03/20/2001 | Юрко Квік

Розмови про “галицьку автономію” або “галицький сепаратизм”, які останнім часом регулярно з’являються на сторінках львівської преси можна розглядати як найбільш очевидне підтвердження неможливости сформувати
сьогодні українську ідентичність як цілісний проект. Парадокси формування сучасної української ідентичности, а
також обставини та симптоми її сьогоднішньої кризи вже неодноразово ставали предметом ґрунтовного аналізу.

Фундаментальною проблемою сучасної України є конфлікт двох взаємовиключних моделей культурної ідентичности – “класичної” української націоналістичної з одного боку, та
російської або совєцької пост- чи вже неоколоніальної з іншого. Цей конфлікт обертається гострою взаємною
фрустрацією у стосунках між носіями цих ідентичностей, що власне і унеможливлює сьогодні знаходження консенсусу щодо більшости питань майбутнього розвитку для території, яка називається Україною.


Поява концепції окремої галицької ідентичности в Західній Україні є безпосереднім наслідком краху “українського проекту” зразка кінця 80-х – початку 90-х рр. – aнти-колоніального, демократичного (принаймні за своєю риторикою) і, що особливо важливо, у багатьох моментах галіцієцентричного – задуманого як альтернатива тодішньому колоніальному та комуністичному режимові. Об’єктивно цей проект, залишаючись за вдалим
висловом одного західного дослідника “вірою меншини”, ніде, окрім Західної України, не мав жодних шансів на
успіх, передовсім з огляду на високий рівень совєтизації та русифікації більшости реґіонів України.

Прихід до влади Л.Кучми, який означав фактичну поразку спроби деколонізації, повернув все на круги своя, закріпивши “креольський” чи “малоросійський” характер Української держави. Сьогоднішній панівний дискурс, який здебільшого відображає ці
культурні орієнтації, поряд із лояльністю до нової держави майже без застережень приймає колоніальну, російську
чи совєцьку, спадщину як “свою”, демонструючи повну культурну вторинність і залежність від старої метрополії та
нездатність чітко окреслити власну “іншість” стосовно російської імперської традиції. Все це не лише вносить додаткові труднощі та елементи шизофренії у процес леґітимізації держави, але також ставить під великий сумнів перспективи та мобілізаційні можливості експерименту з формування російськомовної і російськокультурної
“політичної нації”, який сьогодні триває в Україні і схоже на даний момент ще погано усвідомлюється самими будівничими.

Суттєвим є те, що ця версія “української нації” є фактичним запереченням принципів, на яких дотепер будувалася
концепція української ідентичности. Ба більше, становлення цієї “нації”, як і, зрештою, будь-якої іншої, відбувається
як асиміляційний проект, в якому, за великим рахунком, і це вже стає помітним, немає місця українській мові чи
культурі .

Вербальне маркування і поділ на “своїх” – тих, “которые говорят на человеческом языке”,та “их” “западенцев” ,
“бандеровцев” – є водночас одним з найпоширеніших проявів культурного відторгнення і неприйняття української культури в сучасній Україні. Прецікава проблема образу галичан в масовій свідомості східних українців вимагає окремого дослідження. Тут для нас важливо наголосити ось на чому. Ставлення до західних українців з боку сьогоднішньої української еліти та
суспільства, як пост-комуністичних і пост-колоніальних, зберігає і репродукує без змін багато упереджень і негативних стереотипів, які формувала совєцька пропаганда. Успадкована з часів Совєцького Союзу практика стигматизації всіх, хто виступає проти русифікації, або наважується говорити про колоніальний характер російського панування в Україні, як “націоналістів”, “русофобів” (варіант – антисемітів) etc, і одночасно власне
позиціювання як ліберала і захисника прав людини та національних меншин, за якими, щоправда, часом проглядає
погано прихована “СЛОНяча” тінь російського націоналізму, є однією з найхарактерніших рис сучасного
креольського дискурсу домінування в пост-совєцькій Україні.

Культурні стереотипи сучасної “креольської” України, є не лише
відображенням існуючого конфлікту ідентичностей. Змодельований поділ на їхніх (“погромників-петлюр-бандер”) і
наших наче задає критерії приналежности до “правильної спільноти”, допомагаючи
російськомовній більшості чисто візуально розпізнати “своїх” та “чужих”. Що важливо – ці та інші приклади такої стигматизації, наділяючи західних українців ознаками “іншого”, імпліцитно залишають їх поза межами “української політичної нації”. Парадоксальним чином подібна медіальна практика “виключення” несвідомо, зате дуже ефективно, деконструює міт “соборної України”, який український політичний клас, без різниці – чи йдеться про частину столичних “креолів” чи нац-демократів, ось уже десять років безнадійно намагається нав’язати українському суспільству.

Окрім того, творення вже в Україні з галичан такої собі “спільноти стигматизованих” стає сьогодні для останніх найбільш дієвим шляхом переосмислення і відмови від власних мітів, заручниками яких Галичина і галичани були упродовж останнього століття.

Перефразовуючи влучну характеристику, яку дав Михайло Драгоманов більш як століття тому галичанам, можемо
сказати, що: Galiciani sunt species gentium quae de patria sua minime curat (у Драгоманова замість останнього
слова було sapit). Домінування в масовій свідомості галичан таких традиційних мітологем української націоналістичної ідеології як “соборність”, “державність”, чи “український П’ємонт” сформувало принципово спотворені уявлення західних українців про те, чим є сьогодні Україна, і ким є вони самі в Україні. Породжені цими
уявленнями всеохопний етатизм та “культ” Української держави, а також вдале маніпулювання націоналістичним
дискурсом з боку пост-колоніальних київських еліт не дозволяють сьогодні галичанам розпізнати переважно
“креольський” характер цієї держави і країни, який сам по собі є достатньою умовою для відновлення русифікації,
що ми і спостерігаємо зараз в Україні. Зрештою, це не дозволяє усвідомити той простий факт, що власне ми, а не
хтось інший, є мовно-культурною меншиною.

Здається, мешканці цієї країни стали жертвою такої собі етимологічної пастки, ім’я якої – “Україна”, “український”,
“українськість”, оскільки дві частини населення наділяють ці поняття цілком протилежними соціокультурними
смислами і значеннями. При цьому нормою стала практика, коли одна з цих спільнот (в залежності від політичної
кон’юнктури чи того, хто очолює гуманітарну політику в уряді) намагається нав’язати іншій власні уявлення про
“істинну українськість”. У випадку Галичини – це сприймання мешканців Східної України як носіїв “ущербної”
ідентичности, які мають бути навернені в ході “українізації”, неважливо – добровільної чи примусової. У випадку
сьогоднішнього офіційного Києва – це продовження “ненавмисної”, але послідовної русифікації інформаційного
простору Західної України, благо під руками є потужні ресурси російських медіа-холдинґів. Як на мене, то
очевидна безперспективність такої політики насамперед для Галичини, яка (і це стає дедалі помітнішим), не в змозі
конкурувати у боротьбі за власний культурний простір з російськомовними (а інших там майже немає) медіями
нашої столиці. Тому потрібен пошук інституційної моделі, яка б дозволяла цим різним формам українськости
більш-менш нормально співіснувати, а не перебувати в стані перманентного і гострого конфлікту. У цьому плані
федеральний устрій схоже найадекватніше відповідатиме сьогоднішній українській культурній гетерогенності, двомовності та відмінностям між реґіонами.

Націонал-демократи, ще “паразитують” на західноукраїнському електораті, відстоюють максимально унітаристську
форму державного устрою, яка перетворюється на головний чинник марґіналізації як самих цих партій, так і
Західної України загалом, створюючи підстави для експансії в реґіоні російськомовних політичних холдинґів і
кланів, які за умов відкритої публічної політики не мали б тут великих шансів на успіх.

Натомість здається важливим спробувати окреслити коло можливих стратегій, які б допомогли підвищити політичне значення Львова не шляхом апаратних і кулуарних домовленостей, але через конституційне закріплення широких прав реґіонів і перехід до федеральних принципів державного устрою. Першим можливим, хоча на сьогодні напевно утопічним кроком у цьому напрямку могло б стати відновлення діяльности Галицької Асамблеї, яка б одночасно сприяла інституційній консолідації реґіональної еліти та слугувала б форумом для вироблення і артикуляції реґіональних інтересів. Це особливо важливо сьогодні, коли “лучшие люди” так званої української
політичної еліти вже вишикувалися в чергу для того, щоб здавати Україну нашому північному сусідові (ще одне, чи
не найкраще підтвердження того, як мало в цій країні залежить від тих галичан, які вважають себе “батьками нації”),
Продовження політики покладання у всьому на Київ, без спроб ініціювати вироблення певних інституційних бар’єрів на рівні реґіону може призвести до дуже сумних наслідків. Єдиним шансом для західних українців вижити в цій державі є
усвідомлення того, що вони не мають жодних шансів при сьогоднішній моделі влади. Трагічність ситуації, однак,
полягає у тому, що у сьогоднішньої галицької еліти, здається, не залишилося ані часу, ані інтелектуальних ресурсів,
не кажучи вже про політичну волю (це слово здається вже давно зникло з їхнього лексикону), для того, щоб усвідомити необхідність цих змін та намагатися щось робити у цьому напрямку.

Мовнокультурна українськість Галичини, яка зберігається, незважаючи на широку експансію російської масової
культури, фактично підтримувану “українською” державою, і яка контрастує з російсько-совєцьким характером більшости інших реґіонів України, включно з Києвом, обертається сьогодні фактичною культурною та політичною марґінальністю Галичини у складі України. Однак саме ця марґінальність сьогодні, усвідомлена як власна іншість (інша мова, конфесійна приналежність, історична пам’ять), може, поки що гіпотетично, стати головною підставою для подальших змін в національній ідентичності західних українців. Концепція галицької іншости сьогодні достатньо приваблива, щоб стати новою ідеєю фікс чергового “фрустрованого покоління” західноукраїнської інтелігенції, а
також перетворитися на суспільний міт із досі невідомими мобілізаційними можливостями. Власне ця достартова,
“личинкова”, точка відліку нової ідеології залишає відкритим питання наскільки кав’ярняні і сальонові “центральноевропейські ревізії” частини галицьких інтелігентів є не лише ще одним виявом нашої провінційної
меншовартости, а здатні стати справді прийнятною для ширших верств галицького суспільства альтернативою як
приреченості на “украинский национализм” та “креолізацію”, так і “латиноамериканському” сьогоденню України.

Інерція совєцької спадщини, прогресуюча суспільна анемія, а також “скромна привабливість” українського
олігархічного авторитаризму залишають небагато підстав для оптимізму. Але потенційні можливості цієї альтернативи можливо і полягають в тому, що це остання ілюзія, яку ще можуть запропонувати сьогодні “позбавлені ілюзій” галицькі інтелектуали. Зрештою, Галичина, здається, залишилася не лише останньою утопією, а й “нашою останньою територією”, за яку таки варто спробувати поборотися. І хай допоможе нам у цьому дух найяснішого цісаря Франца-Йосифа.