Кто не с нами, тот против нас
09/30/2001 | Гура
http://www.grani.kiev.ua/2001/text/29/Pogorelova06L_ukr.htm
Президент Америки Буш таки сказав ці страшні слова: хто не з нами, той проти нас. Все зрозуміло, рішення приймати треба негайно, а навколишній світ, який, попри всі співчуття мирним громадянам, загиблим в Манхеттені, усе ж не зміг приховати очікування, що США схиблять, таки поставив Америку протягом двох минулих тижнів перед жорстким вибором: ми – або вони. Ну, що ж, Америка залишилась саме в своїй цивілізації, яка, на відміну від живої культури, вже не здатна виробляти справді нові форми життя, а отже – керується старими стандартами, впізнаваними й одномірними. Принаймні, наразі поставлене лише питання, і є певний час, аби всі могли на нього відповісти...
Питання про те, хто з ними, а хто проти них, США поставили не на короткий термін, а на цілі роки, коли вони мають намір викорінити тероризм по всьому світі. Для нас це означає, що всі політичні процеси в Україні будуть вимірюватись ще й цим питанням. Парламентські вибори ближчого часу – в першу чергу. Після того, як МВФ та СБ надали гроші уряду України, США мають право цікавитись процесом виборів більше, ніж до цього. І вони, якщо виходити з поведінки посла Паскуаля, продовжують цікавитися, бо демократію як базову цінність, в тому числі в своїх стратегічних партнерів, Вашінгтон не відміняв... Але посла США чомусь не цікавлять справжні механізми цих виборів, він не висловлює тривоги з приводу останньої редакції закону, яка унеможливлює демократичність процесу, не турбується кількістю вето президента і питанням, що саме не влаштовує Кучму у виборчому законодавстві. Натомість посол Паскуаль в захваті від журналістських зборів, які, замість довести до завершення справу Гонгадзе або хоч зробити заяву з приводу виборчого закону, який остаточно дискримінує ЗМІ поряд з адмінресурсом, - утворюють внутрішньоцехову “інквізицію” для контролю поведінки своїх колег, не приховуючи наперед заданої нетерпимості до “так званої опозиційної преси”...
До теракту було б абсолютно зрозуміло, чому США зручно й спокійно брати участь в імітації демократії країни, яку вони й без того контролюють. Після теракту виникає питання: то США справді хочуть знати, звідки виходить загроза їхній цивілізації, чи вони й надалі згодні залишатись заручниками власноруч створеного віртуального міфу про світовий устрій? Що Штати платитимуть тепер за свою безпеку – то однозначно (хоча колись З.Бжезинський стверджував під час ядерного роззброєння України, що безпека – то питання принципове, і за неї не платять), але платитимуть хоч би справжнім стратегічним партнерам, чи тим, хто ще з часів закінчення холодної війни плекає надію реваншу? Хіба в Україні з тої пори змінилася політична еліта? Хіба наш ракетник не пояснював в інтервью американському ж телебаченню буквально за кілька тижнів до теракту, що наші ракети не бояться жодної їхньої протиракетної оборони, і не продиктував умови (включно зі справою Гонгадзе), на яких він погоджується, аби США та Росія самі домовлялися про ПРО?
Здавалося б, як можна порівнювати одну чи кілька смертей журналістів в Україні з загибеллю тисяч невинних жертв в Нью-Йорку? З арифметичної точки зору – ніяк. Але брутальний та відвертий терор проти журналістів, що символізує і супроводжує державний терор проти власного народу – значно відрізняється від тероризму, навіть міжнародного, який все ж таки боїться помсти та приховує своє обличчя. З міжнародним тероризмом важко боротись через незнання, з державним терором певних режимів – через небаження знати й протистояти. Різниця є.
Президент Америки Буш таки сказав ці страшні слова: хто не з нами, той проти нас. Все зрозуміло, рішення приймати треба негайно, а навколишній світ, який, попри всі співчуття мирним громадянам, загиблим в Манхеттені, усе ж не зміг приховати очікування, що США схиблять, таки поставив Америку протягом двох минулих тижнів перед жорстким вибором: ми – або вони. Ну, що ж, Америка залишилась саме в своїй цивілізації, яка, на відміну від живої культури, вже не здатна виробляти справді нові форми життя, а отже – керується старими стандартами, впізнаваними й одномірними. Принаймні, наразі поставлене лише питання, і є певний час, аби всі могли на нього відповісти...
Питання про те, хто з ними, а хто проти них, США поставили не на короткий термін, а на цілі роки, коли вони мають намір викорінити тероризм по всьому світі. Для нас це означає, що всі політичні процеси в Україні будуть вимірюватись ще й цим питанням. Парламентські вибори ближчого часу – в першу чергу. Після того, як МВФ та СБ надали гроші уряду України, США мають право цікавитись процесом виборів більше, ніж до цього. І вони, якщо виходити з поведінки посла Паскуаля, продовжують цікавитися, бо демократію як базову цінність, в тому числі в своїх стратегічних партнерів, Вашінгтон не відміняв... Але посла США чомусь не цікавлять справжні механізми цих виборів, він не висловлює тривоги з приводу останньої редакції закону, яка унеможливлює демократичність процесу, не турбується кількістю вето президента і питанням, що саме не влаштовує Кучму у виборчому законодавстві. Натомість посол Паскуаль в захваті від журналістських зборів, які, замість довести до завершення справу Гонгадзе або хоч зробити заяву з приводу виборчого закону, який остаточно дискримінує ЗМІ поряд з адмінресурсом, - утворюють внутрішньоцехову “інквізицію” для контролю поведінки своїх колег, не приховуючи наперед заданої нетерпимості до “так званої опозиційної преси”...
До теракту було б абсолютно зрозуміло, чому США зручно й спокійно брати участь в імітації демократії країни, яку вони й без того контролюють. Після теракту виникає питання: то США справді хочуть знати, звідки виходить загроза їхній цивілізації, чи вони й надалі згодні залишатись заручниками власноруч створеного віртуального міфу про світовий устрій? Що Штати платитимуть тепер за свою безпеку – то однозначно (хоча колись З.Бжезинський стверджував під час ядерного роззброєння України, що безпека – то питання принципове, і за неї не платять), але платитимуть хоч би справжнім стратегічним партнерам, чи тим, хто ще з часів закінчення холодної війни плекає надію реваншу? Хіба в Україні з тої пори змінилася політична еліта? Хіба наш ракетник не пояснював в інтервью американському ж телебаченню буквально за кілька тижнів до теракту, що наші ракети не бояться жодної їхньої протиракетної оборони, і не продиктував умови (включно зі справою Гонгадзе), на яких він погоджується, аби США та Росія самі домовлялися про ПРО?
Здавалося б, як можна порівнювати одну чи кілька смертей журналістів в Україні з загибеллю тисяч невинних жертв в Нью-Йорку? З арифметичної точки зору – ніяк. Але брутальний та відвертий терор проти журналістів, що символізує і супроводжує державний терор проти власного народу – значно відрізняється від тероризму, навіть міжнародного, який все ж таки боїться помсти та приховує своє обличчя. З міжнародним тероризмом важко боротись через незнання, з державним терором певних режимів – через небаження знати й протистояти. Різниця є.