04/25/2001 | rewa

«Не думав i не сподівався,
Щоб хто з Олімпа кучму дав.»
«Енеїда» Котляревського.
Примітка: кучму дати - насміятись, образити когось.

«Праведный печется и о жизни скота своего,
сердце же нечестивых жестоко.»
Притчи 12, 10.

«Не любит распутный обличающих его,
и к мудрым не пойдет.»
Притчи 15, 12.

«Мерзость пред Господом всякий надменный сердцем;
можно поручиться, что он не останется ненаказанным.»
Притчи 16, 5.

Учорашні перепетії спектаклю у Верховній Раді зробили очевидним навіть і для того “сліпого, який тільки не бачить, що жити в країні стало краще,” “жити стало веселєє,” хто є слухняними акторами-виконавцями, які проводять сюжет (олігархічні партії), хто є массовкою, якій можна не пояснювати деталі сценарію (комуністи), хто є ситуативними героями, які будуть грати так, як від них того очікується (Рухи і деякі праві), а хто хоча й розуміє і говорить, що до чого (праві, соціалісти), так на них можна не звертати уваги і їх можна зневажати, бо хто ж їх чує (бо актори ж не глядачі, а глядачів майже немає, раніше були хоча б радіослухачі, а тепер тільки критика - Долганов), а хто є справжній режисер. Може це прозріння й є та сама користь для української демократії, про яку казав Ющенко у Греції.
Саме президент є дійсним керівником, точніше – начальником. Даремно з нього кепкували й глузували, називали «рудим тараканом», «лисом фарбованим», нікчемою і т.і. Хоча це все, звичайно, правда. Але насамперед, він хитра, підступна, зла, самолюбива і по-свойому розумна істота. В нього немає інших кумирів крім жадоби влади, самозбереження, маніпулювання іншими. В нього немає ідеї – будь яка ідея (парткомуністична, національна, державницька) другорядна, підпорядкована його божкам.
Чи любить він Україну? По-своєму, так. Тас само, як наймит любить не свою скотину: «хай вкалує,» а там й зарізати можна – м’ясо буде, та й щоб шкіра не пропала. Це любов така «щира,» древня, глибинна, зла, дохристиянська. Як любов до «з сиром пирігів.» Він так любить свою землю, людей (а він таки украхнець; те, що називається «еліта»,) як любив Україну, скажімо, Щербицький, будуючи Чорнобиль; як любив захисник Медведчук коли зводив у могилу Стуса; як любили спецотрядівці полюючи на «бандерівців» у 45-50х роках на Лівіщині (і не тільки там); як любив той партактив, який було потім переселено на звільнені місця, і нащадки якого зараз є «західняки». Так, як любили, скажімо, продотрядівці грабуючи та вбиваючи («экспроприируя и расстреливая»). Він любить Україну так само як рідний завод, про який піклується і який частенько навідує. Так само, як Лукашенко любить свій колхоз (чи совхоз – не знаю), або тюрму, де працював. Це така любов, як любов до знаряддя, до засобу. Партком, завод – це “этапы большого пути,” можливість проявити себе. Звичайно погано, коли Україна виглядає погано в очах Заходу – це шкодить престижу президента.
Окрема людина – не є цінність для нього. Задля України (читай – власного престижу) можна пожертвувати й не одним. Мінус 4 (чотири!) мільйони в населенні від 1996 року – це нічого. А хто сказав, що Україні (читай – президенту) потрібно мати саме 52 мільйони, а не, скажімо, 35? Менше людей – менше проблем. У цій розтягнутій на роки громадянській війні втрати вже становлять майже пів-мільйона на рік. Скільки загинуло за рік війни у Чечні? в Афганістані?
Я не сумніваюсь, що п. Ющенко – чесна, порядна людина, або принаймні хоче таким бути. Але він – не “фігура”. “Вітя Ющенко – ну, це не серьйозно” (Азаров). Все, що він поки що зробив і як банкір, і як прем’єр – чесно і якісно обслуговував президента. А те, що це поки що йшло ще й на користь Україні (краще сказати, не на шкоду), так тим краще, бо й президент любить Неньку. П. Ющенко – це красивий фіговий листочок. Я не знаю, чи добре, коли всі бачать фіговий листочок і не бачать того, що за ним (а за ним звісно що – президент з його вертикаллю влади-адмінресурсом). П. Ющенко – це просто виконавець. І як показали парламентські події учора – виконавець навіть другорядний – десь ближче до комуністів, ніж до олігархів. Ті ближче до президента. Навіть колабораціоніст Плющ - і той, як виявилось, смів мати більше характеру й, якщо хочете, героїзму (за що, можливо, піде на заклання першим.)
Президентові знадобились успіхи в економіці – будь-ласка, п. Ющенко забезпечив їх. Хоча ці 5 чи 7 відсотків зростання дуже нагадують, хто пам’ятає , 105% “перевыполнения плана.” І забезпечили їх не центральний апарат кабміну, а президентська вертикаль. Спасибі вам, п. Литвин, скромний трудівник соціально-політично-економічного фронту, що лишається у затінку. І вам спасибі, п. Азаров, тим більше, що батогом бути важче, ніж пряником. І п. Ющенкові спасибі за те, що він весь на виду.
Тільки кому цей театр потрібний? Так, Україні (читай, президентові). Ну а те, що в 1999 році Україна була за ВНП на душу населення на 143 місці з 206 країн світу (включно з 74 малими острівними країнками; 138 місце – Папуа Нова Гвінея, 141 – Гондурас, 149 – Грузія, 152 – Лесото, 154 – Зімбабве, 155 - Сенегал), так що з того, коли 16 мільйонів (за твердженням президента) проголусували за нього, а значить, за своє (його) “світле” майбутнє. І справді, пенсії почали виплачувати …
Підкреслюю ще раз – прем’єр при цій системі влади – малозначущий виконавець. А систему цю створив, поступово деформував під себе президент Кучма. Він – сильний, хитрий, безсердечний, підступний, безсовісний, підлий ворог людей України. Він – ГОЛОВНЕ ЗЛО і ГОЛОВНИЙ ВОРОГ. І тому прошу, хто має віру, моліться за його душу.