"Den'" pro golotu v Kyevi
02/09/2001 | Martyrosyan
Сумна повість про "країну добра",
або Як Україна відзначила ювілей Рональда Рейгана
--------------------------------------------------------------------------------
Костянтин РИЛЬОВ, «День»
--------------------------------------------------------------------------------
У вівторок Сполученi Штати і світова громадськість відзначали 90-річчя патріарха американської політики, двічі президента США Рональда Рейгана. При ньому холодна війна досягла свого апогею, при ньому ж (звичайно, з ініціативи Горбачова) вона пішла на спад. Його вислів, що Радянський Союз — імперія зла — став крилатим.
Усвідомивши власну непривабливість і керовані заповітами «консерватора консерваторів», бадьоро-ковбойного Рейгана ми радісно розвалили СРСР і ось уже майже десять років будуємо незалежну Україну. Весь цей час, з геологічною повільністю ми проводимо ринкові реформи. По суті, до 2001 року ми повинні були вже перекуватися з «імперії зла» — на «країну добра».
І вийшов я, якраз 6 лютого, в день народження 40-го президента Сполучених Штатів з метро на майдані Незалежності подивитися на результати нашої перековки.
Перше, що кидалося в очі, це паркан, що закриває вид на майдан Незалежності. Парканюга — будьте здорові! Високий — не перестрибнеш, і щільний — миша не прошмигне.
Спочатку він з’явився тільки в районі поваленої статуї Леніна, щоб відгородити майданчик для нового мегапам’ятника — Незалежності. Щоб, так би мовити, увічнити наші досягнення за останні десять років.
Але щось забагато території загороджено. Ледве не гектар. Територія наближається за розміром до стартового майданчика для ракет.
Однак і цього виявилося замало. Паркан перекинувся на Майдан і всі його фонтани взяв тугим кільцем. Між міліціонерами, що стережуть парканчик, висіли білі плакати, котрі оповіщали: «Шановні кияни та гості столиці! Просимо вибачити за тимчасові незручності, пов’язані з реконструкцією майдану».
Невже пам’ятник Незалежності буде такий величезний, що з одного боку Хрещатику перекинеться на другий? Може він буде у вигляді моста або гігантської арки? Яким саме він буде не ясно, оскільки в газетах спочатку активно обговорювали проекти (в основному, лаяли) або виступали проти нього як такого (поки нація не «дозріла»), але потім наступила тиша, і раптом — бац! Відразу його вже ставлять!
Але й споруджувати це Щось поки не поспішають. Як дотепно спитали журналісти НТВ вартових порядку: «Що ж це за будівництво, якщо у паркані практично немає воріт? А й ті, що є, — наглухо закриті».
Міліціонери у відповідь посміхнулися і по-українськи ввічливо промовчали.
Інша версія, що такі будмайданчики городили, щоб зігнати наметників, учасників акції «Україна без Кучми».
Обійшовши паркан, пішов я подивитися, де ж притулився тепер наметовий табiр страйкарів.
На розі Хрещатика і Городецького (колишньої Карла Маркса) починався табір. Біля виходу iз метро стояв портрет Георгія Гонгадзе з квітами. Внизу лежала листівка з його фотографією і написом: «Спасибі і пробач».
У таборі — суцільна мішанина iз комуністів та націоналістів. То бадьорий дядько у якомусь петлюрiвському кожусі та папасі, напівзірваним, «агітаторським» голосом кричав набір лозунгів проти «злочинного режиму», то в мікрофон говорив чоловік iз чітко поставленим голосом диктора радянського радіо: «Товариші, на хвилі радіо «Товариш»...
Багато знедолених літніх людей активно дискутували між собою. Дві старі вирішили за щось дати по шиї третій (якась незгода в позиціях, та й у третьої шуба була кращою). Її відтісняли від наметів.
Зовсім недавно стався напад якихось молодих людей у масках, які намагалися знести намети. Кажуть, десь чоловік двадцять п’ять.
За ними причепилася колона анархістів (iз них багато хто також у масках). У тих двадцяти п’яти підозрювали співробітників МВС.
Один чоловік середнього віку на ім’я В’ячеслав, обласний депутат з Ізмаїла (він і документи показав) з натхненням розповідав, що він сам два рази дав у пику «величезному мужику, який виривав намети. Напевно, старший у них». I зі здивуванням відзначив, що мужик реагував «не агресивно, він би мене взагалі міг убити, а тільки стягнув iз мене окуляри і розтоптав їх», — сказав В’ячеслав, показуючи на розбите скло своїх окулярів. «Завтра піду вставляти», — довірливо сказав він.
Агітатори у мікрофон доповідали про перемогу: «Цим, що втекли, ми скажемо: ви ж наші діти, дивіться в очі. Навіть під масками вони у вас є! Вам буде соромно! Ми відстояли свої намети і переконання... Так, а чия це шапка? — раптово перервався агітатор. — Якщо за нею ніхто не приходить, то напевно це шапка одного iз цих негідників, які намагалися нас зломити...»
Я підійшов ближче, агітатор крутив у руках звичайну шапку-вушанку, уважно роздивляючись її.
Раптово його голос потеплішав: «А може, це шапка наших борців! Може хтось у запалі бою втратив свою шапочку. Га, громадяни?! Або це все ж таки негідницька шапка?»
«Шапкове» питання, як «бути або не бути», так і залишилося невирішеним.
О четвертій на Хрещатик повернулися колони демонстрантів, що ходили з вимогами до Верховної Ради.
Величезний натовп заповнив площу, на якій iз таким натхненням Ігор Кондратюк проводить недільне «Караоке на майдані».
Зараз це «караоке» було особливо вражаючим. Але ніхто не співав. Навіть опудало Президента. Хоча у нього єдиного була гітара. Після численних революційних промов демонстранти його спалили.
Багато хто хотів роздивитися краще, проте їм заважали спини операторів. Телевізійники знімали видовище аутодафе на плівку (і західні, і наші).
Демонстранти натискали, колона міліціонерів насилу стримувала натиск натовпу, який зайняв вже половину проїзної частини Хрещатика.
Один мужик сказав мені: «Я приїхав з Одеської області. І я дуже радий, що взяв участь в цьому».
Я, чесно кажучи, не особливо розділяв його радість. Скоріше, було шкода натхненних старих, якщо для них це остання радiсть.
Поруч пройшли четверо бритоголових молодих людей. У одного з них у руках була метрова металева труба, обмотана ізострічкою.
У темряві хтось палив якісь листівки.
Пригадалася розповідь Маяковського. Він оптимістично передавав погромну обстановку революційного Пітера 1917-го року. Тільки одна деталь усе псувала. А саме: «Йшов я, — писав Володимир Володимирович, — раптом бачу Блока. Привіталися. Він мені говорить: «А у мене бібліотеку в маєтку спалили...» І сумно так подивився».
Революційного настрою цей факт Маяковському не зіпсував. Мовляв, подумаєш, яка це дрібниця на тлі світових катастроф. Але мені чомусь тільки зараз став зрозумілим настрій Олександра Олександровича.
У темряві на тротуарi біліли листівки. Бідно вдягнені мужики активно продовжували сперечатися між собою. Найбільш аргументовано і навіть дещо професіонально висловлювався ізмаїльський В’ячеслав (той самий, iз розбитим склом в окулярах)...
Раптово підійшли четверо міліціонерів (обличчя і зачіски у них нагадували хлопців iз трубою). Я не маю на увазі, що це були одні й ті самі. Ні. Це були інші. Але в чомусь дуже схожі.
Вони стали зривати намети. Обласний депутат збігав до них, домовився і повернувся назад.
Він сказав: «Завтра знову поставимо. Треба, щоб поставив депутат ВР. Тільки їм дозволено ставити намети у центрі міста...»
Четверо бритоголових міліціонерів продовжили екскурс по наметовому табору.
Мені довірливо продовжували розповідати страйкарі, як вони ночують у наметах вночі по чотири години. Позмінно.
«Коли ж буде наступна акція?» — запитав я. «11-го», — відповіли вони.
Я одразу знову уявив сотні виснажених облич, які чергового разу прийдуть сюди за порцією примарної надії.
І як добре збiглося, ще подумав я, що Рональд Рейган у свої 90 років страждає на хворобу Альцгеймера (не пам’ятає навіть, що був президентом) і не може оцінити, у який саме спосіб ми відзначили його день народження. А заодно помилуватися на результати ринкових реформ і демократії у нас за десять років, пропаганді принципів якої він віддав чимало сил.
ДО РЕЧІ
Ректор Національної академії внутрішніх справ України Ярослав Кондратьєв категорично заперечує причетність слухачів чи курсантів академії до нападу на наметове містечко акції «Україна без Кучми», вчиненого невідомими 6 лютого, повідомив УНІАН.
За словами Кондратьєва, у ці дні генерали, офіцери, курсанти і слухачі Національної академії внутрішніх справ України участі в охороні громадського порядку в Києві не брали і в жодних заходах не були задіяні. «Вивести людей за стіни академії я можу тільки за наказом», — пояснив ректор. У ці дні сили академії знаходилися в резерві, у розташуванні Національної академії внутрішніх справ, усі знаходились на своїх робочих місцях.
Разом із тим Я.КОНДРАТЬЄВ наголосив, що відповідно до законодавства і Конституції України особовий склад академії був готовий виконати команду керівництва, якби виникла небезпека масових безпорядків. Ректор наголосив, що всі, хто у формі, склали присягу на вірність українському народу — його захищати й оберігати.
Він також нагадав, що безпідставне звинувачення у скоєнні тяжкого злочину передбачає кримінальну відповідальність.
Кондратьєв вважає, що з’ясовувати, хто насправді брав участь в інциденті, мають відповідні структури — прокуратура, МВС, СБУ і журналісти.
або Як Україна відзначила ювілей Рональда Рейгана
--------------------------------------------------------------------------------
Костянтин РИЛЬОВ, «День»
--------------------------------------------------------------------------------
У вівторок Сполученi Штати і світова громадськість відзначали 90-річчя патріарха американської політики, двічі президента США Рональда Рейгана. При ньому холодна війна досягла свого апогею, при ньому ж (звичайно, з ініціативи Горбачова) вона пішла на спад. Його вислів, що Радянський Союз — імперія зла — став крилатим.
Усвідомивши власну непривабливість і керовані заповітами «консерватора консерваторів», бадьоро-ковбойного Рейгана ми радісно розвалили СРСР і ось уже майже десять років будуємо незалежну Україну. Весь цей час, з геологічною повільністю ми проводимо ринкові реформи. По суті, до 2001 року ми повинні були вже перекуватися з «імперії зла» — на «країну добра».
І вийшов я, якраз 6 лютого, в день народження 40-го президента Сполучених Штатів з метро на майдані Незалежності подивитися на результати нашої перековки.
Перше, що кидалося в очі, це паркан, що закриває вид на майдан Незалежності. Парканюга — будьте здорові! Високий — не перестрибнеш, і щільний — миша не прошмигне.
Спочатку він з’явився тільки в районі поваленої статуї Леніна, щоб відгородити майданчик для нового мегапам’ятника — Незалежності. Щоб, так би мовити, увічнити наші досягнення за останні десять років.
Але щось забагато території загороджено. Ледве не гектар. Територія наближається за розміром до стартового майданчика для ракет.
Однак і цього виявилося замало. Паркан перекинувся на Майдан і всі його фонтани взяв тугим кільцем. Між міліціонерами, що стережуть парканчик, висіли білі плакати, котрі оповіщали: «Шановні кияни та гості столиці! Просимо вибачити за тимчасові незручності, пов’язані з реконструкцією майдану».
Невже пам’ятник Незалежності буде такий величезний, що з одного боку Хрещатику перекинеться на другий? Може він буде у вигляді моста або гігантської арки? Яким саме він буде не ясно, оскільки в газетах спочатку активно обговорювали проекти (в основному, лаяли) або виступали проти нього як такого (поки нація не «дозріла»), але потім наступила тиша, і раптом — бац! Відразу його вже ставлять!
Але й споруджувати це Щось поки не поспішають. Як дотепно спитали журналісти НТВ вартових порядку: «Що ж це за будівництво, якщо у паркані практично немає воріт? А й ті, що є, — наглухо закриті».
Міліціонери у відповідь посміхнулися і по-українськи ввічливо промовчали.
Інша версія, що такі будмайданчики городили, щоб зігнати наметників, учасників акції «Україна без Кучми».
Обійшовши паркан, пішов я подивитися, де ж притулився тепер наметовий табiр страйкарів.
На розі Хрещатика і Городецького (колишньої Карла Маркса) починався табір. Біля виходу iз метро стояв портрет Георгія Гонгадзе з квітами. Внизу лежала листівка з його фотографією і написом: «Спасибі і пробач».
У таборі — суцільна мішанина iз комуністів та націоналістів. То бадьорий дядько у якомусь петлюрiвському кожусі та папасі, напівзірваним, «агітаторським» голосом кричав набір лозунгів проти «злочинного режиму», то в мікрофон говорив чоловік iз чітко поставленим голосом диктора радянського радіо: «Товариші, на хвилі радіо «Товариш»...
Багато знедолених літніх людей активно дискутували між собою. Дві старі вирішили за щось дати по шиї третій (якась незгода в позиціях, та й у третьої шуба була кращою). Її відтісняли від наметів.
Зовсім недавно стався напад якихось молодих людей у масках, які намагалися знести намети. Кажуть, десь чоловік двадцять п’ять.
За ними причепилася колона анархістів (iз них багато хто також у масках). У тих двадцяти п’яти підозрювали співробітників МВС.
Один чоловік середнього віку на ім’я В’ячеслав, обласний депутат з Ізмаїла (він і документи показав) з натхненням розповідав, що він сам два рази дав у пику «величезному мужику, який виривав намети. Напевно, старший у них». I зі здивуванням відзначив, що мужик реагував «не агресивно, він би мене взагалі міг убити, а тільки стягнув iз мене окуляри і розтоптав їх», — сказав В’ячеслав, показуючи на розбите скло своїх окулярів. «Завтра піду вставляти», — довірливо сказав він.
Агітатори у мікрофон доповідали про перемогу: «Цим, що втекли, ми скажемо: ви ж наші діти, дивіться в очі. Навіть під масками вони у вас є! Вам буде соромно! Ми відстояли свої намети і переконання... Так, а чия це шапка? — раптово перервався агітатор. — Якщо за нею ніхто не приходить, то напевно це шапка одного iз цих негідників, які намагалися нас зломити...»
Я підійшов ближче, агітатор крутив у руках звичайну шапку-вушанку, уважно роздивляючись її.
Раптово його голос потеплішав: «А може, це шапка наших борців! Може хтось у запалі бою втратив свою шапочку. Га, громадяни?! Або це все ж таки негідницька шапка?»
«Шапкове» питання, як «бути або не бути», так і залишилося невирішеним.
О четвертій на Хрещатик повернулися колони демонстрантів, що ходили з вимогами до Верховної Ради.
Величезний натовп заповнив площу, на якій iз таким натхненням Ігор Кондратюк проводить недільне «Караоке на майдані».
Зараз це «караоке» було особливо вражаючим. Але ніхто не співав. Навіть опудало Президента. Хоча у нього єдиного була гітара. Після численних революційних промов демонстранти його спалили.
Багато хто хотів роздивитися краще, проте їм заважали спини операторів. Телевізійники знімали видовище аутодафе на плівку (і західні, і наші).
Демонстранти натискали, колона міліціонерів насилу стримувала натиск натовпу, який зайняв вже половину проїзної частини Хрещатика.
Один мужик сказав мені: «Я приїхав з Одеської області. І я дуже радий, що взяв участь в цьому».
Я, чесно кажучи, не особливо розділяв його радість. Скоріше, було шкода натхненних старих, якщо для них це остання радiсть.
Поруч пройшли четверо бритоголових молодих людей. У одного з них у руках була метрова металева труба, обмотана ізострічкою.
У темряві хтось палив якісь листівки.
Пригадалася розповідь Маяковського. Він оптимістично передавав погромну обстановку революційного Пітера 1917-го року. Тільки одна деталь усе псувала. А саме: «Йшов я, — писав Володимир Володимирович, — раптом бачу Блока. Привіталися. Він мені говорить: «А у мене бібліотеку в маєтку спалили...» І сумно так подивився».
Революційного настрою цей факт Маяковському не зіпсував. Мовляв, подумаєш, яка це дрібниця на тлі світових катастроф. Але мені чомусь тільки зараз став зрозумілим настрій Олександра Олександровича.
У темряві на тротуарi біліли листівки. Бідно вдягнені мужики активно продовжували сперечатися між собою. Найбільш аргументовано і навіть дещо професіонально висловлювався ізмаїльський В’ячеслав (той самий, iз розбитим склом в окулярах)...
Раптово підійшли четверо міліціонерів (обличчя і зачіски у них нагадували хлопців iз трубою). Я не маю на увазі, що це були одні й ті самі. Ні. Це були інші. Але в чомусь дуже схожі.
Вони стали зривати намети. Обласний депутат збігав до них, домовився і повернувся назад.
Він сказав: «Завтра знову поставимо. Треба, щоб поставив депутат ВР. Тільки їм дозволено ставити намети у центрі міста...»
Четверо бритоголових міліціонерів продовжили екскурс по наметовому табору.
Мені довірливо продовжували розповідати страйкарі, як вони ночують у наметах вночі по чотири години. Позмінно.
«Коли ж буде наступна акція?» — запитав я. «11-го», — відповіли вони.
Я одразу знову уявив сотні виснажених облич, які чергового разу прийдуть сюди за порцією примарної надії.
І як добре збiглося, ще подумав я, що Рональд Рейган у свої 90 років страждає на хворобу Альцгеймера (не пам’ятає навіть, що був президентом) і не може оцінити, у який саме спосіб ми відзначили його день народження. А заодно помилуватися на результати ринкових реформ і демократії у нас за десять років, пропаганді принципів якої він віддав чимало сил.
ДО РЕЧІ
Ректор Національної академії внутрішніх справ України Ярослав Кондратьєв категорично заперечує причетність слухачів чи курсантів академії до нападу на наметове містечко акції «Україна без Кучми», вчиненого невідомими 6 лютого, повідомив УНІАН.
За словами Кондратьєва, у ці дні генерали, офіцери, курсанти і слухачі Національної академії внутрішніх справ України участі в охороні громадського порядку в Києві не брали і в жодних заходах не були задіяні. «Вивести людей за стіни академії я можу тільки за наказом», — пояснив ректор. У ці дні сили академії знаходилися в резерві, у розташуванні Національної академії внутрішніх справ, усі знаходились на своїх робочих місцях.
Разом із тим Я.КОНДРАТЬЄВ наголосив, що відповідно до законодавства і Конституції України особовий склад академії був готовий виконати команду керівництва, якби виникла небезпека масових безпорядків. Ректор наголосив, що всі, хто у формі, склали присягу на вірність українському народу — його захищати й оберігати.
Він також нагадав, що безпідставне звинувачення у скоєнні тяжкого злочину передбачає кримінальну відповідальність.
Кондратьєв вважає, що з’ясовувати, хто насправді брав участь в інциденті, мають відповідні структури — прокуратура, МВС, СБУ і журналісти.