06/05/2001 | Лариса Лебідь

Прихильникам лаконічності й конструктиву раджу не читати. А якщо тут присутні лише такі‚ то пропоную продовжити обговорення у руслі "референдум: "за" — як досягти кінцевого результату‚ та "проти" — чому і що тоді‚ як не референдум?
Хоча це може перетворитися на аналог обговорення мовних та релігійних проблем‚ але‚ можливо‚ з часу останнього звертання до цієї теми у когось виникли нові ідеї?

РеференДУМАЙ… Головою?

Немало списів зламано навколо ідеї референдуму. Ні‚ не того‚ що про двопалатний парламент та обрізання вищому законодавчому органу в сенсі зменшення кількості народних обранців. А того‚ що за добровільне обрізан…‚ тьху‚ тобто подання нашим любим і стабільним Гарантом заяви про відставку. Хоча більшість противників цієї самої ідеї певні‚ що добровільно Кучма швидше згодиться на обрізання‚ ніж на усунення від влади. Сказано ж‚ стабільний. Та перспектива впіймати облизня не лякає ідейних натхненників та численних прихильників референдуму‚ і наївність тут ні до чого. Не будемо аналізувати причини їхньої впертості. Як і причини радикалізму їхніх опонентів. Не наша це справа — панове Погребинський з Томенком і без нас подискутують‚ долганови з кисельовими і без нас безліч аргументів проти тих та за інших знайдуть. Точніше‚ проти усіх‚ аби Комусь іншому добре було. Ми тут про інше.

Ми про мету опозиції (якщо вона ще не змінилася‚ звісно). Адже незважаючи на безмежно критичне ставлення до референдумної ініціативи‚ увесь запал скептиків від опозиції розвіюється при поставленому їм риторичному по суті запитанні: невже НІЧОГО не робити краще‚ ніж робити ХОЧ ЩОСЬ‚ хай навіть при цьому й помилятися? Отже‚ референдум.

Будь-яку справу започатковують для того‚ щоб якщо не довести її до кінця‚ то принаймні зрушити з місця. Тож якщо не вдасться виконати програму максимум і заслухати промову присоромленого і засудженого до пенсії Кучми‚ то варто як мінімум спробувати пройти якомога більше кроків на шляху до мети. В усякому випадку‚ за логікою так мало б бути. Якби не купа "але".

Мова йде виключно про ті "але"‚ що існують в епіцентрі підготовки до всенародного опитування‚ де‚ нібито‚ вже не існує ні заперечень‚ ні сумнівів у потребі його проведення. Але самої лише ідеї замало! Так‚ у розумі‚ стратегічному мисленні та волі до перемоги Юлії Тимошенко ніхто не сумнівається‚ як і в її організаторських здібностях. Проте для того‚ щоб ці здібності проявити‚ треба мати‚ кого організовувати. Одна людина може керувати десятком або кількома‚ ну‚ можливо‚ навіть сотнею інших. Та для того‚ щоб керувати тисячами‚ бажано знати‚ що маєш на кого спертися. Достатньо кількох осіб‚ яким дійсно довіряєш‚ і коли вони‚ у свою чергу‚ матимуть ще по кілька‚ то далі вже діятиме пірамідальна система. І лідеру не буде потреби контролювати роботу кожного з тисяч‚ для того‚ щоб система працювала нормально.

Яка ж ситуація у штабі з підготовки референдуму? Передбачаю звинувачення у некомпетентності‚ тому розповідаю лише про те‚ що чула особисто від очевидців та учасників. Отже‚ мова йтиме конкретно про молодіжний штаб. Навіть конкретніше: про враження спостерігача його роботи протягом кількох годин.

Колись я працювала у фірмі‚ де директором був американець. Нам‚ українцям деякі порядки‚ заведені цим типом видавалися дивними‚ щоб не сказати абсурдними. Скажімо‚ він міг змусити секретарку перекопіювувати заново до ста сторінок тексту (це при жорсткій економії порошку для ксероксу та паперу) лише через те‚ що кілька з неймовірними зусиллями скріплених по двадцять аркушів примірників тексту були скріплені "не рівно". За випадково проставлені двічі підряд пробіли (spaces) у набраному документі міг влаштувати годинний лекторій для усіх співробітників на тему "як набирати текст"‚ у післяробочий час‚ звісно. Таких маразмів українська душа періоду побудови післякомуністичного суспільства сприйняти не могла й не бажала. Лише згодом‚ коли більшість із нас пішла в широкий світ підприємництва‚ ми зрозуміли‚ яку школу пройшли. Прищеплена звичка робити все так‚ щоб неможливо було прикараскатися й до дрібниці‚ дійшла до автоматизму й не раз допомагала колишнім співробітникам "дивного" американця дійти вершин кар’єрної драбини.

Цей розлогий відступ зроблено як підґрунтя до висновку: успіх будь-якої справи залежить від деталей. Тому хоч як би мені хотілося мати можливість прийти на референдум і сказати Кучмі своє "фе"‚ у перспективі цієї можливості я дуже сумніваюся. І ось чому.

У День захисту дітей‚ 1-го червня‚ Юлія Тимошенко мала зустріч із молоддю‚ якій передувала довга й напружена праця останньої за "круглим столом". Молодь приїхала з регіонів і горіла бажанням прислужитися справі революції. Хай навіть і "тихої". Але з регіонів приїхали не всі‚ немало бажаючих було й серед киян. Правдами й неправдами більшість із них не лише дізналися про зустріч‚ але й знайшли змальований на детальному плані будинок‚ у якому розміщені офіси "Батьківщини" та штабу з підготовки референдуму. Проте знайти місце локації (з планом це дійсно було неважко) було лише половиною справи. Туди ще треба було й потрапити. І на цьому етапі виникли деякі перешкоди. Їх уособлював охоронець при вході до приміщення (у якому‚ окрім "Батьківщини"‚ ще немало різних установ)‚ котрий категорично відмовлявся пропускати будь-кого без відповідного посвідчення. Відсилаючи усіх до таблички при вході‚ на якій дійсно у формі strong recommendation написано‚ що без перепустки пройти повз охорону зась. Мабуть‚ можна й не згадувати про те‚ що ніхто потенційних референдумотворців про це не попередив. Більше того‚ усі‚ хто мав бути присутній на зустрічі‚ були заздалегідь "кудись" записані. Куди — для більшості залишилося загадкою‚ оскільки страж порядку нічого ні про які списки не чув. Добре‚ що молодь у нас тепер сучасна й у когось виявився при собі мобільний телефон. На заклик збентежених такою неочікуваною перепоною візитерів звідкись з’явився представник молодіжного штабу й обурено поцікавився в охоронця‚ чому це він так добросовісно виконує свою роботу. На що той розлютився ще більше‚ і повідомив‚ що про порядки у даному об’єкті відомо давно й усім‚ хто орендує там приміщення‚ а порядки ці полягають лише в необхідності скласти список запрошених до будинку осіб‚ і список цей підписати у якогось-там чиновника. Оскільки про це‚ зокрема‚ мала б знати й "така поважна" організація‚ як партія "Батьківщина"‚ то залишається "лише дивуватися‚ що ви ще й назвалися серйозними людьми". (пауза для переварювання інформації).

Зрештою‚ зі скрипом‚ але у супроводі штабівця гостей таки пропустили. І провели до самого штабу‚ де їм довелося чекати‚ поки завершиться попередня зустріч Юлії Володимирівни з регіональними журналістами. Розважалися присутні читанням листівок із закликом до мера Києва "думати головою" (Омеля‚ не ставай Су(р)кісом! референДУМАЙ головою‚ а не посадою!) та роздивлянням миленьких різнокольорових футболочок‚ — також витвором невгамовної штабівської уяви. Зображена на них пані Тимошенко з качалкою в руках та з патронташем через плече (якщо щось не так‚ вибачте‚ це лише з переказів очевидців). Серйозна така картинка.

Нарешті подзвонили "згори" (у прямому й переносному сенсі‚ оскільки зал засідань знаходиться на кілька поверхів вище) і запросили усіх присутніх на довгоочікуване побачення. Натовп рушив… кудись. Бо шляху до мети ніхто не знав‚ а оскільки "мета" знаходилася в іншому крилі й‚ як було сказано‚ на іншому поверсі‚ виникла деяка розгубленість. Потім хтось нібито колону очолив‚ проте‚ як виявилося‚ того "хтося" в дійсності попереду не було‚ і провідник насправді опинився у хвості. Тому поблукавши трохи поверхами‚ сходами та коридорами‚ юнацтво нарешті пропустило уперед свого Сусаніна (пардон‚ завів він таки туди‚ куди треба) і дісталося замку принцеси Юлі. Яка сиділа випромінюючи харизму й так чарівно усміхалася‚ що усі перешкоди були забуті‚ а розгубленість переросла у впевненість та рішучість.

Під час промови та розмови щастя від нагоди поспілкуватися з НЕЮ переросло в ейфорію‚ і будь-які проблеми на шляху до вже головної мети видавалися смішними й незначними. Особи чоловічої статі закоханими очима ловили кожен рух (сподіваюся‚ що і вухами — кожне слово) прекрасної леді‚ дівчата теж‚ хоча в їхніх очах читалося радше заздрісне захоплення.

Будь-які критичні зауваження тонули у хорі натхнення — ще б пак‚ ну як можна‚ скажімо‚ твердити‚ що у Львівському регіоні партія "Батьківщина" має низький рейтинг? Нісенітниця‚ такого просто не може бути! Ну як можна нагадувати про чиєсь-там розчарування через відміну чергової акції в Києві‚ на яку зібралися їхати кілька сотень людей з іншої області? Це ж просто відкладення заходу до більш сприятливого моменту‚ ну й що‚ що в останню хвилину?

Мабуть‚ так воно й має бути. У тих‚ хто вірить в успіх‚ сумнівів бути не повинно. А критика хай буде‚ як же без критики. Тільки позитивна‚ будь ласка. Скажімо‚ мало листівок надрукували. Або надто м’яко опонентів вилаяли. Ну і таке подібне.

Та без критики‚ панове‚ не можна. Ніяку справу не зробиш без усвідомлення всіх негативних моментів‚ оскільки не усвідомлюючи їх‚ і виправити неможливо. Якщо на місцях сотні закоханих в ідею референдуму і в ідейного натхненника осіб на добровільних засадах гаруватимуть‚ аби втілити її (ідею) в життя‚ а зверху кілька скептиків активно робитимуть вигляд‚ що віддаються роботі до останку‚ насправді думаючи більше про винагороду (матеріальну‚ звісно)‚ ніж про кінцевий результат‚ ніякого результату й не буде. І якщо навіть кілька десятків людей не можуть по-людському провести на нараду‚ то складно уявити‚ як проводитимуть роботу з мільйонами. А дрібниці — вони дрібницями лише видаються. Безліч неврахованих дрібниць перетворюються в один великий провал.