12/25/2005 | Георгій

Ця книга також історична за жанром і містить трохи більше "екстрабіблійно-підтвердженої" історії, ніж 1 Царів (наприклад, усі ассірійські царі і два єгипетських фараони, що згадуються у цій книзі, згадуються також у світських історичних документах). Вона розвиває тему "Пророк-Священик-Цар," започатковану у книгах Самуїла і продовжену у 1 Царів, і підводить загальний підсумок історії стосунків Бога з Його обраним народом.

Попередня книга Біблії закінчується досить-таки безглуздою і безславною смертю жорстокого і зрадливого ізраїльського царя Ахава. У столиці ізраїльського царства, Самарії, на престол посаджений його син Йорам (або Єгорам), але державою зі свого укріпленого замку у місті Їзреель (трохи на північ від Самарії, недалеко від фінікійського кордону) фактично керує вдова Ахава, дочка сідонського царя, ідолянка-політеїстка Єсавель. Йорам проводить все меше часу у столиці і все більше часу в палаці своєї матінки. Здається, от-от все в Ізраїлі буде кинуте на поталу можновладцям-ідолянам. І все-таки пророцтво проти Єсавелі здійснюється: учень і спадкоємець пророка Іллі, новий пророк Єлісей приводить на ізраїльський престол відчайдушного шибайголову, рубаку-воїна на ім'я Єгу, який з невеличкою купкою своїх спільників на швидких колісницях робить карколомний рейд на Їзреель і вбиває Йорама, а також і юдейського царя Ахазію, який знаходився там з візитом. Єсавель зачиняється у своїй укріпленій башті і намагається звідти посоромити Єгу: вона називає його "Зімрі," що є натяком на одного з недавніх невдалих узурпаторів ізраїльського трону, який процарював тільки сім днів і був змушений після цього покінчити з собою, підпаливши царський палац. Але власні євнухи Єсавелі викидають її з вікна башти, і вона потрапляє просто під копита бойових коней Єгу і його загону. Тіло Єсавелі так знівечене, що воїнам Єгу нема навіть що й поховати.

Єгу стає царем Ізраїлю і приймає відчайдушні міри у боротьбі з ідолянством: він наказує стратити усіх жерців Ваала, розбиває "бовванів Ваалового дому," трощить і спалює каплища язичеських божків. Але йому все рівно бракує рішучості. Ще за найпершого царя тільки-но тоді відокремленого ізраїльського царства, Єровоама, були зроблені два величезні золоті тельці, один з яких був поставлений на північній межі Ізраїлю у місті Дан, а другий - на південній межі Ізраїлю, у місті Бетель. Єгу чомусь не робить нічого, щоби знищити цих ідолів, і за це Божий гнів починає "палати" проти нього. У битві з арамйським (сірійським) царем Газаїлом (сином знайомого нам з 1 Царів Бен-Гадада) Єгу втрачає всі ізраїльські землі на схід від Йордану. Газаїл доходить аж до Єрусалиму, але там новий молодий цар Юдеї, син Ахаза Йоаш (або Єгоаш) відкупається від сірійців величезною даниною. Єгу помирає, і замість нього у Самарії починає царювати його син Єгоахаз, ідолянин, який володарює так бездарно, що через сімнадцять років його царювання від ізраїльської армії залишається тільки десять возів, п'ятдесят вершників і десять тисяч піхоти. Ізраїль мусить платити тяжку данину Газаїлові і фактично перетворюється на провінцію Араму. Але, незважаючи на такий страшний занепад у своєму царстві, спадкоємець Єгоахаза цар Амація все ще б'ється з армією Йоаша, розбиває її вщент (очевидно, в Юдеї справи ідуть аж ніяк не краще, ніж в Ізраїлі!), вламується в Єрусалим, руйнує його мури і вигрібає усе золото та срібло з Єрусалимського храму. (Чи ж це не нагадує усобиці староруських князів, наприклад грабування Києва Андрієм Боголюбським?..)

Матеріальний і моральний занепад в обох царствах продовжується і досягає нових рекордів ницості. В Ізраїлі царем стає дехто на ім'я Менахем. Цей душка у боротьбі за трон зі своїм суперником Шаллумом бере штурмом укріплене місто Тірзу і вбиває там усіх мешканців, а вагітним жінкам методично розрізає животи. Після нього царюють ще кілька подібних до нього душок-милашок, які всі як один агресивні ідоляни. По всій території Ізраїльського царства будуються каплища Ваалам, Молохам, Астартам, небесним сузір'ям і т.д. Люди приносять своїм божищам людські жертви (навіть спалюють у вогні власних дітей), і ніхто вже й не пам'ятає про Бога. У Самарії просто перед царським палацом красуються стовпи Астарти. В Юдеї ідолянство теж у рішучому наступі: після не особливо вдалих спроб царів Йотама і Єзекії відновити служіння Богові новий цар Манассія знову відбудовує каплища ідолам і кидає власного сина-первістка у вогонь як жертву Молоху. Окрім того, Манассія, очевидно, веде геноцид проти власного народу: текст книги каже, що він "залив вулиці Єрусалиму кров'ю." Божий гнів з новою силою починає палати проти обох деградуючих єврейських царств, і Бог каже, що Він "витре Єрусалим і переверне його догори дном, як миску."

Між тим відбуваються дуже серйозні зміни у сусідніх державах. Царство Араму (Сірії) занепадає, але надзвичайно зміцнюється, росте, і робиться все більш агресивним Ассірійське царство. Ассірійці мають колосальну армію і відзначаються неймовірною жорстокістю: вони мають звичай живцем здирати з полонених шкіру, або проштрикати їм губи чи ніс риболовними гачками і тягнути на мотузці за кіньми, тощо. Під ударами ассірійської армії, що її очолюють царі Тіглат-Пелесер, його син Сеннакеріб і його онук Шалманесер, падають міста-держави Гамат, Арпад, Сефарва, Гена і Івва. Нарешті Шалманесер бере штурмом Самарію і скидає з престолу останнього ізраїльського царя Осію. Ассірійці вбивають незлічені тисячі людей, а тих, хто залишається живим, депортують на північний схід, у Мідію. Замість їзраїльтян, територію північного царства заселяють чужинцями, зокрема вивілонянами і іншими людьми з Межиріччя Тигру та Єфрату. Північне царство зникає з обличчя землі, а люди з десяти ізраїльських племен фактично розчиняються серед інших народів.

Південне, Юдейське, царство ще деякий час тримається. Побожний цар Єзекія просить поради у нового єрусалимського пророка Ісайї. Той каже цареві, що ассірійці потерплять на цей раз поразку від Божої руки. І дійсно, коли військо Сеннакеріба бере в облогу Єрусалим, Божий ангел містичним чином за одну ніч вбиває аж сто вісімдесят п'ять тисяч ассірійських воїнів. Сеннакеріб у жасі відступає. Після Єзекії і короткої низки його досить-таки гидотних спадкоємців в Єрусалимі з'являється новий цар - восьмирічний хлопчик Йосія, ментором і регентом в якого є могутній, впливовий первосвященик Хілкійя. Починається радикальна перебудова Єрусалиму - нова влада трощить усі ідольські капища. У геть занедбаному Єрусалимському храмі Хілкійя знаходить оригінал Книги Закону і дає цю книгу цареві, якому вже двадцять шість. Йосія так вражений Божим Словом, що стає ще активнішим борцем з ідолянством: він збирає людей для урочистого поновлення Завіту з їх Богом, уперше після кількасотрічної перерви організовує в Єрусалимі святкування Песаху...

Але тут стається катастрофа. Йосія гине у сутичці з єгиптянами, і царем в Єрусалимі стає його син Єгоахаз. Проте царювання Єгоахаза триває тільки три місяці. Єгипетський фараон Неко наносить нищівну поразку юдеям, накладає на них данину і садить на юдейський престол свою маріонетку на ім'я Єгояким. Той намагається ревно служити фараонові, але сам Єгипет раптом починає хитатися під ударами нового агресора - Вавілонської імперії. Цар Вавілону Навуходоносор і його військо окуповують Юдею, і Навуходоносор робить Єгоякима своїм данником. Незадоволені люди скидають Єгоякима з престолу, і його змінює вісімнадцятирічний юнак Єгояхін. Той, очевидно, нездатен ані до правління, ані до керівництва армією, і моментально здає Єрусалим і свій власний трон Навуходоносору. Починається грабування і нищення гаргантюанського масштабу. Вавілоняни вигрібають з Єрусалиму підчисту все золото, срібло, коштовності, і виводять з Єрусалиму у полон до свого краю десять тисяч кваліфікованих ремісників, державних посадовців і воїнів. Навуходоносор садовить на трон свою маріонетку, Седекію; той через деякй час робить невдалу спробу скинути вавілонян, але тоді Навуходоносор бере Єрусалим штурмом, спалює і знищує місто, а Седекію осліплює, заковує у бронзові кандали і кидає у підземелля. Ще більше людей, головним чином тих, хто міг бути корисним як кваліфікований ремісник, писар чи державний посадовець, вавілоняни женуть у неволю до Мідії. Навколо зруйнованого Єрусалиму залишаються тільки геть зубожілі селяни, які обробляють землю під наглядом посадженого вавілонянами губернатора Гедалії. Через деякий час і Гедалія гине від руки вбивць, можливо найнятих. Панує повна анархія. Ще не так давно могутнє, горде Юдейське царство перестає існувати, як до нього Ізраїльське.

Проте книга час від часу дає читачеві зрозуміти, що всі ці трагічні події не означають, що Бог зовсім відвернувся від Свого обраного народу. Божі обранці терплять від Божої руки кару за свої переступи, головним чином за те, що вони втратили віру і дозволили собі увібрати у своє життя всі ті елементи ідолянства і "гидотної" з точки зору Бога поведінки тих НЕ-обраних Богом людей, що їх, обранців-електів, оточували. Але наіть у найскрутніші моменти, коли, здається, виходу з халепи нема, все гине, розвалюється, Бог тим чи іншим чином нагадує Своїм людям, що Він не забув той Завіт, що Він колись склав з їх праотцями Авраамом, Ісааком і Яковом. Щось має статися, якимось - поки що зовсім незрозумілим читачеві - чином Божий обраний народ у майбутньому все-таки вийде з неволі і оселиться щасливо і НАВІКИ (!) в обіцяному Краї. Як же це станеться? Ми побачимо це далі.

У Другій книзі Царів є також дуже цікаві описи діяльності Божи пророків, які для нас, християн, теж є "провістками" чогось такого, що ще буде продемонстровано у мйбутньому. Наприклад, пророк Єлісей зцілює людей, повертає мертвих до життя і містичним чином перемагає дію сил природи, зокрема гравітації (змушує плавати залізну сокиру). Він також помножує олію у вдовиних глеках і нагодовує двома хлібцями компанію зі ста людей. Через деякий час Хтось більший за Єлісея явить Своїм обранцям чуда, які повторюють канву усіх цих провістків. Хто буде цей Хтось, ми дізнаємося з наступних біблійних книг.