12/15/2005 | Георгій

Ця білійна книга зовсім незвичайна. Вона "всунута" між двома книгами, які обидві характеризуються як "історичні" (Суддів і 1 Самуїла), але вона сама має зовсім інший жанр - лірико-поетичний. Більшість дослідників Св. Письма на підставі стилю цієї коротенької, стислої книги поєднує її з такими шедеврами біблійної поезії, як Плач Єремії і Пісня Над Піснями.

Книга Руфі починається з опису сумної історії жінки з юдейського міста Віфлеєму на ім'я Наомі (в Огієнковому перекладі Ноомі). У молодості вона була щасливо одружена з чоловіком на ім'я Елімелех, і мала з ним двох синів. Але в Юдеї стався неврожай і голод, і родина Наомі перебралася на схід, у країну Моав. Там Елімелех помер, а сини Наомі одружилися з місцевими жінками-моавитянкими. Через деякий час з невідомої для нас причини обидва сини Наомі помирають бездітними. У відчаї Наомі вирішує повернутися назад до Віфлеєму, де вона, як представниця племені Юди, має частку землі. Проте вона не хоче ні до чого зобовязувати двох своїх невісток, які, очевидно, ще дуже молоді і мають неабиякий шанс знову вийти заміж, на цей раз за своїх земляків-моавитян. Одна з невісток Наомі, Орпа, так і робить. Але друга невістка, Руф, очевидно, зроблена зовсім із іншого тіста - вона любить свою свекруху всією душею і готова пожертвувати всім СВОЇМ для того, щоби служити Наомі, її народу і її Богові. Відповідь Руфі на прохання Наомі залишитися в Моаві ("куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я; народ твій буде мій народ...") звучить як ніжна, але водночас сталево сильна музика, якій, на мою думку, взагалі є дуже мало аналогів в усій світовій літературній спадщині.

У Віфлеємі Руф одразу стає до роботи, щоби прогодувати себе і свекруху - збирає колосочки за женцями. Річ у тому, що та дільниця землі, яка належала Елімелехові, за тодішніми ізраїльськими законами не може автоматично перейти до Наомі - у так звані ювілейні роки колишні власники земельних дільниць втрачали на них право власності, і тепер ці дільниці повинні бути "викуплені" (тут знову використане слово "кгопер," що так часто повторюється у книгах Левит і Повторення Закону для позначення викупу за невільника і, дуже важливо, викупу за гріх). Наомі згадує, що її покійний чоловік мав родича на ім'я Воаз (або Вооз), який завдяки нібито збігові обставин (а насправді завдяки Божому провидінню) зараз є власником того самого поля, де Руф збирає загублені зернинки. Це чудова можливість отримати назад Елімелехову землю. Адже за ізраїльськими законами, коли жінка стає вдовою, родич її покійного чоловіка (починаючи з найближчого, брата) не просто може, а й повинен одружитися з цією удовою, якщо вона не проти (закон про так званий левіративний шлюб).

Справа тепер у тому, що скаже Воаз, і чи не є інших кандидатів на Елімелехів спадок. Але як сказати про це Воазові? Він літній чоловік, який очевидно вже має дружину чи й кілька дружин (ізраїльське суспільство у той час ще цілком полігамне). Руф для нього як дочка - він навіть і звертається до неї "доню." І як поставиться до цього сама Руф? Їй може бути років так із 20, Воаз для неї, мабуть, як бридкий старий козел. І як взагалі молодій жінці, удові, ініціювати розмову про можливий шлюб - це ж може бути сприйняте як нав'зливість, брак жіночої скромності, честі...

Наомі опиняється перед усіма цими ділемами і кінець-кінцем розробляє тонкий план. Руф не повинна нічого казати - натомість, Наомі пропонує своїй невістці прийти вночі до свого можливого майбутнього чоловіка і просто тихенько лягти біля нього. Руф точно так і робить. Коли після довгого важкого дня жнив і доброї вечері з вином Воаз лягає спати просто серед поля, біля копиць, Руф, вимита, напахощена, у новому гарному чистому одязі, підходить до нього, піднімає краєчок ковдри, що накриває його ноги, і згортається клубочком біля Воазових ніг. Коли Воаз прокидається і питає Руф, що ж це вона тут робить, вона каже йому, що вона його "невільниця" і що він, Воаз, є її "Гоел." Це останнє слово погано піддається перекладу на сучасні мови. Огієнко перекладає його просто як "родич." В англійському перекладі (версія NIV) це слово перекладене як "kinsman-redeemer." Мається на увазі дійсно родич, член сім'ї, клану, але саме такий родич, хто може, має право і можливість ВИКУПИТИ свого родича або родичку, заплптити за нього чи за неї певний викуп (кгопер або "гаал").

Воаз моментально усвідомлює, що саме від нього вимагається, і дійсно поводить себе як справжній "викупитель." Він знає, що Елімелех мав ще одного родича, який є навіть дещо ближчим до Наомі і Руфі, ніж він сам. Він чесно оголошує стан справ біля міської брами, у присутності старійшин Віфлеєму, і питає того другого родича, чи не збирається той взяти Руф. Той відмовляється, і на знак добровільності своєї відмови дає Воазові свою сандалію. Воаз одружується з Руф'ю, і незабаром у них народжується спадкоємець, хлопчик на ім'я Овед. Щаслива старенька Наомі колисає свого онука, якого вона називає своїм синочком. Завіса перед щасливою новою родиною закривається, але наприкінці вистави ми дізнаємося, що Воаз є всього-навсього пра-пра-пра-правнуком Переца (сина Юди, одного з дванадцяти синів Якова від Тамар), тобто таким дивовижним чином народжений маленький Овед є прямим кровним нащадком патріархів Авраама, Ісаака і Якова і також кровним нащадком династії Юди, про якого було пророковано, що з його "дому" вийде "ранкова зоря" і "царственний скипетр" Божих обранців. Крім того, ми дізнаємося, що в майбутньому одним з нащадків Оведа буде Єссей (про якого пророк Ісайя каже, що з Єссеєвого стовбура виросте гілочка Месії), і далі майбутній цар Ізраїлю, Давид. Так з ніжної ліричної поеми про жіночу відданість і нічне побачення у полі біля копиці виростає могутнє месіанське пророцтво. Адже з династії Давида вийде "родич-викупитель" не тільки для Руфі, а й для всіх Божих обранців як жіночої, так і чоловічої статі.