11/01/2001 | Максим’як

2001-11-01 "Високий замок"
Кому Америка покаже, де раки зимують? Тетяна БОРИСОВА


У “веселий” час я потрапила за океан. Група українських журналістів, скерована у США організацією IREX ПроМедіа вивчати висвітлення виборів у Флориді і Вірджинії, побачила незвичну Америку – стривожену, ображену, розгублену, загострено патріотичну, переповнену жагою помсти. За іронією долі, перше місце, куди, кинувши валізи у готелі, пішли перекусити, був афганський ресторанчик, що у самісінькому центрі Вашингтона. Запам’ятався не смак поданого там рису, не соус, від якого усі нутрощі вивертає, а суворі, зосереджені обличчя офіціантів-афганців - на тлі американського прапора, виставленого мало не посередині залу. Ці американські афганці ще не знали, що завтра США бомбитимуть Афган, але тривога прибрала з їхніх фізіономій обов’язкові тут “рекламні” усмішки.
За два дні американці розкупили усі прапори Прилетіли ми у Вашингтон напередодні великого національного свята – Дня Колумба. І також стали колумбами - відкрили для себе нову Америку - країну, спокій якої закінчився 11 вересня. Сьогодні вона призвичаюється жити у новій моральній атмосфері. Трагедія породила неабиякий сплеск патріотизму і бажання об’єднатися в єдиний кулак. У День Колумба, здавалося, увесь Вашингтон – від малого до великого – вийшов на спортивний марафон. “Бодай у такий спосіб люди прагнуть продемонструвати, що вони – єдиний народ – великий американський народ”, - гордо відповів поліцейський, у якого поцікавилася, що відбувається.
По кількох днях перебування в Америці в одній з газет нас запитали: що найбільше вразило нас в їхній країні? І перше, що спало на думку – непідробний патріотизм американців, витоки якого потребують окремого дослідження. У редакції “Pensacola News-Journal” почула: “Після 11 вересня американці за два дні розкупили всі американські прапори, тому ми вирішили надрукувати прапор у газеті. Люди нам дякували”. Американська символіка сьогодні всюди: на фасадах будинків, у холах готелів і у ресторанних залах, наліпки з американським стягом на сумках і рюкзаках перехожих. Навіть у собаки, що йде поруч з хазяїном, на шиї бантом пов’язано прапор. Купальники, що ми бачили у Флориді – і ті під американський стяг. На злобу дня продавці-азіати торгують футболками з зображенням Осами бен Ладена з написами: “America`s most wanted dead or alive” – “Америка розшукує мертвого або живого”.
Американці усе частіше звертаються до спадщини свого великого президента, автора проекту Декларації незалежності США Томаса Джефферсона, - відвідують меморіал його імені у Вашингтоні, цитують його вислови, як от (переклад довільний): “Я не є адвокатом змін задля змін, свобод задля свободи. Я обстоюю свободу заради добра. Я не є прихильником війни. Але якщо війна ведеться задля добра і свободи, - я за неї”.
Іграшковий песик - подарунок мертвим від живих У патріотизмі Америка гамує свій біль. Америці боляче. Це ми відчували всюди. Першого ж дня свого перебування у Вашингтоні поїхали до Пентагону. Його обвуглену, провалену стіну обнесено сіткою-парканом, дротом. Сюди йдуть і йдуть люди. Поодинці і сім’ями. Приносять квіти, стоять у сльозах, мовчанні. Переді мною “джинсова” простоволоса дівчинка. Вона забула про відкритий об’єктив свого фотоапарата, опустилася на землю і якось зречено заніміла. Можливо, один з 189 людей, які зустріли тут смерть 11 вересня, це її брат, друг або батько. А може, це журба за усіма загиблими, бо тут кожен - до самої кості американець… Неподалік від Пентагону – імпровізований, “віртуальний” цвинтар полеглим під час терористичної атаки. Тут на плакатах слова розпачу і любові до тих, хто так несподівано і страшно відійшов. Тут ляльки, іграшкові ведмедики, зайчики, песики – подарунок мертвим від живих.
Наш гід американка Наташа Ванчек, прочитуючи щире співчуття на наших обличчях, розповідає, як важко оговтується після трагедії Нью-Йорк (вона мешкає саме там, а у Вашингтон приїхала, аби супроводжувати нашу групу). З вулиці у багатьох вікнах можна побачити фотографії загиблих або зниклих безвісти. Хоча люди є люди, вони стомилися від постійного обсмоктування епізодів трагедії (психіка американців не звикла до такого) і все голосніше нарікають на пресу, телебачення – вимагають “змінити платівку”. “По телебаченню так часто демонстрували кадри 11 вересня, що маленькі діти подумали, що трагедія повторювалася разів з десять”, - пояснювали нам американські журналісти.
Ковбої переконані: Осаму треба вбити
“Платівку було змінено” наступного дня після нашого приїзду. США почали бомбити Афганістан, і ЗМІ заговорили тільки про це. Ми, українська група, також. Занепокоїлися, що американці закриють повітряний простір для цивільних літаків, і ми не зможемо у визначений термін повернутися в Україну. Новина про наступ на Афганістан застала нас за вечерею у китайському ресторані у Вашингтоні. Усі відвідувачі і обслуга обступили телевізор. Таке ж пожвавлення спостерігали у холі готелю “Вашингтон” (хоч, звісно, у кожній кімнаті готелю є свій телевізор, але, очевидно, люди хотіли бути у ці хвилини разом). Ми були занепокоєні, американці – збуджено радісні. “Ще вісім років тому слід було тих виродків бомбити – коли терористи виявили себе у Нью-Йорку”, - розмірковував старший пан - пенсакольський таксист на ім’я Еллен - у ковбойському потертому капелюсі, коли ми подорожували Флоридою. Власне, моє захоплення цим капелюхом - з візерунчастими бляшками, хвацько піднятими крисами і спонукало таксиста до відвертості. За п’ять хвилин я довідалася, що він справжнісінькій ковбой, народився і виріс у штаті Індіана, а у Флориду ще парубком поїхав на свято і познайомився там з майбутньою дружиною. Молодша донька у 12-річному віці упала з коня і тепер кульгає… “А загалом, я щасливий, у мене все о’кей. От тільки б ще терористам дати жару”, - каже він бадьоро.
Та не усі американці такі ура-ковбої. Закарбувалася в пам’яті фраза Хола Фостера, виконавчого редактора газети “Panama City News Herald” – великого інтелектуала, який об’їхав півсвіту і щось-таки розуміє у цьому житті: “Ми їм, звичайно, покажемо, де раки зимують. Але якщо ми розворушимо мусульманський рій, то проблеми будуть значними. Мене взагалі важко налякати, але сьогодні мені страшно за світ. Одне знаю: Америка не зможе жити по-старому”. Розмова була неофіційною, у відкритому ресторанчику на березі океану. Прощаючись, він додав: “Я переконаний: Осаму бен Ладена треба вбити. Інакше буде біда”. “Я противник смертної кари, однак погоджуюся – бен Ладена треба вбити”, - підтримала його наш гід.
Як я вже казала, темою нашої поїздки у США було висвітлення виборів американськими журналістами. Дообирали по кандидату у сенати штатів Флорида і Вірджинія. Але проблеми тероризму, а згодом антраксу (сибірки) відсунули їх на десятий план. Кандидати навіть на якийсь час призупинили свої виборчі кампанії. Темою передвиборних дебатів стало, скажімо, питання: допомагати чи ні гомосексуалістам і лесбіянкам, котрі постраждали від терористичної атаки, чи, можливо, обмежитися допомогою традиційним сім’ям. Чи от проблема: підтримати чи ні фінансово ті бізнесові компанії і фірми, які постраждали від терористичного нападу? Спостерігається відродження популярності ветеранів війни у В’єтнамі. На плакаті кандидата від Демократичної партії його іміджмейкери дописали: “Воював у В’єтнамі”.
«Україна? Це там, де збили літак!»
Отож і ми на зустрічах насамперед цікавилися не виборами. Дискутували навколо того, що, атакуючи Афганістан, Америка дбає лише про себе, а не про світ, що американці не навчені безкорисливо, альтруїстично думати про інших. Кому врешті-решт США покажуть, де раки зимують? Чи не усьому світові? Коли ми запитували, чому в газетах відсутні (точніше, були відсутні до 11 вересня) міжнародні події, нам відповідали щось на кшталт: “Це не є цікаво американському читачеві”. Тепер уже цікаво. Але “специфічно” цікаво. Один репортер, почувши, що ми з України, раптом виявив свою обізнаність: “О, Україна - це там, де недавно збили літак!”. Хто як крокує до визнання, а ми через збиті літаки.
Серед американських журналістів, політологів, політиків чимало людей, які мислять не вузько по-американськи. Професор кафедри політології коледжу Mary Washington College Стівен Фансворд і директор програми Міжнародного центру журналістів Роберт Тінслей ділилися своїми думками: “Тероризм американці сприйняли, як велику образу. 11 вересня – найжорстокіший день в американській історії. 80 відсотків населення – за атаку, а журналісти дотримуються правила відображати громадську думку…Але якщо говорити особисто від себе: атака на Афганістан не є мудрим рішенням. Ви праві, що ми породжуємо проблеми у світі, ми не надто продумуємо наші кроки. Сьогодні усе сфокусовано на образі. Говорять про те, як боляче Америці, і цей біль затьмарює все. США відокремлювало від світових проблем два океани, але тепер усе змінилося. Позитивно, що зараз і американський уряд і мас-медіа намагаються пояснити американцям, що насправді іслам – це релігія миру, просто терористи спотворюють його собі на догоду. Ми не хочемо, щоб народний гнів був скерований абсолютно на усіх, хто сповідує іслам”. “Світ дуже змінився за ці півтора місяця, - сказав на зустрічі з нами директор з комунікації радіо “Вільна Європа” Паул Гобле. – Люди нині інакше думають, змінилися питання, які їх цікавлять. Вони бачать, наскільки нестабільним є становище у світі”.
Як у мене шукали антракс...
Ми були саме у Флориді, у Пенсаколі, коли Америкою поширилася паніка: хімічна атака, антракс! Спочатку у Пенсаколі нас “втішили” тим, що ми перебуваємо поблизу найбільших військових баз США, а тому населення, побоюючись терористичних актів, залишає цю місцевість, їде світ за очі. “Американці звідти, а українці туди”, - кепкували ми з себе, а у самих жижки трусилися. А потім оця “приємна” новина: перший у США конверт зі смертоносним порошком надійшов на адресу флоридського редакційно-видавничого комплексу “American Media”… Люди перелякалися. Нам розповідали, що протигази подорожчали удвічі, - настільки стали популярними. Дехто взявся закуповувати антибіотики на випадок хімічної атаки - давати хабарі лікарям, щоб отримати рецепт на протиотруту.
Критично підійшов до проблеми антраксу репортер “Вашингтон пост” Стів Гінзберг. Можливо, уряд США намагається налякати народ, щоб виправдати ведення війни в Афганістані. Однак раптом обмовився: керівництво “Вашингтон пост” не рекомендує своїм репортерам роздавати коментарі “на закордон”. Цитувати журналістів “Вашингтон пост” також не рекомендовано. Є побоювання, що читачі сприйматимуть думку газети як позицію уряду. Нас, українських журналістів, відверто здивувала така рекомендація. Хіба свобода висловлювання не передбачає свободи цитування? Томас Джефферсон свого часу сказав: “Якщо б довелося вибирати між газетою і урядом, я вибрав би газету”. І ми у цій ситуації прислуховуємося насамперед до думки “Вашингтон пост”.
Окрема “пісня” цієї подорожі – обшуки в аеропортах. Протягом двох тижнів ми мали вісім перельотів. В Амстердамі, перш ніж впустити мене у вашингтонський літак, митник прискіпливо розпитав, хто пакував мій багаж, що я робила цьогоріч у Туреччині і чим займається мій чоловік. Коли ми летіли у Балтимор, на вході у літак в аеропорту Шарлотти я стала об’єктом ретельного, мало не показового обшуку. Сувора леді в уніформі без будь-яких емоцій на обличчі, пальчиками у білих рукавичках випотрошила мою сумочку, викрутила помади, наказавши мені тут же при ній намалювати собі губи, уважно вивчила вміст пудрениці, коробочку з “в’єтнамською зірочкою”, “обнюхала” ручки, перегорнула блокноти, примусила ковтнути воду, яку я мала при собі… А повз мене у літак вільно проходили особи з виразно “бенладенівською” зовнішністю. За якими ознаками вибрали мене, залишається загадкою. Теж мені, знайшли терористку! Решту поїздки я залишалася з цього приводу для групи предметом кпинів. “Ну, знову нас триматимуть на летовищі, поки Тетяна воду з усіх пляшок не вип’є”.
Є речі важливіші за страх
І як ніколи раніше, у цьому відрядженні дуже хотілося додому. Багряно-руда осінь у Вірджинії до болю нагадувала львівську. І білочки, які тут розгулюють біля Білого Дому, викликали асоціації з … голубами на площі Ринок у Львові. Їхні хвостики схожі на літні пухнасті кульбабки (тільки видовжені, а не круглі), які ростуть у нас от хоча б на Алтайських озерах… Здавалося, нічого милішого немає за нашу (нехай і з розбитими дорогами і пересохлими кранами) Україну. “Нам би тільки перелетіти через океан, з Вашингтона в Амстердам, - говорили ми. - А там вже й пішки - до Хмельницького, Тернополя, Одеси, Мелітополя, Сімферополя, Львова - дійдемо”.
Та попри всі терористично-антраксні ноти – життя триває. Америка не була б Америкою, якщо б не вийшла з цієї ситуації гідно, адже 200 років демократії і свободи – це не десять. Люди переключаються на щоденні турботи: ходять на концерти, у музеї, їздять на риболовлю, танцюють на дискотеках. Зворушило: на берег Мексиканської затоки прибилися дев’ять китів - люди кинулися їх рятувати. І ми туди ж. І ми разом з усіма забули про тероризм і білу отруту, про те, що наші рідні за океаном і до них 11 годин льоту. Забули, і це природно, адже є речі важливіші за власний страх.
Вашингтон – Пенсакола – Річмонд – Львів.