих суспільствах має свої особливості і вимагає окремого дослідження.
  В багатьох суспільствах крім приписаного державними законами стандарту поведінки є ще й “неформальний” але ефективний на практиці стандарт. В країнах з подвійним стандартом більшість членів суспільства орієнтується радше на неформальний стандарт, а державні закони сприймаються як неможливі до виконання, або взагалі, як порожня риторика. В результаті цього в суспільстві складається своєрідний консенсус щодо того, що державні закони не варто сприймати всерйоз, а потрібно дотримуватись неформального стандарту.
  Корупція в такій ситуації часто стає складовою частиною неформального стандарту, проникає у всі державні органи і набирає великих масштабів. За таких умов боротьба з корупцією рідко йде далі закликів і грізних постанов, а поодинокі судові процеси за звинуваченнями в корупції найчастіше є засобом зведення політичних порахунків або проведенням політичних компаній, жертвами яких стають деякі другорядні чиновники.
  Особливих масштабів подвійні стандарти і корупція набирають в економічній сфері, де фактично всі підприємці виявляються втягнутими в тіньову економіку, а ухилення від сплати податків і дача хабарів різним державним чиновникам виявляються необхідною передумовою для можливості ведення будь-якого бізнесу.
  Складається враження, що в такій ситуації кожен окремо взятий індивід, щоб успішно вирішити свою проблему чи щоб утриматись на службі, повинен вступити в корупційні стосунки. Корупція стає частиною системи управління, і той, хто не бере в ній участі, системою відторгається. Це стосується як рядових громадян (клієнтів), від яких чекають дачі "неформальної" винагороди, так і державних службовців (представників), чиї колеги по роботі і керівники очікують, що вони будуть поводитись так, як це прийнято в даній установі.
  Виникає питання, чи окремо взята особа є морально винною, якщо вона бере участь в корупційних стосунках. Беручи до уваги, що ця особа не створювала системи корупції в державі, але знає про її існування і повсюдний характер. Така особа може вважати, що вона не порушує загальновизнаного в суспільстві правила, коли вона, наприклад, дає чи бере хабар. Такі корупційні стосунки можуть не містити ні елементу обману, оскільки є загальновідомим, що в подібній ситуації корупція є звичайним явищем, ні елементу шкоди для інших, оскільки очікується, що кожен в подібній ситуації може вчинити так само.
  Виходячи з наведених міркувань, можна зробити висновок, що за умови існування в країні загальновідомої і повсюдно практикованої системи корупції, без участі в якій неможливо реалізувати свої законні, з моральної точки зору, права та інтереси, окремо взятий індивід не має моральної вини, коли вступає в корупційні стосунки. Під це правило, однак, не підпадають випадки, коли в результаті корупційних стосунків наноситься пряма шкода третім особам, наприклад, коли хтось підкуповує суддю, щоб той виніс несправедливе рішення зашкодивши його супротивникові.
  Чи з цього випливає, що корупція може бути нормальним, з моральної точки зору, явищем, яке не є порушенням справедливості в суспільстві? В наступному розділі буде зроблена спроба показати, що корупція незмінно має негативний вплив на суспільні інституції і створення умов для її розвитку та поширення, безумовно, є моральним злом. Морально виправданими, але не морально добрими чи морально нейтральними, можуть бути лише вимушені корупційні вчинки тих громадян, що знаходяться в ситуації, яку вони не створювали, але типовим виходом з якої в даному суспільстві є корупційна взаємодія.
  В документах Римського Апостольського Престолу зустрічається термін “структури гріха”. Цей термін означає суспільні інституції, де панує несправедливість, визиск, неуцтво. Поширення корупції часто, якщо не завжди, є супутнім явищем і наслідком “структур гріха”. В той же час навіть загальноприйнята корупція сприяє поширенню несправедливості в суспільстві і руйнуванню суспільних інституцій. Розглянемо, яким чином це відбувається.
  
  5. Наслідки корупції
  В попередньому розділі стверджувалось, що корупція може бути морально виправданою за наявності ряду умов, однією з яких є загальноприйнятість, типовість корупційної взаємодії в даній ситуації. Суспільний консенсус тут, однак, не є достатнім, щоб зробити корупцію нормальним припустимим явищем. Згода громадян в цьому випадку не є достатньою з таких підстав:
  1) В корумпованому суспільстві велика шкода наноситься спільному добру. Складається враження, що громадяни дійшли згоди про те, що кожен повинен піклуватись тільки про себе. Егоїзм тоді стає нормою життя, а типовою настановою до ближніх є байдужість, ворожість, або бажання їх якось використати. Така настанова хоч і не є обов`язковою в кожному конкретному випадку корупції, але вона, безперечно, набуває великого поширення і негативно впливає на душі людей.
  2) На практиці часто важко встановити чітку грань між нешкідливою для інших корупцією і такою, що порушує легітимні права та інтереси інших людей. Лише мало хто задумується над тим, шкодять його корупційні стосунки іншим, чи ні. Для багатьох людей зрозумілим є лише те, що корупція – це допустимий спосіб вирішення своїх проблем і боротьби за свої інтереси. А якщо така людина ще й має описану в попередньому абзаці настанову до ближніх, то їй дуже легко буде використати корупційні стосунки для отримання несправедливої вигоди.
  3) Якщо між сторонами корупційної взаємодії виникає спір, то його неможливо вирішити правовим шляхом, наприклад, через суд. Часто, щоб притягнути винну сторону до відповідальності, ображена сторона може вдатись лише до відверто злочинних методів, наприклад, звернутись за допомогою до мафіозних структур (рекету).
  4) Далеко не всі можуть вирішити свої проблеми за допомогою корупції, знайти “потрібну людину”, домовитися з нею, далеко не всі мають достатньо коштів, щоб заплатити хабар чи достатньо впливу, щоб віддячитись іншим способом. Як правило, найбільше виграє від корупції верхівка і середній клас суспільства. Найбідніші ж верстви часто виявляються тими, кого корупція ще більше упосліджує і визискує.
  5) Корупція сприяє створенню в державі загального клімату беззаконня. Громадяни вчаться не сприймати всерйоз будь-яких державних законів і всюди, де можливо, ухилятись від їх виконання. Така ситуація, в свою чергу, веде до зростання злочинності і підриву суспільних інституцій. Все це створює обстановку нестабільності в державі, що за наявності деяких інших негативних обставин може закінчитись соціальним катаклізмом.
  В жодному суспільстві корупція не вважається нормальним явищем. Її існуванням незадоволені навіть багато з тих, хто вдається до неї. Багато підприємців, державних чиновників та інших громадян раді були б не вступати в корупційні стосунки, якби вони могли вирішити свої проблеми законним шляхом. В той же час вони не готові поодинці відмовлятись від загальноприйнятої системи корупції (для багатьох з них така відмова означала б загибель власної справи, втрату роботи або інші неприємності). Таким чином корупція засмоктує все глибше і поширюється на нові сфери суспільного життя (навіть такі безконфліктні, як освіта чи соціальне забезпечення). Суспільство, оповите корупцією, потрапляє ніби в порочне коло, з якого йому потім важко вибратись.
  
  6. Пошук шляхів виходу
  Оскільки ця доповідь присвячена моральному аналізу явища корупції, тут не місце для детального розгляду можливих політичних і правових шляхів виходу з кризи. Навряд чи запровадження ще важчих покарань ніж ті, що передбачені зараз, вирішить проблему. Покарання часто неможливо застосувати через кругову поруку, або вони стають знаряддям зведення політичних порахунків. Потрібно радше подбати про створення прозорої системи законів, яка давала б громадянам можливість вирішувати свої проблеми, не вдаючись до корупції.
  Не менш важливою, однак, є проблема моральної настанови керівників держави. Без їх бажання служити спільному добру будь-які політичні чи правові кроки можуть погіршити ситуацію. Ще античні філософи зазначали, що влада одного (монархія), влада кращих (аристократія) або влада народу (демократія) може бути доброю, якщо правителі дбають про спільне добро, або злою, якщо правителі надають пріоритет власній вигоді.
  Ми живемо у формально демократичному суспільстві, яке для свого існування потребує відповідальних громадян, готових працювати для добра своїх ближніх і держави в цілому. Потрібні громадяни, що свідомі своєї людської гідності і гідності інших, і які відчувають свою причетність до спільноти. Відродження людських душ є необхідною передумовою подолання корупції та встановлення правопорядку в державних інституціях.
  Процес оновлення суспільства в цьому напрямку не може початися без відвертого обговорення проблеми і чогось, на зразок колективного навернення. Потрібно розбудити в суспільстві настанову внутрішнього несприйняття явища корупції і бажання його викорінити. Тут велику роль може відіграти Церква як осередок і притягальний центр морального життя суспільства.
  
  7. Пропозиції щодо конкретних заходів у цьому напрямку
  Що ж конкретно може зробити Церква в цій справі. Не претендуючи на вичерпність чи тим більше на дачу яких-небудь вказівок іншим, приходять на думку такі пропозиції:
  Дослідити, яку моральну оцінку дають духовенство і миряни явищу корупції. Таке дослідження дало б можливість визначити глибину моральної проблеми, і на які її аспекти треба звернути особливу увагу в пастирській роботі. Для цього можна було б розповсюдити серед духовенства і свідомих мирян анкету чи вдатись до інших методів з`ясування їх думки на цю тему.
  Проголосити моральне вчення Церкви з питань корупції, враховуючи пастирську доцільність і особливості української ситуації. Особливу увагу потрібно звернути на те, коли індивідуальні прояви корупції є безумовним моральним злом і тяжким гріхом, а коли вони є лише повсякденним гріхом чи моральною недосконалістю, породженою несприятливими обставинами. Необхідно також наголосити на руйнівних наслідках, які має корупція для суспільства, та на відповідальності, що лягає на плечі державних і громадських діячів.
  Сприяти широкому обговоренню проблеми на парафіальному, протопресвітерському і єпархіальному рівнях, в засобах масової інформації, громадських організаціях та ін. Поширювати моральне вчення Церкви на цю тему і закликати до колективного навернення.
  Важливим в цій справі є добрий приклад. Багатьох людей надихає і додає мужності знання про те, що хтось в подібній ситуації не поступився принципами і переміг. Героїзм одиниць, таким чином, стає поштовхом до більш сміливої і достойної поведінки багатьох.
  Жодна людина не є всесильною. Не є всесильною і Церква як людська організація. Але нашим покликанням і обов’язком є працювати на Божій ниві, навіть якщо здається, що завдання нам не під силу. Там, де сама людина приречена була б на поразку, за Божою поміччю вона може робити чудеса. Мусимо завжди пам’ятати, що в житті не буває безнадійних ситуацій, навіть якщо зараз нам не дано бачити вихід. Християнство – релігія оптимістична, хоч вона цілком свідома, яку силу має в світі зло. Християни також є «сіллю землі» – малим числом, здатним робити великі справи, якщо з ними є Бог.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Соціальні проблеми молоді

  Соціальні проблеми молоді
  
  
  єрм. Йосиф Мілян,
  Голова Патріаршої Комісії
  у справах молоді
  
  1. Вступ
  Для будь-якої людини, що живе на Землі, від віків незрушною аксіомою залишається твердження про те, що людська особистість – вже сама по собі, як така, – є істотою суспільною. Святе Письмо виразно зазначає (див. перше оповідання про творіння людини), що чоловік є “приречений” Богом на постійне спілкування з іншим “образом і подобою Божою”. З нею він вступає в тісний есенціальний контакт. Ці відносини не є спорадично та вибірково ведені якимись власними вподобаннями чи обопільними симпатіями, а ніби за внутрішнім зовом усього свого єства (на образ Божий сотворив її, чоловіком і жінкою створив їх – Буття, 1,27). Цей суспільний вимір буття кожної людської особи надзвичайно яскраво прослідковується, як прототип того, що ми звикло окреслюємо словосполученням “родинне вогнище”. Це “найінтимніша сфера найтісніших та найглибших взаємовідносин між двома (базисно) особистостями”, ціллю якого є взаємна допомога та обопільна доповнюваність його складових. В листі до християн Ефесу (Еф. 5, завершальні стихи), божественний Апостол народів вияснює своїм духовним дітям цю правду, дивлячись на неї ніби через призму спасительного зв΄язку Христа зі Своєю Церквою. Оскільки Церева є, то кожен християнин як такий і будь-яка тверезо мисляча людина доброї волі не може залишатися осторонь справи вирішення цілого комплексу болючих проблем, що, мов Дамоклів меч, нависли над сучасним нам суспільством.
  Тож дозвольте мені представити до вашої уваги три питання:
  - організація парохіяльних молодіжних гуртків як практична допомога у пробудженні релігійної ідентичності юних людей;
  - чистота передшлюбних взаємовідносин між хлопцем та дівчиною як запорука щасливого їх подружнього майбуття і пов΄язані з цим проблеми контрацепції та навмисного дітовбивства ще в утробі матері;
  - роль чернечих чинів і згромаджень у справі подолання наслідків економічної та моральної кризи українського суспільства,
  
  2. Допоможім молоді самоідентифікуватись
  Хотів би звернути увагу шановного Собору на результати соціологічних опитувань серед молоді (оскільки це потенціал нашої Церкви), що його було проведено в 1999-2000 рр. Лабораторією соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи (у Львові). Темою досліджень було “Духовно-релігійні орієнтації української молоді: Захід, Центр, Південь-Схід”, опитування проводилося серед учнів вищих навчальних закладів та середніх спеціальних навчальних закладів Києва, Львова, Дніпропетровська й Одеси, а опрацьовано було всього понад 600 анкет. Так от, у відповідності до результатів даного соціологічного дослідження багато кому з нас, тут присутніх, доведеться, мабуть, поламати деякі наші стійкі стереотипи стосовно “традиційно глибокого внутрішнього світу” представників сучасної нам галицької молоді та “пасивного щодо релігії взагалі й особистої духовності зокрема” відношення молодих громадян нашої держави на Півдні та Сході України.
  Відповіді пересічного (наголошую, пересічного, – і цим “грішить” будь-яке соціологічне опитування) галичанина, молодого, високосвіченого, ерудованого та ніби-то допитливого до світу, в якому він живе, світу бурхливих змін та розвитку, який вимагає адекватної реакції на всі ці перетворення – як позитивні, так і негативні, є переважною шаблонними, негативно “традиційними”, відчуженими, позбавленими, так би мовити, власного “Я”, цілковито безучасними. І тут зовсім не йдеться про те, що хтось з опитуваних заявив щось на зразок: “Це моя приватна справа, я не зобов’язаний давати вам відповідь на питання, що стосуються світу моїх внутрішніх переживань”, а радше про несміливість виразно, підкреслено особисто поставитись до вирішення певних екзистенціально насичених запитань та конкретних реалій сьогодення в їх аплікації на систему віковічного взаємозв’язку людини та Бога.
  Натомість відповіді учасників опитування на Сході та Півдні (частково – і в Центрі) України виявили хоча і не повіальне, однак стале і прогресивно зростаюче в часі зацікавлення місцевого юнацтва одвічними проблемами людського існування в суспільстві собі подібних особистостей, яким притаманні відчуття співіснування з чимось Вищим, Надприродним, Божественним, Богом-Особою (Особами). Їхня жива участь, їхня “доросла зрілість”, якщо бажаєте, їх вболівання бодай би за самого себе, за свою особисту участь в “поза-житті”, є направду, показовими та збудовуючими.
  Ствердження цього факту вимагає від нас, не дивлчись на конкретне місце реалізації нашого служіння, як душпастирів, ченців та активних в церковному житті мирян УГКЦ, прикладення максимальних зусиль щодо пробудження особистої релігійної свідомості кожного віруючого або оглашенного нашої Церкви, а цього можна досягти лише шляхом голошення Христового Євангелія на основі власного досвіду життя у вірі та якнайбільшою інтеграцією представників “церковних структур”, людей від Церкви“ у всі сфери життя українського юнацтва. Щоби здійснити це, не слід спрощувати, зневажати чи “розмивати” ці структури, зовсім ні. Але священнослужитель, чернець чи мирянин, котрий виконує в Церкві якусь суспільну функцію (а мусимо стриміти, щоби таку функцію дійсно виконував кожен вірний нашої Церкви). Наприклад, через реальну участь в тому чи іншому братстві активного, не тільки молитовного спрямування, а щось на зразок “тимурівської команди” для молоді. Для старших же повинна бути надана можливість служити Церкві і конкретному ближньому в біді через різноманітні припарохіальні спільноти, – щось на зразок “показова християнська родина”). Скажімо, чи не міг би парох, котрий дійсно дбає про майбутнє Церкви, про молодь, бо і сам молодий (принаймні, духом), зорганізувати при парохії якийсь турнір чи змагання дворових футбольних команд? Чи не могла би прижитися ця ініціатива і в її міжпарохіальному вимірі? Я певен, проблеми з коштами на призовий фонд не буде, а спонсори знайдуться завжди, лиш треба бути парохові більш активнішим в полагодженні всіх цих проблем. Результат доведеться чекати недовго. Подібних ініціатив придумати можна багато. Але, на жаль, практичний досвід їх реалізації і надалі залишається лише чимось бажаним ще не здійсненим. А уявіть собі тільки, скільки нових людей змогло би, зацікавившись таким-от собі чисто світським заходом, вперше прийти до контакту зі священнослужителем, контакту живого, в обстановці не-сакральній, а у вирі сьогодення. Проста розмова, щира молитва “на початку кожного діла”, гаряча проповідь – ось Вам і прихід “новачка” в таємниче життя Церкви. Перша його молитва в храмі, нерішуча, непевна, але під дбайливим наглядом справжнього душпастиря – це і є прямий і безпосередній контекст звичайного втілення Божої благодаті навернення. Від цікавого – до корисного, так рухається в цьому світі всіляке пізнання, і Бог, який створив цей світ, як виглядяє, наразі не хоче у ньому нічого змінювати. Задумаймося над цим сьогодні, адже до цього ми мусимо раніше чи пізніше, все ж таки якось пристосуватися. Краще зробити це вже тепер, зараз.
  
  3. Шукаймо зразкові родини
  Ні для кого не є секретом той факт, що спільне життя української родини (в тому числі і греко-католицької принаймні номінально) є під загрозою і переживає період поважної та тяглої в часі кризи. Причин тому багато, і вони є дуже різними за своєю природою і походженням: падіння моральних устоїв та підвалин спільного співжиття подругів (як теоретичне – за рахунок неправильного виховання, так і практичне – як наслідок повальної політики тоталітаризму), негативний вплив Західної культури (а радше, безкультур΄я в сфері статевих та чисто емоційних взаємовідносин між чоловіком та жінкою), загострення економічної кризи (феномен так званої “примусової трудової еміграції” і т.д.) тощо.
  Як наслідок, Україна – історично загальновідома у світі добропорядністю та майже прикладовим спокоєм родинних взаємовідносин – є прикладом “успішного проведення неоголошеної цілому людству війни”. Так омріювана нами впродовж багатьох років свобода переросла з часом в акцію масового знищення щорічно, – у відповідності до даних офіційної, я підкреслюю, офіційної статистики, більш як мільйона цілковито невинних життів!
  Україна не пасе задніх і в горезвісному списку країн, в яких інститут державного і, на превеликий жаль, церковного подружжя є зреалізований далеко не найкращим чином і поважно потерпає від практики частих “світських” розлучень (статистика, конкретні дані на 2001-2002 рр. з районних ЗАГСів Львова) та численних церковних уневажнень св. Тайни Подружжя (дані з Митрополичого Трибуналу за 2001-2002 рр.). Недостатнє статеве виховання в колі сім΄ї, негативний приклад родинного співжиття, брак специфічної християнської освіти, невистачальна співпраця священиків з медиками та численні фактори суб’єктивного та об’єктивного плану, які спричинюють до утворення величезої прогалини в свідомості як підростаючого покоління, так і літніх вже людей стосовно відповідальності перед Богом і суспільством в безпосередньому з’язку з темою чистоти статевих взаємовідносин між чоловіком і жінкою в шлюбі та поза ним і до проблематики масового використання контрацептивів. І це ще далеко не повний перелік всіх негативів, що ними просякло життя української родини, котра ще якихось сотню років тому виглядала цілковито інакше і поставала й вимальовувалася у більш привабливому, а в порівнянні до реалій сьогодення, майже ідеальному світлі.
  Здається, що Церква (як Вселенська взагалі, так і наша Помісна ЇЇ частина), є цілком свідомі цієї загрози. Яскравим свідченням подібного розуміння є ціла низка, в яких раз за разом, і то з наростаючою силою, стверджується незмінність основоположних принципів християнського віровчення щодо даної проблематики в різкому контрасті з цілковито секуляризованою дійсністю нашого сьогочасного буття.
  Одначе, і надалі невирішеною залишається проблема практичної їх реалізації в конкретних суспільних умовах. На мою думку, так трапляється тому, що ми занадто мало вимагаємо від наших владних державних структур, від тих, кому делегували нашу законодавчу владу, залишаючись, як це не соромно констатувати, лише “статистами, що заносять молитву до Бога”, в кращому випадку, і це – в той час, коли слід енергійно і рішуче діяти. Чи ж не пора вже нам самим (через власні, церковні ЗМІ) показати широкому загалові, всьому українству, а то й усьому світові, направду стомленому від засилля деморалізуючих негативів, приклад хоча би християнського життя подругів в родині (які вони, ці “прості” святі християни з дітьми, на роботі, в храмі тощо)! Адже подібні родини є таким рідкісним явищем на тлі нашого суспільства! Тож чому би нам, вірним греко-католикам, не виступити з подібною ініціативою на державному рівні, ініціативою, котра оглядала би права “нормальної більшості” (в статевому, культурному тощо плані)! Чому би не подбати про наше “свідчення перед світом”. Чому би нам, а зокрема особам. богопосвяченого життя (про це мова йтиме далі), замість того, аби обмежувати себе вряди-годи формальною “катехизою” в школах, де нас не завжди сприймають, не вкласти грошей та зусиль для того, щоби прийти в ті ж таки загальноосвітні або спеціальні навчально-виховні чи медичні заклади в якості компетентних та визнаних державою й широким загалом громадськості викладачами та лікарями!?
  Повертаючись до проблеми церковного уневажнення шлюбу, з гіркотою стверджую, що величезна кількість подружніх пар оправдовує фіаско своїх родинних взаємовідносин оправдує цілковито суб’єктивними причинами, типу “нерозуміння істотних обов΄язків шлюбу” тощо. А це свідчить ні про що інше, як про величезні та вопіющі прогріхи з боку священнослужителів при проведенні душпастирської роботи. Чи не міг би компетентна влада церковна якимось чином підготувати формуляр із роз΄ясненням всіх перешкод, котрий би закінчувався словами: “Нас, … та …, що приступаємо до св. Тайни Подружжя, було про це проінформовано, навчено, ми зрозуміли, усвідомили, тож скріплюємо це наше твердження нашими власноручними підписами…”??? Скільки уневажнень (читай: Божої благодаті) можна було би уникнути таким чином, скільки згіршення світові можна було би уникнути!!!
  
  4. Ченці повинні діяти інакше
  Стосовно ролі чернечих чинів і згромаджень в справі подолання наслідків економічної та моральної кризи українського суспільства буду коротким. Чи не пора би нам в якийсь спосіб спробувати, подібно до наших братів і сестер бодай на тому ж такиЗаході,що став таким близьким до еас в останні роки, “прорвати” ту завісу, котра відмежовувала нас від решти суспільства, і здійснити спасенну заповідь Христа в служінні своєму ближньому через повну посвяту свого життя справі “заліковування ран” нашої української спільноти. Досі наша діяльність була якоюсь вже аж занадто “академічною”, ми ніби є в лікарнях, в школах, деінде, – де нас чекають. Але ми досі не змогли ще зреалізувати повністю своїх паралельних та конкурентноспроможних з державою та приватними підприємцями лікарень, шкіл, сиротинців, ба й навіть тепличних господарств (а чому би й ні?). Сумніваюся, що це надто пошкодило би молитовному духові нашого чернецтва, котре в своїй більшості, вже від моменту існування (маю на увазі багато наших чинів та згромаджень) було і залишається зорієнтованим на паралельні західні відповідники, котрі, властиво, зуміли зреалізувати обрану собі ними ж ту чи іншу харизму суспільного служіння на всі 100 відсотків.
  
  5. Закінчення
  Є ще багато інших проблем, котрі я просто не наважуюся наразі порушити перед Вами. Наголошую ще раз, питання зараз стоїть не у виясненні своїх позицій щодо тих чи інших явищ і подій суспільного життя, не в теоретичному ствердженні всім і без того відомих принципів християнської моралі, а в дійсно конструктивній і конкретній праці з метою подолання бодай би одного з негативів нашої соціальної дійсності. Тільки це дасть нам певність, тільки це пробудить нас від того “пасиву”, в якому ми ще перебуваємо, тільки це сколихне і потягне за собою масии людей, які допомагатимуть нам спасти себе, реалізуючи і їхнє спасіння.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Катехитичний довідник як приклад конкретних вказівок християнам

  Катехитичний довідник
  як приклад конкретних вказівок християнам
  
  о. д-р Стефан Батрух,
  Перемишльсько-Варшавська Архиєпархія
  
  1. Вступ
  У катехитичному правильнику УГКЦеркви в четвертому розділі Першої частини пишется про природу, мету і завдання катехези. Читаємо там наступне: “Катехиза – це суто церковна діяльність, бо Церква покликана бути вчителькою віри. Церква передає живу віру – джерело нового життя. Діючи так, вона відкриває себе як мати дітей, народжених у Бозі дією Святого Духа. Церква вводить людей у свою велику родину.”
  А в Кодексі Канонів Східніх Церков, зокрема у 617 каноні катехізацією називаєтся “впорядкований процес вивчення Христової науки, поєднаний із щоденним зближенням з Його Особою, завдяки чому формується справжній Христовий учень, віра якого стає чим раз більш зрілою.”
  Зі сказаного вище видно, що життя християнина мало б спиратися на спільноті з воскреслим Христом, яка виражається не тільки в наслідуванні Його думок і вчинків, але в першу чергу у “неустанному триванні при Ньому”. Уподібнення християнина до Христа у зовнішній спосіб через життя в чеснотах, а в сенсі внутрішньому – через особисте возз’єднання, що приводить до життя в Христі.
  Тому християнин, який прямує до освячення, чинить це за допомогою Христа і в єдності з ним, відкидаючи все, що могло би стати на перешкоді. Метою християнського життя є наслідування Христа в міру Його Втілення і згідно з покликанням кожного. Духовна єдність із Христом, спричиняє те, що людина народжується до нового життя. Спосіб життя, мислення, відчуття і діяння Ісуса стає через причастя з Ним способом життя християнина. Свою відданість Богові він засвідчує поведінкою, згідною із заповідями. Твердо вірить, що вони є даром, наданим йому на благо. Всі життєві турботи переходять на другий план, а бажання сповнення Божої волі стає вищою потребою.
  
  2. Зовнішні прояви внутрішнього сопричастя з Ісусом Христом
  Воз’єднання з Христом, знаходить свій зовнішній вираз у стосунках з іншими людьми. Любов до ближнього є природним наслідком дійсного діяння Духа любові в серці людини. Не можна говорити про справжню любов до Бога без зовнішніх проявів у способі мислення, дій і вираження прагнень. Ті дві дійсності не можна розділити, адже вони тісно між собою пов’язані. Уміння любити і приймати ближніх такими, якими вони є – це зовнішній прояв внутрішнього перетворення і обожествлення чи воз’єднання з Христом. Тому заповіді любити Бога і ближнього творять нерозривну цілісність (Мт 22,34-40). Доброзичливість, повага, уміння пробачати, чутливість до потреб інших – це ознаки, характерні для життя людини, воз’єднаної з Христом, якою повинен бути християнин. Особливим проявом цієї духовної єдності є здатність відповідати на зло добром, на зневагу – вибаченням, що також є виразом зрілої християнської позиції.
  Воз’єднання з Христом приводить до пробудження потенціалу добра, отриманого від Творця, і завдяки тому людина здобуває здатність пробачати завдану кривду. Вона далека від ненависті й бажання помсти за причинені їй страждання. Любов до Бога, якою людина невимушено сповнена, випромінюється назовні, даючи іншим уявлення про Бога, якому присвячено все її життя. Таким чином незримий Бог стає близьким. Взаємна любов уявнює присутність Бога в людських серцях. Тому Церква, будучи спільнотою християн, мала стати спільнотою любові. Не можна бути воз’єднаним із Богом і живити неприязнь до ближнього. Така позиція є запереченням вчення, що міститься у Святому Письмі. Слово Церква бере своє значення від гр. κυριακή, що стосуєтся тих, які належать до Господа, або від євр. qahal; гр. έκκλήσια, лат. ecclesia тобто тих, що творять совокупність, зборище, спільноту, Божий народ, який громадиться, щоб виконувати релігійні обряди. В Святому Письмі знаходимо багато порівнянь, які стосуються Церкви і вказують на те, чим Вона є і яке її завдання. В Новому Завіті знаходимо різні терміни, які окреслюють суть і роль Церкви. Старозавітні тексти виголошують, пов’язуючи людину з громадою та Богом, тому часто будуть появлятися окреслення Народ Божий, Народ Вибраний і Покликаний. В книгах Нового Завіту всі ті назви наберуть нового значення і змісту. Хоч слово έκκλήσια, яке стосуєтся для означення Народу, що є власністю Божою уживаєтся тут і там, то в Новому Завіті буде воно вже означати щось зовсім інше, буде це вже Новий Народ, про який пророкували Єремія (Єр. 31,33) та Єзекиїл (Єз. 37,27)”. Церква – це також нова святиня (2 Кор. 6; Еф. 2,21; 1 Пт. 2,5), тобто місце присутності та діяння Божого. Старий Завіт приготовляє і заповідає Церкву, Ісус Христос обявляє, основує та утверджує через вилиття Духа. Отже, назва Церква стосується до зібрання Божого люду в ім’я Христа, а не як випадкове збіговисько чи натовп. В Євангелії від Матея в двох місцях вжито слово έκκλησία в значенні “Божої будівлі” (Мт 16,17-19) та “Дружньої спільноти нагадування і молитви” (Мт 18,17). В Апостольських посланнях Церква називається: “Спільнотою освячених в Ісусі Христі” (1 Кор 1,2), “Спільнотою Божою” (1 Кор 10,32; 11,22), “Євхаристійною спільнотою(зборами благодарення)” (1 Кор 11,18), “Спільнотою миру (братньої любові)” (Рим 16,16), “Тіло Христове” (Єф 5,21-33), “Родина Божа” (1 Тим 3,5), “Спільнотою місійною” (Ді 15,3), “Спільнотою навернення” (Ді 15,22-23), “Спільнота заклопотана про хворих” (Як 5,14), “Спільнотою правди”(3 Йо).
  Ці місця із новозавітніх текстів вказують на любов як головну цінність, в основі якої є відносини християн з Богом та міжлюдські стосунки в Церкві. Відчуваєтся в них родинний характер взаємин між поодинокими членами. Розвиток життя в любові не здійснюється автоматично – це процес, який складається з людських зусиль та діянь Божої ласки.
  
  3. Положення християн у сучасному світі
  Відродження УГКЦ відбулося в особливому історичному періоді ідеологічних, політичних та економічних переображень, які довершуються на наших очах. Занепала ідеологія, що створювала враження непохитної і обіцяла ілюзію кращого майбутнього. Виявилося, що пропаганда, яка заперечувала існування Бога, веде в тупик. Довколишнім світом потрясають різноманітні кризи: тероризм, організовані форми злочинності, корупція, війни, безробіття, життя за межою бідності, суспільні непокої. Серед такого положення неодноразово серед вірних виникають питання: як жити? Що робити, щоб зберегти свою християнську тотожність? На яких засадах його будувати, щоб було воно, справді, автентичним? Яке зайняти становище в трудних справах суспільних? Це є дуже важкі питання, котрі сьогодні ставить перед собою багато вірних, і Церква обовязана дати їм поміч у віднайденні відповіді. Часто доводится вірним УГКЦ стояти на схрещенні доріг і не знати, котру вибрати, куди піти. Довколишній світ рекламує різноманітні пропозицій, легкі розв’язки. Багато вірних переживають неспокій, непевність про завтрішній день, безпорадність. Зрозуміло, що християни мали б будувати своє життя на міцних, здорових основах, котрі допоможуть їм переносити життєві випробування. У важких хвилинах виявляєтся ким справді є для християн Христос, Його Євангеліє, Його приклад, Його заповіді. Чи Він є в силі втихомирити їхній страх і неспокій перед майбутнім і побороти все немічне і грішне й дати в дарі непохитну надію, яка допоможе перенести найважчі життєві випробування. Сьогоднішній час заставляє християн ставати новими мужніми людьми, а для цього потрібно відкрити двері серця Христові, щоб глибини їхнього людського єства відновила, очистила і сцілила сила Всевишнього. Відкрити свої сумніви, свої труднощі, терпіння, тривоги на його спасительне діяння.
  Сучасна людина часто стикається з обманом, ілюзіями, півправдами, різноманітними кольоровими принадами, від яких приходить розчарування. Чи теж брехливими філософіями егоїзму, сумнівними ідеалами заможнього життя, в якому до вершини успіху доходять найбрутальніші, а решта змушена заглушувати свою фрустрацію невдачі втечею в алькоголізм, наркоманію і неприборканий еротизм. Однак, досвіт багатьох показує, що рекламований комфорт не в силі наситити прагнення любові, акцептації і розуміння. Але чи вірять християни, що саме Христос спроможний заспокоїти їхній внутрішній голод, що Він справді “їжа правдива”, “хліб живий, що з неба зійшов, і коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки” (Йо 6,51). Модерний стиль життя пропонує людині, в тому числі й християнам, скоре збагачення за рахунок знехтування євангельськими заповідями. Деякі, здобувши, цю ціль замість щастя знаходять смуток, порожнечу в серці, а деколи й розпуку. Чи християни вміють із своїм неспокоєм, неміччю і гріховністю наблизитись до Христа? Чи Він є для них, справді, словом правди, і в якого є “слова життя вічного” (Йо 6,68)? Чи готові Його слухати і бути послушними Його науці та заповідям, маючи переконання, що це є справжня програма вдалого і щасливого життя? Чи в Ісусі Христі знаходять відповідь на хвилюючі питання людського серця і чи переконані в тому, що для Нього кожна людина є вартісною сама по собі?
  А чи Церква дійсно робить все, щоб Христос царював у життю її вірних? Щоб Він виливав Свою Божественну Любов, котра учинить їх вразливими на тих, які опинились в розпачі, які стали жертвою політично-економічних перемін і терплять з приводу безробіття, крайної нужди, опущення або несуть важкий хрест недуги. Скільки християн різного стану сьогодні переконані в цьому, що правдиве і повне життя можна знайти в Тому, який для нашого спасіння народився, навчав а опісля помер і воскрес, що Він дійсно дає радість і силу життя, без огляду на зовнішні обмеження, що “у ньому маємо відкуплення його кровю, відпущення гріхів, згідно з багатством його благодаті, що її вилляв на нас щедро...” (Еф 1,7-8). Скільки катехизованих сьогодні вповні свідомі цього, що Ісус Христос приходить до них як їхній спаситель, щоб лікувати від страху перед майбутнім. Для кого з вірних в наших парафіях особисте пізнання Ісуса Христа, це неповторні хвилини, до яких повертають з радістю і котрі є заохотою до пошуків і кращого пізнання його в молитві.
  Теперішнє покоління шукає християн автентичних і в мить розпізнає різні прояви фальшу та лицемірства. Тому важливою прикметою вірних мала б бути мужніть, котра допоможе їм взяти в свої руки відповідальність за свої вчинки, за другу особу, за сім`ю, за почате життя з ентузіазмом і динамікою. Сьогодні Церкві потрібно творчої енергії, автентичності, свіжості віри, нових талантів. Потрібно вірних і духовних, які б були активними і свідомими учасниками місії Церкви у світі і щедро б включалися в її відродження і обнову, щоб через них ті, що осторонь, могли відкрити в Церкві середовище для духовного розвитку, для сопричастя з Богом і ближніми, щоб їх не відштовхували недоліки церковних структур чи немочі священнослужителів. Сьогодні Церкві потрібно молодих апостолів, які зуміють проповідувати Христа у вірогідний спосіб серед тих, які стоять перед багатьма загрозами, які готові свідчити своїм автентичним життям євангельський мир серед тих, які спрагнені правди і щастя. Щоб свідчити нащодень своїм життям Євангельську науку, потрібно великої відваги, а деколи навіть мучеництва.
  Наші предки впродовж віків давали незлічені докази живої віри в Христа, особливо під час переслідувань і важких випробувань в історії. Дякуємо за їхнє свідоцтво перемоги, яке є Нашою спадщиною. Скільки-то разів віра українського народу була піддана жахливим випробуванням, скільки разів пробували його підкорювати ідеологічно і політично та все ж таки не вдалося. Потрібно черпати те, що найкраще з прикладу минулих поколінь, щоб збудувати відносини, сповнені пошани до гідності кожної людини. І в такий спосіб дати свідоцтво живої віри в сенс життя, яким є певність існування Бога, супроти філософії атеїзму. Потрібно іти слідами тих, які бажали творити добро і шукали цього, що єднає, а не розділює.
  
  4. Довідник духовного розвитку християнина
  Першою і головною прикметою християнського життя є обов’язок творити середовища любові на різних рівнях: особистому, подружньому, родинному, церковному, суспільному. Ця внутрішня готовість мала б бути підтверджена зовнішнім заангажуванням. Виникає це з євангельського правила, що дерево пізнається по плодах. Добрі намірення не можуть вести до злих наслідків. Коли християнин декларує, що він хоче будувати спільноту любові, а в зовнішній поведінці цього не видно, то значить, що маємо до діла із свідомим або несвідомим обманом. Особисті мотивації мали б бути підтверджені зовнішніми проявами. З любовю повязані конкретні діла, а не пусті декларації. Перший етап – це бажання жити любов’ю, а другий – це готовість переносити всі труднощі, пов’язані із творенням спільноти любові.
  Це означає, бути готовим щоденно умирати для свого егоцентризму, щоб могти ділитися добром з другими. Без ласки Божої, без сили Духа Святого без Його перебування в серці людини, це неможливе. Тут показується наступний аспект духовного життя, яким є віра. Не в значенні самого знання про Бога чи побожності, але в значені особистого довір’я, уповання, усвідомлення, що Ісус Христос є Спасителем, що Він, справді, Господь всемогутній. Чим людина сильніше вміє звірюватись на Бога, тим більше в зовнішньому вимірі буде готова переносити клопоти. Критерієм дозрілої віри є конкретні плоди, діла. Жива віра формує нову людину з новим серцем. Прикладом може послужити подія, коли хтось висловлює про другу особу критичну думку. І на підставі цього, якою є реакція на зауваження, чи християнин вміє її прийняти, бо це є реальне для нього терпіння, хоч невелике, але правдиве. Таким чином можна пізнати рівень духовного розвитку. Коли не вміє його прийняти, коли весь обурюється, це показує, що ще не має достатньо сили, аби прийняти цей біль на себе. Значить, він ще внутрішньо не сформований, не готовий будувати спільноти любові, бо одним із необхідних елементів для її творення є напоминання один одного. Кожна спільнота любові чи то подружня, чи родинна, чи чернеча, чи церковна не може спиратися на лицемірстві та нещирості. Тому, коли християнин не вміє приймати уваги, це вказує на його низький рівень довіри до Бога, тобто яким є насправді особистий з Ним звязок. Жива віра родиться з проповідування, яке є свідченням реальності Христового Воскресіння. Віра не народжується з навчання, що є лише переказуванням знань про Бога, через проповідування свідоцтва про це, що Христос живий, що Святий Дух діє, що Боже Царство вже прийшло, що Божа любов є безмежною, що кожна особа є улюбленою дитиною Божою. На основі такого проповідування в слухачів мало б зродитись прагнення відкрити себе на діяння божественної благодаті, щоб визнати Ісуса Христа як Господа і Спасителя, щоб прийняти в дарунок животворящого Святого Духа. Щойно після цього досвіду може появитися навчання катехитичне, тобто пояснення духовного життя, передання знань про історію спасіння. Не приносить очікуваних наслідків катехизація без основ, так як не має смислу будувати дах до хати без фундаментів, на яких він мав би спиратися. Сьогодні дуже потрібне живе проповідування, яке породжуватиме в слухачів довір’я до Бога як люблячого Небесного Батька. На початок необхідно розбудити живу віру, а щойно після цього може відбуватися навчання катехитичне. Відворотна почерговість може вести в тупик, буде вкладатися багато зусилль, а результатів не буде. У формованні дозрілих християн потрібні три ступені: духовне пробудження, оживлення віри та катехизація. Черговими критеріями духовного розвитку християнина є всі інші дари та плоди діяння Духа Святого в серці, які проявляются в зовнішньому способі мислення та діяння. Св. Павло в листі до Галатів (Гл. 5,22-23) перераховує девять ознак, які вказують на діяння Духа Святого в житті людини а саме: любов, радість, мир, довготерпеливість, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість це на їхній основі можна розпізнати рівень життя духовного християнина.
  Потрібно теж памятати, що благочинна діяльність поодиноких вірних і цілої Церкви є дуже важливим аспектом місії у світі. Можна надіятись, що з кожним роком харитативна діяльність буде чим раз ширшою і ще більш динамічною, особливо на рівні парафіяльному, однак не стане це реальним без участі мирян. Треба зауважити, що після ІІ Світової Війни всі благодійні установи УГКЦ були ліквідовані.
  
  5. Закінчення
  Відчутною є зараз велика потреба довідника, що вказував би конкретно, як практично реалізовувати євангельське вчення серед щоденних справ, з якими стикаєтся кожний християнин, як поєднувати щоденні родинні і професійні обов’язки з життям духовним. В якому були б вказані критерії, що засвідчують про духовний розвиток мирян та кандидатів до духовного стану. Все це залежатиме від того, чи буде створена відповідна євангелізаційна програма. Важливо, щоб ця програма була прийнята та апробована у якнайширшому колі. Потрібно також, щоб була заява від душпастирів про готовість втілювати її у життя. А найголовніше, чи будуть Владики або делеговані ними особи перевіряти, як на практиці ця програма реалізується і чи будуть якісь консеквенції супроти тих, які не застосовуватимуть її. Без цього навіть найкраща програма душпастирська залишиться тільки на папері. Перед УГКЦ постає перспектива динамічного, планованого діяння згідно з концепцією випрацьованого довідника, в якому будуть окреслені цілі, напрямки, критерії християнської зрілості, почерговість духовного розвитку або хаотичне мляве животіння, що вестиме до поступового духовного виснаження та розчарування.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Що можуть робити богопосвячені особи

  Що можуть робити богопосвячені особи
  для зцілення суспільних недуг
  с. Марта Козак,
  Провінційна настоятелька
  Згромадження Сестер Служебниць
  Непорочної Діви Марії
  
  Ваше Блаженство, Високопреосвященні й Преосвященні Владики, Всечесні Отці, Преподобні Брати і Сестри, Достойні Гості, Шановні Учасники й Учасниці Собору Української Греко-Католицької Церкви!
  У відкриті рани суспільства [...] Церква, випосажена в Христову науку Євангелія, вливає єлей мира, і [веде] людей дорогами, вказаними через Ісуса Христа.
  Шептицький А., О Квестії
  Соціяльній, Крехів, 21 травня 1904 р.
  1. Вступ
  Сьогодні суспільство переживає глибоку духовну кризу. Людина загублена і непевна свого існування. Святіший отець папа Іван Павло II у Апостольському листі “Світло Сходу” говорить: “Сьогодні ми відчуваємо себе невільниками сучасності: людина виглядає такою, ніби вона втратила почуття приналежності до історії – минулої і майбутньої” .
  Намагаючись знайти вихід, особа часто закривається в собі і цим ще більше себе ранить. Вся увага зосереджується на тілесному та психічному рівнях, виключаючи таїнство. Людина хоче ставити себе на місце Бога, відмовляється від спілкування з іншими, піддаючись спокусі, стати незалежною від будь-яких зв’язків. “Бажаючи возвеличити людину, культура модернізму всю свою увагу зосереджує на людському, коли центр з Бога переноситься на людську творчість і тим самим втрачається духовний зміст” . Так стають актуальними слова апостола Павла, сказані до поган: “Вони змінили Божу правду на неправду і служили радше створінню, ніж Творцеві” (Рм. 1, 25).
  Тільки завдяки Божій благодаті людина здатна зрозуміти свою сутність. Заглибившись у своє серце, неодмінно зустріне тут Іншого, Хто є Джерелом людського існування. Зустріне Того, кого кожна епоха чи цивілізація називала по-своєму, а однак це є той самий Бог, що промовляє до людини. Саме там, у своєму серці, яке є просвічене Божою благодаттю, людина здатна пізнати істину, яка міститься в любові. Осягнувши це знання, вона змінюється не лише сама, але може також допомогти іншій людині пізнати Бога і себе, а тим самим перемінити довколишній світ, бо “істина і найвища любов не замикає особу в собі, але відкриває її до іншої та Іншого вічним пасхальним порухом трансцендентності” . Тому сьогодні як ніколи є потреба свідчення у світі глибоко духовного внутрішнього життя. І це є найперше завдання богопосвяченого життя – “робити видимими величні діла, які Бог звершує у хиткій людській природі покликаних осіб” .
  
  2. Вплив секуляризації та матеріалізму світу на чернечі спільноти
  Незважаючи на те, що закони відокремлюють Церкву від держави, все ж таки можемо зауважити, що суспільство та Церква перебувають у тісному контакті, отож взаємно впливають один на одного. Чернеча спільнота також є залежною від суспільної, бо складається з тих самих людей, котрі відрізняються лише тим, що покликані до іншого стану, а разом з тим і до іншого способу життя. Звичайно, критичний стан духовного зубожіння суспільства неминуче торкає усі сфери життя. Поверховність у виконанні обряду вкрадається також і до життя Церкви. Секуляризація та матеріалізм світу є великою руйнівною силою і для чернечих спільнот, які по роках безбожництва починають підніматися з руїн та переживають часи становлення.
  
  3. Потреба нового усвідомлення своєї суті та завдання в Церкві і суспільстві
  Другий Ватиканський Собор закликає особливо Східні Церкви повернутися до першоджерел, щоб віднайти своє обличчя, бо ж “добре сформована і мотивована віднова чернечого життя могла б означати для них справжній духовний розквіт” . Сьогодні “Церква потребує апостольського й духовного внеску, що його може дати оновлене, сповнене внутрішньої сили богопосвячене життя” . Віднова чернецтва в історії завжди провадила до віднови Церкви а також і суспільства. Тому богопосвячені особи повинні наново усвідомити свою суть та завдання, щоб оновлені Духом Христового Євангелія вони зуміли відповісти на потреби світу та сповнити своє велике покликання в Церкві та суспільстві.
  
  4. Покликання свідчити святістю свого життя
  Через чернецтво Бог хоче прийти у цей світ і бути присутнім у ньому, щоб його лікувати. В цьому полягає післанництво Церкви, зокрема, богопосвячених осіб. Святіший отець Іван Павло II звертається до богопосвячених жінок і чоловіків із закликом: “Живіть у цілковитій посвяті Господеві, щоб у цьому світі промінь Божої краси завжди освітлював шлях людського існування” . До нас, українців, він звернувся словами: “Своїм життям покажіть Україні Божественне обличчя Христа” . Через наш спосіб життя маємо показувати ідеал, щоб через нашу посвяту бути живим знаком Бога і виразною, хоча нерідко і мовчазною, проповіддю Євангелія . Потреба часу вимагає від богопосвячених осіб правдивого свідчення, саме того, до якого первісно було покликане чернецтво.
  Вартість ченця і черниці в тому, щоб бути, насамперед, особою посвяченою Богові. Помиляємося, коли звертаємо більшу увагу на те що робимо, а не на те ким ми є. Тому перший місійний обов’язок богопосвячених осіб стосується безпосередньо їх самих, і вони виконують його тоді, коли відкриваються на діяння Христового Духа, який їх освячує. Святість особистого життя – це найкраще свідчення і найкраще служіння, на яке очікує людство. Старайся змінити себе і багато зміниш навколо себе або, як говорить традиція святих Отців: “Спасай себе, і тисячі навколо тебе спасуться”. Дбаючи про своє спасіння, ми станемо здатні допомогти не лише одиницям, а тисячам довколо нас. Шукаючи повсякчас Царства Небесного, осягнемо все інше, бо привести до нього зможемо тільки тоді, коли самі Його знайдемо. І також зрозуміємо, що ні своїми власними силами, ні розумом, ні здібностями чи обдаруваннями ми не здатні цього зробити, а сам Господь діятиме через нас.
  
  5. Наслідування Христа та втілення євангельських вартостей у світі
  Основною рисою кожної богопосвяченої особи є її намагання уподібнюватися до Ісуса. Тільки через таке наслідування Христа чернецтво сповнює свою місію у Церкві та суспільстві. Перебуваючи у глибокій єдності з Христом, який є єдиним прагненням і завданням богопосвяченої особи, чернецтво повертає світові його первісну красу. Через життя в чистоті, убожестві та послусі Ісус здійснює відкуплення і освячення людського роду. Спосіб життя за євангельськими радами, який приймають богопосвячені особи, “робить їх наче знаком і пророцтвом для спільноти братів і для світу” . Таким життям вони продовжують діло Христа та показують світові справжні євангельські вартості, незаперечуючи однак людських цінностей, але преображаючи їх.
  
  6. Чернечі спільноти – приклад життя жертовною любов’ю
  Чернечі спільноти покликані стати оазами духовного відродження в час, коли любов багатьох охолола (див. Мт. 24,12). Для осіб, які в радикальний спосіб продовжують стиль життя Ісуса Христа, необхідно жити жертовною любов’ю, яка є активним і самовідданим служінням. “В серці Церкви – моєї Матері буду любов’ю”, - так сказала св. Тереня від Дитятка Ісус.
  У сучасному світі любов часто розуміється у невластивому значенні: як емоція чи почуття задоволення, натомість християнське поняття любові невіддільно пов’язане з жертвою, бо “ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає” (Ів. 15,13). Ця жертовна любов, за навчанням св. Василія Великого, завжди присутня у християнській спільноті, де кожен з готовістю спішить прийняти хрест іншого, немовби власний . Вона виявляється, насамперед, у чернечій спільноті: у щоденному служінні та несенні тягарів один одного, постійному подвигу та змаганні до досконалості а також в церковній спільноті: у формах, що змінюються відповідно до часу й місця, починаючи від громадських діл милосердя і закінчуючи мандрівничим проповідуванням .
  Ціла Церква розраховує на свідчення, яке дають світові багаті “радощами і Святим Духом” чернечі спільноти (див. Ді. 13,52). Прикладом взаємної любові, що його подають ці спільноти, Церква бажає показати світові, як самотність долається в них турботою один про одного, як спілкування зроджує в усіх почуття спільної відповідальності, прощення гоїть рани, прагнення кожного до сопричастя міцнішає .
  Чернеча спільнота завжди звертала увагу на вищість любові у відношенні до будь-якого закону . Однак, поруч із усвідомленням вищості любові над будь-яким іншим законом, осягнення цієї любові Схід завжди бачив “тільки у поступовому очищенні пізнання злуки, де людина і Бог зустрінуться і пізнають у вічних обіймах ніколи не затерту, притаманну їхній природі любов” . Усе навчання Отців наголошує, що основною турботою чернечого життя є очищення серця від пристрастей через віддалення від світу, постійна духовна боротьба та молитва, щоб таким чином повернутися до первісної благодаті, яку ми втратили через гріх . Це не означає, що богопосвячена особа, ведучи такий спосіб життя, замикається перед потребами світу чи є байдужою до проблем і недуг суспільства, а радше навпаки, справжня любов, очищена молитвою і аскезою, завжди є відкритою, чуйною на потреби та готовою на служіння і жертву. Тільки така любов є ліком на суспільні недуги, і до такого післанництва любові запрошує сьогодні Господь своїх вибраних. Тому, за словами Вселенського Архієрея, нехай нашим найпершим завданням буде любити всіх і бути готовими послужити кожному зокрема .
  
  7. Діяльна й зціляюча любов богопосвячених осіб у суспільстві
  Богопосвячені особи, які живуть в глибокій злуці з Богом та вірні своїй посвяті, здатні відчути та усвідомити виклики часу, силою Святого Духа зрозуміти їх глибинний богословський зміст та дати на них свою діяльну відповідь любові . Огортаючи потреби суспільства своєю щирою молитвою, богопосвячені особи покликані ревно працювати та продовжувати місію Христа там, де їм визначено харизмою засновника . Місія є головним завданням всіх спільнот богопосвяченого життя, не тільки активного апостольського, але й контемплятивного, бо ж полягає не так у зовнішніх ділах, як радше в особистому свідченні присутності Христа у світі . Христос буде присутнім і діяльним настільки, наскільки богопосвячені особи будуть уподібнюватись до Нього . Тому ченці й черниці покликані віддзеркалювати своїм життям образ Христа Господа, плекаючи у молитві глибоке сопричастя з Ним (див. Флп. 2,5-11), щоби все їхнє життя було сповнене апостольським духом, а їхня апостольська діяльність – спогляданням Бога .
  У сучасному суспільстві, позначеному духовною, моральною, а особливо економічною кризою, люди всіх вікових категорій з найрізноманітнішими недугами і потребами очікують на жертовну апостольську й місійну любов богопосвячених осіб. Це, насамперед, тисячі бідних, бездомних, опущених, розчарованих життям. Богопосвячена особа має найперше допомогти їм переживати ці труднощі в дусі Христового Євангелія, у світлі хреста, який неминуче провадить до Воскресіння.
  На мою думку, пекучою проблемою сьогодення є зріст безробіття. У свій час митрополит Андрей (Шептицький) бачив вирішення цієї проблеми у заснуванні інституції, яка мала на меті збирати безробітних на почергову молитву та випрошувати в Бога поміч безробітним і вбогим . “Якщо йде про безробітних, - пише Митрополит, - то нема страшнішого безробіття, як коли душа, чи з браку віри, чи з браку чеснот, чи з браку доброї волі, не може працювати над своїм вічним спасенням. А якщо йде про вбогих, то нема рівного убожества й рівної біди, як убожество й біда чоловіка, що позбавлений Божої благодаті та живе в тяжкім гріху. Щира молитва, - продовжує Слуга Божий, - може випросити цим найбіднішим із безробітних і найубогішим з убогих ласку християнського життя і навернення до Бога. На молитву безробітних прийдуть, може, й хворі, шукаючи помочі. А нема гірших недуг, як недуги душі, недуги пристрасті та гріхів. І недужі можуть випросити собі благодать виздоровлення. А ще більше випросять їм цю благодать ті, що щиро за безробітних, убогих, і недужих будуть молитися” . А це є завданням богопосвячених осіб: молитися за потребуючих та заохочувати їх до молитви.
  Крім того, чернечим спільнотам слід подумати про діла милосердя, зокрема, про організування обідів для бідних, а де можливо – заснування їдалень для них, організування будинків для бездомних тощо.
  Великим завданням для богопосвячених осіб є праця з хворими в лікарнях, домах опіки, де, знову ж таки, богопосвячена особа з любов’ю Христа лікує не тільки тілесні недуги, але молитвою, посвятою, добрим словом, співчутливим серцем а часто сприянням уділення Святих Тайн несе зцілення душі. До речі, ця праця мала велику актуальність в часи підпілля. Вона була і залишається великим засобом до спасіння людських душ.
  Надзвичайно важливим завданням сьогодні є християнське виховання та катехизація різних вікових категорій: людей старшого, середнього віку а особливо молоді та дітей, адже вони – майбутнє нашої Церкви і суспільства. В цьому напрямку богопосвячені особи можуть подумати про організацію дитячих садочків, шкіл, пансіонів для дівчат чи малих семінарій для хлопців при монастирях; про організацію катехизації при парафіях. У школах різного типу й рівня, університетах, інших вищих навчальних закладах і в державних установах до виховної місії слід приступати з новим запалом .
  Особливо слід звернути увагу на тих, які в своєму житті не досвідчили батьківської та материнської опіки: дітей та підлітків – сиріт. Тут завданням богопосвячених осіб є показати їм “материнське й батьківське обличчя Церкви”, яка огортає любов’ю всіх і бажає кожного привести до спасіння. Найкраще реалізувати це післаництво шляхом організування сиротинців при монастирях та безпосередньої опіки над сиротами.
  Болючі проблеми і недуги сьогодення особливо торкають молодь, яка стоїть на шляху вибору і найбільше потребує правильного дороговказу та належної християнської формації. Молодь буде нам довіряти в міру того, наскільки ми будемо для неї в любові справжніми Христовими свідками та носіями євангельських вартостей.
  Важливо шукати нові методи праці з молоддю. Вміти поставити перед ними не лише правила і вимоги (“так християни можуть робити, а так – ні ...”), але до конкретних ситуацій пропонувати вихід, дорогу, перспективу і допомогу.
  Для свого духовного зросту молода людина потребує духовного проводу та спільноти друзів. Цьому можуть посприяти богопосвячені особи шляхом згуртування молоді та створення можливості окремих зустрічей при парафіях чи монастирях для духовних вправ, молодіжних розваг та відпочинку. Особливо корисним було б створення реколекційних домів для проведення реколекцій як для молоді, так і для людей інших вікових категорій. Перед нами, як духовними провідниками, стоїть завдання не стільки очікувати, щоб молодь змінила свою поведінку, скільки згідно з Духом правди провадити молоду людину до правди про Бога і про неї саму .
  Можна подумати про організацію центрів “відвертості” для людей різних вікових категорій, особливо для підлітків і молоді. Важливо створити перспективи, щоб у таких центрах вони могли отримати професійну допомогу християнських психологів, знайти зацікавлення, сенс у житті, просто досвідчити, що їх люблять, незалежно від того чи вони християни, сповідувачі інших релігій, чи невіруючі. Слід подумати про організацію центрів професійної допомоги алкоголікам, наркоманам а також членам їхніх родин.
  Здоровим є те суспільство, яке має здорові сім’ї, бо вони дарують йому нових громадян. Другий Ватиканський Cобор називає їх “домашньою Церквою” . Тому в час, коли сім’ї переживають велику кризу, позначену непорозуміннями, розлученнями, абортами, богопосвячені особи покликані нести до них духовне зцілення шляхом допомоги молодому подружжю пізнати ту благодать, яка дарується у Святій Тайні Подружжя та показати вартість і гідність людського життя. Крім духовного проводу та молитви, богопосвячена особа може проводити ґрунтовнішу підготовку молодих пар до подружжя. Також важливо при парафіях пізніше підтримувати молоді родини та створювати можливості, щоб вони могли разом збиратися, ділитися досвідом і пережиттями, отримувати допомогу у вирішенні проблем.
  Великим середником до поширення Євангелія у світі є засоби суспільної комунікації, які, на жаль, часто пропагують протилежні вартості. Тому перед богопосвяченими особами стоїть завдання залучатися і до цього виду апостоляту.
  
  8. Формація богопосвячених осіб та гармонійна співпраця
  Для плідного звершення цих та інших апостольських завдань богопосвячена особа потребує як духовної, богословської, літургічної так і професійної підготовки та формації, бо, намагаючись спасти когось, не будучи до того відповідно приготовленими, можемо непомітно занапастити власні душі. Тому Церква і кожна чернеча спільнота повинна звернути особливу увагу на вишкіл і формацію богопосвячених осіб. При тому слід пам’ятати, що “чернечі спільноти повинні прагнути до якомога тіснішої співпраці в галузі формування своїх членів у цілісній щирій та радісній любові до Ісуса Христа, якого слід глибоко розуміти, наслідувати і слухати” .
  У спільному досвіді богопосвяченого життя корисним було б проведення зустрічей різних Монастирів, Чинів та Згромаджень. Це чудовий спосіб, щоб спільно молитися, обговорювати питання, що виникають в духовному житті на практиці, поділитися досвідом (як духовного життя, так і різних методів діяльності, праці тощо), щоб спільно зростати у Виноградній Лозі, Господі нашім Ісусі Христі, що всіх нас покликав на дорогу життя в Ньому.
  Важливою є як співпраця та солідарність між чернечими спільнотами, так і співпраця зі священиками та мирянами в єдності та любовному послусі церковному авторитетові, співпраця та діалог Вищих Настоятелів з єпископатом Церкви, щоб цілою Церквою “єдиним серцем і устами” звіщати Євангеліє Христа, в гармонії та любові ширити Його Царство та бути світилами і виконавцями Його заповіту, “щоб усі були одно” (Ів. 17,21).
  
  9. Висновки
  Це все є завданням до звершення, яке стоїть перед нами, богопосвяченими особами. На жаль, через гріх і егоїзм, приватний та суспільний, ми ще не дійшли до цього. Багато з нас не оправдовують надії Церкви і людей а часом стають навіть згіршенням. За ці недомагання як черниця прошу вибачення перед Богом, Церквою і людьми. Вірю, що при нашій добрій волі і ревному змаганні Господь нас доведе до здійснення цих ідеалів, які поставлені перед нами сьогодні.
  Отож, відповіддю богопосвячених осіб на виклики сучасного суспільства, яке очікує зцілення є:
  · цілковита самопосвята Господеві і тим самим, проповідування і свідчення у суспільстві своїм власним життям (особистим та спільним) євангельських вартостей;
  · молитва богопосвячених осіб, яка огортає ціле людство і всі потреби та недуги суспільства;
  · і врешті, їхня діяльна, жертовна і зціляюча любов, яка чутлива на знаки часу та відкрита на служіння згідно з потребами та духом харизми засновника у взаємній гармонійній співпраці та любовному сопричасті з цілою Вселенською Церквою.
  
  
  Використана література
  1. Іван Павло II, Апостольське післясинодальне повчання Богопосвячене життя – Vita Consecrata (25 березня 1996) – 168 с.
  2. Іван Павло II, Апостольський лист Світло Сходу – Orientale Lumen (2 травня 1995) – 63 с.
  3. Всел. Собор Ватиканський II, Догматична конституція про Церкву Світло народів – Lumen Gentium //Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, Декрети, Декларації. – Львів, 1996. – С. 75-170.
  4. Конгрегація у справах Інститутів богопосвяченого життя та товариств апостольського життя, Міжінституційна співпраця у сфері формування: Директива. – Львів, 2000. – 58 с.
  5. Іван Павло II, Слово під час зустрічі з українськими прочанами, Рим, 19 листопада 2001 р. //Християнський голос. – Мюнхен, 2001. – Ч. 24. – С. 1-2.
  6. Іван Павло II, Проповідь під час Святої Літургії, Львів, 26 червня 2001 р. //Київська Церква. – Київ-Львів, 2001. – Ч. 4. – С. 26-28.
  7. Василій Великий, Аскетичні твори //Пер. з грец. Шептицького А. – Львів, 1929. – 490 с.
  8. Ляхович Д., Єдність Українського Греко-Католицького Єпископату //Єдині в ім’я Святої Тройці. – Крехів, 1997. – Р. 3. – С. 1-8.
  9. Рупнік М., Духовне життя. – Рим, 1995. – 118 с.
  10. Шептицький А., Пастирське послання до духовенства О Квестії Соціяльній, Крехів, 21 травня 1904 р. //Церква і суспільне питання: Документи і матеріали. – Т. II, кн. 1. – Львів, 1998. – С. 137-177.
  11. Шептицький А., Звернення до духовенства Поможім безробітним, Підлюте, 28 серпня 1934 р. //Церква і суспільне питання: Документи і матеріали. – Т. II, кн. 1. – Львів, 1998. – С. 482-486.
  12. Stinissen W., Terapia duchowa: o duchowym przewodnictwie i duszpasterstwie. – Poznań, 1999. – 88 с.
  
  Словник термінів
  Чернечий стан (богопосвячене життя) – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу (Кодекс Канонів Східних Церков (далі – ККСЦ), кан. 410).
  Чернець (черниця) – особа, яка, відмовившись від мирського способу життя, посвятила себе і своє життя на служіння Богові через складання професії євангельських рад чистоти, убожества, послуху в чернечій спільноті в якомусь інституті. (Професія – складання обітів чистоти, убожества, послуху тимчасова – до визначеного часу; довічна – до смерті) (ККСЦ. – С. 380).
  Чернецтво – духовні особи, які, посвятивши себе Богові, вибрали чернечий стан, спосіб життя ченця, черниці.
  Чернечі обіти – це свідома й добровільна обіцянка Богові зберігати чистоту, убожество, послух; обряд прийняття чернечого стану, який здійснюють під час Божественної Літургії.
  · Чистота – це обіт, яким богопосвячені особи відрікаються подружнього життя, щоб усю свою любов дарувати Богові, яка провадить до любові всіх людей.
  · Убожество – це обіт, яким богопосвячені особи беруть участь в убожестві Христа, що задля нас став убогим, бувши багатим, щоб Його убожеством ми розбагатіли (див. 2 Кор. 8, 9; Мт. 8, 20) (Декрет про пристосоване оновлення чернечого життя Досконалої любови – Perfectae caritatis //Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, Декрети, Декларації. – Львів, 1996. – С. 256 (далі – ДЧ), 13).
  · Послух – це обіт, яким богопосвячені особи жертвують Богові свою волю і підкоряють її настоятелю і духовному провідникові, щоб в усьому чинити Божу волю за прикладом Христа, який прийшов творити волю Отця (пор. Ів. 4, 34; 5, 30) (див. ДЧ, 14).
  Монастир (грец. μοναστηριον) – чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя (ККСЦ, кан. 433); комплекс богослужбових, жилих, господарських будівель, які належать даній чернечій спільноті.
  Монастирі бувають чоловічі та жіночі.
  В церковно-адміністративному відношенні монастир буває: свого права (не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим Церквою); папського права (заснований або визнаний апостольським престолом); патріаршого права – ставропігійський (підкоряється безпосередньо патріархові); єпархіального права (заснований єпископом, не отримав декрету визнання апостольського престолу (див. ККСЦ, кан 433-434)).
  В залежності від зовнішніх ознак монастирі називаються лаврами (найбільш великі монастирі), скитами (знаходяться в більш пустинному місці для ченців, які прагнуть усамітнення) і пустинями.
  Перші монастирі появились у IV ст. в Єгипті та Палестині, а згодом поширились по цілому християнському світі. На Україні, перший монастир – Києво-Печерський, появився в XI ст.
  Чин – це чернеча спільнота, затверджена Церквою, члени якої складають довічну професію чистоти, убожества, послуху, що прирівнюється до монашої (див. ККСЦ, кан. 504)
  Згромадження – це спільнота, затверджена Церквою, в якій члени складають прилюдну професію чистоти, убожества, послуху, яка не прирівнюється до монашої (див. ККСЦ, кан. 504).
  Настоятель (Настоятелька) – богопосвячена особа, старша за адміністративною владою в чернечій спільноті.
  Вищий Настоятель – богопосвячена особа, чия влада розтягається на більше чернечих спільнот.
  Духовний – те, що відноситься до духа, походить від нього (протил.: матеріальний, тілесний); те, що відноситься до релігії, релігійного життя, Церкви (протил.: світський, мирський, секуляризований).
  Духовний провідник – особа, яка провадить духовним життям віруючого, є духовним отцем чи духовною матір’ю та духовним прикладом.
  Катехизація – це впорядкований процес вивчення Христової науки, щоденне зближення з Його Особою, завдяки чому віра стає зрілою і формується Христовий учень (Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви (1 листопада 1999), 21; див. ККСЦ, кан. 617).
  Аскеза (грец. ασκησις) – вправа в духовному удосконаленні шляхом відречення від своєї волі і грішних бажань; життя в пості, молитві, умертвленні.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Що перешкоджає священикам свідчити Христа у суспільстві

  Що перешкоджає нам, священикам,
  свідчити Христа у суспільстві
  
  о. Олег Зубик,
  Львівська Архиєпархія
  
  1. Вступ
  Вибравши і підготувавши своїх учнів, Христос полишає їх, бо має звершитись план Божий – Хресна Жертва, відкуплення людства. Учні Христові у цілковитій розгубленості. Вони так впевнено почували себе за Його земного життя, але Христос посилає їм Утішителя, Духа правди – Духа істини, відкриває їм розум, щоб “розуміли Писання”. Надхнені Святим Духом апостоли отримують відвагу до голошення Слова Божого, Євангелія по усьому світу. Христос також наділяє їх владою духовною.
  Дією Святого Духа ми, священики, є спадкоємцями учнів Христових і покликані проповідувати та свідчити Христа у суспільстві.
  Дерево за плодами пізнається. “Віра людей є такою, якою є проповідь священиків. Цілий стан християнства в єпархії, народі чи країні від того одного залежить, як проповідують Євангеліє”. Так писав митрополит Андрей Шептицький у 1934 році. Ці слова Митрополита актуальні і сьогодні.
  Що перешкоджає нам, священикам, свідчити Христа у сучасному суспільстві? Виглядає, що ніщо не заважає. Вже минуло більше 10 років від того часу, коли УГКЦ вийшла з підпілля, і вже 10 років функціонує в незалежній державі, тобто не є переслідуваною. Однак, питання є далеко не риторичне, бо з огляду на моральний (точніше неморальний) стан нашого суспільства, бачимо, що є поважні проблеми, на які слід було би звернути увагу. Отже, якщо поставити питання з якісної сторони, тобто якою мірою, наскільки ефективно це робиться, тоді можна побачити фактори, що мають серйозний вплив з огляду на наслідки.
  
  2. Фактори зовнішні
  Яку ми отримали спадщину? (Характеристикка сучасних обставин).
  Сьогодні священик стикається з наслідками понад 50-ти літнього тоталітарного атеїстичного режиму, в якому функції Церкви були зведені до обрядовості і формальності. Після 1946 року УГКЦ на теренах України була офіційно ліквідована, репресована і позбавлена будь-якої легальної можливості задовільняти духовні потреби своїх вірних. Це був період бездуховності та насаджування зовсім протилежних моральних цінностей. Народ знаходився у цілковитій ізоляції від Католицької Церкви у світі. Сорокарічний період реформ у житті Вселенської Церкви, що наступив після ІІ Ватиканського Собору, обійшов нас стороною.
  Період відродження кінця 80-х – початку 90-х років був бурхливий, однак, більше емоційний. Християнськість була більше традиційною ніж свідомою. Людям бракувало елементарних знань з катехизму, а зі сторони Церкви – брак відповідних, підготованих священиків. Бажаючих заповнити на свій лад цей духовний вакуум виявилося більш ніж достатньо.
  Назагал у сьогоднішньому нашому суспільстві (в основному через засоби масової інформації) проповідується явно антихристиянська ідеологія. Вона подається в такій формі, що це для блага особи, і повинно бути засадничим у її житті. Отримання від життя максимального задоволення свого “его” представляється як щастя, до якого кожна особа повинна стреміти. Під виглядом демократії реалізується вседозволеність, рушійною силою є гроші. Практично усі сфери діяльності суспільства охоплені так званими ринковими відносинами. Зовнішні чинники – культурні, ідеологічні, естетичні, психологічні, економічні та ін. постійно тиснуть на психіку і підсвідомість, формуючи певну модель, стереотип поведінки молодого покоління. Маскультура, що замість благородства і шляхетності розвиває примітивізм сприйняття світу, романтику розваг, насильства і злочинності. Покладатися на себе, а не на Бога, проблеми вирішувати за допомогою сили і насильства. Непропорційність впливу суспільства і Церкви призводить до того, що часто молода особа не має засадничо правильного поняття про Бога і дійсність. А змінювати вже усталені погляди є дуже важко. Цей фактор ускладнює роботу.
  На сьогоднішній день маємо ще слабкі можливості представлення нашої Церкви у суспільстві й у світі. Досить часто це роблять за нас інші.
  
  3. Фактори внутрішні
  Священик – це слуга Божий, душпастир і провідник. Отже, в першу чергу, мусить мати покликання до священства. “Не Ви мене вибрали, а Я Вас”. Але покликання потрібно розвинути. Для цього необхідна належного рівня духовно-богоcловська формація та відповідний загальноосвітній рівень. Це повинна бути особа інтелегентна. Але, в першу чергу, це повинен бути муж молитви, який мусить мати глибоке духовне пережиття Бога. Можна багато говорити про Христа, але й не проповідувати Його. З повноти серця повинні уста промовляти до людей. У сьогоднішньому світі не бракує передачі інформації, а є брак людей, які можуть передавати той Дух Святості. Уміння поєднати у собі приклад життя мирянського і священичого. Душпастирство – це служіння і провідництво. Усе життя священика повинно бути наповнене відповідним духовним змістом, а недостатність духовно-богословської формації, глибокого духовного пережиття Бога є прямою перешкодою до правдивого свідчення Христа у сучасному суспільстві. (Не кожен, хто закінчив семінарію, може бути священиком). Люди потребують священика, а не того, хто вдає його. Одна душа вартує хоч би одного доброго слова. Часто нам бракує щирості і безпосередності. Дбаючи за форму, нерідко втрачається суть, виконуючи приписи, перестаємо бути “добрим самарянином“. Стараючись прикрасити храм як споруду, менше дбаємо про храм духовний у душах людей.
  З іншого боку, священик своєю поставою, поведінкою голосить Христа, де б Він не був: чи у храмі, чи поза храмом, офіційно чи приватно.
  Багато наших вірних сприймають християнство традиційно, формально, поверхово. Те, що говориться у Церкві, у Євангелії – це одне, а те, що в житті практичному – це зовсім інше. Вина за це лежить на священикові. Ісус каже: “Вогонь прийшов Я кинути на землю і прагну, щоб він розгорівся” (Лк. 12, 49). Священик повинен мати того вогника, щоб нормально у суспільстві міг представляти Христа, а не говорити завчені загальні формули. Щоби правдиво свідчити Христа, необхідно самому пізнати Його, прийняти і утвердитися в Ньому, тоді це легко передається людям.
  Переживати Літургію, молитви, проповідь, а не просто відчитувати. Пригадаймо той момент, коли ми перший раз ставали до престолу, наші наміри, наші думки, наш хвилючий стан. З плином часу наше священство для нас стає буденним. Це – ніби формальність, яку само собою треба відбути. Але факт є той, що час від часу собі і один одному необхідно пригадати, хто то є священик.
  Відсутність динамізму відповідного до сучасних вимог суспільства є наслідками інерційності та лінивства. Замість того, щоб старатися усвідомлювати виклики часу і силою Св. Духа зрозуміти їх глибинний богословський зміст та дати на них свою діяльну відповідь любові, тішимося попередніми здобутками і дальше не йдемо. При ділі Божому через свою неорганізованість марнуємо час. Тоді починається збайдужіння і застій. Ісус попереджував: “Дивіться, щоб серце Ваше не розтовстіло від обжирства, пияцтва і життєвих клопотів”.
  Нераз можемо спостерігати певну боязнь. Боязнь проповідувати у спосіб нетрадиційний, поза межами храму (навчальні заклади, лікарні, у засобах масової інформації та ін.). Боязнь розбурхувати оте технократизоване супільство, наражатися на опір прагматизму, скептицизму, інтелектуалізму та егоїзму. Боязнь формування активної християнської позиції кожного мирянина (гарно виглядає, коли мова йде про чисто теологічні аспекти і зовсім по іншому справа проявляється, коли зустрічаємося з проявами конкретних християнських прнципів у житті; велика частина вірних перебуває на нижчому рівні від прожиткового мінімуму). І тут є багато проблем.
  Надзвичайно важливу роль в житті священика відіграє його сім’я, оця домашня церква. Сім’я або родина священика повинна бути зразком для наслідування. На жаль, маємо приклади занепаду священичих родин: нема молитви, спосіб думання категоріями світськими. Велику роль відіграє дружина священика. Коли і вона має покликання бути добродійкою, підтримує свого чоловіка в його душпастирській праці, тоді така священича родина являється зразком до наслідування. Якщо у дружини священика зовсім інша позиція і погляди на життя, тоді той священик “відбуває чистилище на землі”.
  Священик мусить постійно працювати над собою, щоб на належному рівні проводилось духовне провідництво на парохії. Але є такі ситуації, коли священик старається в силу об’єктивних або ж суб’єктивних обставин займатися багатьма проблемами, а на основне, духовне, бракує часу. Тоді духовність занедбується і зводиться до формального служіння.
  Є випадки недбалого і неналежного ставлення церковної прислуги до святих речей, і відповідальність за це несе священик. Мають місце також прикрі випадки конфліктних ситуацій між священиками і мирянами, між самими священиками, недостойної поведінки самих священиків, явного і неявного непослуху своєму Владиці. Це дає згіршення людям і, як наслідок, підриває авторитет цілої Церкви. Такі негативні моменти мають місце в нашій Церкві через неготовність окремих осіб до тої високої і відповідальної місії бути пастирями Христового стада.
  
  4. Заключення
  Але протягом двохтисячолітньої історії християнства, проповідування і свідчення Христа, було справою нелегкою. Нелегко це у сьогоднішньому суспільстві. Завжди пам’ятаймо, що ми є пастирями Христового стада, і відповідаємо за кожну окрему особу.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Що можуть робити миряни

  Що можуть робити миряни для сім’ї
  та для зцілення суспільних хворіб?
  
  Зоряна Шеремета,
  директор Приватного ліцею
  Блаженного Климентія Шептицького
  
  Ваше Блаженство,
  Священний Соборе!
  У своїй доповіді хочу зупинитися на трьох питаннях:
  Коротко пригадати про місце та роль мирян у Церкві. Дещо детальніше розглянути конкретну робиту миряни у подоланні суспільних проблем. А також спробувати охарактеризувати фактори, що заважають у теперішній час мирянам розгорнути повноцінну працю. У своїй доповіді я використовую власний досвід, матеріали попередньої сесії собору, а також матеріали Всесвітнього ювілейного Конгресу мирян, що відбувся у Римі 2000 року, і на якому я була делегатом від нашої Церкви.
  
  1. Покликання мирян у Церкві
  І. У зверненні до учасників конгресу мирян у Римі 2000 року Святіший Отець Іван Павло ІІ сказав: “Ні один хрещений не може бути бездіяльний, що ми Всі є відповідальними за життя кожної спільноти, в тому числі і Церкви, що Церква потребує нас здатних любити і співстраждати,” іншими словами, Бог кличе нас до дії. “Місія мирян – діяти в середині християнських спільнот і поза ними, сповняючи своє покликання до святості.”
  Часто святість плутають із зовнішньою досконалістю. Християнська святість не є прагненням до людської досконалості, а постійним вибором: йти з Христом і за Христом. Суть заклику до святості полягає у прийнятті блаженств на щодень, черпаючи силу в Святих тайнах Євхаристії і Покаяння. Ми мусимо прийняти святість у своє життя як необхідність. Церква потребує святих. Ми, миряни, покликані бути святими так само, як і священики, ченці та черниці. Але все ж наша святість полягає в іншому. Миряни живуть у світі, тому їх святість полягає у тому, щоб ставати святими у світі, щоб своїм святим життям свідчити Христа. Не втікати від світу, а йти до нього і його освячувати, бо “задум Божий відносно світу є такий, щоб люди у злагоді між собою будували дочасний лад та його постійно удосконалювали”. Гріх, який увійшов у світ, порушив гармонію Божого Задуму, і світ став хворий безліччю суспільних недуг: алкоголізмом, наркоманією, розпустою, дітовбивством, хабарництвом. Тепер перед Церквою постало завдання “ревно трудитися для того, щоб люди стали здібними творити увесь лад дочасної дійсности та спрямовувати його через Христа до Бога.” “Завданням же мирян є на основі властивого їм покликання шукати Божого царства, управляти дочасними світськими справами й упорядковувати їх згідно з Божою волею.”
  
  2. Що можуть робити миряни
  2.1. Існує дві крайності: перша – втеча від життя в світі до Церкви; друга – відокремлення життя від віри. Ми, миряни, повинні жити так, щоб істини віри пронизували буття. Кожне місце: робота, дозвілля, сім’я, родина, парохія – є місцем Божим. Мирянин може діяти в Церкві і поза Нею. “Полем діяльності мирян є широка і дуже складна ділянка політики, суспільного життя, господарства; сфера культури, науки, мистецтва, міжнародних відносин, засобів мас-медія а також інші види діяльності, ...такі як сім’я, виховання дітей та молоді, професійна праця, людські страждання.” Миряни покликані стати реставраторами світу, своїм життям свідчити Бога. Суспільство освячується через християн, що післані в світ, для його зцілення від недуг, викликаних гріхом, післані йти в світ і залишатися вірними Христу. Для того, щоб християнин міг входити у всі сфери життя і християнізувати їх, необхідна Божа благодать. Бог дає нам силу у Святих тайнах Євхаристії, Покаяння і Святій Євангелії. Все, що людина зіпсувала, Бог здатний направити. “Ми повинні співдіяти з Богом у впорядкуванні дочасного ладу в родинному, професійному та парафіяльному житті.”
  
  Перше місце, де зреалізовується мирянин – це сім’я. Вона є школою любові. Коли любов між подругами долучається до Божої любові, сім’я є міцною. Чоловік і жінка покликані зберігати подружню вірність, але вони не належать одне одному, а належать Богові. Подружня любов об’єднує. Відповідальність сім’ї є особливою через те, що у ній твориться нове життя, виховуються діти. Сім’я покликана бути домашньою Церквою, де всі її члени беруть участь у родинній літургії, а також “допомагають один одному зростати у вірі завдяки їх християнському свідченню.” Сімейне життя – це також покликання. Християнська сім’я не повинна замикатися в собі. Вона покликана бути відкритою для інших людей. “Сім’я є першою площиною суспільної діяльності католиків-мирян.”
  
  Друга спільнота, в якій реалізує себе мирянин – це місце праці. Саме на цьому місці ми можемо зробити надзвичайно багато через особистий приклад, через свідчення Христа своїм життям. Збереження ідентичності – основна проблема. Як бути справжнім християнином у неоязичницькому світі, де різними способами нав’язується культура без Бога? Це до нас Христос говорить: ”Ви – сіль землі”, “Ви – світло світу” (Мт 5, 13-14). Сьогодні тяжко жити християнам, нас все ще меншість, але проблема не в нашій кількості, а в тому, що є страх, що ми боїмося бути відкинутими суспільством. “Сіль” в меншості, “світло” в меншості, але своє робить. Бути християнами ніколи не було легко, нелегко й сьогодні. Щоб йти за Христом, потрібна мужність для радикального вибору, часто такого, що йде проти течії. ”Сучасна людина краще слухає свідків, ніж вчителів...а якщо і слухає вчителів, то це тому, що вони є свідками”.
  
  Найкращим свідченням доброго християнського життя покликані стати парохії. Парохія – це місце зустрічі людей, що живуть на одній території і спільно йдуть до Бога. Парохія є відкрита для всіх. Це як животворне джерело, до якого всі йдуть черпати воду. Парохія – маленька клітина, що спричиняється до життя цілого організму Церкви. Це школа всецілого розвитку мирян. Ніхто не належить до Вселенської Церкви, якщо він не належить до своєї парохії. Це, власне, на парохії є можливість для кожного зреалізувати свої здібності, таланти, харизми для добра спільноти. Щоб парохія могла бути справжньою християнською спільнотою, треба дбати “про створення невеликих базових церковних спільнот, в котрих вірні можуть обмінюватися Божим словом та практикувати милосердя” . Тому дуже важливо на парохіях створювати мікроструктури, щоб кожен там міг знайти своє місце і призначення. Об’єднавши зусилля парохії і школи, сьогодні можна зробити дуже багато вихованні підростаючого покоління.
  
  У наш час, коли більшість родин є знищені, перебувають у деструктивному вирі, школа перебирає на свої плечі великий тягар відповідальності за підростаюче покоління. Тому з певністю можна процитувати владику Гліба (Лончину): “Державою керують школи”. Суспільство повинно все зробити, щоб школи були добрими. Такими школами можуть бути “католицькі” школи або школи, що своїм пріоритетом вибрали не лише якісну освіту, а й добре виховання. Кожна школа є також можливим місцем реалізації мирян як батьків, що “беруть участь у житті школи”, і як вчителів, що “покликані правдиво свідчити Євангеліє прикладом власного життя, професійною компетенцією та старанністю у навчанні учнів”. Школа покликана бути виховним середовищем, що сповнене атмосферою взаємодопомоги, турботи, співпраці, солідарності, безпеки, довіри, бути спільнотою, а не інституцією. “Необхідно створювати і розвивати “виховні спільноти”, учасниками яких будуть батьки, учителі, ченці, черниці та молодь. Щоб школа гідним способом виконувала свою функцію формування молоді, миряни повинні вимагати від усіх і для усіх справжньої свободи у сфері виховання.”
  
  2.2. Виховання зрілого християнина має два аспекти – інформативний і формативний. Інформацію можна отримати на викладах етики, релігії філософії, слухаючи проповідь чи катехизу. Але вивчити Христову науку не досить, треба змінити своє життя згідно з цією наукою, згідно з Євангелієм. Формування зрілого християнина – це тривалий і кропіткий процес. Його не можна пришвидшити, скоротити чи спростити. Процес формації християн потребує доброго методичного забезпечення, відповідних програм, добре підготовлених кадрів і духовного проводу. Але, передовсім, формація потребує доброго християнського середовища. Тільки “живий” може передати життя. В наш час Христос повинен передаватися від особи до особи, щоб під дією Святого Духа всі йшли до святості. Бог влив у кожного із нас іскру, і від нас залежить, чи вона розгориться, чи згасне. Тільки людина, яка горить, може запалювати інших. Процес формації повинен приводити нас до поглиблення нашої людської сутності. Ставати більш людяним – означає допомагати людям не лише матеріально, а й духовно.
  
  Сьогоднішнє завдання мирян – стати новими людьми. У суспільстві, яке хворе, виховання нової людини є справою першочерговою. Різні спроби подолання проблем людського суспільства, які не починаються від спроби віднови людини, є наперед приречені на невдачу. Виховати нову людину – це значить зробити її свідомою свого покликання до любові, до посідання себе і служіння іншим. В усі часи Ісус Христос виходить на зустріч кожній людині з тими самими словами: “І спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів 8,32). Визволення з неволі гріха довершується через пізнання і прийняття правди. Ми мусимо пізнати і прийняти правду про нас такою, якою вона є сьогодні. Це перший крок. За ним приходить процес визволення. Його може довершити тільки Христос, який визволив нас із неволі гріха і смерті на хресті. Лише вільні люди своїм добрим прикладом і жертовною працею можуть змінити поневолений гріхом світ. Нам дуже треба “нових” людей, здатних виявляти свою людяність у свідоцтві жертовної любові, що зрікається свого егоїзму і подає руку слабким. Якщо така жертовна любов оселиться в наших серцях, то вона дасть нам силу змінювати інших. Ця любов здатна визволити нас, щоб ми могли визволяти інших. Блаженства вчать, що історія щастя – це життя з Христом для Бога і ближнього і вмирання для себе.
  
  Зараз спостерігається великий дефіцит спілкування і гуманного відношення навіть у сім’ях. Для того, щоб вистояти у важкому світі, мирянам необхідно гуртуватися, творити нові спільноти за різними ознаками: для особистої формації, для передачі досвіду християнського життя, для підтримки потребуючих, для спільної молитви. Треба усвідомити, що всілякі спроби об’єднувати людей без Бога є утопією, навіть якщо люди об’єднуються з доброї волі. Цілковите поєднання наступає тоді, коли в кожній людині пробудиться жертовна любов, здатна перемагати егоїзм і спроможна служити ближньому. Нову спільноту характеризують три основні ознаки: спільне читання Святого Письма і відповідь на нього молитвою і власним життям; взаємне служіння в рамках спільноти, а також відклик на потреби Церкви та суспільства; гуртування спільноти навколо Живого Христа через участь у святій Тайні Євхаристії.
  
  “Нові” люди у “нових” спільнотах здатні творити “нову” культуру, яка у своїй основі високо піднімає гідність людини. На противагу масовій споживацькій культурі, що так активно пропонує нам світ, “нова” культура несе свободу від гріха, від всякого роду узалежнень світу: наркотиків, пияцтва, розпусти, грошолюбства. Необхідно ініціювати різні способи поширення “нової” культури в усі сфери діяльності людини. Стержнем нової культури є “добра Христова новина, що постійно відновлює життя занепалої людини та перемагає зло.” “Розбіжність між Євангелією та культурою є, без сумніву, драмою нашого часу, тому необхідно докласти чималих зусиль, щоб з турботою євангелізувати людську культуру.”
  
  3. Фактори, які заважають у теперішній час мирянам розгорнути повноцінну діяльність
  Реалії сьогодення не дають розвинутися або сильно гальмують мирянську працю. Рух суспільства відбувається завдяки активності його членів, але на перешкоді конструктивної співпраці цих активних осіб стають дві дуже давні деструктивні причини: невігластво і фанатизм, котрі ми так часто можемо спостерігати у різних сферах суспільного та релігійного життя, і прояви яких, завдяки науці Церкви, за останні роки явно зменшились і стали менш агресивними. У менш вираженій, часто скритій формі мають місце такі прояви як недовіра, неприйняття, непоступливість, упередження, й т. д. Ці риси роз’єднують нас, насторожують один до одного, заважають спільно працювати. Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар) у доповіді на ІІ сесії собору сказав: ”Ми, українці, традиційно індивідуалісти.” Якщо кожен з нас не викорінить із себе цієї риси, то нам щораз важче буде рухатися далі. Брак відваги, пасивність, байдужість – це, на жаль, риси, що характеризують наше мирянське життя у сьогоденні. Нам бракує поінформованості. Але є миряни, які працюють. Кожен, хто працює у згоді зі своїм сумлінням, намагається перебувати у Божій благодаті, то має можливість зробити багато доброго. Треба навчитися опиратися в нашій праці на позитивні речі. Знову цитую Блаженнішого: “треба працювати спільно,” у всіх ділянках: чи це праця з молоддю в молодіжних організаціях, чи діла милосердя, чи праця з неповносправними, чи молитовні спільноти.
  
  4. Закінчення
  Зараз прийшов час зібрати, узагальнити, впорядкувативесь напрацьований досвід роботи. А тоді зробити загальну візію Церкви на різні практичні життєвонеобхідні речі. Тоді ми, миряни, могли б включатися у працю згідно з цією загальною візією структури, де кожен може знайти своє місце. Ця структура – це виноградник, до якого кличе нас Господь. “Я – виноградина, ви – віття” (Ів 15,5). Образ, котрий проллє світло не тільки на глибокий зв’язок з Ісусом, але й на життєву єдність серед самих учнів – паростків однієї лози. І якщо так, то між нами не має бути місця на недовіру, підозри, заздрість, зверхність, бо це є те, що нас руйнує, ділить, тобто ослаблює. Господь кличе нас всіх у свій виноградник. Святий Григорій Великий так коментує притчу про робітників у винограднику: “Подивіться, дорогі браття, як ви живете, і впевніться, чи ви вже стали робітниками Господа. Кожен з вас повинен оцінити те, що він робить, і переконатися, чи вже працює у Божому винограднику”.
  Найкраще, що ми, миряни, можемо зробити для сім’ї та для зцілення суспільних недуг – це стати працівниками у Божому винограднику.
  І нехай допоможе нам Господь.
  
  Використана література
  1. Матеріали ювілейного конгресу мирян у Римі. – http://es.catholic.net/laicos/.
  2. Матеріали ІІ сесії Патріаршого Собору про місце і роль мирян у житті УГКЦ.
  – www.ugcc.org.ua//головна сторінка//попередні сесії//ІІ-а сесія/.
  3. Проект соборового документу “Місце і роль мирян у житті УГКЦ”. – Львів, 1998.
  4. Догматична конституція про Церкву //Благовісник. – Кастельгандольфо біля Риму, 1967. – Рік ІІ, кн. 2-4. – С. 59-120
  5. Декрет про апостолят мирян //Благовісник. – Кастельгандольфо біля Риму, 1967. – Рік ІІІ, кн. 1-2. – С. 17-45.
  6. Покликання і місія мирян /Післясинодальне Апостольське Послання. – Львів, 1998.
  7. Десять кроків до християнської зрілості. – Методичні матеріали молодіжного руху Світло-життя. – Львів, 2001.
  8. Szkoła katolicka na przełomie wieków. – Szczecin, 2001.
  9. Апостольське поучення про катехизу в наш час. – Львів, 1997.
  10. Іван-Павло ІІ. Лист до молоді усього світу. – Львів, 2001.
  
  Словник термінів
  Миряни. Маємо на увазі всіх вірних християн, за винятком членів священичого чину та призваного в церкві чернечого стану, тобто тих християн, що через хрещення втілені у Христа, поставлені в Божий люд і на свій лад зроблені учасниками священичого, проповідницького і царського служіння Христа, виконують властиве їм у Церкві та в світі післаництво цілого християнського люду. Мирянам притаманний світський характер.

• 2002.07.09 | Kostya Poroh

  Христос і суспільство

  Христос і антропологічний вимір Його діяння,
  як результат особистого контакту
  з кожною людиною
  
  Тарас Добко,
  заступник декана філософсько-богословського
  факультету Львівської Богословської Академії
  
  “Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному
  з моїх найменших братів, ви мені зробили.”
  (Мт. 25,40)
  
  1. Вступ
  Задумом цієї доповіді є осмислення вказівок Христа для вирішення практичних соціальних проблем. Тому я дозволю собі розділити її на дві частини: теоретичну і практичну. У більш теоретичній частині я спробую подати загальні орієнтири, які випливають з природи християнського життя та місії Церкви у її служінні Богові й людині. Ці орієнтири скеровані до людського серця та сумління, адже тільки там – у глибині людської душі – може відбутися перемога над гріхом як головною причиною соціального лиха та перешкодою правдивого визволення людини. У другій більш практичній частині я спробую конкретизувати ці загальні орієнтири в проекції на соціальну дійсність в Україні.
  Ця дійсність, на жаль, не викликає оптимізму. Відтак надзвичайно актуальним стає сьогодні вживлення у суспільну свідомість соціального вчення Церкви. Криза українського суспільства має відверто моральну природу, а Церква не може мовчати там, де йдеться не просто про неврегульованість суспільних механізмів, а про моральні деформації суспільного буття, які ставлять під загрозу пошанування гідності людини. Іншими словами, необхідна терпляча реконструкція морального виміру суспільного життя.
  Таким чином хочу стисло зазначити, якими, на мою думку, є основні моральні деформації соціальної дійсності в Україні. Мабуть, найбільш характерною ознакою сучасного стану є зрощення залишків тоталітарного мислення з найгіршими тенденціями ліберального або “дикого” капіталізму. І тут, і там дається взнаки бажання перетворити людину в об’єкт різноманітних технологій та маніпуляцій – з тією різницею, що перші використовують для цього страх перед застосуванням сили, інші ж йдуть до цієї мети шляхом розпалення жадоби до прибутку та влади. Славнозвісний принцип “батога і пряника”. Як наслідок, значна кількість людей все більше виявляє схильність до внутрішньої еміграції, ізоляціонізму, відчуження. Ламаються особові зв’язки, зростає недовіра між окремими людьми та соціальними групами, а це, за логікою речей, ще більше розв’язує руки тим, хто звик у своєму житті керуватися принципом сили, а не правди. Іншими словами, як ніколи потрібна перемога солідарності над взаємною недовірою і підозрінням.
  На жаль, чи не на всіх рівнях нашого суспільства відчувається дефіцит солідарності. І від цього, певна річ, найбільше терплять ті, хто через об’єктивні причини не здатний витримати конкуренції в умовах, коли панівним стає погляд на людину через призму її продуктивності чи конкурентноспроможності. Це, в першу чергу, люди з особливими потребами, неповносправні, інваліди, безпритульні, сироти, убогі, багатодітні сім’ї, самотні, узалежнені люди. Існують, щоправда, державні програми, призначені для підтримки таких людей та їх соціальної адаптації у сучасному суспільстві. З’являється усе більше неурядових громадських організацій, які ставлять собі за мету соціальну реабілітацію найбільш обділених увагою суспільства людей. І в цих обставинах як ніколи важливо, щоб люди почули голос Церкви, відчули “її турботу про людину та відповідальність за неї ... як єдине творіння, яке Бог захотів заради нього самого” (CA, 53). Завдання Церкви полягає не у тому, щоб брати на себе властиві державі чи суспільству обов’язки стосовно найменших світу цього. Її завдання творити атмосферу солідарності та любові, коли інша людина сприймається не як обмеження нашої властивої свободи, а як простір для її реалізації, а її проблеми й життєві труднощі – не як тягар, а як виклик – виклик нашій людяності. Церква покликана знову і знову нагадувати, що “не існує справжнього вирішення соціального питання поза Євангелієм” (CA, 5). Вона повинна робити все від неї залежне, щоб її слово на захист гідності людської особи не було лише абстрактною ідеєю, а виринало з особистого досвіду кожного християнина через його прийняття у своє життя долі та терпіння інших людей.
  
  2. Христос – дорога, істина і життя
  2.1. Виклик солідарності
  Одним з наріжних каменів соціальної самосвідомості християнина є дух солідарності. Йдеться не про якесь неокреслене сентиментальне співчуття, а про подвиг служіння – тверду і тривку волю залучення своїх зусиль для добра інших людей. З цього, перш за все, випливає свідома відмова від використання іншої особи, як звичайного засобу для досягнення власних цілей. Людину не можна інструменталізувати, перетворювати у засіб для власного задоволення. “Солідарність допомагає нам зауважити “іншого”... не як засіб, здатність якого до праці чи фізичну силу якого можна використати за безцінь, а потім відкинути, як тільки той перестає приносити користь, але як “подібного до нас”, як “допомогу” (Бут. 2,18-20)” (SRS, 39). Християнський шлях до Бога пролягає не через споглядання чудес світобудови чи глибин своєї підсвідомості, а через визнання в “іншому” нашого Ближнього, прийняття його у своє життя.
  Чимало людей, і не обов’язково християн, дотримуються подібних поглядів. Та чи здійсненна така вимога у реальному житті? Чи можна реалістично сподіватися на вкорінення духу солідарності у суспільних стосунках між людьми? Тут не один засумнівається. Адже пересічне життя у суспільстві, у стосунках з іншими переповнене ситуаціями, в яких, здавалося б, просто неможливо оминути використання одних іншими. Всюди, де існує службова ієрархія, чи то у війську, чи на підприємстві, чи навіть у самій Церкві, таке використання виглядає неминучим. Генерал дає наказ солдатові вступити в бій, директор зобов’язує робітника виконати термінову роботу, єпископ посилає священика на місію у далеку країну. Було б дивно, якби за таких умов не виникла думка, що єдиною можливістю для справжнього потвердження гідності особи залишається втеча від будь-якого суспільного життя і самотність. Іншими словами, чи може людина визнати авторитетність інших людей і водночас не сприймати їхнього проводу, як примусу і тягару?
  Відповідь Церкви базується на довірі до Бога і людини, відкупленої Христом. “Церква покладає надію також на людину, попри своє усвідомлення багатьох негідних речей, на які вона здатна, бо добре знає, що попри первородний гріх, а також гріх, що може бути здійснений кожним особисто – в людській особі існує фундаментальна “доброта“, адже людина є образом Творця, зазнає спасенного впливу Христа, який “з’єднався якось з кожною людиною”, а успішна дія Святого Духа “наповнює землю” (Мудр. 1,7)” (SRS, 47). Завдання Церкви полягає якраз у тому, щоб послідовно відкривати перед людиною цю фундаментальну доброту, допомагати їй помножувати цей Божий дар.
  Лише з перспективи любові, жертвенного життя та служіння з любов’ю для інших, нашого покликання до любові у Христі можна вповні усвідомити всю велич заклику до солідарності між людьми. “Бо ж тільки той, хто любить, прагне віддати себе”. Лише з цієї перспективи можемо сподіватися, що соціальне завдання кожного християнина – відновлення людської гідності в житті кожної людини – стане реальним змістом нашого особистого життя, і кожний з нас “у переконанні про важливість моменту та особисту відповідальність через особистий і сімейний стиль життя, спосіб користування благами, громадянську участь, свій внесок в економічні і політичні рішення, а також залучення до національних та міжнародних програм – застосує засоби, до яких спонукає солідарність і преференційна любов до убогих” (SRS, 47).
  Внутрішню силу та енергію для здійснення своєї соціальної місії християнин черпає у Христі, “який в усій повноті об’являє людину самій ж людині”. Християнство є подією, а не філософською теорією, окремі положення якої можна вивести з універсальних абстрактних тверджень, в достовірності яких кожен мав би переконатися самотужки. Життя у Христі та з Христом не є теоретичним висновком, а вимагає людського рішення, яке опирається на довірі до тих, хто своїм життям віддзеркалює Христа і засвідчує вірогідність події, якою є християнство. Особливим чином ця вірогідність грунтується на спільному свідоцтві цілої Церкви як перебування у Христовій любові.
  Без Христа немає християнства і християнина. Це не є банальною тавтологією. Християнське життя ніколи не починається з прийняття абстрактних моральних орієнтирів, умоглядних християнських принципів. Воно бере свій початок з прийняття самого Христа, Його Особи, із зустрічі з Ним. “Я – дорога, істина і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Ів. 14,6). Христос проголошує, що Він є повним і остаточним об’явленням Бога. Цілим своїм життям і служінням Він об’являє нам Божественну любов, а найбільш яскраво, в усій повноті робить це на Тайній Вечері, де дарує себе всім людям, як нове життя з Богом. Тайна Вечеря, а відтак Євхаристія, є промовистим явлінням, даром людині Божого Царства як Царства Любові.
  Всі ці міркування наведені тут для того, щоб в котрий раз наголосити, що соціальна місія християнства може бути здійснена лише з глибини й повноти внутрішнього досвіду Божої любові й Божого Царства, об’явлених Христом. Любов входить в життя християнина не як одна з багатьох його частин, а як його форма і матерія, як саме життя. Лише таким чином життя християнина перетворюється на свідоцтво присутності Бога і Його милосердної любові у світі, яка має силу перетворювати “кам’яні серця“ на “серця тілесні” (Езек. 36,26).
  
  2.2. Милосердя як основний вияв солідарності
  Лише на такому ґрунті може прорости й набрати сили справжнє милосердя як найбільш промовистий вияв солідарності та любові між людьми. Адже любов ніколи не відвертається від того, хто потребує. Можна навіть сказати, що справжня любов випробовується милосердям, в основі якого лежить відмова від сприйняття бідних, як надокучливого тягару та претендентів на споживання того, що виробляють інші. Та тільки те милосердя є справді щирим, яке пропонує “людині у потребі матеріальну допомогу таким чином, щоб не принизити її, не перетворити її лише у привід для благочинства, а допомагає їй вийти зі скрутного становища, пробуджуючи в ній гідність особи.” (CA, 49). Лише у такому разі інша людина зможе пережити нашу присутність у її житті, відчує себе по-справжньому збагаченою і обдарованою. Справжнє милосердя не має нічого спільного з потуранням пасивності та безвідповідальності. Навпаки, “у своєму істинному і повному вигляді милосердя виявляється як віддання належного, як вивищення, як видобуття добра з-під усіх нашарувань зла, яке існує у світі та в людині” (DIM, 6). Це як у притчі про Блудного сина чи, краще сказати, Милосердного батька. Самозосередженість молодшого сина на собі та своєму злиденному становищі розбивається милосердям батька і наповнює серце сина щирим каяттям.
  Вкрай важко вибратися з будь-якої соціальної ями самостійно. І для цього поруч має бути інша людина. Любов, прихильність, присутність, лікоть іншої людини можуть стати найкращими і чи не єдиними ліками у такій ситуації. Найсучасніші соціальні перетворення, економічні чи політичні, не здатні на чудо, яке може здійснити людське серце. Любов, милосердя немовби знаходять під нашаруванням кривд та образ, в які перетворилося життя убогої людини, глибше добро. І це добро вони проголошують перед цілим світом і, в першу чергу, перед тією людиною, яка страждає. Цим добром є неповторна цінність людської особи. Чи ж не тому той, хто терпить, віднаходить сенс свого життя лише завдяки зустрічі зі щирою любов’ю іншого?
  Церква, слідуючи заповідям Христа, невтомно закликає ставати на захист людей, найбільш обділених життям. Мова не йде лише про тих, хто перебуває на межі бідності чи фізичного виживання, але й про інші форми убогості, під якими розуміють різні способи позбавлення людської особи її засадничих прав, що унеможливлює повноцінний розвиток “цілої людини і всіх людей” (SRS, 44). До таких прав, наприклад, належать право вільного сповідування своїх релігійних переконань, економічні та політичні свободи окремих людей та цілих народів.
  
  3. Деякі орієнтири для соціальної діяльності УГКЦ
  Приїзд в Україну Святішого Отця Івана Павла II виявив велетенський потенціал, закладений в нашій Церкві, який очікує на відповідальне й ефективне використання під проводом церковних пастирів. Перед УГКЦ, особливо в особі її провідників, постав унікальний шанс для створення та реалізації стрункої соціальної концепції. На мою думку, ці очікування зримо присутні в серцях чисельних вірних УГКЦ.
  Вкрай важливо врахувати дві речі. По-перше, ця концепція повинна вироблятися знизу, тобто за активної участі та творчого врахування думки всіх церковних суб’єктів: єпископів, священиків, мирян, християнських громадських організацій та ін. Для цього власне і є Собор. По-друге, її реалізація повинна бути скоординованою, що у свою чергу повинно будуватися на чіткій візії посталих завдань та визнанні авторитету церковного проводу. Лише за таких умов будуть розставлені всі пріоритети, а окремі ініціативи, які виникатимуть на Соборі і після нього, займуть належне їм місце у загальній схемі церковної діяльності.
  
  3.1. “Соціальна євангелізація”
  Перейду до окремих ініціатив у світлі орієнтирів, проголошених у першій частині моєї доповіді. На мою думку, необхідною умовою успіху всієї справи є справжнє поширення соціального вчення Церкви, причому не тільки серед вірних УГКЦ, але й серед всіх, хто готовий слухати. Лише тоді можна буде сподіватися на навернення сердець і реальну присутність Христа у житті людей, від яких залежить картина соціальної дійсності в Україні.
  Це ставить перед нами подвійний виклик. По-перше, слід приділити ще більше уваги проблемам освіти духовенства та мирян. Потрібно працювати над створенням вертикальної системи релігійної освіти та виховання, починаючи від масового релігійного виховання та катехизації і закінчуючи спеціалізованою богословською освітою. Це дозволило б вдосконалити вже існуючу практику, передусім, щодо тяглості освітніх рівнів та якості самої освіти. Тенденція до зростання кількості людей, які здобувають вищу освіту, ставить перед кожним християнином завдання приділити більше уваги своїй християнській освіті. Адже кожна людина прагне зустріти у релігійній особі не індоктринатора чи заробітчанина на релігії, а інтелігентного співрозмовника, який зможе промовити до неї з глибини досвіду свого релігійного життя.
  У вишколі майбутніх священиків потрібно звернути додаткову увагу на людський вимір їхньої формації, спрямований на виховання серед них справжніх інтелектуалів, спроможних бути достойними співрозмовниками на соціальні теми. Хочемо ми того чи ні, але у свідомості людей слова священика на будь-яку тему завжди сприймаються як погляд на речі з перспективи остаточного призначення людини, а відтак, його компетентності у певній темі не замінити навіть найбільшою компетентністю фахівця. З іншого боку, треба працювати над тим, щоб фахівці з різних наукових ділянок провадили свої пошуки на тлі зрілого християнського світогляду, сформованого вивченням Святого Письма та здобуттям базових богословських знань.
  Рух назустріч людині у соціальному вимірі її життя вимагає від Церкви все більшої спеціалізації її представників: як духовенства, так і мирян. Велику користь у цьому відношенні могла би принести певна диференціація священичого служіння. Не слід a priori виключати можливість, коли вагомим змістом пастирського служіння священика стає не тільки парафіяльна, але й наукова, освітня чи навіть громадська діяльність. Потрібна також певна спеціалізація, яка бере до уваги особливі потреби та умови життя окремих людей (військовослужбовців, студентів, неповносправних, ув’язнених, узалежнених, хворих, самотніх та ін.). Чи не в такий спосіб священик може стати ближчим до людей та їх проблем, уникаючи завжди присутньої небезпеки опинитися на узбіччі в якості зовнішнього спостерігача життя інших людей.
  По-друге, жодна освіченість не здатна замінити безпосереднього прикладу та особистого служіння. Освіченість духовенства і мирян повинна бути не багажем абстрактних знань, а життям, випробуваним особистим духовним досвідом. Ніщо не є настільки переконливим та промовистим, як особистий приклад молитви чи жертовного служіння ближнім. У цьому зв’язку особливого значення набуває особистий, прямий контакт священика зі своїми парафіянами. Вкрай важливо, щоб наші храми не перетворювалися на місце “випадкової зустрічі незнайомих людей”.
  
  3.2. Сім’я
  Ще більшу увагу слід приділити проблемам сім’ї в Україні та захисту її Богом даних прав. Від оновлення сім’ї залежить оновлення соціального життя на всіх рівнях. Серед інших речей слід наголошувати, що подружнє життя служить не для легітимації статевого потягу, а для здійснення людського покликання до любові, що воно є покликанням, а не банальною даністю нашої фізіології. По-друге, слід послідовно спростовувати погляд, за яким сім’я і діти є чимось “із багатьох “речей”, які згідно зі своїми уподобаннями можна мати або не мати, і які конкурують з іншими нібито рівноцінними можливостями” (CA, 39). На моє переконання, вирішення сімейних проблем зніме з порядку денного чимало інших гострих соціальних питань, а тому й з цього дещо прагматичного погляду сім’я повинна користуватися підвищеною увагою Церкви у її соціальній діяльності.
  
  3.3. Захист знедолених
  Церква повинна активніше виступити на захист знедолених, загострюючи увагу людей на вимогах солідарності та милосердя. Церква не повинна переставати звертатися до сумління людей, спроможних надати допомогу убогим та потребуючим, зокрема шляхом прямих та непрямих звернень, нагадуючи слова св. Григорія Великого: “Той, хто має здібності, нехай не живе у мовчанні, хто має досить майна, нехай уважає, щоб не мати скупої руки у практиці милосердя, хто має вміння жити, нехай ділиться здобутками і користями” (Гомілія 9, ч.7).
  Відтак, потрібно розгорнути ширшу благодійну діяльність. Тут надзвичайно важливо запозичити вельми багатий досвід Римо-Католицької та інших християнських Церков. Окрім надзвичайно важливих доброчинних ініціатив, Церква також повинна публічно висловлюватися на користь знедолених та убогих, скріплюючи їхні душі своїм співчуттям та благовістю. Це не значить, що Церква буде підміняти собою правозахисні організації та інші інститути громадянського суспільства. Радше, з огляду на її завдання вона повинна бути голосом сумління в тих умовах, де діяльність таких інститутів обмежується.
  
  3.4. Участь мирян у житті Церкви
  Церква повинна активніше впроваджувати у своє існування в суспільстві принцип субсидіарності. Це, передусім, означає ширше залучення мирян у здійснення притаманних їй завдань. Віддавна однією з найбільших проблем християнина-мирянина є утвердження християнського стилю життя поза межами своєї парафіяльної церкви чи сім’ї, наприклад, на роботі. Осмислення цього питання вкрай важливе з огляду на сучасні наголоси у парадигмі святості. В перших століттях християнства святість переважно набирала форми мучеництва за Христову віру. Починаючи з IV століття після Христа випробовуються нові шляхи до святості: монаше життя, пустельництво. В наш час Церква все частіше наголошує на покликанні мирянина до християнського подвижництва, до святого життя у світі. Першим кроком на цьому шляху мало б стати вдумливе осмислення вже існуючого досвіду християнської святості у світі.
  Окрім того слід заохочувати до створення християнських професійних асоціацій та спілок (лікарських, філософських, освітніх, юридичних та ін.), ділитися з ними своєю відповідальністю за людину в межах їх компетенції. Це дасть нагоду нашим мирянам глибше осмислювати свою фахову діяльність через призму їх християнського світогляду. Вкрай важливо, щоб усе більше людей змінювали свій погляд на Церкву як на інституцію, яка існує виключно для задоволення їх релігійних потреб, щоб вони відчули себе членами Церкви, учасниками її життя – Церкви, як містичного Христового Тіла, так і його видимої присутності у світі.
  
  Підсумовуючи свою доповідь, хочу ще раз наголосити, що для кожного християнина “соціальна вість Євангелія не повинна уявлятися лише теорією, а передусім основою і мотивуванням для дії...а слова Христові: “Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили”, – не повинні залишатися лише доброчинним побажанням, а ставати конкретним життєвим обов’язком” (CA, 57).
  
  Позначення:
  SRS = Sollicitudo rei socialis
  CA = Centesimus annus
  DIM = Dives in misericordia
  RH = Redemptoris hominis