12/21/2001 | ilia25

Донецькі апетити

Сергій Гармаш, Донецьк, УП, 19.12.2001, 11:46

Перший млинець…

Правильність істини "Якщо Ви не займаєтеся політикою, то політика займеться Вами" Донецьк зрозумів ще тоді, коли його неформальним лідером був покійний Євген Щербань. Саме він доклав всіх зусиль до того, щоб створити у парламенті фракцію Ліберальної партії "Соціально-ринковий вибір".

Однак, незважаючи на Донецьке походження ЛПУ і домінування у ній Донбасу, ця фракція так і не стала регіональною. Очевидно тому, що у ній було недостатньо людей, прив'язаних до Донецька ланцюгом, набагато більш міцнішим, ніж ідеї і зобов'язання - власністю, а отже, підконтрольних йому економічно. Голосування фракції показують, що вона аж ніяк не була згуртованою, і у того ж Кравчука, Марчука, або Кужель могли бути свої, дещо відмінні від донецьких, інтереси.

Це призводило до послаблення позицій регіону, що програвав Дніпропетровську не тільки політичною згуртованістю, але навіть чисто арифметичними показниками свого лоббі.

За рік до загибелі, у листопаді 1995 року Євген Щербань, виступаючи у Донецькій обладміністрації сказав: "Стає очевидним, що під лозунгом боротьби з мафією і корупцією йде планомірне ослаблення провідних комерційних структур, усунення політичних й економічних лідерів у Донецькому регіоні з метою оволодіння ринком збуту газу, електроенергії, нафтопродуктів… Мине зовсім небагато часу, і всі ключові посади в області (у силових структурах і держадміністрації) будуть зайняті представниками інших регіонів, а головними постачальниками енергоносіїв й імпортерами високо ліквідних товарів будуть, природно, фірми, що виражають їх інтереси…"

Вже тоді Щербань назвав рецепт протидії цьому: "Треба привести більшість наших однодумців у парламент. Щоб пройти більшості у парламент, необхідна консолідація всіх прогресивних сил суспільства для досягнення кінцевої мети, мети створення середнього класу, класу власників. Найбільш повно і ємко виражає ці задачі й цілі Ліберальна партія України, під лозунгами якої ми і повинні прийти на вибори".

Якщо відкинути з цієї цитати ідеологічний туман, то схема досить проста: треба привести у парламент нашу регіональну більшість (мова то йшла про загрозу регіону), під лозунгами нашої Ліберальної партії.

Після цієї, можна сказати програмної, у політичному значенні, промови, починається процес посилення ЛПУ донеччанами. Незабаром, партію очолює товариш і однофамілець Євгена - донецький губернатор Володимир Щербань. З того моменту, тобто з травня по липень 1996 року, коли Щербань позбавився губернаторської посади, спостерігається найбільш масований приток членів ЛПУ, і, передусім, за рахунок Донецької області. Створена донеччанами (мабуть, вперше у незалежній Україні) машина адмінресурсу почала працювати на явну мету – вибори у парламент, а потім і президентські вибори.

Тим більше що, враховуючи ситуацію того часу з конституційним процесом, і тих і інших можна було чекати набагато раніше ніж 1998 і 1999 роки. Але цій машині не дали місця для розгону. У липні 1996-го президент звільняє з посади голову Донецької ОДА за недоліки у роботі, після чого область очолює ставленик Лазаренка Сергій Поляков.

Щоб укріпити позиції фракції і регіону, Щербань запрошує у "Соціально-ринковий вибір" свого колишнього шефа (він був радником прем'єр-міністра) Марчука. Більш того, Євген Кирилович не просто приходить у фракцію, але очолює її, потіснивши з цієї посади опального Володимира Щербаня.

Пізніше, коли Євгена Олександровича вбивають у Донецькому аеропорту, у газетах з'являється інформація про розбіжності між головою ЛПУ і керівником її фракції. А вже у березні 1997 року ці розбіжності виливаються у суспільство черговим ліберальним скандалом: група депутатів - членів політвиконкому ЛПУ, на прес-конференції у Києві, оголосила про фактичне позбавлення Щербаня владних повноважень у партії.

Ця група, явно готувала крісло голови лібералів для Марчука, який шукав перед парламентськими виборами партійний дах. Однак Донецьк, що мав на той момент більше за половину чисельності всієї ЛПУ, відстояв свого Щербаня. Частина бунтівників була вигнана з партії, інші пішли самі.

ЛПУ втратила всіх депутатів Верховної Ради крім Володимира Щербаня. Область втратила не тільки політичні, але й економічні позиції. Настав час гегемонії Дніпропетровська, час Лазаренка. Донбас затаївся політично і почав накопичувати економічні сили. Зараз можна говорити, що ті сумні уроки не минули для нього задарма.

"Політику роблять у Києві, а гроші у Донбасі"

Цей популярний за Щербанів вислів, який був, можна сказати неформальним девізом регіону, у кінці 96-го вже не викликав у Донецьку гордості, але став об'єктивною характеристикою його життєдіяльності. Ще коли Щербані були всемогутні, у Донецьку створюється фірма з красномовною назвою "Індустріальний союз Донбасу".

Одним з батьків-натхненників і засновників фірми був заступник Щербаня Віталій Гайдук. Іншим називають голову ради "Донгорбанка" Рината Ахметова. Про роль у цьому союзі Щербаня-губернатора можна судити по тому, що своїм розпорядженням він віддав ІСД фактично ексклюзивні права на оптову закупівлю газу в Єдиних енергетичних систем України і його продаж в області.

Навесні 96-го, в одному з інтерв'ю, Володимир Петрович відкрито обурюється з приводу того, що деякі керівники підприємств укладають договори про постачання газу не з рекомендованим обладміністрацією ІСД, а з іншими трейдерами. Цікаво, що ім'я Євгена Щербаня, в зв'язку із створенням і ексклюзивними правами ІСД ніде не згадується. Можливо, створення ІСД було початком самостійної гри Володимира Щербаня і Рината Ахметова, яка ніяк не пасувала до інтересів президента ТНК "Атон", який робив все більшу ставку на Марчука.

Можна передбачити, що і, на диво, необережні заяви Щербаня про те, що Щербань обов'язково стане президентом України, були направлені не на популяризацію Володимира Петровича, а на усунення суперника Марчука на майбутніх виборах. У схему цього можливого протистояння вписується і те, що після вбивства попередника Ахметова у кріслі президента ФК "Шахтар" - Ахатя Брагина, Євген Щербань виявився фактично головним бізнесовим і не тільки бізнесовим авторитетом області, що дуже багатьох могло не влаштовувати.

У цей же ланцюг можна вставити і те, що, якщо б не загинув Євген Щербань у жовтні 1996 року, враховуючи подальші події у ЛПУ і вплив у ній Євгена Олександровича ("гаманця партії"), Володимир Щербань, швидше за все, вслід за фракцією, втратив би і статус партійного лідера …

Останніми рядками автор не намагається кинути тінь вбивства Щербаня на тих, кого сьогодні називають донецьким кланом. Теоретично воно було вигідне і Президенту Кучмі, який не тільки позбавляв, таким чином, фінансової бази Марчука, але і приборкував Донецькі амбіції; і російським олігархам; і багато кому іншому: від Донецька до Москви, від Риги до Нью-Йорка.

Не даремно ж, у період президентської гонки міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив, що Щербаня замовила людина, яка "декілька років тому був досить впливовою особистістю у Донецькій області". Це уже тепер, у світлі останньої кон'юнктури, все намагаються повісити на Пашу Лазаренка…

Безперечно одне - як не парадоксально, але вбивство фактичного лідера донецького клану того часу, не послабило, а швидше скріпило, згуртувало Донецьк. Через два тижні після вбивства Щербаня, 18 листопада, Ринат Ахметов вступає на посаду президента ФК "Шахтар". Під егідою ІСД і "Донгорбанка" починається об'єднання промислових підприємств регіону в єдину промислово-фінансову групу, яка до сьогоднішнього дня є наймогутнішою в Україні, а за деякими оцінками і в СНД.

З наближенням відставки Лазаренка, коли Кучма зрозумів, що на передодні парламентських виборів йому вигідніше мати контрольований Донбас (оскільки під Дніпропетровськ регіон покласти так і не вдалося, а сам Дніпропетровськ з вірнопідданського ставав все більш небезпечним), Донецьк отримав благословення на власну гру. Причому на початку на роль голови вугільного регіону, очевидно, приміряли вже ті, хто не мав політичних амбіцій, повернений з ізраїльського "заслання", Юхима Звягільського.

Але 2,5 роки "лікування" колишнього заступника Кучми на землі обітованій, призвели до того, що він втратив свої позиції у регіоні. Пізніше йому допоможе їх відновити мер Донецька Рибак, але це вже не те. У Президента, можна сказати, немає альтернативи: або отримати сюрприз від скривдженого і непокірного Донбасу на виборах, або призначити Віктора Януковича амбіційного, але такого, що користується у регіоні підтримкою. Президент вибрав останнє, тим більше, що свої амбіції і тоді і зараз Янукович відмірює чітко за прокрустовою ложею президентських ревнощів.

Проте, спочатку, це призначення планувалося бути, напевно, недовгим. Київ постійно тримав Донецьк у напрузі. Так, 30 серпня 1997 року прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко заявляє що "корпорація "Індустріальний союз Донбасу" заникала декілька сотень мільйонів доларів". Пустовойтенко дав на їх повернення тиждень, погрозивши області новими кадровими змінами. 9 вересня Президент дійсно підписав указ про відставку, але першого заступника Януковича Віталія Гайдука.

Інший заступник донецького губернатора, Анатолій Близнюк, натякнув тоді журналістам, що демарш Пустовойтенка є чисто політичним. Багато хто розцінив відставку Гайдука, по-перше, як розплату ІСД за співпрацю з ЄЕСУ; по-друге, як демонстрацію напередодні виборів короткого поводку, Донецьку, який вже почав набирати економічні оберти.

Як би там не було, але парламентські вибори 1998 року стали черговим випробуванням для ще не зміцнілої після президентської "ласки", донецької адміністративно-економічної еліти. Незважаючи на всі зусилля керівництва області, партія влади того часу - НДП так і не змогла набрати у регіоні 4% голосів. Коли в інших областях, за подібне, губернатори розплачувалися своїми посадами, Віктор Янукович майже на місяць ліг у лікарню.

Потім, наближені до обладміністрації ЗМІ почали дуже уже активно спростовувати чутки про його відставку, а потім Віктор Федорович несподівано балотується у депутати обласної ради. Оголошення про обрання, яке прозвучало 16 червня 1998 р., коментували не інакше, як створення плацдарму для відступу на позиції голови облради. Тим більше що у цей же день вже була призначена прес-конференція у Донецьку Кучми. Всі чекали чергової губернаторської відставки. Але президент не прилетів.

"Донбас з вами, Леонід Данилович!"

З травня 1997-го і до грудня 1999 року зростання економічної могутності донецької групи базувався не стільки на талантах її представників й економічних схемах, що реалізовуються ними, скільки на пасьянсі поступок і відкупів у стосунках з Києвом. Причому чинник особистої відданості Леоніду Кучмі був вирішальним.

Офіційний Донецьк - політичний - згрупувався у найбільш пропрезидентській, на той момент, фракції - НДП. Донецьк-адміністративний у період "рівної" для всіх кандидатів передвиборної гонки 1999 року, завісив всю область банерами з винесеним в заголовок цього розділу заклинанням. Донецьк-економічний рясно зрошував поле майбутньої перемоги Кучми своїми фінансами. Донецьк-кримінальний пачками кидав бюлетені за Кучму в урни, часом навіть ламаючи ребра спостерігачам. Донецьк-правоохоронний наполегливо закривав на все це очі.

Внаслідок таких взаємовідносин Україна отримала Кучму-2, і те, що зараз модно називати донецьким кланом. А Донбас - час, поступки й обіцянки президента, а отже гроші, і те, що сьогодні модно називати донецьким кланом. Іншими словами Кучма і Донецьк не стали величинами рівнозначними, але багато в чому стали рівнозалежними.

Особливо це виявилося під час апофеозу касетного скандалу. Тоді, холодною зимою 2000 року, саме у Донецьку і саме в обласній адміністрації збираються довірені особи Кучми, яка на загальному фоні розгубленості, або злорадності київських прихильників Кучми, що погано приховується, першими підтримали свого Президента. Вони навіть закликали його ввести "пряме президентське правління". Цікаво, що у цій же заяві йдеться про необхідність "прискорити законодавче оформлення результатів всеукраїнського референдуму, проведеного з народної ініціативи 16 квітня". Це було схоже не просто на підтримку Кучмі, - це натяк на ціну такої підтримки - посилення регіону шляхом створення верхньої палати Верховної Ради і його представництва у ній.

Захист або напад?

Мабуть, вперше після 1996 року, явні політичні амбіції Донецька виявилися під час квітневого референдуму "з народної ініціативи". Незважаючи на нерозуміння народом питань, що фіксувалося соціологами, про двопалатний парламент, область майже одностайно проголосувала за створення Верхньої палати.

Всупереч тому, що якраз у цьому питанні, Леонід Данилович делікатно почав задкувати. Тобто Донецьк відчув себе досить сильним, щоб обережно, але все ж пограти з президентом у волевиявлення народу. Кучма помітив цю тенденцію до дисбалансу. Результатом стало фіаско зусиль ІСД у приватизації Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча. Ні Кучма, який декілька разів міняв свою публічну позицію в цьому питанні, ні його "більшовицькі" фракції не могли допустити, щоб такий жирний шматок валютного пирога України попав у Донецькі засіки.

Поразка з приватизацією ММК очевидно остаточно повернула Донецьк до думки, що без політичної підтримки фінансово-економічна потужність не має перспектив зростання, і більш того є дуже крихкою. Масла у вогонь підлило ігнорування Кабінетом Ющенка-Тимошенко указу президента про створення у Донбасі регіонального ПЕКу. Останній замислився, щоб замкнути у регіоні енергетичні фінансові схеми, і непротивлення урядовому ігноруванню з боку Леоніда Кучми, било не тільки по самолюбству Донецька, але і по гаманцю. Постало питання: чи не надійніше і дешевше мати досить своїх людей у парламенті, ніж цілком залежати від такого непостійного, не конкретного, Президента?

Проте, публічно, Янукович і, тим більше, Ахметов, продовжували підкреслювати свою аполітичність.

Змінити цю тактику, донецькій групі дозволила спільна для неї і президента загроза пропорційного закону про вибори. Тобто посилення політичних партій, які, як показав касетний скандал, бувають некерованими, а отже небезпечними. Не даремно ж довірені особи Кучми у Донецьку висловилися за "виключно мажоритарну систему" на майбутніх парламентських виборах.

У січні 2001 року, коментуючи можливість прийняття пропорційного закону про вибори, Віктор Янукович говорить журналістам про те, що центр ігнорує інтереси і думки регіону. Тому "якщо закон буде підписаний, або, буде подолано вето президента, регіони вимушені будуть шукати якусь форму захисту інтересів від наступу політичних сил, які, в основному, представляють інтереси центра… Нам набридло. І ми сьогодні, стоїмо біля рубікону прийняття також політичних рішень. Ми не хочемо і не хотіли, ми старалися піти від політики, тому що нам ніколи нею займатися у регіонах, але іншого шляху немає. Якщо цей закон буде підписаний, значить, регіони вимушені будуть приймати одне з політичних рішень і думати, як об'єднуватися, в які політичні структури, і йти на вибори".

І політичне рішення дійсно було прийняте. Хоч, як показує час, воно було б прийняте не залежно від долі виборчого закону.

Вже 3 березня, у Києві, шляхом об'єднання п'яти партій, серед яких домінувала, безумовно, (створена мером Донецька Рибаком) Партія Регіонального відродження України, була створена Партія Регіонів України. Очолив її вихідець з Донецька, керівник ДПА Микола Азаров. 12 березня новоспечений парт-бос відвідує Донецьк, ніби для зустрічі з партактивом, але відводить їй у три рази менше часу, ніж переговорам з Януковичем.

А вже 20 березня оголошено про створення у парламенті нової депутатської групи - "Регіони України", уповноваженими представниками якої були обрані, природно, донеччани: Рибак і Юшко. 26 березня Віктор Янукович так пояснив журналістам необхідність її створення: "Я, ви знаєте, як ставлюся до політики. Для мене це найбільш не приємне питання. Проте, коли пішли непристойні розмови у парламенті у частині розставляння кадрів, у тому числі у регіонах.… І я знаю, що деякі політики задавали цинічне питання - віддайте нам Донецьку область. Ну, яка б реакція могла б бути у мене? Що значить "віддайте"? Ми, по-перше, ні з ким не маємо намір грати в жодні політичні ігри.…

Сьогодні якщо затівати ще переділ, і за принципом політичної приналежності робити розставляння кадрів, а не за діловими якостями, ми взагалі невідомо куди скотимося. Тому доти, доки не будуть у центрі представлені інтереси регіонів, поки не буде прийняте рішення парламентом (а воно затягується) про верхню палату, доки не буде створений цей політичний баланс, доти будуть ці ігри. А зараз, вони вже з центра направлені в регіони".

Ще через два дні, 28 березня, коли уряд Ющенка відмінив свій візит у Донецьк, а Президент прилетів, Віктор Янукович запропонував Кучмі підтримати підписання угоди між регіоном і Кабміном "щоб ми могли визначити стосунки, права, обов'язки і відповідальність регіонів й уряду". Таким чином, Донецьк намагався зменшити залежність від київського свавілля, але ініціатива не знайшла реальної підтримки Президента. Цілком зрозуміло чому…

Взагалі, починаючи з 1994 року, всю історію стосунків Донецьк-Київ можна охарактеризувати терміном "холодна війна". Саме з приходом команди Кучми, почався розподіл країни на клани, почав діяти принцип: "розділяй і володарюй". Спочатку хтось уміло підбурював на бійку Донецьк з Дніпропетровськом, потім з Києвом. Не даремно у своєму інтерв'ю газеті "Бізнес-Донбас", буквально за місяць до загибелі, Євген Щербань, відповідаючи на питання: "Чи не вважаєте Ви, що події, що виникли навколо Вашого імені (повідомлення у ЗМІ про причетність Щербаня до організації замаху на Лазаренка - авт.) є наслідком боротьби між угрупуваннями, які контролюють експорт металу з Донбасу?" Євген Олександрович відповів: "Я думаю, що ця неправильна думка. Це дуже вузький підхід.

Я дивлюся на цю справу інакше і бачу третю силу, яка намагається зіштовхнути два регіони - Дніпропетровський і Донецький з метою ослаблення позицій цих могутніх промислових областей України, які дуже сильно впливають на економічне життя всієї країни. Сьогодні просто намагаються використати прем'єр-міністра Павла Івановича Лазаренка, підбурюючи Донецьку і Дніпропетровську області під пристойним приводом "нейтралізації донецького клан". Але наступним етапом після руйнування Донецької області стане руйнування Дніпропетровської"…

Невідомо, кого мав на увазі покійний нардеп, і чи не була ця фраза просто дипломатичним сигналом Лазаренку до перемир'я, але слова Щербаня виявилися, можна сказати, пророчими.

Донецьк весь час й абсолютно нез'ясовно кожний рік виявлявся на останніх місцях за рівнем бюджетного забезпечення на душу населення. При цьому він віддавав держбюджету незрівнянно більше областей, що випереджали його в цьому списку.

Непродумане закриття шахт, яке навіть шкодило, бюджет вуглепрому, який не забезпечував мінімальних потреб, штучна ескалація мовного питання - все це у комплексі дало поштовх до формування у населенні регіону так званого "донецького патріотизму". Тобто комплексу - "нас грабують, нас кривдять". Фактично, Київ, сам дав Донецькому регіону основи - для перманентного протистояння йому. Питання тільки у тому, чого у діях донецької групи більше: оборони або нападу? Захисту інтересів населення регіону, або зростаючих апетитів його економічної еліти? Чи не переплутали ці поняття?

Якщо турбота донецької влади про людей щира, то чому влада поводилася з ними під час всіх останніх виборів і референдуму як з бидлом, гвалтуючи область, щоб дати результат, який забезпечує міцність власних позицій? Чи не деформувалася від тотального порушення демократичних принципів, свідомість батьків області, які, можливо, щиро вірять, що регіон - це вони, і всі їх дії направлені на його благо?

І якщо захист то від кого: від політизованого і, можливо, корисливого київського чиновника, або від іншого регіонального (у цьому випадку київського) клану? А у цьому випадку, чи не є такий могутній захист (знищимо ворога у його ж берлозі) нападом? У контексті цього питання цікаво виглядає висловлення Віктора Януковича 26 листопада цього року: "Такий регіон як Донбас, повинен мати свою депутатську групу. Без політичної підтримки ми не можемо вирішувати багато питань. У нас постійно є різночитання між регіоном і центром. Це проблема. Так чому ж ми, жителі Донбасу, тут і Луганську область треба не забувати, і я розмовляв із Запорізькою областю, і недавно мені з Дніпропетровська дзвонив Швець Микола, - нам треба об'єднати промислові регіони у розв'язанні тих проблем, які стоять перед нами. І тим самим, нарешті у парламенті створити нормальну команду однодумців.

Припинити ці розбрати, ці бійки. Як кажуть, один раз комусь добре дати по морді, і все. Але я за цивілізований процес, я за те, щоб у нас була полеміка".

Тобто мова йде не про регіони взагалі, а про східні, промислові регіони. Регіони, які захищають свою економіку. А їх економіка - це приватний капітал їх еліт. Еліт, які намагаються домовитися про розподіл сфер впливу. І якби економіка була ринковою, регульованою, можливо, це було б добре, адже зараз вона швидше кримінальна…

Буквально за декілька місяців ряди Партії регіонів зросли з декількох десятків до чотирьохсот п'ятдесяти тисяч. З них на Донецьку область припадає три чверті членів партії. Приймали всіх і разом. Особливо бюджетників і робочих великих промислових підприємств (природно не державних).

Доходило до смішного: Кіровська районна організація НДП (союзниця ПРУ по блоку) опублікувала заяву, в якій йдеться: "Щоб наші однопартійці не мали прикрощів на роботі, правління КРО НДП дозволило їм формально написати заяви у Партію Регіонів, фактично залишаючись членами НДП. Таких подвійних членів партій у нашій організації нараховується 23 людини".

У Єнакієво, де населення становить 167 тисяч жителів, з яких у працездатному віці - 82 тисячі, членів ПРУ наприймали аж 27 тисяч (!) - кожного шостого єнакієвця…. Здавалося б, навіщо?

Один з фундаторів і заступник голови ПРУ Володимир Рибак, відповідаючи на питання про шанси блоку на виборах, 8 грудня сказав: "ті 450 тисяч членів партії, їх сім'ї, які прийдуть і проголосують за свою партію - це вже гарантія того, що партія і блок пройде 4% рубіж, а якщо взяти п'ять партій, які входять у блок, то це буде вже за десять процентів".

У цей же день, на обласній конференції ПРУ у Донецьку, регіональний лідер партії, Сергій Бешуля, нарікав на відсутність фінансів, через те, що багато які організації не платять внесків. А керівник обласного виборчого штабу блоку "ЗаєдУ!" нардеп Сергій Ларін відверто заявив: "У недружніх нам засобах масової інформації нас звинувачували у методах побудови партії. Якщо вони думають, що керівництво партії не знає про те, як йшло будівництво, то вони глибоко помиляються. Ми намагалися не допустити крайнощів, але необхідно було враховувати і той факт, що у нас практично не було часу. Якби у нашому розпорядженні було не вісім місяців, а дві-три роки до виборів, то тактика була б інша"…

За нашу і їх Україну

Апетити батьків-фундаторів ПРУ, масштабні, але час вносить у них свої корективи. На первинному етапі створення партії, у травні цього року, директор Новокраматорського машинобудівного заводу Георгій Скудар заявив, що великі промисловці що підтримали ПРУ, розраховують отримати 150-200 парламентських мандатів. Після об'єднання у "ТУНДРУ", тобто вже у розрахунку на 4 партії, Микола Азаров давав прогноз на 50% голосів виборців. А у кінці листопада Володимир Рибак був вже скромніший, заявивши, що розраховує на результат блоку "За єдину Україну!" не нижчий за 10%.

Треба сказати, що Донецьк не проявляв особливого ентузіазму щодо об'єднання у блок. Моніторинг донецьких ЗМІ показує, що буквально до останніх днів, блок "За єдину Україну!" у Донецькій області фактично не розкручувався.

Крутили партію Регіонів. Донецьк явно мав намір зіграти у самостійну гру. Розрахунок очевидно робився на, приблизно, 20 мандатів мажоритарщиків у області, можливо 10 депутатів по Луганській, Запорізькій й інших областях, де є власність ІСД і Ко, а також приблизно на 10-15 мандатів по списку блоку Регіонів і Трудової України. Об'єднання саме цих двох регіональних партій, яке означало б не тільки поєднання адмінресурсу і грошей з медіаресурсом, але і розділення між собою економічних ринків, було б найбільш природним. Під це, очевидно і наганялася чисельність ПРУ, щоб задавити "заклятого друга" масою.

У такому союзі переміг би найсильніший. І це була б гра за правилами. Але це зробило б самостійними регіони. Самостійними, у тому числі, і від президента! Тому у блоці з'являються АПУ і НДП, а потім глава президентської адміністрації Володимир Литвин і партія Кінаха. Наступним кроком, очевидно, буде спроба послабити вплив Донецька безпосередньо у ПРУ.

Заявлена Азаровим власна відставка з посади лідера партії, у світлі його жовтневого визнання "Столичним новинам", коли він заявив: "Я би покривав душею, якби сказав, що веду якусь незалежну політичну лінію. Безумовно, я намагаюся свої основні політичні кроки узгоджувати з Президентом", - виглядає як вимушений крок.

Президенту потрібна своя, слухняна, парламентська більшість, а Донецьку - своя. Поки що президент переграв Донецьк, але, звикши до слабих суперників, з якими можна розмовляти виключно з позиції сили, він не врахував того, що Донбас, тим більше заручившись тактичною підтримкою Дніпропетровська і великих промисловців інших областей, вже не такий слабий.

Навіть провівши у Верховну Раду всього 40 своїх депутатів, донецька група може стати ядром для капіталістичної більшості, яка буде вже не підкорятися президенту, а торгуватися з ним. Тим більше, якщо Донбас зможе реалізувати плани, що навіть не приховуються з їх власного політичного і економічного посилення. Їх досить чітко визначив 30 листопада у виступі на політраді при своїй персоні, донецький губернатор Віктор Янукович: Верхня палата Верховної Ради; адміністративна реформа, з створенням замість 25 областей 8-10 адміністративно-економічних територій; формування регіонами місцевих бюджетів, а, отже, значне збільшення бюджету області й автоматичне зменшення центрального бюджету (читай – влади центру).

Що ж в результаті? У результаті, Україна отримала два блоки, назви яких можна перефразувати "За єдину Східну Україну" і "Наша Західна Україна". Причому, вони не тільки складаються з партій, що представляють східний і західний регіони, вони ще і зовнішньополітично орієнтовані на Схід (Росію) і на Захід.

У результаті, вже намітився наступний етап регіонального протистояння, але тепер не Донецьк - Дніпропетровськ, або Донецьк - Київ, а Схід України - Захід України.

У результаті, буде реалізовуватися природне прагнення капіталів до зростання. Будь-якою ціною.

У результаті, Центр буде, намагатися також, будь-якою ціною, утримати свій контроль над цими капіталами… Україну чекає санкціонований президентом економічний переділ. Бо якщо у парламент приходить нова сила, то вона, згідно із законом Архимеда, витісняє рівну їй стару силу. А витіснення з політики в Україні означає витіснення з економіки. Кланів стане менше, але вони посиляться. Народ, як завжди, мовчить, "бо благодєнствує"…