Кучмівщина - не школа шляхетності
05/04/2001 | Макс
http://www.expert.org.ua/2001/05/04/010504p3.shtml?print_version
САМА ВІДСТАВКА ЮЩЕНКА НЕ ЗБУРИЛА Б ТАК СУСПІЛЬСТВО, ЯКБИ НЕ ПОТРЯСІННЯ, ЩО СУПРОВОДЖУЮТЬ НАС УПРОДОВЖ ОСТАННІХ ДВОХ РОКІВ",--НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ ІВАН БОКИЙ
"Надія є добре снідання...",- під такою назвою газета "Сільські вісті" опубліковала аналіз поточної ситуації в Україні та навколо відставки уряду Віктора Ющенка з погляду народного депутата України Іван Бокого.
Кучмівщина - не школа шляхетності
Як завжди, після певних подій, які потрясають суспільство, настає метушня. Я не сказав би, що відставка Ющенка так уже збурила українське суспільство, напевно, його аж надто пройняв сон сови, але політикум вона таки вразила, і тепер хто зализує рани, хто ллє крокодилячі сльози, хто демонструє жалі, а хто п'є вино перемоги. Промайнули сцени обіймів Ющенка і Кучми, президент висловив жаль з приводу такого рішення Верховної Ради, наче не він бив по тім'ю і самолюбству прем'єра з ще свіжим заздрісним докором: як перемога - так уряду, як поразка - так президента. Промайнули кадри, де Ющенко пропонує себе в лідери об'єднаної коаліції правих. Чи довго чекати, коли з'являться інші кадри, як, наприклад, люблять показувати офіційні "обійми" Мороза і Лазаренка після призначення останнього прем'єром, але з "вирізаним" його другом Кучмою, стукання келихами тих же людей з Бойком і Головатим. Нічого, Долганов уже крутить (вкотре!) діалог в урядовій ложі Ющенка і Жердицького... А хіба ми не знаємо, що кучмівщина - не школа шляхетності? Чи не забагато антуражу, чи не переборщуємо зі сльозами і фанфарами? Чи не надто гучно сказано: втратили прем'єра, одержали лідера нації? Ми ж так любимо передавати куті меду, ми так любимо творити героїв, ідолів, месій і апостолів. Усе це - не як докір Ющенкові, Боже борони. Гадаю, те, що діється навколо нього, самому Ющенкові не особливо й потрібно, хоч кожній людині в важку хвилину дорога підтримка, моральна передовсім. Сталося те, що сталося, чого можна було чекати. І вся ця метушня зникне, усі ці зойки й охання забудуться, хоча, звичайно, любов одних і ненависть інших ще якийсь час житимуть, виринатимуть і потопатимуть, оскільки чоловік залишається в живій політиці і заявив, що йде, щоб повернутись. Сказано ефектно, хоч і не оригінально, так уже говорили, але, кажуть, і древні греки не завжди були оригінальними. І все ж у суспільстві гуляє повір'я: википів горщик - лихо буде.
Поки що слова
Якщо вже говорити про те, що сказав на прощання прем'єр, то набагато важливіше - саме отой "горщик" - в інших його словах. Словах-серцевинах. Перше - що українська демократія зазнала серйозної поразки. Друге - що українській владі виявились непотрібними легальна економіка і прозора політика. Звичайні слова, але вони мали в сесійній залі ефект, звичайно ж, не бомби, що вибухнула, але стріли, посланої до серця людей, це точно. Щоправда, зал засміявся, почувши про поразку української демократії, а ось після другого твердження на якусь мить затих. І сміх, і тиша не були просто нервовою реакцією утомленого пережитим загалу, кожен вкладав у сміх чи лунку тишу своє, але було й щось одне, що всіх об'єднувало - і прихильників, і опонентів, і ворогів Ющенка. Звичайно, хтось уловив у згадці про демократію, яка зазнала поразки, політичний наїв. Я серед них. Де вона, в особах і прізвищах, українська демократія? Два більшовицькі табори - лівих і правих - давно перегризли один одному горлянки, привели до влади "третіх" - злодіїв і товстосумів, які з доброго дива проголосили себе центристами і... теж демократами, принаймні в назвах партій. То це вони зазнали поразки? Ні, вони таки перемогли. Піррова їхня вікторія, але їхня. Може, й комуністів, якщо вдасться "виторгувати" пропорційну систему виборів, але це ще вилами по воді писано. І я все ж розумію Ющенка, що говорив він про інше. Щиро й переконано. Він говорив про поразку української демократії як мрії - і його, і його покоління. Мрії, яка не збулася. Вона таки наївна, ця демократія, якщо брати її в людях, і не дуже ще демократична, вона несе на собі оті родимі плями, які зникають у третьому - четвертому поколіннях, але це, знаєте, як пуп'янок, як молоде листячко на квітневій яблуньці. Батьки сміються з малечого наїву, але це сміх любові, а не посміх. У політиці, звісно, це інакше, складніше, але ж і в політиці діють батьки і діти, навіть якщо вони дуже дорослі. А ось слова про те, що українській владі виявились непотрібними легальна економіка і прозора політика, били не в око, не в брову, а по тім'ю і залазили під череп. Нічого нового, звісно, Ющенко не відкрив, на відкриття не претендував. Він просто знайшов містку формулу для своєї відставки і для характеристики стану, в якому опинилася Україна. Він хотів легальної економіки, але її не хоче режим політико-олігархічних груп. Він хотів прозорої політики, але сила кланів в інтригах і закулісній грі, навіщо їй така політика з її легальними грошовими потоками і правилами "гри", однаковими для всіх? Заслуга Ющенка в точності формулювання: така економіка і така політика, які він сповідував, виявилися непотрібними саме владі, а не суспільству. Парадокс у тому, що це говорив голова виконавчої влади держави, але хто ж в Україні не знає, що за Конституцією воно-то так, а на ділі влада зовсім в інших руках. І не одних, скажімо, президентських, а цілого кодла олігархів. Уряд у нас зовсім не ключник вирію, як зозуля, яка першою одлітає і останньою прилітає назад. Йому радше, як зозуля іншим птахам, підкидають яйця всіх гріхів, особливо президентських. Хотів того чи ні вічно обережний Ющенко, але ці слова поставили його в лави опозиції. Поки що слова. Кинуті в вороже налаштований зал, вони, безумовно, облилися кров'ю з адреналіном не в одному злобному серці. Хоча й найнесамовитіші опоненти змушені були в кулуарах визнати, що навіть не зерно, а хліб істини в словах відставного прем'єра є.
Цо занадто, то не здрово
Ющенка, підтриманого тридцятитисячною маніфестацією під стінами Верховної Ради України, хоч вона могла бути і стотисячною, і мільйонною, відправили у відставку. Ющенка в Україні хто любить, хто шанує, а підтримує людей багато. Це так. Хоча він, на мою думку, не найсильніший прем'єр. Кому-кому, а Масолу, колишньому, звісно, Масолу, поступається безсумнівно, але очолюваний ним уряд зробив чимало такого, що змінило динаміку розвитку в економіці. Виплачено борги з пенсій, бюджет став наповнюватися реальними коштами, заворушилося село. І хоча багато чого з'їла інфляція, люди добро помітили. Очевидні для політиків слабкості прем'єра для "маленького українця" не такі й суттєві. Сьогодні змагатися з його харизмою річ для багатьох невдячна, хоча творці її іноді не думають, що пересол виступає на лобі, а цо занадто, то не здрово, кажуть поляки. Пересол шкідливий як у коханні, так і в політиці, в останній, може, навіть більше. Феномен харизми Ющенка дуже простий: він як прем'єр не крав і іншим не давав красти, за що, власне, його й "з'їли". Навіть якщо хтось захоче доводити протилежне, його затюкають. Усі слабкості тепер уже екс-прем'єра, а їх, повторюю, достогибелі, на цьому тлі в просякнутій корупцією і всіляким криміналом Україні блякнуть. Зовсім-зовсім негерой за натурою стає героєм, хвалити Бога, що не Кармелюком. Ви вчуваєте в моїх словах іронію? Їй же Богу, навіть зернини її я в них не заклав. Надто серйозні речі стоять за урядовою відставкою, щоб кпинити. Здавалось би, чого і кого жаліти? Уряд не наш, не соціалістичний, проводив не наш курс, а президентський, проколів - тьма-тьмуща, незробленого - море, які там іще переживання? Катастрофа чи що? Ми постійно в стані перманентної катастрофи, поки на вершині влади Кучма, але не можна не помітити того, що все-таки уряд зробив. Повернуті в бюджет мільярди гривень, котрі пішли на соціальні виплати людям, - хіба це не те, про що варто пам'ятати? Відлучення від грошових потоків тих, хто ловив у них рибку задарма, - це що, прогулянка під парасолькою? Так, загублено теж багато, в освіті й медицині, наприклад, на селі розгардіяш із реформуванням не за законами, а за президентськими указами - не в ранець уряду. Експорт необробленої продукції погано наповнює казну валютою, але то не нове, то спадщина, яку не вдалося переламати. А багато може вдатися за п'ятнадцять місяців?
Опоненти, але не вороги
Можна ще багато чого покласти на карб урядові Ющенка і йому особисто. Клявся у вірності демократії, а як дійшло до "України без Кучми!", опинився в одному таборі з її антиподами, хоч це й не допомогло - Кучма таки зняв його чужими руками. Безупинно говорив про прозору політику, а політиків цурався, від багатьох просто тікав. Дуже необов'язковий, пообіцяє і мов ключі на столі покладе - забуде. Не ідеальний і, як я вже писав, зовсім не герой. А де у політиці герої? Ті, що самі собі чіпляли брязкальця, та й зараз чіпляють? Хотілося б людини гармонійнішої в словах і ділах, але, як казав один вождь, "у мене інших письменників нема". Як немає в Україні іншого народу, крім того, який є. Як немає іншої політики і іншого політичного середовища, в якому переважають то пошуки месії, то екзальтація від нібито появи такого. Згадайте нещодавні ламентації навколо В'ячеслава Чорновола. Зараз з'явився Віктор Ющенко, і хтозна ще, хто більше постарався, щоб звести його на п'єдестал, - чи влада, чи те середовище, яке умовно поки що називається націонал-демократією. Екзальтована політика витворює месій навіть поза їхньою волею, і тільки час покаже, чи їм це на користь і чи Україна матиме з того бодай дещицю. Але сьогодні поява Віктора Ющенка в українській політиці - факт, і нічия любов чи нелюбов, чи навіть сильна ненависть його не відмінить. З усіма його плюсами і мінусами, які, як на тверезий аналіз, поки що переважають, хоч це і неможливо довести масі його прихильників-екзальтантів. І поява його на полі політичних гравців може серйозно змінити розстановку сил. Щоправда, це - за умови нормального перебігу політичного процесу в нормальному суспільстві. Оскільки українське суспільство бандитизоване корумпованою владою, нам про такий перебіг можна тільки мріяти, та скидати з рахунку появу нового "гравця" не випадає. І не треба. Я люблю цитувати в таких випадках Івана Драча: "Сприймати світ всерйоз - твоя тяжка повинність". Нам і треба сприймати світ всерйоз за побудовами, які в ньому реально існують, а не тільки за нашими уявленнями і побажаннями. Фракція соціалістів, крім двох депутатів, не голосувала за відставку уряду Ющенка. Ми утрималися, незважаючи на серйозні претензії до уряду, незважаючи на виставлену йому і нами незадовільну оцінку. Найперше пояснення тут - ми не могли бути в одній компанії з волковими, суркісами, пінчуками, деркачами і бакаями, які "валили" прем'єра з так званих "прагматичних" міркувань. Але, я думаю, підсвідомо у кожного з нас був іще один, сказати б, внутрішній аргумент. Так, сьогодні ми з Ющенком опоненти, у чомусь навіть антагоністи. Але ж не вороги! Хіба ми не за легальну економіку, не за прозору політику? Так, ми уявляємо цей процес по-різному, але однаково прагнемо для народу життя гідного, заможного, духовно багатого. І "топити" навіть опонента на гребені цих його зусиль, на догоду корупціонерам - заняття не з моральних. У політиці неучасть у зведенні рахунків - теж форма підтримки. Та й незадовільна оцінка, яку виставили соціалісти, - радше курсові президента, який уряд виконує, аніж, скажімо, самому прем'єр-міністрові.
Наїв веде до поразки
Відставка Ющенка і поява його в публічній політиці невідворотно висуває потребу осмислення політичної ситуації, і голосування соціалістів враховувало й цей момент. Безумовно, Ющенко стане лідером правої опозиції, він, якби навіть не хотів цього, а прес-секретар це засвідчила, змушений буде стати під її прапори. Наша права опозиція - дуже своєрідний сегмент політичного спектру, про його характер свідчить хоча б такий факт. Після відставки прем'єра обидва Рухи, реформісти з "бджілкою" і "Батьківщина" відразу оголосили про перехід в опозицію до президента, але коли було порушено питання про включення до порядку денного початку імпічменту глави держави, більшість рухівців із зали хутко зникла. Ще з часів Чорновола опозиційність рухівців припиняється з появою посад чи їх обіцянкою. Це прикро, але це так. Де буде межа опозиційності Ющенка - одному йому відомо. Не йдеться про радикалізм, але опозиція не може триматися на драглистій позиції. Мало проголошувати ідеї та принципи, потрібні чітка стратегія і тактика, і тут мітингів та маєва прапорів зовсім недостатньо. А хочемо того чи ні, обидва Рухи претендують на значне місце в правій опозиції, та й історично так склалося. На кого і на що може спертися в рухівському сегменті Ющенко? Простіше йому буде з "Батьківщиною" і "Реформами й порядком" - КУНом, де лідерство екс-прем'єра безперечне і де позиції його соратників твердіші. Але перед Ющенком неминуче постане питання, важливе не тільки для нього - для України і її долі загалом. Українська опозиція не схожа ні на яку європейську з історичних причин. Вона не єдина, вона сегментована. Єдиного лідера в ній немає і бути не може. Це реальність, з якою треба рахуватися. Сьогодні праві на кожному розі заявляють, що, одержавши в лідери Ющенка, вони дають нації лідера. Це і наївно, і нереалістично, і небезпечно за наслідками, бо веде до поразки. Незалежно від наших бажань, в електораті переважають ліві настрої. Хоча й тут не так усе просто. Не було б проблеми, якби, скажімо, переважав електорат європейських лівих - соціалістів. Але ж є дуже сильний, успадкований від радянських часів електорат комуністів. Це знову ж таки реальність. І є нечисленний електорат "нових українців" - забитих, заляканих владою людей, але серед них є і ті, хто мав би бути електоратом європейських лівих і правих лібералів - представники мізерного прошарку середнього класу. Дивно чути: прошарку-класу, чи не так? Але так поки що є. Претендентів на папаху може бути не один, і не сказати, хто сильніший. Лівий центр може називати Олександра Мороза - і на його боці, на його шальках і досвід, і безперечний авторитет у нас і за кордоном, принаймні не менші, ніж у Ющенка. За всієї любові чи нелюбові у когось право на лаври є й у Петра Симоненка, хоч би якими неприйнятними для нас були кульбіти комуністів у парламенті. Лідер волкових і суркісів Леонід Кучма має підтримку не тільки своїх господарів, а й якоїсь частини обманутих людей. Тому багато важитиме позиція самого Ющенка в цій розкладці сил.
Розум і волю - проти тихої сапи
Найнерозумніше, що міг би зробити екс-прем'єр, - продовжити започатковану ще Чорноволом і досі активно підтримувану владою лінію на продовження гризні правих і лівих, на розкол опозиції, зрештою, на розкол нації. А це видно з поведінки деяких його союзників і зараз. Комусь, а це відомо хто, вигідно доводити до нескінченності це протистояння, аби захопити всі панівні висоти в економіці і всіх сферах державного життя, зрештою, тихою сапою загарбати саму державу. Чи то Мороз, чи то Ющенко могли б стати справді загальнонаціональними лідерами, якби заповзялися обидва разом покінчити з цим розколом і об'єднати націю на перемогу криміналу і побудову демократичного суспільства в соціальній, правовій державі. Власне, Мороз цей крок уже зробив, Ющенко б мав привести під знамена консолідації правий спектр, якщо вже в нього такий авторитет у цьому сегменті. Це зовсім не означає, що ліві й праві стають лівоправими. Вогонь і лід не поєднати, але вони можуть бути поруч і не бути ворогами, як, зрештою, і є в цивілізованих суспільствах. Намагання правих довести, що тільки вони мають право нав'язувати суспільству свої моделі і перемагати, несусвітні ще й тому, що в Старому Світі, а ми ж, здається, хочемо рухатися до нього, завжди була і є змагальність лівих і правих ідей. Ліві і праві парламенти і уряди змінюють один одного, забезпечуючи стабільність і розв'язання насущних для своїх суспільств проблем. Україна прийде до цього, але не треба відкладати це на майбутнє. У нових лідерів має вистачити мужності на консолідацію зусиль лівих і правих сьогодні, щоб забезпечити змагальність і здорову конкуренцію в українському політикумі без ворожнечі і терору один проти одного, які нав'язує режим Кучми, інакше стагнація суспільного життя, економіки, злидні поглинуть Україну. Лівий центр першим осмислив цю необхідність, його ядро - Соціалістична партія - першою висунула ідею такої консолідації в ході акції "За Україну без Кучми!". Чи зуміє підхопити цю ідею і подати руку назустріч права опозиція, якщо її лідером стане Віктор Ющенко? Це гамлетівська проблема для України - бути чи не бути. Які б не були почуття "сина" Ющенка до "батька" Кучми, не вирвавши з лабет кучмівщини держави, цю проблему не розв'язати, всілякі "конструктиви" без її вирішення стануть всього лиш ілюзіями, прекраснодушними мріями. Та й, відверто кажучи, решта - від лукавого. Україна, принаймні її політики, повинні дозріти до цього розуміння. Кажуть: доки не намучишся, доти й не навчишся. Україна так намучилась за останні 10 років, що, здається, дечого й навчилась.
Козак у дорозі, а надія в Бозі
У самій відставці Ющенка ніякої трагедії немає, про це він і сам не раз говорив. Його висока самооцінка, навіть якщо у ній є вже згадуваний пересол, нікому не заважає, а кожен має право сам оцінювати останній наш уряд і прем'єра так, як того забажає і як підказує йому досвід. Сьогодні набагато важливіше заглянути вперед, набагато актуальніше подумати, допоможе нам чи ні цей струс політикуму в подоланні того зла, яке засіяв режим олігархів на українській землі. Відповіді на це поки що немає. Усі наші побажання всього лише "душі прекрасні поривання", що застряли в усіх у зубах, і немає ніякої ясності - стане Ющенко тією надією, яку в ньому бачать його прихильники. Поки що все, як у приповідці: козак у дорозі, а надія в Бозі. Втіха не з великих. Бо згадується й інша примовка: надія є добре снідання, та лиха вечеря. Сама відставка Ющенка не збурила б так суспільство, якби не потрясіння, що супроводжують нас упродовж останніх двох років. Наскрізь фальшиві президентські вибори і такий же сфальсифікований референдум, переворот у Верховній Раді, акція "За Україну без Кучми!", касетний скандал, вбивство Георгія Гонгадзе і реакція світової громадськості на ці події, принципова позиція Ради Європи щодо нехтування людських прав і свобод в Україні - усе це свідчення глибокого загнивання режиму Кучми, яке прискорює його агонію. Скільки б сам Ющенко не говорив про користь від створення більшості в парламенті, він не може не розуміти, що створення її антидемократичним шляхом демократії в країні не додає. Падіння його уряду - результат саме парламентського перевороту і розпаду силоміць зігнаної отари в "більшість", а це означає і крах кучмівського курсу на диктатуру. Хоча крах, може, й неблизький. Режим поки що тішиться, як чорт грішною душею. Що ж, хто топиться, тому й соломинка - спасіння. А повалення уряду - зовсім не соломинка. Дровиняка ціла впала, дуб, а радості скільки. Хоч маленький хробак, а дуба підточив. Зараз багато розмов і коментарів щодо перспектив уряду, кандидатур до нього. Усе це цікаво, і все це суєта суєт і всячеська суєта, як говорив герой Карпенка-Карого. Звісно, усе це накладає відбиток на наше політичне життя, на наступні вибори. Кучма недарма ж розіграв спектакль з поваленням уряду і жалями за ним. Він хоче віддалити свій кінець, він хоче зберегти свою владу бодай ненадовго, а олігархи - свою й надовго. Усе це абсолютно зрозуміло. Як зрозуміло й інше: якщо український політикум не зробить уроків з останніх подій, зокрема й з інтриги з урядовою відставкою, якщо державницькі, патріотичні сили не об'єднаються, аби зупинити шабаш кучмівщини на цвинтарі розстріляних ілюзій і мертвих надій, нас ждуть лихі часи. Лис може стратити зуби, але не апетит. Для чесних людей настав час вибору - з ким і за ким іти. Для Ющенка, очевидно, теж. І тільки від нього самого залежить цей вибір. Цілком можливо, що й вибір України, хоча це зовсім не аксіома і потребує довгого доведення не словами, не жестами, а ділами і діями.
Іван Бокий, народний депутат України (фракція СПУ "Лівий центр").
САМА ВІДСТАВКА ЮЩЕНКА НЕ ЗБУРИЛА Б ТАК СУСПІЛЬСТВО, ЯКБИ НЕ ПОТРЯСІННЯ, ЩО СУПРОВОДЖУЮТЬ НАС УПРОДОВЖ ОСТАННІХ ДВОХ РОКІВ",--НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ ІВАН БОКИЙ
"Надія є добре снідання...",- під такою назвою газета "Сільські вісті" опубліковала аналіз поточної ситуації в Україні та навколо відставки уряду Віктора Ющенка з погляду народного депутата України Іван Бокого.
Кучмівщина - не школа шляхетності
Як завжди, після певних подій, які потрясають суспільство, настає метушня. Я не сказав би, що відставка Ющенка так уже збурила українське суспільство, напевно, його аж надто пройняв сон сови, але політикум вона таки вразила, і тепер хто зализує рани, хто ллє крокодилячі сльози, хто демонструє жалі, а хто п'є вино перемоги. Промайнули сцени обіймів Ющенка і Кучми, президент висловив жаль з приводу такого рішення Верховної Ради, наче не він бив по тім'ю і самолюбству прем'єра з ще свіжим заздрісним докором: як перемога - так уряду, як поразка - так президента. Промайнули кадри, де Ющенко пропонує себе в лідери об'єднаної коаліції правих. Чи довго чекати, коли з'являться інші кадри, як, наприклад, люблять показувати офіційні "обійми" Мороза і Лазаренка після призначення останнього прем'єром, але з "вирізаним" його другом Кучмою, стукання келихами тих же людей з Бойком і Головатим. Нічого, Долганов уже крутить (вкотре!) діалог в урядовій ложі Ющенка і Жердицького... А хіба ми не знаємо, що кучмівщина - не школа шляхетності? Чи не забагато антуражу, чи не переборщуємо зі сльозами і фанфарами? Чи не надто гучно сказано: втратили прем'єра, одержали лідера нації? Ми ж так любимо передавати куті меду, ми так любимо творити героїв, ідолів, месій і апостолів. Усе це - не як докір Ющенкові, Боже борони. Гадаю, те, що діється навколо нього, самому Ющенкові не особливо й потрібно, хоч кожній людині в важку хвилину дорога підтримка, моральна передовсім. Сталося те, що сталося, чого можна було чекати. І вся ця метушня зникне, усі ці зойки й охання забудуться, хоча, звичайно, любов одних і ненависть інших ще якийсь час житимуть, виринатимуть і потопатимуть, оскільки чоловік залишається в живій політиці і заявив, що йде, щоб повернутись. Сказано ефектно, хоч і не оригінально, так уже говорили, але, кажуть, і древні греки не завжди були оригінальними. І все ж у суспільстві гуляє повір'я: википів горщик - лихо буде.
Поки що слова
Якщо вже говорити про те, що сказав на прощання прем'єр, то набагато важливіше - саме отой "горщик" - в інших його словах. Словах-серцевинах. Перше - що українська демократія зазнала серйозної поразки. Друге - що українській владі виявились непотрібними легальна економіка і прозора політика. Звичайні слова, але вони мали в сесійній залі ефект, звичайно ж, не бомби, що вибухнула, але стріли, посланої до серця людей, це точно. Щоправда, зал засміявся, почувши про поразку української демократії, а ось після другого твердження на якусь мить затих. І сміх, і тиша не були просто нервовою реакцією утомленого пережитим загалу, кожен вкладав у сміх чи лунку тишу своє, але було й щось одне, що всіх об'єднувало - і прихильників, і опонентів, і ворогів Ющенка. Звичайно, хтось уловив у згадці про демократію, яка зазнала поразки, політичний наїв. Я серед них. Де вона, в особах і прізвищах, українська демократія? Два більшовицькі табори - лівих і правих - давно перегризли один одному горлянки, привели до влади "третіх" - злодіїв і товстосумів, які з доброго дива проголосили себе центристами і... теж демократами, принаймні в назвах партій. То це вони зазнали поразки? Ні, вони таки перемогли. Піррова їхня вікторія, але їхня. Може, й комуністів, якщо вдасться "виторгувати" пропорційну систему виборів, але це ще вилами по воді писано. І я все ж розумію Ющенка, що говорив він про інше. Щиро й переконано. Він говорив про поразку української демократії як мрії - і його, і його покоління. Мрії, яка не збулася. Вона таки наївна, ця демократія, якщо брати її в людях, і не дуже ще демократична, вона несе на собі оті родимі плями, які зникають у третьому - четвертому поколіннях, але це, знаєте, як пуп'янок, як молоде листячко на квітневій яблуньці. Батьки сміються з малечого наїву, але це сміх любові, а не посміх. У політиці, звісно, це інакше, складніше, але ж і в політиці діють батьки і діти, навіть якщо вони дуже дорослі. А ось слова про те, що українській владі виявились непотрібними легальна економіка і прозора політика, били не в око, не в брову, а по тім'ю і залазили під череп. Нічого нового, звісно, Ющенко не відкрив, на відкриття не претендував. Він просто знайшов містку формулу для своєї відставки і для характеристики стану, в якому опинилася Україна. Він хотів легальної економіки, але її не хоче режим політико-олігархічних груп. Він хотів прозорої політики, але сила кланів в інтригах і закулісній грі, навіщо їй така політика з її легальними грошовими потоками і правилами "гри", однаковими для всіх? Заслуга Ющенка в точності формулювання: така економіка і така політика, які він сповідував, виявилися непотрібними саме владі, а не суспільству. Парадокс у тому, що це говорив голова виконавчої влади держави, але хто ж в Україні не знає, що за Конституцією воно-то так, а на ділі влада зовсім в інших руках. І не одних, скажімо, президентських, а цілого кодла олігархів. Уряд у нас зовсім не ключник вирію, як зозуля, яка першою одлітає і останньою прилітає назад. Йому радше, як зозуля іншим птахам, підкидають яйця всіх гріхів, особливо президентських. Хотів того чи ні вічно обережний Ющенко, але ці слова поставили його в лави опозиції. Поки що слова. Кинуті в вороже налаштований зал, вони, безумовно, облилися кров'ю з адреналіном не в одному злобному серці. Хоча й найнесамовитіші опоненти змушені були в кулуарах визнати, що навіть не зерно, а хліб істини в словах відставного прем'єра є.
Цо занадто, то не здрово
Ющенка, підтриманого тридцятитисячною маніфестацією під стінами Верховної Ради України, хоч вона могла бути і стотисячною, і мільйонною, відправили у відставку. Ющенка в Україні хто любить, хто шанує, а підтримує людей багато. Це так. Хоча він, на мою думку, не найсильніший прем'єр. Кому-кому, а Масолу, колишньому, звісно, Масолу, поступається безсумнівно, але очолюваний ним уряд зробив чимало такого, що змінило динаміку розвитку в економіці. Виплачено борги з пенсій, бюджет став наповнюватися реальними коштами, заворушилося село. І хоча багато чого з'їла інфляція, люди добро помітили. Очевидні для політиків слабкості прем'єра для "маленького українця" не такі й суттєві. Сьогодні змагатися з його харизмою річ для багатьох невдячна, хоча творці її іноді не думають, що пересол виступає на лобі, а цо занадто, то не здрово, кажуть поляки. Пересол шкідливий як у коханні, так і в політиці, в останній, може, навіть більше. Феномен харизми Ющенка дуже простий: він як прем'єр не крав і іншим не давав красти, за що, власне, його й "з'їли". Навіть якщо хтось захоче доводити протилежне, його затюкають. Усі слабкості тепер уже екс-прем'єра, а їх, повторюю, достогибелі, на цьому тлі в просякнутій корупцією і всіляким криміналом Україні блякнуть. Зовсім-зовсім негерой за натурою стає героєм, хвалити Бога, що не Кармелюком. Ви вчуваєте в моїх словах іронію? Їй же Богу, навіть зернини її я в них не заклав. Надто серйозні речі стоять за урядовою відставкою, щоб кпинити. Здавалось би, чого і кого жаліти? Уряд не наш, не соціалістичний, проводив не наш курс, а президентський, проколів - тьма-тьмуща, незробленого - море, які там іще переживання? Катастрофа чи що? Ми постійно в стані перманентної катастрофи, поки на вершині влади Кучма, але не можна не помітити того, що все-таки уряд зробив. Повернуті в бюджет мільярди гривень, котрі пішли на соціальні виплати людям, - хіба це не те, про що варто пам'ятати? Відлучення від грошових потоків тих, хто ловив у них рибку задарма, - це що, прогулянка під парасолькою? Так, загублено теж багато, в освіті й медицині, наприклад, на селі розгардіяш із реформуванням не за законами, а за президентськими указами - не в ранець уряду. Експорт необробленої продукції погано наповнює казну валютою, але то не нове, то спадщина, яку не вдалося переламати. А багато може вдатися за п'ятнадцять місяців?
Опоненти, але не вороги
Можна ще багато чого покласти на карб урядові Ющенка і йому особисто. Клявся у вірності демократії, а як дійшло до "України без Кучми!", опинився в одному таборі з її антиподами, хоч це й не допомогло - Кучма таки зняв його чужими руками. Безупинно говорив про прозору політику, а політиків цурався, від багатьох просто тікав. Дуже необов'язковий, пообіцяє і мов ключі на столі покладе - забуде. Не ідеальний і, як я вже писав, зовсім не герой. А де у політиці герої? Ті, що самі собі чіпляли брязкальця, та й зараз чіпляють? Хотілося б людини гармонійнішої в словах і ділах, але, як казав один вождь, "у мене інших письменників нема". Як немає в Україні іншого народу, крім того, який є. Як немає іншої політики і іншого політичного середовища, в якому переважають то пошуки месії, то екзальтація від нібито появи такого. Згадайте нещодавні ламентації навколо В'ячеслава Чорновола. Зараз з'явився Віктор Ющенко, і хтозна ще, хто більше постарався, щоб звести його на п'єдестал, - чи влада, чи те середовище, яке умовно поки що називається націонал-демократією. Екзальтована політика витворює месій навіть поза їхньою волею, і тільки час покаже, чи їм це на користь і чи Україна матиме з того бодай дещицю. Але сьогодні поява Віктора Ющенка в українській політиці - факт, і нічия любов чи нелюбов, чи навіть сильна ненависть його не відмінить. З усіма його плюсами і мінусами, які, як на тверезий аналіз, поки що переважають, хоч це і неможливо довести масі його прихильників-екзальтантів. І поява його на полі політичних гравців може серйозно змінити розстановку сил. Щоправда, це - за умови нормального перебігу політичного процесу в нормальному суспільстві. Оскільки українське суспільство бандитизоване корумпованою владою, нам про такий перебіг можна тільки мріяти, та скидати з рахунку появу нового "гравця" не випадає. І не треба. Я люблю цитувати в таких випадках Івана Драча: "Сприймати світ всерйоз - твоя тяжка повинність". Нам і треба сприймати світ всерйоз за побудовами, які в ньому реально існують, а не тільки за нашими уявленнями і побажаннями. Фракція соціалістів, крім двох депутатів, не голосувала за відставку уряду Ющенка. Ми утрималися, незважаючи на серйозні претензії до уряду, незважаючи на виставлену йому і нами незадовільну оцінку. Найперше пояснення тут - ми не могли бути в одній компанії з волковими, суркісами, пінчуками, деркачами і бакаями, які "валили" прем'єра з так званих "прагматичних" міркувань. Але, я думаю, підсвідомо у кожного з нас був іще один, сказати б, внутрішній аргумент. Так, сьогодні ми з Ющенком опоненти, у чомусь навіть антагоністи. Але ж не вороги! Хіба ми не за легальну економіку, не за прозору політику? Так, ми уявляємо цей процес по-різному, але однаково прагнемо для народу життя гідного, заможного, духовно багатого. І "топити" навіть опонента на гребені цих його зусиль, на догоду корупціонерам - заняття не з моральних. У політиці неучасть у зведенні рахунків - теж форма підтримки. Та й незадовільна оцінка, яку виставили соціалісти, - радше курсові президента, який уряд виконує, аніж, скажімо, самому прем'єр-міністрові.
Наїв веде до поразки
Відставка Ющенка і поява його в публічній політиці невідворотно висуває потребу осмислення політичної ситуації, і голосування соціалістів враховувало й цей момент. Безумовно, Ющенко стане лідером правої опозиції, він, якби навіть не хотів цього, а прес-секретар це засвідчила, змушений буде стати під її прапори. Наша права опозиція - дуже своєрідний сегмент політичного спектру, про його характер свідчить хоча б такий факт. Після відставки прем'єра обидва Рухи, реформісти з "бджілкою" і "Батьківщина" відразу оголосили про перехід в опозицію до президента, але коли було порушено питання про включення до порядку денного початку імпічменту глави держави, більшість рухівців із зали хутко зникла. Ще з часів Чорновола опозиційність рухівців припиняється з появою посад чи їх обіцянкою. Це прикро, але це так. Де буде межа опозиційності Ющенка - одному йому відомо. Не йдеться про радикалізм, але опозиція не може триматися на драглистій позиції. Мало проголошувати ідеї та принципи, потрібні чітка стратегія і тактика, і тут мітингів та маєва прапорів зовсім недостатньо. А хочемо того чи ні, обидва Рухи претендують на значне місце в правій опозиції, та й історично так склалося. На кого і на що може спертися в рухівському сегменті Ющенко? Простіше йому буде з "Батьківщиною" і "Реформами й порядком" - КУНом, де лідерство екс-прем'єра безперечне і де позиції його соратників твердіші. Але перед Ющенком неминуче постане питання, важливе не тільки для нього - для України і її долі загалом. Українська опозиція не схожа ні на яку європейську з історичних причин. Вона не єдина, вона сегментована. Єдиного лідера в ній немає і бути не може. Це реальність, з якою треба рахуватися. Сьогодні праві на кожному розі заявляють, що, одержавши в лідери Ющенка, вони дають нації лідера. Це і наївно, і нереалістично, і небезпечно за наслідками, бо веде до поразки. Незалежно від наших бажань, в електораті переважають ліві настрої. Хоча й тут не так усе просто. Не було б проблеми, якби, скажімо, переважав електорат європейських лівих - соціалістів. Але ж є дуже сильний, успадкований від радянських часів електорат комуністів. Це знову ж таки реальність. І є нечисленний електорат "нових українців" - забитих, заляканих владою людей, але серед них є і ті, хто мав би бути електоратом європейських лівих і правих лібералів - представники мізерного прошарку середнього класу. Дивно чути: прошарку-класу, чи не так? Але так поки що є. Претендентів на папаху може бути не один, і не сказати, хто сильніший. Лівий центр може називати Олександра Мороза - і на його боці, на його шальках і досвід, і безперечний авторитет у нас і за кордоном, принаймні не менші, ніж у Ющенка. За всієї любові чи нелюбові у когось право на лаври є й у Петра Симоненка, хоч би якими неприйнятними для нас були кульбіти комуністів у парламенті. Лідер волкових і суркісів Леонід Кучма має підтримку не тільки своїх господарів, а й якоїсь частини обманутих людей. Тому багато важитиме позиція самого Ющенка в цій розкладці сил.
Розум і волю - проти тихої сапи
Найнерозумніше, що міг би зробити екс-прем'єр, - продовжити започатковану ще Чорноволом і досі активно підтримувану владою лінію на продовження гризні правих і лівих, на розкол опозиції, зрештою, на розкол нації. А це видно з поведінки деяких його союзників і зараз. Комусь, а це відомо хто, вигідно доводити до нескінченності це протистояння, аби захопити всі панівні висоти в економіці і всіх сферах державного життя, зрештою, тихою сапою загарбати саму державу. Чи то Мороз, чи то Ющенко могли б стати справді загальнонаціональними лідерами, якби заповзялися обидва разом покінчити з цим розколом і об'єднати націю на перемогу криміналу і побудову демократичного суспільства в соціальній, правовій державі. Власне, Мороз цей крок уже зробив, Ющенко б мав привести під знамена консолідації правий спектр, якщо вже в нього такий авторитет у цьому сегменті. Це зовсім не означає, що ліві й праві стають лівоправими. Вогонь і лід не поєднати, але вони можуть бути поруч і не бути ворогами, як, зрештою, і є в цивілізованих суспільствах. Намагання правих довести, що тільки вони мають право нав'язувати суспільству свої моделі і перемагати, несусвітні ще й тому, що в Старому Світі, а ми ж, здається, хочемо рухатися до нього, завжди була і є змагальність лівих і правих ідей. Ліві і праві парламенти і уряди змінюють один одного, забезпечуючи стабільність і розв'язання насущних для своїх суспільств проблем. Україна прийде до цього, але не треба відкладати це на майбутнє. У нових лідерів має вистачити мужності на консолідацію зусиль лівих і правих сьогодні, щоб забезпечити змагальність і здорову конкуренцію в українському політикумі без ворожнечі і терору один проти одного, які нав'язує режим Кучми, інакше стагнація суспільного життя, економіки, злидні поглинуть Україну. Лівий центр першим осмислив цю необхідність, його ядро - Соціалістична партія - першою висунула ідею такої консолідації в ході акції "За Україну без Кучми!". Чи зуміє підхопити цю ідею і подати руку назустріч права опозиція, якщо її лідером стане Віктор Ющенко? Це гамлетівська проблема для України - бути чи не бути. Які б не були почуття "сина" Ющенка до "батька" Кучми, не вирвавши з лабет кучмівщини держави, цю проблему не розв'язати, всілякі "конструктиви" без її вирішення стануть всього лиш ілюзіями, прекраснодушними мріями. Та й, відверто кажучи, решта - від лукавого. Україна, принаймні її політики, повинні дозріти до цього розуміння. Кажуть: доки не намучишся, доти й не навчишся. Україна так намучилась за останні 10 років, що, здається, дечого й навчилась.
Козак у дорозі, а надія в Бозі
У самій відставці Ющенка ніякої трагедії немає, про це він і сам не раз говорив. Його висока самооцінка, навіть якщо у ній є вже згадуваний пересол, нікому не заважає, а кожен має право сам оцінювати останній наш уряд і прем'єра так, як того забажає і як підказує йому досвід. Сьогодні набагато важливіше заглянути вперед, набагато актуальніше подумати, допоможе нам чи ні цей струс політикуму в подоланні того зла, яке засіяв режим олігархів на українській землі. Відповіді на це поки що немає. Усі наші побажання всього лише "душі прекрасні поривання", що застряли в усіх у зубах, і немає ніякої ясності - стане Ющенко тією надією, яку в ньому бачать його прихильники. Поки що все, як у приповідці: козак у дорозі, а надія в Бозі. Втіха не з великих. Бо згадується й інша примовка: надія є добре снідання, та лиха вечеря. Сама відставка Ющенка не збурила б так суспільство, якби не потрясіння, що супроводжують нас упродовж останніх двох років. Наскрізь фальшиві президентські вибори і такий же сфальсифікований референдум, переворот у Верховній Раді, акція "За Україну без Кучми!", касетний скандал, вбивство Георгія Гонгадзе і реакція світової громадськості на ці події, принципова позиція Ради Європи щодо нехтування людських прав і свобод в Україні - усе це свідчення глибокого загнивання режиму Кучми, яке прискорює його агонію. Скільки б сам Ющенко не говорив про користь від створення більшості в парламенті, він не може не розуміти, що створення її антидемократичним шляхом демократії в країні не додає. Падіння його уряду - результат саме парламентського перевороту і розпаду силоміць зігнаної отари в "більшість", а це означає і крах кучмівського курсу на диктатуру. Хоча крах, може, й неблизький. Режим поки що тішиться, як чорт грішною душею. Що ж, хто топиться, тому й соломинка - спасіння. А повалення уряду - зовсім не соломинка. Дровиняка ціла впала, дуб, а радості скільки. Хоч маленький хробак, а дуба підточив. Зараз багато розмов і коментарів щодо перспектив уряду, кандидатур до нього. Усе це цікаво, і все це суєта суєт і всячеська суєта, як говорив герой Карпенка-Карого. Звісно, усе це накладає відбиток на наше політичне життя, на наступні вибори. Кучма недарма ж розіграв спектакль з поваленням уряду і жалями за ним. Він хоче віддалити свій кінець, він хоче зберегти свою владу бодай ненадовго, а олігархи - свою й надовго. Усе це абсолютно зрозуміло. Як зрозуміло й інше: якщо український політикум не зробить уроків з останніх подій, зокрема й з інтриги з урядовою відставкою, якщо державницькі, патріотичні сили не об'єднаються, аби зупинити шабаш кучмівщини на цвинтарі розстріляних ілюзій і мертвих надій, нас ждуть лихі часи. Лис може стратити зуби, але не апетит. Для чесних людей настав час вибору - з ким і за ким іти. Для Ющенка, очевидно, теж. І тільки від нього самого залежить цей вибір. Цілком можливо, що й вибір України, хоча це зовсім не аксіома і потребує довгого доведення не словами, не жестами, а ділами і діями.
Іван Бокий, народний депутат України (фракція СПУ "Лівий центр").