Галина МОГИЛЬНИЦЬКА "ЛІТОС"
08/01/2004 | MV
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА
ЛІТОС
(АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧНОГО БЛУДОСЛОВІЯ)
Броварі
"Українська ідея"
2004
"Основна засада Української держави полягає в тому,
що в самостійній державі має бути й самостійна Церква…
Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитись на те,
щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі…
Автокефалія Української Церкви - це не лише церковна,
а й національно-державна проблема.
Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації".
О. Лотоцький
"Українські джерела церковного права"
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Очевидно, дехто з вас відчув, що назва книжечки, яку Ви тримаєте в руках, уже чимось знайома Вам.
Ви не помилилися. На обкладинці - дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм "майже однофамільцем" - Київським митрополитом Петром Могилою (чи колективом священиків під його керівництвом) у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу, на облудні звинувачення Української Православної Церкви, викладені в його творі "Перспектива і вияснення блудів, єресей і забобонів у греко-руській церкві…"
Отже, Літос (камінь) бл. Петра Могили був спрямований на розкриття облуди католицького ксьондза.
Але часи міняються й, на жаль, не на краще. Бо якщо колись, у 17 ст., нашим предкам доводилося захищати Українську Православну Церкву від нападок християн, але все ж таки іншого, католицького віровизнання, то сьогодні її доводиться боронити вже від християн православних, але іншої політичної орієнтації.
Отож, вступаючи в полеміку із сановитим політиком у рясі, назвою свого твору я хотіла нагадати, що одеський Владика - далеко не перший, хто шукає "єресєй" і "блудів" у нашій Церкві та під виглядом боротьби за "істинну віру" вправно тче ідеологічну павутину над нашим народом.
Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні?
Ми, члени Одеської обласної організації Народного Руху України, також намагалися бути вкрай толерантними. Коли у нас зібралося стільки свідчень антиукраїнської діяльності духовенства церков, підпорядкованих Московському патріархату, що далі мовчати було неможливо, ми обмежилися заявою, яку направили в органи державної влади (див. додаток № 1).
Була думка оприлюднити заяву в засобах масової інформації, але… ми толерантні! Ще, не доведи, Боже, якесь протистояння між віруючими спровокуємо, чи в українському середовищі спалах обурення оприлюдненими фактами викличемо…
Одначе вже через якийсь місяць уся одеська преса, підпорядкована митрополиту Одеському й Ізмаїльському Агафангелу, загаласувала, що "единственную каноническую и истинно православную Церковь" та її митрополита "преследуют националисты", які хочуть "уничтожить православие в Украине".
Мене в тих писаннях і Євдоксією, що Іоана Златоуста переслідує, обізвано було (під Златоустом, ясна річ, підрозумівався митрополит Агафангел…), і "беснующейся Иродиадой", що митрополичої голови прагне… Матеріалу навіть для позову в суд вистачило б.
Але ж ми - толерантні! Ми ж у суперечок й конфронтації уникаємо!..
Наше мовчання лише додало митрополитові певності: в інтернеті появилася його заява "Рух против православия" (додаток № 2), в якій Одеський Владика, сам того не сподіваючись, мимохіть розкрив усю глибоко продуману систему тез і понять, що дають змогу підлеглому Москві духовенству будувати на них справжню Вавилонську вежу облуди. У її лабіринтах легко заплутатись не лише прихожанам церков Московського патріархату, а й світовій православній громадськості, яка, ясна річ, не краще, ніж прихожани, ознайомлена як з історією України та її Церкви, так і з процесами, що відбуваються в ній сьогодні.
Цю вежу брехні, що з кожним днем зростає в свідомості наших громадян, ми повинні зруйнувати, бо інакше не матимемо не тільки власної, незалежної від Москви Церкви, а й власної незалежної Держави: суверенні держави творяться-бо суверенним народом, а не "детьми общего (з сусідньою державою) Отечества" й не представниками "единого (із сусіднім) народа".
Як і належить у полеміці, я звертаюся в своєму посланні до Одеського митрополита.
Але Ви, шановні читачі, сприймайте це як "данину жанру". Не до митрополита, а до вас - до вашого серця й розуму звертаюся я своїм словом. Митрополит, що б я йому не сказала, все одно робитиме те, що потрібно й вигідно йому та його керівництву…
Це цікава книжечка, читачу! З неї Ви дізнаєтесь багато такого, про що не чули раніше, а як і чули, то зовсім по-іншому.
Ця книжечка про те, як і чому ми так багато втрачали на нашому історичному шляху і що треба (чи, навпаки, чого не треба) робити, щоб не втрачати надалі.
Я хотіла б, щоб вона допомогла Вам розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкіл проблем, пов'язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою Державою, яку нам досі вперто нав'язують як "общее Отечество - единую Русь".
Єдине, чого я не хотіла б, - це, щоб у когось із вас у серці ворухнулось почуття злоби чи неприязні до тієї Держави чи народу, що живе в ній. То - погані почуття. Вони притаманні слабким і безпорадним. Ми - не такі. Ми можемо бути сильними й мудрими.
Історію треба знати не для зведення рахунків - то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав'язуваного нам почуття неповноцінності й меншвартості. Це необхідно! Необхідно для того, щоб із кожним - і сусіднім, і дальшим - народом уміти і дружити, і співпрацювати як рівноправні партнери й гідні друзі.
Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості - не допускати того, що потрібно було б потім прощати.
Ваша Галина Могильницька
ЗМІСТ
Передмова
РОЗДІЛ І Чи владикам гоже порушувати заповіді Божі?
РОЗДІЛ ІІ Трохи про історію й історичну територію
РОЗДІЛ ІІІ Ще про історію і територію, але вже "канонічну"
РОЗДІЛ IV Про "общую історію", "єдіноє Отєчєство" та про те, як митрополит Агафангел виконує в Україні "важнейшую задачу русской государственной идеологии"
РОЗДІЛ V Наша історія "За последние 500 лет" за джерелами, рекомендованими митрополитом Агафангелом
РОЗДІЛ VІ "Аще ти мніх - то мнішествуй!" (про політику в рясі й "рясу" в політиці)
Додаток № 1, № 2
Додаток № 3
http://www.ukrlife.org/main/minerva/litos.htm
ЛІТОС
(АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧНОГО БЛУДОСЛОВІЯ)
Броварі
"Українська ідея"
2004
"Основна засада Української держави полягає в тому,
що в самостійній державі має бути й самостійна Церква…
Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитись на те,
щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі…
Автокефалія Української Церкви - це не лише церковна,
а й національно-державна проблема.
Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації".
О. Лотоцький
"Українські джерела церковного права"
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Очевидно, дехто з вас відчув, що назва книжечки, яку Ви тримаєте в руках, уже чимось знайома Вам.
Ви не помилилися. На обкладинці - дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм "майже однофамільцем" - Київським митрополитом Петром Могилою (чи колективом священиків під його керівництвом) у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу, на облудні звинувачення Української Православної Церкви, викладені в його творі "Перспектива і вияснення блудів, єресей і забобонів у греко-руській церкві…"
Отже, Літос (камінь) бл. Петра Могили був спрямований на розкриття облуди католицького ксьондза.
Але часи міняються й, на жаль, не на краще. Бо якщо колись, у 17 ст., нашим предкам доводилося захищати Українську Православну Церкву від нападок християн, але все ж таки іншого, католицького віровизнання, то сьогодні її доводиться боронити вже від християн православних, але іншої політичної орієнтації.
Отож, вступаючи в полеміку із сановитим політиком у рясі, назвою свого твору я хотіла нагадати, що одеський Владика - далеко не перший, хто шукає "єресєй" і "блудів" у нашій Церкві та під виглядом боротьби за "істинну віру" вправно тче ідеологічну павутину над нашим народом.
Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні?
Ми, члени Одеської обласної організації Народного Руху України, також намагалися бути вкрай толерантними. Коли у нас зібралося стільки свідчень антиукраїнської діяльності духовенства церков, підпорядкованих Московському патріархату, що далі мовчати було неможливо, ми обмежилися заявою, яку направили в органи державної влади (див. додаток № 1).
Була думка оприлюднити заяву в засобах масової інформації, але… ми толерантні! Ще, не доведи, Боже, якесь протистояння між віруючими спровокуємо, чи в українському середовищі спалах обурення оприлюдненими фактами викличемо…
Одначе вже через якийсь місяць уся одеська преса, підпорядкована митрополиту Одеському й Ізмаїльському Агафангелу, загаласувала, що "единственную каноническую и истинно православную Церковь" та її митрополита "преследуют националисты", які хочуть "уничтожить православие в Украине".
Мене в тих писаннях і Євдоксією, що Іоана Златоуста переслідує, обізвано було (під Златоустом, ясна річ, підрозумівався митрополит Агафангел…), і "беснующейся Иродиадой", що митрополичої голови прагне… Матеріалу навіть для позову в суд вистачило б.
Але ж ми - толерантні! Ми ж у суперечок й конфронтації уникаємо!..
Наше мовчання лише додало митрополитові певності: в інтернеті появилася його заява "Рух против православия" (додаток № 2), в якій Одеський Владика, сам того не сподіваючись, мимохіть розкрив усю глибоко продуману систему тез і понять, що дають змогу підлеглому Москві духовенству будувати на них справжню Вавилонську вежу облуди. У її лабіринтах легко заплутатись не лише прихожанам церков Московського патріархату, а й світовій православній громадськості, яка, ясна річ, не краще, ніж прихожани, ознайомлена як з історією України та її Церкви, так і з процесами, що відбуваються в ній сьогодні.
Цю вежу брехні, що з кожним днем зростає в свідомості наших громадян, ми повинні зруйнувати, бо інакше не матимемо не тільки власної, незалежної від Москви Церкви, а й власної незалежної Держави: суверенні держави творяться-бо суверенним народом, а не "детьми общего (з сусідньою державою) Отечества" й не представниками "единого (із сусіднім) народа".
Як і належить у полеміці, я звертаюся в своєму посланні до Одеського митрополита.
Але Ви, шановні читачі, сприймайте це як "данину жанру". Не до митрополита, а до вас - до вашого серця й розуму звертаюся я своїм словом. Митрополит, що б я йому не сказала, все одно робитиме те, що потрібно й вигідно йому та його керівництву…
Це цікава книжечка, читачу! З неї Ви дізнаєтесь багато такого, про що не чули раніше, а як і чули, то зовсім по-іншому.
Ця книжечка про те, як і чому ми так багато втрачали на нашому історичному шляху і що треба (чи, навпаки, чого не треба) робити, щоб не втрачати надалі.
Я хотіла б, щоб вона допомогла Вам розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкіл проблем, пов'язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою Державою, яку нам досі вперто нав'язують як "общее Отечество - единую Русь".
Єдине, чого я не хотіла б, - це, щоб у когось із вас у серці ворухнулось почуття злоби чи неприязні до тієї Держави чи народу, що живе в ній. То - погані почуття. Вони притаманні слабким і безпорадним. Ми - не такі. Ми можемо бути сильними й мудрими.
Історію треба знати не для зведення рахунків - то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав'язуваного нам почуття неповноцінності й меншвартості. Це необхідно! Необхідно для того, щоб із кожним - і сусіднім, і дальшим - народом уміти і дружити, і співпрацювати як рівноправні партнери й гідні друзі.
Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості - не допускати того, що потрібно було б потім прощати.
Ваша Галина Могильницька
ЗМІСТ
Передмова
РОЗДІЛ І Чи владикам гоже порушувати заповіді Божі?
РОЗДІЛ ІІ Трохи про історію й історичну територію
РОЗДІЛ ІІІ Ще про історію і територію, але вже "канонічну"
РОЗДІЛ IV Про "общую історію", "єдіноє Отєчєство" та про те, як митрополит Агафангел виконує в Україні "важнейшую задачу русской государственной идеологии"
РОЗДІЛ V Наша історія "За последние 500 лет" за джерелами, рекомендованими митрополитом Агафангелом
РОЗДІЛ VІ "Аще ти мніх - то мнішествуй!" (про політику в рясі й "рясу" в політиці)
Додаток № 1, № 2
Додаток № 3
http://www.ukrlife.org/main/minerva/litos.htm