МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Ще як були ми козаками...

08/25/2007 | Броніслав Куманський
Цьогорічну річницю незалежності України ми відзначаємо в умовах підготовки до позачергових виборів у Верховну Раду. З їх наближенням кожна політична сила не тільки намагається висловити себе як найбільшого захисника наших з Вами інтересів, а й подає себе як нібито ідеологічна структура, насправді не маючи чітких ідеологічних засад. Коли уважно подивитися їхні програмні заяви, то стає очевидною єдина ознака – сподобатися електорату. Щоправда, є й відмінності, знову ж з проекцією на електорат: ставлення до України як національної, справді політично, духовно і культурно незалежної держави. Вододіл між українськими виборцями проходить не по лінії Лівобережжя-Правобережжя Дніпра, а по прямій осмислення своєї причетності до землі, яку тисячоліття тому освоїли наші предки і передали її нам у спадок, і нашої історичної відповідальності. Трагічна минувшина України зафіксувала постійний поділ упродовж століть її синів на українських патріотів і „батьків отечества чужого”, донісши до нас практику розмови глухого з німим, коли йдеться про національні інтереси одного з найчисленніших народів Європи. Тому я б не сприймав як просто фразу слова відомого українського політика: „У нас є лише дві партії – українська і антиукраїнська”. Тобто політичні утворення, котрі хочуть бачити Україну українською (як, зрештою, національними бачать свої країни росіяни, поляки, французи і навіть більш ніж наполовину заселені емігрантами американці), і ті, що не мислять цю ж Україну поза підлеглістю у будь-якій формі сусідній Росії. Хоч останні на словах люблять „милую их сердцу Малороссию” і радять українцям не забувати свою історію, щоправда, написану підданцями іншої держави.

Так, перший секретар Кримського рескому Компартії України, народний депутат Леонід Грач нещодавно прорік нібито правильні слова (цитуємо мовою оригіналу): „Человек теряет себя, если он забывает свою историю. Ведь именно православие является тем историческим фактором, который формировал культурное пространство Украины. Именно православие сотни лет помогало сохранять нам свою идентичность… Вот как раз идеи гуманизма, характерные для православия, и являются довольно близкими для коммунистов”.

Щодо близькості ідей, то тут, напевне, варто нагадати відомий наказ вождя світового пролетаріату від 1 травня 1919 року: „Попів заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників, розстрілювати нещадно та всюди. І якомога більше. Церкви підлягають закриттю. Приміщення храмів опечатати і перетворити на склади”. За даними Комісії з репресій, за роки радянської влади було знищено близько ста тисяч храмів і репресовано сотні тисяч священнослужителів і мирян на території Радянського Союзу. Заборонено канонічну Українську автокефальну церкву. Знищено мережу греко-католицької (уніатської) церкви, котра на відміну від пастирів Російської православної церкви на теренах України змогла зберегти національну ідентичність своєї пастви. А що робить РПЦ і сьогодні? Устами свого первосвященика Алексія Другого вона проголошує нове збирання „русских земель”, тобто практично оголошує новий, поки що пропагандистський, похід проти незалежності України. Он уже в Сімферополі активісти РПЦ вимагають, щоб у їхніх церквах правили тільки російські попи, а не (навіть віддані!) священники – вихідці з України. То кому таке „православне сотни лет помогало сохранять свою идентичность”? Невже українцям? Між іншим, Росія відмовилася зареєструвати на своїй території Українську православну церкву Київського патріархату й Українську греко-католицьку церкву.

А ось ще зразок політичного словоблудства. Відома прихильниця одного з найбільших українських магнатів, до речі, не православного, водночас лідер невдалого політичного утворення „Віче” Інна Богословська на з’їзді Партії регіонів, котра розкрила для неї обійми виборчого списку, заявила: „Мати, хліб і любов звучать однаково і російською, і українською”. Гарно сказано. То чому ж тоді госпожа Богословська разом із тепер уже колегами по Партії регіонів вимагає надання статусу другої державної російській мові? Щоб не переплутали слово „мати” із словом „мать”?

Можна багато говорити на ці теми. Але напередодні виборів до Верховної Ради подумаймо, що виграла і що програла Україна від того, що перебувала в орбіті Російської імперії – Радянського Союзу впродовж більш як трьохсот років. Вона й справді позбулася підлеглості Речі Посполитій і розгнузданій польській шляхті, яка через власну дурість і саму себе довела до залежності від Росії. Та чи стала Україна від того вільною?

Внаслідок політики Російської імперії Україна втратила всі зафіксовані у переяславському документі права. Кріпаччина стала набагато сильнішою, ніж за часів Речі Посполитої (що було теж далеко не медом). Україна втратила себе як самоідентична політико-культурна одиниця, а її народ не тільки був відсунутий на маргіналії, а й став донором імперії у різних галузях – від політики до культури. Про тих, хто сьогодні фігурує в світових енциклопедіях, як представники російської культури, ні Схід, ні Захід не знає, що вони насправді були українцями.

Наведу короткий перелік „російських” геніїв. Живопис – Антон Лосенко, Боровиковський, Левицький. Скульптура – Мартос. Музика – Бортнянський, Березовський. Архітектура – Зарудний. Математика – Магніцький. Словесність – Смотрицький. Ми до сьогодні не знали, що засновник Товариства передвижників Іван Крамськой був слобожанським українцем, а в жилах геніального Іллі Рєпіна не тільки текла на три чверті українська кров, а й виховувався він на українських звичаях і традиціях. Ушинський був, по суті, українським педагогом, а Михайло Остроградський – українським математиком, що він не раз підкреслював сам. У енциклопедичних словниках, різношерстих виданнях Російської Федерації вони, безумовно, іменуються російськими.

Можна наводити безліч прикладів, коли представники нашого народу з волі сусідів ставали, за словами Івана Франка, „гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздних”. Сергій Корольов. В анкеті під час навчання у Київському політесу у графі „національність” зазначив – „українець”. Його мати у своїх спогадах писала: „Ми за тодішнім суспільним поділом належали до козаків, і не тільки на папері. Колись були на Січі Запорозькій такі славні козаки – Фурси, Москаленки та Лазаренки. Все то мої діди та прадіди. А в паспорті батька, Миколи Яковича, значилось: „Козак міста Ніжина”. Тепер російські ЗМІ називають його „знаменитым россиянином”.

Аналізуючи, скільки віддала Україна своїх талановитих і геніальних синів і дочок сусіднім державам, головним чином Росії, можемо вибудувати віртуальну картину культури нашого народу, яка не відбулася. Росією привласнено релігійний спадок Феофана Прокоповича і Данила Туптала (Ростовського), останній, за переказами, вмер після того, як дізнався про поразку Івана Мазепи. Загублено разом із знищенням церковних архівів сліди, за винятком пісень, які збереглися в народній пам’яті, геніальної Марусі Чурай. Перерізав собі горло через те, що йому не дозволили відкрити музичну академію в Глухові, Максим Березовський, злопам’ятна Катерина Друга наказала навіть знищити рукописи його творів...

Десь у двадцятих роках минулого століття в театр російської драми в Харкові зайшла дівчина, котра попросила головного режисера її прослухати. Заспівала вона тоді „Розпрягайте, хлопці, коней”. У подальшому ця харківська дівчина стала відомою як Клавдія Шульженко, і ветерани минулої війни, зокрема українці, ще й досі пам’ятають її виступи на передовій. І не задумуються, чому ця прекрасна актриса так і не заспівала перед ними українською мовою. Нещодавно у російській телепрограмі „Ностальгія” ведучий Володимир Глазунов представляв відому нині російську співачку Галину Ненашеву. При цьому, згадуючи її полтавське дитинство, нагадав, як в дитинстві вона „орала хохляцкие песни”. Дівоче прізвище Ненашевої, виявляється, - Семененко. Відома співачка й оком не моргнула, коли ведучий нагадав їй, що вона „орала по-хохляцки”. „Раби, підніжки, грязь Москви...” А Іван Козловський, живучи в Москві, не забував, звідки він родом, і на похоронах Довженка не побоявся заспівати заборонену тоді „Чуєш, брате мій...”

Мені здається, що нам, українцям, слід було б створити енциклопедичне видання, в якому в алфавітному порядку перелічити імена всіх українців, які зробили свій внесок у культуру інших народів – з власної чи не своєї вини. Бо видання на зразок „Сто видатних українців” – це не що інше, як національний мазохізм.

А тим часом наступ на нашу національну свідомість триває. Українську ідею відверто паплюжать антиукраїнські найманці, безбожно спотворюючи міжетнічну ситуацію в Україні. Наведу лише один приклад. Кілька днів тому у Луганську відкрито „музей жертв помаранчевої революції”. На одному із стендів під склом лежать том Пушкіна, том Некрасова і підручник з російської мови. Над ними чорною фарбою накреслено: „Заборонено”. Вам, шановні читачі, українська влада (тим більше, так прихильна до „русскоязычия”, як коаліція п’ятого парламенту з її віце-прем’єром з гуманітарної політики) забороняє читати Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Тургенєва, Лєскова? Чи може, в Україні вивчення російської стоїть на нижчому рівні, ніж англійської? За всіма Господніми, людськими, Оонівськими законами ми є мононаціональної державою (згідно із стандартами ООН мононаціональною вважається та, де 71 відсоток складають представники корінного народу). Господь дав нам землю і душу. Очевидно, для того, щоб ми як народ змогли самореалізуватися. Поки що цього не сталося – то нас забороняли, то у нас крали чи нас перекуповували. Лукаві розмови довкола другої державної, ЄЕПу, не кажучи вже про „новый Союз”, спрямовані саме на те, щоб не дати нам можливості відбутися на найвищому рівні. Після чого настає вселенське забуття – народ зникає з історичної арени. Самоутвердитися нелегко, багато в чому заважає побут, тобто соціальні умови. Але – і це вже для тих, хто голосував на референдумі 91-го, - з огляду, що ковбаса стане дешевшою, ця ковбаса, за великим рахунком, ніколи не буде дешевою для народу, який перебуває в залежності від інших.

Це як були ми козаками, то вірили у незалежну заможну державу. Боролися за неї. Тоді не сталося. Але невже й сьогодні маємо заглядати комусь у вічі? Шануймося – ми того варті.

Броніслав Куманський
Надруковано в Кіровоградській обласній газеті „Народне слово”, 23 серпня 2007 року, №90 (2558).

Відповіді

  • 2007.08.25 | Orysja

    Re: Ще як були ми козаками...

    Погоджуючись з увагами, наведеними в цій статті, хочу відмітити один момент, як на мій погляд, дуже важливий. Справа в тому, що наведений тут


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".