Грузино-абхазький конфлікт у контексті геополітичних інтересів України
11/14/2001 | Спостерігач
Грузино-абхазький конфлікт у контексті геополітичних інтересів України
Рустем ЖАНГОЖА, політолог
При аналізі грузино-абхазької кризи, яка триває вже понад десятиріччя, узвичаїлася підміна реального аналізу подій традиційною кавказькою риторикою.
Однією з численних ілюстрацій цього став ефектний заголовок статті у московській пресі: "У сповнених зневіри за вісім років страждань біженців з Абхазії немає іншого виходу, як почати масову партизанську війну за повернення до своїх домівок. Це, по суті, стане примушенням до миру сепаратистського режиму В. Ардзінба"...
Спробуємо розібратися у специфіці питання і в справедливості подібного підходу, хоч би коротко перерахувавши хроніку найбільш знакових подій в цьому регіоні протягом останнього десятиріччя.
Якщо подивитися на арену подій, що розгортаються, з точки зору геополітичної значущості прибережної зони регіону, то, крім звичних для сприйняття асоціацій, пов’язаних з численними рекреаційними зонами, можна звернути увагу на чорноморські порти і термінали. Після втрати Росією морських портів, що перейшли під юрисдикцію України, порти в Абхазії залишалися єдиним виходом Росії до чорноморських акваторій. Крім того, відомо, що єдиний російський порт в Новоросійську не відповідає цілій низці технічних вимог. Останнім часом на цей порт покладено додаткове і значно більше за інші навантаження – він став могутнім нафтотерміналом для російської і казахстанський нафти, що поступає сюди із зони Каспійського шельфу за системою КТК. Важливим є й те, що будь-який об’єкт стратегічного призначення (а військово-морський і торговий порт Новоросійська, безсумнівно, таким є) вимагає безумовного захисту від можливих військових, техногенних та інших загроз. Гарантувати оптимальну і надійну роботу складного і мультифункціонального об’єкта можна тільки за умови, що в прилеглих до цього об’єкта регіонах буде встановлена атмосфера довір’я і доброзичливості. Тому Росії треба, аби в прикордонній державі, якою після 1991 року стала суверенна Грузія, встановився, щонайменше, комплементарний по відношенню до Росії політичний режим.
Росії не пощастило, бо з виходом Грузії із зони її безмежного впливу до влади в цій країні прийшов відверто прозахідний і антиросійський режим Звіада Гамсахурдія. Ця обставина стала головною причиною збройного грузино-абхазького конфлікту, внаслідок якого "вільнолюбні абхази звільнилися від багаторічного гньоту ненависних грузин". Звичайно, кожний народ має священне право на незалежність. І можна було б гаряче підтримати «героїчних абхазів» в їхньому прагненні знайти національний суверенітет. Однак в цьому питанні є деякі невідповідності, які для повноти картини варто прояснити.
За даними радянської статистики, аж до 90-х років власне етнічних абхазів на території Абхазької автономної республіки проживало не більше за 18%. Якщо врахувати, що згідно з чинною на той час Конституцією Грузинської РСР усім етнічним абхазам федеральний уряд Грузії зобов’язаний був надавати певні квоти на заняття посад, місць в середніх і вищих учбових закладах і подібне, то можна припустити, що реальна кількість етнічних абхазів була дещо меншою, ніж за даними офіційної статистики.
Відповідно до повідомлень з "місць бойових дій національно-визвольної війни", в боях абхазів за свою незалежність проти військових формувань грузинських ЗС у складі "абхазької визвольної армії" воювали "добровольці", що представляли створену в надрах КДБ СРСР Асоціацію гірських народів Кавказу, а також волонтери з різних регіонів Росії. (Між іншим, серед героїв тієї війни, які виступали на боці абхазьких повстанців, були відомі згодом чеченські бойові командири Шаміль Басаєв, Руслан Гєлаєв і багато які інші). Ці формування з суші підтримувалися дислокованими тоді в Абхазії частинами ВР Росії. А з моря - частинами Чорноморської флотилії ВМФ Росії.
Результат відомий: Абхазія отримала незалежність, якої так прагнула, Грузія – понад 300 тисяч біженців, а Росія – більш ніж лояльний політичний режим новоутвореного суб’єкта політичних відносин – незалежну від усіх міжнародних зобов’язань Абхазію, готову виконати будь-які доручення свого ексклюзивного патрона.
Однак Росія не захотіла обмежуватися локальною перемогою в регіоні. Для повноти свого контролю на Південному Кавказі Росії потрібна була Грузія, оскільки в її причорноморській зоні залишалися важливі морські порти – Сухумі, Батумі і, між іншим, єдина надія групи країн ГУУАМ – Супса. Скориставшись явними політичними прорахунками уряду дилетантів, очолюваного Звіадом Гамсахурдія, вона скинула його. На зміну одіозному Гамсахурдія Росія політично реанімувала старого ветерана радянської розвідки і дипломатії Едуарда Шеварднадзе і, заручившись його попередньою обіцянкою будувати відносини між двома країнами в «дусі традиційної дружби і співробітництва Грузії і Росії», привела його до влади. «Це я – Едічка» - так, за зразком епатажного роману російського фашиста Едуарда Лимонова і попередньою згодою героя інтерв’ю, було озаглавлене одне з перших інтерв’ю, яке новий президент Грузії дав найбільш тиражній газеті того часу – «Комсомольській правді». У ньому він запевняв російську громадськість у повній своїй лояльності до Росії...
Однак, як швидко з’ясувалося, ця розробка спецслужб Росії була вкрай невдалою. «Старий Лис» – так його нарекли грузинські журналісти – виявився не таким поступливим, яким представлявся до того, як посів пост вищого керівника Грузії. Більш того, за короткий час він здійснив цілу низку вельми неприємних для Росії акцій, внаслідок яких Грузія почала дрейф у бік Заходу. Так, наприкінці 90-х років президент Грузії ініціював створення ГУУАМ як противаги російській монополії на експорт енергоносіїв на ринки України і Молдови і транзит нафти і газу в Європу. А ще гірше – Шеварднадзе відкрито заявив (або погрозив), що розглядає можливість вступу Грузії в НАТО як цілком реальну і здійсненну перспективу її політичного розвитку. Остання заява виявилася вкрай образливою для російських спецслужб і у відповідь вони організували декілька замахів на ренегата. Однак, невдалих.
Тим часом, аналізуючи ситуацію в Грузії і Абхазії, не варто нехтувати демографічним чинником. За свідченнями деяких грузинських вчених, з кінця 50-х років почалася повільна експансія грузинської території сусідньою Вірменією. За неперевіреними, але вельми правдоподібним відомостям, це не була стихійна і спонтанна акція – міграція вірмен на територію Абхазії координувалася безпосередньо з Ечміадзіна. Це була частина стратегічного плану Ечміадзіна, направленого на реалізацію "великої вірменської ідеї". Відповідно до нього розбудовувалася Велика Вірменія, кордонами якої мали б стати "три моря" – Середземне, Чорне і Каспійське. Між іншим, встановлено, що карта такого змісту тиражувалася у Вірменії вже з середини 70-х років минулого століття і навіть увійшла у шкільні підручники для 5-го класу, за якими вивчали своє минуле сотні тисяч вірменських дітей. Дивно, що цей казус не помітило усевидюче око КДБ СРСР. Або, що малоймовірно, ця структура не надала йому ніякого значення.
Ілюстрацією, що підтверджує думку про цілеспрямоване виселення вірмен за межі своєї республіки, може стати демографічна карта Грузії. Впадає в око, що в районі Алазанської долини – саме там, де дислокуються військові бази Росії, – а також на всій території Абхазії і у всій чорноморській береговій зоні Грузії етнічні вірмени явно переважають над усім іншим населенням Грузії (в окремих районах їхня чисельність досягає 92%). Залишається лише нагадати, що Вірменія офіційно заявляє про своє стратегічне партнерство з Росією, а та, у свою чергу, стверджує, що Вірменія є надійним форпостом Росії у південно-кавказькому регіоні. У самій Вірменії час від часу організуються кампанії збору підписів за вступ країни до складу Росії. Такі ж відверті «братерські почуття» по відношенню до Росії демонструють влада і народ «незалежної Абхазії», офіційно заявивши про своє непохитне прагнення увійти до складу Росії як адміністративно-політичний суб’єкт цієї країни.
Якщо, аналізуючи ситуацію в регіоні, відійти від емпірії, то вимальовується вельми цікава версія подій, що відбуваються. З одного боку, Росія, втягуючись в регіональну політику, посилює свій контроль над усім узбережжям Чорного моря. З іншого, проникнення Вірменії у Чорноморську зону надає їй можливість подолати регіональну ізоляцію і значно посилити свої геополітичні і геостратегічні позиції. Про ідею розбудови Великої Вірменії згадувалося вище. Отже стратегічні інтереси Росії і Вірменії в регіоні щасливим чином – до слушного часу – співпадають.
Хроніка останніх подій в Абхазії, де грузинські партизани і чеченські бойовики (які внаслідок невідомих причин діаметрально змінили свої політичні симпатії) під патронатом ЗС Грузії спробували організувати захоплення території Абхазії, досить детально описана в ЗМІ Росії. Дивує тільки, як ця ситуація виявилася в прямому синхронному зв’язку з останньою урядовою кризою в Тбілісі: у кульмінаційний момент бойових дій в Абхазії виникла найгостріша політична криза в Тбілісі і якимсь нез’ясовним чином зняла напруження в зоні бойових дій. Цікаво, що для зняття політичного напруження Шеварднадзе звернувся до свого заклятого друга Президента Аджарії Аслана Абашидзе з проханням стати його повноважним представником на переговорному процесі з Абхазією, і той негайно погодився і відправився…ні, не в Сухумі до Ардзінби, а в Москву.
Дивні справи Твої, Господи!..
Що ж до інтересів України в регіоні, то вони безпосередньо пов’язані з участю нашої країни в проекті ГУУАМ. Те, що внаслідок політичних маніпуляцій вся причорноморська зона може перейти під жорсткий контроль Росії, радикально змінить ситуацію з диверсифікацією імпорту і транспортуванням через територію нашої країни вуглеводнів, що поступають з каспійського шельфу по нафтопроводу Баку-Супса. Ця обставина змушує Україну приділяти особливу увагу тому, що відбувається в Чорноморській зоні.
Внаслідок цілої низки причин Україна не може активно впливати на розвиток подій в регіоні. Однак їй необхідно більш активно наполягати на присутності своїх миротворчих сил як в Абхазії, так і в Нагірному Карабаху. Цей статус дасть Україні можливість "тримати руку на пульсі подій" для того, щоб оперативно, а головне адекватно, реагувати на зміни і конструктивно будувати свою політику в південно-кавказькому регіоні.
P.S. Аби продемонструвати повну заплутаність ситуації, якщо, звичайно, аналізувати її в поняттях і термінах не езотеричної політології, треба звернути увагу на вельми цікаві матеріали, які почали з’являтися на Інтернет-сайтах Росії. Днями Теймураз Шашиашвілі - губернатор Імеретинського краю Грузії, де протягом уже більш ніж восьми років знаходять притулок десятки тисяч біженців із сусідньої Абхазії – заявив про свою підтримку партизанської боротьби зневірених людей за повернення до своїх домівок. Він сказав, що сепаратистський режим під безглуздими приводами перешкоджає поверненню на рідну землю близько 300 тисяч жителів, або 2/3 колишнього населення Абхазії, і тому партизанська боротьба – "єдино реальний і доступний шлях вирішення цієї проблеми для самих біженців". При цьому Шашиашвілі завірив, що "населення Імеретії глибоко співчуває стражданням біженців з Абхазії і буде всіляко підтримувати їхню партизанську боротьбу".
Міжнародна незалежна неурядова добродійна правозахисна організація - Міжнародний комітет громадянської дипломатії – і створена ним у 1993 році разом з іншими незалежними НПО Міжнародна постійна місія громадянської дипломатії з конфлікту в Абхазії, в принципі, поділяють цю думку губернатора. До того ж є всі підстави вважати, що трагедія біженців з Абхазії нарешті щасливо завершиться і, як тільки припиниться дворушництво російської влади відносно Грузії, вони повернуться на свою рідну землю. Бо, як неодноразово зазначали в своїх документах МКГД і Місія по Абхазії, "абхазький сепаратизм був детонований, активно підтриманий політично і зброєю імперськи мислячими силами у владних структурах Росії, які сподівалися примусити Грузію відмовитися від її курсу на незалежність і відродження її справжньої державності".
У своїх офіційних документах ці міжнародні організації стверджують, що саме "двоїста позиція російської влади відносно Грузії і загравання з ватажком абхазьких сепаратистів В.Ардзінбою та його оточенням, заохочення до участі на боці сепаратистів озброєних бандформувань з Чечні та інших північнокавказьких республік стимулювало розвиток сепаратистських процесів на Північному Кавказі. Трагедія в Будьоннівську, а потім і в Чечні була тяжкою розплатою для Росії за подібний курс її влади відносно Грузії".
Сепаратисти на чолі з В.Ардзінбою, на думку цих організацій, "здійснили геноцид грузинського населення і етнічну чистку в Абхазії і тим самим скоїли злочин проти людяності".
Російська дипломатія досі перешкоджає ООН та її Раді Безпеки вжити реальних заходів для покарання винних у геноциді грузинського населення і етнічній чистці в Абхазії, і тим самим - поверненню біженців до рідних вогнищ. Тому партизанську боротьбу грузинських біженців, що зневірилися за вісім років страждань, можна розглядати як форму примушення до миру сепаратистського терористичного режиму В.Ардзінби.
Варто звернути увагу на недавню заяву Президента РФ Володимира Путіна, яку він зробив у відповідь на твердження влади Абхазії про входження до складу Росії: "Росія виходитиме з принципу територіальної цілісності Грузії", – сказав російський Президент.
Судячи з усього, останні події, пов’язані з кризою влади в Грузії, вплинуть на розвиток російсько-грузинських відносин дуже негативно. Силові структури країни, що вступили в тісний контакт з чеченськими бойовиками (напевно, не з власної ініціативи), опиняться в ролі стрілочників, остаточно розвалиться правляча партія, з поста керівника якої встиг так вчасно піти Едуард Шеварднадзе. І хоч Шеварднадзе залишиться, очевидно, що після кризи будувати політику виключно на антиросійській риториці грузинська влада більше не зможе. Заходу сьогодні не до Грузії, а розраховувати на те, що країна своїми силами зуміє виплутатися з економічного колапсу, не доводиться. Сьогодні грузинський бізнес афільований з сім’єю Шеварднадзе, але й цих підприємств на території республіки явно недостатньо для повноцінного функціонування національної економіки. Тому з існуючого на національному ринку товару купити можна хіба що політиків.
Свого часу саме Шеварднадзе пропонував на пост виконавчого секретаря СНД Бориса Березовського. Однак прогноз "Старого Лиса" відносно того, що "Березовський як особа, яка представляє нову генерацію практикуючих політиків, внесе новий струмінь у відносини між пострадянськими республіками", як це не шкода, почали збуватися тільки після оголошення Бориса Березовського у федеральний розшук. Правда, і бувши виконавчим секретарем, російський підприємець не дуже приховував свою особисту зацікавленість у процесах в Грузії. Мало чи не кожний його візит у Тбілісі дивним чином співпадав з перебуванням тут представників міжнародних організацій, західних фондів або банківських структур. Березовський розумів, що вкладені сюди гроші можуть перетворитися не тільки в економічні, але й політичні дивіденди. Не раз він здійснював човникові вояжі з Грузії в Абхазію, переконуючи Шеварднадзе і Ардзінбу, що від нафтового транзиту вигоду міг би мати не тільки Тбілісі, але й Сухумі. Однак, незважаючи на таку вражаючу політичну активність і на державний пост, який давав йому виняткові можливості і повноваження, миротворця з Березовського все ж не вийшло.
Нинішня ситуація дає непоганий шанс Борису Абрамовичу здійснити нову спробу виправити свою підмочену репутацію. Сам Березовський за кордоном, але роль радника Шеварднадзе цілком може зіграти Бадрі Патаркацишвілі.
Деталі насиченої біографії Патаркацишвілі відомі: народився в 1955 році, закінчив Грузинський політехнічний інститут. За деякими відомостями, має громадянство і Росії, і Грузії, дружив з грузинськими кримінальними авторитетами. На додаток до всього є одним з найближчих сподвижників Березовського. Він встиг побути першим заступником генерального директора ОРТ і одночасно директором ОРТ з комерції і фінансів; заступником голови Ради директорів ОРТ, а також генеральним директором телекомпанії ТВ-6. Вважається, що Патаркацишвілі є засновником і главою компанії зі статутним капіталом в 1 млн. франків, яка має юридичну адресу у Франції. У самій Грузії він має "політичну власність" в особі колишнього посла Грузії в Москві, колишнього держміністра, скинутого з цього поста молодими грузинським реформаторами, Важа Лордкіпанідзе, обраного депутатом грузинського парламенту останнього скликання.
Напередодні своєї добровільної відставки нещодавній міністр юстиції Грузії Михайло Саакашвілі попереджав, що стратегічні промислові об’єкти його країни вже найближчим часом можуть виявитися в руках російських олігархів. Він докоряв деяким представникам грузинського уряду за те, що ті злочинно сприяють входженню російського капіталу в Грузію. Саакашвілі вказував, що російський капітал, на відміну від військових баз, яких вдалося-таки позбутися, залишиться тут назавжди. Цю позицію підтримує глава департаменту розвідки Автанділа Іоселіані. В інтерв’ю «Інтерфаксу» він заявив, що російські підприємці скуповують в Грузії промислові об’єкти, в основному енергетичні. Робиться це в рахунок погашення боргу Грузії за поставки російських енергоносіїв, головним чином електроенергії
Щодо Абхазії, то, за оперативними даними, які оповістив Іоселіані, всі об’єкти під час приватизації перейшли до підприємців з Росії. Придбані ними санаторії, будинки відпочинку охороняються, обслуговуються і забезпечуються російською стороною. Російський капітал, на думку Іоселіані, уміло скористався неконтрольованою ситуацією в Абхазії, де за час хвороби президента Владислава Ардзінби загострилася кланова боротьба між проросійськими і протурецькими угрупованнями.
Очевидно, що нестабільність в зоні грузино-абхазького конфлікту потенційних західних інвесторів влаштовувати не може. Для стабілізації ситуації потрібно якимсь чином вплинути на нинішній режим Абхазії. Грузинська сторона не раз заявляла, що сепаратисти-зловмисники, скориставшись ситуацією фактичного протистояння між Тбілісі і Сухумі, висадять будь-який трубопровід, прокладений для доставки енергоносіїв з каспійських родовищ. Для стабілізації ситуації необхідно також вплинути і на Тбілісі, використовуючи як вагомий аргумент те, що в іншому разі інвестиції в регіон можуть припинитися.
Навряд чи підприємці Грузії, основним джерелом прибутків яких є транзитна нафта, не поступляться своїми патріотичними почуттями, оскільки в разі їхнього опору вся каспійська нафта буде транспортуватися через територію Росії. Самому Березовському, за великим рахунком, все одно: чи то направляти "вміст" трубопроводу в ту або іншу сторону, чи то самому ставати власником трубопроводу. Достатньо просто контролювати банківські рахунки цих власників. Але для цього потрібна стабільність в регіоні.
Сьогодні Березовського об’єднує з Шеварднадзе прагнення покінчити з впливом Росії. Прибуток, отриманий Березовським від кавказьких проектів, дозволить підприємцю стати ще більш незалежним від Кремля.
Але можна припустити й інший варіант відповіді на питання про останні акції Бориса Абрамовича - можливо, ситуацію необхідно розглядати і з протилежної точки зору – як останній шанс реабілітуватися перед Путіним?
Залишається запросити до розгадки того, що відбувається, кого-небудь з авторитетних західних політологів. Гей, Хангінгтон! Гей, Фукуяма! Чи можете ви сказати з цього приводу що-небудь конкретне ?..
Ото ж! Це вам не цивілізаційні розломи. Це – наша колишня і загибла країна, що стріляє в нас з могили, в яку її відправила її ж таки Історія.
Рустем ЖАНГОЖА, політолог
При аналізі грузино-абхазької кризи, яка триває вже понад десятиріччя, узвичаїлася підміна реального аналізу подій традиційною кавказькою риторикою.
Однією з численних ілюстрацій цього став ефектний заголовок статті у московській пресі: "У сповнених зневіри за вісім років страждань біженців з Абхазії немає іншого виходу, як почати масову партизанську війну за повернення до своїх домівок. Це, по суті, стане примушенням до миру сепаратистського режиму В. Ардзінба"...
Спробуємо розібратися у специфіці питання і в справедливості подібного підходу, хоч би коротко перерахувавши хроніку найбільш знакових подій в цьому регіоні протягом останнього десятиріччя.
Якщо подивитися на арену подій, що розгортаються, з точки зору геополітичної значущості прибережної зони регіону, то, крім звичних для сприйняття асоціацій, пов’язаних з численними рекреаційними зонами, можна звернути увагу на чорноморські порти і термінали. Після втрати Росією морських портів, що перейшли під юрисдикцію України, порти в Абхазії залишалися єдиним виходом Росії до чорноморських акваторій. Крім того, відомо, що єдиний російський порт в Новоросійську не відповідає цілій низці технічних вимог. Останнім часом на цей порт покладено додаткове і значно більше за інші навантаження – він став могутнім нафтотерміналом для російської і казахстанський нафти, що поступає сюди із зони Каспійського шельфу за системою КТК. Важливим є й те, що будь-який об’єкт стратегічного призначення (а військово-морський і торговий порт Новоросійська, безсумнівно, таким є) вимагає безумовного захисту від можливих військових, техногенних та інших загроз. Гарантувати оптимальну і надійну роботу складного і мультифункціонального об’єкта можна тільки за умови, що в прилеглих до цього об’єкта регіонах буде встановлена атмосфера довір’я і доброзичливості. Тому Росії треба, аби в прикордонній державі, якою після 1991 року стала суверенна Грузія, встановився, щонайменше, комплементарний по відношенню до Росії політичний режим.
Росії не пощастило, бо з виходом Грузії із зони її безмежного впливу до влади в цій країні прийшов відверто прозахідний і антиросійський режим Звіада Гамсахурдія. Ця обставина стала головною причиною збройного грузино-абхазького конфлікту, внаслідок якого "вільнолюбні абхази звільнилися від багаторічного гньоту ненависних грузин". Звичайно, кожний народ має священне право на незалежність. І можна було б гаряче підтримати «героїчних абхазів» в їхньому прагненні знайти національний суверенітет. Однак в цьому питанні є деякі невідповідності, які для повноти картини варто прояснити.
За даними радянської статистики, аж до 90-х років власне етнічних абхазів на території Абхазької автономної республіки проживало не більше за 18%. Якщо врахувати, що згідно з чинною на той час Конституцією Грузинської РСР усім етнічним абхазам федеральний уряд Грузії зобов’язаний був надавати певні квоти на заняття посад, місць в середніх і вищих учбових закладах і подібне, то можна припустити, що реальна кількість етнічних абхазів була дещо меншою, ніж за даними офіційної статистики.
Відповідно до повідомлень з "місць бойових дій національно-визвольної війни", в боях абхазів за свою незалежність проти військових формувань грузинських ЗС у складі "абхазької визвольної армії" воювали "добровольці", що представляли створену в надрах КДБ СРСР Асоціацію гірських народів Кавказу, а також волонтери з різних регіонів Росії. (Між іншим, серед героїв тієї війни, які виступали на боці абхазьких повстанців, були відомі згодом чеченські бойові командири Шаміль Басаєв, Руслан Гєлаєв і багато які інші). Ці формування з суші підтримувалися дислокованими тоді в Абхазії частинами ВР Росії. А з моря - частинами Чорноморської флотилії ВМФ Росії.
Результат відомий: Абхазія отримала незалежність, якої так прагнула, Грузія – понад 300 тисяч біженців, а Росія – більш ніж лояльний політичний режим новоутвореного суб’єкта політичних відносин – незалежну від усіх міжнародних зобов’язань Абхазію, готову виконати будь-які доручення свого ексклюзивного патрона.
Однак Росія не захотіла обмежуватися локальною перемогою в регіоні. Для повноти свого контролю на Південному Кавказі Росії потрібна була Грузія, оскільки в її причорноморській зоні залишалися важливі морські порти – Сухумі, Батумі і, між іншим, єдина надія групи країн ГУУАМ – Супса. Скориставшись явними політичними прорахунками уряду дилетантів, очолюваного Звіадом Гамсахурдія, вона скинула його. На зміну одіозному Гамсахурдія Росія політично реанімувала старого ветерана радянської розвідки і дипломатії Едуарда Шеварднадзе і, заручившись його попередньою обіцянкою будувати відносини між двома країнами в «дусі традиційної дружби і співробітництва Грузії і Росії», привела його до влади. «Це я – Едічка» - так, за зразком епатажного роману російського фашиста Едуарда Лимонова і попередньою згодою героя інтерв’ю, було озаглавлене одне з перших інтерв’ю, яке новий президент Грузії дав найбільш тиражній газеті того часу – «Комсомольській правді». У ньому він запевняв російську громадськість у повній своїй лояльності до Росії...
Однак, як швидко з’ясувалося, ця розробка спецслужб Росії була вкрай невдалою. «Старий Лис» – так його нарекли грузинські журналісти – виявився не таким поступливим, яким представлявся до того, як посів пост вищого керівника Грузії. Більш того, за короткий час він здійснив цілу низку вельми неприємних для Росії акцій, внаслідок яких Грузія почала дрейф у бік Заходу. Так, наприкінці 90-х років президент Грузії ініціював створення ГУУАМ як противаги російській монополії на експорт енергоносіїв на ринки України і Молдови і транзит нафти і газу в Європу. А ще гірше – Шеварднадзе відкрито заявив (або погрозив), що розглядає можливість вступу Грузії в НАТО як цілком реальну і здійсненну перспективу її політичного розвитку. Остання заява виявилася вкрай образливою для російських спецслужб і у відповідь вони організували декілька замахів на ренегата. Однак, невдалих.
Тим часом, аналізуючи ситуацію в Грузії і Абхазії, не варто нехтувати демографічним чинником. За свідченнями деяких грузинських вчених, з кінця 50-х років почалася повільна експансія грузинської території сусідньою Вірменією. За неперевіреними, але вельми правдоподібним відомостям, це не була стихійна і спонтанна акція – міграція вірмен на територію Абхазії координувалася безпосередньо з Ечміадзіна. Це була частина стратегічного плану Ечміадзіна, направленого на реалізацію "великої вірменської ідеї". Відповідно до нього розбудовувалася Велика Вірменія, кордонами якої мали б стати "три моря" – Середземне, Чорне і Каспійське. Між іншим, встановлено, що карта такого змісту тиражувалася у Вірменії вже з середини 70-х років минулого століття і навіть увійшла у шкільні підручники для 5-го класу, за якими вивчали своє минуле сотні тисяч вірменських дітей. Дивно, що цей казус не помітило усевидюче око КДБ СРСР. Або, що малоймовірно, ця структура не надала йому ніякого значення.
Ілюстрацією, що підтверджує думку про цілеспрямоване виселення вірмен за межі своєї республіки, може стати демографічна карта Грузії. Впадає в око, що в районі Алазанської долини – саме там, де дислокуються військові бази Росії, – а також на всій території Абхазії і у всій чорноморській береговій зоні Грузії етнічні вірмени явно переважають над усім іншим населенням Грузії (в окремих районах їхня чисельність досягає 92%). Залишається лише нагадати, що Вірменія офіційно заявляє про своє стратегічне партнерство з Росією, а та, у свою чергу, стверджує, що Вірменія є надійним форпостом Росії у південно-кавказькому регіоні. У самій Вірменії час від часу організуються кампанії збору підписів за вступ країни до складу Росії. Такі ж відверті «братерські почуття» по відношенню до Росії демонструють влада і народ «незалежної Абхазії», офіційно заявивши про своє непохитне прагнення увійти до складу Росії як адміністративно-політичний суб’єкт цієї країни.
Якщо, аналізуючи ситуацію в регіоні, відійти від емпірії, то вимальовується вельми цікава версія подій, що відбуваються. З одного боку, Росія, втягуючись в регіональну політику, посилює свій контроль над усім узбережжям Чорного моря. З іншого, проникнення Вірменії у Чорноморську зону надає їй можливість подолати регіональну ізоляцію і значно посилити свої геополітичні і геостратегічні позиції. Про ідею розбудови Великої Вірменії згадувалося вище. Отже стратегічні інтереси Росії і Вірменії в регіоні щасливим чином – до слушного часу – співпадають.
Хроніка останніх подій в Абхазії, де грузинські партизани і чеченські бойовики (які внаслідок невідомих причин діаметрально змінили свої політичні симпатії) під патронатом ЗС Грузії спробували організувати захоплення території Абхазії, досить детально описана в ЗМІ Росії. Дивує тільки, як ця ситуація виявилася в прямому синхронному зв’язку з останньою урядовою кризою в Тбілісі: у кульмінаційний момент бойових дій в Абхазії виникла найгостріша політична криза в Тбілісі і якимсь нез’ясовним чином зняла напруження в зоні бойових дій. Цікаво, що для зняття політичного напруження Шеварднадзе звернувся до свого заклятого друга Президента Аджарії Аслана Абашидзе з проханням стати його повноважним представником на переговорному процесі з Абхазією, і той негайно погодився і відправився…ні, не в Сухумі до Ардзінби, а в Москву.
Дивні справи Твої, Господи!..
Що ж до інтересів України в регіоні, то вони безпосередньо пов’язані з участю нашої країни в проекті ГУУАМ. Те, що внаслідок політичних маніпуляцій вся причорноморська зона може перейти під жорсткий контроль Росії, радикально змінить ситуацію з диверсифікацією імпорту і транспортуванням через територію нашої країни вуглеводнів, що поступають з каспійського шельфу по нафтопроводу Баку-Супса. Ця обставина змушує Україну приділяти особливу увагу тому, що відбувається в Чорноморській зоні.
Внаслідок цілої низки причин Україна не може активно впливати на розвиток подій в регіоні. Однак їй необхідно більш активно наполягати на присутності своїх миротворчих сил як в Абхазії, так і в Нагірному Карабаху. Цей статус дасть Україні можливість "тримати руку на пульсі подій" для того, щоб оперативно, а головне адекватно, реагувати на зміни і конструктивно будувати свою політику в південно-кавказькому регіоні.
P.S. Аби продемонструвати повну заплутаність ситуації, якщо, звичайно, аналізувати її в поняттях і термінах не езотеричної політології, треба звернути увагу на вельми цікаві матеріали, які почали з’являтися на Інтернет-сайтах Росії. Днями Теймураз Шашиашвілі - губернатор Імеретинського краю Грузії, де протягом уже більш ніж восьми років знаходять притулок десятки тисяч біженців із сусідньої Абхазії – заявив про свою підтримку партизанської боротьби зневірених людей за повернення до своїх домівок. Він сказав, що сепаратистський режим під безглуздими приводами перешкоджає поверненню на рідну землю близько 300 тисяч жителів, або 2/3 колишнього населення Абхазії, і тому партизанська боротьба – "єдино реальний і доступний шлях вирішення цієї проблеми для самих біженців". При цьому Шашиашвілі завірив, що "населення Імеретії глибоко співчуває стражданням біженців з Абхазії і буде всіляко підтримувати їхню партизанську боротьбу".
Міжнародна незалежна неурядова добродійна правозахисна організація - Міжнародний комітет громадянської дипломатії – і створена ним у 1993 році разом з іншими незалежними НПО Міжнародна постійна місія громадянської дипломатії з конфлікту в Абхазії, в принципі, поділяють цю думку губернатора. До того ж є всі підстави вважати, що трагедія біженців з Абхазії нарешті щасливо завершиться і, як тільки припиниться дворушництво російської влади відносно Грузії, вони повернуться на свою рідну землю. Бо, як неодноразово зазначали в своїх документах МКГД і Місія по Абхазії, "абхазький сепаратизм був детонований, активно підтриманий політично і зброєю імперськи мислячими силами у владних структурах Росії, які сподівалися примусити Грузію відмовитися від її курсу на незалежність і відродження її справжньої державності".
У своїх офіційних документах ці міжнародні організації стверджують, що саме "двоїста позиція російської влади відносно Грузії і загравання з ватажком абхазьких сепаратистів В.Ардзінбою та його оточенням, заохочення до участі на боці сепаратистів озброєних бандформувань з Чечні та інших північнокавказьких республік стимулювало розвиток сепаратистських процесів на Північному Кавказі. Трагедія в Будьоннівську, а потім і в Чечні була тяжкою розплатою для Росії за подібний курс її влади відносно Грузії".
Сепаратисти на чолі з В.Ардзінбою, на думку цих організацій, "здійснили геноцид грузинського населення і етнічну чистку в Абхазії і тим самим скоїли злочин проти людяності".
Російська дипломатія досі перешкоджає ООН та її Раді Безпеки вжити реальних заходів для покарання винних у геноциді грузинського населення і етнічній чистці в Абхазії, і тим самим - поверненню біженців до рідних вогнищ. Тому партизанську боротьбу грузинських біженців, що зневірилися за вісім років страждань, можна розглядати як форму примушення до миру сепаратистського терористичного режиму В.Ардзінби.
Варто звернути увагу на недавню заяву Президента РФ Володимира Путіна, яку він зробив у відповідь на твердження влади Абхазії про входження до складу Росії: "Росія виходитиме з принципу територіальної цілісності Грузії", – сказав російський Президент.
Судячи з усього, останні події, пов’язані з кризою влади в Грузії, вплинуть на розвиток російсько-грузинських відносин дуже негативно. Силові структури країни, що вступили в тісний контакт з чеченськими бойовиками (напевно, не з власної ініціативи), опиняться в ролі стрілочників, остаточно розвалиться правляча партія, з поста керівника якої встиг так вчасно піти Едуард Шеварднадзе. І хоч Шеварднадзе залишиться, очевидно, що після кризи будувати політику виключно на антиросійській риториці грузинська влада більше не зможе. Заходу сьогодні не до Грузії, а розраховувати на те, що країна своїми силами зуміє виплутатися з економічного колапсу, не доводиться. Сьогодні грузинський бізнес афільований з сім’єю Шеварднадзе, але й цих підприємств на території республіки явно недостатньо для повноцінного функціонування національної економіки. Тому з існуючого на національному ринку товару купити можна хіба що політиків.
Свого часу саме Шеварднадзе пропонував на пост виконавчого секретаря СНД Бориса Березовського. Однак прогноз "Старого Лиса" відносно того, що "Березовський як особа, яка представляє нову генерацію практикуючих політиків, внесе новий струмінь у відносини між пострадянськими республіками", як це не шкода, почали збуватися тільки після оголошення Бориса Березовського у федеральний розшук. Правда, і бувши виконавчим секретарем, російський підприємець не дуже приховував свою особисту зацікавленість у процесах в Грузії. Мало чи не кожний його візит у Тбілісі дивним чином співпадав з перебуванням тут представників міжнародних організацій, західних фондів або банківських структур. Березовський розумів, що вкладені сюди гроші можуть перетворитися не тільки в економічні, але й політичні дивіденди. Не раз він здійснював човникові вояжі з Грузії в Абхазію, переконуючи Шеварднадзе і Ардзінбу, що від нафтового транзиту вигоду міг би мати не тільки Тбілісі, але й Сухумі. Однак, незважаючи на таку вражаючу політичну активність і на державний пост, який давав йому виняткові можливості і повноваження, миротворця з Березовського все ж не вийшло.
Нинішня ситуація дає непоганий шанс Борису Абрамовичу здійснити нову спробу виправити свою підмочену репутацію. Сам Березовський за кордоном, але роль радника Шеварднадзе цілком може зіграти Бадрі Патаркацишвілі.
Деталі насиченої біографії Патаркацишвілі відомі: народився в 1955 році, закінчив Грузинський політехнічний інститут. За деякими відомостями, має громадянство і Росії, і Грузії, дружив з грузинськими кримінальними авторитетами. На додаток до всього є одним з найближчих сподвижників Березовського. Він встиг побути першим заступником генерального директора ОРТ і одночасно директором ОРТ з комерції і фінансів; заступником голови Ради директорів ОРТ, а також генеральним директором телекомпанії ТВ-6. Вважається, що Патаркацишвілі є засновником і главою компанії зі статутним капіталом в 1 млн. франків, яка має юридичну адресу у Франції. У самій Грузії він має "політичну власність" в особі колишнього посла Грузії в Москві, колишнього держміністра, скинутого з цього поста молодими грузинським реформаторами, Важа Лордкіпанідзе, обраного депутатом грузинського парламенту останнього скликання.
Напередодні своєї добровільної відставки нещодавній міністр юстиції Грузії Михайло Саакашвілі попереджав, що стратегічні промислові об’єкти його країни вже найближчим часом можуть виявитися в руках російських олігархів. Він докоряв деяким представникам грузинського уряду за те, що ті злочинно сприяють входженню російського капіталу в Грузію. Саакашвілі вказував, що російський капітал, на відміну від військових баз, яких вдалося-таки позбутися, залишиться тут назавжди. Цю позицію підтримує глава департаменту розвідки Автанділа Іоселіані. В інтерв’ю «Інтерфаксу» він заявив, що російські підприємці скуповують в Грузії промислові об’єкти, в основному енергетичні. Робиться це в рахунок погашення боргу Грузії за поставки російських енергоносіїв, головним чином електроенергії
Щодо Абхазії, то, за оперативними даними, які оповістив Іоселіані, всі об’єкти під час приватизації перейшли до підприємців з Росії. Придбані ними санаторії, будинки відпочинку охороняються, обслуговуються і забезпечуються російською стороною. Російський капітал, на думку Іоселіані, уміло скористався неконтрольованою ситуацією в Абхазії, де за час хвороби президента Владислава Ардзінби загострилася кланова боротьба між проросійськими і протурецькими угрупованнями.
Очевидно, що нестабільність в зоні грузино-абхазького конфлікту потенційних західних інвесторів влаштовувати не може. Для стабілізації ситуації потрібно якимсь чином вплинути на нинішній режим Абхазії. Грузинська сторона не раз заявляла, що сепаратисти-зловмисники, скориставшись ситуацією фактичного протистояння між Тбілісі і Сухумі, висадять будь-який трубопровід, прокладений для доставки енергоносіїв з каспійських родовищ. Для стабілізації ситуації необхідно також вплинути і на Тбілісі, використовуючи як вагомий аргумент те, що в іншому разі інвестиції в регіон можуть припинитися.
Навряд чи підприємці Грузії, основним джерелом прибутків яких є транзитна нафта, не поступляться своїми патріотичними почуттями, оскільки в разі їхнього опору вся каспійська нафта буде транспортуватися через територію Росії. Самому Березовському, за великим рахунком, все одно: чи то направляти "вміст" трубопроводу в ту або іншу сторону, чи то самому ставати власником трубопроводу. Достатньо просто контролювати банківські рахунки цих власників. Але для цього потрібна стабільність в регіоні.
Сьогодні Березовського об’єднує з Шеварднадзе прагнення покінчити з впливом Росії. Прибуток, отриманий Березовським від кавказьких проектів, дозволить підприємцю стати ще більш незалежним від Кремля.
Але можна припустити й інший варіант відповіді на питання про останні акції Бориса Абрамовича - можливо, ситуацію необхідно розглядати і з протилежної точки зору – як останній шанс реабілітуватися перед Путіним?
Залишається запросити до розгадки того, що відбувається, кого-небудь з авторитетних західних політологів. Гей, Хангінгтон! Гей, Фукуяма! Чи можете ви сказати з цього приводу що-небудь конкретне ?..
Ото ж! Це вам не цивілізаційні розломи. Це – наша колишня і загибла країна, що стріляє в нас з могили, в яку її відправила її ж таки Історія.