04/02/2001 | St*inger

Дві публікації з свіжого номеру Поступу:
http://postup.brama.com/010331/51_4_4.html

Україна. Час говорити?

ПОГЛЯД

Віталій ПОРТНИКОВ, Москва

Після мітингової стихії останніх місяців з’являється ідея про те, що тепер потрібні переговори влади й опозиції. Президент Польщі Олександр Кваснєвський обіцяє подарувати нам круглий стіл, за яким наприкінці 80-х проходили знамениті переговори “Солідарності” і ПОРП, які закінчилися безкровним переданням влади і початком реформ. Цей круглий стіл і досі зберігається у Бельведері – резиденції польського президента. Однак я не поспішав би приймати подарунка.

Насамперед тому, що усвідомлюю некоректність історичних аналогій. У Польщі наприкінці 80-х усе було насправді. У нас – усе нібито. У Польщі була справжня авторитарна держава. Навіть місця у сеймі розподілялися за раз і назавжди схваленою квотою між ПОРП та її сателітами. “Солідарності” вдалося змінити цю квоту, що й дало потім можливість здійснити знамениту формулу Адама Міхніка “Ваш президент – наш прем’єр”.

У нас пройшли нібито демократичні вибори – без будь-яких квот. Яким був би результат, якби вибори були справді демократичними, чи не стали би ми свідками успіху лівих, як у Молдові? Цинічне запитання, звісно... Однак не в цьому річ. Головне – в нас уже здійснено формулу Міхніка. Віктор Ющенко при всіх претензіях до нього справді “наш прем’єр” хоча б тому, що його уряд створює об’єктивні засади для формування середнього класу – саме тієї верстви населення, яка відповідатиме за свою власність і свою державу. І побудує “державу насправді”.

У Польщі влада вела переговори із представниками загальнонародного руху, який на початку свого існування провів серію ефективних страйків, об’єднав більшість дорослого населення країни і виступав, практично, від його імені проти купки людей, що монополізувала владу. Виступав після майже 10 років заборони, які, втім, не підірвали його авторитету. Однак польські комуністи не були романтиками – вони не розчулилися раптом, не визнали своїх помилок.
Просто поруч із ними вмирав Радянський Союз, і у випадку розвитку революційної ситуації, як в Угорщині 1956-го чи Чехословаччині 1968 років, у них не було надії на підтримку “старшого брата”. Тому вони вирішили поділитися владою, поки її в них не відберуть. Чи є опозиція такою загальнонародною силою? Чи так уже побоюється влада за своє майбутнє? Чи обумовлена її стабільність зовнішніми, чи все ж таки, насамперед, внутрішніми причинами? Ось запитання, на які варто відповісти перед переговорами.

У Польщі активним учасником “круглого столу” був народ. Люди просто жили цими переговорами і були готові вийти на вулиці, якщо ПОРП не поступиться владою.

У нас більшість населення байдужа до політики. У Польщі більшість усвідомлювала, що живе в колонії, а воліла жити у незалежній державі. У нас більшість уже зрозуміла, що живе у незалежній державі, однак багато хто волів би жити в колонії...Так що наш “круглий стіл” буде черговим вирішенням конкретних політичних інтересів конкретними людьми. Я не кажу, що він не може відбутися, – переговори кращі за бійку на вулицях. Однак паралельно з будь-якими громадськими ініціативами не можуть перериватися два процеси – діяльність уряду з економічних змін у країні і законотворча діяльність Верховної Ради із забезпечення цих змін. І для опозиції найважливішим сьогодні було б, як не парадоксально, сформувати в парламенті більшість, готову підтримати уряд та унеможливити розправу з ним. Хай це і не найкращий кабінет – кращого за даних обставин не буде. І хай інтереси опозиції тут збігаються з інтересами Президента – ну, що поробиш? Не лізти ж у петлю тільки тому, що Президент не збирається вішатися?

Оце і є головна вимога будь-якої розмови із владою: не заважати змінам, а забезпечувати їх. Якщо опозиція прийде на такі розмови не з прапорами і списком портфелів, а з економічними і політичними законопроектами, із чіткою програмою перетворень на майбутні роки – владі доведеться рахуватися з такою опозицією.

===========

http://postup.brama.com/010331/51_4_3.html

Марек Сівєц: Вимога відставки Леоніда Кучми є абсурдною
ПРЯМА МОВА

– Ваші переговори з Євгеном Марчуком вже встигли назвати таємними. Чи справді вони мали таємний характер?

– Ні, в цілому наша зустріч не мала таємного характеру, оскільки після неї я зустрічався з польськими журналістами.

– Як ви оцінюєте те, що частина опозиції з Форуму національного порятунку не хоче бачити Євгена Марчука серед організаторів переговорів, оскільки він є колишнім керівником КДБ?

– Я завжди оцінюю людей крізь призму їхньої діяльності, – як вони працюють в реаліях демократичної, а не радянської України. Для мене також важливо, що Євген Марчук зробив для розвитку незалежної держави України, адже він усе-таки заангажований у побудову української демократії. Я позитивно оцінюю його як свого близького партнера, людину освічену і розумну, яка зможе проводити такі важливі переговори.

– Чи братимете ви участь у підготовці переговорів? Чи, можливо, ви вже передали свої побажання і побажання Александра Кваснєвського щодо переговорів панові Марчуку?

– Ця зустріч лише підкреслювала певні домовленості, що були укладені між президентами України і Польщі під час останньої зустрічі в Казімєжі Дольному. Пан Марчук поінформував мене про те, що вже почалися вступні розмови з підготовки переговорів, а також сказав, що Президент Леонід Кучма підтвердив свій намір проводити такі розмови з опозицією. Але прошу зауважити, що нас влаштовує сам факт діалогу.

– І який же результат переговорів задовольнив би Польщу?

– Ви задаєте таке питання, начебто Польща виступає у ролі арбітражного судді. Ми очікуємо, що буде припинено існуючий політичний конфлікт в Україні – та що його припинення відбуватиметься за допомогою мирних методів і за сприяння законних інституцій вільної демократичної держави. Я вважаю, що це добра можливість розібратися перед виборами у тому, як функціонує політична система країни, подумати, чи всі, хто сьогодні виходять із претензіями на вулицю, повинні спробувати смак парламентської боротьби.

– А чи можете ви більше розповісти про свою розмову з паном Марчуком? Які поради ви йому давали?

– Я можу лише повторити те, про що публічно говорили президенти. Перша порада – це не слухати опозицію тому, що вона чисельна, а слухати, що вона пропонує, тобто чи говорить вона щось цікаве. По-друге, опозиція мусить теж визнавати засади і правила демократії, наприклад, вимога опозиції щодо відставки Президента є абсурдною і на цю тему ніхто ніяких розмов проводити не повинен. А по-третє, слід запам’ятати, що силовими методами такий конфлікт ніхто не припинить. Я мав нагоду переглянути фільм про демонстрацію та сутички біля Адміністрації Президента – і можу на підставі побаченого сказати, що поведінка демонстрантів була далекою від того, аби цю демонстрацію можна було назвати мирною.

– А якщо переговори між владою й опозицію будуть зірвані і Польща замість проєвропейської України отримає під боком проросійського сусіда, чи тоді ви не пошкодуєте про ваші нинішні поради?

– Я хочу обговорювати сценарії справ реальних, а не сценарії science fiction (наукова фантистика. – Авт.). Це не так, що тривають “торги” між якоюсь владою і якоюсь опозицією. Насправді в цій країні існують закони про вибори, існує парламент, і ті, хто не задоволений ситуацією в країні, можуть сказали, що треба зробити, аби її покращити. Вони мають сказати це Президентові, який відповідає за цю країну.