Ющенко є єдиним провідником трансатлантичних цінностей (Соскін)
12/26/2001 | Максим’як
"Укрпартінформ" №43(79)- 12/20/01
Soskin.Ukraine.Portal
Copyright © Інститут Трансформації Суспільства, 2001.
Аналітичний матеріал УНКП
Геополітична боротьба за Україну
Нинішнє міжнародне становище України характеризується насамперед тим, що за неї точиться геополітична боротьба між азійсько-борейською та трансатлантичною цивілізаціями. З одного боку, азійсько-борейська цивілізація (ядром якої є Росія) прагне поглинути Україну, щоб активізувати свою участь у глобальних економічних процесах, оскільки територією нашої країни пролягають ключові транспортні коридори Європи. До того ж ми маємо якісні земельні, людські і, головне, ментально-духовні ресурси (останні, до речі, майже цілком відсутні в Росії). Без володарювання над Україною Росія може втратити статус європейської країни, істотно відстати у соціально-економічному розвитку від трансатлантичної цивілізації. З іншого боку, країни трансатлантичної цивілізації (лідером якої є Сполучені Штати Америки) усіляко намагаються натиснути на Україну, щоб вона активніше впроваджувала задекларований європейський вибір, аби, зрештою, використовувати її як бар’єр, санітарний кордон між просторами двох цивілізацій.
Слід зазначити, що потреба в такому "заслоні" різко зросла в контексті останнього загострення цивілізаційних суперечностей, виявом яких стали теракти у США 11 вересня. (Про геополітичну зумовленість нападу на Сполучені Штати див. аналітичний матеріал ІТС “Терористичні акти в США: спроба системного аналізу” від 2 жовтня 2001 р.) Організаторам терористичної операції, як відомо, вдалося спровокувати збройний конфлікт в Афганістані (який може перерости у міжрегіональну війну) і, що найголовніше, істотно зменшити зовнішньополітичну активність США у Центрально-Східній Європі. Відтак виникли нові, більш сприятливі умови для поглинання України азійсько-борейським світом.
Геополітична боротьба за нашу державу точиться як на об’єктивному, так і на суб’єктивному рівнях. На об’єктивному рівні ця боротьба полягає в масованому захопленні інформаційно-культурного простору України, економічній та фінансовій інтеграції українських виробників, споживачів та робочої сили до певного цивілізаційного середовища, а також у розвитку тих транспортних комунікацій, що пов’язують Україну з тією чи іншою цивілізацією. На суб’єктивному рівні геополітична боротьба означає цілеспрямований вплив на керівництво України (передусім – Президента) з метою схилити його до конкретних рішень геополітичного характеру: приєднання до військово-політичних блоків, торговельно-економічних союзів, зміни режиму кордонів тощо. Причому формування геополітичної орієнтації керівництва України має вирішальне значення, оскільки українське суспільство сьогодні позбавлене реального впливу на вироблення зовнішньої і внутрішньої політики держави.
Фахівці не сумніваються в тому, що найближчим часом відбудеться корекція зовнішньополітичного курсу України як важливого чинника подальших геополітичних змін у Європі. Необхідність корекції зумовлена наростанням нестабільності зовнішньополітичної ситуації у світі, що спонукає Президента України (хто б ним не був) до цивілізаційного вибору. Вирішальним фактором такого вибору буде світоглядно-політична позиція Глави держави, а також його особиста сприйнятливість до того чи іншого геополітичного та геоекономічного впливу. Інтереси як азійсько-борейської, так і трансатлантичної спільнот вимагають, щоб лідер Української держави був відданим прихильником тієї чи іншої культури, агентом впливу однієї з цивілізацій.
Можна стверджувати, що нинішній Президент України Л. Кучма загалом орієнтований на азійсько-борейську соціокультурну модель, оскільки ментально та історично він належить до радянсько-комуністичної керівної еліти (достатньо пригадати, що Кучма двічі обирався членом ЦК КП України: у 1981 р. на XXVI з’їзді Компартії України та у 1986 р. на XXVII з’їзді Компартії України (див. “Сторінки історії Компартії України: питання і відповіді”. К., 1990). Водночас, стиль його політичної діяльності характеризується підступністю і схильністю до постійної зміни партнерів та умов гри. Зокрема, у зовнішній сфері ця особливість Кучми як державного діяча виявляється в політиці “багатовекторності” (фактично - “двовекторності”) і безсистемних хитаннях від одних до інших зарубіжних партнерів. Тому для Росії, як провідника азійсько-борейської інтеграції, Кучма в стратегічному та тактичному плані є небажаним керівником України (хоча й набагато зручнішим, ніж попередній Президент Л. Кравчук). Росія зацікавлена замінити чинного Президента на більш “слухняного” діяча, який би до того ж більше контролював суспільне життя України (на кшталт білоруського диктатора О. Лукашенка). Причому ситуація вимагає геополітичного поглинання України найближчим часом, доки трансатлантична спільнота втягнута до конфлікту в Центральній Азії. Можливо, саме цим і пояснюється нинішня так звана зухвало активна експансія Росії в усі життєво важливі сфери розвитку українського суспільства.
По-перше, політичний стиль Кучми (докладніше про цей йдеться, наприклад, в аналітичному матеріалі УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів” від 22 жовтня 2001 р.) не зрозумілий західним державним лідерам ще більше, ніж російським. По-друге, політична й економічна система, сформована в Україні за президентства Кучми, така сама еклектична й невиразна, як і стиль керівництва Леоніда Даниловича. Це істотно ускладнює інтеграцію України до трансатлантичного співтовариства, хоча, як не парадоксально, саме Кучма зробив серйозні політичні кроки на шляху до такої інтеграції, певним чином обмеживши можливості зовнішньополітичного зближення з Росією. Відтак Л. Кучма як лідер України є тактично прийнятним для Заходу, оскільки він наразі виступає бар’єром для поширення впливу азійсько-борейської цивілізації. По суті, наявність Кучми при владі дозволяє зберігати статус-кво, що склався між Заходом та Росією стосовно України. Водночас Захід дедалі гостріше відчуває проблему пошуку політичної особи, яка спроможна замінити Кучму і впровадити в Україні трансатлантичну модель розвитку.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
Необхідність та можливість відставки Л. Кучми Аналіз діяльності Президента України Л. Кучми протягом останнього часу схиляє нас до висновку, що вона є руйнівною для Української держави, і цей політик приречений на провал. Після переобрання Кучми на другий президентський термін політична ситуація в Україні чимдуж погіршується. Згортається демократія, посилюється державно-бюрократичний контроль над суспільством, утверджується влада кланово-олігархічних угруповань. Це спричинено не стільки об’єктивними несприятливими обставинами (внутрішніми і зовнішніми), скільки помилковими, непослідовними і безвідповідальними діями Президента та його оточення. Спробуймо аргументувати це твердження.
По-перше, Л. Кучма зробив низку авантюрних політичних кроків, що істотно дестабілізували ситуацію, ущемили інтереси громадськості і всіх, без винятку, політичних сил. Це, зокрема:
Оголошення референдуму “за народною ініціативою” 2000 р. та спроба паралізувати роботу Верховної Ради ХIV скликання (за допомогою пропрезидентських фракцій). Ці кроки означали не протидію окремим політичним силам, опозиційним до Кучми, а початок нищення українського парламентаризму як такого. Вони, як показав час, не зміцнили вплив Президента, а лише посилили спротив його політиці.
Позиція та дії Президента стосовно уряду В. Ющенка, які вкотре продемонстрували політичну безпринципність Л. Кучми. Призначивши новий склад Кабінету Міністрів, Леонід Данилович майже одразу почав протидіяти його ініціативам, незважаючи на те, що уряд, яким керував Ющенко, фактично втілював у життя президентські передвиборні гасла. Глава держави паралізував роботу Кабінету Міністрів тільки-но його члени взялися за реальне реформування підприємств паливно-енергетичного комплексу, контрольованих “сім’єю”. Саме Президент, на нашу думку, згодом санкціонував кампанію з оголошення недовіри уряду В. Ющенка олігархічними фракціями Верховної Ради.
Реакція Президента на “касетний скандал”, що засвідчила відсутність у нього позитивної політичної волі, а також неспроможність конструктивно та професійно керувати виконавчою владою. Адже спроби керівництва правоохоронних органів “прикрити” ймовірну причетність Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе були настільки незграбними й агресивними, що значно дискредитували і самого Президента, і загалом українську державу в очах громадськості та світового співтовариства. Наслідками таких помилкових непрофесійних дій стали тимчасова ізоляція України від Євросоюзу і США, призупинення іноземної фінансової допомоги та інші негативні явища.
Політична гра Президента навколо ухвалення нового Закону “Про вибори народних депутатів”, яка може спричинити зрив виборів Верховної Ради 2002 р., порушення конституційних прав виборців і політичних партій. (Про це див. аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів” від 22 жовтня 2001 р. та Заяву УНКП “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.)
Названі вище та інші дії Л. Кучми призвели до загострення політичної кризи та створення конфліктної ситуації в українському суспільстві.
По-друге, Президент не здійснює активної та послідовної політики, спрямованої на вирішення нагальних економічних і соціальних проблем. Радикальні економічні перетворення, розпочаті в 1996 р. із запровадженням національної валюти, здебільшого призупинені. Податкова й адміністративна реформи, про початок яких було оголошено ще під час першого терміну президентства Л. Кучми, значною мірою саботуються та пробуксовують. Більше того, через недолуге реформування податкової системи посилився чиновницький диктат в економіці. Чимало посадовців, призначених Президентом відповідальними за розвиток економічної сфери, завдали значної шкоди економіці Україні.
По-третє, рішення Президента у зовнішньополітичній і військовій сферах, як на наш погляд, погіршили становище України, посилили її залежність від інших країн. Ідеться про угодовську і непослідовну позицію Кучми і його оточення у стосунках з іноземними державами та міжнародними організаціями. Зокрема, він:
не завадив (а навпаки - сприяв) установленню контролю російських промислових груп над стратегічно важливими підприємствами України, укладенню угод про об’єднання енергосистем України і Росії, утворенню так званих “енергоостровів” та іншим російським ініціативам, що мають на меті обмежити економічний суверенітет України і зруйнувати вітчизняний ринок;
недостатньо рішуче і послідовно виступав проти невигідного для України проекту побудови “обхідного” газопроводу Росія – Білорусь – Польща;
не забезпечив дотримання інтересів України при укладенні угоди про закриття Чорнобильської АЕС;
зайняв неприпустимо м’яку позицію щодо антиукраїнських дій Російської Федерації (торгівельних санкцій, саботування делімітації та демаркації україно-російського та україно-білоруського кордонів, провокацій з боку Чорноморського флоту РФ у Криму);
фактично дискредитував Україну та її Збройні сили, виявивши невиразну позицію стосовно “ракетних” інцидентів 4 жовтня 2001 р. на Чорному морі (збиття російського літака Ту-154) та у Броварах;
не зміг адекватно відреагувати на глибокі зміни зовнішньополітичної ситуації, викликані терористичними акціями у США і початком збройного конфлікту в Афганістані.
Отже, можна констатувати, що Л. Кучма не виконав своїх передвиборних зобов’язань щодо налагодження рівноправних взаємовигідних стосунків із усіма суб’єктами міжнародних відносин, посилення євроатлантичної інтеграції, здійснення військової реформи тощо. Кроки Президента і його команди в цих сферах, як можна помітити, критикуються багатьма фахівцями та аналітиками, зокрема й тими, що працюють у державних структурах.
Узагальнюючи вищевикладене, доходимо висновку, що Леонід Кучма виявився нездатним до лідерства в новій зовнішній і внутрішній ситуації, які характеризуються зростанням конкуренції та збільшенням конфліктності відносин, вичерпав себе як керівник країни. На нашу думку, дії Президента довели Україну та її народ до жахливого стану, і цей факт досить чітко усвідомлюється суспільством.
Опитування громадської думки констатують негативну динаміку довіри населення до Л. Кучми як Президента і політика. Так, за результатами щомісячних соціологічних досліджень, що проводять фірма “Социс” та Фонд “Демократичні ініціативи”, вимальовується така картина. За грудневими дослідженнями 2000 р., рівень довіри до Президента впродовж 2000 р. знизився до 13-14%, а рівень недовіри зріс до 45%. Наступні дослідження (січень - березень 2001 р.) зафіксували ще більше зменшення довіри до Президента (січень 2001 р. - 12%, березень 2001 р. - 10%) та збільшення рівня недовіри (січень 2001 р. - 46%, березень 2001 р. - 54%). Причому періоди його особливо стрімкого зниження припадають на моменти проголошення і проведення всеукраїнського референдуму та оприлюднення звинувачень у причетності Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе. Таким чином, сьогодні рейтинг довіри до Президента наближається до найнижчого рівня, який був зафіксований у вересні - жовтні 1998 р.
А результати опитування думки киян (2,1 тис. респондентів), проведеного Інститутом трансформації суспільства 30 листопада - 1 грудня 2001 року, показали, що 43,5% мешканців м. Києва впевнені в тому, що Л. Кучма повинен до 31 грудня 2001 р. піти у відставку. За такого низького рівня довіри до Президента і тяжкого соціально-економічного становища населення можна очікувати активної суспільної протидії владному режиму.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
Чи потрібен “спадкоємець” кланово-фінансовим групам? Більшість політичних та бізнесових угруповань, що підтримують президентську “сім’ю”, уже розуміють, що перебування Кучми при владі до 2004 р. шкодить їх інтересам і загалом є небезпечним для України в цілому. Сьогодні вони скеровують дії Глави держави у такому напрямі, щоб прискорити процес його дострокової відставки. Якщо це станеться, то виконувати обов’язки Президента, відповідно до ст. 112 Конституції України, стане Прем’єр-міністр (“спадкоємець”). Звичайно, його кандидатура попередньо має бути узгоджена “сім’єю” та іншими представниками тіньової верхівки. На позачергових виборах Президента, які повинні відбутися через три місяці після відставки, “спадкоємця”, як вони розраховують, буде “безболісно” проведено на цю посаду зусиллями кланових груп. (Див. про це Аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів”.) Успішність імовірної операції “Спадкоємець” визначатимуть, на наш погляд, два фактори.
По-перше, якщо Л. Кучма піде з посади Президента до кінця 2001 р., то президентські вибори відбудуться в першій половині 2002 р., тобто майже одночасно з виборами до Верховної Ради. Це надзвичайно вигідно для бізнесово-політичних угруповань, які належать до “сім’ї. Адже внаслідок такого збігу фінансові й організаційні ресурси більшості політичних сил будуть розпорошені між двома виборчими кампаніями (оскільки “розкрутка” кандидатів у депутати і у Президенти має різну специфіку). Тут доречно зауважити, що виборча кампанія до ВР буде вкрай ускладнена через ряд антидемократичних положень новоухваленого Закону України “Про вибори народних депутатів“.
Щоб максимізувати свою перевагу у виборчих перегонах, правлячий “клан-сім’я”, вочевидь, лобіюватиме рішення про призначення президентських і парламентських виборів на один день, виправдовуючи це необхідністю зменшення витрат на організацію виборів. Зрозуміло, що за одночасного проведення виборів Верховної Ради і Президента 31 березня 2002 р. шанси на перемогу в обох кампаніях матимуть тільки олігархічні партії і кандидати. Сьогодні лише вони здатні задіяти потужні фінансові ресурси і масовану інформаційно-пропагандистську підтримку підконтрольних їм ЗМІ. За таких умов імовірність обрання Президентом “виконуючого обов’язки” (ВО) є особливо високою.
По-друге, важливим є фактор зовнішньої підтримки кандидатури “спадкоємця”. Безумовно, азійсько-борейська та трансатлантична спільноти (точніше, їх найактивніші в Україні представники – Росія і США) істотно впливатимуть на передвиборну політичну ситуацію в нашій країні. Вони, вочевидь, рекомендуватимуть на президентську посаду найзручнішу для них кандидатуру і всіляко сприятимуть її перемозі: здійснюватимуть інформаційно-пропагандистську допомогу, цілеспрямовані політичні дії на підтримку свого кандидата та ін. Зрозуміло, що особливий вплив ці дії справлятимуть саме на “виконуючого обов’язки”, відповідального за стабільність соціально-економічної та політичної ситуації в країні. Відтак досить імовірним є долучення провідних іноземних держав до процесу відставки Кучми й узгодження кандидатури “спадкоємця”.
Імовірні кандидати у "спадкоємці"
Політики, що так чи інакше претендують на роль “спадкоємця”, нині змушені доводити свої переваги одразу декільком сторонам: Президенту і “сім’ї”, керівникам різних політичних угруповань та зарубіжних країн. Зрозуміло, що найочевиднішим і найперспективнішим “виконуючим обов’язки” є нинішній прем’єр-міністр України А. Кінах. Однак, його не варто вважати єдиним кандидатом у “спадкоємці”. До реальних кандидатів, на нашу думку, сьогодні можна віднести також М. Азарова, Є. Марчука, В. Медведчука, О. Омельченка, С. Тигипка, В. Литвина, В. Ющенка. Серед названих осіб останнім часом набирає політичної ваги В. Литвин, який сьогодні відіграє роль фаворита Л. Кучми.
Велику роль у виборі “спадкоємця”, безумовно, відіграватимуть особисті якості претендентів. Проте не менше значущим чинником є, як уже зазначалося, їх геополітична орієнтація. На наш погляд, усі названі вище діячі (окрім Віктора Ющенка), із набуттям статусу “спадкоємця”, орієнтуватимуться на азійсько-борейські цінності, як-от: авторитарний політичний режим, обмеження прав і свобод громадян, державний диктат в економіці, “євразійська” інтеграція. (Зрозуміло, що в такому разі Україну буде значно легше підпорядкувати Кремлю.)
До подібного висновку нас спонукав аналіз наступних фактів. По-перше, у минулому майже всі ці політики належали до радянсько-комуністичної номенклатури (С. Тигипко – комсомольський лідер, М. Азаров і О. Омельченко – керівники привілейованих державних установ і підприємств, В. Медведчук – адвокат із спецдопуском КДБ, В. Литвин - помічник секретаря ЦК КПУ тощо), що не могло не вплинути на їх морально-політичну позицію. По-друге, уже після здобуття Україною незалежності більшість осіб із наведеного вище списку встановили тісні зв’язки з російськими бізнесово-політичними угрупованнями. Зокрема, деякі експерти вважають, що клани, до яких мас-медіа відносять С. Тигипка (т.зв. “група Пінчука - Деркача”) та М. Азарова (“Індустріальний Союз Донбасу”), лобіюють російські інтереси в процесі приватизації стратегічних підприємств України. Таким чином, визначення азійсько-борейського “фаворита-спадкоємця” зводитиметься лише до вибору між можливостями та морально-діловими якостями кандидатів.
Єдиним провідником трансатлантичних цінностей серед названих нами претендентів є В. Ющенко, який продемонстрував непогану здатність захищати європейські та американські бізнесові інтереси в Україні. Як стверджують аналітики, Прем’єр-міністр Ющенко доклав чимало зусиль, аби західні інвестори нарівні з російськими взяли участь у приватизації українських енергорозподільчих компаній. Однак, попри це, за своїми особистими рисами та організаційно-кадровими можливостями В. Ющенко, на нашу думку, не здатен бути Президентом України. Це, вочевидь, усвідомлюють і лідери трансатлантичного світу, але наразі не можуть визначити зручну для себе кандидатуру “спадкоємця” і розпочати її підтримку. Відтак припускаємо, що дострокова відставка Л. Кучми для Заходу поки що є небажаною.
Варіанти подальших дій Л. Кучми
Отже, сьогодні провідники трансатлантичної спільноти докладатимуть зусиль для підтримки діючого Президента, натомість Москва сприятиме просуненню власного “фаворита” (на певному етапі, можливо, кільком “фаворитам”). За цієї ситуації особливо важливого значення набуває позиція власне Леоніда Кучми. Його політичне становище, як зазначалося вище, є достатньою мірою безвихідним, оскільки він вичерпав майже всі публічні й тіньові резерви своєї влади. Водночас, за підтримки Заходу можна дещо збалансувати внутрішньополітичні загрози Президенту.
У сучасних умовах ми вважаємо вірогідними два основні варіанти подальших дій Л. Кучми, а саме:
1. Він найближчим часом погоджується на відставку (наприклад “за станом здоров’я”) і призначення чинного Прем’єр-міністра (за Конституцією) виконуючим обов’язки президента. Такий варіант можливий лише тоді, коли Кучма і його “сім’я” отримують від обраного ним “спадкоємця” та груп, що лобіюватимуть цю кандидатуру, гарантії особистої недоторканності (у т.ч. формальні, наприклад - ухвалення спеціального закону про правовий імунітет президента) і, що найважливіше, захисту своїх економічних та політичних інтересів після відставки;
2. Президент не погоджується на відставку, посилює свій вплив на політичну систему і водночас шукає інші способи забезпечити власну недоторканність та захист інтересів “сім’ї” після президентських виборів у 2004 р.
Здійсненність першого з наведених варіантів, на нашу думку, не є безумовною. Щоб погодитися на нього, Л. Кучма повинен цілковито довіряти майбутньому спадкоємцю, упевнитися, що гарантії та обіцянки з його боку будуть виконані. А для цього, зокрема, в Україні повинні бути максимально збережені існуюча система влади та розподіл сфер впливу у бізнесі на користь найближчого оточення Президента. Але такий розвиток подій є невигідним для більшості бізнесово-політичних угруповань. Тому непохитність становища “сім’ї” фактично вимагає встановлення після виборів авторитарного політичного й економічного режиму. Отже, обраний Кучмою претендент на “виконуючого обов’язки”, окрім іншого, повинен бути: а) відданим Президенту і його “сім’ї”; б) здатним до рішучих, подекуди антидемократичних кроків для захисту їх інтересів після обрання на посаду. На наш погляд, Л. Кучма сьогодні ще не визначив серед потенційних “спадкоємців” такої фігури, не впевнений він і в особі нинішнього Прем’єр-міністра України п. Кінаха. Ще песимістичніше, вочевидь, налаштоване “сімейне оточення” Президента, яке не вірить обіцянкам жодного претендента.
Крім того, враховуючи владолюбство Кучми, добровільне усунення від посади Глави держави буде для нього важким випробуванням. Цей крок означатиме, що Президент так чи інакше визнає висунені проти нього громадськістю звинувачення в неспроможності керувати державою, корупції, причетності до вбивства Г. Гонгадзе, колабораціонізмі і т. ін. Тому припускаємо, що Кучма і “сім’я” навряд чи погодяться на передання влади “спадкоємцю”.
Таким чином, високою є імовірність того, що Л. Кучма дотримуватиметься другого варіанту поведінки, тобто відмовиться піти у відставку. Зрозуміло, що це викличе незадоволення більшості кланово-олігархічних груп України і Москви, зростання опору політичної еліти діям Президента. Відтак послабиться контроль Л. Кучми над парламентом, відбудеться зміна позиції кланових засобів масової інформації. Але найважливішим наслідком рішення Президента залишитися на посаді буде відсутність гарантій його захищеності після закінчення повноважень у 2004 р. Тоді Л. Кучма стане не потрібний тим силам, що нині його підтримують, а президентська “сім’я” перетвориться на один із багатьох кланів, до того ж позбавлений потужного політичного опертя. За такої ситуації для отримання необхідних гарантій Президент мусить ужити певних заходів для посилення свого впливу на всі владні структури і суспільство загалом.
Найрадикальнішим серед таких заходів, на нашу думку, може бути зрив виборів до Верховної Ради 31 березня 2002 р. Адже зрозуміло, що вони стануть вирішальним моментом підготовки до наступних президентських виборів, їх генеральною репетицією. Розподіл депутатських місць у Верховній Раді нового скликання значною мірою сформує стратегічну диспозицію політичних сил, необхідну для перемоги того чи іншого кандидата у Президенти, оскільки його має підтримати більшість (або принаймні велика фракція) у ВРУ.
Дієвий спосіб зриву виборів 2002 р. – це оголошення їх (уже після оприлюднення офіційних результатів) такими, що не відбулися. Правовою підставою для цього може слугувати звернення до Конституційного суду України про визнання неконституційним нещодавно ухваленого Закону “Про вибори народних депутатів України”. (УНКП попереджала громадськість про таку небезпеку в Заяві “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.) У разі оголошення виборів нечинними фактично відбудеться легальний державний переворот, наслідками якого стануть:
набуття Л. Кучмою майже необмежених повноважень, оскільки нелегітимними стануть і обраний новий склад ВР, і повноваження старого депутатського складу, і нові вибори до Верховної Ради України;
погіршення становища основних майбутніх кандидатів у Президенти та політично-фінансових угруповань, що їх підтримують, оскільки вони витратять на вибори до ВР значні ресурси і зусилля, не отримавши натомість необхідної депутатської підтримки.
У разі втілення в життя Президентом подібного сценарію зриву парламентських виборів-2002 олігархічні групи, політичні сили і українське суспільство загалом опиняться в повній залежності від Л. Кучми. Відтак він зможе фактично в “ручному режимі” сформувати майбутню політичну систему держави. Отоді Президент матиме можливість обрати собі “спадкоємця” в набагато зручніших умовах, ніж у варіанті з відставкою, отримавши від наступника справді надійні гарантії та обіцянки.
Основні сили, задіяні в боротьбі за “спадкоємця”
На наш погляд, відтепер усі важливі події наступних трьох років, а надто – періоду до виборів Верховної Ради 2002 р., необхідно розглядати саме під кутом зору боротьби довкола передання влади Президентом Кучмою. Основними силами, задіяними в цій боротьбі (окрім самого Президента) є:
керівники та впливові фінансово-політичні групи Російської Федерації;
українські претенденти у “спадкоємці” (особи, названі вище в цьому матеріалі), а також бізнесово-політичні угруповання, що зробили ставку на одного з них ;
провідники трансатлантичної спільноти (насамперед США);
“сім’я” (найближче оточення) Л. Кучми.
Як було показано вище, дві з названих сил (представники трансатлантичної моделі та президентська “сім’я”) зацікавлені у збереженні діючого Президента на посаді до кінця його повноважень. Інші сили – Москва та потенційні “спадкоємці” - прагнуть схилити Кучму до відставки, оскільки лише таким чином можуть бути забезпечені їх життєво важливі інтереси в Україні.
Дії Заходу в цій ситуації виявляються насамперед у обережній підтримці Президента та його ініціатив щодо європейської інтеграції України. Саме так, на нашу думку, слід розглядати останні візити Л. Кучми до Польщі, а також кілька доброзичливих кроків американського керівництва щодо України. Зокрема, Президент Дж. Буш заявив про можливість зняття обмежень на експорт українських товарів до США, у т.ч. скасування американським Конгресом поправки Джексона - Веніка, запровадженої ще за часів СРСР (у 1974 р.). Сполучені Штати також погодилися не застосовувати економічні санкції проти українських фірм, що працюють на американському ринку. У цьому ж руслі слід розглядати неофіційну інформацію, яка нещодавно з’явилася у ЗМІ, про можливість кримінального переслідування Ю. Тимошенко (активного політичного противника Кучми) за справою, порушеною у США проти П. Лазаренка. Зрозуміло, що такі рішення Заходу стосовно України посилюють авторитет Кучми серед бізнесових кіл. Водночас варто зауважити, що трансатлантична спільнота наразі програє боротьбу за вплив на вітчизняну політичну еліту: її представники діють в Україні недостатньо агресивно (порівняно з Росією), спираються на досить вузьку соціальну та економічну базу.
Росія здійснює комплексну політичну, економічну, фінансову та інформаційну експансію в Україну, об’єктивним наслідком якої є залежність від російського бізнесу більшості місцевих олігархічних угруповань. Тому, на думку спостерігачів, провідні клани в Україні змагаються між собою не стільки за владу, скільки за статус домінуючого, “ексклюзивного” лобіста інтересів Москви в Україні. (Згадаймо, наприклад, ініціативу В. Медведчука про “нову російську політику України” або ідею А. Деркача “рухатися до Європи разом із Росією”.) Зрозуміло, що завдяки створеному в Україні проросійському середовищу, Москві значно легше впливати як на потенційних “спадкоємців”, так і на самого Президента Кучму. Дієвими інструментами такого впливу є також: московські ЗМІ (у т.ч. розташовані в Україні) та створений нещодавно в Києві Російський медіа-центр; надто активна позиція Посла РФ В. Черномирдіна, який відверто втручається в політичне життя України; діяльність антиукраїнських організацій на кшталт “Русского движения Украины”; Чорноморський флот Російської Федерації, базований у Криму.
Основним методом російського тиску є ворожі щодо України дії і заяви, наслідки яких згодом пом’якшуються Москвою з тією чи іншою метою. Конкретним утіленням такої стратегії, на нашу думку, є дії Росії щодо збиття 4 жовтня 2001 р. літака Ту-154 над Чорним морем. Спочатку російська пропаганда розгорнула критику Л. Кучми (який до того ж зробив неадекватні заяви з цього приводу) і загалом нашої держави, закликаючи до санкцій проти України. Але після призначення відповідальним за розслідування катастрофи секретаря РНБО Є. Марчука (одного з імовірних претендентів на ВО) офіційний Кремль зайняв несподівано дружню стосовно України позицію, усіляко підкреслюючи особисту роль секретаря РНБО у вирішенні проблеми. До аналогічних дій, хоч і не таких масштабних, Москва вдається і на підтримку Прем’єр-міністра А. Кінаха, який за шість місяців свого прем’єрства був у Москві шість разів.
Загалом слід зазначити, що активність Росії у вирішенні проблеми передання Кучмою влади, як на наш погляд, наразі ще не досягла максимальної сили (як за інтенсивністю пропагандистського впливу, так і за розмахом окремих політичних акцій). Це, вочевидь, пояснюється тим, що Москва досі остаточно не визначила свого “фаворита” серед потенційних “спадкоємців”.
Претенденти на роль "виконуючого обов’язки" та кланові угруповання, що їх підтримують, нині суперничають між собою за довіру Президента і його найближчого оточення, а також сприяння/ нейтралітет Заходу і Росії. Про це свідчать, зокрема, публічні висловлювання потенційних “спадкоємців” (наприклад, А. Кінах та В. Медведчук після катастрофи Ту-154 першими визнали відповідальність України за цей інцидент, звертаючи на себе увагу російської еліти). Крім того, претенденти намагаються мобілізувати на свою підтримку якомога потужніші організаційні, інформаційно-пропагандистські, фінансові ресурси, і тим самим усіляко послабити конкурентів. З цією метою бізнесово-політичні групи створили кілька нових газет і телеканалів (наприклад, “НТВ-Україна”), інтернет-видань і, врешті, Російський медіа-центр в Україні.
Боротьба претендентів виявляється й у більш небезпечних формах. Приміром, у листопаді 2001 р. загинули водій і охоронець Голови Верховної Ради Івана Плюща, який є політичним союзником В. Ющенка (одного з потенційних ВО). Відставку міністра оборони України О. Кузьмука (унаслідок збиття російського літака) також можна вважати ударом по Ющенку, якого об’єднують з Кузьмуком спільна робота в уряді і схожі політичні орієнтири. Натомість убивство заступника Голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Олексія Ромашка деякі спостерігачі пов’язують із наступом на позиції Є. Марчука, який нібито мав спільні бізнесові інтереси із загиблим. Висловлюються також думки, що вбивство кримінального авторитета “Черепа” 8 грудня 2001 р. стало однією з причин відставки В. Медведчука з посади першого заступника Голови ВРУ, яка сталася 13 грудня 2001 р.
У цілому діяльність потенційних “спадкоємців” і олігархічних груп є вкрай небезпечною для України. По-перше, вони, “торгуючись” із Президентом, під його тиском вдаються до різноманітних антидержавних кроків (на кшталт ухвалення ВРУ неконституційних Закону України про вибори народних депутатів та у другому читанні - Податкового кодексу). По-друге, боротьба між претендентами спричиняє дестабілізацію політичної ситуації, “війну компроматів”, перерозподіл власності та інші деструктивні явища.
Президентська “сім’я” намагається гарантовано захистити свої інтереси й уникнути перерозподілу власності та впливу після виборів. Тому вона не може довіряти жодному з потенційних “спадкоємців”, кінцевою метою яких після обрання нового Президента України власне і є такий перерозподіл. Відтак Кучма і “сім’я”, на нашу думку, готові до будь-яких кроків, у т.ч. й антиконституційних, задля збереження нинішнього статус-кво. Ми не виключаємо, що “сім’я” схиляє Президента до узурпації влади і конфронтації з усіма кланово-політичними групами України. Кожного разу завданням-мінімум президентського оточення є недопущення операції “Спадкоємець”.
Леонід Кучма уважно слідкує за дотриманням балансу сил між можливими кандидатами у “спадкоємці”, підтримуючи чи послаблюючи того чи іншого. У цьому ключі, нам думається, варто розглядати, наприклад, нещодавню поїздку В. Ющенка до США із певними дорученнями від Президента, які зазвичай виконують лише державні службовці. Відтак цей візит перетворився на своєрідні “оглядини” Ющенка, “презентацію” його можливостей, у т.ч. і як “спадкоємця”. (Але знову зазначимо, що В. Ющенко навряд чи є реальним кандидатом у ВО як для Заходу, так і для самого Л. Кучми.) У серці трансатлантичного світу побував і А. Кінах, якого також "дивилися" на роль "спадкоємця". У цьому контексті слід розглядати і призначення Голови Адміністрації Президента В. Литвина на “посаду” лідера виборчого політичного блоку “За єдину Україну” та усунення В. Медведчука з посади заступника Голови ВРУ.
Загалом логічно припустити, що Президент Л. Кучма обере максимально самостійну лінію поведінки, позбавлену значної залежності від будь-якої сили. Він, безумовно, широко використовуватиме свою звичну тактику гри на суперечностях між його партнерами. Це стосується, на нашу думку, як внутрішніх сил (претендентів на “спадкоємця”), так і зовнішніх чинників – представників трансатлантичної та азійсько-борейської цивілізацій. Аналізуючи лінію поведінки Л. Кучми, завжди потрібно брати до уваги його картярську вдачу та схильність до блефування та пересмикування.
Висновки
Отже, сьогодні неможливо визначити достеменно, до якого з двох вищенаведених сценаріїв своїх дій вдасться Президент. Однак очевидним є те, що подальше перебування Л. Кучми при владі за будь-якого варіанту розгортання подій призведе до загострення соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. По-перше, чинний Президент, як уже зазначалося, не здатний керувати країною в нових умовах, забезпечувати стабільність, безпеку і захист прав українських громадян. По-друге, політична ситуація, що склалася в Україні, об’єктивно штовхає “гаранта” до небезпечних політичних авантюр. Адже як і згода Кучми на передання влади “спадкоємцю”, так і відмова від цього сценарію вимагатимуть від Глави держави ущемлення демократичних механізмів влади і політичних свобод. А це своєю чергою, спричинить подальшу дестабілізацію соціально-економічного середовища та збільшення залежності України від зовнішніх сил.
А кінцевим, і найбільш небезпечним для України наслідком окресленого нами перебігу подій може стати встановлення суцільного контролю над Україною з боку Росії, яка готова до подібних змін у нашій країні краще за Європу і США (їх сили нині зосереджені на “війні з тероризмом”). Таким чином, підтримуючи і далі Л. Кучму, Захід сам сприяє своїй поразці у геополітичній боротьбі за Україну і становленню в центрі Європи диктаторського режиму неоколоніального типу.
* Цугцванг - це певна ситуація у шаховій партії, коли необхідно зробити черговий хід, що невмолимо призводить до погіршення позиції, поразки.
Soskin.Ukraine.Portal
Copyright © Інститут Трансформації Суспільства, 2001.
Аналітичний матеріал УНКП
Геополітична боротьба за Україну
Нинішнє міжнародне становище України характеризується насамперед тим, що за неї точиться геополітична боротьба між азійсько-борейською та трансатлантичною цивілізаціями. З одного боку, азійсько-борейська цивілізація (ядром якої є Росія) прагне поглинути Україну, щоб активізувати свою участь у глобальних економічних процесах, оскільки територією нашої країни пролягають ключові транспортні коридори Європи. До того ж ми маємо якісні земельні, людські і, головне, ментально-духовні ресурси (останні, до речі, майже цілком відсутні в Росії). Без володарювання над Україною Росія може втратити статус європейської країни, істотно відстати у соціально-економічному розвитку від трансатлантичної цивілізації. З іншого боку, країни трансатлантичної цивілізації (лідером якої є Сполучені Штати Америки) усіляко намагаються натиснути на Україну, щоб вона активніше впроваджувала задекларований європейський вибір, аби, зрештою, використовувати її як бар’єр, санітарний кордон між просторами двох цивілізацій.
Слід зазначити, що потреба в такому "заслоні" різко зросла в контексті останнього загострення цивілізаційних суперечностей, виявом яких стали теракти у США 11 вересня. (Про геополітичну зумовленість нападу на Сполучені Штати див. аналітичний матеріал ІТС “Терористичні акти в США: спроба системного аналізу” від 2 жовтня 2001 р.) Організаторам терористичної операції, як відомо, вдалося спровокувати збройний конфлікт в Афганістані (який може перерости у міжрегіональну війну) і, що найголовніше, істотно зменшити зовнішньополітичну активність США у Центрально-Східній Європі. Відтак виникли нові, більш сприятливі умови для поглинання України азійсько-борейським світом.
Геополітична боротьба за нашу державу точиться як на об’єктивному, так і на суб’єктивному рівнях. На об’єктивному рівні ця боротьба полягає в масованому захопленні інформаційно-культурного простору України, економічній та фінансовій інтеграції українських виробників, споживачів та робочої сили до певного цивілізаційного середовища, а також у розвитку тих транспортних комунікацій, що пов’язують Україну з тією чи іншою цивілізацією. На суб’єктивному рівні геополітична боротьба означає цілеспрямований вплив на керівництво України (передусім – Президента) з метою схилити його до конкретних рішень геополітичного характеру: приєднання до військово-політичних блоків, торговельно-економічних союзів, зміни режиму кордонів тощо. Причому формування геополітичної орієнтації керівництва України має вирішальне значення, оскільки українське суспільство сьогодні позбавлене реального впливу на вироблення зовнішньої і внутрішньої політики держави.
Фахівці не сумніваються в тому, що найближчим часом відбудеться корекція зовнішньополітичного курсу України як важливого чинника подальших геополітичних змін у Європі. Необхідність корекції зумовлена наростанням нестабільності зовнішньополітичної ситуації у світі, що спонукає Президента України (хто б ним не був) до цивілізаційного вибору. Вирішальним фактором такого вибору буде світоглядно-політична позиція Глави держави, а також його особиста сприйнятливість до того чи іншого геополітичного та геоекономічного впливу. Інтереси як азійсько-борейської, так і трансатлантичної спільнот вимагають, щоб лідер Української держави був відданим прихильником тієї чи іншої культури, агентом впливу однієї з цивілізацій.
Можна стверджувати, що нинішній Президент України Л. Кучма загалом орієнтований на азійсько-борейську соціокультурну модель, оскільки ментально та історично він належить до радянсько-комуністичної керівної еліти (достатньо пригадати, що Кучма двічі обирався членом ЦК КП України: у 1981 р. на XXVI з’їзді Компартії України та у 1986 р. на XXVII з’їзді Компартії України (див. “Сторінки історії Компартії України: питання і відповіді”. К., 1990). Водночас, стиль його політичної діяльності характеризується підступністю і схильністю до постійної зміни партнерів та умов гри. Зокрема, у зовнішній сфері ця особливість Кучми як державного діяча виявляється в політиці “багатовекторності” (фактично - “двовекторності”) і безсистемних хитаннях від одних до інших зарубіжних партнерів. Тому для Росії, як провідника азійсько-борейської інтеграції, Кучма в стратегічному та тактичному плані є небажаним керівником України (хоча й набагато зручнішим, ніж попередній Президент Л. Кравчук). Росія зацікавлена замінити чинного Президента на більш “слухняного” діяча, який би до того ж більше контролював суспільне життя України (на кшталт білоруського диктатора О. Лукашенка). Причому ситуація вимагає геополітичного поглинання України найближчим часом, доки трансатлантична спільнота втягнута до конфлікту в Центральній Азії. Можливо, саме цим і пояснюється нинішня так звана зухвало активна експансія Росії в усі життєво важливі сфери розвитку українського суспільства.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
Необхідність та можливість відставки Л. Кучми Аналіз діяльності Президента України Л. Кучми протягом останнього часу схиляє нас до висновку, що вона є руйнівною для Української держави, і цей політик приречений на провал. Після переобрання Кучми на другий президентський термін політична ситуація в Україні чимдуж погіршується. Згортається демократія, посилюється державно-бюрократичний контроль над суспільством, утверджується влада кланово-олігархічних угруповань. Це спричинено не стільки об’єктивними несприятливими обставинами (внутрішніми і зовнішніми), скільки помилковими, непослідовними і безвідповідальними діями Президента та його оточення. Спробуймо аргументувати це твердження.
По-перше, Л. Кучма зробив низку авантюрних політичних кроків, що істотно дестабілізували ситуацію, ущемили інтереси громадськості і всіх, без винятку, політичних сил. Це, зокрема:
Оголошення референдуму “за народною ініціативою” 2000 р. та спроба паралізувати роботу Верховної Ради ХIV скликання (за допомогою пропрезидентських фракцій). Ці кроки означали не протидію окремим політичним силам, опозиційним до Кучми, а початок нищення українського парламентаризму як такого. Вони, як показав час, не зміцнили вплив Президента, а лише посилили спротив його політиці.
Позиція та дії Президента стосовно уряду В. Ющенка, які вкотре продемонстрували політичну безпринципність Л. Кучми. Призначивши новий склад Кабінету Міністрів, Леонід Данилович майже одразу почав протидіяти його ініціативам, незважаючи на те, що уряд, яким керував Ющенко, фактично втілював у життя президентські передвиборні гасла. Глава держави паралізував роботу Кабінету Міністрів тільки-но його члени взялися за реальне реформування підприємств паливно-енергетичного комплексу, контрольованих “сім’єю”. Саме Президент, на нашу думку, згодом санкціонував кампанію з оголошення недовіри уряду В. Ющенка олігархічними фракціями Верховної Ради.
Реакція Президента на “касетний скандал”, що засвідчила відсутність у нього позитивної політичної волі, а також неспроможність конструктивно та професійно керувати виконавчою владою. Адже спроби керівництва правоохоронних органів “прикрити” ймовірну причетність Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе були настільки незграбними й агресивними, що значно дискредитували і самого Президента, і загалом українську державу в очах громадськості та світового співтовариства. Наслідками таких помилкових непрофесійних дій стали тимчасова ізоляція України від Євросоюзу і США, призупинення іноземної фінансової допомоги та інші негативні явища.
Політична гра Президента навколо ухвалення нового Закону “Про вибори народних депутатів”, яка може спричинити зрив виборів Верховної Ради 2002 р., порушення конституційних прав виборців і політичних партій. (Про це див. аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів” від 22 жовтня 2001 р. та Заяву УНКП “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.)
Названі вище та інші дії Л. Кучми призвели до загострення політичної кризи та створення конфліктної ситуації в українському суспільстві.
По-друге, Президент не здійснює активної та послідовної політики, спрямованої на вирішення нагальних економічних і соціальних проблем. Радикальні економічні перетворення, розпочаті в 1996 р. із запровадженням національної валюти, здебільшого призупинені. Податкова й адміністративна реформи, про початок яких було оголошено ще під час першого терміну президентства Л. Кучми, значною мірою саботуються та пробуксовують. Більше того, через недолуге реформування податкової системи посилився чиновницький диктат в економіці. Чимало посадовців, призначених Президентом відповідальними за розвиток економічної сфери, завдали значної шкоди економіці Україні.
По-третє, рішення Президента у зовнішньополітичній і військовій сферах, як на наш погляд, погіршили становище України, посилили її залежність від інших країн. Ідеться про угодовську і непослідовну позицію Кучми і його оточення у стосунках з іноземними державами та міжнародними організаціями. Зокрема, він:
не завадив (а навпаки - сприяв) установленню контролю російських промислових груп над стратегічно важливими підприємствами України, укладенню угод про об’єднання енергосистем України і Росії, утворенню так званих “енергоостровів” та іншим російським ініціативам, що мають на меті обмежити економічний суверенітет України і зруйнувати вітчизняний ринок;
недостатньо рішуче і послідовно виступав проти невигідного для України проекту побудови “обхідного” газопроводу Росія – Білорусь – Польща;
не забезпечив дотримання інтересів України при укладенні угоди про закриття Чорнобильської АЕС;
зайняв неприпустимо м’яку позицію щодо антиукраїнських дій Російської Федерації (торгівельних санкцій, саботування делімітації та демаркації україно-російського та україно-білоруського кордонів, провокацій з боку Чорноморського флоту РФ у Криму);
фактично дискредитував Україну та її Збройні сили, виявивши невиразну позицію стосовно “ракетних” інцидентів 4 жовтня 2001 р. на Чорному морі (збиття російського літака Ту-154) та у Броварах;
не зміг адекватно відреагувати на глибокі зміни зовнішньополітичної ситуації, викликані терористичними акціями у США і початком збройного конфлікту в Афганістані.
Отже, можна констатувати, що Л. Кучма не виконав своїх передвиборних зобов’язань щодо налагодження рівноправних взаємовигідних стосунків із усіма суб’єктами міжнародних відносин, посилення євроатлантичної інтеграції, здійснення військової реформи тощо. Кроки Президента і його команди в цих сферах, як можна помітити, критикуються багатьма фахівцями та аналітиками, зокрема й тими, що працюють у державних структурах.
Узагальнюючи вищевикладене, доходимо висновку, що Леонід Кучма виявився нездатним до лідерства в новій зовнішній і внутрішній ситуації, які характеризуються зростанням конкуренції та збільшенням конфліктності відносин, вичерпав себе як керівник країни. На нашу думку, дії Президента довели Україну та її народ до жахливого стану, і цей факт досить чітко усвідомлюється суспільством.
Опитування громадської думки констатують негативну динаміку довіри населення до Л. Кучми як Президента і політика. Так, за результатами щомісячних соціологічних досліджень, що проводять фірма “Социс” та Фонд “Демократичні ініціативи”, вимальовується така картина. За грудневими дослідженнями 2000 р., рівень довіри до Президента впродовж 2000 р. знизився до 13-14%, а рівень недовіри зріс до 45%. Наступні дослідження (січень - березень 2001 р.) зафіксували ще більше зменшення довіри до Президента (січень 2001 р. - 12%, березень 2001 р. - 10%) та збільшення рівня недовіри (січень 2001 р. - 46%, березень 2001 р. - 54%). Причому періоди його особливо стрімкого зниження припадають на моменти проголошення і проведення всеукраїнського референдуму та оприлюднення звинувачень у причетності Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе. Таким чином, сьогодні рейтинг довіри до Президента наближається до найнижчого рівня, який був зафіксований у вересні - жовтні 1998 р.
А результати опитування думки киян (2,1 тис. респондентів), проведеного Інститутом трансформації суспільства 30 листопада - 1 грудня 2001 року, показали, що 43,5% мешканців м. Києва впевнені в тому, що Л. Кучма повинен до 31 грудня 2001 р. піти у відставку. За такого низького рівня довіри до Президента і тяжкого соціально-економічного становища населення можна очікувати активної суспільної протидії владному режиму.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
Чи потрібен “спадкоємець” кланово-фінансовим групам? Більшість політичних та бізнесових угруповань, що підтримують президентську “сім’ю”, уже розуміють, що перебування Кучми при владі до 2004 р. шкодить їх інтересам і загалом є небезпечним для України в цілому. Сьогодні вони скеровують дії Глави держави у такому напрямі, щоб прискорити процес його дострокової відставки. Якщо це станеться, то виконувати обов’язки Президента, відповідно до ст. 112 Конституції України, стане Прем’єр-міністр (“спадкоємець”). Звичайно, його кандидатура попередньо має бути узгоджена “сім’єю” та іншими представниками тіньової верхівки. На позачергових виборах Президента, які повинні відбутися через три місяці після відставки, “спадкоємця”, як вони розраховують, буде “безболісно” проведено на цю посаду зусиллями кланових груп. (Див. про це Аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів”.) Успішність імовірної операції “Спадкоємець” визначатимуть, на наш погляд, два фактори.
По-перше, якщо Л. Кучма піде з посади Президента до кінця 2001 р., то президентські вибори відбудуться в першій половині 2002 р., тобто майже одночасно з виборами до Верховної Ради. Це надзвичайно вигідно для бізнесово-політичних угруповань, які належать до “сім’ї. Адже внаслідок такого збігу фінансові й організаційні ресурси більшості політичних сил будуть розпорошені між двома виборчими кампаніями (оскільки “розкрутка” кандидатів у депутати і у Президенти має різну специфіку). Тут доречно зауважити, що виборча кампанія до ВР буде вкрай ускладнена через ряд антидемократичних положень новоухваленого Закону України “Про вибори народних депутатів“.
Щоб максимізувати свою перевагу у виборчих перегонах, правлячий “клан-сім’я”, вочевидь, лобіюватиме рішення про призначення президентських і парламентських виборів на один день, виправдовуючи це необхідністю зменшення витрат на організацію виборів. Зрозуміло, що за одночасного проведення виборів Верховної Ради і Президента 31 березня 2002 р. шанси на перемогу в обох кампаніях матимуть тільки олігархічні партії і кандидати. Сьогодні лише вони здатні задіяти потужні фінансові ресурси і масовану інформаційно-пропагандистську підтримку підконтрольних їм ЗМІ. За таких умов імовірність обрання Президентом “виконуючого обов’язки” (ВО) є особливо високою.
По-друге, важливим є фактор зовнішньої підтримки кандидатури “спадкоємця”. Безумовно, азійсько-борейська та трансатлантична спільноти (точніше, їх найактивніші в Україні представники – Росія і США) істотно впливатимуть на передвиборну політичну ситуацію в нашій країні. Вони, вочевидь, рекомендуватимуть на президентську посаду найзручнішу для них кандидатуру і всіляко сприятимуть її перемозі: здійснюватимуть інформаційно-пропагандистську допомогу, цілеспрямовані політичні дії на підтримку свого кандидата та ін. Зрозуміло, що особливий вплив ці дії справлятимуть саме на “виконуючого обов’язки”, відповідального за стабільність соціально-економічної та політичної ситуації в країні. Відтак досить імовірним є долучення провідних іноземних держав до процесу відставки Кучми й узгодження кандидатури “спадкоємця”.
Імовірні кандидати у "спадкоємці"
Політики, що так чи інакше претендують на роль “спадкоємця”, нині змушені доводити свої переваги одразу декільком сторонам: Президенту і “сім’ї”, керівникам різних політичних угруповань та зарубіжних країн. Зрозуміло, що найочевиднішим і найперспективнішим “виконуючим обов’язки” є нинішній прем’єр-міністр України А. Кінах. Однак, його не варто вважати єдиним кандидатом у “спадкоємці”. До реальних кандидатів, на нашу думку, сьогодні можна віднести також М. Азарова, Є. Марчука, В. Медведчука, О. Омельченка, С. Тигипка, В. Литвина, В. Ющенка. Серед названих осіб останнім часом набирає політичної ваги В. Литвин, який сьогодні відіграє роль фаворита Л. Кучми.
Велику роль у виборі “спадкоємця”, безумовно, відіграватимуть особисті якості претендентів. Проте не менше значущим чинником є, як уже зазначалося, їх геополітична орієнтація. На наш погляд, усі названі вище діячі (окрім Віктора Ющенка), із набуттям статусу “спадкоємця”, орієнтуватимуться на азійсько-борейські цінності, як-от: авторитарний політичний режим, обмеження прав і свобод громадян, державний диктат в економіці, “євразійська” інтеграція. (Зрозуміло, що в такому разі Україну буде значно легше підпорядкувати Кремлю.)
До подібного висновку нас спонукав аналіз наступних фактів. По-перше, у минулому майже всі ці політики належали до радянсько-комуністичної номенклатури (С. Тигипко – комсомольський лідер, М. Азаров і О. Омельченко – керівники привілейованих державних установ і підприємств, В. Медведчук – адвокат із спецдопуском КДБ, В. Литвин - помічник секретаря ЦК КПУ тощо), що не могло не вплинути на їх морально-політичну позицію. По-друге, уже після здобуття Україною незалежності більшість осіб із наведеного вище списку встановили тісні зв’язки з російськими бізнесово-політичними угрупованнями. Зокрема, деякі експерти вважають, що клани, до яких мас-медіа відносять С. Тигипка (т.зв. “група Пінчука - Деркача”) та М. Азарова (“Індустріальний Союз Донбасу”), лобіюють російські інтереси в процесі приватизації стратегічних підприємств України. Таким чином, визначення азійсько-борейського “фаворита-спадкоємця” зводитиметься лише до вибору між можливостями та морально-діловими якостями кандидатів.
Єдиним провідником трансатлантичних цінностей серед названих нами претендентів є В. Ющенко, який продемонстрував непогану здатність захищати європейські та американські бізнесові інтереси в Україні. Як стверджують аналітики, Прем’єр-міністр Ющенко доклав чимало зусиль, аби західні інвестори нарівні з російськими взяли участь у приватизації українських енергорозподільчих компаній. Однак, попри це, за своїми особистими рисами та організаційно-кадровими можливостями В. Ющенко, на нашу думку, не здатен бути Президентом України. Це, вочевидь, усвідомлюють і лідери трансатлантичного світу, але наразі не можуть визначити зручну для себе кандидатуру “спадкоємця” і розпочати її підтримку. Відтак припускаємо, що дострокова відставка Л. Кучми для Заходу поки що є небажаною.
Варіанти подальших дій Л. Кучми
Отже, сьогодні провідники трансатлантичної спільноти докладатимуть зусиль для підтримки діючого Президента, натомість Москва сприятиме просуненню власного “фаворита” (на певному етапі, можливо, кільком “фаворитам”). За цієї ситуації особливо важливого значення набуває позиція власне Леоніда Кучми. Його політичне становище, як зазначалося вище, є достатньою мірою безвихідним, оскільки він вичерпав майже всі публічні й тіньові резерви своєї влади. Водночас, за підтримки Заходу можна дещо збалансувати внутрішньополітичні загрози Президенту.
У сучасних умовах ми вважаємо вірогідними два основні варіанти подальших дій Л. Кучми, а саме:
1. Він найближчим часом погоджується на відставку (наприклад “за станом здоров’я”) і призначення чинного Прем’єр-міністра (за Конституцією) виконуючим обов’язки президента. Такий варіант можливий лише тоді, коли Кучма і його “сім’я” отримують від обраного ним “спадкоємця” та груп, що лобіюватимуть цю кандидатуру, гарантії особистої недоторканності (у т.ч. формальні, наприклад - ухвалення спеціального закону про правовий імунітет президента) і, що найважливіше, захисту своїх економічних та політичних інтересів після відставки;
2. Президент не погоджується на відставку, посилює свій вплив на політичну систему і водночас шукає інші способи забезпечити власну недоторканність та захист інтересів “сім’ї” після президентських виборів у 2004 р.
Здійсненність першого з наведених варіантів, на нашу думку, не є безумовною. Щоб погодитися на нього, Л. Кучма повинен цілковито довіряти майбутньому спадкоємцю, упевнитися, що гарантії та обіцянки з його боку будуть виконані. А для цього, зокрема, в Україні повинні бути максимально збережені існуюча система влади та розподіл сфер впливу у бізнесі на користь найближчого оточення Президента. Але такий розвиток подій є невигідним для більшості бізнесово-політичних угруповань. Тому непохитність становища “сім’ї” фактично вимагає встановлення після виборів авторитарного політичного й економічного режиму. Отже, обраний Кучмою претендент на “виконуючого обов’язки”, окрім іншого, повинен бути: а) відданим Президенту і його “сім’ї”; б) здатним до рішучих, подекуди антидемократичних кроків для захисту їх інтересів після обрання на посаду. На наш погляд, Л. Кучма сьогодні ще не визначив серед потенційних “спадкоємців” такої фігури, не впевнений він і в особі нинішнього Прем’єр-міністра України п. Кінаха. Ще песимістичніше, вочевидь, налаштоване “сімейне оточення” Президента, яке не вірить обіцянкам жодного претендента.
Крім того, враховуючи владолюбство Кучми, добровільне усунення від посади Глави держави буде для нього важким випробуванням. Цей крок означатиме, що Президент так чи інакше визнає висунені проти нього громадськістю звинувачення в неспроможності керувати державою, корупції, причетності до вбивства Г. Гонгадзе, колабораціонізмі і т. ін. Тому припускаємо, що Кучма і “сім’я” навряд чи погодяться на передання влади “спадкоємцю”.
Таким чином, високою є імовірність того, що Л. Кучма дотримуватиметься другого варіанту поведінки, тобто відмовиться піти у відставку. Зрозуміло, що це викличе незадоволення більшості кланово-олігархічних груп України і Москви, зростання опору політичної еліти діям Президента. Відтак послабиться контроль Л. Кучми над парламентом, відбудеться зміна позиції кланових засобів масової інформації. Але найважливішим наслідком рішення Президента залишитися на посаді буде відсутність гарантій його захищеності після закінчення повноважень у 2004 р. Тоді Л. Кучма стане не потрібний тим силам, що нині його підтримують, а президентська “сім’я” перетвориться на один із багатьох кланів, до того ж позбавлений потужного політичного опертя. За такої ситуації для отримання необхідних гарантій Президент мусить ужити певних заходів для посилення свого впливу на всі владні структури і суспільство загалом.
Найрадикальнішим серед таких заходів, на нашу думку, може бути зрив виборів до Верховної Ради 31 березня 2002 р. Адже зрозуміло, що вони стануть вирішальним моментом підготовки до наступних президентських виборів, їх генеральною репетицією. Розподіл депутатських місць у Верховній Раді нового скликання значною мірою сформує стратегічну диспозицію політичних сил, необхідну для перемоги того чи іншого кандидата у Президенти, оскільки його має підтримати більшість (або принаймні велика фракція) у ВРУ.
Дієвий спосіб зриву виборів 2002 р. – це оголошення їх (уже після оприлюднення офіційних результатів) такими, що не відбулися. Правовою підставою для цього може слугувати звернення до Конституційного суду України про визнання неконституційним нещодавно ухваленого Закону “Про вибори народних депутатів України”. (УНКП попереджала громадськість про таку небезпеку в Заяві “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.) У разі оголошення виборів нечинними фактично відбудеться легальний державний переворот, наслідками якого стануть:
набуття Л. Кучмою майже необмежених повноважень, оскільки нелегітимними стануть і обраний новий склад ВР, і повноваження старого депутатського складу, і нові вибори до Верховної Ради України;
погіршення становища основних майбутніх кандидатів у Президенти та політично-фінансових угруповань, що їх підтримують, оскільки вони витратять на вибори до ВР значні ресурси і зусилля, не отримавши натомість необхідної депутатської підтримки.
У разі втілення в життя Президентом подібного сценарію зриву парламентських виборів-2002 олігархічні групи, політичні сили і українське суспільство загалом опиняться в повній залежності від Л. Кучми. Відтак він зможе фактично в “ручному режимі” сформувати майбутню політичну систему держави. Отоді Президент матиме можливість обрати собі “спадкоємця” в набагато зручніших умовах, ніж у варіанті з відставкою, отримавши від наступника справді надійні гарантії та обіцянки.
Основні сили, задіяні в боротьбі за “спадкоємця”
На наш погляд, відтепер усі важливі події наступних трьох років, а надто – періоду до виборів Верховної Ради 2002 р., необхідно розглядати саме під кутом зору боротьби довкола передання влади Президентом Кучмою. Основними силами, задіяними в цій боротьбі (окрім самого Президента) є:
керівники та впливові фінансово-політичні групи Російської Федерації;
українські претенденти у “спадкоємці” (особи, названі вище в цьому матеріалі), а також бізнесово-політичні угруповання, що зробили ставку на одного з них ;
провідники трансатлантичної спільноти (насамперед США);
“сім’я” (найближче оточення) Л. Кучми.
Як було показано вище, дві з названих сил (представники трансатлантичної моделі та президентська “сім’я”) зацікавлені у збереженні діючого Президента на посаді до кінця його повноважень. Інші сили – Москва та потенційні “спадкоємці” - прагнуть схилити Кучму до відставки, оскільки лише таким чином можуть бути забезпечені їх життєво важливі інтереси в Україні.
Дії Заходу в цій ситуації виявляються насамперед у обережній підтримці Президента та його ініціатив щодо європейської інтеграції України. Саме так, на нашу думку, слід розглядати останні візити Л. Кучми до Польщі, а також кілька доброзичливих кроків американського керівництва щодо України. Зокрема, Президент Дж. Буш заявив про можливість зняття обмежень на експорт українських товарів до США, у т.ч. скасування американським Конгресом поправки Джексона - Веніка, запровадженої ще за часів СРСР (у 1974 р.). Сполучені Штати також погодилися не застосовувати економічні санкції проти українських фірм, що працюють на американському ринку. У цьому ж руслі слід розглядати неофіційну інформацію, яка нещодавно з’явилася у ЗМІ, про можливість кримінального переслідування Ю. Тимошенко (активного політичного противника Кучми) за справою, порушеною у США проти П. Лазаренка. Зрозуміло, що такі рішення Заходу стосовно України посилюють авторитет Кучми серед бізнесових кіл. Водночас варто зауважити, що трансатлантична спільнота наразі програє боротьбу за вплив на вітчизняну політичну еліту: її представники діють в Україні недостатньо агресивно (порівняно з Росією), спираються на досить вузьку соціальну та економічну базу.
Росія здійснює комплексну політичну, економічну, фінансову та інформаційну експансію в Україну, об’єктивним наслідком якої є залежність від російського бізнесу більшості місцевих олігархічних угруповань. Тому, на думку спостерігачів, провідні клани в Україні змагаються між собою не стільки за владу, скільки за статус домінуючого, “ексклюзивного” лобіста інтересів Москви в Україні. (Згадаймо, наприклад, ініціативу В. Медведчука про “нову російську політику України” або ідею А. Деркача “рухатися до Європи разом із Росією”.) Зрозуміло, що завдяки створеному в Україні проросійському середовищу, Москві значно легше впливати як на потенційних “спадкоємців”, так і на самого Президента Кучму. Дієвими інструментами такого впливу є також: московські ЗМІ (у т.ч. розташовані в Україні) та створений нещодавно в Києві Російський медіа-центр; надто активна позиція Посла РФ В. Черномирдіна, який відверто втручається в політичне життя України; діяльність антиукраїнських організацій на кшталт “Русского движения Украины”; Чорноморський флот Російської Федерації, базований у Криму.
Основним методом російського тиску є ворожі щодо України дії і заяви, наслідки яких згодом пом’якшуються Москвою з тією чи іншою метою. Конкретним утіленням такої стратегії, на нашу думку, є дії Росії щодо збиття 4 жовтня 2001 р. літака Ту-154 над Чорним морем. Спочатку російська пропаганда розгорнула критику Л. Кучми (який до того ж зробив неадекватні заяви з цього приводу) і загалом нашої держави, закликаючи до санкцій проти України. Але після призначення відповідальним за розслідування катастрофи секретаря РНБО Є. Марчука (одного з імовірних претендентів на ВО) офіційний Кремль зайняв несподівано дружню стосовно України позицію, усіляко підкреслюючи особисту роль секретаря РНБО у вирішенні проблеми. До аналогічних дій, хоч і не таких масштабних, Москва вдається і на підтримку Прем’єр-міністра А. Кінаха, який за шість місяців свого прем’єрства був у Москві шість разів.
Загалом слід зазначити, що активність Росії у вирішенні проблеми передання Кучмою влади, як на наш погляд, наразі ще не досягла максимальної сили (як за інтенсивністю пропагандистського впливу, так і за розмахом окремих політичних акцій). Це, вочевидь, пояснюється тим, що Москва досі остаточно не визначила свого “фаворита” серед потенційних “спадкоємців”.
Претенденти на роль "виконуючого обов’язки" та кланові угруповання, що їх підтримують, нині суперничають між собою за довіру Президента і його найближчого оточення, а також сприяння/ нейтралітет Заходу і Росії. Про це свідчать, зокрема, публічні висловлювання потенційних “спадкоємців” (наприклад, А. Кінах та В. Медведчук після катастрофи Ту-154 першими визнали відповідальність України за цей інцидент, звертаючи на себе увагу російської еліти). Крім того, претенденти намагаються мобілізувати на свою підтримку якомога потужніші організаційні, інформаційно-пропагандистські, фінансові ресурси, і тим самим усіляко послабити конкурентів. З цією метою бізнесово-політичні групи створили кілька нових газет і телеканалів (наприклад, “НТВ-Україна”), інтернет-видань і, врешті, Російський медіа-центр в Україні.
Боротьба претендентів виявляється й у більш небезпечних формах. Приміром, у листопаді 2001 р. загинули водій і охоронець Голови Верховної Ради Івана Плюща, який є політичним союзником В. Ющенка (одного з потенційних ВО). Відставку міністра оборони України О. Кузьмука (унаслідок збиття російського літака) також можна вважати ударом по Ющенку, якого об’єднують з Кузьмуком спільна робота в уряді і схожі політичні орієнтири. Натомість убивство заступника Голови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку Олексія Ромашка деякі спостерігачі пов’язують із наступом на позиції Є. Марчука, який нібито мав спільні бізнесові інтереси із загиблим. Висловлюються також думки, що вбивство кримінального авторитета “Черепа” 8 грудня 2001 р. стало однією з причин відставки В. Медведчука з посади першого заступника Голови ВРУ, яка сталася 13 грудня 2001 р.
У цілому діяльність потенційних “спадкоємців” і олігархічних груп є вкрай небезпечною для України. По-перше, вони, “торгуючись” із Президентом, під його тиском вдаються до різноманітних антидержавних кроків (на кшталт ухвалення ВРУ неконституційних Закону України про вибори народних депутатів та у другому читанні - Податкового кодексу). По-друге, боротьба між претендентами спричиняє дестабілізацію політичної ситуації, “війну компроматів”, перерозподіл власності та інші деструктивні явища.
Президентська “сім’я” намагається гарантовано захистити свої інтереси й уникнути перерозподілу власності та впливу після виборів. Тому вона не може довіряти жодному з потенційних “спадкоємців”, кінцевою метою яких після обрання нового Президента України власне і є такий перерозподіл. Відтак Кучма і “сім’я”, на нашу думку, готові до будь-яких кроків, у т.ч. й антиконституційних, задля збереження нинішнього статус-кво. Ми не виключаємо, що “сім’я” схиляє Президента до узурпації влади і конфронтації з усіма кланово-політичними групами України. Кожного разу завданням-мінімум президентського оточення є недопущення операції “Спадкоємець”.
Леонід Кучма уважно слідкує за дотриманням балансу сил між можливими кандидатами у “спадкоємці”, підтримуючи чи послаблюючи того чи іншого. У цьому ключі, нам думається, варто розглядати, наприклад, нещодавню поїздку В. Ющенка до США із певними дорученнями від Президента, які зазвичай виконують лише державні службовці. Відтак цей візит перетворився на своєрідні “оглядини” Ющенка, “презентацію” його можливостей, у т.ч. і як “спадкоємця”. (Але знову зазначимо, що В. Ющенко навряд чи є реальним кандидатом у ВО як для Заходу, так і для самого Л. Кучми.) У серці трансатлантичного світу побував і А. Кінах, якого також "дивилися" на роль "спадкоємця". У цьому контексті слід розглядати і призначення Голови Адміністрації Президента В. Литвина на “посаду” лідера виборчого політичного блоку “За єдину Україну” та усунення В. Медведчука з посади заступника Голови ВРУ.
Загалом логічно припустити, що Президент Л. Кучма обере максимально самостійну лінію поведінки, позбавлену значної залежності від будь-якої сили. Він, безумовно, широко використовуватиме свою звичну тактику гри на суперечностях між його партнерами. Це стосується, на нашу думку, як внутрішніх сил (претендентів на “спадкоємця”), так і зовнішніх чинників – представників трансатлантичної та азійсько-борейської цивілізацій. Аналізуючи лінію поведінки Л. Кучми, завжди потрібно брати до уваги його картярську вдачу та схильність до блефування та пересмикування.
Висновки
Отже, сьогодні неможливо визначити достеменно, до якого з двох вищенаведених сценаріїв своїх дій вдасться Президент. Однак очевидним є те, що подальше перебування Л. Кучми при владі за будь-якого варіанту розгортання подій призведе до загострення соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. По-перше, чинний Президент, як уже зазначалося, не здатний керувати країною в нових умовах, забезпечувати стабільність, безпеку і захист прав українських громадян. По-друге, політична ситуація, що склалася в Україні, об’єктивно штовхає “гаранта” до небезпечних політичних авантюр. Адже як і згода Кучми на передання влади “спадкоємцю”, так і відмова від цього сценарію вимагатимуть від Глави держави ущемлення демократичних механізмів влади і політичних свобод. А це своєю чергою, спричинить подальшу дестабілізацію соціально-економічного середовища та збільшення залежності України від зовнішніх сил.
А кінцевим, і найбільш небезпечним для України наслідком окресленого нами перебігу подій може стати встановлення суцільного контролю над Україною з боку Росії, яка готова до подібних змін у нашій країні краще за Європу і США (їх сили нині зосереджені на “війні з тероризмом”). Таким чином, підтримуючи і далі Л. Кучму, Захід сам сприяє своїй поразці у геополітичній боротьбі за Україну і становленню в центрі Європи диктаторського режиму неоколоніального типу.
* Цугцванг - це певна ситуація у шаховій партії, коли необхідно зробити черговий хід, що невмолимо призводить до погіршення позиції, поразки.
Відповіді
2001.12.26 | Адвокат ...
Ох, йому би здохнути у ніч перед Різдвом...
Такий висновок стосовно Ку-чма спадає на думку, як прочитаєш отого трактату. Як іздохне Ку-чмо, раптом та зненацька,-- то усим, а йому -- першому, стане значно легше. Може, воно й так. Може, Бог, як він беріг би Україну попри бажання її населення, взяв би до себе отого свого раба . Але не взяв, і, здається, скоро не візьме...Тож, не здохне Ку-чмо сам по собі, зненацька, не зробмить він Україні такого подарунка. А так би хтілося... І сподіватися на добру його ласку,-- марна праця. Вивільнення з ярма, що його отримала Україна наприкінці минулого сторічча, буває раз на триста років. Навряд чи, якщо сподіватиметься лише на диво Господне, Україна дочекає наступного тараншу шари.
2001.12.26 | Максим’як
Re: Найкраще йому підійшла би роль бульби, яка зогниває,
Але з того гною неминуче нове проростає. Просто, з бульбою все ясно, їй потрібно тільки півтора місяця, а скільки ще треба Кучмі?До речі Соскін є головою Української Національної Консервативної партії, девіз якої Бог, Україна, нація.
Планував приєднатися до Ющенка, а може вже приєднався, в блоку Ржавського, або напряму.
2001.12.26 | Рoман ShaRP
Соскін є відомою політичною проституткою та саморекламістом (-)
2001.12.26 | IApple
Краще б вказали де "проститутка" дала маху (-)
2001.12.27 | Рoман ShaRP
Спробував, але у будь-якому разі ...
якщо я скажу, що весна починається в березні, що сніг буде танути при вище нуля ...я теж ніде маху дати не повинен.
Але то ще не привід мене публікувати та передруковувати та робити з мене аналітика.
Нащо допомагати саморекламі політичного маргінала?
(вперше чую за Соскіна за 7 місяців перебування на Майдані -- кому та нащо він здався? ) .
2001.12.27 | IApple
Отже якщо ShaRP когось обізве...
"проституткою", "маргіналом" чи ще чимось подібним, слід розуміти цю його оцінку як визнання, що сказане (написане) вищезгаданим "саморекламатором" насправді не має ніякої свіжої, нової ідеї, а вже давно всім зрозуміла реальність, банальність, яка не потребує вже обговорення і вірне так само, як і те>, що весна починається в березні, що сніг буде танути при вище нуля ...
2001.12.27 | Рoман ShaRP
Re: На жаль, і я тут не сильно оригінальний ...
"Проститутка" обізвав його мій товариш, коли той "полум*яно" виступав на мітингу 9 березня, додавши, що той не так давно присягав владі. Я й сам пам*ятаю щось подібне, от тільки, на жаль, не можу витягнути (забув, куди поклав) зараз одне з небагатьох джерел про Соскіна -- його інтерв*ю газеті "Національна фортеця", чи щось таке , де він же є і головним редактором.Як ви гадаєте, головний редактор має публікувати інтерв*ю з собою на обкладинці власної газети?
Для цього є редакторська колонка, а можна і просто написати статтю, але от такий спосіб заявити про себе я тоді побачив вперше!
Та хто він такий?! Дрібний голова дрібної партії, що добре, якщо раз на рік виступа з якимись банальними заявами заради самореклами, тобто займається СЛОВОБЛУДСТВОМ.
Заявами всьо і обмежується.
Зара він усього-навсього пробує моститися під Ющенка.
Чи хтось там побачив щось більше?
2001.12.27 | Михайло Свистович
Re: На жаль, і я тут не сильно оригінальний ...
Рoман ShaRP писав(ла):> "Проститутка" обізвав його мій товариш, коли той "полум*яно" виступав на мітингу 9 березня, додавши, що той не так давно присягав владі.
Він і пізніше присягав владі. Після вбивства Александрова.
2001.12.27 | Максим’як
Re: Cпеціально привів його погляди додатково,
які він мав рік тому, бо очікував на подібну реакцію. Мої думки про нього залишилися незмінними. Він є кваліфікованим аналітиком, з оригінальним поглядом і зовсім не рахується з "аторитетами" чи Кучмою.Він має концепцію поглядів.
2001.12.27 | Рoман ShaRP
То Ви , краще, скажіть, ДЕ ВІН СКАЗАВ ЩОСЬ НОВЕ?
Нинішнє міжнародне становище України характеризується насамперед тим, що за неї точиться геополітична боротьба між азійсько-борейською та трансатлантичною цивілізаціями. З одного боку,азійсько-борейська цивілізація (ядром якої є Росія)
-- не чув про таку. Я розумію, про що він, але в даному разі він породив "урода" без потреби -- тому що хто ще крім Росії там в тій "цивілізації" є?
прагне поглинути Україну, щоб активізувати свою участь у глобальних економічних процесах, оскільки територією нашої країни пролягають ключові транспортні коридори Європи.
-- гм ... в даному разі я б не сказав, що без тих коридорів обійтися не можна за коридори та канали йде постійна боротьба, мені здається, що коридори більш потрібні Росії, а не Європі (яка намагається їх активно перекривати, принаймні, в усьому, що не стосується сировини).
До того ж ми маємо якісні земельні, людські і, головне, ментально-духовні ресурси (останні, до речі, майже цілком відсутні в Росії).
-- шовінізм не привічаю. Най би шукав билинку в оці своєму. Взагалі, це характерний соскінський та не тільки типово-псевдопатріотичний маразм.
Без володарювання над Україною Росія може втратити статус європейської країни, істотно відстати у соціально-економічному розвитку від трансатлантичної цивілізації.
-- див. вище. Росія, крім того, в Європі лише формально. Сказати по правді, їй завше намагалися затулити туди двері -- але то ще не факт, що вона їх отримає через Україну. З іншого боку, Буш буде розмовляти з Путіним абсолютно незалежно від "Української карти". В даному разі, мені здається, він радикально перебільшує.
З іншого боку, країни трансатлантичної цивілізації (лідером якої є Сполучені Штати Америки) усіляко намагаються натиснути на Україну, щоб вона активніше впроваджувала задекларований європейський вибір, аби, зрештою, використовувати її як бар’єр, санітарний кордон між просторами двох цивілізацій.
-- ідіот продовжує плутати то, чого плутати не слід. Досить відомим є факт бар*єру поміж Європою та Америкою, тобто якщо завтра прилетять янголи, всьо тут приберуть, як належне та Україна потрапить до Європи -- Штатам від того легше не стане. Слід розрізняти Європейський та проАмериканський вибір, а він того не робить. А от Європі кордон правда потрібен -- проте, мені так здається, Європа не в захваті від нашої влади, тому кордон будуватимуть і для нас так само.
Слід зазначити, що потреба в такому "заслоні" різко зросла в контексті останнього загострення цивілізаційних суперечностей, виявом яких стали теракти у США 11 вересня. (Про геополітичну зумовленість нападу на Сполучені Штати див. аналітичний матеріал ІТС “Терористичні акти в США: спроба системного аналізу” від 2 жовтня 2001 р.) Організаторам терористичної операції, як відомо, вдалося спровокувати збройний конфлікт в Афганістані (який може перерости у міжрегіональну війну) і, що найголовніше, істотно зменшити зовнішньополітичну активність США у Центрально-Східній Європі. Відтак виникли нові, більш сприятливі умови для поглинання України азійсько-борейським світом.
Геополітична боротьба за нашу державу точиться як на об’єктивному, так і на суб’єктивному рівнях. На об’єктивному рівні ця боротьба полягає в масованому захопленні інформаційно-культурного простору України, економічній та фінансовій інтеграції українських виробників, споживачів та робочої сили до певного цивілізаційного середовища, а також у розвитку тих транспортних комунікацій, що пов’язують Україну з тією чи іншою цивілізацією. На суб’єктивному рівні геополітична боротьба означає цілеспрямований вплив на керівництво України (передусім – Президента) з метою схилити його до конкретних рішень геополітичного характеру: приєднання до військово-політичних блоків, торговельно-економічних союзів, зміни режиму кордонів тощо. Причому формування геополітичної орієнтації керівництва України має вирішальне значення, оскільки українське суспільство сьогодні позбавлене реального впливу на вироблення зовнішньої і внутрішньої політики держави.
-- ну тут він типу "на коні"
Фахівці не сумніваються в тому, що найближчим часом відбудеться корекція зовнішньополітичного курсу України як важливого чинника подальших геополітичних змін у Європі.
-- Це чого він ляпнув? Поясніть мені, як Україна може на щось у Європі впливати -- бажано з прикладами... хіба що наша ППО знову постарається чи папік якийсь новий маразм підпише -- але то вплине на подальшу розбудову вищезгаданого кордону, та й годі .
Необхідність корекції зумовлена наростанням нестабільності зовнішньополітичної ситуації у світі, що спонукає Президента України (хто б ним не був) до цивілізаційного вибору. Вирішальним фактором такого вибору буде світоглядно-політична позиція Глави держави, а також його особиста сприйнятливість до того чи іншого геополітичного та геоекономічного впливу. Інтереси як азійсько-борейської, так і трансатлантичної спільнот вимагають, щоб лідер Української держави був відданим прихильником тієї чи іншої культури, агентом впливу однієї з цивілізацій.
-- м-да ... дядечка ніколи не вчили, що біполярна модель не є вичерпною стосовно світу, а частіше всього, невірно його відобража ... (довідка: системний аналіз біполярними моделями занадто не переймаєтся) .
Можна стверджувати, що нинішній Президент України Л. Кучма загалом орієнтований на азійсько-борейську соціокультурну модель, оскільки ментально та історично він належить до радянсько-комуністичної керівної еліти (достатньо пригадати, що Кучма двічі обирався членом ЦК КП України: у 1981 р. на XXVI з’їзді Компартії України та у 1986 р. на XXVII з’їзді Компартії України (див. “Сторінки історії Компартії України: питання і відповіді”. К., 1990).
-- У мене є цікавий сусід ... при радянській владі обіймав нормальну посаду , зараз на межі бідності (через так звану "максимальну пенсію"). Він стверджує, що його колеги кучму знали, і нічого хорошого про його діяльність сказати не може. Разом з тим страшно зневажає його за то саме -- номенклатурно-політичну проституцію. Тобто, партог взявся будувати щось протилежне тому, що колись проповідував. Та не дуже добре будує. І ще й грузить, що більшовики були погані, забуваючи, звідки виповз сам.
Водночас, стиль його політичної діяльності характеризується підступністю і схильністю до постійної зміни партнерів та умов гри. Зокрема, у зовнішній сфері ця особливість Кучми як державного діяча виявляється в політиці
-- "куди б піти, кому б продатися" -- ну хіба не б...ство? от презік таким і є.
але з другого боку , я не знаю цивілізації, якій такі, ПРАСТітє,УТКІ, потрібні.
“багатовекторності” (фактично - “двовекторності”) і безсистемних хитаннях від одних до інших зарубіжних партнерів. Тому для Росії, як провідника азійсько-борейської інтеграції, Кучма в стратегічному та тактичному плані є небажаним керівником України (хоча й набагато зручнішим, ніж попередній Президент Л. Кравчук). Росія зацікавлена замінити чинного Президента на більш “слухняного” діяча, який би до того ж більше контролював суспільне життя України (на кшталт білоруського диктатора О. Лукашенка). Причому ситуація вимагає геополітичного поглинання України найближчим часом, доки трансатлантична спільнота втягнута до конфлікту в Центральній Азії. Можливо, саме цим і пояснюється нинішня так звана зухвало активна експансія Росії в усі життєво важливі сфери розвитку українського суспільства.
-- ну і що аналітик нового сказав? На Майдані про то і раніше говорилося, от тільки не можуть дійти згоди, правда, що хоче Росія від України.
По-перше, політичний стиль Кучми (докладніше про цей йдеться, наприклад, в аналітичному матеріалі УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів” від 22 жовтня 2001 р.) не зрозумілий західним державним лідерам ще більше, ніж російським. По-друге, політична й економічна система, сформована в Україні за президентства Кучми, така сама еклектична й невиразна, як і стиль керівництва Леоніда Даниловича. Це істотно ускладнює інтеграцію України до трансатлантичного співтовариства, хоча, як не парадоксально, саме Кучма зробив серйозні політичні кроки на шляху до такої інтеграції, певним чином обмеживши можливості зовнішньополітичного зближення з Росією. Відтак Л. Кучма як лідер України є тактично прийнятним для Заходу, оскільки він наразі виступає бар’єром для поширення впливу азійсько-борейської цивілізації. По суті, наявність Кучми при владі дозволяє зберігати статус-кво, що склався між Заходом та Росією стосовно України. Водночас Захід дедалі гостріше відчуває проблему пошуку політичної особи, яка спроможна замінити Кучму і впровадити в Україні трансатлантичну модель розвитку.
-- див. вище.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
-- сумніваюся. Мені здається, що йде боротьба за парламент, раз, та за наступництво "в крісельці" два. Стосовно ж усунення -- маємо роковину та не маємо, перепрошую, великих подвижок "на фронті".
Необхідність та можливість відставки Л. Кучми Аналіз діяльності Президента України Л. Кучми протягом останнього часу схиляє нас до висновку, що вона є руйнівною для Української держави, і цей політик приречений на провал. Після переобрання Кучми на другий президентський термін політична ситуація в Україні чимдуж погіршується. Згортається демократія, посилюється державно-бюрократичний контроль над суспільством, утверджується влада кланово-олігархічних угруповань. Це спричинено не стільки об’єктивними несприятливими обставинами (внутрішніми і зовнішніми), скільки помилковими, непослідовними і безвідповідальними діями Президента та його оточення. Спробуймо аргументувати це твердження.
-- що тут такого, чого в нас немає, повторююся?
А от і "прогноз" з "рік тому":
- Президент не може не бачити хибності орієнтації на євразійську модель з тоталітарною формою правління. Ця модель прийнятна лише для кланових нуворішів і комуністів. А між тим, Л.Кучма виграв вибори, проголошуючи євроатлантичну орієнтацію розвитку України. Тож саме її і потрібно послідовно дотримуватися. Проте сьогодні ми бачимо здебільшого політичну еклектичність, невизначеність і суперечливість підходів. Для президента наступає момент істини: або - або...
А момент-бо так і не "наступив" (настав треба казати, взагалі-то). І ми бачимо, що "азиатська" орієнтація продовжується. Бєдний папік так ніц і не побачив -- хоча не міг не бачити.
По-перше, Л. Кучма зробив низку авантюрних політичних кроків, що істотно дестабілізували ситуацію, ущемили інтереси громадськості і всіх, без винятку, політичних сил. Це, зокрема:
? Оголошення референдуму “за народною ініціативою” 2000 р. та спроба паралізувати роботу Верховної Ради ХIV скликання (за допомогою пропрезидентських фракцій). Ці кроки означали не протидію окремим політичним силам, опозиційним до Кучми, а початок нищення українського парламентаризму як такого. Вони, як показав час, не зміцнили вплив Президента, а лише посилили спротив його політиці.
? Позиція та дії Президента стосовно уряду В. Ющенка, які вкотре продемонстрували політичну безпринципність Л. Кучми. Призначивши новий склад Кабінету Міністрів, Леонід Данилович майже одразу почав протидіяти його ініціативам, незважаючи на те, що уряд, яким керував Ющенко, фактично втілював у життя президентські передвиборні гасла. Глава держави паралізував роботу Кабінету Міністрів тільки-но його члени взялися за реальне реформування підприємств паливно-енергетичного комплексу, контрольованих “сім’єю”. Саме Президент, на нашу думку, згодом санкціонував кампанію з оголошення недовіри уряду В. Ющенка олігархічними фракціями Верховної Ради.
? Реакція Президента на “касетний скандал”, що засвідчила відсутність у нього позитивної політичної волі, а також неспроможність конструктивно та професійно керувати виконавчою владою. Адже спроби керівництва правоохоронних органів “прикрити” ймовірну причетність Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе були настільки незграбними й агресивними, що значно дискредитували і самого Президента, і загалом українську державу в очах громадськості та світового співтовариства. Наслідками таких помилкових непрофесійних дій стали тимчасова ізоляція України від Євросоюзу і США, призупинення іноземної фінансової допомоги та інші негативні явища.
? Політична гра Президента навколо ухвалення нового Закону “Про вибори народних депутатів”, яка може спричинити зрив виборів Верховної Ради 2002 р., порушення конституційних прав виборців і політичних партій. (Про це див. аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів” від 22 жовтня 2001 р. та Заяву УНКП “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.)
Названі вище та інші дії Л. Кучми призвели до загострення політичної кризи та створення конфліктної ситуації в українському суспільстві.
Хто має очі -- той і так всьо бачить.
По-друге, Президент не здійснює активної та послідовної політики, спрямованої на вирішення нагальних економічних і соціальних проблем. Радикальні економічні перетворення, розпочаті в 1996 р. із запровадженням національної валюти, здебільшого призупинені. Податкова й адміністративна реформи, про початок яких було оголошено ще під час першого терміну президентства Л. Кучми, значною мірою саботуються та пробуксовують. Більше того, через недолуге реформування податкової системи посилився чиновницький диктат в економіці. Чимало посадовців, призначених Президентом відповідальними за розвиток економічної сфери, завдали значної шкоди економіці Україні.
-- аналогічно.
По-третє, рішення Президента у зовнішньополітичній і військовій сферах, як на наш погляд, погіршили становище України, посилили її залежність від інших країн. Ідеться про угодовську і непослідовну позицію Кучми і його оточення у стосунках з іноземними державами та міжнародними організаціями. Зокрема, він:
? не завадив (а навпаки - сприяв) установленню контролю російських промислових груп над стратегічно важливими підприємствами України, укладенню угод про об’єднання енергосистем України і Росії, утворенню так званих “енергоостровів” та іншим російським ініціативам, що мають на меті обмежити економічний суверенітет України і зруйнувати вітчизняний ринок;
? недостатньо рішуче і послідовно виступав проти невигідного для України проекту побудови “обхідного” газопроводу Росія – Білорусь – Польща;
? не забезпечив дотримання інтересів України при укладенні угоди про закриття Чорнобильської АЕС;
? зайняв неприпустимо м’яку позицію щодо антиукраїнських дій Російської Федерації (торгівельних санкцій, саботування делімітації та демаркації україно-російського та україно-білоруського кордонів, провокацій з боку Чорноморського флоту РФ у Криму);
? фактично дискредитував Україну та її Збройні сили, виявивши невиразну позицію стосовно “ракетних” інцидентів 4 жовтня 2001 р. на Чорному морі (збиття російського літака Ту-154) та у Броварах;
? не зміг адекватно відреагувати на глибокі зміни зовнішньополітичної ситуації, викликані терористичними акціями у США і початком збройного конфлікту в Афганістані.
ТАК ДЕ ТА ЩО ВІН НОВОГО СКАЗАВ?
Отже, можна констатувати, що Л. Кучма не виконав своїх передвиборних зобов’язань щодо налагодження рівноправних взаємовигідних стосунків із усіма суб’єктами міжнародних відносин, посилення євроатлантичної інтеграції, здійснення військової реформи тощо. Кроки Президента і його команди в цих сферах, як можна помітити, критикуються багатьма фахівцями та аналітиками, зокрема й тими, що працюють у державних структурах.
Сам сказав -- тобто, виходить, що він просто позбирав усе докупи.
Узагальнюючи вищевикладене, доходимо висновку, що Леонід Кучма виявився нездатним до лідерства в новій зовнішній і внутрішній ситуації, які характеризуються зростанням конкуренції та збільшенням конфліктності відносин, вичерпав себе як керівник країни. На нашу думку, дії Президента довели Україну та її народ до жахливого стану, і цей факт досить чітко усвідомлюється суспільством.
Опитування громадської думки констатують негативну динаміку довіри населення до Л. Кучми як Президента і політика. Так, за результатами щомісячних соціологічних досліджень, що проводять фірма “Социс” та Фонд “Демократичні ініціативи”, вимальовується така картина. За грудневими дослідженнями 2000 р., рівень довіри до Президента впродовж 2000 р. знизився до 13-14%, а рівень недовіри зріс до 45%. Наступні дослідження (січень - березень 2001 р.) зафіксували ще більше зменшення довіри до Президента (січень 2001 р. - 12%, березень 2001 р. - 10%) та збільшення рівня недовіри (січень 2001 р. - 46%, березень 2001 р. - 54%). Причому періоди його особливо стрімкого зниження припадають на моменти проголошення і проведення всеукраїнського референдуму та оприлюднення звинувачень у причетності Л. Кучми до вбивства Г. Гонгадзе. Таким чином, сьогодні рейтинг довіри до Президента наближається до найнижчого рівня, який був зафіксований у вересні - жовтні 1998 р.
А результати опитування думки киян (2,1 тис. респондентів), проведеного Інститутом трансформації суспільства 30 листопада - 1 грудня 2001 року, показали, що 43,5% мешканців м. Києва впевнені в тому, що Л. Кучма повинен до 31 грудня 2001 р. піти у відставку. За такого низького рівня довіри до Президента і тяжкого соціально-економічного становища населення можна очікувати активної суспільної протидії владному режиму.
Отже, геополітична боротьба за Україну найближчим часом має фактично трансформуватися в боротьбу або за збереження Л. Кучми на посаді Президента, або за його якнайшвидше усунення. У цих перегонах, поряд із зовнішніми, велику роль відіграватимуть внутрішньополітичні чинники. Далі розглянемо основні з них.
"Повторення -- мати навчання" , ги.
Чи потрібен “спадкоємець” кланово-фінансовим групам? Більшість політичних та бізнесових угруповань, що підтримують президентську “сім’ю”, уже розуміють, що перебування Кучми при владі до 2004 р. шкодить їх інтересам і загалом є
небезпечним для України в цілому. Сьогодні вони скеровують дії Глави держави у такому напрямі, щоб прискорити процес його дострокової відставки. Якщо це станеться, то виконувати обов’язки Президента, відповідно до ст. 112 Конституції України, стане Прем’єр-міністр (“спадкоємець”). Звичайно, його кандидатура попередньо має бути узгоджена “сім’єю” та іншими представниками тіньової верхівки. На позачергових виборах Президента, які повинні відбутися через три місяці після відставки, “спадкоємця”, як вони розраховують, буде “безболісно” проведено на цю посаду зусиллями кланових груп. (Див. про це Аналітичний матеріал УНКП “До політичної ситуації в Україні напередодні виборів”.) Успішність імовірної операції “Спадкоємець” визначатимуть, на наш погляд, два фактори.
По-перше, якщо Л. Кучма піде з посади Президента до кінця 2001 р., то президентські вибори відбудуться в першій половині 2002 р., тобто майже одночасно з виборами до Верховної Ради. Це надзвичайно вигідно для бізнесово-політичних угруповань, які належать до “сім’ї. Адже внаслідок такого збігу фінансові й організаційні ресурси більшості політичних сил будуть розпорошені між двома виборчими кампаніями (оскільки “розкрутка” кандидатів у депутати і у Президенти має різну специфіку). Тут доречно зауважити, що виборча кампанія до ВР буде вкрай ускладнена через ряд антидемократичних положень новоухваленого Закону України “Про вибори народних депутатів“.
Щоб максимізувати свою перевагу у виборчих перегонах, правлячий “клан-сім’я”, вочевидь, лобіюватиме рішення про призначення президентських і парламентських виборів на один день, виправдовуючи це необхідністю зменшення витрат на організацію виборів. Зрозуміло, що за одночасного проведення виборів Верховної Ради і Президента 31 березня 2002 р. шанси на перемогу в обох кампаніях матимуть тільки олігархічні партії і кандидати. Сьогодні лише вони здатні задіяти потужні фінансові ресурси і масовану інформаційно-пропагандистську підтримку підконтрольних їм ЗМІ. За таких умов імовірність обрання Президентом “виконуючого обов’язки” (ВО) є особливо високою.
Подаруночок був би непоганим -- але мені в то слабувато віриться .
По-друге, важливим є фактор зовнішньої підтримки кандидатури “спадкоємця”. Безумовно, азійсько-борейська та трансатлантична спільноти (точніше, їх найактивніші в Україні представники – Росія і США) істотно впливатимуть на передвиборну політичну ситуацію в нашій країні. Вони, вочевидь, рекомендуватимуть на президентську посаду найзручнішу для них кандидатуру і всіляко сприятимуть її перемозі: здійснюватимуть інформаційно-пропагандистську допомогу, цілеспрямовані політичні дії на підтримку свого кандидата та ін. Зрозуміло, що особливий вплив ці дії справлятимуть саме на “виконуючого обов’язки”, відповідального за стабільність соціально-економічної та політичної ситуації в країні. Відтак досить імовірним є долучення провідних іноземних держав до процесу відставки Кучми й узгодження кандидатури “спадкоємця”.
На мою думку, Соскін так і не довів необхідність НЕГАЙНОЇ відставки папіка. Росію кучмо поки "удавлєтваряєт", Америці просто не до того, Європа займається сама собою , і якщо і буде щось міняти тут -- напевне, то зміцнювати кордони. Вони б може й хотіли і владу тут поміняти, але навряд чи то визнано їх аналітиками перспективною справою.
Імовірні кандидати у "спадкоємці"
Політики, що так чи інакше претендують на роль “спадкоємця”, нині змушені доводити свої переваги одразу декільком сторонам: Президенту і “сім’ї”, керівникам різних політичних угруповань та зарубіжних країн. Зрозуміло, що найочевиднішим і найперспективнішим “виконуючим обов’язки” є нинішній прем’єр-міністр України А. Кінах. Однак, його не варто вважати єдиним кандидатом у “спадкоємці”. До реальних кандидатів, на нашу думку, сьогодні можна віднести також М. Азарова, Є. Марчука, В. Медведчука, О. Омельченка, С. Тигипка, В. Литвина, В. Ющенка. Серед названих осіб останнім часом набирає політичної ваги В. Литвин, який сьогодні відіграє роль фаворита Л. Кучми.
Велику роль у виборі “спадкоємця”, безумовно, відіграватимуть особисті якості претендентів. Проте не менше значущим чинником є, як уже зазначалося, їх геополітична орієнтація. На наш погляд, усі названі вище діячі (окрім Віктора Ющенка), із набуттям статусу “спадкоємця”, орієнтуватимуться на азійсько-борейські цінності, як-от: авторитарний політичний режим, обмеження прав і свобод громадян, державний диктат в економіці, “євразійська” інтеграція. (Зрозуміло, що в такому разі Україну буде значно легше підпорядкувати Кремлю.)
До подібного висновку нас спонукав аналіз наступних фактів. По-перше, у минулому майже всі ці політики належали до радянсько-комуністичної номенклатури (С. Тигипко – комсомольський лідер, М. Азаров і О. Омельченко – керівники привілейованих державних установ і підприємств, В. Медведчук – адвокат із спецдопуском КДБ, В. Литвин - помічник секретаря ЦК КПУ тощо), що не могло не вплинути на їх морально- політичну позицію. По-друге, уже після здобуття Україною незалежності більшість осіб із наведеного вище списку встановили тісні зв’язки з російськими бізнесово-політичними угрупованнями. Зокрема, деякі експерти вважають, що клани, до яких мас-медіа відносять С. Тигипка (т.зв. “група Пінчука - Деркача”) та М. Азарова (“Індустріальний Союз Донбасу”), лобіюють російські інтереси в процесі приватизації стратегічних підприємств України. Таким чином, визначення азійсько-борейського “фаворита-спадкоємця” зводитиметься лише до вибору між можливостями та морально-діловими якостями кандидатів.
Мороз та Юля "реальними" не згадані! Який СУПЕР!. То що, Марчук реальніший?
Єдиним провідником трансатлантичних цінностей серед названих нами претендентів є В. Ющенко, який продемонстрував непогану здатність захищати європейські та американські бізнесові інтереси в Україні. Як стверджують аналітики, Прем’єр-міністр Ющенко доклав чимало зусиль, аби західні інвестори нарівні з російськими взяли участь у приватизації українських енергорозподільчих компаній. Однак, попри це, за своїми особистими рисами та організаційно-кадровими можливостями В. Ющенко, на нашу думку, не здатен бути Президентом України. Це, вочевидь, усвідомлюють і лідери трансатлантичного світу, але наразі не можуть визначити зручну для себе кандидатуру “спадкоємця” і розпочати її підтримку. Відтак припускаємо, що дострокова відставка Л. Кучми для Заходу поки що є небажаною.
Нарешті, припустив .... А що зробив Захід для його відставки? Та не так то вже й багато. Аби хотіли - робили б більше.
Варіанти подальших дій Л. Кучми
Отже, сьогодні провідники трансатлантичної спільноти докладатимуть зусиль для підтримки діючого Президента, натомість Москва сприятиме просуненню власного “фаворита” (на певному етапі, можливо, кільком “фаворитам”). За цієї ситуації особливо важливого значення набуває позиція власне Леоніда Кучми. Його політичне становище, як зазначалося вище, є достатньою мірою безвихідним, оскільки він вичерпав майже всі публічні й тіньові резерви своєї влади. Водночас, за підтримки Заходу можна дещо збалансувати внутрішньополітичні загрози Президенту.
У сучасних умовах ми вважаємо вірогідними два основні варіанти подальших дій Л. Кучми, а саме:
1. Він найближчим часом погоджується на відставку (наприклад “за станом здоров’я”) і призначення чинного Прем’єр-міністра (за Конституцією) виконуючим обов’язки президента. Такий варіант можливий лише тоді, коли Кучма і його “сім’я” отримують від обраного ним “спадкоємця” та груп, що лобіюватимуть цю кандидатуру, гарантії особистої недоторканності (у т.ч. формальні, наприклад - ухвалення спеціального закону про правовий імунітет президента) і, що найважливіше, захисту своїх економічних та політичних інтересів після відставки;
"Російський варіант"-2, схема "без виборів". Що тут дивного?
2. Президент не погоджується на відставку, посилює свій вплив на політичну систему і водночас шукає інші способи забезпечити власну недоторканність та захист інтересів “сім’ї” після президентських виборів у 2004 р.
Здійсненність першого з наведених варіантів, на нашу думку, не є безумовною. Щоб погодитися на нього, Л. Кучма повинен цілковито довіряти майбутньому спадкоємцю, упевнитися, що гарантії та обіцянки з його боку будуть виконані. А для цього, зокрема, в Україні повинні бути максимально збережені існуюча система влади та розподіл сфер впливу у бізнесі на користь найближчого оточення Президента. Але такий розвиток подій є невигідним для більшості бізнесово-політичних угруповань. Тому непохитність становища “сім’ї” фактично вимагає встановлення після виборів авторитарного політичного й економічного режиму. Отже, обраний Кучмою претендент на “виконуючого обов’язки”, окрім іншого, повинен бути: а) відданим Президенту і його “сім’ї”; б) здатним до рішучих, подекуди антидемократичних кроків для захисту їх інтересів після обрання на посаду. На наш погляд, Л. Кучма сьогодні ще не визначив серед потенційних “спадкоємців” такої фігури, не впевнений він і в особі нинішнього Прем’єр-міністра України п. Кінаха. Ще песимістичніше, вочевидь, налаштоване “сімейне оточення” Президента, яке не вірить обіцянкам жодного претендента.
Крім того, враховуючи владолюбство Кучми, добровільне усунення від посади Глави держави буде для нього важким випробуванням. Цей крок означатиме, що Президент так чи інакше визнає висунені проти нього громадськістю звинувачення в неспроможності керувати державою, корупції, причетності до вбивства Г. Гонгадзе, колабораціонізмі і т. ін. Тому припускаємо, що Кучма і “сім’я” навряд чи погодяться на передання влади “спадкоємцю”.
Таким чином, високою є імовірність того, що Л. Кучма дотримуватиметься другого варіанту поведінки, тобто відмовиться піти у відставку. Зрозуміло, що це викличе незадоволення більшості кланово-олігархічних груп України і Москви, зростання опору політичної еліти діям Президента. Відтак послабиться контроль Л. Кучми над парламентом, відбудеться зміна позиції кланових засобів масової інформації. Але найважливішим наслідком рішення Президента залишитися на посаді буде відсутність гарантій його захищеності після закінчення повноважень у 2004 р. Тоді Л. Кучма стане не потрібний тим силам, що нині його підтримують, а президентська “сім’я” перетвориться на один із багатьох кланів, до того ж позбавлений потужного політичного опертя. За такої ситуації для отримання необхідних гарантій Президент мусить ужити певних заходів для посилення свого впливу на всі владні структури і суспільство загалом.
Найрадикальнішим серед таких заходів, на нашу думку, може бути зрив виборів до Верховної Ради 31 березня 2002 р. Адже зрозуміло, що вони стануть вирішальним моментом підготовки до наступних президентських виборів, їх генеральною репетицією. Розподіл депутатських місць у Верховній Раді нового скликання значною мірою сформує стратегічну диспозицію політичних сил, необхідну для перемоги того чи іншого кандидата у Президенти, оскільки його має підтримати більшість (або принаймні велика фракція) у ВРУ.
Дієвий спосіб зриву виборів 2002 р. – це оголошення їх (уже після оприлюднення офіційних результатів) такими, що не відбулися. Правовою підставою для цього може слугувати звернення до Конституційного суду України про визнання неконституційним нещодавно ухваленого Закону “Про вибори народних депутатів України”. (УНКП попереджала громадськість про таку небезпеку в Заяві “Про неконституційність нового виборчого закону” від 30 жовтня 2001 р.) У разі оголошення виборів нечинними фактично відбудеться легальний державний переворот, наслідками якого стануть:
? набуття Л. Кучмою майже необмежених повноважень, оскільки нелегітимними стануть і обраний новий склад ВР, і повноваження старого депутатського складу, і нові вибори до Верховної Ради України;
? погіршення становища основних майбутніх кандидатів у Президенти та політично-фінансових угруповань, що їх підтримують, оскільки вони витратять на вибори до ВР значні ресурси і зусилля, не отримавши натомість необхідної депутатської підтримки.
У разі втілення в життя Президентом подібного сценарію зриву парламентських виборів-2002 олігархічні групи, політичні сили і українське суспільство загалом опиняться в повній залежності від Л. Кучми. Відтак він зможе фактично в “ручному режимі” сформувати майбутню політичну систему держави. Отоді Президент матиме можливість обрати собі “спадкоємця” в набагато зручніших умовах, ніж у варіанті з відставкою, отримавши від наступника справді надійні гарантії та обіцянки.
Сценарій передбачає, що всьо у прєзіка йтиме гладенько. А от як воно буде насправді?
далі пропущу -- нічого нового.
****
Висновки
Отже, сьогодні неможливо визначити достеменно, до якого з двох вищенаведених сценаріїв своїх дій вдасться Президент. Однак очевидним є те, що подальше перебування Л. Кучми при владі за будь-якого варіанту розгортання подій призведе до загострення соціально-економічної та політичної ситуації в Україні. По-перше, чинний Президент, як уже зазначалося, не здатний керувати країною в нових умовах, забезпечувати стабільність, безпеку і захист прав українських громадян. По-друге, політична ситуація, що склалася в Україні, об’єктивно штовхає “гаранта” до небезпечних політичних авантюр. Адже як і згода Кучми на передання влади “спадкоємцю”, так і відмова від цього сценарію вимагатимуть від Глави держави ущемлення демократичних механізмів влади і політичних свобод. А це своєю чергою, спричинить подальшу дестабілізацію соціально- економічного середовища та збільшення залежності України від зовнішніх сил.
А кінцевим, і найбільш небезпечним для України наслідком окресленого нами перебігу подій може стати встановлення суцільного контролю над Україною з боку Росії, яка готова до подібних змін у нашій країні краще за Європу і США (їх сили нині зосереджені на “війні з тероризмом”). Таким чином, підтримуючи і далі Л. Кучму, Захід сам сприяє своїй поразці у геополітичній боротьбі за Україну і становленню в центрі Європи диктаторського режиму неоколоніального типу.
І знову таки про то всьо вже давно сказано -- ну, то що, де ж великий аналітик?
Дане "інтерв*ю" є просто ще одною спробою Соскіна розрекламувати себе , свій інститут , який неясно чим займається, та про який мало хто чув, та свою партію "аналогічного інституту" спрямування.
2001.12.27 | Скептик
Логіка ідіота!
"...країни трансатлантичної цивілізації (лідером якої є Сполучені Штати Америки) усіляко намагаються натиснути на Україну, щоб вона активніше впроваджувала задекларований європейський вибір, аби, зрештою, використовувати її як бар’єр, санітарний кордон між просторами двох цивілізацій."Чули Ви про таке? Виявляється, щоб бути "санітарним кордоном між просторами двох цивілізацій", Україні потрібно здійснити європейський вибір! Логіка ідіота!
2001.12.27 | Михайло Свистович
Re: Ви сильно помиляєтесь.
Мій колишній викладач Олег Ігоревич Соскін з працює на Кучму, виконуючи при цьому завдання розколу націонал-демократичного та опозиційного руху. Роман Шарп правий має працію як ніколи.