Тетяна ВЕРГЕЛЕС Справжній нардеп б’є акуратно, але сильно
11/01/2001 | Максим’як
Тетяна ВЕРГЕЛЕС Справжній нардеп б’є акуратно, але сильно.
01-11-2001 «Високий замок»
Усі ці Сократи, Арістотелі, Платони - на що вони марнували час? На малозрозумілі широким масам умовиводи на кшталт “У спорі народжується істина”, “Сократ - мій друг, та істина дорожча”? Не логіка, переконливість суджень, не добре підвішений язик вимагається нині від українського депутата, а вміння у вирішальний момент затопити політичному супротивникові у пику чи бодай влучно плюнути йому межи очі. Перефразовуючи Аль Капоне, можна з упевненістю сказати: добрим словом і стусаном ви можете домогтися набагато більше, ніж одним лише добрим словом. І взагалі, слово “аргумент” у парламентських баталіях – це пережиток минулого, анахронізм.
Надихнув нас на цю тему останній парламентський мордобій за землю. Який динамізм! Яка експресія! Добре відрежисерований пролог: комуністи блокують трибуну, ламають мікрофон, виводять з ладу систему голосувань “Рада”. Народ у залі “заводиться”, - кулаки сверблять і рвуться до бою. Назріває кульмінація: депутати, у тому числі й жінки, хапають одне одного за грудки – вочевидь, щоб витрусити душу, як грушку. Михайло Бродський забарикадовується у своєму офісі, і з нього боєм вибивають підпис на підтримку Земельного кодексу. Заступник голови бюджетного комітету комуніст Павло Кузнецов плює в обличчя Володимиру Зайцю, коли той у поті чола рахує бюлетені… В епілозі: усі, добряче посмикані, роз’їжджаються по округах – зализувати рани.
За землю ліві вже не раз йшли у бій. Скажімо, у липні минулого року усе було на грані рукопашної, билися за мікрофон, але обійшлося без крові. Тоді комуністи з криками “Ганьба!” прорвалися до президії. Ставши намертво біля трибуни, вони розгорнули плакати “Земельний кодекс – план “Барбаросса – 2000!” і “Без землі народ – бидло”. У спікера Івана Плюща увірвався терпець, він зажадав від лівих “не забивати йому баків” і оголосив перерву. Повстання захлинулося. Плювки, як грізну парламентську зброю, першим застосував, пам’ятається, Михайло Бродський. (Сьогодні, кажуть, його досвід підхопили таліби: вони домішують у власну слину спори сибірки). Справа виглядала так. У вересні 1999 року Михайло Бродський, вимагаючи прямої трансляції депутатських дебатів, вдався до оригінальної форми протесту: всівся у президентське крісло в ложі уряду, вирішивши протриматися у ньому (якщо не дадуть прямого ефіру) аж до наступних виборів президента. Рухівець Ярослав Кендзьор припасував до ситуації Кнесет Ізраїлю, за що і був хоч і не побитий “яблучником”, але потужно обпльований. Пана Кендзьора тоді позбавили на кілька днів права відвідувати парламентські засідання. (Хоча для деяких депутатів більше покарання – обов’язок відвідувати сесії). Я була свідком, як голосним “Тьху!” з парламентського (гостьового) балкона висловлював своє презирство до вождя комуністів Петра Симоненка соціаліст Юрій Луценко. Пан Луценко знав, що від рафінованого інтелігента Мороза революційних плювків не дочекаєшся, то й пішов в атаку сам. Слинопротест був символічним, але виразним. Уся катавасія виникла через те, що комуністи тоді своїм голосуванням “зарубали” відставку Генпрокурора Михайла Потебенька.
Були й часи, коли деякі політологи назвали Верховну Раду “божевільнею” (скажімо, січень 2000 року). Це за “царювання” Олександра Ткаченка, коли пропрезидентська більшість заповзялася усунути ліве крило керівництва ВР, яке уособлювало парламентську меншість. Якось комуністи, дражнячись, обізвали більшість “дутою”. Зчинилася буча. Депутати з піною в роті згадали усе: хто скільки має квартир і якої площі, хто їздить на яких автомобілях, у кого яка коханка. Апогеєм колотнечі можна вважати бійку між Григорієм Суркісом і Дмитром Чоботом. Досі залишається загадкою, що так роздратувало Суркіса, але він, забувши про те, що у політиці, як і у футболі, “грати” руками заборонено, несподівано шарпонув Чобота. Той дав здачі і … залишився без жодного ґудзика. Спересердя написав скаргу на кривдника. Чи пришив йому після цього Григорій Суркіс ґудзики, невідомо.
Окрема воєнна епопея – битва опонуючих частин парламенту за приміщення (ліві намагалися втриматися у будинку ВР, а праві подалися в Український дім). Десять прогресивних соціалістів та п’ятнадцять комуністів з ночі “несли вахту” у сесійному залі ВР. Прогресивні соціалісти спали у самому залі на кріслах, а комуністи заночували біля столу президії. О 7 ранку несподівано до залу увірвались десь приблизно 70 депутатів із більшості. Зчинилася штурханина. Як свідчив тоді Олександр Мазур, найактивнішим виявився депутат Бродський: він кілька разів вдарив двох прогресивних соціалістів – Петра Романчука та Івана Малолітка. Цирк тривав цілий день: меншість гупала порожніми пляшками по кріслах та вигукувала через мегафони: “Ганьба!” та “Злодії!”. Приблизно тоді ж причиною ще однієї бійки став червоний прапор в ложі гостей, який намагалися вивісити на балконі помічники депутатів-комуністів. Їм завадив член Руху, який вирвав з рук комуністів прапор і сховав його під свою маринарку. У ложі гостей зчинився мордобій…
З боєм фракції обох Рухів, “Реформи-Конгрес”, “Батьківщина” захищали уряд Ющенка. Член фракції УНР Михайло Ратушний, озброївшись мегафоном, намагався перекричати антиурядовий виступ Петра Симоненка. Причому Ратушний настільки захопився захистом прем’єра, що не помітив, що кричить у гучномовець над самісінькою головою першого віце-спікера Віктора Медведчука. Колеги дискваліфікували його на п’ять днів за спробу зірвати роботу сесії, та ще й інкримінували застосування під час розбірки “важких підручних предметів” (мегафона). А дещо раніше парламентарії спровадили з залу засідань Олександра Чародєєва – за деякі вислови на адресу прем’єра, спікера, народних депутатів та громадян України.
Але, що не кажіть, а найяскравішим спомином з протоколу парламентських бійок залишається той, коли лідери ПСПУ Наталія Вітренко і Володимир Марченко точними ударами вклали на підлогу Павла Мовчана, який буцімто дозволив собі двозначні висловлювання на адресу Наталії Михайлівни.
Одне слово, українські народні обранці повністю відповідають уругвайському прислів’ю: “Якщо ви хочете побачити хорошу масову бійку, йдіть не на стадіон, а у парламент (чи у його кулуари. – Т.В.)”.
Однак, не думайте, що у цих парламентських рукоприкладствах усе так примітивно. За ними – глибока філософія, політичні маневри. Якось в інтерв’ю “Високому Замку” екс-депутат, вічний революціонер Степан Хмара зізнався: “Стосовно моєї традиційної тактики (наприклад, блокування трибуни, висмикування мікрофонів). Зараз я, напевно б, її ще більш застосовував, ніж колись. Адже бувають моменти відчаю. Ось не вистачає голосів, щоб ухвалити добре рішення. Що тоді робити? Вдатися до радикальних (нетрадиційних) методів боротьби. Зірвати, наголошую, зірвати ухвалення небажаного рішення! Це, на перший погляд, може видаватися “хуліганським” чи, як кажуть, непарламентським методом. Ну і що? Головне - не допустити шкоди для національних інтересів”. Головне - вчасно плюнути і влучити.
Чи хтось з порушників дисципліни та етики пленарних засідань був покараний? Завідувач секретаріату Комітету з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради Юрій Скалига такою статистикою не поділився. Ну, заборонять депутатові відвідувати три-сім пленарних засідань. Ну, помахають осудливо пальцем. Юрій Арсентійович запевняє, що всі конфлікти народні обранці залагоджують самостійно, вийшовши за стіни парламенту. Хоча важко собі уявити, що Павло Мовчан п’є каву з Наталією Вітренко, а Михайло Бродський з Ярославом Кендзьором обговорюють на риболовлі перспективи на урожай… Парламентське “хуліганство”, на думку Юрія Скалиги, дозволяють собі “усі молоді демократії, бо в них нуртує романтизм”. А що ж при тім робити “неромантичному” народові? Хіба повторювати своїм обранцям слова з “Енеїди” - щоб “жар воєнний потушить”: “Покиньте се дурне юнацтво І розійдіться по домах, панове виборне боярство”.
01-11-2001 «Високий замок»
Усі ці Сократи, Арістотелі, Платони - на що вони марнували час? На малозрозумілі широким масам умовиводи на кшталт “У спорі народжується істина”, “Сократ - мій друг, та істина дорожча”? Не логіка, переконливість суджень, не добре підвішений язик вимагається нині від українського депутата, а вміння у вирішальний момент затопити політичному супротивникові у пику чи бодай влучно плюнути йому межи очі. Перефразовуючи Аль Капоне, можна з упевненістю сказати: добрим словом і стусаном ви можете домогтися набагато більше, ніж одним лише добрим словом. І взагалі, слово “аргумент” у парламентських баталіях – це пережиток минулого, анахронізм.
Надихнув нас на цю тему останній парламентський мордобій за землю. Який динамізм! Яка експресія! Добре відрежисерований пролог: комуністи блокують трибуну, ламають мікрофон, виводять з ладу систему голосувань “Рада”. Народ у залі “заводиться”, - кулаки сверблять і рвуться до бою. Назріває кульмінація: депутати, у тому числі й жінки, хапають одне одного за грудки – вочевидь, щоб витрусити душу, як грушку. Михайло Бродський забарикадовується у своєму офісі, і з нього боєм вибивають підпис на підтримку Земельного кодексу. Заступник голови бюджетного комітету комуніст Павло Кузнецов плює в обличчя Володимиру Зайцю, коли той у поті чола рахує бюлетені… В епілозі: усі, добряче посмикані, роз’їжджаються по округах – зализувати рани.
За землю ліві вже не раз йшли у бій. Скажімо, у липні минулого року усе було на грані рукопашної, билися за мікрофон, але обійшлося без крові. Тоді комуністи з криками “Ганьба!” прорвалися до президії. Ставши намертво біля трибуни, вони розгорнули плакати “Земельний кодекс – план “Барбаросса – 2000!” і “Без землі народ – бидло”. У спікера Івана Плюща увірвався терпець, він зажадав від лівих “не забивати йому баків” і оголосив перерву. Повстання захлинулося. Плювки, як грізну парламентську зброю, першим застосував, пам’ятається, Михайло Бродський. (Сьогодні, кажуть, його досвід підхопили таліби: вони домішують у власну слину спори сибірки). Справа виглядала так. У вересні 1999 року Михайло Бродський, вимагаючи прямої трансляції депутатських дебатів, вдався до оригінальної форми протесту: всівся у президентське крісло в ложі уряду, вирішивши протриматися у ньому (якщо не дадуть прямого ефіру) аж до наступних виборів президента. Рухівець Ярослав Кендзьор припасував до ситуації Кнесет Ізраїлю, за що і був хоч і не побитий “яблучником”, але потужно обпльований. Пана Кендзьора тоді позбавили на кілька днів права відвідувати парламентські засідання. (Хоча для деяких депутатів більше покарання – обов’язок відвідувати сесії). Я була свідком, як голосним “Тьху!” з парламентського (гостьового) балкона висловлював своє презирство до вождя комуністів Петра Симоненка соціаліст Юрій Луценко. Пан Луценко знав, що від рафінованого інтелігента Мороза революційних плювків не дочекаєшся, то й пішов в атаку сам. Слинопротест був символічним, але виразним. Уся катавасія виникла через те, що комуністи тоді своїм голосуванням “зарубали” відставку Генпрокурора Михайла Потебенька.
Були й часи, коли деякі політологи назвали Верховну Раду “божевільнею” (скажімо, січень 2000 року). Це за “царювання” Олександра Ткаченка, коли пропрезидентська більшість заповзялася усунути ліве крило керівництва ВР, яке уособлювало парламентську меншість. Якось комуністи, дражнячись, обізвали більшість “дутою”. Зчинилася буча. Депутати з піною в роті згадали усе: хто скільки має квартир і якої площі, хто їздить на яких автомобілях, у кого яка коханка. Апогеєм колотнечі можна вважати бійку між Григорієм Суркісом і Дмитром Чоботом. Досі залишається загадкою, що так роздратувало Суркіса, але він, забувши про те, що у політиці, як і у футболі, “грати” руками заборонено, несподівано шарпонув Чобота. Той дав здачі і … залишився без жодного ґудзика. Спересердя написав скаргу на кривдника. Чи пришив йому після цього Григорій Суркіс ґудзики, невідомо.
Окрема воєнна епопея – битва опонуючих частин парламенту за приміщення (ліві намагалися втриматися у будинку ВР, а праві подалися в Український дім). Десять прогресивних соціалістів та п’ятнадцять комуністів з ночі “несли вахту” у сесійному залі ВР. Прогресивні соціалісти спали у самому залі на кріслах, а комуністи заночували біля столу президії. О 7 ранку несподівано до залу увірвались десь приблизно 70 депутатів із більшості. Зчинилася штурханина. Як свідчив тоді Олександр Мазур, найактивнішим виявився депутат Бродський: він кілька разів вдарив двох прогресивних соціалістів – Петра Романчука та Івана Малолітка. Цирк тривав цілий день: меншість гупала порожніми пляшками по кріслах та вигукувала через мегафони: “Ганьба!” та “Злодії!”. Приблизно тоді ж причиною ще однієї бійки став червоний прапор в ложі гостей, який намагалися вивісити на балконі помічники депутатів-комуністів. Їм завадив член Руху, який вирвав з рук комуністів прапор і сховав його під свою маринарку. У ложі гостей зчинився мордобій…
З боєм фракції обох Рухів, “Реформи-Конгрес”, “Батьківщина” захищали уряд Ющенка. Член фракції УНР Михайло Ратушний, озброївшись мегафоном, намагався перекричати антиурядовий виступ Петра Симоненка. Причому Ратушний настільки захопився захистом прем’єра, що не помітив, що кричить у гучномовець над самісінькою головою першого віце-спікера Віктора Медведчука. Колеги дискваліфікували його на п’ять днів за спробу зірвати роботу сесії, та ще й інкримінували застосування під час розбірки “важких підручних предметів” (мегафона). А дещо раніше парламентарії спровадили з залу засідань Олександра Чародєєва – за деякі вислови на адресу прем’єра, спікера, народних депутатів та громадян України.
Але, що не кажіть, а найяскравішим спомином з протоколу парламентських бійок залишається той, коли лідери ПСПУ Наталія Вітренко і Володимир Марченко точними ударами вклали на підлогу Павла Мовчана, який буцімто дозволив собі двозначні висловлювання на адресу Наталії Михайлівни.
Одне слово, українські народні обранці повністю відповідають уругвайському прислів’ю: “Якщо ви хочете побачити хорошу масову бійку, йдіть не на стадіон, а у парламент (чи у його кулуари. – Т.В.)”.
Однак, не думайте, що у цих парламентських рукоприкладствах усе так примітивно. За ними – глибока філософія, політичні маневри. Якось в інтерв’ю “Високому Замку” екс-депутат, вічний революціонер Степан Хмара зізнався: “Стосовно моєї традиційної тактики (наприклад, блокування трибуни, висмикування мікрофонів). Зараз я, напевно б, її ще більш застосовував, ніж колись. Адже бувають моменти відчаю. Ось не вистачає голосів, щоб ухвалити добре рішення. Що тоді робити? Вдатися до радикальних (нетрадиційних) методів боротьби. Зірвати, наголошую, зірвати ухвалення небажаного рішення! Це, на перший погляд, може видаватися “хуліганським” чи, як кажуть, непарламентським методом. Ну і що? Головне - не допустити шкоди для національних інтересів”. Головне - вчасно плюнути і влучити.
Чи хтось з порушників дисципліни та етики пленарних засідань був покараний? Завідувач секретаріату Комітету з питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради Юрій Скалига такою статистикою не поділився. Ну, заборонять депутатові відвідувати три-сім пленарних засідань. Ну, помахають осудливо пальцем. Юрій Арсентійович запевняє, що всі конфлікти народні обранці залагоджують самостійно, вийшовши за стіни парламенту. Хоча важко собі уявити, що Павло Мовчан п’є каву з Наталією Вітренко, а Михайло Бродський з Ярославом Кендзьором обговорюють на риболовлі перспективи на урожай… Парламентське “хуліганство”, на думку Юрія Скалиги, дозволяють собі “усі молоді демократії, бо в них нуртує романтизм”. А що ж при тім робити “неромантичному” народові? Хіба повторювати своїм обранцям слова з “Енеїди” - щоб “жар воєнний потушить”: “Покиньте се дурне юнацтво І розійдіться по домах, панове виборне боярство”.