11/22/2006 | Георгій

Завтра американці святкують своє традиційне свято Подяки. Зараз це свято стало цілком світським, але первинно воно було релігійним, християнським святом, коли люди (починаючи, за легендою, з мешканців колонії Плімут Рок, конгрегаціоналістів-"нонконформістів," або "пілігрімів," радикальної "реформованої," кальвіністської гілки, яка відкололася від англіканської церкви і перебазувалася до майбутніх Сполучених Штатів Америки) дякували Богові за те хороше, що Він їм дав в їх житті.

Думаю, за кого мені треба в першу чергу подякувати моєму Господеві?

Звичайно, в першу чергу я вдячний Богові за мою дружину Лесю і за мою доньку Мар"яну. Це мої найрідніші, найближчі, найдорожчі люди. Леся - мій справжній ангел-охоронець, моя Берегиня, мій друг, мій співробітник, моя смішна і чудова маленька полісська білявочка, до якої я біля 24 років тому "прикипів" і яку я люблю все більше і більше з кожним наступним роком. Мар"янка - мій найстрогіший суддя, моя прискіплива і примхлива гарвардська аспірантка, мій теплий комочок щастя і надії.

Я також дуже вдячний Господеві за своїх батьків (яких, як відомо, не обирають, але з якими може пощастити). На моє щастя, мої батьки - тато Вадим Григорович Пінчук і мама Людмила Борисівна Пінчук-Столярова - були дуже хороші люди, добрі, розумні, освічені, працьовиті. Вони - і також мої двоє бабусь і дід - прищепили мені любов до розумової праці, чесність, допитливість, почуття гумору і водночас обов"язку перед іншими. Одна з бабусь, Тамара Миколаївна Столярова-Цалікі, яка багато років відпрацювала як біблітекар Інсатитуту фізіології ім. О.О. Богомольця АН України, також передала мені свою надзвичайно сильну любов до іноземних мов (вона вільно говорила, читала і писала чотирма європейськими мовами і могла перекласти будь-який текст зі словником ще з чотирьох), і пристрасть до історії. Моєму татові я особливо вдячний за безліч смішних історій і пісеньок, що я їх чув від нього під час наших довгих прогулянок київськими вулицями, і за величезні стоси мікрофотографій мітохондрій і рібосом на його столі (він був електронний мікроскопіст за фахом і приносив ці фотографії додому, як інші люди приносять газети чи поштові марки для колекції). Я виростав серед цих фотографій, як інші діти ростуть серед іграшок, і це вирішило вибір моєї професії.

Дуже вдячний за всіх своїх вихователів і вчителів. З особливо теплим почуттям згадую свого шкільного вчителя математики Йосифа Матвійовича Рашмана, за його водночас нещадну і добру іронію, за його щире бажання прилучити дітлахів до краси логіки, математичної думки. З моїх вчителів з Київського медичного інституту я особливо вдячний Господеві за Кузьму Антоновича Дюбенка (нормальна анатомія), Георгія Абрамовича Констянтинівського (гістологія), Дмитра Георгієвича Наливайка (нормальна фізіологія), д-рів Караванську (мікробіологія) і Юрченка (патологічна анатомія) (не можу пригадати імен і по-батькові цих двох, ой, старію!), Констянтина Івановича Кульчицького (топографічна анатомія і оперативна хірургія), Галину Олександрівну Білецьку (госпітальна терапія), і Даниїла Абрамовича Брандуса (психіатрія). Це тільки невеличка частина з усіх моїх улюблених викладачів мединституту, які плекали мою юність і робили з мене людину.

Завжди буду дякувати Богові за свого керівника в аспірантурі, професора Лева Олексійовича Певницького. Лев Олексійович був справжній вчений, як кажуть, від Бога, і надзвичайно цікава, непересічна людина. Ніколи не забуду його ненав"язливий, спокійний і разом з тим вимогливий стиль керівництва, його гумор, його неймовірно-карколомні історії про російських і західноєвропейських вчених, з якими йому довелося працювати разом або зустрічатися (Спєранського, Лєпєшинську, Заболотного, Гурвіча, Фонталіна, Нільса Кая Єрне, Уолтера Бодмера і інших). Також ніколи не забуду, як Лев Олексійович, не-математик за фахом, колись за якісь дві години "на пальцях" пояснив мені головні принципи параметричної і непараметричної обробки даних, значно краще, ніж вся моя колишня мединститутська кафедра соціальної гігієни і організації охорони здоров"я з її двохмісячним курсом статистики...

Я дякую Богові і за моїх пост-аспірантських наукових керівників - Платона Григоровича Костюка, який навчив мене не боятися критики рецензентів міжнародних журналів; Сурайю Рашід, яка першою з американських науковців ризикнила запросити мене, киянина, попрацювати в її лос-анджелесській лабораторії; Керол Ноттенбург, яка розбудила в мені цікавість до неймовірно складного і майже магічно-чарівного процесу реаранжирування імуноглобулінових генів; і, звичайно ж, за мого улюбленого керівникa з наукового центру Вірджінія Мейсон, Ерікa Чарльзa Брайєнa Мілнерa, якому я винний за безліч надзвичайно цікавих і корисних розмов, порад, дискусій, і особливо за те, що він навчив мене по-справжньому писати англійською мовою. Хоч як я колись і сердився за нього за літри червоного чорнила, що він їх пролив над чорнетками моїх статей, і за його сакраментальну помітку на полях, NW ("needs work") - зараз я вдячний Господеві за Еріка всім своїм серцем.

Щиро дякую Богові і за моїх друзів-українців США: Євгена Лемця, Світлану Окромешко, родину Дрогомирецьких, Степана Бобика і інших чудових людей із сіетльської української громади. Вдячний і за тих українців і американців українського походження, з якими я ніколи не зустрічався в реальному житті, але багато спілкувався через Інтернет: Святослава Трофименка, Максима Пизюра, Любомира Онишкевича, Ларису Стріттер, Андрія Ситника, Богдана Оришкевича, Юрія Книша, і інших.

Нарешті, дякую моєму Творцеві і Спасителю за моїх теперешніх друзів і колег в Університеті штату Місісіпі і в Університеті для жінок штату Місісіпі; за нових знайомих, що їх моя дружина і я зустріли минулим літом у Києво-Могилянській академії; і, звичайно ж, за "Майдан" і майданівців.

Мій Господи, як добре, що Ти подарував мені все це і всіх цих. Прошу в Тебе, в ім"я Сина Твого, Ісуса Христа, сил, волі, бажання, впевненості служити всім цим, і всім іншим людям з радістю і подякою.