05/02/2006 | Георгій

Цей лист написаний апостолом Павлом у Македонії, можливо у місті Філіпі або Тесалонікі (Солунь), через кілька місяців після 1 Коринфян, тобто між серединою 59 і серединою 60 р. н.е. Він адресований тій самій конгрегації міста Коринф, що і 1 Коринфян. Але цей лист, у порівняні з 1 Коринфян, дещо менш "інструктивний" і значно більш персональний, емоційний. Якщо у 1 Коринфян апостол Павло у певній послідовності аналізує проблеми молодої християнської Церкви і малює шляхи їх подолання, у 2 Коринфян "апостол поган" значно більше заглиблюється в себе, роздумує над своїм власним християнським служінням, відстоює своє апостольство. Хоча приводом для написання листа була необхідність організувати збір грошей для бідних християн Єрусалиму, зміст листа сягає дуже далеко за межі цього досить-таки тривіального факту і містить кілька важливих теологічних, доктринальних положень.

На початку листа Павло констатує, що його перший візит до Коринфу і його попередній лист принесли певні корисні плоди. Чоловік, який був знайдений винним у гидотній поведінці (мав секс з дружиною свого батька), очевидно, розкаявся. Апостол закликає прийняти його назад до конгрегації і "зміцнити до нього любов." Схоже, що сталися і ще якісь позитивні зміни, тому що Павло багато разів повторює, що він "тішиться" з останніх новин про життя коринфської церкви. Проте з"явилися нові проблеми. До коринфської християнської громади стали навідуватися фальшиві вчителі, псевдо-апостоли, які спотворюють Христове вчення. Це так звані "юдействуючі," релігійні євреї, які хочуть повернути християнські осередки до традиційного служіння "мертвій букві" староєврейського Закону. Вони, словами апостола, мають "покривало на серці." Павло рішуче відмежовується від цих псевдо-апостолів, яким "бог цього віку" (диявол) "засліпив очі, і закликає коринфську громаду продовжувати служити Духові, що "оживляє," а не "букві," що "вбиває."

Далі апостол нібито як уголос розмислює над тим, що ж таке є це служіння Духові. Воно, пише Павло, зовсім не полягає в надбанні особливої влади, сили, ораторського мистецтва тощо. Справжні апостоли, учні Христа, "не самих себе" проповідують, а тільки Христове слово, Христове "світло." При цьому вони, ці апостоли, є дуже звичайні, ранимі, крихкі людські створіння, "посудини глиняні"; проте в цих "посудинах" апостоли носять справжній скарб, єдине справжнє багатство, яке може колись мати людина - Христову віру. Тому вони "вже не для самих себе" живуть, а "для Того, Хто за них був умер і воскрес." Вони не належать самим собі не цінують нічого "свого," суто людського, світського, плотського, "тілесного" (грецьке "ката сарка," буквально "того, що у м"ясі"), не намагаються самі себе виправдати чи самі собі заробити спасіння, але належать Христові, є Христовими, дають Христові і Його Духові жити в них. "Коли хто у Христі," - пише апостол, "той створіння нове, - стародавнє минуло, ото сталось нове!.. Бог у Христі примирив світ із Собою Самим... ТОГО, ХТО НЕ ВІДАВ ГРІХА, ВІН УЧИНИВ ЗА НАС ГРІХОМ, ЩОБИ СТАЛИ МИ БОЖОЮ ПРАВДОЮ В НІМ" (5:17-21). Цей рядок є одним з найсильніших теологічних підсумків Нового Завіту, що його Жан Кальвін називав латиною "iustificatio imputa" ("вкладене виправдання"): Бог не рахує віруючим у Христа їх власних провин, оскільки за них Христос вже розплатився, а натомість Він зараховує їм праведність Христа як нібито їхню власну, "вкладає" в них цю недосяжну ніякими людськими силами праведність.

Як і у листі до Римлян, Павло одразу застерігає своїх читачів від антиноміалістського, анархістського тлумачення отриманої християнами благодаті. Ви, пише апостол, є ні що інше, як "храм Бога живого." Так само, як колись Бог являв Себе людям як Той, Хто живе у "скинії Завіту," Він пізніше виявив Себе живучим у людській Особі Ісуса Христа. Тепер, після завершення Христової месіанської роботи на нашій планеті, Бог живе в вас, в Його обраних людях, у тих, хто увірував у Христа і отримав дар Святого Духа. Тож будьте гідні цього, каже апостол. Не "впрягайтеся" у добровільне ярмо з невіруючими, не чиніть беззаконня, гидоти, ідолянства будь-якого гатунку, не майте "згоди з Беліяром" (сатаною), не "торкайтесь нечистого."

Далі Павло дуже пристрасно розповідає про своє власне апостольське служіння, про ті неймовірні труднощі і страждання, які він переніс під час проповіді Доброї Звістки. Більше, ніж інші апостоли, він ризикував власним життям, тонув, ховався від розбійників, переніс страшні переслідування як від євреїв, так і від "поган" - биття батогами і різками, каменування, голод, спрагу, хвороби. Але він одразу підкреслює, що не хоче хвалитися собою. Він ще раз підкреслює, що він звичайний чоловік, "особисто слабий і з мовою незначною," зовсім не харизматичний герой-оратор-лідер-улюбленець натовпу. Більше того, пише Павло, Бог "послав мені в тіло колючку, посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався." Хоча апостол ніде не пояснює, що саме це була за "колючка," можна припустити, що це була якась дуже болюча фізична хвороба. Але апостол, який мужньо зносив усі ці переслідування і хвороби, каже, що він навіть "тішиться" своїми стражданнями і "немочами," тому що через них людям являється сила Христа. Я сильний, каже Павло, тоді, коли я "слабий" - тому що саме тоді не моє власне "м"ясо" ("саркс") своєю людською нібито "силою" чинить добрі діла, а Христос чинить їх, використовуючи для всіх цих дійсно "зверхлюдських," надлюдських подвигів маленького, хирлявого, косноязикого, підстаркуватого Савла-Паулюса з кілікійського Тарса. Для Христа нема людського матеріалу, який Він не зміг би зробити всеперемагаючим інструментом Своєї волі.

Два фрагменти з 2 Коринфян - процитований мною вище рядок про "створіння нове" і також заключний рядок, "благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і спільність Святого Духа нехай буде зо всіма вами" - традиційно використовуються як елементи літургії у багатьох християнських церквах, у тому числі і в моїй Пресвітеріанській.