03/06/2001 | zorro

Нова громадянська війна в Європі, щоправда, цього разу не південніше, а на пару сотень кілометрів на схід від Відня? Звичайно, усе це не більш ніж сценарій для фільму жахів. Є, щоправда, одне, на що люди, які відповідальні за зовнішню політику, повинні звернути серйозну увагу. І навіть дуже серйозну увагу.

Проблема виникнула знову в Україні. Якось, на початку 90-х років, коли почалося братовбивство в Югославії, деякі політичні спостерігачі теж поглядали на Схід, на країну, що розкинулася по Дніпру. Вони побоювалися розвитку там аналогічного сценарію: розвалу цієї великої держави через відцентрові сили, що продовжують діяти і сьогодні. На промисловому Сході країни домінує російська більшість, а на Західній Україні - націоналісти, сильні антиросійські рефлекси яких обумовлені історичними причинами. Країна дотепер виходила з положення, їй вдавалося уникати великої кривавої бійки. Певною мірою це є заслугою президентів Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, які очолювали країну з моменту одержання нею незалежності в 1991 році. У своїй зовнішній політиці вони вміло маневрували між амбіціями Москви й алчністю Заходу. Захід нагороджував прагматичну зовнішню політику Києва, виділяючи йому більше грошей. Так, у 90-ті роки Україна була після Ізраїлю і Єгипту третім за розміром фінансовим реципієнтом США. Світовий банк гарантував позики в сумі понад три мільярди доларів США.

Однак Захід, розстилаючи червоні доріжки перед високопоставленими візитерами з Києва, упустив з уваги одне: політична система, яку представляли українські гості, повністю прогнила. Українська політична еліта в цілому – це ті ж самі люди, що приймали рішення ще в радянську епоху. Їх політичні і ділові навички мало змінилися з 1991 року. За своєю витонченістю українська бюрократія навіть перевершила радянську. Тому немає нічого надзвичайного, що незалежні експерти узагалі відносять країну до числа чотирьох найкорумпованіших країн світу.

І в Україні риба починає гнити з голови. Леонід Кучма, вважає більшість його співвітчизників, готовий майже на все в ім'я того, щоб йому не заважали залишатися за владними важелями: навіть на замовне вбивство незручного своїми критичними виступами журналіста.

Однак сьогодні одержимий владою президент виявився в незручних умовах. До того ж навіть не вдома, оскільки говорити про пару тисяч людей, які мітингують з антипрезидентськими гаслами в країні з 50-мільйонним населенням, як про широку опозицію не доводиться. Але от магнітофонні касети, що потрапили на Захід контрабандою і поставили ім'я Кучми у взаємозв'язок з убивством журналіста (в англо-американських засобах масової інформації говорять уже про "Кучмагейт"), вікрили, нарешті, убоге обличчя президента, що діє такими методами проти своїх політичних супротивників. Лише тепер представники держапарату західних країн звернули свою увагу на недемократичне поводження Києва.

У результаті нинішні західні грошові потоки убік України можуть обміліти або і зовсім вичерпатися. Кучма вже дав зрозуміти, що це може ще більше підштовхнути його в обійма Москви. Досвідчені спостерігачі, що стежать за тим, що відбувається у Києві, зрозуміло, вже примиряються з думкою про втрату України для Заходу. Велика небезпека полягає, однак, в іншому: як відреагує Західна Україна, трапся, що Кучма вирішить увійти до складу союзу Росії і Білорусії. Що за цим піде? Можливо, саме той кривавий іспит, котрого якось уже чекали? Цього не можна виключати.

Переклад Strana.Ru


Я читал Кобзаря в юношеском, т.е. школьном возрасте и было мне страшно и больно, и , в то же время, так много надежд питал на будущее. По сути, вся идея Кобзаря - это неприятие и ненависть к царской российской империи как к окупации и ощущение того, что у Украины есть и свой собственный разум построить благополучную страну и без поучений Запада (... вiн навчить по чому хлiб i сiль по чiм...). Все надежды еще как-то остаються, но если произойдет непоправимое, то начавшийся процесс отбирания у меня "питания" ( теория от обратного утверждения классика - см. заголовок ), будет неизбежен, и мне как полукровке - что может показаться удивительным, будет больше по душе, ( как поступил романтик Байрон ) переехать жить во Львов и бороться за независимость до последних сил. Потому, что надежды юношей у многих из них в такой стране остаються последним хлебом...