09/13/2001 | Спостерігач

падіння Вавилона
бондаренко
Арабські терористи... Осама бін Ладен... Ці слова нині у кожного на вустах. Усі сперечаються про те, як ставитися до трагедії в США. Безперечно, більшість шкодує невинних людей, які загинули під уламками торгового центру в Нью-Йорку, та працівників Пентагона. Але водночас гіркі нотки докору лунають на адресу США: роль світового жандарма мала колись дійти до кінця. Виставу закінчено. Міф про могутність США підірвано. Основний символ влади Америки над світом – долар – чекає своєї долі. Разом з ним чекає своєї долі світова економічна система...

...Велетенський хмарочос складається як гармошка і повільно, як в уповільнених кадрах, падає на землю...

...Закривавлені люди намагаються втекти від неминучої загибелі, від цього пекла, яке ще хвилину тому вважалося “американською мрією” і “раєм на землі”...

...Президент США терміново виїздить за межі Білого Дому, отримуючи повідомлення, що черговий смертоносний літак падає на його резиденцію в Кемп-Девіді – місці, де один з його попередників 22 роки тому намагався помирити євреїв та арабів...

...Американські збройні сили, як завжди, готові дати відсіч ворогові – але ворога немає. Точніше, він є, він – повсюди. Але це війна з привидами...

Нова доба потребує нового підходу до війни. Це зрозуміли і араби, і мешканці Балканського півострова, і терористи. Але що робити, коли ворог знаходиться всередині країни? З ким тоді воювати? По кому завдавати удару у відповідь? 15 років тому світовим терористом номер один було оголошено лідера Лівійської Арабської Джамахірії Муаммара аль-Каддаффі. Відбулося бомбардування Тріполі. Було чимало жертв серед мирного населення. Тоді загинула донька Каддаффі...

Чому тоді ніхто не обурювався діями США? Згодом американці бомбардували Ірак. Увесь світ говорив: “It’s cool! USA is the best!”. А в Іраку у цей час також гинули – жінки, діти... А ще згодом була Югославія. Це – вже інша історія. Історія про те, як колишнє покоління хіпі, дорвавшись до влади, почало зі зброєю в руках втілювати ідеали “світу без насильства”. Білл Клінтон, який у молодості був переконаним пацифістом; Хав’єр Солана, який був замолоду хіпі і курив “траву”; Тоні Блер, що також підтримував рух хіпі у далеких 60-х; Йошка Фішер – лівий, “зелений” і пацифіст – ця команда з “покоління “Бітлз” вирішила “залізною рукою загнати народ Югославії до щастя”. Добрими намірами вистелено шлях до пекла...

Чому світ так мляво обурювався тоді і чому так голосно обурюється тепер? Чи в нашій свідомості іракці, лівійці, серби – це люди другого сорту, а американці – першого? Перед смертю всі рівні. І немає ні елліна, ні юдея. Вони існують у житті цьому – за порогом смерті втрата життя невідомого представника африканського племені є рівноцінною втраті життя мультимільярдера з Сіті.

Так, я засуджую тероризм. Але я засуджую тероризм у будь-якому його прояві. Я засуджую тероризм (хоч і розумію) басків, ірландців, арабів. Але ще більше засуджую тероризм Сполучених Штатів, зведений не лише на державний рівень, а й на рівень нормальних міждержавних відносин. Хочемо побомбардувати – і ніхто нас не зупинить. Хочемо скинути уряд Моріса Бішупа на Гренаді – будь ласка. Хочемо взяти у полон генерала Нор’єгу, президента суверенної Панами, – візьмемо...

За роль жандарма треба платити. Платити дорого.

За роль тієї сили, яка протистоятиме жандарму, платити треба менше. Але треба мати силу волі.

Осама бін Ладен не бере кредитів у США і не їздить на поклін до Вашингтона. Він або йому подібні посилає туди літаки. Смертоносні літаки. Він – не аятола Хомейні, який посилав Штатам усні прокляття. Він – провісник американського апокаліпсису. Бін Ладен міг стати продуктом арабської цивілізації, згуртованої й об’єднаної генієм англосаксонця Лоуренса Аравійського.

Щоби перемагати ворога, його потрібно знати. Араби досконало вивчили християнську цивілізацію.

Християнська цивілізація поблажливо проігнорувала ісламський фактор. І далі ігнорує.

Після завоювання Японією Маньчжурії захоплений Олег Ольжич пише вірша “Японії” –
“Мить – і стрільна твої задзвеніли,
Небокрай оповили дими,
Бий їх – кволих, слабких, змалілих,
Остовпілих – таких, як ми”.

...Завтра знову буде ранок. Ранок на руїнах нового Вавилона. Мертвим віддадуть почесті, і труни, покриті смугасто-зоряними прапорами, опустять у могили на Арлінгтонському цвинтарі. Нью-Йоркська фондова біржа відкриється, і долар поступово знову завойовуватиме позиції. Страхові фірми виплатять компенсації, і сите американське суспільство, жуючи гамбургери і хотдоги, дивитиметься по телевізору чергові новини, перебуваючи у моторошному очікуванні продовження Апокаліпсису.

Спритні бізнесмени зроблять і на цьому горі свій бізнес, випускаючи блокбастери та сувеніри з яскравими і веселими написами:

Apocalypses now!
An Apocalypse is show!
Show must go on!

Суспільство, де цинічно роблять гроші на стражданнях інших, приречене. Над ним вічно висітиме тінь бін Ладена, який приходитиме на цей банкет Балтазара, аби нагадати, що все полічено, зважено і продано. Приходитиме, як колись до стін Риму приходив Аттила. І в цієї цивілізації немає іншої ради, як просто повторити слова Святого Лева:

“Я вітаю Тебе, Бич Бога, Якому я служу. І не мені Тебе зупиняти!”

Жорстоко? Але ми сприйняли правила гри за американським зразком і тепер маємо нарікати тільки на себе. Вітаймо! Бич Бога стоїть біля стін наших міст!

Кость БОНДАРЕНКО