МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Кому Америка покаже, де раки зимують? Тетяна БОРИСОВА

11/01/2001 | Максим’як
2001-11-01 "Високий замок"
Кому Америка покаже, де раки зимують? Тетяна БОРИСОВА


У “веселий” час я потрапила за океан. Група українських журналістів, скерована у США організацією IREX ПроМедіа вивчати висвітлення виборів у Флориді і Вірджинії, побачила незвичну Америку – стривожену, ображену, розгублену, загострено патріотичну, переповнену жагою помсти. За іронією долі, перше місце, куди, кинувши валізи у готелі, пішли перекусити, був афганський ресторанчик, що у самісінькому центрі Вашингтона. Запам’ятався не смак поданого там рису, не соус, від якого усі нутрощі вивертає, а суворі, зосереджені обличчя офіціантів-афганців - на тлі американського прапора, виставленого мало не посередині залу. Ці американські афганці ще не знали, що завтра США бомбитимуть Афган, але тривога прибрала з їхніх фізіономій обов’язкові тут “рекламні” усмішки.
За два дні американці розкупили усі прапори Прилетіли ми у Вашингтон напередодні великого національного свята – Дня Колумба. І також стали колумбами - відкрили для себе нову Америку - країну, спокій якої закінчився 11 вересня. Сьогодні вона призвичаюється жити у новій моральній атмосфері. Трагедія породила неабиякий сплеск патріотизму і бажання об’єднатися в єдиний кулак. У День Колумба, здавалося, увесь Вашингтон – від малого до великого – вийшов на спортивний марафон. “Бодай у такий спосіб люди прагнуть продемонструвати, що вони – єдиний народ – великий американський народ”, - гордо відповів поліцейський, у якого поцікавилася, що відбувається.
По кількох днях перебування в Америці в одній з газет нас запитали: що найбільше вразило нас в їхній країні? І перше, що спало на думку – непідробний патріотизм американців, витоки якого потребують окремого дослідження. У редакції “Pensacola News-Journal” почула: “Після 11 вересня американці за два дні розкупили всі американські прапори, тому ми вирішили надрукувати прапор у газеті. Люди нам дякували”. Американська символіка сьогодні всюди: на фасадах будинків, у холах готелів і у ресторанних залах, наліпки з американським стягом на сумках і рюкзаках перехожих. Навіть у собаки, що йде поруч з хазяїном, на шиї бантом пов’язано прапор. Купальники, що ми бачили у Флориді – і ті під американський стяг. На злобу дня продавці-азіати торгують футболками з зображенням Осами бен Ладена з написами: “America`s most wanted dead or alive” – “Америка розшукує мертвого або живого”.
Американці усе частіше звертаються до спадщини свого великого президента, автора проекту Декларації незалежності США Томаса Джефферсона, - відвідують меморіал його імені у Вашингтоні, цитують його вислови, як от (переклад довільний): “Я не є адвокатом змін задля змін, свобод задля свободи. Я обстоюю свободу заради добра. Я не є прихильником війни. Але якщо війна ведеться задля добра і свободи, - я за неї”.
Іграшковий песик - подарунок мертвим від живих У патріотизмі Америка гамує свій біль. Америці боляче. Це ми відчували всюди. Першого ж дня свого перебування у Вашингтоні поїхали до Пентагону. Його обвуглену, провалену стіну обнесено сіткою-парканом, дротом. Сюди йдуть і йдуть люди. Поодинці і сім’ями. Приносять квіти, стоять у сльозах, мовчанні. Переді мною “джинсова” простоволоса дівчинка. Вона забула про відкритий об’єктив свого фотоапарата, опустилася на землю і якось зречено заніміла. Можливо, один з 189 людей, які зустріли тут смерть 11 вересня, це її брат, друг або батько. А може, це журба за усіма загиблими, бо тут кожен - до самої кості американець… Неподалік від Пентагону – імпровізований, “віртуальний” цвинтар полеглим під час терористичної атаки. Тут на плакатах слова розпачу і любові до тих, хто так несподівано і страшно відійшов. Тут ляльки, іграшкові ведмедики, зайчики, песики – подарунок мертвим від живих.
Наш гід американка Наташа Ванчек, прочитуючи щире співчуття на наших обличчях, розповідає, як важко оговтується після трагедії Нью-Йорк (вона мешкає саме там, а у Вашингтон приїхала, аби супроводжувати нашу групу). З вулиці у багатьох вікнах можна побачити фотографії загиблих або зниклих безвісти. Хоча люди є люди, вони стомилися від постійного обсмоктування епізодів трагедії (психіка американців не звикла до такого) і все голосніше нарікають на пресу, телебачення – вимагають “змінити платівку”. “По телебаченню так часто демонстрували кадри 11 вересня, що маленькі діти подумали, що трагедія повторювалася разів з десять”, - пояснювали нам американські журналісти.
Ковбої переконані: Осаму треба вбити
“Платівку було змінено” наступного дня після нашого приїзду. США почали бомбити Афганістан, і ЗМІ заговорили тільки про це. Ми, українська група, також. Занепокоїлися, що американці закриють повітряний простір для цивільних літаків, і ми не зможемо у визначений термін повернутися в Україну. Новина про наступ на Афганістан застала нас за вечерею у китайському ресторані у Вашингтоні. Усі відвідувачі і обслуга обступили телевізор. Таке ж пожвавлення спостерігали у холі готелю “Вашингтон” (хоч, звісно, у кожній кімнаті готелю є свій телевізор, але, очевидно, люди хотіли бути у ці хвилини разом). Ми були занепокоєні, американці – збуджено радісні. “Ще вісім років тому слід було тих виродків бомбити – коли терористи виявили себе у Нью-Йорку”, - розмірковував старший пан - пенсакольський таксист на ім’я Еллен - у ковбойському потертому капелюсі, коли ми подорожували Флоридою. Власне, моє захоплення цим капелюхом - з візерунчастими бляшками, хвацько піднятими крисами і спонукало таксиста до відвертості. За п’ять хвилин я довідалася, що він справжнісінькій ковбой, народився і виріс у штаті Індіана, а у Флориду ще парубком поїхав на свято і познайомився там з майбутньою дружиною. Молодша донька у 12-річному віці упала з коня і тепер кульгає… “А загалом, я щасливий, у мене все о’кей. От тільки б ще терористам дати жару”, - каже він бадьоро.
Та не усі американці такі ура-ковбої. Закарбувалася в пам’яті фраза Хола Фостера, виконавчого редактора газети “Panama City News Herald” – великого інтелектуала, який об’їхав півсвіту і щось-таки розуміє у цьому житті: “Ми їм, звичайно, покажемо, де раки зимують. Але якщо ми розворушимо мусульманський рій, то проблеми будуть значними. Мене взагалі важко налякати, але сьогодні мені страшно за світ. Одне знаю: Америка не зможе жити по-старому”. Розмова була неофіційною, у відкритому ресторанчику на березі океану. Прощаючись, він додав: “Я переконаний: Осаму бен Ладена треба вбити. Інакше буде біда”. “Я противник смертної кари, однак погоджуюся – бен Ладена треба вбити”, - підтримала його наш гід.
Як я вже казала, темою нашої поїздки у США було висвітлення виборів американськими журналістами. Дообирали по кандидату у сенати штатів Флорида і Вірджинія. Але проблеми тероризму, а згодом антраксу (сибірки) відсунули їх на десятий план. Кандидати навіть на якийсь час призупинили свої виборчі кампанії. Темою передвиборних дебатів стало, скажімо, питання: допомагати чи ні гомосексуалістам і лесбіянкам, котрі постраждали від терористичної атаки, чи, можливо, обмежитися допомогою традиційним сім’ям. Чи от проблема: підтримати чи ні фінансово ті бізнесові компанії і фірми, які постраждали від терористичного нападу? Спостерігається відродження популярності ветеранів війни у В’єтнамі. На плакаті кандидата від Демократичної партії його іміджмейкери дописали: “Воював у В’єтнамі”.
«Україна? Це там, де збили літак!»
Отож і ми на зустрічах насамперед цікавилися не виборами. Дискутували навколо того, що, атакуючи Афганістан, Америка дбає лише про себе, а не про світ, що американці не навчені безкорисливо, альтруїстично думати про інших. Кому врешті-решт США покажуть, де раки зимують? Чи не усьому світові? Коли ми запитували, чому в газетах відсутні (точніше, були відсутні до 11 вересня) міжнародні події, нам відповідали щось на кшталт: “Це не є цікаво американському читачеві”. Тепер уже цікаво. Але “специфічно” цікаво. Один репортер, почувши, що ми з України, раптом виявив свою обізнаність: “О, Україна - це там, де недавно збили літак!”. Хто як крокує до визнання, а ми через збиті літаки.
Серед американських журналістів, політологів, політиків чимало людей, які мислять не вузько по-американськи. Професор кафедри політології коледжу Mary Washington College Стівен Фансворд і директор програми Міжнародного центру журналістів Роберт Тінслей ділилися своїми думками: “Тероризм американці сприйняли, як велику образу. 11 вересня – найжорстокіший день в американській історії. 80 відсотків населення – за атаку, а журналісти дотримуються правила відображати громадську думку…Але якщо говорити особисто від себе: атака на Афганістан не є мудрим рішенням. Ви праві, що ми породжуємо проблеми у світі, ми не надто продумуємо наші кроки. Сьогодні усе сфокусовано на образі. Говорять про те, як боляче Америці, і цей біль затьмарює все. США відокремлювало від світових проблем два океани, але тепер усе змінилося. Позитивно, що зараз і американський уряд і мас-медіа намагаються пояснити американцям, що насправді іслам – це релігія миру, просто терористи спотворюють його собі на догоду. Ми не хочемо, щоб народний гнів був скерований абсолютно на усіх, хто сповідує іслам”. “Світ дуже змінився за ці півтора місяця, - сказав на зустрічі з нами директор з комунікації радіо “Вільна Європа” Паул Гобле. – Люди нині інакше думають, змінилися питання, які їх цікавлять. Вони бачать, наскільки нестабільним є становище у світі”.
Як у мене шукали антракс...
Ми були саме у Флориді, у Пенсаколі, коли Америкою поширилася паніка: хімічна атака, антракс! Спочатку у Пенсаколі нас “втішили” тим, що ми перебуваємо поблизу найбільших військових баз США, а тому населення, побоюючись терористичних актів, залишає цю місцевість, їде світ за очі. “Американці звідти, а українці туди”, - кепкували ми з себе, а у самих жижки трусилися. А потім оця “приємна” новина: перший у США конверт зі смертоносним порошком надійшов на адресу флоридського редакційно-видавничого комплексу “American Media”… Люди перелякалися. Нам розповідали, що протигази подорожчали удвічі, - настільки стали популярними. Дехто взявся закуповувати антибіотики на випадок хімічної атаки - давати хабарі лікарям, щоб отримати рецепт на протиотруту.
Критично підійшов до проблеми антраксу репортер “Вашингтон пост” Стів Гінзберг. Можливо, уряд США намагається налякати народ, щоб виправдати ведення війни в Афганістані. Однак раптом обмовився: керівництво “Вашингтон пост” не рекомендує своїм репортерам роздавати коментарі “на закордон”. Цитувати журналістів “Вашингтон пост” також не рекомендовано. Є побоювання, що читачі сприйматимуть думку газети як позицію уряду. Нас, українських журналістів, відверто здивувала така рекомендація. Хіба свобода висловлювання не передбачає свободи цитування? Томас Джефферсон свого часу сказав: “Якщо б довелося вибирати між газетою і урядом, я вибрав би газету”. І ми у цій ситуації прислуховуємося насамперед до думки “Вашингтон пост”.
Окрема “пісня” цієї подорожі – обшуки в аеропортах. Протягом двох тижнів ми мали вісім перельотів. В Амстердамі, перш ніж впустити мене у вашингтонський літак, митник прискіпливо розпитав, хто пакував мій багаж, що я робила цьогоріч у Туреччині і чим займається мій чоловік. Коли ми летіли у Балтимор, на вході у літак в аеропорту Шарлотти я стала об’єктом ретельного, мало не показового обшуку. Сувора леді в уніформі без будь-яких емоцій на обличчі, пальчиками у білих рукавичках випотрошила мою сумочку, викрутила помади, наказавши мені тут же при ній намалювати собі губи, уважно вивчила вміст пудрениці, коробочку з “в’єтнамською зірочкою”, “обнюхала” ручки, перегорнула блокноти, примусила ковтнути воду, яку я мала при собі… А повз мене у літак вільно проходили особи з виразно “бенладенівською” зовнішністю. За якими ознаками вибрали мене, залишається загадкою. Теж мені, знайшли терористку! Решту поїздки я залишалася з цього приводу для групи предметом кпинів. “Ну, знову нас триматимуть на летовищі, поки Тетяна воду з усіх пляшок не вип’є”.
Є речі важливіші за страх
І як ніколи раніше, у цьому відрядженні дуже хотілося додому. Багряно-руда осінь у Вірджинії до болю нагадувала львівську. І білочки, які тут розгулюють біля Білого Дому, викликали асоціації з … голубами на площі Ринок у Львові. Їхні хвостики схожі на літні пухнасті кульбабки (тільки видовжені, а не круглі), які ростуть у нас от хоча б на Алтайських озерах… Здавалося, нічого милішого немає за нашу (нехай і з розбитими дорогами і пересохлими кранами) Україну. “Нам би тільки перелетіти через океан, з Вашингтона в Амстердам, - говорили ми. - А там вже й пішки - до Хмельницького, Тернополя, Одеси, Мелітополя, Сімферополя, Львова - дійдемо”.
Та попри всі терористично-антраксні ноти – життя триває. Америка не була б Америкою, якщо б не вийшла з цієї ситуації гідно, адже 200 років демократії і свободи – це не десять. Люди переключаються на щоденні турботи: ходять на концерти, у музеї, їздять на риболовлю, танцюють на дискотеках. Зворушило: на берег Мексиканської затоки прибилися дев’ять китів - люди кинулися їх рятувати. І ми туди ж. І ми разом з усіма забули про тероризм і білу отруту, про те, що наші рідні за океаном і до них 11 годин льоту. Забули, і це природно, адже є речі важливіші за власний страх.
Вашингтон – Пенсакола – Річмонд – Львів.

Відповіді

  • 2001.11.02 | SpokusXalepniy

    Одна фраза Т.Джефферсона очень актуальна для Украины.

    А я и не знал, что один из авторов конституции Америки такое сказал:

    > Томас Джефферсон свого часу сказав: “Якщо б довелося вибирати між газетою і урядом, я вибрав би газету”.

    Фраза, конечно, высший класс.
    Вот и Кучма в прошлом году выбрал журналиста.
    Значит существуют все-таки общечеловеческие ценности.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2001.11.02 | Максим’як

      Re: А цього року Кучма вибрав інтернет (-)

  • 2001.11.02 | Чучхе

    Короткий анекдот: "У відповідь на готовність Америки бомбардувати Афганістан в Рамадан бен Ладен пообіцяв не припиняти розсилати сибірську виразку в Геловін"

    А взагалі запропонована стаття приторна до рівня повного неприйняття і пасторальна донесхочу.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2001.11.02 | SpokusXalepniy

      Есть еще: "наши люди в торговые центры на самолетах не ездят"

      Чучхе писав(ла):
      > А взагалі запропонована стаття приторна до рівня повного неприйняття і пасторальна донесхочу.

      Если это статья, то слишком длинная, если это путевые заметки, то могли бы быть интересней.
      Хорошо, что вранья там нет.
      Давно подозревал кто есть "Вашингтон Пост", и, наконец, услышал со стороны подтверждение своего мнения.
      Интересно ещё посещение автором афганского ресторана. Дело в том, что через пару дней после терактов, я специально заехал в магазинчик, где владельцем, то ли иранец, то ли афганец. Во всяком случае внешний вид очень характерный (для нанесения бомбовых ударов). Я у него когда-то регулярно покупал сигареты.
      Решил посмотреть как население будет устраивать мусульманские погромы. Заметка в gazeta.ru (за те дни) подсказала мне возможное "направление главного удара". Повертелся в магазине минут десять, якобы выбирая что купить. Никаких изменений в отношениях продавец-покупатели не обнаружил и разочарованный направился к выходу. Проходя мимо кассы с этим иранцем (которого я уже год не видел), он как ни в чем не бывало положил передо мной пачку сигарет именно того брэнда, который я у него когда-то всегда покупал.
      В связи с тем, что уже год, как я покупаю сигареты через интернет, то предложенный товар я проигнорировал, выразив тем самым гневный протест всему мусульманскому миру.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua