10/04/2001 | Анатолій Криворотько

До 60-ліття з дня смерті Олени Теліги

Полювання на журналістів відкрив не Кучма. І місцем для нього спочатку був не безіменний ліс під Таращею, а відомий з князівських часів Бабин Яр у самому стольному граді Києві. Першими зарахували до своїх незліченних лобних місць рицарі залізного Фелікса – чекісти. Вони приступили до роботи відразу ж після підбиття Центральної Ради – першого уряду незалежної України.

Яр їм сподобався німою відлюдністю, де можна було приховати від сторонніх очей будь-який злочин і не возитися з трупами, перед цим забравши у буржуїв їхні коштовності й окуляри, взуття і одяг, щоб сповнити класовий обов‘язок, сформульований буревісником революції Максимом Горьким – “якщо ворог не здається, його знищують”.

Саме через це, що українці не хотіли піддатися москалям, їх, уже беззбройних, водили сюди і, ціляли в потилицю, стріляли впритул. Сотні, тисячі! Яр, що звик до води приймав струмки нестерпної для московитів української крові. Підставою для страти була приналежність до національної інтелігенції, що розмовляла такою ж непотрібною мовою. Як бур‘ян, що мов його насіння, розкидає слова, яких би краще не чути.

На третій рік минулої світової війни сюди прийшли німці. На правах нових господарів вони стали цікавитися, де і що клали їхні попередники, для чого використовували той чи інший будинок або урочище. І таки винюхали Бабин Яр, належно оцінивши вибір чекістів. Їм потрібно було місце для жидівської масакри, яку вони запланували в Києві з огляду на чисельність дітей Ізраїля, що полюбили українців за вибагливість і незлобивість.

Піддурили невинних переселенням у край обітований. А погнали під вогонь кулемета – старих, немічних, жінок і дітей. Такому не було і немає прощення. Тільки стріляли не одних жидів, вигубили тисячі полонених, замордували циган і психічно хворих. Як би там не було, хто пізніше, що б не казав, але поряд з ненависними їм жидами поклали в цю землю не менш зненавиджених українських націоналістів, що прибули з-за кордону похідною групою в столицю України піднімати з духовних руїн, занапащену більшовиками і німцями, їхню вітчизну.

У Бабиному Яру обірвалися життєві шляхи працівників редакції газети ОУН “Українське слово” на чолі з головним редактором, героєм оборони Карпатської України – Іваном Рогачем. Тут у тридцять п’ять років, підрубаною калиною, схилилася від кулі вродлива поетка з неперебутнім хистом і найвищою духовною напругою, голова спілки письменників України, головний редактор літературно-мистецького журналу “Литаври” Олена Теліга разом з чоловіком Михайлом, кубанським козаком і охоронцем головного отамана військ УНР – Симона Петлюри. Гестапо не збиралося його заарештовувати, але коли взяли дружину з нею пішов і він, хоч усвідомлював, куди йде.

З вигнанням німців із Києва Бабин Яр був оголошений головним символом жидівського голокосту.

І тільки відомий діяч ОУН, журналіст Павло Дорожинський, збираючись з Америки, де він провів роки еміграції, в Україну, приїхавши до Києва, передусім відвідає Бабин Яр, щоб помолитися за улюблену поетку на місці її загибелі. Проте навіть слідів пам‘яті національної героїні він тут не знайшов. Як же її увічнити, щоб до неї прийшов не лише він? Це було майже десять років тому. Уже одного імені розстріляної вистачало для ворожого ставлення киян і до нього. Він мусив стати проти цього! Якщо немає навіть могили героїні, мусить же таке життя залишити хоч якийсь слід на землі. Збудувати пам‘ятник йому не під силу: де взяти кошти? – чужина їх не дала. Ні в кого просити не став. Навіть у держави. Що зможе, зробить сам. Хай Теліга йому не рідня та, якщо він українець, подібні Олені не можуть бути не рідними.

Цю думку він колись узяв з України, а повернувся – від неї і сліду не залишилося. Червона книга природи страшна реєстром того, що пішло в небуття. А коли була б Червона книга душі, вона б виявилася ще страшнішою. Ну хіба це важко зберегти чиюсь пам‘ть? Збережи ти – збережуть і про тебе.

Телізі треба поставити хрест, але не звичайний – високий. А щоб довго стояв, згодиться дуб. Знайомих у Києві у Дорожинського на той час не було. Вони є у Дрогобичі. Неблизько. Попросить і привезуть. Так і сталося. Два дні везли, але приїхали. Ні за дерево, ні за роботу не взяли ані копійки. Заплатив за бензин і відрядні двом водіям.

Хрест встановили за участю київської громадськості, зокрема Всеукраїнського жіночого товариства Олени Теліги. Керує ним член Проводу ОУН Ольга Кобець. Не було б хреста, не приходили б сюди щорічно до поетки на день народження і день смерті киянки різного віку. Не несли б сюди квітів.

Павло Дорожинський буває на кожній з цих зустрічей.

Не забувають Бабин Яр жиди, пам‘ятають українці. Кожний окремо. Приклад показали перші, зробивши його символом голокосту і тільки своєю біллю з байдужістю до чужої.

Кілька днів тому оунівці зібралися й утретє за рік з нагоди найжурнішого з ювілеїв – шістдесятиріччя початку німецьких розстрілів. Мітинг відкрила і вела Ольга Кобець. Вона звернула увагу на політичну інертність киян, що скаржаться на соціальну незахищеність, а на виборах голосують за тих, хто підвернеться під руку, не розуміючи, що незахищеність вони можуть мати й надалі. Через це самопожертва Олени Теліги у цьому зв‘язку набуває важливого значення. ЇЇ попередили про загрозу смерті, вона б могла її уникнути, та пішла на загин, щоб люди піднялися з колін.

Вона вважала найбільшою людською зневагою до її народу, відчуття якої мало б постійно заливати соромом , які доп’ялися до найвищого щабля влади при повній відсутності ані найменших моральних підстав для цього та невідповідності духовному рівневі народу.

Доктор фізико-математичних наук поет Максим Стріха зазначив, що маючи таких поеток як Теліга президент будь-якої держави міг би пишатися високостями обдарування титульного народу України, а не прислужувати його зайдам.

Можна тільки пожалкувати, що президент не почув цих слів і не йняв їм. Київські жити заклали камінь на ознаку майбутнього общинно-культурного центру “Спадщина” майже поряд з хрестом Павла Дорожинського на місці розстрілу Олени Теліги, немов у Бабиному Яру більше місця немає.