МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Америка очима психолога

10/05/2001 | Sam Sobi
© Павло Лушин 2000
e-mail: plushyn@kspu.kr.ua

Про психологію людини в перехідний період


[ Уривки з книги ]

Лікує не психолог чи лікар, а відносини між фахівцем і клієнтом.

Америка очима психолога


Нью-йоркська статуя Свободи, безумовно, втілює дух не тільки вільного підприємництва, але й особливого, неповторного способу життя, суть якого: "ти — хазяїн своєї долі і тому... роби її сам". Не секрет, що історично в Америку іммігрували найініціативніші, але і найбідніші люди — ті, котрі були доведені до розпачу у власній країні. Воістину, від розпачу до ініціативності — всього один крок: коли все загублено, а жити ще хочеться, дуже енергійно хапаєшся за все, що під рукою.

Отож, американця від українця можна відрізнити, по-перше, за ініціативністю, яка відбивається на його мові кількістю особистих займенників першої особи однини. Я, мені, моє і т.д. настільки поширені, що створюється враження, що американець має особисте відношення до всьому, що його оточує. І зовсім не тому, що він вже такий егоїст, а від того, що якщо ти сам не уявляєш, що тобі потрібно, то іншому це зовсім невідомо. Тому дуже надійним критерієм відмінності представників наших двох народів є те, що для американця дуже важливо визначити: чого він хоче, і як це виразити правильно і доступно для більшої кількості людей.

До речі, може тому особлива увага приділяється навичці самопрезентації, самопредставлення: як виграшно написати свою автобіографію, розповісти про свої успіхи, вгадавши при цьому потреби роботодавця чи партнера по спільній діяльності. Дуже важливо, крім усього, підкреслити свою цілеспрямованість і напористість, вказавши, наприклад, "не сумніваюся, що мої перераховані достоїнства роблять мене ідеальним кандидатом на дану посаду". "Якання" у американців, за моїми спостереженнями, набуває парадоксальних для нас розмірів. Приміром, державне устаткування чи техніку приналежну приватній компанії, фахівець, на ній працюючий, називає "моїм", "моєю", а не "нашим", "нашою". Єдине логічне пояснення цьому — особиста відповідальність за її збереження та експлуатацію.

Схоже, що сформоване у американців з дитинства почуття власності автоматично переноситься навіть на тимчасово приналежне йому. У нас же справа обстоїть так, що начебто б соціальне, а не індивідуальне — на першому місці. Але тепер мені стало ясно: ми не менш індивідуалістичні, ніж американці, тільки інакше. Наш "егоїзм" є відбитим у дзеркалі колективу чи групи і називається "скромністю" як способом самовираження і самоствердження. Тому смію припустити, що говорячи: "наше устаткування, наше рішення чи наша (а не моя) країна", ми підкреслюємо своє "я", розраховуючи, що інші це оцінять і виділять нас за повагу до колективу.

Прийнято вважати (думаю, це вірно), що типовий успішний американець — це цілеспрямована і контактна людина, яка вміє встановити велику кількість контактів за одиницю часу. Можна, звичайно, замінити слово "контактний" словом "товариський", але, думаю, це буде деяким перебільшенням, тому що товариськість припускає розкриття чогось інтимного про себе, що включає і згадування своїх слабкостей, глибинних інтересів, словом усього того, що робить спілкування змістовним, близьким. А в американців, як у принципі й в українців, з цим проблема. Є страх: інші можуть довідатися про недоліки та скористатися цим. Тому й в Америці не прийнято говорити про свої проблеми на публіці, колегам по роботі — особливо. Вважається, що це не додає особистості надійності та змагальності в процесі виживання. Саме в процесі виживання...

Мені стає зрозумілим, у даному зв'язку, слова А. Маслоу, що психічне здоров'я -- це трансцендування, перехід за рамки звичного. Для мене стали зрозумілі і причини скарг багатьох іммігрантів, з якими я познайомився в Америці. Ті, котрі виїхали з колишнього СРСР за останні 4-5 років, постійно скаржилися на "божевільний темп життя", на "неможливість зупинитися і відпочити, зрештою, зробити якусь дурість... Все дуже раціонально і продумано". Інші скаржилися на нудьгу (і це за практично неуявної розмаїтості каналів телемовлення, прекрасних виставок, шоу і красі природи, яка чудово зберігається, та пишноті архітектури, що відбиває культуру різних країн). Мені здалося, після вислуховування всього цього, що найбільш ймовірна причина подібних скарг — у відсутності часу на те, щоб оцінити це. Мені здалося, що час в Америці дійсно біжить у три-чотири разів швидше. Для того, що б кожен вільний американець зміг "відкусити свій шматок від суспільного пирога" (якщо під пирогом розуміти тільки можливість гарного життя), потрібно бути дуже сконцентрованим, активно рухатися і навіть бігти (у прямому і переносному значенні), причому з урахуванням не тільки своїх, але і чужих інтересів.

Отож, оскільки американець — хазяїн своєї долі, постійно зростаюча кількість контактів, посмішок і рухів обов'язково приводить до відчуття польоту, володіння ситуацією, але і разом з тим, до відчуття швидкоплинності часу і хронічної напруги, оскільки, на жаль, далеко не всі контакти завершуються успіхом. Про справедливість цього говорить велика кількість телевізійних програм, книг із проблем відпочинку і зниження стресу, тривожності та переїдання...

Оскільки психологія вчить, що ріст потреб практично неможливо стримати, можна лише змінювати їх характер і спосіб задоволення, все рівно, рано чи пізно, вам доведеться їх задовольняти за допомогою... уяви, як у нас, чи ... грошей — в Америці. Тому, країна за океаном робить враження дуже складної, але дуже тонкої й ефективно влаштованої машини з "викачування" грошей. А наша — машини ... з "вкачування" грошей у різноманітні прожекти та теорії. Звідси — головною потребою людини, яка живе в Америці, стає запекле бажання заробити грошей як засобу ліквідувати тиск власних, постійно зростаючих потреб в умовах необмежених можливостей їхнього задоволення. Складається парадокс: гроші в Америці перетворюються у своєрідний засіб психотерапії від стресу, викликаного процесом їхнього заробляння. Цікаво й інше: серед багатих (природно, за нашими мірками) дуже багато таких, котрі звели свої потреби до дуже скромного рівня і відрізняються крайньою ощадливістю в побуті (вже за американськими мірками).

На Україні те ж питання про предмет свободи одержить, я думаю, протилежну відповідь як у першій, так і в другій редакції. Нам завжди заважає якась зовнішня сила: начальник, уряд, держава, система і, звичайно, наше минуле, сусід, що живе поверхом вище. Внутрішній тиск наших потреб настільки малий, що обмежується задоволенням найбільш елементарних з них: їжа, житло, одяг, а також, розвага читанням або переглядом фільмів, які зображують прекрасне іноземне життя. Гроші для нас — це скоріше засіб придбати владу над іншими і тільки потім — над собою. При цьому, якщо грошей недостатньо — тиск зовнішніх сил тимчасово припиняється після чергової "революції" на кухні, на сходовій площадці, на роботі, чи у парламенті країни. Якщо грошей досить, виникає перспектива купити владу в прямому і переносному значенні. Одним словом, за допомогою зміни, так сказати, соціального оточення, ми здобуваємо внутрішній психологічний комфорт. Поліпшити свій спосіб життя за допомогою самостійного створення можливостей для більш якісного життя і власного розвитку — занадто складна задача для нас. Я задаю собі питання: "Невже ми такі обмежені та неспроможні?" І відповідаю на нього негативно. Справа в тім, що у нас цінності — інші.

Як я уже відзначав, для американців відповідальність за своє життя, швидкий темп життя, сполучений з визначеною часткою стресу, і прагнення попри все розширити свої фінансові можливості — є нормальними, і для багатьох бажаними, якостями повсякденного життя. А індивідуалізм просто виховується з дитинства не тільки школою, але і середовищем. І тут, найчастіше, дійсно немає вибору. Кожен учень у школі займається в індивідуальному темпі та за індивідуальною програмою, у постійно мінливому віковому та психологічному складі класові. Кожному учню до 16 років обов'язково потрібно вміти розважати себе самому, тому що в противному випадку батькам або потрібно наймати няньку, або залишати роботу і вести дитину до друга на зустріч, що найчастіше далеко. Більшість живе в приватних будинках з індивідуальними засобами зв'язку і комунікації. А розклад повсякденних справ настільки завантажений, що запрошення друзів на недільний пікнік повинне плануватися, як мінімум, за місяць. Усе це пояснює ту обставину, що, наприклад, колективізм чи уміння працювати в команді, все частіше в Америці стає найбільш бажаною якістю, яка вимагає особливого тренування.

У нашій же культурі відповідальність за своє життя, за виживання стала культивуватися тільки зараз, і то переважно в сферах, зв'язаних з бізнесом. В основному ж, для звичайного представника нашої країни, більш типовим усе ще є чекання допомоги зі сторони, розрахунок на справедливий уряд, начальство чи якийсь авторитет. Якщо в два-три рази збільшити темп роботи та підсилити навантаження, при цьому позбавити людей можливості спокійно пообідати і зробити пару перекурів і неформальних бесід, продуктивність праці, я думаю, значно впаде, навіть за відповідного збільшення зарплати. Введення індивідуального критерію оплати праці, імовірніше за все, викликає дорікання убік начальства і сварки в колективі. Перекласти відповідальність за свої невдачі на іншого чи зовнішню інстанцію — також дуже типово для нас...

Тому, американська свобода і відносна незалежність від уряду ґрунтується на культивуванні відповідальності людини за самого себе. Зрештою, у демократичній системі, подібної до американської, "гніт" анітрошки не менше, ніж у тоталітарній, тільки він перенесений усередину, в душу кожного. Цілком можливо, що американці приходять до висновку, що працювати в колективі просто більш ефективно, навчаючись цього у японців, темпи розвитку економіки яких значно випереджають американські за багатьма статтям. Ми ж доки вчимося у американців відповідати за себе, за власне виживання. Для нас вказівка у виробничій характеристиці "самостійний та ініціативний" — все ще рідкість і звучить як комплімент. Нам би не розгубити здатності до кооперації, яка так довго, і часом із кров'ю, "вибивалася" з нас....

Зараз же свобода для американців, як мені здається, — це їхня доля (їхнє мимовільне обмеження); потрап вони в умови жорсткого пресингу, авторитаризму, що, власне, зараз і відбувається в умовах зростаючої економічної конкуренції, їм доведеться знаходити "наші якості": терпіння, смиренність, колективізм і революційність тільки в крайніх випадках. Зараз же доля для українців — наша свобода. Нам би обмежитися спочатку, щоб стати вільними, нам би до кого-небудь на роботу чи в підпорядкування, щоб він про нас піклувався, тоді, бути може, ми виявимо чудеса творчості, поле фантазії, що і є свобода "по-нашому". Потрап ми в умови реальної свободи, де кожний з нас може виявляти власну ініціативу, ми почнемо переживати свій суперстрес, продовжуючи очікувати зарплати і благ, хоча вже розуміємо, що нівідкіля їх узяти, як тільки з власного "самопорятунку".

Так що ж? Чи є ми хазяїнами своєї долі? Так, якщо зрозуміти свої переваги і визначитися точніше, що нам потрібно. Ні, якщо будемо вважати що все, що ми робили і робимо - невдача.

Є така країна, у якій усі живуть індивідуально і мріють про що-небудь інше...

Є така країна, у якій живуть усі разом і мріють про те саме...

Змінитися можна, тільки усвідомивши переваги того, що маєш...



http://www.kspu.kr.ua:8101/lushin/glav3.html


ще досить цікаві уривки:

Прихований демократизм авторитарної освіти: http://www.kspu.kr.ua:8101/lushin/glav2.html
Психологічні голограми: http://www.kspu.kr.ua:8101/lushin/glav6.html

Список урівків тут: http://www.kspu.kr.ua:8101/lushin/glav.html


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".