09/24/2001 | Sam Sobi

ДЕМОКРАТІЯ - ЦЕ?

В.ЛЕЩИНСЬКИЙ

Анахронізм

Отже, що таке демократія? Апологет демократії хотів би, звичайно, ж, побачити далі міркування про врахування у багатоукладному суспільстві інтересів, прав і свобод різноманітних груп, верств, осіб, малих народів і навіть, скажемо, "сексуальних меншостей". Мова ж піде про буквальне розуміння терміна "демократія".

Кожному відомо, що демократія - це ВЛАДА НАРОДУ, але куди менш відомо, що древні греки не включали в НАРОД рабів, незаможних, жінок, іноплемінників і т.д., тобто більшість членів суспільства. Себто, демократія - це влада меншості.

Слово "демократія" варто було б також перекладати як "владу громадян". Усі демократії будувалися саме так. Для цього вводилися цензи; цивільні, класові, майнові, станові, національні. Усі демократії задумувалися зовсім не як народовладдя. Їхньою метою було перебороти єдиновладдя, але ні, в якому разі не передати владу всьому народу. Цю політичну систему не назвали у свій час аристократією тільки тому, що даний термін виявився тоді зайнятий: аристократами називали не всяку знать, але лише спадкоємну. А соціальний процес, який породив створення "демократій", складався в переході від знатності кревної до майнової. Тобто демократія з'явилася аристократією "верств" БАГАТИХ, але не завжди знатних.

Тільки років сто п'ятдесят-двісті тому багатовікова боротьба багатих за свої права увінчалася першим успіхом: громадянами в ряді країн стали називатися багаті, але не завжди знатні.

Однак, за деякий час, у результаті маніпуляцій та еволюції поняття "громадянин" виявилося майже тотожним терміну "народ". Зникло з політичної лексики поняття "чернь", але не із соціальної реальності.

Хоча торжество справжньої демократії навряд чи наступило. Сучасна соціальна реальність залишилася ієрархічною, притім нітрохи не менше, ніж у Древній Греції чи за часів Джеферсона. За останні десятиліття розрив між багатими та іншими безупинно росте. А саме соціальна ієрархічність і є вираженням справжнього панування, саме вона тотожна фактичній (реальній) владі. Для підтримки та нормального її функціонування потрібно злиття тіньової (соціальної) та офіційної (політико-державної) влади, для чого потрібна відповідна форма видимої, публічної, політичної влади.

Такою бажаною формою державної влади для нових господарів життя могла б стати система на зразок елітного клубу. Але лінь і зайнятість винятково бізнесом, фінансовими аферами не дає їм можливості для створення такої системи. До того ж для реалізації подібного правління в чистому вигляді треба було б відновити майновий ценз, та й ще дуже суворий. Однак, психологія сучасної масової людини навряд чи спокійно сприйме становий розподіл та інші явища неприкритої дискримінації.

Тому доведеться в такому випадку при відкоті назад зберегти видимі, особливо лексичні, досягнення "прогресу людства". Вихолостити суть, не торкаючись форму. Відновити аристократію, але в упаковці народовладдя.

Виручити може великий "принцип розподілу влади", закладений колись щоб уникнути узурпації влади кліками та диктаторами, але...

Помножувач

"Розподіл влади" у сучасній інтерпретації виключає всяке діяння державної влади проти підвалин нової соціальної реальності, тобто навряд чи допустить оволодіння владою людьми, сподіваючимися чи просто здатними ущемити інтереси знаті. Сьогодні принцип "розподілу влади" є мультиплікатор (помножувач) впливу меншості. Досить опанувати контроль над однією, щоб заблокувати будь-які конституційні зміни. Контроль же над двома дає можливість правити без перешкод. Домогтися подібного легше, ніж контролю над половиною чи навіть третиною місць у єдиному органі влади. Отже, завдяки "принципу розподілу" знаті потрібно, умовно кажучи, третина, а то і менше відданих людей, представлених в органах влади.

Президента чи півдюжини суддів легше і дешевше взяти під контроль, ніж кілька сотень депутатів. Скажемо інакше: депутатів розганяли пушками, а суддів - усього лише телефонними дзвінками.

Навряд чи знайдуться ті хто сумніваються, що стати президентом випадкова для знаті людина не зможе. Добір відбувається ще на стадії висування - от справжній механізм відтворення політичної влади. Виборча реклама коштує багато мільйонів доларів. Виходить, претендент або повинний одержати гроші від вибравшої його знаті або сам - бути багатієм. З іншого боку, у великій Країні ніякі справжні якості претендента, його дійсні наміри народу відомі бути не можуть протягом виборчої кампанії. Народ довідається тільки те, що йому повідомить реклама. Багато виборців розуміють свою безпорадність перед цією фікцією, усвідомлюють повне безсилля вплинути на своє життя через вибори. Тому вибори збирають з кожним разом усе менше число виборців.

===

Стерилізація і "гармонізація"

Виборчі округи депутатів можуть бути досить малими, щоб деяка кількість людей знала кандидата особисто, могла оцінити його порядність, правдивість обіцянок, дійсність намірів. У малому окрузі витрат на рекламу також потрібно набагато менше. Тому енергійна людина, підтримувана незначною групою ентузіастів, цілком може бути обраною. При цьому вона може виявитися людиною з народу, справжнім слугою народу, виразником інтересів більшості, тобто супротивником місцевої знаті та, гірше того, знаті взагалі. Якщо подібних людей у різних малих округах набереться досить багато, особливо в періоди, коли життя народу погіршується, більшість у парламенті може виявитися цілком демократичною.

З давніх часів винайдено безліч способів недопущення такого "випадкового" народовладдя. Наприклад, під пригожим приводом "скорочення витрат" зменшують кількість депутатів, що тягне відповідно збільшення розміру виборчих округів, так що депутата стає висунути так само важко, як президента невеликої держави. Інший спосіб; створення в парламентах другої палати з правом вето з депутатів надвеликих округів розміром із середню державу (сенатори від штатів) чи округів з особливим статусом, що заміняє чисельність ("землі", республіки і т.п.). Нарешті, існують непрямі вибори депутатів від територій, а через їхню місцеву пануючу знать, а то і призначення в парламент (перство).

Арсенал прийомів структурного і політичного (попереднього, тобто на стадії формування) урізування демократії дуже великий. Але що робити, коли усі вони не допомагають і у владу все-таки раз від разу прориваються провідники інтересів широких верств? Проводиться друга редукція демократії, тепер у сфері повноважень. Владу парламенту скорочують, її центр ваги переходить до виконавчих структур. Організується Президентська республіка. Воля президента через накладене "вето", подолане лише двома третинами голосів депутатів, прирівнюється до норм Конституції.

Президентська республіка взагалі ж звичайно конструюється там, де швидко росте соціальне розшарування; де існує більше двох найвпливовіших партій; де вибори за партійними списками не стали традиційно пануючими.

Звичайно узурпації влади ставлеником знаті (президентом) передує теоретична (пропагандна) підготовка суспільної думки за досить однотипною схемою. Тиражується теза, що, мовляв, тільки президентська форма скріплює суспільство, забезпечує керованість, централізацію, дієздатність держави. На доказ приводяться відомі приклади нестабільності деяких парламентських республік. Підбирається і пропагується кандидат на роль президента - "батька нації". Спроба політиків-депутатів відхилити в інтересах більшості політичних сих новий політичний лад, який нав'язується, тягне лютий опір з боку не тільки знаті, але й частини народу, що виглядає як суспільна дестабілізація і політична криза. Як це організовується - питання окреме. Тут варто лише помітити, що найчастіше організується невдоволення народу проти тих самих дій, під якими він дав мандат депутатам.

Нестабільність виникає тоді, коли більшість народу, маючи й у парламенті більшість, не має в ньому; більшості вирішальної, тобто, як правило, двох третин депутатських голосів. Він не в силах провести кардинальні зміни в писаних правилах життя суспільства. Спроби ж хоч якихось змін на користь більшості викликають ультраенергійну відсіч і саботаж знаті. Скажемо, відтік капіталів, перебої в постачанні, фінансові спекуляції з курсом валюти, тощо. Що, у свою чергу, тягне розчарування народу у своїх обранцях і підозри (не завжди несправедливі) у забутті обіцяного та зрадництві.

Чи існує четверта влада?

У цей момент на арену звичайно випускається "четверта влада", названа так зовсім необґрунтовано. З одного боку, вона за впливом третя, а то і "друга", з іншого боку, вона зовсім і не влада, а служниця єдиної справжньої влади суспільства: влади грошей.

==

Вірніше називати владу засобів інформації "єдиною публічною владою", у тому сенсі, що це головний, єдиний прямий і безпосередній публічний прояв справжньої реальної влади. Влади знаті. Через неї вона доводить свої установки і бажання до суспільства в цілому і до кожного індивіда окремо. Через неї створюється ефект добровільності та вільного вибору - а це є найголовнішим ефектом. Все інше - тільки допоміжні способи керування масами.

Чого тільки не розказано, яких тільки викладень не наведено про співвідношення в парламентах, суспільстві та між ними. Четверта ж влада, навпаки, у мороці.

Лише іноді, але незмінно представляється деякою автономною, суспільною, незалежною силою; підлеглою тільки закону та шляхетним принципам співробітників і редакторів.

Ніщо, крім "свободи слова", не забезпечує таких чудових можливостей для маніпуляцій публікою. Саме незліченність форм робить непомітною повну уніфікованість змісту в головному: абсолютна і беззастережна підтримка корінних інтересів знаті. З іншого боку, не треба забороняти нічого крамольного (і тим привертати увагу). Крамолу, просто мало хто помітить у потоці вишуканої, часто в лайливому упакуванні, апологетики багатства.

Страховки

Залишається ще влада судова. Вона виконує дві задачі: фасадну та фундаментальну. Перша - це надання величі мишачій метушні інших гілок влади навколо дрібниць (начебто загальнонародного американського диспуту - приймати "гомиків" на військову службу чи ні). Фундаментальна задача - страхувальна. Вона багато важливіша. Вищий суд - є останнім бастіоном реальної влади. На той майже неймовірний випадок, коли і парламент, і президент виявилися їй непідконтрольними. Сам спосіб формування "третьої влади" забезпечує її стовідсоткову відданість: вона створюється і поповнюється в періоди, коли формуючі її дві інші гілки декоративної влади цілком слухняні реальній, тобто владі знаті. Судова влада зберігається в даному складі на термін, який перевищує період депутатства і президентства. Словом, вона в принципі не може вийти з-під контролю.

А саме за нею залишається виключне право інтерпретації Конституції. Тобто всяке неугодне реальній владі рішення декоративної влади може бути оголошено неконституційним і втовкмачено громадянам "четвертою владою", після чого "порушників Конституції" скинуть у будь-який спосіб, включаючи інтервенцію, якщо країна не дуже велика. Вищий суд далеко не єдина страховка.

У політичну систему панування знаті вбудована безліч усяких способів самозбереження. Розкол, за двопартійною вертикаллю забезпечує прихід до влади не абсолютною, а відносною більшістю голосів, що і закріплено в законах, які вимагають, такого мінімуму поданих голосів чи явки виборців, який знать без клопотів гарантовано забезпечить. Кожна з партійних вертикалей усе рівно увінчана своєю для всієї знаті людиною. При практично неймовірній появі чужинця виявляється досить часу на консолідацію обох вертикалей проти нього, (імовірніше, утім, що чужинця приберуть раніше.) Наступною страховкою є асинхронність виборів. Навіть якщо станеться надзвичайне - втрата знаттю контролю над президентом - у неї залишається парламент, вибори до якого зміщені у часі. Найчастіше і парламент обновляється не враз. Попалатно чи частинами: третина сенаторів чи тільки палата представників. Менш відчужені від народу обранці мають значно більш короткі терміни повноважень у порівнянні з "міні-президентами" (сенаторами, перами, главами "земель").

Таким чином, за несприятливого розвитку знать одержує резерв часу. Тут підключається "четверта влада", не змінювана виборами, тобто абсолютно стабільна. У вік телебачення в кожнім будинку вона могутніша і дієвіша за інші впливи, тому що впливає на підсвідомість і має безпрецедентні оперативні глибину, швидкість та охоплення. До десятків і сотень мільйонів приходить, на багато годин, поважний друг, розважає, відволікає, пояснює та направляє: як поводитися, кому вірити, яким богам молитися, тощо. Часу буває більш ніж досить, щоб переконати виборців, що вони схибили на попередніх виборах, чим викликали на себе безліч нещасть...

Життєво важливі для знаті системи вражають надмірністю резервування. У запасі у знаті є ще місцеві влади, які переобираються за дуже схожою схемою з центральними. Існує ще і частина іншої, але більш могутньої системи держвлади, ще більш стабільної та НЕВИБОРНОЇ. Це чиновники та їхні установи, які складають непорушну вертикаль. Це наглядові, репресивні та каральні структури. Усі вони, маючи найсуворішу субординацію, очолюються великими колегіями; тільки один чи кілька членів яких підлягають зміні за підсумками виборів. Інші - панують за наймом беззмінно і мають величезну фактичну владу, яка підпирається підібраними ними ж апаратами і підлеглими. За майновим положенням вони також належать до знаті. Це, наприклад, генерали і глави департаментів, шефи контррозвідок і посли, поліцейські чини і прокурори, тощо.

Навіть якщо станеться немислиме, і народ через вибори встановлює демократію, щоб скористатися перемогою, йому треба перебороти опір невиборної влади знаті. А для цього будуть потрібні рішучість і жертви, непорівнянні ні з якими виборами, що відбувається навіть історично дуже рідко. У менш радикальному випадку невиборна влада здатна і звести нанівець будь-які неугодні знаті починання. Крім того, вона згладжує усякі хвилі та брижі, створювані смиканням політичних маріонеток чи гризнею знатних кланів меж собою...

Першооснова

І все-таки безтурботне панування знаті ґрунтується на всьому вищеописаному куди у меншому ступені, ніж на визначеній і однозначно необхідній для цього соціальної реальності. П'ять відсотків знаті можуть без вульгарного насильства контролювати від двох третин до дев'яти десятих структур офіційної влади тільки завдяки основним і ключовим факторам цієї реальності. Факторів три. Половина населення не зацікавлена в тотальному перерозподілі багатств, оскільки при цьому може тільки втратити. Це означає, що рівно половина людей багатше кожного з другої половини і має прибуток, більший деякої величини, іменованої "середній доход". (Даність аж ніяк не тривіальна, оскільки в більшості країн світу більше половини населення, часто до 80% жителів, мають практично однаково злидарський доход.).

У передових же країнах бідна половина ніякими політичними засобами не може домогтися вирівнювання, а тому в тенденції байдужна до виборів, тобто "самовиключена" з політики. З іншого боку, вона несе найважливішу функцію консолідатора багатої половини самою своєю наявністю, тобто потенціалом, який лякає експропріатора. Юридичне відображення виключення бідних з політики втілено закріпленням достатності 50%-вої (або ще меншої) присутності населення на виборах. Долю політичної влади вирішує практично лише багата половина. В ній можна легко знайти три групи: знать (приблизно 5%), її наближені (до 20%), "масовка" (близько 25%). Співвідношення їх середніх особистих доходів 20:3:1.

Тут починається більш складний, другий фактор основи панування. Знать і наближені, складаючи чверть населення та 50% тих хто приходить на вибори, мабуть, кровно зацікавлені не дати масовці можливості перерозподіляти багатство. Чого, у вигляді чисельної рівноваги з найбагатшими, вона зробити і не в силах. Додатково це підкріплено юридично-політичною комбінацією: необхідність для обрання лише відносної більшості та обов'язковість опозиції. тобто розколу по вертикалі, а виходить, виключення прямого протиборства між "масовкою" та найбагатшими (от чому настільки переймаються лояльною опозицією можновладці).

Названий поділ, однак, теж не забезпечує абсолютної надійності. Оскільки чисельність знаті та наближених не 1:1, але приблизно 1:4. Отже, знать може стати легким здобиччю обслуги. Більш того привласнюване знаттю перевищує сумарний доход інших багатих та всього іншого населення взагалі. Виходить, наближені можуть виграти від експропріації знаті, навіть поділившись з "масовкою", тобто можуть не побоюватися удару з тилу. Для запобігання такого варіанта на арену виходять ідеологія індивідуалізму та кланове структурування.

Людині, незалежно від соціальної структури, притаманне прагнення: підрівняти (сь) і виділити (сь). Тому індивіда можна стурбувати прагненням нижніх (за статусом) верств зрівнятися, навіть шляхом агресії, з верхніми. До того ж соціальний статус узагалі відносний. "Навіщо мені додатковий доход, коли в результаті загального перерозподілу інші отримають ще більше і мій статус знизиться" формула не з нашого недавнього минулого, це розшифровка типового "принципу доброчинної нерівності".

Люди з "багатої половини" просто не усвідомлюють, наскільки вони усі разом бідні в порівнянні зі знаттю і можливостями суспільства. Справжнім почуттям колективізму володіє лише знать, незважаючи на кланове розділення. Клановість для підтримки статус-кво навіть важливіша індивідуалізму.

Знать та наближені лише з погляду статистики доходів представляють два різних шари. У реальності вони зливаються. Цей верхній шар складається з безлічі їєрархізованих груп (кланів). Зв'язки (ділові, архаїчні, родинні, злочинні й інші) у групах сильніші та багаточисельніші, ніж в середині верств чи між індивідами одного соціального рівня. Клан подібний до почту та двора середньовічного феодала, де васали, челядь і холопи вірні не з вигоди і не думають про реалізацію "таємного голосування" чи про соціальні зміни... Кланова структура забезпечує консолідацію верхнього, приблизно 25%-вого шару суспільства і знімає протиріччя між знаттю та наближеними. Структуруючись політично в дуже жорстку нагорі звичайно двопартійну систему, клани інтегрують у неї і "масовку", використовуючи гнучкі зв'язки (прославлене "м'яке членство" у головних партіях - це власне небажання прийняти "масовку" у клани на повних правах).

===