Як кияне Москву вчили.
06/19/2003 | Галаган
Панство форум
Вирішив відкрити нову тему, яка присвячена відносинам між Московським та Київським православієм.
Роблю це по двом причинам :
1. Ця тема мене дуже цікавить.
2. Хочу дати відповідь панству, яке спекулює на темі існування нібито іншого українського православія, яке було знищено після переходу Київської митрополії руської православної церкви під омофор Московського патріархату. Базуючи свої заяви або на хибній та тенденційній інтерпретації фактів, або на повному незнанні теми.
Твердження : Московська версія православія, зазнала величезного впливу з боку київської та грецької православних гілок. Цей вплив був настільки потужним та незворотним, що стара дониконівська московська православна традиція з другої половини 17 століття існує тільки в старообрядческих колах. Намомість в Москві утвердилась та зазнала розвитку південноруська православна традиція, яка народжена в православних братствах Києва, Львова, Луцька та Вільно.
Всі твердження наведені вище, я підкриплюватиму описами життя діячів які взяли участь в проведенні никонівської реформи.
Православіє Малої Росії.
Православна традиція Малої Россії, в 15,16 та першій половині 17 століття, розвивалась в умовах все наростаючого давління з боку латинства. Положення погіршувалося тим, що фоіційна релігія була теж латинскою, влада надавала пільги громадянам латинського обряду, тому латинська віра маласоціальні переваги над православієм. За короткий час другої половини 16 століття на латинство перейшла більшість предаставників старих руських родів, в кінець кінців навіть такий православні магнатські герби, як Острожські, Вишневецькі, Корецькі.
Становище погіршувалась ще й тим, що латинство мало перевагу в культурній та освітній сферах. З появою на теріторії України єзуїтських шкіл, парвославна система освіти не могла навіть й думати про конкуренцію. Ці чинники призводять до зради частини православної ієрархії, та заключення таємної унії, ініціаторами якої були єпископи Терлецький, Потій та Гедеон Балабан (який все ж таки відразу відійшов від унії) А також митрополит Київський Рогоза. Але унійні справи не пішли добре. Переважна частина православних унії не прийняла, а Берестейський Собор, призваний залагодити справу, тільки усугубив розкол.
Страшна небезпека, яка нависла над православними Речі Посполитої, ще до виникнення унійних справ кінця 16 століття почала згуртовувати православних. Так виникли Братства.
Львівське, Луцьке тв Київське були найвизначними з них. (До речі саме з непорозуміння Балабана із львівськими братчиками стосовно надання їм Константинопольським патріархом ставропігії, й почалася унійна справа).
Ітог був таковий.
1. Українське або малоруське православіє розробило найсучаснішу освіту.
2. Українське православіє постійно спілкуючись з представниками латинства та унії виробила рефлексійні засоби для боротьби з внутрішніми єресями, а також для збереження православія.
3. Православній еліті на початку 17 століття вдалося перетягти на свій бік стихійну до того козацьку силу, забезпечивши себе реальною військовою підтримкою.
4. В православній сфері були зроблені величезні культурні та духовні здобудки, яки заклали напрям діяльності для багатьох наступних поколінь, як Малої так і Великої Росії.
5. Увесь православний світ знає імена таких українських діячів, як Копистенський, Борецькій, Косів, Плетенецький, Кониський, Славинецький, Полоцький, Сатановський, Курцевич та інші.
Отож к середині 17 століття українське православіє мало потужний культурний та духовний потенціал, який воно реалізувало в умовах обмежених можливостей Речі Посполитої. Та прагло реалізувати на теренах більш слабкого культурного, але одновірного Православного Московського Царства. Ще 1640 року Петро Могила, посилає царю листа із пропозицією про заснування в Москві монастиря із школою на взірець братських шкіл в Україні. Але тоді ця справа не була виконана. Її відклали до часу.
Московська Русь.
На Московській Русі справи обстояли куди краще. Фактично Московське царство залишилось єдиною православною державою в світі. Це нажаль зіграло надалі не дуже гарну роль.
Як усім відомо, традиція православного лєтопісанія та взагалі православний погляд на історію, доводив, що обіцяний час другого прешестя мав припасти на 1492 рік від Різдва Христова, або на 7000 рік від сотворення світу, по аналогії із сіма дням творіння, та двердженням, що в бога день - 1000 років людських.Ми бачимо, що саме в кінці 15 століття обриваються майже одночасно, майже усі відомі нам "Лєто-пісанія". Ситуація погіршується тим, що православна Візантійська імперія, на імператора якої рівнявся Руський Православний світ, заключає ганебну Флорентійську унію 1439 року, а потім 1453 року імперія взагалі падає під нестримним тиском "агарян". Але не дивлячись на все це кінець світу не настає. Його чекають напрасно.
Саме в той час, виникають корегування. Кінець світу, пов"язаний не з 7000 роком, а з історією Царств. Саме тоді й виявляється, що візантія проіснувало приюлизно 1000 років, тоді й з"являються аналогії з "Апокаліпсісом" Іоана. Римська Імперія стає прообразом першого Царства, в якому народилось християнство, Візантійська імперія стає другим Царством, в якому християнство знайшло жержавний захист, третім Царством стало Московське, яке повино зберегти Церкву до приходу Спасителя. Якщо Ви пам"ятаєте то лише після падіння Константинополя виникає московське Царство, як такове. Точніше 1547 року Іван 4 Грозний стає царем, а 1589 року митрополит Іов, стає Московським Патріархом. Приблизно у це й час виникає й відома концепція "Москава - Третій Рим", яка своє класичне завершення отримала в " Послании Мисюрю Мунехину на звездочетцев" старца Спасо-Єлиазалова Великопустинного монастиря Філофея : "...вся христианские царства приидоша в конец и снидошася во едино царство нашего государя, по пророческим книгам, то есть росеское царство: два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти". Москосквити того часу дивились на падіння Візантії, як на покарання Боже за гріхи та єресь унії. Це призвело до того, що в московському середовищі вірував страх перед ухилання від істиного вчення. Це призведло до доволі сильних перегибів. Так навіть незначні деталі в обрядовості, в уяві тодішнього люду, грозили неминучими соціальними, політичними та духовними небезпеками. За словами проф. Соловйова : "Пристрастие к мелочам, стало духом того времени". Одночасно з цим спротив до нововведень, призвів освітні традиції, закладені ще в часи Київської Русі до кризи та виродження. Нагадаю, що повний переклад Святого Письма, був звершений лише в кінці 15 століття.
В Москві не вистачало знавців грецької мови.
Одночасно з цим зростаюча здорова та сильна нація, яка народжувало багато здатних та енергійних людей, відчувала потребу в реформах усіх сфер тодішнього духовного життя. І такий час настав, це був час Олексія Михайловича, як реформатора земського та час патріарха Нікона, як реформатора церковного.
Думаю, що приблизно накреслив. Ситуацію.
1. Мала Росія знаходилась на великому культурному під"йомі, їй потрібно було виплеснути накопичену енергію та сили.
2. Велика Русь навпаки відчувала потребу в новій культурній струї, в реформації. І вона цю енергію отримала, її принесли освічені кияне та грекі.
Що ж саме робили кияне ?
Наведу коротко основні моменти київського впливу, які потім при нагоді маю надію розвити на сторінках форуму.
1. В 1649 році Олексій Михайлович висилає прохання до тодішнього митрополита київського Сильвестра Косіва про надсилання до Москви вчених київських монахів, для заснування в монатиря із школою. Монастир було засновано, це Свято-Андреївський монастир з якого й почалась південно-руська культурна експансія. До цього часу Синоідальна бібліотека РПЦ, знаходиться на теріторії цього монастиря. Цими монахами були Арсеній Сатановський та Єпифаній Славінецький.
2. Під час реформи Нікона, московське православіє було преведено у подібність до грецького та південноруського.
Так був виправлений "Символ Віри", сугубая Аллілуя перетворена на тригубую, було введоно київський одноголосний спів, хрещення трьома пальцямі замість двох та інше.
3.Єпифаній Славинецький був одним з керівників виправлення московських книг. Він працював в Москві 26 років. Йому належать 150 творів, як перекладних так і оригінальних. 60-проповідів та близько 40 віршів. Із перекладів можна пригадати географію Блеу, "Анатомію" Везалія, "Громадянство" Еразма Ротердамського.
Він уклав "Филолигический словарь" та "Лексткон греко-славено-латинський" - ці роботи корегували саму церковно-славянську мову москвичів на зразок південно-руської церковнослав"янської мови, що мала певні відмінності. Говорячи про мову, не можна забути також "Граматики" Милентія Смотрицького, що також лежала в основі мовної реформи московської церкви 17 століття. Граматику Смотрицького використовували до часів Ломоносова, який нею користувався в своїх мовних працях, та навіть пісдя цього, ця книга була в користуванні на теріторії РІ.
4. Семіон Полоцький. білорус за походженням, закінчив Києво-Могилянську колегію.
Автор "Жезла правлєнія", труд який на Московському Соборі 1666-1667 років, був визнаний своєрідною ідеологією антироскольницької діяльності. Він займався виховання майбутнього царя Федіри та царівни Софії, а також вибирав наставника для майбутнього царя Петра. Він очолював першу в Росії школу європейського типу, в якій навчали дипломатів. Він розробив проєкт першої в Москві Академії, який був втілений в життя його учнем Сільвестром Медвєдєвим. В його типографії, яку він заснував в Кремлі були видані такі книги, як : “Букварь языка славенска” (1679), “Тестамент Василия, царя греческого, сыну Льву” (1680), “Историю о Варлааме и Иоасафе” (1680). Книги проповідей “Обед душевный” та “Вечеря душевная”.
5. На всіх Московських Соборах, навіть помісних починаючі з 1654 року були присутні представники Київської митрополії. Наприклад в Московському помісному Соборі 1660 року, на якому вирішувалась справа зсунення Патріарха Нікона, після єдиноголосної підтримки царського запросу про зсунення, а також пропозиції про зняття навіть священицького сану з Нікона, тільки слово на захист Нікона з боку знайомого нам вже Єпифанія Славинецького, призвело до того, що Собор так і закінчився нічим.
Я навмисне не роблю в цьому викладі, якихось порівняльних прикладів, щодо стану московського православія до реформи та після. Я також не поірвнюю вчення Малоруської церкви із тим, що отримала Москва після реформи. Я просто не хочу затягувати тему. Але порівняння не на користь Москви, не дивлячись на зухвалі заяви пана Анатолія. Я також не касаюсь теми петрівської реформи, яка в церквовних справах проводилась зусиллями Туптало та Ясинського, а в культурній царині можна взагалі казати про певну українізації Російської культури.
Усі ці мої недомолвки є темами моїх досліджень, які я намагаюсь проводити останнім часом. До речі, не відмовився від чиєїсь допомоги.
Отож, на маленьких примірах, я показав логіку тих культурних стосунків, що мали місце в середині та другій половині 17 століття між Московською та Київською церквами. Ця тенденція ще існувала в продовж 18 століття, доки культурний рівень центрів Імперії не став більш-менш рівним.
На протязі 18 століття Київ переживає розквіт бароккового мистетцтва -Туптало, Галік, Барський - ці імена відомі кожному. Наступний культурний розквіт Києва настає на зламі 19-20 століть, той хто бачив Київ, мусить знати, що його "класичне" обличчя сформувалось саме тоді. Ця пора голосно назвала імена Пімоненко, Їжакевича, Лисенко, Врубеля, Васнецова, Прахова та багатьох інших.
Не кажучи про те, що з часів конунга св.Володимира й до більшовистського погрому, Київ завжди був одним з найбільших світових центрів Православія.
Але це вже я відхилився від теми
Отож панство, наші предки неодноразово ставали культурними проводирями загальноруського масштабу, південноруська еліта часто славилась своїми духовними та культурними досягненнями.
Планую продовжити короткий огляд стосунків Московської та Київської церков, часами Петра Великого, коли малоросійське духівеництво в особі Прокоповича, Ясинського, Туптало стояли на чолі усієї Руської Церкви.
А що ж тепер ? УТ1 Шлягер року ?А що там казати, сами бачите.
Пропоную усім небайдужим взяти участь в роботі над відновленням будівлі загальноруської православної культури.
З повагою Іпатій Галаган.
Вирішив відкрити нову тему, яка присвячена відносинам між Московським та Київським православієм.
Роблю це по двом причинам :
1. Ця тема мене дуже цікавить.
2. Хочу дати відповідь панству, яке спекулює на темі існування нібито іншого українського православія, яке було знищено після переходу Київської митрополії руської православної церкви під омофор Московського патріархату. Базуючи свої заяви або на хибній та тенденційній інтерпретації фактів, або на повному незнанні теми.
Твердження : Московська версія православія, зазнала величезного впливу з боку київської та грецької православних гілок. Цей вплив був настільки потужним та незворотним, що стара дониконівська московська православна традиція з другої половини 17 століття існує тільки в старообрядческих колах. Намомість в Москві утвердилась та зазнала розвитку південноруська православна традиція, яка народжена в православних братствах Києва, Львова, Луцька та Вільно.
Всі твердження наведені вище, я підкриплюватиму описами життя діячів які взяли участь в проведенні никонівської реформи.
Православіє Малої Росії.
Православна традиція Малої Россії, в 15,16 та першій половині 17 століття, розвивалась в умовах все наростаючого давління з боку латинства. Положення погіршувалося тим, що фоіційна релігія була теж латинскою, влада надавала пільги громадянам латинського обряду, тому латинська віра маласоціальні переваги над православієм. За короткий час другої половини 16 століття на латинство перейшла більшість предаставників старих руських родів, в кінець кінців навіть такий православні магнатські герби, як Острожські, Вишневецькі, Корецькі.
Становище погіршувалась ще й тим, що латинство мало перевагу в культурній та освітній сферах. З появою на теріторії України єзуїтських шкіл, парвославна система освіти не могла навіть й думати про конкуренцію. Ці чинники призводять до зради частини православної ієрархії, та заключення таємної унії, ініціаторами якої були єпископи Терлецький, Потій та Гедеон Балабан (який все ж таки відразу відійшов від унії) А також митрополит Київський Рогоза. Але унійні справи не пішли добре. Переважна частина православних унії не прийняла, а Берестейський Собор, призваний залагодити справу, тільки усугубив розкол.
Страшна небезпека, яка нависла над православними Речі Посполитої, ще до виникнення унійних справ кінця 16 століття почала згуртовувати православних. Так виникли Братства.
Львівське, Луцьке тв Київське були найвизначними з них. (До речі саме з непорозуміння Балабана із львівськими братчиками стосовно надання їм Константинопольським патріархом ставропігії, й почалася унійна справа).
Ітог був таковий.
1. Українське або малоруське православіє розробило найсучаснішу освіту.
2. Українське православіє постійно спілкуючись з представниками латинства та унії виробила рефлексійні засоби для боротьби з внутрішніми єресями, а також для збереження православія.
3. Православній еліті на початку 17 століття вдалося перетягти на свій бік стихійну до того козацьку силу, забезпечивши себе реальною військовою підтримкою.
4. В православній сфері були зроблені величезні культурні та духовні здобудки, яки заклали напрям діяльності для багатьох наступних поколінь, як Малої так і Великої Росії.
5. Увесь православний світ знає імена таких українських діячів, як Копистенський, Борецькій, Косів, Плетенецький, Кониський, Славинецький, Полоцький, Сатановський, Курцевич та інші.
Отож к середині 17 століття українське православіє мало потужний культурний та духовний потенціал, який воно реалізувало в умовах обмежених можливостей Речі Посполитої. Та прагло реалізувати на теренах більш слабкого культурного, але одновірного Православного Московського Царства. Ще 1640 року Петро Могила, посилає царю листа із пропозицією про заснування в Москві монастиря із школою на взірець братських шкіл в Україні. Але тоді ця справа не була виконана. Її відклали до часу.
Московська Русь.
На Московській Русі справи обстояли куди краще. Фактично Московське царство залишилось єдиною православною державою в світі. Це нажаль зіграло надалі не дуже гарну роль.
Як усім відомо, традиція православного лєтопісанія та взагалі православний погляд на історію, доводив, що обіцяний час другого прешестя мав припасти на 1492 рік від Різдва Христова, або на 7000 рік від сотворення світу, по аналогії із сіма дням творіння, та двердженням, що в бога день - 1000 років людських.Ми бачимо, що саме в кінці 15 століття обриваються майже одночасно, майже усі відомі нам "Лєто-пісанія". Ситуація погіршується тим, що православна Візантійська імперія, на імператора якої рівнявся Руський Православний світ, заключає ганебну Флорентійську унію 1439 року, а потім 1453 року імперія взагалі падає під нестримним тиском "агарян". Але не дивлячись на все це кінець світу не настає. Його чекають напрасно.
Саме в той час, виникають корегування. Кінець світу, пов"язаний не з 7000 роком, а з історією Царств. Саме тоді й виявляється, що візантія проіснувало приюлизно 1000 років, тоді й з"являються аналогії з "Апокаліпсісом" Іоана. Римська Імперія стає прообразом першого Царства, в якому народилось християнство, Візантійська імперія стає другим Царством, в якому християнство знайшло жержавний захист, третім Царством стало Московське, яке повино зберегти Церкву до приходу Спасителя. Якщо Ви пам"ятаєте то лише після падіння Константинополя виникає московське Царство, як такове. Точніше 1547 року Іван 4 Грозний стає царем, а 1589 року митрополит Іов, стає Московським Патріархом. Приблизно у це й час виникає й відома концепція "Москава - Третій Рим", яка своє класичне завершення отримала в " Послании Мисюрю Мунехину на звездочетцев" старца Спасо-Єлиазалова Великопустинного монастиря Філофея : "...вся христианские царства приидоша в конец и снидошася во едино царство нашего государя, по пророческим книгам, то есть росеское царство: два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти". Москосквити того часу дивились на падіння Візантії, як на покарання Боже за гріхи та єресь унії. Це призвело до того, що в московському середовищі вірував страх перед ухилання від істиного вчення. Це призведло до доволі сильних перегибів. Так навіть незначні деталі в обрядовості, в уяві тодішнього люду, грозили неминучими соціальними, політичними та духовними небезпеками. За словами проф. Соловйова : "Пристрастие к мелочам, стало духом того времени". Одночасно з цим спротив до нововведень, призвів освітні традиції, закладені ще в часи Київської Русі до кризи та виродження. Нагадаю, що повний переклад Святого Письма, був звершений лише в кінці 15 століття.
В Москві не вистачало знавців грецької мови.
Одночасно з цим зростаюча здорова та сильна нація, яка народжувало багато здатних та енергійних людей, відчувала потребу в реформах усіх сфер тодішнього духовного життя. І такий час настав, це був час Олексія Михайловича, як реформатора земського та час патріарха Нікона, як реформатора церковного.
Думаю, що приблизно накреслив. Ситуацію.
1. Мала Росія знаходилась на великому культурному під"йомі, їй потрібно було виплеснути накопичену енергію та сили.
2. Велика Русь навпаки відчувала потребу в новій культурній струї, в реформації. І вона цю енергію отримала, її принесли освічені кияне та грекі.
Що ж саме робили кияне ?
Наведу коротко основні моменти київського впливу, які потім при нагоді маю надію розвити на сторінках форуму.
1. В 1649 році Олексій Михайлович висилає прохання до тодішнього митрополита київського Сильвестра Косіва про надсилання до Москви вчених київських монахів, для заснування в монатиря із школою. Монастир було засновано, це Свято-Андреївський монастир з якого й почалась південно-руська культурна експансія. До цього часу Синоідальна бібліотека РПЦ, знаходиться на теріторії цього монастиря. Цими монахами були Арсеній Сатановський та Єпифаній Славінецький.
2. Під час реформи Нікона, московське православіє було преведено у подібність до грецького та південноруського.
Так був виправлений "Символ Віри", сугубая Аллілуя перетворена на тригубую, було введоно київський одноголосний спів, хрещення трьома пальцямі замість двох та інше.
3.Єпифаній Славинецький був одним з керівників виправлення московських книг. Він працював в Москві 26 років. Йому належать 150 творів, як перекладних так і оригінальних. 60-проповідів та близько 40 віршів. Із перекладів можна пригадати географію Блеу, "Анатомію" Везалія, "Громадянство" Еразма Ротердамського.
Він уклав "Филолигический словарь" та "Лексткон греко-славено-латинський" - ці роботи корегували саму церковно-славянську мову москвичів на зразок південно-руської церковнослав"янської мови, що мала певні відмінності. Говорячи про мову, не можна забути також "Граматики" Милентія Смотрицького, що також лежала в основі мовної реформи московської церкви 17 століття. Граматику Смотрицького використовували до часів Ломоносова, який нею користувався в своїх мовних працях, та навіть пісдя цього, ця книга була в користуванні на теріторії РІ.
4. Семіон Полоцький. білорус за походженням, закінчив Києво-Могилянську колегію.
Автор "Жезла правлєнія", труд який на Московському Соборі 1666-1667 років, був визнаний своєрідною ідеологією антироскольницької діяльності. Він займався виховання майбутнього царя Федіри та царівни Софії, а також вибирав наставника для майбутнього царя Петра. Він очолював першу в Росії школу європейського типу, в якій навчали дипломатів. Він розробив проєкт першої в Москві Академії, який був втілений в життя його учнем Сільвестром Медвєдєвим. В його типографії, яку він заснував в Кремлі були видані такі книги, як : “Букварь языка славенска” (1679), “Тестамент Василия, царя греческого, сыну Льву” (1680), “Историю о Варлааме и Иоасафе” (1680). Книги проповідей “Обед душевный” та “Вечеря душевная”.
5. На всіх Московських Соборах, навіть помісних починаючі з 1654 року були присутні представники Київської митрополії. Наприклад в Московському помісному Соборі 1660 року, на якому вирішувалась справа зсунення Патріарха Нікона, після єдиноголосної підтримки царського запросу про зсунення, а також пропозиції про зняття навіть священицького сану з Нікона, тільки слово на захист Нікона з боку знайомого нам вже Єпифанія Славинецького, призвело до того, що Собор так і закінчився нічим.
Я навмисне не роблю в цьому викладі, якихось порівняльних прикладів, щодо стану московського православія до реформи та після. Я також не поірвнюю вчення Малоруської церкви із тим, що отримала Москва після реформи. Я просто не хочу затягувати тему. Але порівняння не на користь Москви, не дивлячись на зухвалі заяви пана Анатолія. Я також не касаюсь теми петрівської реформи, яка в церквовних справах проводилась зусиллями Туптало та Ясинського, а в культурній царині можна взагалі казати про певну українізації Російської культури.
Усі ці мої недомолвки є темами моїх досліджень, які я намагаюсь проводити останнім часом. До речі, не відмовився від чиєїсь допомоги.
Отож, на маленьких примірах, я показав логіку тих культурних стосунків, що мали місце в середині та другій половині 17 століття між Московською та Київською церквами. Ця тенденція ще існувала в продовж 18 століття, доки культурний рівень центрів Імперії не став більш-менш рівним.
На протязі 18 століття Київ переживає розквіт бароккового мистетцтва -Туптало, Галік, Барський - ці імена відомі кожному. Наступний культурний розквіт Києва настає на зламі 19-20 століть, той хто бачив Київ, мусить знати, що його "класичне" обличчя сформувалось саме тоді. Ця пора голосно назвала імена Пімоненко, Їжакевича, Лисенко, Врубеля, Васнецова, Прахова та багатьох інших.
Не кажучи про те, що з часів конунга св.Володимира й до більшовистського погрому, Київ завжди був одним з найбільших світових центрів Православія.
Але це вже я відхилився від теми
Отож панство, наші предки неодноразово ставали культурними проводирями загальноруського масштабу, південноруська еліта часто славилась своїми духовними та культурними досягненнями.
Планую продовжити короткий огляд стосунків Московської та Київської церков, часами Петра Великого, коли малоросійське духівеництво в особі Прокоповича, Ясинського, Туптало стояли на чолі усієї Руської Церкви.
А що ж тепер ? УТ1 Шлягер року ?А що там казати, сами бачите.
Пропоную усім небайдужим взяти участь в роботі над відновленням будівлі загальноруської православної культури.
З повагою Іпатій Галаган.