МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Марчук — президент сексотів

03/22/2001 | Л.С.Д.
Він пробував стати “номером Першим” в Україні тричі. Минулі рази в нього було обмаль часу, грошей і бійців. До четвертої спроби він готувався понад чотири роки: розробляв плани, концентрував кошти, перевіряв і розставляв кадри. Проте інші “претенденти на корону” теж не гаяли часу і накопичили всіх вищеназваних ресурсів значно більше. Чому ж сьогодні політики і суспільство з жахом кролика чекають “четвертого пришестя” саме Євґена Марчука як єдиного спадкоємця Леоніда Кучми ? Справа в тому, що у ґенерала армії дійсно є армія — сотні тисяч т.зв. “СЕКретных СОТрудников” (в народі - сексотів), якими пронизане все українське суспільство. Сьогодні ґенерал кинув їх у “останній і вирішальний бій” за крісло Президента. Тим більше, що боротися є за що: востаннє такі повноваження на території України мав хіба що її ґауляйтер Еріх Кох. Який, до речі, теж був ґенералом...

Читайте повну версію статті на http://www.oksamyt.org.ua/cep/statti.epl?article=1

Відповіді

  • 2001.03.22 | Augusto

    КҐБ vs. КҐБ! Cool! Cкiпaльcькiй?!

    Шкільні роки: придворний ябеда директора Загальновідома істина: грішнику приємне падіння праведника. Свій шлях до чину ґенерала армії сексотів Євґен Марчук розпочав ще у середній школі з найнижчого щабля - ябеди класного керівника. Очевидно, вже тоді малолітній Женя чітко зрозумів справжній основний закон радянського суспільства: швидкість "стуку" перевищує швидкість звуку. Не встигнеш "стукнути" ти - "стукнуть" на тебе, і незалежно від обставин правим буде той, хто встиг це зробити першим. Звичайно, в класі були й інші ябеди, проте всі вони соромилися своїх вчинків, і лише Женя пишався роллю "таємного борця за дотримання шкільних правил". Перша "аґентура" з'явилася в нього вже тоді - адже самому важко було дізнаватися про всі таємниці однокласників. Мало-помалу з'являлися аґенти в інших класах (навіть старших за віком хлопців та дівчат юному Жені вдавалося обплутати своєю липкою павутиною). Вже за кілька років до отримання атестату зрілості учень Марчук став особистим ябедою директора Долинівської середньої школи. Причому якщо інші шкільні стукачі отримували стандартну "плату" - вищі оцінки при відстутності знань, послаблення вимог на уроках - то Женя вимагав лише одного: "правильної" характеристики та рекомендацій і сприяння при вступі до вузу. При цьому сумлінно вчитися не припиняв, проте не зважав особливо на оцінки, розуміючи: в комуністичній державі лише вірність (ідеологічна та особиста) є запорукою успіху. Розрахунок виявився правильним: абітурієнт Марчук, на відміну від багтьох своїх однокласників з кращими атестатами, до інституту вступив з першого разу. Вступ у вуз - "вступ" у КҐБ Кіровоградський педінститут, звичайно, не Ленінградський університет, звідки, як тепер всім відомо, виходили кращі радянські чекісти. Проте у простого сільського хлопця особливого вибору не було. Більше того, навіть в цьому провінційному вузі конкуренція за місце під сонцем була безкомпромісною. У студента Марчука в цій боротьбі була єдина перевага: всі так звані "моральні принципи" він відкинув ще в початковій школі. Вже на першому курсі він стає "ініціативником" і починає постачати обласне УКҐБ інформацією про ситуацію у студентському середовищі. Це особливо нікому не шкодило - Кіровоград ніколи не був містом дисидентів, а Євґену давало можливість заробляти бали для старту майбутньої кар'єри. Тим більше, що його факультет - українська філологія - був завжди під пильним контролем комітету. Саме під час написання перших "інформацій" на своїх друзів та однокурсників Євґен Марчук розвивав свої аналітичні здібності, а вивчаючи настрої студентів та викладачів - вчився "вивертати" їхні душі. До речі, і тут він уникнув спокуси використати свій "статус" для отримання послаблення вимог щодо навчання. Його друзі, які цим скористалися, так і залишилися звичайними стукачами. Євґен Марчук одразу після закінчення інституту став кадровим офіцером КҐБ. Що Марчук ламав дисидентам ? Зламати людині пальці, затиснувши їх у двері, зможе будь-який сержант міліції. Зламати волю, перетворивши полум'яного борця на психічнохворого чи байдужого, - трохи важче, проте таких фахівців у КҐБ теж було чимало. А от зламати душу, змусити працювати (свідомо чи несвідомо) на колишнього ворога - це могли зробити лише справжні професіонали комуністичної охранки. Саме таким вже через кілька років роботи в Комітеті став Євґен Марчук. Почав він роботу, звичайно, з "дрібної риби", проте селекція кадрів в КҐБ була ще на висоті. З кожним роком ранг "ворогів режиму", яких "розробляв" Марчук, ставав усе вищим - як і його офіцерські звання. Втім, давати їх було за що. Серед успішних "розробок" Марчука були такі ключові постаті дисидентського руху, як Іван Дзюба та Олесь Бердник, котрі публічно покаялись перед владою, а Дзюба навіть почав активно пропагувати принади "розвинутого соціалізму". Приклався Євґен Марчук і до змін у творчості Віталія Коротича та Ліни Костенко. А скільки їх було, дотепер невідомих, літературознавців та науковців, інженерів та студентів, просто розумних людей, яких Марчук і його підручні за кілька сказаних у вузькому колі фраз чи прочитаних книжок кинули у м'ясорубку свого ідеологічного управління і зробили своїми сексотами ? За приблизними підрахунками, лише по лінії боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" - не менше сотні тисяч. А були ж ще й інші "ворожі прояви"... Успішно боролося управління Марчука з "ідеологічними диверсіями ворога" і за межами СССР. Саме його "контора" організувала ряд гучних провокацій проти організацій української діаспори, використовуючи метод фактичного "взяття у заручники" родичів їхніх лідерів та активних членів, котрі проживали на території України. Головна мета цієї діяльності - не стільки зашкодити роботі таких організацій, скільки отримати надійну аґентуру в їх середовищі. Недаремно деякі діаспорянські діячі - як за кордоном, так і ті, що повернулися в Україну - до цього часу дуже люблять ґенерала. Крім роботи з "ворогами соціалізму", специфічні таланти Марчука активно використовувалися його керівниками для зміцнення контролю над власною структурою. "Вербувати" своїх колег Марчуку було ще легше, ніж дисидентів: підсвідомо всі вони були готові до цього. За такі успіхи Євґен Марчук стає начальником інспекції КҐБ УССР, своєрідного "КҐБ в КҐБ", а пізніше - заступником начальника республіканського управління Комітету. Нічого дивного у виборі на цю посаду не розвідника чи контррозвідника, а саме професійного жандарма, не було: головна небезпека для режиму дійсно була всередині країни, в людях. "Людовід" Марчук, який до цього ламав волю і душі тисяч, морально був готовий зламати долю п'ятдесяти двох мільйонів українців, причому будь-якими засобами. Марчук і Кравчук: два джерела і дві складові української незалежності, або Спроба перша В середині 1991 року Євґен Марчук стає Державнім міністром УССР з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій. Яким же чином людина, котра не мала фахових знань у царині оборони та надзвичайних ситуацій, а "національну безпеку" розуміла виключно з точки зору СССР, змогла зайняти такий пост ? Більше того, була затверджена українським квазіпараламентом, який за кілька місяців до цього змушений був прийняти радикальну постанову про виконання вимог студентського голодування у жовтні 1990-го ? Стосовно депутатів-комуністів питань, звичайно, немає, а от так звані націонал-демократи... Проте якщо згадати, скільки було аґентури в середовищі НРУ за перебудову, УГС/УРП та інших організаціях, що боролися за незалежність, можна з упевненістю сказати: багато хто з "Народної ради" і більшість їхніх радників контролювалися КҐБ. Про ще кілька наслідків цього факту - трохи нижче, а зараз зупинимося докладно на подіях буремного літа 1991 року. Те, що Марчук був повністю в курсі підготовки путчу (який лише на перший погляд видається невдалим), зараз не викликає жодних сумнівів. Для людей, котрі мають мінімальне уявлення про систему управління в СССР, очевидно: якщо 19 серпня 1991 року підписується розпорядження КМ УССР про створення тимчасової (а фактично - надзвичайної) комісії на чолі з Марчуком, то рішення про це було прийнято значно раніше, і не в Києві, а в Москві. Справедливості ради слід зазначити: до самостійного захоплення влади в Україні у 1991 році Марчук був не готовий ні матеріально, ні морально. Він чекав розпоряджень з Москви і розраховував на її можливості, ставлячись навіть до безпосередньо підпорядкованих ресурсів не як власник, а як найманий менеджер. Власного плану дій, на відміну від групи Кравчука, у Євґена Кириловича тоді не було. Проте сил, щоб не допустити до влади того ж Кравчука, було цілком досить. Причому йдеться не про якісь там групи "Альфа" - наприклад, відключити на кілька днів урядовий зв'язок... Але Марчук зайняв свою улюблену позицію - вичікування. Тим більше, що він мав найповнішу інформацію про стан справ в Україні - армія сексотів вперше була в повному обсязі піднята по тривозі. Кравчуку довелося домовлятися з Марчуком фактично про розподіл влади в Україні, і очевидно на умовах останнього. Правда, це були не зовсім "умови Марчука", швидше умови Москви, власне, того угрупування, яке й виграло путч. В результаті Євґен Кирилович отримав посаду Голови СБУ (тут йому знову знадобився хор ручних дисидентів, які вітали це призначення), хоча саму службу він створював на базі КҐБ УССР майже півроку. Дійсно, це знищення докуметації рай/міськ/обкомів КПСС, здійсненене аґентурою Марчука під виглядом "народного гніву", зайняло всього кілька днів (іноді тижнів). А от знищення (зрідка) і передача до Москви (в основному) документації республіканського КҐБ вимагали значно більше часу, навіть враховуючи те, що масована передача паперів почалася ще в 1990-му. Крім того, в ці місяці він масово "прибирав" зі Служби тих співробітників "відділів боротьби з ідеологічними диверсіями", які могли повідати суспільству про справжнє минуле новоявленого "розвідника". За це Марчук у грудні 1991-го забезпечив премогу Леоніда Кравчука на президентських виборах та сприяв перейменованим парткомам у досягненні потрібних результатів на референдумі про незалежність (який мав підтвердити легітимність нової-старої влади) в "проблемних" регіонах. Ще одне досягнення Марчука - "поховання" пункту вищезгадуваної Постанови від 17 жовтня 1990 року стосовно перевиборів Верховної Ради на багатопартійних засадах. Знаючи суспільні настрої, Марчук розумів: в грудні 1991-го народ не проголосує ні за комуністів, ні за "партію перефарбованої номенклатури", причому в обох випадках - незалежно від назви. Вимушено розкручений владою маховик аґітації за незалежність неминуче привів би до перемоги нові сили, значна частина яких не контролювалася б Марчуком через його сексотів і не мала б перед ним жодних зобов'язань, як це було з Кравчуком. Так що суспільний поступ України Марчук зупинив не тому, що був переконаним прибічником посткомуністичної системи, створюваної Кравчуком - просто в будь-якій іншій системі йому не знайшлося б місця. Відверто кажучи, для боротьби з ідеєю дострокових багатопартійних виборів Марчуку не довелося докладати особливих зусиль саме в депутатському корпусі (більшість колишніх членів КПСС влаштовував Кравчук, про вірних нацдемів вже сказано вище). А от потужний і єдиний студентський рух, який і висунув цю ідею, довелося розвалити і фактично знищити. На жаль, молоді "борці" виявилися не набагато стійкішими за своїх попередників-дисидентів... Таким чином, Марчук став фактично "номером Другим" у великій європейській державі з третім у світі ядерним потенціалом і практично повною відсутністю опозиції. Можливо, саме тоді ґенерал вперше пожалкував про свою вичікувальну позицію в серпні 1991-го і вирішив змінити таємну владу на публічну. Звичайно, головними важелями "взяття" цієї влади залишалися можливості спецслужби (яка тоді була практично єдиною в державі) та аґентури, яка пронизувала всю систему адміністративних органів і суспільства. Проте формальні механізми публічної влади (вибори) вимагали ще й грошей. Смішно зараз чути про те, що Марчук, мовляв, залежить від тієї чи іншої фінансово-політичної групи - адже саме під його пильним оком та за його безпосередньої участі ці групи й заробили просто фантастичні суми. Основну увагу з самого початку було приділено паливно-енергетичному комплексу. Найближчим партнером Марчука у започаткуванні великого бізнесу став колишній громадянин СССР (на момент його розвалу - громадянин Швейцарії), аґент КҐБ з багаторічним стажем Борис Бирштейн. Західні ЗМІ неодноразово звинувачували його у відмиванні активів Комітету і виконанні інших специфічних завдань. Причому він дійсно був партнером - адже інтереси зареєстрованої Бирштейном у Швейцарії компнаії "Seabeco" простягалися значно далі території України. Фактично, це був перший проект "купівлі оптом" усіх країн СНД в особі вищих представників влади. В Молдові, де Бирштейн став найближчим радником Президента, це вдалося майже повністю, включно з впливом на формування парламениту і уряду, не кажучи вже про митниці (Молдова - найбільша в Європі перевалочна база підакцизних товарів). З Росії та Киргизстану Бирштейну довелося зі скандалом піти. В Україні було реалізовано "проміжний варіант" - створене спеціальне акціонерне товариство АГ "Україна", яке спільно з компаніями ще кількох "довірених осіб" ( в першу чергу Олександра Волкова) й заробляло просто фантастичні гроші для наступних "політичних інвестицій". Ще один "емігрант" (в лапках, тому що більшість свого часу він перебував в Україні), який тісно співпрацював з Марчуком - Вадим Рабінович. В цьому випадку, очевидно, Євґен Кирилович уже міг просто віддавати вказівки - адже Рабинович не приховує факту своєї вербовки спецслужбами під час "відсидки", яка відбувалася на території тоді ще УРСР. Керуючи українським відділенням сканадльно відомого "Нордекса" (діяльністю його "боса" Лучанського займалося навіть ЦРУ), Рабинович розгорнув бурхливу діяльність на українському ринку енергоресурсів. І знову центр прийняття рішень - на території Молдови (чи не забагато співпадань ?). Пізніше стосунки з "Нордексом" були формально припинені і Рабинович створює потужний концерн "R.C.Group" і починає захоплювати український медіа-простір. Решта партнерів Євґена Кириловича нікуди з України виїжджати не збиралися. Ігор Бакай, за сприяння Марчука отримавши можливість через створений з кількох малих підприємств концерн "Республіка" майже монопольно імпортувати в Україну газ, став одним з перших в довгій шерензі людей, які заробили великі гроші саме на цьому бізнесі. Через кілька років (вже після зайняття ним однієї з керівних посад у створеній Марчуком Міжнародній спілці українських підприємців) Бакай відверто заявить, що на цьому зароблені всі великі гроші в Україні, проте буде неправий. Адже люди, які від імені держави давали дозвіл цим займатися, заробляли значно більше. Крім того, були ще й інші "родовища грошей", наприклад - видані (або гарантовані) державою кредити під мізерні відсотки. Саме на цьому "виріс" капітал "солодкої парочки" Суркіс-Медведчук. А отримавши такий старт, можна вже було спокійно займатися і нафтою-газом, і навіть отримати у власність футбольну команду "Динамо" (Київ). Спеціально для тих, хто забув: спортивне товариство "Динамо" було свторене НКВД, одним із спадкоємців якого і є СБУ, котрим тоді керував Марчук. Але ґенерал міг бути спокійним за "команду молодості їхньої": адвокату Медведчуку ще під час призначення його "захисником" дисидентів чітко дали зрозуміти, що буває з справді непокірними. Судячи з його виступів на тих судах, він зрозумів це на все життя... Отже, джерела "первинного капіталу" Євґена Марчука були стандартними для постколоніальних держав: вивезення ресурсів та зловживання службовим становищем і бюджетними коштами. Проте Україна дала світові ще один спосіб заробляння величезних грошей: підписання актів про неіснуючі заборгованості за постачання газу (адже ніяких лічильників тоді на магістральних газопроводах не було), коли "підписант" отримує свій відсоток від "актованої" суми. Робити це було неважко - всі компанії-імпортери хоч і "неформально", проте жостко контролювалися Марчуком, а на державні структури-споживачі він міг впливати з висоти своєї посади. Саме звідси бере початок багатомільярдний газовий борг перед Росією. Саме за ці гроші Євґен Марчук збирався проводити свою формальну передвиборчу кампанію. Проте доля і Москва розпорядилися інакше ... Марчук і Кучма: на межі провалу, або Спроби друга і третя

    Важко сказати, чи було призначення Леоніда Кучми у 1992 році прем'єр-міністром України і надання йому надзвичайних повноважень рішенням Москви. Проте Кучма Росію цілком влаштовував - принаймні, жодних нарікань, як наприклад міністр оборони Морозов, не викликав. Та й безконфліктні стосунки з Марчуком теж про щось свідчили. Але те що в 1993 році, стабілізувавши владу в Росії, московські правителі вирішили змінити її в Україні - тепер уже очевидно. Було реалізовано масштабний сценарій дестабілізації внутріполітичної обстановки, який став можлививим лише за участі СБУ та сексотів, керованих Марчуком. Результатом цього було рішення про проведення дострокових парламентських та президентських виборів в Україні в 1994 році. Причому одразу ж був визначений "потрібний" кандидат - екс-прем'єр та екс-директор "Южмашу". Це стало прикрою несподіванкою для Марчука: на той час Росією вже було проведено спецоперації з приведення до влади ґенералів КҐБ Алієва та Шеварднадзе в Азербайджані та Грузії, тож Євґен Кирилович мав усі підстави сподіватися стати наступником "непокірного" Кравчука, який навіть членом Політбюро ніколи не був. Особливо неприємним для Марчука був той факт, що наступником Кравчука було "призначено" людину, яка ще з молодості була дрібним агентом КҐБ і вийшла з-під опіки Комітету лише після входження в номенклатуру ЦК КПСС - як парторг "Южмашу". Не те щоб Марчук відмовився виконувати вказівку, проте свої докази того, що майбутній Президент Кучма не виконає взятих на себе на таємних переговорах зобов'язань, все-таки до Москви подав. Судячи з подальшого розвитку подій, відповідь була така: от ти і забезпечиш виконання, а в разі чого будеш тим самим конвойним, який стріляє в потилицю при спробі втечі. Тому "одкровення" деяких екс-співробітників СБУ про те, як Марчук сприяв перемозі Кравчука незаконними методами - не більше, ніж димова завіса над його справжньою діяльністю у президентській кампанії 1994 року. Більше нічим неможливо пояснити призначення Марчука віце-прем'єром. А свою роль конвойного він почав виконувати дуже швидко - вже через кілька місяців після перемоги Кучми Москві стало зрозуміло, що директор заводу, ошалівши від збільшення території підприємства до розмірів держави, вирішив трохи покерувати сам. В листопаді 1994 року було сформовано штаб державного перевороту, очолюваний Марчуком, до якого входили вірні йому силовики: В.Маліков (голова СБУ), В.Радченко (міністр ВС) та Є.Дацюк (Ґенпрокурор). Враховуючи конфлікт Кучми з Верховною Радою, переворот цілком міг отримати від парламенту індульгенцію, а новий уряд (чи хунта) - легітимність. Переворот мав відбутися під час перебування Президента з візитом у США, проте в останній момент Москва вирішила дати Кучмі "останнє китайське попередження". Про всяк випадок його продублював на відомій пресконференції в Ґенпрокуратурі рупор Марчука Григорій Омельченко в традиційній манері сталінського спростування: говорять тут всяке, а нічого й не було, і навіть не думав ніхто... Цього разу Марчук уже був повністю готовий взяти владу, проте наказ є наказ. Довелося вдовольнитися меншим - невдовзі Марчук стає прем'єром і починає виконувати взяті Кучмою зобов'язання з передачі Москві контролю над стратегічними об'єктами в Україні. Те, що інформація про створення СП "Газтранзит" була оприлюднена і парламент заблокував процес передачі українських газопроводів Росії свідчить не стільки про наявність патріотів у владних структурах України, скільки про наявність ще деяких спецслужб, крім українських та російських. Проте Росія невдоволена, і Марчуку знову "дають відмашку". Липень 1995: Кучма знову за кордоном, для переввороту все давно готове, потрібен тільки привід. Для Марчука, людини, яка все життя боролася проти українських церков, а після 1991 року організувала переважну більшість міжконфесійних конфліктів в Україні, смерть Патріараха Володимира - кращий привід. Враховуючи методи, якими звикли користуватися спецслужби, зовсім не виключено, що йому "допомогли" померти у потрібний час - людина похилого віку, ніхто нічого не запідозрить... Події 19 липня 1995 року до цього часу є найчорнішою сторінкою сучасної української історії: звіряче побиття тисяч ні в чому не винних людей, які прийшли провести в останній путь предстоятеля своєї Церкви, міліцейські головорізи з тризубами на кокардах, які шматують державні прапори, кров на асфальті Софійського майдану... Роль "провокаторів з натовпу" виконували активісти УНА-УНСО (ґенерал СБУ Скипальський в своєму останньому інтерв'ю прозоро натякнув на роль спецслужб у створенні цієї "патріотичної" організації), а основна дійова особа процесії, "патріарх провокаторів" Філарет навіть не приховує своїх давніх контактів з КҐБ. Надзвичайний стан під проводом Марчука і під приводом захисту громадян від екстремістів мав бути запроваджений того ж вечора. Проте Москва знову спробувала мінімізувати витрати: для чого міняти хоч і не виконуючого обіцянок, проте слабкохарактерного Кучму на вірного, проте занадто вже сильного духом Марчука. Кажуть, Кучма, побачивши кадри з-під стін Св.Софії, впав у істерику і в черговий раз пообіцяв "виконати все". Незважаючи на вимоги громадськості і депутатів притягти Марчука до відповідальності за побоїще 19 липня, він залишився на посаді Прем'єр-міністра. Більше того, він демонстративно виграв вибори по звільненому виборчому округу на Полтавщині, де Марчук два роки очолював обласне УКҐБ. (Ігор Бакай, який уже витратив там купу грошей на кампанію і мав усі шанси перемогти, запопадливо зняв свою кандидатуру). Оскільки президентська влада потроху законодавчо трансформувалася у диктатуру, потрібно було взяти цей процес під безпосередній, не лише реальний (через аґентів впливу), але й формальний контроль - тим більше, що Марчук сприймав це як боротьбу за СВОЇ майбутні повноваження. Крім того, йдучи в парламент, Марчук розумів: двох ідеально підготованих переворотів йому не забудуть - не так Кучма, як оточення, і в першу чергу - дніпропетровський клан. Не маючи безпосередніх зобов'язань перед Москвою, ці люди ставилися до України навіть не як до колонії - як до окупованої території, яку треба пограбувати до нитки якомога швидше, а там - хоч потоп, Латинська Америка велика... Саме вони пролобіювали призначення Павла Лазаренка першим віце-прем'єром в уряді Марчука. Спочатку Євґен Кирилович вжахнувся, отримавши інформацію про лазаренківські методи ведення бізнесу "під дахом" держави: в порівнянні з ними все, що робив до цього часу Марчук та інші мільйонери "першої хвилі", виглядало оборудками англійських джентльменів. А потім він зрозумів, що саме Лазаренко може стати для нього тим самим "криголамом", який розчистить шлях до абсолютної влади: адже Кучма не роздумуючи взяв свою частку у всіх бізнесах Лазаренко & Со, які потроху перетворювали перспективну колись центральноєвропейську державу у корпорацію "Україна Лазаренко, Ltd." Кращої нагоди для дискредитації всіх можливих суперників (ну, майже всіх - але ті, хто опинилися поза системою, не мали грошей, тому не були небезпечними) годі було бажати. Образно кажучи, якби Лазаренка не було, Марчук просто змушений би був шукати когось подібного. Узгодивши схему з Москвою, Марчук попросив Кучму призначити Прем'єр-міністром Лазаренка, а сам "був відправлений у відставку" з формулюванням, про яке публічний політик в Україні може тільки мріяти - "за створення власного політичного іміджу". Куди там Прем'єру Кучмі зразка 1993 року - всього-навсього "за власним бажанням". Очевидно, Кучма відмовити не міг, адже Марчук передав Лазаренку лише повноваження Прем'єра, а не конвойного... Про всяк випадок Марчук забезпечив собі можливість регулярного отримання інформації прямо з кабінету Кучми. Цифрових диктофонів тоді, правда, "на озброєнні" СБУ ще не було, обходилися звичайними мікрокасетами, але для гарантій безпеки і цього було досить, можна було входити в образ "звичайного народного депутата". Працюючи в парламенті, Марчук забезпечує прийняття Конституції з максимально можливими на той час повноваженнями Президента, хоча сам (власне, як і Кучма - тільки от щойно прийнятим текстом Конституції не кидається ) вважає їх все ще недостатніми. Марчук міняє кілька фракцій, "пробуючи на смак" парламентську роботу зокрема і публічну політику взагалі. Головне питання, яке він у цей час вирішує - яку партію вести на вибори. Внаслідок довгих консультацій вибір зроблено на користь СДПУ(о). Головним "рекламним обличчям" партії на виборах визначається Леонід Кравчук, на якого у Марчука було маса матеріалів, пов'язаних з бізнесом його родичів, знайомих, родичів знайомих і т.д., і який сам шукав надійного фінансовополітичного "даху" після знищення цілого ряду вищеназваних бізнесів командою Лазаренка. Крім того, Кравчук з його номенклатурним досвідом був потрібен Марчуку, щоб стримувати безмежні амбіції ще двох партнерів - Суркіса і особливо Медведчука, який досі щиро вірить, що стане Президентом. Врешт-ірешт двоє останніх мало не "завалили" всю виборчу кампанію: адже і Кравчук, і Марчук віддавали перевагу традиційним пострадянським методам (адмінресурс + купівля голосів), а "футболісти" всі зусилля (і кошти) кинули на односпрямовану телевізійну рекламу (ну є у них один такий хороший телеканал...) Очевидно, грошей на купівлю у "Мілана" вирішальної гри не вистачило, і партія "недобрала". Зовсім небагато, правда, проте гравці знають: двадцять - це не двадцять одне. Довелося "старшим товаришам" таки підключати адміністративний (ЦВК) і додатковий фінансовий (купівля голосів у партій, які набрали ще менше) ресурси - в результаті країна три тижні жила, не знаючи результатів парламентських виборів (нагадування спеціально для тих, хто зловтішався над американцями). Але нарешті все вирішилося, Марчук очолив фракцію і позитивний в електоральному плані Комітет, а Медведчука навіть вдалося зробити віцеспікером. На кінець 1998 року плацдарм для боротьби за крісло Президента був готовий. Проте Марчук вирішив не ризикувати... Президентська кампанія '99: провокатор його величності, або Термінатор української опозиції Проаналізувавши виступи Леоніда Кучми, які стосуються його рішення балотуватися на другий термін і власне виборчої кампанії, можна зробити висновок: він ніколи не сприймав Євґена Марчука як реального суперника. Марчук для Кучми радше спаринг-партнер, такий собі "Симоненко справа". Остаточно він зайняв це місце після смерті В'ячеслава Чорновола, який хоч і не був аґентом КҐБ, проте став заручником вигаданого ним сам терміну "конструктивна опозиція", що навіть дало підстави колишнім друзям назвати його "Азефом української революції". Очевидно, саме це стало причиною його загибелі: "головний опозиціонер" з кожного флангу мусів бути тільки один, інакше картинка стає занадто складною для українського виборця. Марчук, готуючи свій вихід на політичну арену, не потребував інших яскравих особистостей. З впевненістю заявити, що саме Марчук був організатором "Бориспільського ДТП", не можна (врешті-решт, не він мав перемогти на тих виборах). Проте навіть якщо це справа рук якихось інших "орлів", Марчук знав про подробиці організації замаху задовго до того, як особи, що постарались залишитись невідомими (постарались - чиста правда, але чи це їм вдалося ?) передали до його виборчого штабу відеокасету з "людиною в масці". Не виключено, що цю касету, посміюючись, Євґен Кирилович особисто передав Кравченку - дивись, мовляв, які ще наївні люди бувають в Україні. Принаймні, Кравченко про існування касети знав - одразу ж після оприлюднення перших "плівок Мороза" він заявив, що "чекав на заяви людини в масці". Отже, роль Марчука було визначено чітко, і "приз" він собі попросив зовсім скромний - посаду секретаря РНБО. Врешті-решт, ця посада (як і будь-яка інша) була йому не дуже-то й потрібна, але нічого не просити - занадто підозріло. Перемога Леоніда Кучми зовсім не цікавила Євґена Марчука - в тому сенсі, що він розумів: Кучма виграє в будь-якому разі. Питання тільки в тому, якими методами це буде зроблено: методом Лукашенки, Тер-Петросяна чи Єльцина зразка 1996 року. Проте навіть в останньому варіанті, який Марчук збирався допомогти реалізувати, людина з десятьма відсотками рейтингу популярності, щоб виграти вибори, змушена буде піти на стільки порушень закону, прав людини і просто здорового глузду, що дискредитує себе навіть за українськими мірками. Марчук, лише формально підігруючи Кучмі, збирався грати у власну гру. Його метою на останніх президентських виборах було остаточне знищення будьякої реальної опозиції в Україні (не плутати з т.зв. комуністами, див. вище). Спочатку він взявся за "правих". Оскільки це визначення в Україні чомусь привласнили т.зв. націонал-демократи, де дуже багато лідерів з числа керованих дисидентів, то особливих проблем не було. До речі, саме президентська кампанія дозволила Марчуку первірити контрольваність аґентури в цьому середовищі. Прихильники Марчука з "правого" табору одразу ж розпочали масовану атаку на кандидатів від залишків Руху, звинувачуючи їх у співпраці з владою. Лівий спектр у "блоці" Марчука представляла Всеукраїнська партія трудящих, створена на базі офіційних, тобто напівдержавних профспілок (і навіть після цього ще дехто вірив у опозиційність Марчука !) Проте яскравих особистостей там не було, і ґенералу довелося "згадати молодість" і самому вийти в поле політичної битви. Результат не забарився: спецоперація "Канівська четвірка" сміливо може претендувати на перше місце в номінації "Провокація десятиліття в Україні". Єдиним з трьох інших учасників, хто здогадувався про істинні наміри Марчука, був Олександр Ткаченко, проте йому на той момент втрачати вже було нічого. "Канівська четвірка", крім чисто тактичних передвиборчих цілей, досягла головної стратегічної: відтепер в Україні практично ніхто не повірить у можливість об'єднання політичних сил і політиків різного ідеологічного спрямування заради досягнення суспільних чи просто спільних (навіть найвищих) інтересів. Підвалини успішної антиреклами акції "Україна без Кучми" було закладено саме на Канівських пагорбах Євґеном Марчуком, і турбувався він не про Кучму, а виключно про себе. Отримавши після виборів посаду секретаря РНБО, Марчук щез з екранів телевізорів, але не з реальної політики. Йому потрібно було вирішити ще одну проблему, яка "висіла" з 1996 року - необмежено розширити повноваження Президента, в ідеалі - сформулювати їх відомими двома пунктами: 1. Президент ЗАВЖДИ правий. 2. Якщо ВІН не правий, див п.1. Проте, на відміну від Волкова і Медведчука, про роль яких у підготовці т.зв. референдуму за народною ініціативою надруковані квадратні кілометри текстів, Марчук у черговий раз залишився в тіні. Після 16 квітня 2000 року йому залишалося тільки чекати внесення відповідних змін до Конституції та займатися улюбленою справою - збиранням та обробкою інформації... Дуже добре і навіть логічно, скажете Ви, але як все вищесказане в цьому розділі узгоджується з образом амбіційної людини, яка цілком "дозріла" до взяття влади в Україні ? Невже Марчук зміг би витримати без Президентського крісла до 2004 року... А ХТО ВАМ СКАЗАВ, ЩО У 1999 ВІН ЗБИРАВСЯ ЧЕКАТИ ЦІЛИХ П'ЯТЬ РОКІВ ? Ґеорґій Ґонґадзе: високий брюнет у чорному черевику Літо 1999 року. Потік записів з кабінету Президента, сповнений нецензурної лайки та прямих інструкцій підлеглим щодо брутального порушення українських та Божих законів, стає щодня потужнішим. Проте все це не влаштовує Марчука: знаючи свій народ, він впевнений, що українці готові виправдати і не таке. Потрібне було щось, що "дістане" кожного "простого громадянина". Наприклад, інформація про криваву провокацію в Кіровограді не підходить, бо і Мороз, і Вітренко - політики, а отже, з точки зору обивателя, "самі винні". Рекомендація "підвісити за яйця" суддю чи голову колгоспу взагалі викличе бурхливе захоплення громадян - на відміну від країн Заходу. З іншого боку, на Захід теж слід зважати - при всій декларованій турботі про права кожної людини, доля бомжа навряд чи його зацікавить, а своє ставлення до загибелі українських бізнес-політиків Захід чітко продемонстрував на прикладі Вадима Гетьмана. Таким чином, категорія жертви визначилася: це мав бути журналіст. З одного боку, журналістам зокрема і ЗМІ взагалі все ще довіряє значна частина українського суспільства. З іншого - на Заході "пунктик" щодо свободи слова в Україні. Вибір конкретної особи було здійснено за тим самим принципом, за яким героя П'єра Рішара обрали на роль "супераґента" у відомому французькому фільмі: найбільш помітного і відмінного від інших. Швидше за все, "вибір" було зроблено після відомого "Епіцентру", де Георгій різко полемізував з Президентом, а отже зпам'ятався і самому Кучмі, і телеглядачам. На стіл Марчука лягає докладне досьє на Гонгадзе, в якому особлива увага приділена психологічному портрету "фігуранта". З цього ж часу Кучмі починає подаватися дозована і акцентована інформація про публікації "грузіна". Наступний крок - створення під контролем Марчука інтернетпроекту "Українська правда", давньої мрії Георгія. На цей час (весна 2000 року) Кучма вже був "заведений" настільки, що виходив з себе при одному згадуванні прізвища Гонгадзе. А той, отримавши повну свободу творчості (нехай навіть в межах сайту, на який заходили не більше двох сотень відвідувачів на добу), почав "мочити" режим по повній програмі. І кожна антикучмівська стаття оперативно лягала на стіл Президента. Команда "фас !" для вірного Кравченка була тільки питанням часу. Для Кучми "післереферендумного періоду" важливо було довести самому собі, що він у цій державі не лише цар, а й бог, який може вершити долю будь-якої людини. Він же не знав, що при цьому його "пишуть", як останнього директора заводу, що підозрюється у несплаті податків ! Тепер Марчуку треба було терміново "відхреститися" від "Української правди". Зроблено це було майстерно: у вузькому колі знайомих Георгія досить різко звинувачують у тому, що він продався Марчуку і нічого поганого про нього не має права писати. Буквально наступного дня на "УП" з'являється антимарчуківська стаття за підписом Гонгадзе. Марчук - він особисто був тим самим "Петровичем", про якого говорив Мороз - демонстративно вимагає повернути комп'ютери і невикористані гроші. Це було зроблено без проблем - адже на той час "Українська правда" вже "розкрутилася" і бажаючі її підтримати матеріально знайшлися (можливо, декому навіть "порадили" це зробити). Тепер треба було тільки підштовхувати процес "викрадення Гонгадзе чеченцями" через своїх людей у МВС (в тому числі в загоні "орлів"). Швидше за все, Георгія дійсно мали вивезти в зону бойових дій у Чечні. Сумнівно, правда, щоб у нього виникли б при цьому якісь проблеми з чеченцями - в Сухумі він був репортером, а не солдатом. Набагато швидше він міг нарватися на російську кулю. Проте Марчуку він потрібен був як жертва українського, а не кавказького конфлікту. Саме тому шум навколо зникнення Георгія було піднято вже в перші години після того, як це сталося - щоб не дати можливості оперативно вивезти його за кордон. Нервозності його конвойним додає анонімний дзвінок, в якому у викраденні звинувачуються Кравченко (для нього це сигнал - хтось про все знає) і Волков (теж попередження, але трохи іншого характеру), і називається точне місце перебування Гонгадзе - Московський район Києва. Це вже було попередження ще одній ключовій фігурі викрадення - депутату Московської райради, відомому кримінальному авторитету Кисілю. Чи не його люди і є славнозвісними "орлами", які своїми дзьобами спроможні "порвати" будь-яку жертву ? Кравченко був впевнений: ці люди, "пов'язані" десятками незаконних операцій, виконують виключно його розпорядження, і навіть уявити не міг, що справжній інструктаж вони отримують зовсім в іншому місці - в кабінеті "Петровича". (Причому стосується це не лише Кисіля і його "молодших" братків-бойовиків, але й "старшого брата" - Олександра Волкова, який ще в 1970 році став агентом Карного розшуку. Очевидно, Кравченко всерйоз вважав, що досьє на Волкова є лише у нього...) Далі все просто, як на першому курсі Вищої школи КҐБ: один з "орлів" передав Георгію інструкції щодо втечі, посилаючись на людину, якій той довіряв. Інструкції були підступною провокацією, при спробі втечі рефлекси викрадачів виявивлися швидшими, ніж думки: кілька куль вцілили точно у голову. Кравченко запанікував, хоча ніяких претензій своїм "орлам" він пред'явити не міг: ті діяли як багато разів до цього, коли викрадали бізнесменів. Голову довелся відтяти - надто вже легко ідетифікувался зброя. Знайти голову навряд чи вдасться - швидше за все, її просто спалили в одному з тюремних крематоріїв. Очевидно, саме там губляться сліди і самого Кисіля - принаймні, жоден правоохоронний орган його принципово не розшукує. Чому ж не спалили "за компанію" і тіло Георгія? Просто Кравченку підкинули "геніальну" ідею: закопати знівечене перед тим тіло на виборчому окрузі Мороза, звинувативши його у викраденні Гонгадзе. Президенту ж на першуму етапі просто повідомили, що "справу зроблено" (дійсно, істерик Кучма не витримав би, чітко не знаючи про смерть протягом всіх місяців "пошуків"). Далі настала пора підступної гри з протилежним табором. Мороз був вибраний "озвучувачем" плівок з самого початку, хоча заяви Петра Симоненка про те, що він чув записи на кілька тижнів раніше - чиста правда. Марчуку треба було переконатися, що Симоненко захищатиме режим, який забезпечує йому сите і безбідне існування, незважаючи на рівень пред'явлених Кучмі звинувачень. Більше того, Симоненко сприйняв плівки як провокацію (власне, чергову перевірку) з боку Кучми, тому й мовчав аж доти, доки йому не наказали говорити. Не переповідатимемо тут сумну історію знаходження/упізнання/викрадення/знаходження і т.д. тіла Георгія, зазначимо головне: всі недолугі рішення владних структур були забезпечені людьми Марчука всередині цих структур. Суспільний і політичний грунт було підготовано. Настала пора рішучих дій. Який же секретар не мріє стати Ґенеральним, або Офіційний Спадкоємець Спецоперація "Офіційний Спадкоємець" увійшла в активну фазу 28 листопада 2000 року, коли Олександр Мороз оприлюднив першу порцію "записів Мельниченка". Очевидно, зараз Олександр Олександрович вже повністю усвідомив, що він є лише зброєю у чужій війні. У нього є сильна підозра щодо чистоти цілей, які переслідують люди, що ним маніпулюють. Його надихає лише одне: він дійсно вірить, що Леонід Кучма - злочинець, здатний віддати наказ убити людину. Щоб довести це, Мороз готовий якщо не на все, то багато на що. І така одержимість лише полегшує маніпулювання ним. Адже Мороз, незважаючи на значний політичний досвід, залишається радянською людиною, чиє дитинство минуло в селі сталінських часів, де світ був значно простішим. А проти нього (власне, за себе) веде бій професіонал "психологічних воєн" (словосполучення якесь знайоме ?), якому немає рівних в Україні, небагато в СНД і зовсім немає в тому світі, куди в останній час подорожує Мороз і куди він - щиро! - хоче привести Україну. Мороз схопився за "плівки Мельниченка" як за реальну можливість показати суспільству глибину деградації існуючого режиму особистої влади Кучми. Адже створена зараз в країні система у будь-якої порядної людини викликає щире несприйняття. Незважаючи на події останнього десятиліття, порядних людей в Україні залишилося достатньо багато, щоб сподіватися на широкий і потужний фронт боротьби з режимом. Саме на цьому базувалися розрахунки Марчука на дестабілізацію ситуації. Проте він прекрасно розумів: "критичної маси" для революційної зміни влади в Україні немає і не передбачається. В такій ситуації перевагу отримує той, хто має достатньо стабільний ресурс, і не лише фінансовий та інформаційний, а в першу чергу людський. Для прикладу: всесвітньовідома "штазі" мала в своєму активі майже третину дорослого населення НДР. В Україні (як і в СССР взагалі) такі дані ніколи не публікувалися, проте сьогодні ми можемо побачити потужність внутрішньої мережі спецслужб в дії. В наступ кинуті всі сили: рядові сексоти переконують тих, хто ще не вірить, що записи справжні (а тих, хто вірить - у правильності трактовки Мороза). Сексоти рангом повище переконують своїх підлеглих і начальників, що Кучма ось-ось піде, ну і Ви самі розумієте, ХТО буде Спадкоємцем... Ну а Сексоти (з великої літери), а фактично - молодші партнери, просто під шумок призначаються на важливі пости в державі і рекомендують Самому піти тихо, отримавши ґарантії безпеки. А то всі ці імпічменти, суди... А хто у нас може дати ґарантії Безпеки ? Правильно - той, хто безпекою і обороною завідує. Все це нагадує вербовку "загонним" методом, тільки тепер від "жертви" вимагають не співробітництва, а якраз усунення від роботи. Є інформація, що вже після Дніпропетровського самміту, де в обмін на сам факт візиту Росія отримала ВСЮ українську енергетику, Л.Д. телефонував В.В. з проханням про підтримку у важкій ситуації, коли всі радять піти. І отримав відповідь, мовляв, в цьому теж щось є... Схоже, що у Москві Євґен Кирилович все вже вирішив, а в Україні залишилися технічні деталі. Принаймні, сьогодні цілий ряд управлінь в Адміністрації Президента розробляють сценарій під умовною назвою "Марчук - Спадкоємець". Працюється їм легко, адже всі можливі варіанти давно готові, просто час від часу потрібні люди (можливо, з сусідніх управлінь - так, на каву заходять або курять разом) підкидають потрібні думки. Тим більше, що з багатьох "домашніх заготовок" ґенерал залишив всього одну: прихід до влади фактично силовим шляхом - через запровадження надзвичайного стану в країні. Підставою для цього повинні стати "масові вуличні безладдя, що супроводжуються ...", ну і далі за текстом 71-ї статті Кримінального Кодексу України (за часи незалежності застосовувалася лише один раз, і то в Криму). Перша "пристрілка" цього варіанту була проведена 6 лютого, коли "легальні" провокатори з "Тризуба" та переодягнені в чорні обладунки "анархістів" курсанти вузів МВС та СБУ спровокували бійку навколо наметового містечка на Хрещатику. Саме для "оперативного реагування" на ці події і скликалося засідання РНБО 10 лютого. Проте виваженість опозиціонерів і витік в пресу інформації про підготовку кривавої бійні пригальмували Марчука і йому довелося вдовольнитися "лише" заміною особисто вірного Кучмі Деркача на "в дошку свого" Радченка. Проте механізм уже запущено. 1 березня, наступного дня після стримано-заохочувального листа Буша до Кучми, за наполяганням Марчука ліквідовують "зону, вільну від Кучми" на центральній вулиці столиці. Кількість міліціонерів (понад півтисячі), їхня демонстративна брутальність (кадри побиття маніфестантів та наруги над державним прапором обійшли весь світ), врешті-решт, масові арешти невинних людей - все було спрямоване на провокацію бійки. Проте, все це було лише прелюдією до подій 9 березня. Марчук зрозумів, що опозиція прагне в жодному разі не допустити застосування сили і не те що не піде в наступ на міліцейські колони, але й на відверту агресію постарається не відповідати. "Неможливу місію" організації і здійснення масових бійок в центрі Києва було покладено на дві армії: сексотів і міліцейського спецназу. Більше того, підготували навіть київські лікарні: до них ще 7 березня надійшов таємний наказ приймати поранених в будь-якій кількості, не повідомляючи міліцію. Основні події готували на 11.00 біля пам'ятника Шевченку, проте Кучма просто злякався і поїхав раніше... Всі спроби десятитисячного міліцейського контингенту спровокувати заледве тисячну колону опозиції на рішучі дії під час покладання квітів успіху не мали: основні сили як демонстрантів, так і сексотів ще не підтягнулися. "Прорив" до пам'ятника виглядав настільки слабеньким, що не виправдовував масових затримань - довелося хапати активістів УНСО та просто випадкових людей. Ці арешти повинні були виконати функцію "розігріву" колони та спрямування її спочатку до стін МВС, а потім і на Банкову. Там до справи взялися професіонали, для яких заздалегідь було готове "поле бою": не скріплені (як зазвичай) елементи огорожі, розбиті шматки залізобетонних плит... За особою, яка жбурнула в міліцію єдину (!) пляшку з "коктейлем Молотова", кілька хвилин до того на відстані кількох метрів слідувала службістська відеокамера. Далі все пішло, як по маслу: до бійки долучаються пробивні загони УНСО, ззаду напирає решта колони. Одним словом, "масові безладдя..." (див. вище) - і, відповідно, масові арешти. Проте, чому саме студенти, які приїжджали до Києва на установчий з'їзд Комітету Опору "За правду!" і на Банковій не були, склали основну частину затриманих? За нашими даними, Марчук навмисне підкинув Кравченку інформацію про "зовнішні ознаки" активістів демонстрації (прапори, хустинки і значки). Адже навіть побиття демонстрантів і арешти унсовців не викликали такого обурення громадськості, як арешти сотень невинних молодих людей. В такій "помилковій", на перший погляд, інформації, немає нічого дивного: Марчуку ще більше, аніж опозиції, необхідна відставка Кравченка і заміна його вірною людиною. Як не дивно, наразі потрібно вже це і Кучмі - як демонстрація готовності до "діалогу з опозицією". Проте, детективна історія зі звільненням Кравченка і перекладання особисто на нього всієї відповідальності за криваві події 9 березня свідчить: єдиний, хто реально виграє після відставки головного міліціонера Кучми- Євґен Марчук. В цьому випадку у нього будуть практично необмежені можливості стати "Офіційним Спадкоємцем". Як показує досвід, подібний етап реалізації ідеї свідчить, що рішення про це вже прийнято відсотків на 70. Інші 30%, які зменшуються з кожним днем - це імовірність того, що Україна існуватиме хоча б у такому недолугому вигляді, як зараз. Що через 10 років у нас відбудуться справді демократичні вибори, а через 20 нас приймуть в Європейський Союз. Що українська мова і культура збережуться хоча б як надбання національної меншини. Що податки збиратиме Міністерство фінансів, а не сержант міліції чи бандит. Що, врешті-решт, Ви зможете користуватися Інтернетом без спеціального дозволу. Але поки що 70% імовірності має зовсім інше майбутнє... Що нас чекає (кілька спогадів про майбутнє) Описувати майбутню "Україну Марчука" для нормальної людини - справжній мазохізм. Тим більше, що кожному, хто ознайомився з вищенаведеною інформацією, в загальних рисах зрозуміло, який же режим запровадить Марчук на території нинішньої України. Саме так, на території - про державу згадуватимуть дуже рідко, хіба що під час голосувань в ООН та ОБСЄ. (Власне, голосування стануть дрібними формальностями, і вже через кілька років в секретаріатах цих організацій крізь пальці дивитимуться на те, що за Україну голосує представник Росії). Швидше за все, Україна навіть не вступатиме в Союз Білорусії та Росії, обмежившись входженням в Євроазійський Економічний Союз - щоб не допустити заворушень в середовищі націонал-патріотів (а договір про військовий союз цілком можна тримати в таємниці). Решта України подібне зближення лише вітатиме, а для "западенців" союз з Росією назвуть "співпрацею" і обгрунтують необхідністю "розбудови державності". Більшість підконтрольних націонал-демократів з цим погодиться, а поодиноких незадоволених затаврують як "ворогів державності" і потроху "випхають" на захід. Політв'язні і "жертви режиму" системі не будуть потрібні - досвід 80-х і 90-х буде враховано. Тим більше, що справжніми жертвами режиму стануть всі без винятку мешканці України. "Права людини" стануть фікцією, згадуваною лише в Конституції, нинішня авторитарна кучмістська влада здасться ще тріумфом демократії у порівнянні з поліцейською державою, яку запровадить Марчук. Тотальний контроль над всіма громадянами, перетворення всіх без винятку ЗМІ на рупор влади, обмеження доступу та контроль трафіку і контенту в Інтернет (технічно це не так уже й складно). Супутникові антени перетворяться на таку ж рідкість, як в Ірані, якщо це не допоможе - буде увімкнено систему глушіння супутникового сигналу на всій території України, яка перебуває у повній технічній готовності навіть зараз. Оскільки в Росії (і навіть в Білорусії) все ж буде трохи вільніше, виїзд на північний схід буде жорстко обмежено (в інший бік не пускатимуть самі західні сусіди). Хоча система влади в Україні зберігатиме всі атрибути демократії, насправді всі гілки влади будуть зрощені в одну під контролем спецслужби. Так, саме спецслужби, а не кількох спецслужб, як сьогодні - відновлення монополії СБУ стане одним з перших кроків Марчука. З точки зору Росії, яка виступатиме єдиним зовнішнім гарантом режиму, це теж буде оптимальним кроком. Тим більше, що Російська експансія не обмежиться лише гео- і внутріполітичною сферами. Звичайно, стабільність транзиту, дешева робоча сила - це все добре, але ж потрібно отримувати прибутки і в грошовій формі. Тим більше, що нове російське керівництво ще не повною мірою задовольнило фінансові і майнові інтереси "наближених" бізнес-структур. Сценарій передачі стратегічних об'єктів української економіки в руки формально приватного російського капіталу вже почав розігруватися в Дніпропетровську не без участі Марчука, проте справжня економічна експансія Росії розпочнеться після остаточного і повного закріплення права приватної власності на землю. Українську квазіекономіку, яку можна буде охарактеризувати як олігархічний капіталізм, чекає доля "молодшого партнера" (що парадоксально, грошові доходи укролігархів в загальному вимірі можуть бути навіть більшими, ніж зараз, що й робить весь цей сценарій дуже реальним). Основні об'єкти, звичайно отримають "монстри" - Газпром, ЄЕС Росії тощо, проте і для "дрібніших" російських компаній багато що залишиться. Для забезпечення їх діяльності в (чи, власне, на) Україні Росія просто змушена буде розширити свою культурну та інформаційну експансію, тому канали на кшталт СТБ чи 1+1 зникнуть або фактично стануть дочірніми підприємствами російських телекомпаній. Обсяг україномовних передач, так само як друкованих ЗМІ та книжок, з кожним роком зменшуватиметься, як і сфера функціонування української мови. Українці остаточно перетворяться з народу в етнографічну групу "нової Євразійської спільноти", яку весь світ (та й власне керівництво теж) буде вважати і називати Росією. "Хохлам" дозволятимуть "пєсні" і шаровари, сало і перцівку - ставлячись до цього як до оленів у тундрі і кумису в Казані, проте вищу освіту можна буде отримати лише російською мовою. "Національна еліта" зникне, так і не сформувавшись. Спіраль суспільного розвитку, на яку Україна вийшла в кінці 80-х, остаточно стане колом, причому колом зачарованим, а головним злим чарівником буде Євген Марчук.

    За що ж такі жертви, спитаєте Ви ? По-перше, багато українських політиків ще й не на таке підуть, щоб отримати абсолютну владу в 48-мільйонній країні (інше питання, що цей абсолютизм вони, на відміну від Марчука, утримати не зможуть). А по-друге, чи не думаєте Ви, що людина, вихована в системі КГБ СССР, ВВАЖАЖТИМЕ ТАКИЙ ХІД ПОДІЙ В УКРАЇНІ АБСОЛЮТННО ПРИРОДНІМ ? P.S. Хто обламає роги?

    Намальований портрет геть міг би правити за страшилку, якби в реальному житті йому на заваді не стояли кілька серйозних факторів, які вже вкотре можуть здевальвувати всі потуги Монстра. Цих факторів три: Захід, внутрішня опозиція і, як не дивно, Росія. 1. Захід. Така потужна мас-медійна кампанія в західній пресі востаннє була перед скиданням Мілошевича в Югославії. Кількість публікації в провідних газетах США і Європи за останні три місяці вже перевищила сукупний показник публікацій за останні десять (!) років, і цей інформаційний бум лише прогресує. Всі ці публікації далеко не носять нейтрального характеру, а мають на меті підготувати власну громадськість до думки про необхідність зміни Системи влади в далекій східноєвропейській країні. Що суттєво, йде мова не лише про персональну відповідальність вже остаточно дискредитованого Кучми, а про кардинальне очищення ВСІЄЇ корумпованої української еліти. Те, що Захід не може собі дозволити чинити стосовно пораненої, але все ще небезпечної Росії, він цілком готовий апробувати в менш потужному уламку СРСР. Тому наступними кроками слід очікувати не тільки жорсткі резолюції від Ради Європи та Конгресу США, а і обмеження дипломатичних контактів і скорочення спільних бізнес-проектів (перша хвиля закриття західних представництв відбулася блискавично вже цієї зими). Натомість американські кошти полинитимуть в сферу громадських (неурядових) організацій - NGO. Успішний досвід фінансування американцями коаліцій східноєвропейських NGO напередодні виборів вже був продемонстрований в Болгарії, Словаччині, і найпоказовіше - в Югославії. Зрозуміло, що при такому комплексному підході Захід і думки не матиме "міняти шило на мило". Системщик Марчук є для Заходу набагато небезпечніший, аніж банальний авторитарний казнокрад. Не наважуючись (чи не маючи реальної можливості ?) протистояти приходу до влади в Росії кагебіста Путіна, Захід зробить все, щоби не допустити до влади в Україні кагебіста Марчука. 2. Внутрішня опозиція. Мова не йде лише про верхівку айсберга - Мороза, Тимошенко, УБК, ФНП, "правдистів" та решту відвертих опозиціонерів. Це середовище так званої "крайньої" опозиції об'єднало як справжніх романтичних і абсолютно щирих борців з деградуючим режимом, так і значну кількість маргіналів з протестного електорату. Їхніх спільних зусиль недостатньо не тільки для повалення Кучми, але і для повномасштабних акцій протесту. В той же час їхнього об'єднаного потенціалу абсолютно досить для довготривалого тління, щоби не дати можливість команді Кучми притлумити конфлікт. Більшість крайніх опозиціонерів Марчук вже свого часу ошукав під час останніх президентських перегонів, і вибачати йому зради ніхто не налаштований. Але до внутрішньої опозиції не в меншій мірі слід зарахувати і основні фінансово-промислові групи (так звані олігархічні клани), які наразі або займають підкреслено-невизначену позицію, або поки що стоять на боці Кучми. Зрозуміло, що зміна влади не може відбутися без сприяння цих потужних структур. Як тільки ізоляція з боку Заходу почне приводити до суттєвих економічних втрат, а влада втратить керованість своїми складовими, відразу слід очікувати, що місцеві бізнес-еліти сприятимуть відносно безболісній заміні влади (зрозуміло, на таку, яка би гарантувала їм збереження бізнес-інтересів). Вплив Марчука в цьому середовищі зараз досить великий. Більше того, за нашою інформацією, на одній з останніх зустрічей так званих олігархів (що відбулась у досить обмеженому, але в той же час достатньо представницькому колі) саме Марчук був визначений цими людьми наступником існуючого президента. Але, по-перше, це ж коло "олігархів" на одному з попередніх таємних "сходняків" вже зупинялося на Медведчукові, і якщо вони вже один раз змінили свою точку зору, то можуть змінити її і ще раз. А, по-друге, незважаючи на те, що декому з них Марчук сприяв у "первинному нагромадженні капіталів", а дехто просто був завербований ще за радянських часів, все ж таки т. зв. "олігархи" встигли посмакувати владою в її рафінованому, майже безроздільному вигляді. Система влади в Україні була побудована на системі васалітету, де кожному з олігархів знаходилася площина під безроздільне панування. Воцаріння системщика Марчука означатиме для олігархів занудне існування в ролі гвинтиків Системи. Тому, як тільки в полі зору вимальовуватиметься кандидатура більш податлива і сприятлива, "олігархи" Марчука зрадять (або на їхному жаргоні-просто "кинуть"). 3. Росія. Як не дивно не буде до останнього боротися за Марчука і Росія. Незважаючи на те, що Марчук довгі роки був латентним рупором російських інтересів в Україні, Росію в цій зв'язці цікавить не Марчук, а саме "російські інтереси". Тому, як тільки перспективи Марчука тьмянітимуть, Росія його в черговий раз полишить. Росія не може собі дозволити, щоб її інтереси скукожувалися лише до однієї політперсони чи однієї політструктури, тим більш програшної (саме тому в Україні досі і немає якої-небудь потужної "Російської партії"). Тому Росія буде бавитися лише з тим, хто має реальний шанс на перемогу. Як тільки Марчука почнуть здавати місцеві, наступним його здасть і Москва. Робитиметься це більш-менш цивілізовано (адже Путін - це не "душа-нараспашку" Бакатін). Просто в один сонячний день фішка з позначкою "Марчук" на зеленому сукні пересунеться на якесь інше (поки що не настільки помітне) місце. А Марчуку нададуть тихий притулок в білокам'яній. Власне, всі розкриті агенти з часом перебиралися до Москви. Тим більш, що "коридор" перевірений - перед генералом Марчуком ним вже пройшовся його попередник генерал Галушко...

  • 2001.03.22 | Augusto

    Марчук — президент сексотів

    Tak shcho zh robyty, shovaty golovu pid krylo (v pisok), nakrytysja kovdroju z golovoju ta biljshe nikoly ne vyhodyty na vulycju? A hto pryjde do vlady jakshcho vse zalyshytjsja jak vono je? Kuchma - ljljka demona Marchuka, Marchuk ljaljka Moskvy?

    Не наважуючись (чи не маючи реальної можливості ?) протистояти приходу до влади в Росії кагебіста Путіна...

    Jak na mene, to Zahid jogo i pryviv do vlady, a zaraz znov za golovu hapajetjsja! Jak Soros pryviv do vlady v svij chas Kuchmu, pro shcho vin sam neodnorazovo kazav, a potim zaplakav...:):

    ґенерал СБУ Скипальський в своєму останньому інтерв'ю прозоро натякнув на роль спецслужб у створенні цієї "патріотичної" організації...

    Vo-vo! Dobavte tiljky "genijaljnyj" ґенерал! Hlopci, sokyroju pracjujete tam de skaljpelj potribnyj! Ale grajtesja, nehaj vam! :):

    Очевидно, зараз Олександр Олександрович вже повністю усвідомив, що він є лише зброєю у чужій війні. У нього є сильна підозра щодо чистоти цілей, які переслідують люди, що ним маніпулюють. Його надихає лише одне: він дійсно вірить, що Леонід Кучма - злочинець, здатний віддати наказ убити людину. Щоб довести це, Мороз готовий якщо не на все, то багато на що. І така одержимість лише полегшує маніпулювання ним. Адже Мороз, незважаючи на значний політичний досвід, залишається радянською людиною, чиє дитинство минуло в селі сталінських часів, де світ був значно простішим. А проти нього (власне, за себе) веде бій професіонал "психологічних воєн" (словосполучення якесь знайоме ?), якому немає рівних в Україні, небагато в СНД і зовсім немає в тому світі, куди в останній час подорожує Мороз і куди він - щиро! - хоче привести Україну.

    A-a-a-a-ahhhhhhhh! Cukerka! :):

    Ljakajte shche, pls! Ljublju horor;): !

  • 2001.03.22 | Максим'як

    Re: Марчук — президент сексотів

    Ви хочете здивувати тим, про що всі вже знають. Тільки інформація запізніла. Де ця інформація була до виборів? Що форумів бракувало? Був форум самого Марчука.
    Про це можна було давним-давно догадуватись, щоб в КГБ попасти потрібно було своє переконання на колінах доказувати, я пригадую здорового чоловіка, який плакав зборах на 300 осіб, що його не приймають в партію (він не попадав в рознарядку того року). Що ж казати за КГБ.

  • 2001.03.22 | Пані

    Ну вы ж не думали, что я не откликнусь?

    Как главный "Марчуколюб" этого форума не могу не покритиковать этот эпохальный труд.

    Если следовать логике этой статьи, то получается всесильный монстр, у которого все схвачено. Личность коварства грандиозного, терпения неимоверного и поистине наполеоновских амбиций.

    И вот такой человек, достигнув главной цели своей жизни (по крайней мере последних 10 лет), получив в руки почти неограниченную власть, поделится этой добычей с кем-то? С москалями?
    Да, уж. конечно.

    Или закроет границы, чтоб мир не видел его триумфа?

    Этот человек считает себя как минимум равным всем великим правителям современности - и он допустит международную изоляцию себя любимого? Дудки-с, товариши сексоты. И не надейтесь.

    А в остальном все более или менее совпадает с моими представлениями о сабже. Включая и возможное убийство Гонгадзе, которое на мой взгляд, действительно могло быть спровоцировано именно таким образом.

    Есть еще деталь, оставшаяся незамеченной до сих пор. Среди прочих предвыборных обещаний Марчука было нечто такое (если где найду буклет, процитирую точно). Ровно через год после его избрания обещано было показать всем, кто есть кто в правоохранительных органах, вскрыть реальный масштаб коррупции и пр. Что-то в этом духе. Почти ровно через год после президентских выборов начался кассетный скандал.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2001.03.22 | Лис Фарбований

      Re: Ну вы ж не думали, что я не откликнусь?

      Погоджуюсь з панею.
      Хочу тільки зауважити, що Марчук занадто любить себе і його любов до себе сильніша за його честь, принциповість чи відповідальність.
      Він ідеальний цар чи король.
      Марчук на коні і ми його заручники.
      Якщо Марчук стане президентом (а він не стане), то соціал-демократів обрізаних першими посадить на палю. Кучма буде в тюрмі. Авторитаризм буде, буде культ особи. Життя стане не добрим, але кращим. Безумовно, Марчук на порядок кращий від Кучми, Сукіса-Медведчука та Волкова, Симонєнка, Вітренко, Ткаченка, Мороза, Путіна та Лукашєнко.
      Але Марчук не мід. Він тільки в виборі із зол є кращим вибором для нас.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2001.03.23 | Остап

        На порядок кращий ??? :-(

        Безумовно, Марчук на порядок кращий від Кучми, Сукіса-Медведчука та Волкова, Симонєнка, Вітренко, Ткаченка, Мороза, Путіна та Лукашєнко.

        На порядок кращий ??? :-(
        Це Ви про що, шановний?

        ПМ.
        Забули як він прем"єрствував? Пусте місце.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2001.03.23 | Лис Фарбований

          Re: На порядок кращий ??? :-(

          Недавно читав анекдот.
          Там згадувалась якась особа "Н", що була до Щербицького і показала як треба Україною керувати.
          Марчук показав як не треба керувати.
          Пустовойтенко - можна взагалі не керувати...
          Я немаю ілюзій щодо Марчука, але теперішні його побратими - майже абсолют зла. Вони чимось нагадують нечисть із творів Гоголя. Такі після смерті в трунвах як дзиглик крутяться.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2001.03.26 | Shooter

            Таки кращий...

            Цікаво, але я агітував на минулих виборах за Марчука саме під цим лозунгом "Вибирайте менше зло!"...
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2001.03.26 | St*inger

              Ганьба!

              Між кагебістом і олігархом я радше обираю олігарха.
              Справжнім поворотним моментом для України буде знищення досьє і архівів СБУ.
              Саме так, а не пошук "доброго" кагебіста - Марчука, Радченко, Путіна, Мельниченка...
              КГБ - це завжди КГБ, а от олігархи з часом просто приречені цивілізуватися.
              Той самий Суркіс вже зараз нічим не гірший за типових західних футбольних політиканів Берлусконі, Тапі, Шугара...
              Повірте, вони не чистіше, але, наприклад, в Італіїї ніхто не робить трагедії через їснування потужніх фінансово-політичних кланів Аньєлі, Берлусконі...
              згорнути/розгорнути гілку відповідей

              • 2001.03.27 | Shooter

                Ганьба Стр*інґеру!

                Вибачте, але порівнюючи Суркіса і Берлусконі, ви порівнюєте статевий член (змушений вжити "іносказаніє", бо інакше Технар викине) з пальцем. Суркіс - постовітський бандюк. В котрого жодної ідеольоґії, крім "дати трубою по голові".

                В той же час сердній високопоставлений спецслужбівець - людина ідейна. Що в будь-якому випадку краще вуличного бандюка. Навіть, якщо в нього ворожа ідеольоґія.
                згорнути/розгорнути гілку відповідей

                • 2001.03.27 | Technar

                  Чого це ви?

                  Shooter писав(ла):
                  > Вибачте, але порівнюючи Суркіса і Берлусконі, ви порівнюєте статевий член (змушений вжити "іносказаніє", бо інакше Технар викине) з пальцем.

                  Хіба я (чи Майдан) колись ТАКОЮ цензурою займався? :)

                  Ми тут намагаємося не допускати беззмістовної лайки та дурних провокацій, а щодо мовної культури - то справа не адмін-групи, а самих учасників форуму.
                  згорнути/розгорнути гілку відповідей

                  • 2001.03.27 | Shooter

                    Перепрошую,...

                    якщо поставився до Вас упереджено :)
                    Спишем моє небажання вживати в попередній репліці слово "прутень" в його східноукраїнській варіації на самоцензуру :)

    • 2001.03.23 | SpokusXalepniy

      Начали за здравие, кончили за упокой.

      Ваше начало - общий характер человека (как он трактуется в материале) и его возможное поведение оценено по-моему правильно. Это если предположить, что сам материал есть нечто серьезное.
      А надо ли предпологать?
      Мне кажется конспирологические версии Стингера выглядят заметно логичнее, чем представленная брошюра.
      Количество ушей торчащих из этой story на порядок превосходит сумму ранее предложенных гипотез. Причем "ушей" как общего порядка (самый общий - предложен вами), так и частного.

      Кстати, об "ушах" общего характера. Сам биограф. Он рисуется мне таким маленьким человечком, сидящем в медальончике на цепочке на шее Марчука. О чем этот человечек не знает, так это только, когда шеф в баню ходит (по тексту там есть несколько раз слова "возможно").

      > А в остальном все более или менее совпадает с моими представлениями о сабже.

      Здесь у меня вопрос. Представление о сабже (т.е. кто и зачем написал) или представление о содержании сабжа (о чем написано)?
      Разница, понимаешь ли.

      > Включая и возможное убийство Гонгадзе, которое на мой взгляд, действительно могло быть спровоцировано именно таким образом.

      Все что касается времени с апреля 2000 вообще ни в какие ворота не лезет. Чтобы я поверил в описанную логику развития событий, где среди тысячи логичных возможных разветлений, реалии развертываются именно по плану Марчука, мне сначала надо укрепить свою веру в число 13, 666, снегурочку и Санта Клауса.

      > Почти ровно через год после президентских выборов начался кассетный скандал.

      Этим вы меня совсем убили. Доказательством того, что Мюнхаузен заставил медведя сосать лапу от голода, является то, что Мюнхаузен жив (посмотрите), а медведь худой (вот чучело).
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2001.03.23 | Augusto

        Re: Начали за здравие, кончили за упокой.

        >Сам биограф. Он рисуется мне таким маленьким человечком, сидящем в медальончике на цепочке на шее Марчука...<

        Nu to zh jogo "kolega" z KGB! Os' kozel Marchuk obrazyvsja na ce:
        http://www.day.kiev.ua/2001/53/nomer.htm
        УБИТИ ДРАКОНА
        (монолог нереалізованого опозиціонepa)
        Олександр СТРІЛЕЦЬКИЙ, інженер-електронник, Київ
        http://www.day.kiev.ua/2001/53/nomer.htm
        НЕ СТВОРИ СОБI ВОРОГА, ЯКЩО НА ДРУЖБУ НЕ ЗДАТНИЙ
        Любов КОВАЛЕВСЬКА

        Dyvytjsja:
        ...Звичайно, центрист і ліберал Є. Марчук, за якого я голосувала і який «канівською четвіркою» (об’єднання правих і лівих) показав нам спосіб консолідації і правовий шлях зміни влади. Добре сміється той, хто сміється останнім...

        Ce hlopci tak rozmovljajutj mizh soboju:):
        Abo vony hvoroblyvo hochutj, shchoby nyh spijmaly i "v sraku vyibli"(L.Poderev'jasky).:):
        Vy zh chuly za cju amerykans'ku teoriju?

      • 2001.03.23 | Пані

        Это еще далеко не конец

        SpokusXalepniy писав(ла):
        > Ваше начало - общий характер человека (как он трактуется в материале) и его возможное поведение оценено по-моему правильно. Это если предположить, что сам материал есть нечто серьезное.
        > А надо ли предпологать?
        > Мне кажется конспирологические версии Стингера выглядят заметно логичнее, чем представленная брошюра.

        Чем? По мне - одинаковый уровень доказательности. Типа - чую я.

        > Здесь у меня вопрос. Представление о сабже (т.е. кто и зачем написал) или представление о содержании сабжа (о чем написано)?

        Сабж = персонаж статьи. Все, что я хотела сказать - мои представления о персонаже статьи совпадают с описанием автора (кроме выводов, о чем я уже написала).

        >> Включая и возможное убийство Гонгадзе, которое на мой взгляд, действительно могло быть спровоцировано именно таким образом.

        > Все что касается времени с апреля 2000 вообще ни в какие ворота не лезет.

        И что ж тут не лезет в ворота? Вы что, считаете, что Кучмы нельзя было науськать на Гонгадзе или он не мог отдать приказ о его похищении?

        До самого момента убийства - я проколов не вижу. То, как здесь описано убийство тоже вполне может иметь право на версию, хотя возможны варианты вплоть до удачного побега Гонгадзе. Что с ним случилось потом - большой вопрос.

        >> Почти ровно через год после президентских выборов начался кассетный скандал.

        > Этим вы меня совсем убили. Доказательством того, что ...

        А я ничего не пыталась доказать. Просто обратила ваше внимание на временное совпадение. Персонаж статьи - так как он описан здесь - вполне мог не отказать себе в удовольствии и приурочить удар гонга (его собственное многократное высказывание по кассетному делу) к намеченной собой же дате Х. Представляете какой эффект это должно было поиметь в душах посвященных сексотов?

        В целом - в статье есть множество преувеличений (мягко говоря). Начиная от процента сексотов и заканчивая апокалиптическими выводами.

        И еще замечание - мои знания о персонаже показывают, что он с удовольствием и весьма успешно приписывает себе все, что "плохо лежит". Т.е. - если бы был шанс привязать себя к убийству Кеннеди - он бы не сопротивлялся.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2001.03.23 | SpokusXalepniy

          Надо, наконец, определиться с любовью.

          > И еще замечание - мои знания о персонаже показывают, что он с удовольствием и весьма успешно приписывает себе все, что "плохо лежит". Т.е. - если бы был шанс привязать себя к убийству Кеннеди - он бы не сопротивлялся.

          Вот с этим я могу согласиться. Поэтому мне и не ясно кто ваша истинная любовь - Марчук, непосредственно причастный ко всему что делалось, делается и будет делаться? Или Марчук, приписывающий себе эту непосредственную причастность? Или молчаливый Марчук, наблюдающий как ему это все приписывают.

          Другими словами мне не неясны ваши слова: "..мои представления о персонаже статьи совпадают с описанием автора..."

          Если вы помните, его поведение я оценивал (и продолжаю оценивать) термином - "надувание щек". Или по-другому - выдавать себя за человека, на много более умного, чем есть на самом деле. Человека, который некоторое свое тугодумство выдает за взвешенность решений. Замедленность реакции - за нелюбовь к скоропалительным решениям.
          И т.д.

          >> Мне кажется конспирологические версии Стингера выглядят заметно логичнее, чем представленная брошюра.
          > Чем? По мне - одинаковый уровень доказательности. Типа - чую я.

          В принципе, "я чую" допустимый подход. Плохо, когда кроме "чую" ничего больше нет.
          Что же касается сравнение брошюры и постингов Стингера, то здесь существенно различается объемы "чуй". Поясню.
          Мысль, построенная на множестве фактов и одном "чуе" (количество "чуев" - один), то это еще представляет интерес.
          Если же рассуждение построено на одном факте и множестве "чуев", то это совсем другое дело.

          Вот в чем разница.

          Коротко о том, что мне не нравилось в описании после апр. 2000.
          Были попытки изобразить некоторые Гонгадзевские события как нечто заранее продуманное и целенапрвленное. Но на каждой из переломных точек развитие могло идти в совсем не в ту сторону. Только Бог мог заранее знать что случиться после того или этакого поступка, да и будет ли сам поступок такой или этакий.
          А в предложенном жизнеописании о Марчуке все представлено под девизом "Аннушка уже пролила масло на рельсы".
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2001.03.23 | Пані

            Рационализация любви? Это точно к Воланду

            SpokusXalepniy писав(ла):

            > Поэтому мне и не ясно кто ваша истинная любовь - Марчук, непосредственно причастный ко всему что делалось, делается и будет делаться? Или Марчук, приписывающий себе эту непосредственную причастность?

            Я это так сформулирую. Старающийся быть непостредственно причастным ко всему. А в случае, если не выходит - приписывающий себе непосредственную причастность.

            Реальное соотношение причастности-самозванства точно оценить не могу, поэтому считаю 50-50. Как в случае с любыми спецслужбами - главное приписывают ли тебе результат. А твое ли это достижение или нет - дело второстепенное.

            > В принципе, "я чую" допустимый подход. Плохо, когда кроме "чую" ничего больше нет.
            Что же касается сравнение брошюры и постингов Стингера, то здесь существенно различается объемы "чуй".

            Покажите мне, где конкретно. Пока что я вижу следующее: в обеих версиях "виновник" мог и хотел, причем желание не подкрепляется ничем, кроме "чую". Могли оба - по определению. Доказательств тоже нет.

            Конкретных осязаемых следов русских в событиях 2000 года нет. След Марчука, хотя и слабый - есть (УП). Кстати, если кто-то мне рационально объяснит, почему из стенограммы интервью Мельниченко на "Свободе", перепечатанного в УП, вымарали все упоминания о Марчуке или связанных в ним людях, кроме кажется одного, я буду очень благодарна.

            > Были попытки изобразить некоторые Гонгадзевские события как нечто заранее продуманное и целенапрвленное. Но на каждой из переломных точек развитие могло идти в совсем не в ту сторону.

            Совершенно верно. То же самое относится и к версии Стрингера о происках ФСБ.

            > А в предложенном жизнеописании о Марчуке все представлено под девизом "Аннушка уже пролила масло на рельсы".

            Скажите, а не эту ли песню мы слышим от Стрингера уже четвертый месяц? Если есть разница - где она?
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2001.03.23 | SpokusXalepniy

              Коротко о разнице.

              > Скажите, а не эту ли песню мы слышим от Стрингера уже четвертый месяц? Если есть разница - где она?

              В количестве одновременно используемых "чуев". В брошюре их намного больше. Возможно потому, что и материала больше.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей

              • 2001.03.23 | Пані

                Просьба трудящихся к Стрингеру!

                Стрингер, прием!

                SpokusXalepniy писав(ла):
                > > Скажите, а не эту ли песню мы слышим от Стрингера уже четвертый месяц? Если есть разница - где она?
                >
                > В количестве одновременно используемых "чуев". В брошюре их намного больше. Возможно потому, что и материала больше.

                А если бы Стрингер изложил всю свою версию целиком в виде такой же "брошюры" и выкинул в отдельную тему, то мы могли бы реально сравнить.

                Об этом его много раз просили - изложить его версию целиком, с начала до конца. Стрингер, ты готов?
                згорнути/розгорнути гілку відповідей

                • 2001.03.24 | St*inger

                  Re: Просьба трудящихся к Стрингеру!

                  Я щас довольно занят.:(
                  Вы думаете, мне самому не хотелось бы изложить ПОЛНУЮ версию событий?
                  Хотелось бы, конечно. Я когда-нибуть обязательно это сделаю. И это будет труд, сравнимый с эпопеей Суворова об истории начала войны.

                  Ушол.

  • 2001.03.23 | Остап

    Найцікавіше там про "Глушіння спутникового сигналу на всій території України :-)"

    Найцікавіше там про "Глушіння спутникового сигналу на всій території України :-)"

    Ну-ну....


    ПМ.
    А чому про Ющенка не згадали?
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2001.03.23 | Максим'як

      Re: Знаєте, що я зауважив:

      Стаття написана супер-грамотною та літературною мовою. Чи не з Кравченкового досьє дали на замовлення написати якомусь літераторові. Не по-журналістськи вана виглядає. Так, як він описаний - "контролер всія", мав би бути найбагатшим в Україні.

  • 2001.03.23 | St*inger

    SUPER!

    Дуже класно!
    Молодець, чувак!
    Зауваження стосуються лише частини в якій йдеться безпосередньо про зникнення Гонгадзе і касетний скандал. Занадто конспірологічно. Занадто ризиковане припущення про можливість маніпулювати Кравченком.
    Багато фактів, зокрема, чому пошуки Гонгадзе почались одразу після зникнення, мають набагато більш просте і логічне пояснення.
    Залишаюся при думці що за зникненням Гонгадзе і касетами Мельниченка стоїть окрема (чисто московська) сила, яка , насправді, може і дійсно орієнтуватися саме на Марчука. Одноосібно Марчук на таку комбінацію не здатний. Тому що він, крім усього справедливо вами викладеного, ще і звичайнісінький ТРУС.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2001.03.23 | Beholder

      Re: SUPER!

      Всі Ви забули про одну річ. В КДБ завжди працювали так щоб це не було помітно оточуючим. Якщо прийняти на віру цей , по моєму аж занадто "красиво написаний і деталізований текст" то виникає запитання: навіщо людині яка стільки часу була сірим кардиналом виходити на світло і таким чином ставати відповідальним за все що відбувається? Чи не краще було б для нього залишатися при владі приховано .Здається мені що з цим текстом повязана нова передвиборна компанія яка вже рзгортається. Багато людей прогнозують що Кучмі залишилося не так багато, а Марчук - має деякі шанси. Тому і вирішили подати таку статтю. А написана вона і дісно могла бути у Кравченко. В кінці кінців він уже і так політичний труп так чого ж не посмердіти наприкінці.

  • 2001.03.23 | Ростислав

    Кучма дал Марчуку эксклюзивную лицензию на «отстрел теневиков»

    http://www.for-ua.com/lenta.php?cat=1#n010323111459
    11:14 | Кучма дал Марчуку эксклюзивную лицензию на «отстрел теневиков», пишет «Сегодня»




    Марчук будет трясти «теневиков»: президент Леонид Кучма ввел в действие решение Совета национальной безопасности и обороны о мерах по детенизации экономики и утвердил основные положения детенизации денежного оборота, пишет газета «Сегодня». По мнению издания, этим указом Леонид Кучма фактически: а) открыл сезон охоты на «теневиков» и б) расширил полномочия СНБОУ.

    Согласно указу, до июня 2001 года Кабинет Министров совместно с Нацбанком должны доработать проект Госпрограммы детенизации экономики. В ней, в частности, планируется предусмотреть меры по ограничению внебанковского денежного оборота и развитию национальной платежной системы. Документ предполагает введение ограничений на привлечение кредитов из оффшорных зон под проценты, которые превышают размер процентов на внутреннем рынке, и разработку экономических, в том числе налоговых, рычагов влияния на предприятия, которые привлекают такие кредиты. Согласно указу, будет создана Межведомственная комиссия по вопросам финансовой безопасности при СНБОУ.

    Эта программа детенизации украинской экономики, отмечает «Сегодня», является одним «из этапов так называемой борьбы с коррупцией». По мнению газеты, «заявления Генпрокурора о грядущей «чистке» в парламенте - из той же оперы». «Сегодня» подчеркивает, что «указ удивителен тем, что впервые с 1999 года ведомство Евгения Марчука получило достаточно широкие полномочия. Фактически секретарь СНБОУ становится единственным человеком, кто будет знать всех честных и нечестных из тех, «у кого деньги водятся».
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2001.03.23 | Максимяк

      Re: Не треба бути шефом РНБО

      Не треба бути шефом РНБО, щоб бачити хто є чесний, а хто не чесний в парламенті. Ця ознака в них на лобі написана.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2001.03.23 | SpokusXalepniy

        Re: Не треба бути шефом РНБО

        Максимяк писав(ла):
        > Не треба бути шефом РНБО, щоб бачити хто є чесний, а хто не чесний в парламенті. Ця ознака в них на лобі написана.

        Согласен. Хотя бывают и исключения. Эх, если бы ошибки заключались бы только в этих исключениях.

        Интересно еще, сколько бы сами депутаты не малевали себе на лбу "я честный", нужная гадпись все равно проявляется.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2001.03.23 | Фідель Кастро Укр

          Re: Не треба бути шефом РНБО

          Стаття звичайна "актівка" (але талановита) як раз у дусі шановної "Спокійної сили". Погоджуюся з тими, хто вважає, що за нею стоїть початок передвиборчої компанії Є.Марчука, про яку, до речі, чутки поповзли вже десь місяць тому.

  • 2001.03.23 | DevRand

    Re: Марчук — президент сексотів

    Зі вчорашнього дня лежить (повалили?) сервер proua.com, це вже 2 раз (з того що я сам бачив) за останній час . Вони "копали " під Марчука дуже акцентовано, там була ціла підбірка матеріалів саме з його приводу.

  • 2001.03.23 | Пані

    Забыла самое главное

    Вот как бывает...

    Опять таки если следовать логике статьи, то можно спекульнуть, что дело Гонгадзе - это не главное блюдо, а аперетив. В качестве главного блюда предусматривается раскрытие убийства Чорновила.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2001.03.26 | Ростислав

      Re: Забыла самое главное

      Чи Гетьмана? Він, на відміну від Чорновла, був справжнім сірим кардиналом української політики.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2001.03.26 | Пані

        Нет, именно Чорновила

        Гетьман не был знаковой фигурой в массовом сознании, только в сознании элиты. А раскрутка скандала (если таковая действительно планировалась и осуществляется неким единым центром) ведется таким образом, что в какой-то момент он должен охватить действительно широкие народные массы.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2001.03.26 | Shooter

          Re: Нет, именно Чорновила

          Підтримую Пані. Гетьман ніколи не мав впливу рівня Чорновола - ні у владних структурах, ні в суспільстві.
          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2001.03.27 | Ростислав

            Про Гетьмана

            Shooter писав(ла):
            > Підтримую Пані. Гетьман ніколи не мав впливу рівня Чорновола - ні у владних структурах, ні в суспільстві.

            Щодо суспільства я з Вами згоден: так сірому кардиналу підтримка суспільства й не потрібна - на те він і сірий. А от щодо владних структур...Гетьман на момент смерті був однією з найбагатших людей в Україні. При чому ЛЕГАЛЬНО. Він сторив фінансову систему України, був її "батьком". Хоча головою НБУ був на той момент Ющенко, але фактично ним керував Гетьман. Він до речі бачив Ющенка майбутнім Президентом і був готовий поставити на нього весь свій вплив і гроші...
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2001.03.27 | Shooter

              Re: Про Гетьмана і Чорновола

              Cірий кардинал є ефективною величиною майже виключно в абсолютистських системах влади - чи середньовіччя, чи сучасності. В деморатії, навіть в її здеформованій формі в сьогоднішній Україні, роль публічного політика набагато вагоміша.

              Щодо багатства, то, думаю, в певний момент Лазаренко був найбагатшим на Україні. І що з того? Він так і не зумів стати політиком - публічним діячем, що і вирішило його участь. Натомість Медведчук & Суркіс, на котрих, думаю, компромату існує не менше, ніж на Лазаренка, успішно торують шлях до влади. Зауважте, що успішніше, ніж, скажімо, Волков. Бо перші хоч і лицемірно, але "замаскувались" певною ідеологією і роблять системні політичні кроки. Волков ж так і не піднявся вище рівня "рєшить вапроси і подєрібаніть". Я вже не згадую Бакая, сезон полювання на якого вже відкрито.

              Так що залишусь при своїй думці: в українському політикумі особа Чорновола була значно вагомішою, ніж особа Гетьмана.

    • 2001.03.26 | Мартинюк

      Марчук задумав вбити Гонгадзе ще у початковій школі

      Нарешті осилив перечитати цей черговий шедевр ( таки дійсно) вітчизняної конспірології.

      Хоча він більше все таки належить до жанру Fiction ( на Заході наукова фантастика є лишень одним і ненайяскравішим її різновидом). До такого висновку схиляє абсолютна відсутність найменших спроб якось обгрунтовувати чи просто пояснити вказівки на всілякі старшні марчуківські злодіяння.

      Автор схоже навіть не приховує джерело свого натхнення - вживання галюциногену ЛСД ( таким псевдонімом себе назвав автор)є обоязковим ритуалом творчості у стилі "поп-арт".

      Правда поки що це використовувалося для написання сатаністичних рок-баллад і малювання відповідних ілюстрацій. Застосування галюциногену LSD для написання політичних статей є безперечним українським ноу-хау, що лишній раз підтверджує авангардовість нашої нації.

      По тексту статті нарешті стає ясно що Кучма не має жодного відношення не тілько до Гонгадзе, але й до всього поганого що діялося в Україні протягом останніх 10 років.

      Врешті автор трохи перестарався , і зловісна тінь Марчука, не помістилася у тісні історичні межі української незалежності та грізно нависла над Горбачовим, Щербицьким і навіть над Брежнєвим. Врешті стає ясно хто робив всякі пакості у ті часи. Виглядає що саме Марчук і організовував відомі всім на той час перебої з постачанням вареної ковбаси і масла.

      Я загалом проти аби ще живим людям прибудовували всілякі невластиві їм атрибути, такі напрклад як роги, копита, чи навпаки німб та ангельські крила.
      Однак спроби намалювати на іконостасі акції "Україна без Кучми" всяких грішників та праведників, та ще й так аби на цьому фону загубилася і зникла фігура президента Кучми є очевидними.

      Звичайно генералові КДБ німб та ангельські крила не личать. Однак роги та копита просто так нема чого малювати.

      Так є люди яким би хотілося боротися не з Кучмою, але з кимось іншим. А не боротися вони вже не можуть - не модно це зараз і політично некоректно.

      Тим більше кажуть ( Роман Безсмертний) що і достойну посаду для хорошого пацана Кравченка слід звільнити.

      То чого б не пошугати Кириловича - хай не думає що наймудріший. Однак врешті вийшов непоганий піар для самого Марчука - довести нічого не можливо, а ось прізвище написано правильно...

      Небайдужість певних прошарків нашого суспільства до Марчука очевидна. Висловлю голослівне і котроверсійне припущення що це і є ті самі сексоти. Більше того виглядає що вони чомусь Марчука дуже не люблять і навіть панічно бояться.
      Причина зрозуміла - Марчук в КДБ довго очолював ненависну для самих "бійців невидимого фронту" структуру - службу внутрішніх розслідуваннь - тобто слідкував за самими кадебістами... Уявляєте що стане коли, не дай бог Марчук дойде до чогось що нагадує владу, а не на посаду шлюбного голови шлюбного РНБО, яку він зараз займає?

      Ну це ж скільком тепер шанованим політикам, бізнесменам, нардепам, журналістам, єписикопам нагадають ... Ну ви карроче пойнялі?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2001.03.28 | Остап

        Доречі, Марчук клявся, що НІКОЛИ не розкриє АГЕНТУРУ КДБ

        Доречі, Марчук клявся, що НІКОЛИ не розкриє АГЕНТУРУ КДБ.

        Бо, після розкриття, ниточки пообриваються.

        Пропоную висловитись - треба розкривати агентуру КДБ чи ні. ( не СБУ )

Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".