11/04/2001 | Максим’як

Партія «тіні батька Гамлета»
Кость Боднаренко
27 жовтня 2001 року Володимир Горбулін очолив Раду партії «Демократичний Союз», відомої як «олігархічна» партія, або «кишенькова партія» Олександра Волкова.
Сам Волков хоч і залишився членом Ради партії, однак відмовився балотуватися за партійними списками. Мабуть, розуміючи, що його ім’я в Україні стало загальною назвою і що одіозність його просто зашкалює. На наступних виборах він буде йти у своєму ж Козелецькому виборчому округу в Чернігівській області. Специфічний, треба сказати, округ: у 50-і роки і пізніше багато населених пунктів колишнього партизанського краю, перетвореного німцями в пустелю, заселялися колишніми в’язнями, котрі отримали амністію – починаючи з берієвського «холодного літа 53-го». Практика продовжувалася і в 60-і, і в 70-і, і навіть у 80-і роки. Тому багатьом виборцям Козелецького округу добре зрозумілі і близькі характерні жести та лексикон Олександра Михайловича, помножені на досвід та старання таких політтехнологів, як лікар Юрій Левенець. Але не про Волкова мова. Волков – хоч і впливовий політик, але все ж його ера підходить до кінця. Він вже не «директор-розпорядник парламенту». Він вже не «права рука» Президента. Ці посади поділили між собою Віктор Медведчук і Володимир Литвин, з якими Волков навряд чи може позмагатися…
Для Демсоюзу настає «ера Горбуліна». Що це означає в політичному сенсі? Спробуємо з’ясувати. І основну увагу потрібно приділити особі нового лідера партії – Володимира Горбуліна.
Володимир Павлович Горбулін народився 17 січня 1939 року в Запоріжжі. У шкільні роки у нього було троє вчителів, чиїм порадам він слідував протягом усього життя. Вчитель математики навчив логічно мислити. Вчитель історії – запам’ятовувати. Учителька російської мови та літератури – нестандартно мислити. Під час навчання в школі захоплювався шпигунськими романами і детективами, досі вважає своїми улюбленими книгами романи «Палії» і «Змовники». Вони ж формували світогляд майбутнього політика. В юності Горбулін вирішив вступити в МДІМВ і стати дипломатом, але трапилося так, що вступив у Дніпропетровський державний університет, на фіз-тех. Треба ж було трапитись, що на цьому ж факультеті – на курс швидше – вчився такий собі малопомітний хлопчина з Чернігівщини Льоня Кучма – запеклий балагур, душа компанії, гітарист і взагалі людина веселої вдачі. Не знати Кучму юний Горбулін не міг – все-таки одна і та ж общага, одні і ті ж викладачі, одне і те ж коло знайомих. Що там один курс різниці, враховуючи мізерні набори студентів у хрущовські часи, так ще на такий престижний (в тому числі враховуючи рівень стипендії) факультет? Однак навряд чи зосереджений і мовчазний Володя Горбулін зі своїм дуже інтелігентним гумором (грав у КВН, публікував свої «незачесані думки» в «Літературній газеті», писав статті та вірші), міг викликати інтерес у Кучми та його компанії. Парубки навряд чи тусувалися в одній тусовці. Тому і вважається (навіть самим Горбуліним), що знайомство відбулося трохи пізніше, під час спільної роботи в КБ «Південне».
Дійсно, Кучма прийшов на роботу в КБ у 1961, Горбулін – наступного року. Леонід у цей час був уже комсоргом КБ і залицявся до доньки одного з керівників заводу «Південмаш» Миколи Туманова, Людмили Талалаєвої. Згодом Туманов стане Міністром середнього машинобудування СРСР, а Леонід з Людмилою одружаться. Горбулін і Кучма в той час «спочатку просто спілкувалися по роботі, потім якось з’їздили разом у відпустку і подружилися. Стосунки складалися поступово», - як говорив пізніше сам Володимир Павлович. У 1975 році Кучма та Горбулін стали працювати в одному парткомі – Кучма – як керівник, Горбулін – як його заступник. Сам же Горбулін стверджував, що «Життя часто нас протиставляло. Були важкі моменти, коли нас змушували не просто підвести один одного, а буквально зрадити, але цього так і не трапилося. Жодного разу». Коли у вересні 1999 року Горбулін говорив ці слова, він ще не знав, що незабаром – через півтора місяця – такий момент настане. Межа буде перейдена. З ініціативи Кучми, який добре засвоїв, що в політиці не буває постійних друзів, бувають тимчасові спільники.
У директора «Південмашу» Олександра Макарова Горбулін навчився мистецтва керувати людьми. Крім того, у академіка Янгеля він навчався навичок наукової роботи, захистив кандидатську дисертацію. Замолоду познайомився і близько зійшовся з Сергієм Корольовим, Германом Титовим. За внесок у розробку ракетної зброї в 1976 році Горбулін був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. У цей же час було прийняте рішення про переведення Горбуліна в Київ, в апарат ЦК КПУ. У 1980 році він очолює сектор ракетно-космічної та авіаційної техніки в ЦК. У 1982 році він отримує другий орден Трудового Червоного Прапора. Незабаром Володимира Павловича перекидають на роботу в Москву.
Повернення в Україну сталося в грудні 1990 року. Тоді Вітольд Фокін призначив його завідуючим підвідділом оборонного комплексу, зв’язку та машинобудування Кабінету Міністрів України. У березні 1992 року Володимир Горбулін очолив Національне космічне агентство України. У вересні того ж року його старий приятель, генеральний директор заводу «Південмаш» і народний депутат України Леонід Кучма стає прем’єр-міністром, вигравши цей пост у ставленика металургійного лобі Олександра Булянди. Кар’єра двох товаришів йшла паралельно і дуже часто кар’єрні лінії перетиналися.
З 1994 року вони перетнулися остаточно. Кучма став Президентом. Горбулін став його «alter ego», «другим я», найближчим соратником і радником, а в миру – просто Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Так, далекий 1994-й був роком, коли вдячний Кучма щедро роздавав нагороди і пости людям, котрі привели його до влади. Дмитро Табачник стає главою Адміністрації Президента, Олександр Разумков – радником Президента, Євген Марчук – першим віце-прем’єром, а потім – і прем’єр-міністром, Олександр Волков знаходить непомірну владу в бізнесі-секторі. Здавалося, посада Горбуліна несумірна з його внеском у справу перемоги Кучми. Але, як справедливо зазначив Сергій Рахманін, «посада Табачника – глава Адміністрації – красивіше звучала, пост Горбуліна – секретар Ради нацбезпеки – дорожче коштувала».
Горбулін повільно, але вірно підминав під себе все нові й нові обов’язки. У жовтні 1994 року Президент підпорядкував Раді нацбезпеки Національний інститут стратегічних досліджень. Через кілька днів Горбулін стає главою Експертної ради Фонду підтримки досліджень у сфері національної безпеки. У листопаді того ж року Горбулін очолює Спостережну раду Фонду ділової співпраці «Україна». Обидва фонди одночасно отримували істотні податкові пільги. У грудні 1994 Раді нацбезпеки підпорядкували комісію з питань ядерної політики при Президентові України. На початку 1995 року Горбуліну підпорядкували ще одну структуру – Національне агентство з питань інформатизації при Президентові, куди відрядили представників Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, прикордонних військ, Національної гвардії. Нарешті 30 серпня 1996 року вийде Указ Президента України під номером 773 / 96, згідно з яким секретар Ради національної безпеки та оборони України прирівняний «за умовами оплати праці, матеріально-побутового забезпечення, медичного і транспортного обслуговування до першого віце-прем’єр-міністра України». Потрібно також сказати, що в 1997 році Горбулін став академіком Національної Академії Наук України за спеціальністю «інформаційні технології та стратегічна безпека».
Особливо позиції Горбуліна зміцнилися після відходу з оточення Кучми Дмитра Табачника. Як іронізував Рахманін, «фігура політично самостійна, після відходу Табачника перетворилася в фігуру практично самодостатню». Як правило, Горбулін озвучував офіційну позицію, яку з тих чи інших міркувань не міг або не хотів озвучити Президент. Поступово – знову ж, за словами Сергія Рахманіна, – відбулися метаморфози Горбуліна. «Був ангелом-охоронцем Президента, потім демоном, а далі перетворився на Господа Бога».
У величезному матеріалі В’ячеслава Піховшека «Дійовий орган гаранта», який з’явився в «Дзеркалі тижня» ще в пору розквіту могутності Горбуліна, в жовтні 1997 року, виділялися три фронти боротьби Секретаря Ради нацбезпеки і оборони. Перший фронт був спрямований проти Верховної Ради та Олександра Мороза. Саме Горбулін рекомендував усунути Мороза з посади спікера парламенту (щоправда, цього не сталося). Горбуліну належить і характеристика Мороза «еквілібрист вищого класу». І коли в 1997 році постало питання про можливе призначення Горбуліна на пост прем’єр-міністра, він сам же, тверезо оцінюючи свої позиції у війні з парламентом, заявив: «Я не божевільний, Верховна Рада не пропустить моєї кандидатури».
Другий фронт, що виділяється Піховшеком, - це фронт боротьби з держбезпекою. Намагаючись зосередити в своїх руках головну зброю – інформацію, яка йде до Президента, Горбулін почав тиху, але послідовну боротьбу з Євгеном Марчуком, відчуваючи в ньому потенційну небезпеку для себе. Відставка Марчука в травні 1996 року, як вважатиметься, також була підготовлена Горбуліним, хоч і сам Марчук хороший, нічого не скажеш…
Третій фронт – це фронт проти фронди всередині дніпропетровської сім’ї. А якщо персоніфікувати – то проти Павла Лазаренка «з товаришами». Хоч деякий час Лазаренко вважався людиною, близькою до Горбуліна. І навіть, за повідомленнями російської преси, коли зачув недобре стосовно прем’єрського крісла, то навіть їздив у Баден-Баден, де в той час відпочивав Горбулін… Згодом Горбулін скаже: «Боляче за Павла Лазаренка. До речі, процес його викриття почався із закритого засідання Ради безпеки та оборони. Воно тривало дві з половиною години. Зі звітом виступав Лазаренко, а співдоповідачем був я. Лазаренко тоді вперше зрозумів, що в Україні він «господарем» не стане». Згодом Лазаренко погрожував викрити оточення Президента, а особливо Горбуліна і міністра Сергія Осику.
Що ще можна зарахувати до активів та пасивів Горбуліна?
Поява «при дворі» Президента такої фігури, як Михайло Бродський – в той час ще бізнесмен, лідер концерну «Денді» та Гільдії київських підприємців. Любов Горбуліна до баскетболу звела його з Бродським, який різко негативно на перших порах ставився до Леоніда Кучми.
Поява телеканалу «Інтер», до якого на перших порах також мали причетність не тільки Олександр Зінченко й Горбулін, але й така особа, як Володимир Сивкович. Пройде зовсім мало часу, і Горбулін буде лобіювати призначення Сивковича на посаду радника Президента. Багато хто спробує побачити почерк Горбуліна за осінньою спробою Сивковича та Княжицького захопити владу на Першому каналі Українського телебачення. Хоч коли ця спроба провалилася, Горбулін і пальцем не поворухнув, щоб врятувати Сивковича. Ось інтерв’ю Горбуліна газеті «Україна і світ сьогодні”:
Питання: У кулуарах Верховної Ради називали прізвище радника Президента Володимира Сивковича, який начебто сприяв призначенню Княжицького. Кажуть, що його буквально днями зняли з посади… Відповідь: Може, і зняли. Мене це не цікавить».
Горбулін намагався також контролювати середовище соціал-демократів (об’єднаних) через близьких до себе людей – Ігоря Плужникова і Олександра Зінченка.
Горбулін намагався проводити проєвропейський і проНАТОвський курс у зовнішній політиці (Борис Тарасюк у ролі міністра закордонних справ, як вважалося, був креатурою Горбуліна, хоч і з Удовенком у Володимира Павловича були також непогані стосунки). І в цій позиції він отримав досить сильного опонента в особі Олександра Разумкова – свого першого заступника. Разумков стверджував, що Україна до вступу в НАТО й інші європейські та світові структури просто не готова, і повинна повною мірою використати свої потенційні можливості на Сході…
Нарешті, Горбулін взяв під свій контроль єврейські організації в Україні і привів до падіння та вигнання з України Вадима Рабиновича. Згодом Горбулін використав чинник Рабиновича для подальшого загострення боротьби проти керівництва Служби безпеки – тепер вже проти Леоніда Деркача.… Під час однієї з прес-конференцій Горбулін дивувався: чому в перельотах між Україною та далеким зарубіжжям Вадима Рабиновича супроводив народний депутат Андрій Деркач, син глави СБУ.
«Моя робота перебуває в активному пошукові та створенні нових ідей. У коло службових інтересів входять найважливіші сфери життя. Тому я маю всі підстави вважати себе не тільки фахівцем в ракетно-космічній сфері. Обробляючи всю інформацію, яка надходить від міністерств та відомств, РНБО готує пропозиції, які коректує і підписує Президент. Згодом з’являється відповідний указ», - розкривав особливості політичної «кухні» Горбулін.
…Але починаючи з 1998 року в політичних колах починають говорити про близьке падіння і про немилість Горбуліна. Сам Горбулін говорив: «Не поспішайте мене списувати. Я ще не все зробив і не все віддав». На виборах 1999 року Горбуліна не було чутно. Він старався діяти непомітно, але точно і впевнено. «Я хотів би залишатися анонімним або, якщо хочете, тіньовим автором ідей, які рухають великою політикою. Така робота не змушує до лідерства, зате – крім інтелектуальних здібностей – вимагає високої порядності», - говорив Горбулін в інтерв’ю газеті «Сьогодні» в листопаді 1998 року. А в інтерв’ю «Фактам» у вересні 1999-го на запитання «З ким із шекспірівських героїв ви можете себе порівняти?», відповідав: «З тінню батька принца Гамлета. Як відомо, це була інформована і розсудлива тінь. З’являлася вона Гамлету винятково для того, щоб попередити про небезпеку». Але і на такого тіньового політика, як Горбулін, знайшлася управа. Президенту не був потрібен самостійний Горбулін, навіть якщо він перебуває в тіні. Рейтинг Горбуліна був досить високий. У тих, хто цікавився політикою, склалося навіть враження, що саме Горбулін і є тим головним режисером, хто керує ляльками української політики. «Хто я – цар чи дитя?», - повинен був пригадати в цей момент Кучма пушкінські рядки. І пригадав…
…Горбуліна усували від влади повільно, але впевнено. Спершу перенесли приміщення Ради нацбезпеки подалі від Банківської (але деякі заступники Горбуліна залишалися ближче до Президента та його резиденції). Далі в заступники Горбуліну призначили «не його людей». І хоч головний опонент Володимира Павловича Олександр Разумков був смертельно хворий (ех, Володимире Павловичу! Всі б опоненти були такими, як Разумков – лиха б не було), з’явилися нові підводні течії і нові потенційні небезпеки. Горбулін не відчув, як він перестав бути єдиним достовірним джерелом інформації в оточенні Президента. Президент почав отримувати інформацію з кількох джерел. Реально це була майстерна гра – але невідомо чия. Вже після виборів можна було робити припущення, що Горбулін став розмінною картою в грі більш «зубатого» професіонала – Володимира Литвина, який замінив Горбуліна де-факто. Де-юре (офіційну посаду Горбуліна) це місце зайняв Євген Марчук – один із суперників Горбуліна.
Гіркоти ситуації додало те, що відставка Горбуліна сталася в момент між першим і другим туром президентських виборів, коли Леонід Кучма вже був на сто відсотків упевнений у власній перемозі.
Горбуліна не відіслали послом до Вашингтона, як це прогнозували одні. І не призначили на місце старенького академіка Бориса Патона Президентом НАН України. Він залишився радником Президента, займаючись оборонною галуззю. І хоч Кучма заявляв, що «людям на зразок Горбуліна завжди знайдеться гідне місце», нова посада екс-«сірого кардинала» матеріалізувалася лише в липні 2000 року, коли Указом Президента Володимир Павлович був призначений головою Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу України.
Але всі розуміли: потенціал Горбуліна далеко не вичерпаний. Непрямим підтвердженням цьому стало призначення Горбуліна на начебто номінальну посаду керівника української делегації на переговорах з питання урегулювання Придністровського конфлікту. Восени 2000 року про Горбуліна пригадав прем’єр-міністра Віктор Ющенко. Коли стосунки прем’єра з новим Секретарем РНБО, Євгеном Марчуком, загострилися до краю, Ющенко створив Державний комітет з національної безпеки і оборони (нібито на противагу Марчуку, але повністю згідно з концепцією Адміністративної реформи). Очолив комітет Горбулін. Ющенко навіть спробував перепідпорядкувати силових міністрів Горбуліну. Але не тут все було! Президент зрозумів, що таким чином Ющенко буде мати свою РНБО так ще й з Горбуліним на чолі… Політична криза, пов’язана з «касетним скандалом», а також відставка Ющенка допомогли вирішити проблему. Скоро забули не тільки про Держкомітет, але й про самого Горбуліна…
…Пригадали тільки у вересні 2001-го. «Ти знаєш, хто буде йти першим номером Ді-Сі?» - спитав мене приятель, риючись у свіжих новинах Інтернету. - «Хто?», - ліниво запитав я, не передчуваючи сенсації. - «Горбулін!» - залементував приятель. – «Та ну…». Сенсація сталася. Горбулін спершу відхрещувався від запитань журналістів, мовляв, не давав я своєї згоди. Потім раптом стало відомо, що з ним ведуть переговори ще від серпня. У жовтні питання про прихід Горбуліна в Демсоюз було вже секретом Полішинеля.
…Отже, в партію, створену в розпал президентської кампанії 1999 року на базі Всеукраїнського добродійного фонду «Соціальний захист», прийшов новий лідер. Раніше два політики один за одним змінилися на цьому посту. Першим вождем партії був колишній декан історичного факультету Кіровоградського педуніверситету кандидат історичних наук Олег Рафальський. Другим – кандидат політичних наук, за сумісництвом – олігарх Олександр Волков. Тепер партію очолив професор і академік. Без особливих шкідливих звичок (якщо до таких не записувати куріння). Спортсмен, що грає в баскетбол, що робить вправи на брусах і ранками займається з важкими гантелями. Поліглот. Журналіст і письменник. Поціновувач творчості Сальвадора Далі. Людина, яка не боїться зізнатися, що одна з улюблених її книг – «Хресний батько» Маріо П’юзо. «Там в одній фразі сконцентрована вся суть політики. Пам’ятаєте, коли наркоділки поранили дона Карлеоне, вони пояснили це вельми оригінально: «Ми проти тебе особисто нічого не маємо. Ти навіть симпатичний. Але ти заважаєш нашому бізнесові, тому ми тебе уб’ємо», - говорив Горбулін.
Тепер «ДС» стане його бізнесом (в прямому розумінні цього слова, в тому, в якому його вживають у всьому англомовному світі). А якщо врахувати, що, за даними Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова, рейтинг партії «Демократичний союз» - 1,2%, його бізнесу заважають дуже багато хто. І тому Горбулін буде «вбивати». Не в прямому значенні, звичайно ж (свого часу недоброзичливці змонтували сюжет про вбивство Вадима Гетьмана, в якому кілька разів чомусь промайнуло обличчя Горбуліна – мовляв, чим не тягне на замовника? Потім Горбуліну довелося довго виправдовуватися – мовляв, з покійним були друзями - нерозлийвода). Але вогонь «на поразку» вестися, швидше усього, буде. Горбулін, наприклад, може спробувати переманити у ес-деків телеканал «Інтер». Свою гру він може нав’язати блоку «За єдину Україну» і «Єдності». Більш того: як виразно проступає з прес-конференції Горбуліна після його обрання на пост лідера партії, блокуватися партія ні з ким не має наміру.
І навіть якщо програє вибори – в програші не залишиться. Адже партія може отримати чимало мандатів у «мажоритарних» округах. Горбулін може не потрапити в парламент – але хіба він коли-будь рвався туди? Він може залишатися Горбуліним, не маючи депутатського мандата. Його імені і його авторитету у нього ніхто не відніме.
Але ось що означає його прихід в ДС? Традиційна слов’янська ностальгія за варягами (в цьому випадку – за Володимиром Павловичем), мовляв, «земля наша суть велика і багата, а ладу в ній немає, прийди і княж»? Розрахунок на те, що треба б мати на старість хоч якусь «кишенькову партію»? Або ж цей – політичний симбіоз у стилі Дізраелі – візьму нікому непотрібну партію, «розкручу» її і зроблю «круту», щоб потім мати під ногами надійну опору.
До речі, Бенджамін Дізраелі в середині ХIХ століття в Великобританії саме таким чином провів «розкручування» консервативної партії. Але чи зможе повторити його успіх Горбулін?

http:/ukr.for-ua.com