03/14/2001 | Дмитро Лиховій

Читайте "Україну молоду", поки вона ще жива. Ця стаття буде в "УМ" 15 березня саме в такому вигляді. Не "Дзеркалом тижня" єдиним... ; - )


Є така позиція - опозиція
Орієнтування на політичній місцевості
uamedia.visti.net/um
Дмитро Лиховій, "Україна молода", 15 березня 2001 року

Останні чотири місяці Україна хворіє. Загострилися всі задавнені болячки, одне за одним з'являються нові ускладнення. -лід прийняти за беззаперечний факт те, що справа Гонгадзе і касетний скандал були далеко не єдиними причинами для загострення хвороби: до цього йшлося ще відтоді, коли зі здобуттям Україною державності при ній залишилися всі рудименти віджилої системи, котрі, наче вірус імунодефіциту, зачаїлися в закутках демократії, щоб у час інфекції обернутися повномасштабним СНІДом. Однак ця ситуація має й інший наслідок. Пацієнт (котрий швидше живий) бореться за одужання, борються за нього лікарі, котрі помітно підвищили кваліфікацію. Ідеться про опозицію, котра таки трансформувалася в потужну силу (поки що принаймні на рівні еліти) і вірить, що навіть, здавалося б, невиліковну хворобу можна перемогти.

Оксамитову революцію, яка маячить на обрії, багато хто з політичних романтиків бачить аж ніяк не катастрофою, а катарсисом, очищенням після тривалої недуги. політична криза дедалі загострюється. Погодьмося: абстрактні низи загалом ще не можуть, а конкретні верхи у владі - не хочуть. Водночас води у чаші терпіння прибуває, і чимось воно все має закінчитися.

Кому вигідна гра в піддавки

Після медичних паралелей вдамося до спортивних. Не знаю, як кому, а мені всі минулі роки спостерігати за чемпіонатом України з футболу було нецікаво. Адже коли ще на старті відомо, яка команда посяде в підсумку перше місце, коли один суперклуб - "Динамо" - може обіграти всі інші, разом узяті, на одній нозі, то чи є повноцінною радість від київської зверхності? Можна бути першими хлопцями на селі, можна вигравати в Алчевська й Шепетівки, та це не означатиме справжньої сили команди на європейському рівні. Звісно, піддаватися суперникам динамівці не можуть - за перемоги платяться цілком конкретні гроші, за які можна жити не тужити. Тому й нецікаво, примітивно, навіть по-блюзнірськи якось виходить. Точніше, виходило. Зараз Київ нарешті отримав гідного візаві в особі Донецька. Картина змінилася: маємо інтригуюче протистояння "Динамо" й "Шахтаря", в якому м'язи нарощують обидві воюючі сторони, нехай вищі сили благоволять динамівцям так само, як і раніше.

Вибачайте за надто розлоге порівняння, але, як бачиться, політична ситуація в нас цілком ідентична футбольній. Тривалий час влада здобувала фортеці своїх опонентів (якщо їх можна було назвати фортецями) фактично без боротьби, не забуваючи, звісно, отримувати від легких перемог цілком конкретні й чималі вигоди, ясно, не лише моральні. Розділяй і пануй - за цим принципом з великим рахунком було виграно і вибори, і референдум, і достобіса епізодів приватизації. Дуже вигідно було мати кишенькову опозицію, очолювану комуністами загалом і Петром Симоненком зокрема, - ця компанія не лише не спроможна, а й не зацікавлена в приході до реального керівництва державою, до реальної відповідальності. У цих товаришів - власні норми моралі, що коливаються разом із лінією партії. Так і відбувалася гра в піддавки, де переможців не судили, а переможені були цілком задоволені відступним. Свої плоди комуністична фракція у парламенті пожинає й сьогодні, засвідчуючи свою далебі не опозиційну сутність і складаючи з олігархами ситуативну більшість (а хто сказав, що її обов'язково оформляти документально?). Комуністи показують своє справжнє обличчя і коли з подачі провладних сил голосують проти відставки Генпрокурора, і коли вустами -Симоненка заявляють, що не підтримають акцію Україна без Кучми, бо, бачте, їхня мета - змінити всю систему влади. Зберегти це саме обличчя політичним лакузам не допоможуть уже ніякі опереткові акції протесту, організовувати які КПУ зі своїм Союзом робітників з доброго дива кинулися, коли поїзд уже, вважай, пішов. І я не здивуюся, коли на парламентських виборах Компартія візьме не залізні свої 20 з гаком відсотків, а значно менше. Протестний електорат сьогодні тягнеться не до них.

Особливості української демократії

Однак Президент уперто вважає опозицією саме зручних для влади комуністів, про що регулярно й заявляє в інтерв'ю. Щодо акції "Україна без Кучми", то глава держави не просто не вважає її активістів та учасників опозицією - він уже кілька разів заявляв, що "багатьох із них узагалі людьми назвати не може". У порівнянні з такими нелюдськими визначеннями інші ярлики - як-то "коричнева чума", "фашисти" тощо - сприймаються вже як щось само собою зрозуміле. (Не знаю, хто як, а автор цих рядків ображається, навіть дуже). Як уже неодноразово зазначалося, саме таке жорстке несприйняття опозиції, яка насправді реально існує й місцями навіть посилюється, свідчить про те, що ця сама опозиція становить реальну загрозу для влади. "Україна без Кучми" знає, чого хоче, і реально працює над реалізацією своїх планів. Влада ж стоїть на своєму: "Якщо ця опозиція пропонує, щоб Президент пішов із президентської посади, то це - не опозиція", - заявив Леонід Данилович, від'їжджаючи з гімнастичного Кубка Дерюгіної на відпочинок до Криму. Не опозиція - що ж тоді? Гурток "Умілі руки" чи юрба роззяв з недільного Хрещатика?

"Пройшли вибори, далі будуть парламентські й президентські вибори, - будь ласка, перемагайте і беріть владу, якщо переможете", - сказав Леонід Кучма, вочевидь, забувши, що сам у 1994 році став Президентом якраз за підсумками ДОСТРОКОВИХ виборів. Тоді, згадаймо, приводом для проведення дострокових виборів стали досить-таки стримані, як за сьогоднішніми мірками, виступи шахтарів. Тоді не було ані вбитого Гонгадзе, ані компрометуючих плівок, ані купи інших помилок влади, ані загального суспільного розчарування. Тоді, на третьому році незалежності, демократія була зовсім молодою й нестійкою, однак Леонід Кравчук, до його честі, спромігся на перевибори (нехай і будучи впевненим у своєму повторному обранні). Нині ж демократія "встоялася". І не падає.

Минулого тижня Президент зажадав від усіх державних службовців (яких понад 270 тисяч) визначитися з політичною позицією: існування опозиції в самій владі неможливе, і кожен державний службовець, хто причетний членством чи й просто симпатіями до опозиційних утворень, протягом тижня мав визначитися: "або вони звільняють місце в органах влади, або привселюдно відмежовуються від антидержавних формувань".

Чи можна охопити неохопне? Той же Леонід Данилович, пригадується, казав, що негоже формувати команди за принципом особистої відданості - на першому місці мають стояти саме інтереси держави. Що ж до переконань опозиції, то вона наполягає на своїй правоті саме з огляду на захист держави, її демократії і суверенітету. Справді, коли щось подібне до підриву морального авторитету президента мало місце у США, не звинувачував же Білл Клінтон Моніку Левінськи та її компанію у "фашизмі", "мюнхенській прописці" та зазіханні на основи американської державності. Був скандал, також уміло розкручений, був спеціальний прокурор Кеннет Старр, був судовий процес і осуд, було навіть голосування в Конгресі. Але відставка президента, що дозволив сумніватися у свонй чесності, реальністю не стала.

В Америці було заплямовано синю сукню практикантки, заплямовано відомо чим. У нас - кров Гії Гонгадзе. Це питання, на яке досі немає відповіді. Українська влада вперто не бажає давати конкретні відповіді на конкретні питання, хоча вже неодноразово казалося: Президент і силовики найперше мали б бути зацікавлені в процедурі імпічменту по-американськи, якщо вони хочуть довести свою непорочність.

Відтак криза лише посилюється, звідси - неадекватні реакції і помилки з обох сторін. Володимир Полохало, шеф-редактор журналу "Політична думка", вихід бачить тільки в ротації політичної еліти. "Коли влада, зрештою, врахує ті традиції, що називаються демократичними. Але влада в Україні не має демократичних традицій, вона діє так, як уміє і як розуміє. А вміє і розуміє вона таким чином, що є цілковито несумісним зі стандартами демократичної держави. Вона не хоче і не прагне вчитися демократії, вона в цьому сенсі є поганим учнем. За десять років незалежності цій владі можна поставити лише "двійку". А якщо учень не вчиться і не хоче вчитися, то це свідчить про те, що він не матиме перспектив. Але для того, щоб влада вчилася, цьому має сприяти суспільство. Сама ж влада ніколи не вчитиметься - їй потрібний постійний "наганяй" від суспільства. Сьогодні влада використала батіг, а його має використовувати суспільство - цивілізованим, демократичним шляхом. Суспільство має контролювати владу, а влада має це відчувати", - робить висновок політолог.

Поки ж що виходить навпаки. Якщо немає закону про опозицію - виходить, немає й опозиції. Якщо роль слухняного "м'яса" для політичних технологів виконують мільйони громадян, то що вже казати про 270-тисячний загін рекрутів-чиновників, для яких "крок ліворуч - крок праворуч" має обертатися "розстрілом", тобто звільненням з державної служби. Державної - не государевої.

Чи можна постригти всіх держчиновників під одну гребінку? Чи в нас Ірак, де за вияв незгоди з батьком Саддамом - вища міра? Суспільство мрії, виходить, описав Оруелл в "1984"? Будемо відвертими: 270 тисяч однодумців на посади у виконавчій владі не поставлять навіть СДПУ(о), "Демократичний союз" і НДП разом узяті. А якщо й поставлять, ідейні тертя між ними все одно будуть неминучі.

І це все - навіть не рахуючи явної недосконалості нашої справді досить непоганої Конституції в частині формування органів влади на регіональному рівні. Адже навіть у Росії, яку ми вважаємо не зовсім демократичною, губернаторів обирають самі мешканці країв та областей, і губернатори ці можуть бути хоч комуністами, хоч націоналістами, хоч нємцовими, хоч генералами лебедями. А якщо вдатися до аналізу ідеального державного устрою, то не є проблемою існування опозиції і в США: за президента-демократа Клінтона губернаторами на місцях могло бути скільки завгодно республіканців. Республіканець Джордж Буш-молодший, за нашою логікою, перетворив свою вотчину - штат "Техас - у просто-таки фашистське лігво антипрезидентської змови, і з цього плацдарму дорвався до верховної влади. Але Америка сприйняла це як належне. Так і має бути. Не в нас.

До речі, Прем'єр-міністр Віктор Ющенко стверджує, що в його уряді "немає міністрів, які є опозиційними до президентського курсу". "Ця не просто моя уява, це моє переконання", - заявив Прем'єр в інтерв'ю журналістам. Зі слів Ющенка, уряд конструктивно співпрацює з Президентом Кучмою, про що свідчить, зокрема, і те, що "Кабінет Міністрів займається реалізацією директив і політичною концепцією, яка викладена Президентом у щорічному посланні минулого року". Крім того, урядова програма "Реформи заради добробуту" кореспондується з оприлюдненим Президентом курсом. "Я не можу сьогодні навіть в думках уявити собі дії якого-небудь міністра, які б були неконструктивними з цієї точки зору", - заявляє Ющенко.

За словами цього самого Ющенка, якщо люди виходять на вулиці, значить, влада не може дати відповідей на їхні запитання. І події 9 березня, за словами глави уряду, мають стати сигналом громадськості для політичних сил, щоб вони сіли за стіл переговорів: "Ці події свідчать про те, що політична криза, яка існує в політичних колах, вимагає діалогу, а також, щоб за "круглий стіл" сіли, передусім, усі учасники більшості".

Реконкіста з нашого тіста

А ми тим часом практично й не помітили, як в українській політиці стерлася демаркаційна лінія між правими й лівими. Такі визначення вийшли з моди. На часі найпростіше протиставлення: влада й опозиція, пропрезидентські сили й "Україна без Кучми" та іже з нею. "Коли влада позасистемна, немає лівих і правих, опозиція об'єднується в єдину силу", - каже народний депутат Тарас Стецьків, один із керівників Форуму національного порятунку й громадського комітету опору "За правду!". На думку Стецьківа, зараз в Укранні склалася ситуація, що дуже нагадує іспанську Реконкісту, коли народ Піренейського півострова об'єднався, аби скинути панування загарбників-арабів. Якщо продовжити цю історичну паралель, то початком Реконкісти (з ісп. - відвойовування) стала битва 718 року в долині Ковадонга, коли загарбники зазнали першої поразки, тривала ця боротьба аж до XV століття і справила величезний вплив на економічний і політичний розвиток держав Піренейського півострова. Українська опозиція веде свою Реконкісту, вона вже мала свої Ковадонги.

Перевага опозиції в тому, що свою гру вона веде хай і не досить організовано (влада таки вчасно заґратувала Юлію "Тимошенко), але відкрито. Певні тертя щодо ролі лідерів усе ж таки не виносяться на поверхню, комуністів "відшито", десятки різнопланових політичних сил зблокувалися навколо простої й чіткої мети - відставки s-Президента й виправлення Конституції на користь більших повноважень парламенту, що має гарантувати більший демократизм державного керівництва й убезпечити від нових проявів авторитаризму. Що далі? Автор цих рядків має на це дуже непросте питання занадто просту, романтичну, але єдино можливу відповідь: прозорі для всіх вибори. Опозиція у співпраці з Заходом таки спроможна провести вибори, які в будь якому випадку будуть чеснішими за попередні, в яких вирішальне значення матиме все ж не вага гаманців. Хоч би як казали, що до виборів накопичено величезні капітали, і саме вони визначать хід історії. Перемогти має сильніший, сильніший не лише фінансово, а й ідеологічно. Не забуваймо водночас, що опозиція також має кошти, має впливових симпатиків, котрі мають схожі з "безкучмістськими" інтереси (з останніх заяв - Колін Пауелл від імені США, Джордж Сорос - від фінансового світу...). Даремно в Україні намагаються перевести стрілки на каліфорнійського в'язня Павла Лазаренка. Такі висновки - теж від безсилля.

Звісно, перегинів і недоробок в опозиційному русі більш ніж достатньо. Те, що "Україна без Кучми" примирює під одним дахом "їжаків" і "змій", не може не обертатися проявами "колючого дроту". "Коли я бачу поряд Мороза, УНА-УНСО та інших, я цього не сприймаю", - каже Леонід Кучма. Це справді можна не приймати, але так є. Яка влада, така й опозиція. Кожен у цій строкатій опозиції виконує свою місію - одні обороняють намети і йдуть на міліцейські щити, другі створюють ефект у парламенті, треті фінансують, четверті сидять, п'яті забезпечують масовість, усі разом пожинають певні тимчасові плоди й рахують синці. Це ще дивно, що така "позасистемна" протестна компанія піддається бодай такому керуванню, яке є зараз. Але лавина котиться, на вулиці виходять уже десятки тисяч людей, починаються студентські страйки, що Реконкіста розвивається за недавнім югославським сценарієм, - факт.

Спочатку стояло питання "Де Гонгадзе?", потім - "Хто вбив Гонгадзе?". Якщо мовчання - знак згоди, інші відповіді опозиції непотрібні - вона переходить до дій. Влада ж не просто відмовчується - вона нахабно бреше. Чайник, з якого не може вийти пара, вибухає.

Далог справді конче потрібен, і влада повинна зрозуміти це першою. Але не діалог сліпого з глухим.





lykhoviy@hotmail.com