12/24/2005 | Георгій

Староєврейська назва цієї п'ятої за рахунком "історичної" книги Старого Завтіу - Мелагім, тобто буквально "царі," "володарі." Розділення цієї книги на першу і другу частини з'явилося відносно пізно, десь у 2 ст. до н.е., після появлення першого грецького перекладу тексту СЗ (так званої Септуагінти).

Якщо спробувати дуже коротко сказати, про що ця книга, я б сказав, вона про велич і мізерію, і також, водночас, про те, що є в Божих очах добрим і що злим, що саме Бог винагороджує і що Він карає. Жанр книги безумовно історичний, але вона містить багато казкових, міфологічних елементів і також іноді прозорих, а іноді досить тьмяних і не дуже добре зрозумілих алегорій та пророцтв.

Книга починається з водночас ліричного і трагікомічного опису останніх днів земного життя царя Давида. Йому вже за сімдесят. Він дуже втомлений і хворий. З якоїсь дивної причини (або просто через старість) Давида весь час мучить холод. Навіть у найспекотніші дні і ночі старенький володар не може зігрітися. Єдине, що зігріває його - це молода, "дуже вродлива" і не займана мужчинами дівчина-шуммамітка на ім'я Авішаг. Вона доглядає за Давидом, як нянька, і щоночі лягає до нього в ліжко, але він не має з нею статевого інтеркурсу, принаймні вагінального. (Тим не менш, за законами того часу, Авішаг офіційно вважається наложницею царя і з його смертю повинна перейти у власність царського спадкоємця.)

Між тим у царському палаці (який зветься "Ліванським Лісом," оскільки збудований з відбірних ліванських кедрів, що їх прислав Давидові його друг і стратегічний спільник, фінікійський цар Гірам) вже точиться закулісна боротьба за царський спадок, корону. Виділяються дві партії. Одна з них бачить спадкоємцем Давида його улюбленця-сина від Вірсавії, Соломона. Друга бачить наступним ізраїльським царем четвертого за рахунком і найстаршого з живих синів Давида, сина жінки на ім'я Гаггіта, Адонію. До про-Соломонової партії належить, звичайно ж, Вірасвія, а також священик Садок, генерал Бенайя і пророк Натан. До про-Адонієвої партії належить надзвичайно впливовий первосвященик-левит Евіятар і головнокомандуючий Давидовими збройними силами Йоав.

Про-Соломонова партія бере гору. Давид помирає, і Садок помазує на ізраїльське царство зовсім юного хлопчика Соломона. Той починає правити дуже миролюбно. Він милує свого архі-суперника Адонію і навіть дозволяє тому жити в "Ліванському Лісі." Але знахабнілий Адонія намовляє Вірсавію, щоби та наказала віддати йому красуню Авішаг, останню любов свого батька. Вірсавія каже про це своєму синові, і тут юний Соломон просто шаленіє - він бачить, що тут мова зовсім не про романтичні шури-мури, а про те, що Адонія не визнає його суверенного володарства. За наказом Соломона Бенайя вбиває Адонію. Новий цар також наказує стратити Йоава, і його вбивають, навіть незважаючи на те, що він намагається знайти притулок у Скинії Завіту і хапається там за роги жертовника.

З іншого боку, Соломон милує Евіятара - дарує йому життя, хоча позбавляє його священства (відсилає його з Єрусалиму "у поля"). Це важлива деталь з двох причин: по-перше, Евіятар - останній кровний нащадок Ілія (див. 1 Самуїла), і таким чином збувається пророцтво про те, що Бог забере первосвященство в аронітів-кегатитів, чиїм представником був Ілій і хто скомпрометував себе недостойними вчинками. По-друге, це свідчить про те, як високо на даному етапі історії Ізраїлю піднялася фігура царя, який зараз вже може турнути в екзиль навіть левита-первосвященика.

Здається, тепер вже нічого не стоїть на шляху Соломона до спокійного і плідного правління. Йому належить колосальна імперія, яка простягається від ріки Єфрат на північному сході (місто Тіфса на теренах сучасного Іраку) до Суецької затоки на південному заході (місто Езіон-Гебер у сучасному Єгипті), і від Середземного моря на заході до аравійської пустелі на сході. Арам (Сірія), Аммон, Моав, Едом - усі ці ще відносно недавно могутні держави, які воювали з Ізраїлем і час від часу підкоряли його собі - зараз інкорпоровані в цю імперію і є всього-навсього її провінціями. Філістія все ще формально незалежна, але її територія зменшилася до тонесенької смужки землі на середземноморському узбережжі від сучасного міста Яффа до сучасного сектора Газа, і філістимлянський цар платить Соломонові данину. Соломон залицяється до дочки єгипетського фараона Шишака, і той бере штурмом найбільше філістимське місто Гезер і віддає його Соломонові як придане за свою доньку. Філістія, таким чином, зовсім принижена і спустошена, а Ізраїль тріумфує.

Соломон росте, міцніє і стає тим "премудрим Соломоном," про якого говорять численні легенди і поезії. Він чинить справедливий суд. Він загальний улюбленець, і весь Ізраїль за його правління процвітає: текст книги каже, що в ті часи "кожний від Дану до Беер-Шеви (тобто від північного до південного кордону Ізраїлю) сидів під власним виноградником і під власним фіговим деревом." Панує не тільки матеріальне процвітання, а й довго очікуваний, вимріяний, вистражданий мир. Імперія Соломона отримує могутнії союзників (цар Фінікії Гірам, цариця Савська, єгипетський фараон, володарі Таршишу - очевидно, сучасного Кіпру, і ін.). Сам Соломон справляє враження надзвичайно розумної, мудрої, неймовірно (як на ті часи) ерудованої людини - він пише літературні твори (приповістки і пісні), навчає людей про життя рослин і риб... Здається, Бог нарешті винагородив Свій народ, дарував йому щасливе життя у обіцяному Краї.

Але не все так просто. Соломон, з одного боку, будує і посвячує Богові розкішний храм, але з другого боку його серце не є повністю відданим Богові. Він особисто приносить жертви на "пагорбках" (тобто на каплищах поганських божків), і набирає собі у дружини та наложниці численних аморитянок, гіттеянок, моавитянок і фінікіянок. Ті навчають його молитися різним Молохам, Ваалам і Астартам. Соломон не чинить їм спротиву через почуття "любові" до них (очевидно, він успадкував від тата колосальний статевий апетит і поетичний нахил серця). Зовні він дуже відданий Богові, але всередині він якщо не ідолянин, то принаймні людина досить байдужа до гострих питань віри. І тут Божий гнів починає "палати" проти цього царя з царів і володаря з володарів. Бог з'являється Соломонові уві сні і каже йому, що "відірве" його царство з рук - не його особисто (у знак любові до Соломонового батька Давида), а з рук його сина.

Так і стається. Соломон помирає у віці приблизно 60 років (не таким вже й старим, але, подумати тільки, сімсот дружин і триста наложниць...). Царем стає його син Реговоам (в Огієнка Рехав'ам), але одразу видно, що цей молодик не має й краплини батькової мудрості, гнучкості, дипломатичності. Він одразу викликає підозру і ненависть ізраїльських старійшин, оскільки слухає не їх порад, а порад своєї кліки молодих і нахабних прилипал. І тут, як на злість, з'являється нова фігура - єфраїмит на ім'я Єровоам, якому пророк Ахайя з міста Шіло (де раніше перебувала Скинія Завіту) пророкує, що Реговоамове царство буде розділене на одинадцять шматків і він, Єровоам, отримає десять з них. Пророцтво збувається: тільки племена Юди і Веніаміна зберігають вірність Реговоамові, тоді як решта племен Ізраїлю оголошують своїм царем Єровоама. Імперія Давида і Соломона ділиться на два окремих царства - південне (Юдейське, яке включає володіння племен Юди і Веніаміна), і північне (Ізраїльське, яке включає володіння племен Дана, Іссахара, Ассира, Нафталима, Завулона, Манасії, Єфрема, Гада і Рувима) (південне плем'я Сімеона на той час вже асимілювалося з племенем Юди, а племена Манасії і Єфрема існували кожне як два окремих племені, одне на західному березі Йордану і одне на східному). Між двома царствами майже одразу спалахує війна, яка триватиме ще багато, багато років...

Далі починається деградація, руїна обох царств. Спадкоємці як Єровоама, так і Реговоама за тільки окремими виключеннями не є здібними до царювання, і не служать Богові. Все, що вони роблять, є тільки безкінечною кривавою війною між собою, створенням хунт, заколотами і релігійним декадансом. Зрада духовним ідеалам предків досягає кульмінації за правління ізраїльського царя Ахава, який одружується з дочкою царя Сідону, Єсавеллю, і докочується до того, що встановлює каплища Молоха, Ваала і Астарти просто у своїй столиці, Самарії. Більше того, Єсавель починає методичне полювання за всіма Божими пророками і священнослужителями і фізично винищує майже всіх їх. Єсавель і Ахав змальовані огидними - вони обидва жорстокі і до смішного дріб'язково жадібні (Єсавель, наприклад, намовляє фальшивих свідків допомогти присудженню до каменування ні в чому не винної людини, яка мала нещастя володіти виноградником, що його уподобав Ахав). Здається, за якісь сто п'ятдесят років з моменту помазання на царство Соломона Божі обранці розгубили все: ніхто вже не служить Богові, панує звіряча жорстокість, тваринні інстинкти, хаос, смерть.

Проте Бог не залишає Свого народу. Він підносить нового могутнього пророка на ім'я Ілля. Це людина з містечка Тішбі на східному березі Йордану, яка дуже швидко завойовує репутацію Божого пророка і Божого слуги, наділеного надприродніми силами. Ілля загадковим способом поновлює нізвідки хліб та олію, воскрешає мертвого хлопчика, біжить десятки кілометрів попереду царської колісниці, тощо. У момент відчаю, коли, здається, Єсавель та Ахав мають усю на світі силу і вже ніщо не поверне віри, справедливості та доброї волі, Ілля викликає на змагання чотириста п'ятдесят служителів Ваала і перемагає їх. Може, надія все-таки ще є?

Книга закінчується описом безглуздої смерті Ахава, про якого було напрроковано, що собаки злизуватимуть його кров (і так і сталося, хоча дуже "непрямим" чином). Єсавель, проте, жива й здорова. Утиски проти Божих слуг і нахабне всепроникаюче ідолянство продовжуються. Окрім того, в Ізраїля з'являється потужний зовнішній ворог - сірійський (арамейський) цар Бен-Гадад. Погрожують також вчорашні друзі-єгиптяни, і едоміти, і моавитяни, і інші нескорені провінції-околиці, де панує політеїзм. Що ж станеться далі?