03/30/2001 | Ростислав

Чому програє політична опозиція.

Олесь Доній

Чому програє політична опозиція? Відповідь можна сконцентрувати в одному реченні --Тому, що вона і не збирається вигравати.
Політична криза, каталізована загибеллю Ґонґадзе, спричинила появу двох стихій супротив влади—опозиції моральної і опозиції політичної.
Опозиція моральна –фактично всі, хто не втратив сумління і не може дозволити собі дивитися, як влада вже української держави перетворилася на суцільно скорумпований репресивний механізм. Моральна опозиція –це ті журналісти, що, незважаючи на колосальний тиск, знаходять можливості донести до суспільства обєктивний погляд на ситуацію в державі, це ті викладачі університетів, які, незважаючи на вказівки ректорів, відмовляються відраховувати студентів, що беруть участь в акціях протесту, це ті письменники, поети, музиканти, інженери, художники, що зважилися поставити свої підписи під відкритими листами з вимогами зміни системи влади. Леонід Кучма нещодавно заявив, що ось ще інтеліґенція не сказала свого слова. Нехай би почитав відкриті листи від “недобитків молодої української інтеліґенції” , від Пен-клубу, від “випускників Університету імені Шевченка”. Ця опозиція здебільше не бере участь у вуличних акціях протесту, але кожен з її учасників знаходить можливості для означення своєї позиції. Тому, що вважає мовчанку в даній ситуації рівноцінною участю у посиленні існуючого антидемократичного авторитарного режиму. Моральна опозиція є найбільш системною частиною руху Опору, бо вона спрямована не проти особисто Леоніда Кучми чи пари-трійки найодіозніших силовиків, а проти режиму, а якщо ще чіткіше—то вона зорієнтована на зміну системи влади в Україні. Моральна опозиція фактично і є тим зародком громадянського суспільства в Україні, якого всі так очікують, але яке досі так і не спромоглося матеріалізуватися.
Опозиція політична, попри її видимий радикалізм, сама себе запрограмовує на поразку. До політопозиції так і не пристали “історичні” нацдемівські структури—НРУ, УНР, ПРП. Їхні лідери, Костенко, Пинзеник, Удовенко, не наважившись без ухилясів заявити про свою опозиційність владі (і президентові, зокрема), поступово стають неадекватними реальній політичній ситуації. Це сприяє переструктуризації в середовищі політопозиції, виникненню нових структур та висвітленню нових персон у якості політичних лідерів. На сьогоднішній день політопозиція видала нагора три таких нових структури—комітет “Україна без Кучми”, Форум національного порятунку та Комітет Опору “За правду”. Біда тільки в тому, що всі три перелічені структури на сьогодні не прагнуть зміни системи. Ні, безперечно, у своїй риториці вони використовують цю ідеологему —“змінити систему”. Але, в реальності, ця політопозиція змагається лише за участь у нинішній системі влади. Політопозиція сказала “А”—існуюча влада має піти, але не сказала “Б”—те, що на зміну цій владі має прийти політична опозиція.
Дежавю. Я це вже бачив в 1990-91 роках. Он ректор університету імені Шевченка Скопенко, як тоді бігав, червоніючи, за нами, потрясаючи від ненависті кулаками, так і зараз намагається довести всій Україні, що в його рідній хаті опозиційної зарази геть нема. Деякі персонажі начебто змінили прізвища, але картину від того не зіпсували. Кучма нині—це своєрідний Масол, якого для загального полегшення всі ототожнюють з існуючим режимом і якого режим в разі необхідності здасть для випускання пари (як вже здано Деркача й Кравченка). Політопозиція знову не ставить за мету власного приходу до влади і знову шукає серед уладного істеблішменту чергового Кравчука (нині функція Кравчука відводиться Ющенкові). В цьому плані міф про Ющенка є найбільш небезпечним для української політичної опозиції. Він безперечно освіченіше за Кучму, краще володіє українською, має великий рейтинг популярності серед населення, носить хусточку у верхній кишені піджака та і просто “sexy”. Але поза тим - Ющенко плоть від плоті існуючої влади. Власне, від Кучми, Потебенька, Кравченка, Смирнова та іже з ними його і відрізняє хіба що ця хусточка в піджаку. За рейтингом популярності політопозиція на відріз не бажає помічати політичної безхребетності Ющенка. А сам Ющенко тим часом разом зі своїми старшими товаришами Кучмою і Плющем порівнює опозицію з фашистами і нацистами в славнозвісній “заяві трьох”. Для всіх, хто не зрозумів з першого разу, він нагадує — Потебенько, зі слів Ющенка — це, виявляється, найбільш гідна особа на посаді Ґенпрокурора України. Я мав можливість познайомитися з Ґенпрокурором Потебеньком, коли мене привозили до нього на допит з Лук”янівської в”язниці в 1990 році. І ось ця гідна людина намагалася примусити мене поставити підпис під “покаянкою” — щоб більше не боровся проти “радянського ладу”. І саме такі люди, на жаль, були і залишилися природнім середовищем для Ющенка. Останній скандал з участю України в мистецькому фестивалі “Венеційському Бієнале” став черговим підтвердженням цієї тези. Міністр культури Б.Ступка та віце-прем”єр з гуманітарних питань М.Жулинський відсторонили від діяльності відповідального за українську делегацію Юрія Онуха. Кабмінщики не дуже і приховували причину—справа в тому, що Юрій Онух поставив свій підпис під нашим відкритим листом “від недобитків української молодої інтелігенції” (http://www.oksamyt.org.ua/vpered.epl), в якому йдеться про необхідність зміни існуючої системи влади і пропонується Леонідові Кучмі добровільно піти у відставку. Наступного ж дня Онуха викликав міністр Ступка і вимагав відкликати підпис з “листа від недобитків”. Антипрезидентську позицію було названо “антидержавницькою”. Юрій Онух відмовився... Онуха відсторонили... В усьому світі такі речі називаються політичними репресіями. І до цих репресій удаються вже не адміністрація президента, не силовики, не “губернатори”, призначені Президентом . Ні, до цих репресій вдаються члени Каміну Ющенка, більше того — його улюбленці. Можна розмовляти українською, але не розуміти, що таке демократія; можна бути геніальним актором, але водночас жалюгідним міністром...Політопозиція проковтнула і цей плювок. Принаймні, я не бачив жодної заяви від політичних структур про неприпустимість таких репресивних дій Кабміну. Ющенка готують на Кравчука...
Чим же тоді з моральної точки зору Ющенко краще за Медведчука? Медведчук у роки застою з карєрних міркувань замість того, щоб як адвокат захищати опозиціонера Стуса, фактично сприяв його покаранню. Ющенко вже в наш час з таких же далекосяжних карєрних планів ототожнює опозицію з фашизмом і крізь пальці дивиться на політичні репресії існуючого режиму. Ющенко готується зіграти Кравчука... Безперечно, що Ющенко не гірше за Кучму. Гірше за Кучму очевидно просто фізично бути важко. Та і Кравчук сьогодні ходить гоголем. А якже. Пішов він з посади Президента абсолютно вчасно (кумедно—достроково, але вчасно) і на відміну від Кучми тепер в історії України залишиться здебільше позитивним персонажем. Але чи варто забувати, що корені сьогоднішньої кризи були закладені ще за часів діяльності Кравчука (чи точніше—за часів його бездіяльності)? І чи витримає Україна це знову?
Думаю, що не тільки зашкальний рейтинг Ющенка та комплекс власної неповноцінності політопозиції не дають можливості вказувати на моральну червоточину премєра. Частину нацдеміських структур просто влаштовує саме такий безхребетний Ющенко. В першу чергу, йде мова про тих нацдемів, що зайняли двоїсту позицію “ і вашим , і нашим”, і чекають коли двобій виснажить основних конкурентів, а перестигла влада сама впаде в руки. Ці нацдеми, що намагаються нині висидіти на кількох стільцях водночас, сподіваються в подальшому впливати на Ющенка-президента. І як мякотіла і безхребетна амеба, він для них здається найкращою ширмою для власної діяльності під час очікуваного перерозподілу повноважень (і всілякими іншими перерозподілами, що випливають звідти). Наївні! Безперечно, що в разі такого успіху, омріяна посада “віце-премєра з економічної реформи” буде у них у кишені. Там же буде і посада віце-премєра “з шароварів”. Але, на загал, потенціал старої номенклатури по асиміляції, перемеленню та абсорбції “демократичних вкраплень” просто колосальний. Без кардинальної заміни існуючої еліти на опозиційну контр-еліту, годі сподіватися і на реальні економічні реформи, і на справжню демократизацію суспільства, і на омріяну інтеграцію до Європи.
1990-1991 мали би бути для політичної опозиції уроком, та на жаль, вкотре ми спостерігаємо байку про граблі. В 1990 основним гаслом студентського голодування були перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі, а не відставка невдахи-Масола. Це була унікальна можливість для України піти шляхом центральноєвропейських “оксамитових революцій”. Це був невеликий проміжок часу, коли суспільство прагнуло змін, а влада (на дуже обмежений час) втратила контроль над ситуацією. Але окрім студентських ватажків цього не розуміла тоді жодна з політичних опозиційних структур. Шанс було втрачено. Коли, через кілька років, Рух намагався реанімувати це наше гасло, потенціалу в суспільстві для заміни старої партноменклатури, що хутенько начіпила на лацкани синьо-жовті прапорці, вже не було. Коли нині в середовищі політопозиції всерйоз обговорюється необхідність наявності так званої “позитивної програми”, то забувається, що найголовнішою передумовою реалізації будь-якої програми є механізм по її втіленню. Можна писати найправильніші речі, але вони будуть дискредитовані, якщо до їхнього виконання візьмуться люди з викривленою мораллю. Я не памятаю ані Кучми, ані Кравченка, ані Потебенька, ані Медведчука, ані Ющенка, ані Масола, ані Марчука, ані Плюща серед людей, які в 1990 році виборювали Незалежність для України. Вони тоді були або по іншій бік барикад, або займали вичікувальну позицію. Але саме ці люди стали офіційним обличчям нашої держави. Така в нас стала і держава.
Відразу після початку акцій протесту влада стала закидати політичній опозиції, що ці всі дії спрямовані на “захват влади”. Політопозиція тут же почала виправдовуватися. УБК, ФНП та ГКО “За правду” всіляко намагалися відмежуватися від таких жахливих звинувачень. Власне, це і є приреченістю цієї опозиції. Політопозиція занадто рано почала говорити про “круглий стіл з владою”. Першими як правило починають шукати вихід з конфліктних ситуацій шляхом переговорів або слабкіші, або розумніші. Політопозиція не стала чекати ані першого, ані другого від влади. Вона виявила більшу зацікавленість. Не скажу, що я був серед противників круглого столу. Ні, кілька тижнів тому я навіть запропонував схему такого діалогу—3 на 3. З одного боку—три опозиційних структури (УБК, ФНП та ГКО “За правду”), з іншого—персонально репрезентанти влади: Президент Кучма, Премєр Ющенко та Голова Верховної Ради Плющ. Але, перед тим має відбутися узгодження позицій між самою опозицією –також, якщо хочете, “круглий стіл”. І цей переговорний процес між різними частинами опозиції набагато більш важливий, аніж між нею і владою. І якщо політопозиція не хоче бути приреченою на історичну поразку, то її завдання не визначати фігури чергових жертв з посеред силовиків, яких влада як великий дарунок кидатиме замість кістки, наче псу на привязі. Я вважаю, що політична опозиція мусить нарешті, сказати, що вона готова брати владу у свої руки. Наслідком “круглого столу” між опозицією має стати перелік партій або політичних блоків, які підуть на парламентські вибори від її імені. І якщо опозиція прагне дострокових президентських виборів, то вона повинна набратися мужності і досягти взаємної згоди в питанні, хто від цієї опозиції виступатиме в якості спільного кандидата. І це має бути свій спільний кандидат. Не можна постійно вишуковувати найприйнятніших, але й найслабших серед діючої номенклатури. Опозиція мусить навчитися плекати лідерів у власному середовищі. Інакше...
Якщо політична опозиція не буде націлена на перемогу, то її спіткає запрограмована поразка...

28 березня 2001 року

Олесь Доній,
член Президії Громадського Комітету Опору “За правду”.