12/24/2001 | Спостерігач

http://www.for-ua.com

Невдалий початок – половина поразки

Петро Свічка

Ще за часів Союзу, коли місто Київ прирівняли до області, тодішні керівники не підозрювали, що колись це призведе до класичної описаної ще Леніним ситуації двовладдя. Але на рубежі нового століття, як і в далекому 1917-ому, у столиці утворився абсурдний конфлікт: підпорядковна президентові державна адміністрація дублює обраний городянами муніципалітет. Відомо, що у Петербурзі двовладдя завершилося Жовтневим переворотом. Через 84 роки історія може повторитися з точністю навпаки – у мера шансів мало і виграє президент.

Перші кілька років ніщо не віщувало біди. Призначений главою адміністрації Києва мер Омельченко не поспішав скористатись зі свого права і утворити мерію, підпорядковану тільки собі. Нам нічого ділить з президентом, - ніби наголошував київський міський голова, запрошуючи главу держави інколи по кілька разів на місяць “освятити” своєю присутністю виставку проектів чи відкриття новобудов. Як рівне області, місто Київ має державну адміністрацію і районні. Попри дароване кілька сотень років тому магдебурзьке право нібито незалежний міський голова Олександр Омельченко не утворив власних органів влади у районах, продовжуючи використовувати державні адміністрації, що підпорядковані уряду і президенту Кучмі.

Здавалося, у Києві переплуталось усе: чиновники райадміністрацій розуміючи, що до Кучми далеко, а мер ось, над головою, належність до державної, а не до самоврядної влади розуміли досить формально. На зібраннях у мерії, чи то пак, київській адміністрації, голови районних адміністрацій, чи може вже префектур, почали називати мера “Батьком”, на гайдамацько-махновський кшталт. І було б до ладу, але меру все більше натякали, що в Києві він, а не Леонід Кучма, справжній, не на папері писаний президент. Наразі важко зрозуміти, з чого все почалося, але Олександр Омельченко повірив лестощам і розпочав власну, інколи неоковирну політичну гру.

Першим публічним кроком стало придбання партією назви “Єдність”, про яку до часу чув хіба-що Мін’юст. Другим - сепаратні переговори “київського батька” з Іваном Плющем та Віктором Ющенком про створення спільного блоку на виборах. Третім – створення фракції “Єдності” у парламенті з тих, хто був обраний у київських мажоритарних округах. Четвертим – затягування до “Єдності” усіх глав райадміністрацій, чи то пак, префектур і розподіл мажоритарних київських округів. Здавалося, така бурхлива діяльність глави адміністрації області-міста повинна була б бути узгоджена з президентом. Однак…

Ще на початку виборчої кампанії Леонід Кучма, певно пам’ятаючи в цілому негативний досвід 1998 року, коли НДП насилу переступила 4% бар’єр, вирішив не розпорошувати свою політичну підтримку і дав чітко зрозуміти про свою прихильність до блоку “ЗаЄдУ”. Партія мера Києва, що не увійшла до нього, опинилася на шляху до здобуття мандатів тими, хто розраховував у Києві, на так званий адміністративний ресурс. Власне, ресурс називають адміністративним за назвою адміністрацій і чи не вперше в житті в столичний чиновник почав вирішувати з ким бути і хто дорожчий: “Батько” чи президент?

Тим часом перші політичні кроки Омельченка як партійного боса були динамічно-швидкі, але ефективними їх не назвеш. Спроба зігнати усіх “мажоритарних” депутатів від Києва у фракцію “Єдності” зазнала невдачі – не погодилися двоє з найбільш відомих - банкір-мільйонер Леонід Черновецький і популярний в народі економіст Сергій Терьохін. Відповідно належної розкрутки фракції зробити не вдалося – наприклад, без Терьохіна фракція не спромоглася провести через парламент жоден законопроект. Звичайно ж ті, хто не назвав мера “Батьком”, вмить були визнані його персональними ворогами. А неоковирні лестощі до президента, коли Омельченко погнав всю снігозбиральну техніку чистити дорогу на Чорнобиль, де їхав Леонід Кучма, коштували кількох відсотків рейтингу популярності влади серед вкрай роздратованих снігом киян.

Втім попри невдачі зі здобуттям популярності напередодні виборів “Єдність” активно шукає друзів та ворогів. Мер починає думати, хто складе конкуренцію Терьохіну і Черновецькому, але так, щоб на перешкоди їхньому обранню не витрачати власних грошей. Очевидно, “кандидати у конкуренти” мають бути популярні, грошовиті і… залежні від мера.

Здавалося б, колишній лідер студентського голодування у 90 році, який нещодавно відкрив ресторан, Олесь Доній ідеально підходить на таку роль. Втім інтрига у тому, що Доній фактично очолює роботу з молоддю в блоці Юлії Тимошенко, а на виборах у 214 окрузі підтримку йому обіцяє ще й київський голова. Втім, чого не зробиш заради задоволення ображеної честі мера Києва? Інші джерела вказують на активний пошук округу для появи героя касетної війни з президентом Миколи Мельниченка. Можливо, не випадково у Києві подейкують про якісь два округи. Зрозуміло, що без підтримки влади, яка у випадку майора може звестись до толстовського непротивлення злу, результати виборів прогнозувати важко. Але чи так вже й неможливий тур вальсу “Батька” і Леді Ю. на слизьких київських кахлях, що ними на Хрещатику вимощені всі хідники?

До останнього дня позиція мера була двоїстою – з одного боку цілковита підтримка Кучми, з іншого - зелене світло опозиції для акцій на майдані Незалежності. З одного боку підмітання президенту дороги від снігу ціною інтересів двох з половиною мільйонів киян, з іншого – дозвіл на публічні акції щонеділі в центрі міста на підтримку газової принцеси. Здається неоковирність і двоїстість його політичної гри нарешті стала очевидною і для одного із глядачів. Рішення Конституційного Суду про неможливість поєднання посади мера Києві і глави його адміністрації і заява, що Указу президента про відставку Олександра Омельченка з посади глави адміністрації поки-що нема, може означати для київського двовладдя скорий кінець. У такому разі політична кар’єра Олександра Омельченка закінчується ледь-ледь не на старті. Хоча, варто зазначити, що меру залишаться цивілізовані способи ведення політичної боротьби - без так званого адмінресурсу і можливості використання бюджетних грошей. Втім, на втіху справжнім політикам, а не владоможцям українці не поспішатимуть поступатися тиску влади під час голосування. За результатами опитування, проведеного на замовлення популярного тижневика “Дзеркало тижня”, коритися владі збираються ледь більше 3% виборців. Інші будуть голосувати так, як вважають за потрібне і як їм велить серце, розум і честь.