05/26/2005 | Thinker

Вітаю, Юрію. Мені було дуже цікаво прочитати твій допис. Приємно мати справу з людиною, чиї погляди виходять за межі релігійної чи матеріалістичної агітації. Щоб і без того велика гілка, в якому обговорюється цей допис, занадто не розросталася, я вирішив розмістити свої коментарі окремою гілкою.

*******************************************
Я поділяю більшу частину твоїх поглядів. Я також вірю в найвищу цінність людини, а до релігії ставлюся скептично. Цілковито можу підписатися під твоїм висловлюванням: "я даже не отрицаю понятия "бог", просто в моей вере нет места для этого понятия". Колись я на цьому форумі активно сперечався з християнами: я, звичайно, зовсім не збирався доводити, що Бога не існує - безглуздо намагатися довести неіснування чогось, тим більше - неіснування чогось незрозуміло чого. Просто, на моє переконання уявлення про Бога як про 1) творця, 2) суддю, 3) любов, 4) всезнаючого та всемогутнього є самосуперечливим, а багато конкретних положень християнської віри, якщо над ними трохи подумати, мають привести до висновку, що такий Бог, якщо він і існує, заслуговує лише на зневагу. Те саме можу сказати і з приводу будь-якої теїстичної віри, - принаймні, якщо йдеться про Бога як особистість. Звичайно, можна припустити існування якоїсь світової духовної сутності з невизначеними характеристиками і назвати її Богом, але (через невизначеність того, що собою являє ця "сутність") виникає питання: що дає таке припущення? Хоча, з іншого боку, матеріалістична віра також мене категорично не задовольняє - на моє переконання вона робить безглуздою віру в цінність людини як і віру в будь-які об'єктивні цінності, а отже - не можна обійтися без припущення про існування якоїсь духовної сутності дійсності, хоч би яким туманно-невизначеним не було моє уявлення про неї. (Я роки 3 тому починав на цьому форумі з допису, в якому намагався запропонувати метафізичну концепцію, сумісну з цією вірою, зараз цей допис на форумі за давністю загубився, немає навіть в архіві. Якщо цікаво, дай свій e-mail, я цей допис тобі вишлю.)

Звернули на себе мою увагу також кілька твоїх висловлювань у дискусії, - на мою думку в них чітко і точно схоплено суть справи:
"Людяності немає там, де самопожертва є примусом, основою виховання та соціальним замовленням." ... "Всякий вільний вчинок людини є самовираженням. Самопожертва не може бути примушеною, бо тоді приставка "само-" тут ні до чого."
"Христианская пропаганда против веры в себя неубедительна. Прежде всего потому, что "вера в себя" рассматривается как личная страсть, а не как часть веры в человека."

А тепер трошки критики.

1. "Парадоксом людської природи є те, що, цінуючи себе або свою спільноту, людина може виявитися недостатньо мудрою, щоб по аналогії визнавати цінність інших і бути толерантною, не допускаючи упереджень в своє серце." ..."Людяність проявляється у тому, що для всіх людей людина є найвищою цінністю як особистість, як тверда фундаментальна основа суспільства, як потенційний друг. Тому треба вірити в себе і по аналогії - в цінність всякої іншої людини." ... "Амбіції не передбачають протистояння, якщо по аналогії віриш в найвищу цінність будь-якої людини."

Твердження про необхідність віри в цінність інших людей "по аналогії" звучить неприродно, надумано. Якщо ти віриш у цінність людини (не лише свого власного его), то не по аналогії, а тому що певним чином відчуваєте цю цінність, тому що твій попередній життєвий досвід, досвід буття з людьми, сформував у тебе цю віру. "По аналогії" - звучить як ствердження первинності віри в себе та похідного характеру віри в інших і віри в людину загалом. Так ніби ось людина живе, вірить у саму себе, а потім їй спадає на думку: "Але ж інші люди такі ж як я, отже - треба вірити і в них." Як на мене, то це дурниця. Xто сказав, що інші люди - такі ж як я? Чи достатньо для такого висновку зовнішньої подібності? Чи може існувати віра в себе в тому смислі, в якому ти говориш про віру в людину, без цієї самої віри в людину, а отже - і інших людей? Скоріше навпаки, твоя віра в людину і в себе походить від усвідомлення цінності інших. Згадай дитинство і юнацький вік, людей, що на вплинули на формування твоєї особистості; тих, хто був для тебе прикладом, літературних та кіно- героїв, - тобто усіх тих людей чий позитивний приклад породжував і утверджував в твоїй свідомості ідеал людини та повагу до людини.

2. Порівняння людських громад з живими істотами, а людей - з клітинами навіває в мене асоціації з тоталітарними ідеологіями, які розглядають людину як частину цілого, що не має самостійної цінності, а призначена служити цілям цілого. Клітини не мають власної цінності, вони лише слугують для виконання певних функцій організму в цілому. Не є ніякою моральною проблемою жертвування окремими клітинами задля здоров'я організму в цілому тощо...

3. "...особенно сильно верю в себя, в правильность своих мыслей, намерений, поступков." "Верю, что мой разум и мои чувства всегда охватывают мир настолько, насколько это важно для меня."

Чи не переходить у цих формулюваннях віра в себе у небезпечну самовпевненість? Розвиток людини можливий лише завдяки тому, що вона розуміє, що її думки, наміри та вчинки часто є хибними, і що її не задовольняє вже досягнутий рівень розуміння світу та самої себе. Правда, ти сам нейтралізуєш ці твої висловлювання трохи далі, коли пишеш про здатність посміятися над своєю вірою. (Мені особливо сподобалося: "глубокое ощущение своей правоты, неоднократно заставлявшее меня сесть в лужу, как и каждого, я уверен, из читателей. Смеясь над своей верой, вы оживляете ее и делаете сильнее.") Але тут справа аж ніяк не зводиться до здатності посміятися (хоча справді дуже корисно час від часу уявно дистанціюватися від своїх переконань та поглянути на них з іронією). Йдеться про дуже серйозні речі, - настільки серйозні наскільки взагалі щось може бути серйозним.

4. На мою думку не є коректною інтерпретація віри як емоцій. Якби віра була лише емоцією то будь-які суперечки про віру були б цілком безглуздими. Але для віруючої (незалежно від того, чи є це релігійна віра, чи атеїстична) людини, йдеться не про почуття, а про істину. Оскільки віра сформульована, вона не є емоцією; вона є судженням, що претендує на істинність, а отже - може і має бути передметом раціонально-критичного аналізу.