10/01/2001 | Спостерігач

Володимир Полохало: “Вибори-2002 символізують крах парламентаризму в Україні”

Серед вітчизняних політологів, які, на жаль, обслуговують переважно інтереси тих чи інших фінансово-політичних угрупувань, аналіз та оцінки яких є ідеологічно та політично ангажованими, своїми неупередженими та об’єктивними поглядами вирізняється політолог, шеф-редактор наукового часопису “Політична думка”, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України Володимир Полохало. В зарубіжних публікаціях на нього часто посилаються ті, хто аналізує і коментує політичну ситуацію в Україні.


- Пане Володимире, відомо, що в 1998-1999 р.р. ви працювали в адміністрації президента. Чи не заважало це вам і не заважає нині об’єктивно оцінювати ситуацію в Україні?

- Персонально я ніколи не переймався Леонідом Даниловичем: як особистість він для мене мало цікавий, саме тому я ніколи і не говорив про його якісь чесноти, вади – інтелектуальні чи будь-які. Для політолога це взагалі не є суттєвим в контексті розвитку українського політичного режиму. Натомість набагато ціннішим з наукової точки зору є аналіз особливостей політичної культури наших еліт, тенденцій самої політичної системи, сутності влади в Україні. З моменту незалежності України у всіх своїх публікаціях я намагався підходити до цього з науково-критичних критеріїв, без якихось ідеологічних симпатій чи антипатій.

Моє перебування в адміністрації президента дозволило підготувати та опублікувати в 99-му році в журналі “Політична думка” аналітичну доповідь групи експертів Центру політичного аналізу (я очолював цей проект) “Політичні ресурси та імідж претендентів”. Читачі “Політичної думки” знають, що цей матеріал містить, мабуть, найбільш критичну і точну оцінку ролі Кучми як тодішнього претендента на пост президента і як політика.

Для політолога дуже важливо інколи проводити, сказати б, “польові дослідження української політики”. Сьогоднішні деякі українські політологи значною мірою фантазери, вони йдуть на поводі певних штампів, схем – або запозичених на Заході, або тих, які продукує влада. Може, це і не фантазії, а свідоме слугування тим чи іншим інтересам за матеріальну винагороду. Це й свідчить про заангажованість ідеологічних тих чи інших оцінок. Вони не є експертними.

Ось чому я й пішов працювати до адміністрації президента. Мені з професійної точки зору було важливо побачити деякі реалії, факти, які приховані від широкого загалу, які торкаються того, як ухвалюються політичні рішення і ким. Робота мала аналітичний характер… І якщо журналісти писали, що влада мене використовувала, то в данному випадку я використував її значно більше.

Деякі люди йдуть у владу, аби конвертувати її в матеріальні блага. Я нічого не просив у Кучми, ні з чим не звертався, не брав хабарів. Адже будь-яке персональне прохання – це гачок, на якому можуть тримати все наступне життя - знаю багатьох порядних людей, які потрапили в цю пастку.

- Наступного дня по польських виборах, коли стали відомі попередні результати голосування, канал “Інтер” аж заходився від тріумфу, усіляко підкреслюючи, що перемогли соціал-демократи, як вони вважають, їхні однодумці. А на вашу думку, які українські політичні партії можуть претендувати на соціал-демократичну нішу?

- Публічна радість українських соціал-демократів має якийсь комічно-гротескний відтінок, тому що жодного стосунку партія соціал-демократів Медведчука і Суркіса за реальними цілями, своїм походженням, еволюцією не має до будь-якої польської партії взагалі. В Польщі не має жодної партії на кшталт СДПУ(о). По-перше, там всі партії сформувалися знизу – доверху, а не навпаки, як більшість наших партій; це партії, які діють в умовах реальної політичної конкуренції, в умовах панування універсальних правил гри на політичному ринку і під час виборів зокрема. За своїм походженням, зв’язками з електоратом вони навіть у страшному сні не нагадують нашу так звану соціал-демократію.

Це примітивний, ба більше комічний піар, цинічна спроба використати успіх лівих в Польщі задля власного рейтингу, нав’язати громадськості переконання, що й їхня партія теж має шанси на перемогу. Все ж таки Медведчук з компанією мали б більше поважати українців.

Насправді ця українська кланово-олігархічна партія не має жодного стосунку до сучасної соціал-демократії взагалі. Вона з усіх сил намагається себе ідентифікувати з європейською соціал-демократією, але європейська соціал-демократія із загально відомих причин зовсім не згодна себе ідентифікувати з Суркісом та Медведчуком.

Загалом українські партії політологічно некоректно порівнювати з польськими.

В Україні на соціал-демократичну нішу багато хто претендує. Найбільш близькою до цінностей європейської соціал-демократії сьогодні є СПУ, надто в особі її лідера – Олександра Мороза. Частина керівництва СПУ, безперечно, еволюціонує в бік соціал-демократичної ідеології, але підтримують наразі цю партію насамперед ті, хто вважає Мороза більш порядним і чесним лівим, ніж Симоненко, тобто ті, хто сповідує радянський менталітет – передовсім люди старшого покоління. Парадокс явища Мороза полягає в тому, що він, орієнтуючись на європейські демократичні цінності (і цим приваблює частину української молоді), змушений водночас враховувати думки тих, хто з радянських позицій незадоволений перетвореннями в Україні.

Крім того, з огляду на недемократичність політичного режиму, що склався в Україні, та основні ідейно-політичні гасла, певною мірою нагадує правий фланг польської соціал-демократії українська “Батьківщина”. Іншими словами, якщо вже порівнювати українські партії з польськими, то СПУ та “Батьківщина” – це своєрідні два напрями (лівий та правий) розвитку реальної соціал-демократичної течії в Україні, які орієнтуються на очікування та настанови масових соціальних груп, зацікавлених в демократичних перетвореннях в нашій країні. Тож радіти з успіху на виборах польських посткомуністів мають моральне право скоріше саме ці партії, а не репрезентанти кланових інтересів в особі СДПУ(о), які лише використовують модну нині соціал-демократичну назву.

- Чим відрізняється Польща від України в політичному сенсі з точки зору виборів?

- Насамперед тим, що в Польщі склалася конкурентна політична система, де всі політичні гравці конкурують між собою за єдино визнаними правилами. Це і є демократією. В Україні такої системи немає.

В Україні сьогодні рушійною силою і стрижнем політичного процесу і виборчого зокрема є так званий адмінресурс – використання адміністративного потенціалу влади задля забезпечення бажаних результатів на парламентських виборах. І сприяє успішному застосуванню можливостей адмінресурсу відсутність в Україні громадського суспільства. Якщо в Польщі серед 29 млн. виборців 20 млн. як мінімум – громадяни, то в Україні серед 36 чи 37 млн. виборців, власне кажучи, громадян – 5-7 млн. Виборці є, громадян нема.

І сьогодні, коли кажуть, що адмінресурс є стрижнем виборчого процесу, це означає, що адміністрація президента, виконавча влада, власне президент виступає в ролі організатора, координатора і натхненника перемог тих, хто вважається пропрезидентськими силами. Нині адміністрація президента, по суті, перебрала на себе функції колишнього ЦК як “натхненника і організатора перемог” політичних гравців, які входять до оточення президента або близькі цілям президента України.

Зараз вирішується завдання залучити Ющенка до гри саме за правилами адміністрації президента, які виробляються не реальною конкуренцією (її просто не існує), а на рівні патрон-клієнтних стосунків за принципом політичного фаворитизму.

По суті – і це особливість теперішніх виборів – адмінресурс вже на 90% використаний. В тому сенсі, що сформовані такі блоки, коаліції і такі складові цих блоків, коаліцій, або такі суб’єкти виборчого процесу, які підпорядковуються загальній логіці, цілям, плану – великому політичному проекту, який реалізується на Банковій і за допомогою Банкової.

Мета цього проекту – формування парламенту, який, по суті, перестає бути окремою гілкою влади, а підпорядкований президенту, як парламент Білорусі. Мета президента, щоб це був парламент, який би мав просто візувати його інтенції, його волю у вигляді законів, який би міг убезпечити його від будь-яких політичних ризиків після обрання нового президента. Тому президентською командою виробляються єдині тіньові правила, за якими неможлива реальна конкуренція.

І Ющенко, здається, згоден на такий патронат з боку президента над українськими виборами.

- Решта 10% адмінресурсу буде використано як фальсифікація безпосередньо на виборах?


- Звичайно. Фальсифікація буде потрібна, щоб не дати пройти ФНП. Маловірогідно, що це вдасться зробити з СПУ, але зробити процент цієї партії мінімальним, а не реальним, цілком можливо. 2-3% з тих, які отримає СПУ на цих виборах, адмінресурс цілком спроможний вкрасти.


- Президент нарешті одержав бажаний для нього варіант Закону про вибори. Чому він знову його не підписує?

- По-перше, президент демонструє, хто господар на цьому політичному ринку. Він веде себе як монополіст – як будь-який монополіст, якщо проти нього немає якихось противаг, стримуючих начал. Але тут є і елемент цинізму, тому що демократія забезпечується не указами, директивами і настановами, а верховенством права, тим, що право регулює політику, а не навпаки. Право є регулятором політичних і владних відносин. У нас все навпаки.

З іншого боку, все робиться для того, щоб скоротити виборчий процес, щоб перевагу з самого початку мали ті “партії”, які мають могутні фінансові, інформаційні ресурси. При такому тотальному використанню адмінресурсу достатньо і трьох місяців, навіть місяця на проведення формальної виборчої кампанії. По суті, все вже розподілено, визначено… Партії ж, що не обласкані президентом щодо адмінресурсу – звичайно, потерпатимуть. Важко сподіватися, що, наприклад, Соціалістична партія, яка має суттєву електоральну підтримку, але водночас не має доступу до телебачення, зможе реалізувати повною мірою свій потенціал в короткоплинних виборчих перегонах. Президент свідомо звужує можливості для розгортання масштабної агітаційно-пропагандистської роботи тих учасників виборчого процесу, які мають набагато менші інформаційні, фінансові ресурси, і які представляють загрозу для його авторитарного правління.

- Юлія Тимошенко звернулась до Ющенка з проханням визначитися, з ким він. Як ви вважаєте, а чи можливе в принципі об’єднання саме таких сил?

- Теоретично можливо. Але сьогодні завдання Банкової полягає в тому, щоб “союзниками” Ющенка були саме ті, хто сприяв його усуненню з посади прем’єра. І разом з тим, щоб блок Ющенка не набрав ту кількість голосів, що дала б можливість сформувати потужну фракцію. З іншого боку, все робиться задля того, щоб багато з тих, хто підтримував Ющенка, розчарувалися в ньому… Парадокс полягає в тому, що Ющенко згодився на відведену йому роль.


Президенту набагато легше буде сформувати свою президентську більшість, коли буде “всем пропрезидентским сестрам по серьгам” – і Регіонам, і соціал-демократам, і ДС, і трохи - Ющенку. Скоріше за все, матимемо 6-7 пропрезидентських блоків чи партій. Реальна розстановка буде така: не ліві – праві – центр (це міф для українських реалій), а, по-перше, пропрезидентські партії і блоки, включаючи блок Ющенка, по-друге, опозиція – СПУ і Форум національного порятунку і, по-третє, комуністи, які, по суті, є ситуативними союзниками президента, яких теж долучили грати за вищеназваними “правилами гри”. Ідеальним варіантом для президента було б, якби до парламенту потрапила лише одна реальна опозиційна сила – це Мороз, на фракцію якого можна і не зважати. Тобто мати таку Верховну Раду як російська Дума або білоруський так званий парламент.

Отже, ці вибори ще до офіційного їхнього початку засвідчують: в Україні утвердилась доба “політичних машин” і “партій” влади, а не реальна партійна конкурентна система. Однак, нинішній проект Банкової “Вибори-2002” за своїми замислами надто масштабний, надто всеохопний, надто глобальний, і далеко не всі пропрезидентські політичні актори задовольнять свої амбіції та домагання. Поки що це незадоволення, роздратування приховане. Але у мене є великий сумнів, що президент спроможний вгамувати це незадоволення... А, отже, невідомо, як поведуть себе ображені.

- Отже, Кучмі все простили - “касетний скандал” пішов у небуття?

- Сьогодні Заходу не до України. У Заходу інші пріоритети, що викликані глобалізацією насильства, яке зростає прямо на наших очах. Кучмі на руку така ситуація. Чим гірше буде ситуація в світі, тим краще буде для Кучми. Тому що тоді українська ситуація стає периферійною в контексті нагальних проблем та пріоритетів для Заходу. Нинішня ситуація в світі об’єктивно сприяє закріпленню тенденцій та рис, притаманних авторитарним політичним системам.

Отже, порівнянно з нинішніми, минулі вибори до парламенту були демократичнішими. Там було більше інтриги, була якась несподіванка. Це була гра з певними непередбачуваними результатами. А сьогодні ці вибори дійсно “прозорі” - в тому сенсі, що вони є абсолютно прогнозованими з передбачуваними результатами. Інакше кажучи, символізують вже не просто деградацію, а - крах парламентаризму в Україні.