ЩО ЛЕЖИТЬ В ПІДГРУНТІ БАГАТЬОХ ПАРТІЙНИХ ПРОЕКТІВ?
06/13/2001 | Спостерігач
ЩО ЛЕЖИТЬ В ПІДГРУНТІ БАГАТЬОХ ПАРТІЙНИХ ПРОЕКТІВ?
Події останнього часу пов`язані з обнародуванням Олександром Морозом відомих касет викликали у багатьох підозру щодо існування певного плану розвитку подій розробленого одною з закордонних спецслужб. Вказувалося і місцезнаходження авторів сценарію: Вашингтон, округ Колумбія.
Підозри щодо зацікавленості США в дестабілізації з подальшою зміною влади в Україні, висуваються не вперше. Політична еліта сприймає це як факт, що не потребує доказів, пересічний українець, не може повірити в існування продуманої тактики по відношенню до України, а скоріше просто не думає про це.
Метою нашого дослідження є з`ясувати якими є плани Заходу щодо України в найближчі 3-6 місяців. Які конкретні кроки планують зробити американці, що вже робиться, які механізми та інстументи будуть задіяні. Більшість політично небайдужих впевнена, що наступним президентом України США хотіли б бачити Віктора Ющенка. Це підтверджується підтримкою, якою його Уряд користується на Заході, заявами деяких американських політологів та ЗМІ, озвучення цієї інформації певними вітчизняними політиками, що активно просувають цю думку в маси. Декілька разів про бажання бачити В.А.Ю. наступним Президентом заявляли праві партії, чим викликали зрозумілу ревнощі у Леоніда Кучми. Оприолюднювався і конкретний план просування Ющенка на президентське крісло.
Якщо відкинути звільнення крісла у зв`язку з хворобою Кучми, що малоймовірно, американці скоріше за все мають план зміни володаря крісла, першу стадію якого було реалізовано руками Олександра Мороза. Що янкі робитимуть надалі?
Цікавим елементом в загалному ланцюжку подій останнього часу є утворення костяка Української правиці - тої самої про яку так давно говорили, як про головну силу на яку буде спиратися Ющенко на президентських виборах. Основою коаліції стали Партія “Реформи і порядок”, Народний Рух України та Конгрес українських націоналістів.
Народження блоку було довгим, і декілька разів з зрозумілих причин мало завершитися провалом . Триголовий дракон – дитя малозрозуміле і якщо об`єктивно розглянути стан кожного з елементів - нардженний не з тверезого розрахунку.
Ліберальна “Реформи і порядок”, що незважаючи на свої тяги до націонал-демократії, таки претендує на статус загальнонаціональної реформаторської партії (згадаємо досить вдалі експерименти Михайла Поживанова на сході України), залишки НРУ, що в постійних шуканнях нової ніши навряд чи вийдуть за ореол своїх традиційних прихильників та Конгрес українських націоналістів, що за тотального вимирання його вже пристарілих членів в Івано-Франківсьткій, Львівській та Тернопільстькій областях, навряд чи можна назвати політичною силою – ось, що намагаються поєднати автори новоутворення .
Незважаючи на постійні мігрування в бік поміркованого європейського націоналізму (консерватори-традиціоналісти), КУН залишається досить строкатою масою, де поряд з відносним показовим лібералізмом Слави Стецько, граничить показовий антисемітизм рядових членів плюс залишки скандальновідомих парамілітарних формувань “Тризуб” ім. Степана Бандери.
Що стало причиною появи цього блоку?
Для ПРП- що стояла у джерел об`єднання це не принесло бажаного збільшення прихильників, навіть навпаки, багато з тих, хто ситмпатизує реформаторам з ПРП ну дух не пререносить українських націоналістів кунівського розливу.
Для КУНу, що має стійкий електорат у 3 західних областях – колишній базі бандерівського руху це також не додало сили – реформатори на чолі з Пинзеником не найпопулярніші фігури серед зубожілого консервативного сільського населення Івано-Франківщини. В деякій мірі можна говорити про виграш НРУ, що після розколів стояв перед невизначеністю, який все більше нагадував безвихідь після прозгрому Генадія Удовенка на президентських виборах. Все ж таки НРУ – та золота середина за яку готові були голосувати більша частина електорату КУНу та національносвідома частина парихильників ПРП. Таким чином замість партій з чіткими обличчями ми скоріше отримаємо коктель, який буде намагатися забити за собою всю праву нішу.
Подейкують, що КУН досить неохоче погоджувався на вступ до коаліції. У кращих тадиціях романтичного націоналізму вимагаючи собі місце провідника новоутвореної сили. І тут починається цікава історія яка своїми коріннями сягає приблизно в 50-ті роки нашогостоліття.
Трохи про генезу українських націоналістів
Конгрес українських націоналістів – партія, що представляє собою частину світової структури під назвою Організація українських націоналістів (революційна), що в свою чергу є прямим спадкоємцем ОУН(б), що добре відома нам з збройної боротьби, яка тривала у Західній Україні з 1939-1954 рік. Історія ОУН не закінчилася з знищеням останнього бандерівського бункера у Карпатах. ОУН(б) стала одною з найвпливовіших політичних сил серед української діаспори на Заході. Навіть, якщо критично поставитися до штампів радянської пропагандистської машини, все ж таки безсумнівним залишається факт, що після певних вагань США підтримали ОУН(р), як основну силу з української строни у боротьбі проти Радянського Союзу. Довге перебування на Заході, життя у ліберальному світі та походження ресурсів – змінило обличчя націоналістичної організації, що сприйняла американські цінності та почала тісно співпрацювати з америнканськими структурами у справі боротьби проти СРСР. Підтримка зі строни США безперечно виробила в ОУН(р) певну залежність від структур, що контролювали і визначали обсяги допомоги, а з часом і напрямки діяльності організації. Як називалися ці стуктури : ЦРУ чи USA ID сьогодні не так важливо. Тільки КУН, розпочавши свою діяльність в Україні, так і не став здоровою націоналістичною партією, отримуючи фінансове та ідеологічне живлення з Північної Америки і консультуючись зі своїми вашингтонськими друзями. Це зіграло не останню роль у враховуванні КУНу як серйозної політичної сили в американських політичних схемах. Кураторам ОУН-КУН необхідно звітуватися, що гроші що інвестуквіалися протягом останніх 50 років не пішли у пісок. Тому для своїх шефів вони і надалі утримують міф про певний та потенційні можливості КУН.
З іншої сторони будь-які незграбні дії Слави Стецько викликали відповідну реакцію інвестра. Так сталося і з створенням “Української правиці”.
Майже незаміченим в Україні пройшов факт останніх змін в керівних органах ОУН (р) – зрозуміло, КУН не є політичною силою з якою хтось в Україні рахується. Але саме вони наштовхують на деякі висновки. Голова КУНу Ярослава Стецько- безмінний лідер ОУН(р) протягом останніх десятиріч – була позбавлена свого крісла провідника світового українського націоналістичного руху. Це загрожувало зменшенням об`ємів фінансування КУН, втратою донорів серед діаспори. Таким чином натиснувши на Стецько, інвестор вирішив питання входженн КУНу до новоутворенного блоку на запропонованих ним умовах.
Загнання КУНу до блоку дозволяє вирішити й інші питання – залученя до блоку правих сил близьких до КУНу. Можливо після внутрішніх змін до Української правиці увійде Лук`янівська УРП, американцям вдасться включити до блоку мельниківську ОУН, що теж має тісні стосунки з відповіднми американськими структурами. На черзі “Собор”. Опісля, приєднання повністю неіснуючих УКРП Хмари, чи когось іншого буде тільки додатковим інформаційним приводом. Питання створення чогось на зразок правого флангу на з претензією на Рух у початку 90-х можна важати вирішеним. Американські фахівці з питань України, все ще наївно вірять, що народ чекає появи об`єднаної правої опозиції, яка має врятувати Україну.
Наступний крок - створення, після певних подій, Уряду національного порятунку, де Правиця буде грати ключову роль. Скоріше за все до Уряду увійдуть найбільш ліберальні та проамериканські представники блоку, себто ПРП.
Не відомо з яких розрахунків виходять американські розробники даного проекту. З любов`ю українського електората до зовсім інших політичних сил ніж ті на які ставлять американці вони не рахуються. Будемо сподіватися, що аналітики вже зрозуміли, що електорат правих в Україні досить обмежений, і навіть якщо олігархічні партії не візьмуть жодного відсотка, реформатори зіштовхнуться з іншими серйозними силами. Скоріше за все це підштовхне США до створення контрольовваної лівої сили. Деградація та відсутність будь-якого рзвитку в КПУ дає для цього непогані шанси. Найближчим часом ми можемо побачити появу нових лівих проектів.
Цікавим є подальший розвиток сценарію. Після можливих подій, прихильники Віктора Ющенка можуть непобачити його в президентському кріслі.
При всіх прорахунках і похибках планів, що розробляються з висот Капітолійського бугра, необхідно враховувати і великий досвід США у проведені подібних операцій. Вони набагато краще за українських правих, не позбавлених романтизму, розуміють, хто сьогодні потрібен Україні. Іде пошук прагматичного і достатньо американізованого економіста, з великим досвідом жорстокої внутрішньоукраїнської боротьби. Американці не помиляються: вони шукають Менедждера кризових ситуацій. Його черга скоро настане.
Знайти таку людину нелегко. Сьогодні можна говорити про те, що ці пошуки не завершилися успіхом. Одною з кандидатур, що розглядалася досить серйозно був відомий реформатор, випускник Гарварду, молодий і популярний серед жінок Сергій Тєрьохін (до речі визнаний кращим народним депутатом минулого року). Але американці досить обережно ставляться до лобістських нахилів своїх обранців – кандидатура Тєрьохіна могла не пройти “затвердження” конгресменами США, що добре знайомі з особливостями лобізму на власному досвіді. Любов Терьохіна до лобізму, в чому він має великий досвід зіграла погану службу. Пошук триває. Частина аналітиків серйозно розглядала інший, на наш погляд, більш реалістичний сценарій розвитку подій. Олександр Мороз таки стане Пезидентом – таким чином будуть стримуватися певні протести населення проти занадто радикальних економічних реформ прем`єра Віктора Ющенко, що обійме цю посаду за Президента Олександра Мороза (про що той у свій час заявляв). Потужні бізнес-групи, що мають свою політичні дахи у вигляді парламентських фракцій і в пресі називаються олігархічними кланами отримають можливість знайти своє місце у системі, що розробляється учнями Збіга Бзежинського. Величезна робота, що проводилася СДПУ(о), скоріше принесе їм крім першого місця за попялярністю серед інших подібних “трастів”, ще й місце спікера парламента для Віктора Медведчука. Такий розвиток подій є більш прийнятним для української еліти, з огляду на те, що в ньому присутній хоч якийсь елемент поступовості формування системи противаг. Він залишить українській політичній еліті певні можливості самостійно вирішувати подальшу долю країни і створить основи для саморегулювання системи для руху в напрямку, якого будуть вимагати американці.
Ми практично не присвятили увагу європейському впливу. Але чи існує він взагалі? Європейській Союз при своїй показовій зацікавленості Україною, за власними проблемами вже викреслив нас з табору своїх стратегічних партнерів, запропонувавши збудувати трубопровід в обхід України.
Місце на яке ми розраховували зайняв давній опонент і ворог Польща. Саме вона стала буферною зоною на кордоні двох світів. Україні Європа відводить місце санітарної зони і відповідно не збирається витрачати кошти на її розбудову. Ставлення польської еліти до будь-якого покращеннія ситуації в Україні добре показав візит до Польщі Віктора Ющенка, який пройщов досить холодно. Поляки побачили у Ющенку претензії на загальнонаціональне лідерство, що для Польщи, яка історично є конкурентом України, є загрозою змін в Україні на краще.
Найближчим часом Європа присвятить всю увагу і ресурси поглинанню нових членів. Ця проблема є настільки глобальною, що не залишить ЄС можливості приділяти належну увагу ще й Україні. Говорити про те, що якась з європейських країн зробить ставку на Україну не доводиться. Єдиний історичний покровитель України у Європі Німеччина, при всьму своєму бажанні втрутитися в ситуацію (після США Німеччина займає друге місце серед західних країн за обсягаими допомоги Україні), останнє десятиріччя вимушена була сконцентрувати зусилля на своїй Східній частині. А останнім часом вимушено втрутилася до іншої своєї історичної протеже на Балкани. Надаючи допомогу перш за все Хорватії. Виходить, що єдиним, хто сьогодні все ще ставить на Україну у своїх схемах розвиткку подій є США, і особлива заслуга в цьому належить давньому другу українських націонал-демократів Збігнєву Бзежинському.
Зрозумілим є захоплення націонал-демократів подібним сценаріям розвитку подій. Особлива роль США у формуванні ідеології української націонал-демократії і її подальше підкріплення у вигляді безкоштовних шкіл для політиків при різноманітних Національних демократичному, республіканському інституті, і т.п. не могла не виховати необхідного США ставлення до їх дій. Здається американці врахували свої помилки десятирічної давнини і будуть намагатися вдруге подарувати українцям демократію. Але як завжди незважаючи на всі досягення вашингтонських технологів, в Україні відніше всі вади американських схем.
Варто визнати, перевирені американцями технології дають перші результати. Вони таки будуть мати кадри для їхнього українського уряду. Величезні ресурси направлені на розбудову в україні сектору NGO (неурядових неприбуткових організацій) незважаючи на народження цілого прошарку людей, що просто паразитують вибиваючі гроші на розбудову української демократії, таки народили певну кількість тих, хто сприйняв людські цінності в американському розумінні і готові у випадку потреби замінити сьогодняшню чиновницьку братію на всіх щаблях владних структур. Особливу роль у зміні системи влади відведена інформаційно- аналітичним структурам, або як їх прийнято називати мозковим центрам. Більшість з них існує на американські гроші (якщо відслідкувати напррямки діяльності американських донорських структур в Україні, то буде видно що останнім часом вони активно фінансували програми направлені на створення нових та підтримку існуючих ІАЦ). Співробітники ІАЦ зазвичай добре освічені, в більшості патріотично налаштовані люди віком від 23 до 45 років з добрим знанням американського варіанту англійської мови. Більшість з них пройшли стажування у США і надалі є учасниками певних американських програм.
Сьогодні, різноманітні консультативні структури, що діють в Україні володіють базою данних практично на всіх активних членів суспільства, є це журналіст чи медик. Цю роботу проробляли не спецслужби, а легальні організації метою яких є сприяння розвитку засобів масової інформації (журналісти мабуть згадають дотошні анкети, що заповнювалися ними на семінарах в конторах на зразок IREX ПроМедіа), третього сектору (бази данних Каутерпарт Альянс найвідомішої подібної структури містять досьє на десятки тисяч громадських організацій та їх актвістів) і т. п. Це дозволить за досить короткий термін провести глобальну зміну влади. За підрахунками фахівців, щоб перебрати владу в країні, більш-менш організованій силі знадобиться 3 місяці та 150 менеджерів щоб поставити їх на головні керівні посади.
Хто сьогодні має підготовлених і відданних 150 осіб, що вже розбираються в ситуації?
Одною з найбільших вад Уряду Ющенка називали, його повний провал в регіональній політиці, відсутності команди. Ющенко практично не уявляв, що уявляють регіони, як будуються взаємовідносини між регіональнитми елітами, а точніше кланами. Саме недержавні мозкові центри, що володіють такою інформацією допомогають Уряду долати цю проблему (Захід ставить Уряду Ющенка за велике досягнення саме це налагодження співпраці з недержавними ІАЦ).
Вже сьогодні можна назвати претендентів на певні державні посади. Показовим в цьому плані є діяльність Центру Розумкова, що останнівм часом особливу увагу приділяє власній розкрутці в ЗМІ. Бюджет Центру складає приблизно 200 тисяч доларів на рік, головний донор США. Сьогодняшній директор Центру полковник Гриценко. Закінчив авадемію ВМС США , був учасником інших американських програм. Саме його американці бачать Міністром оборони в майбутньому Уряді. Знайдуться місця для Сергія Головатого, Валерія Івасюка та інших.
Частина кадрів мозкових центрів стане основою новою Служби безпеки України. Американці зацікавлені у нових українськиї спецслужбах. Сьогодняшній стан, коли певні керівники, або й цілі відділи працюють з певними політичними силами їх не задовольняє (хтось на СДПУ(о), хтось на Волкова і т.п.). Вони безперечно створять нову СБУ, яка зможе відслідковувати ситуацію в країні. Краще утримувати нормальну українську спецслужбу ніж перейматися найменшими проблемами в країні. Не хотілося б драматизувати ситуацію, але найгірше те, що в нас не залишилося вибору. У нас забирають право самим приймати рішення. І спочатку склад нового українського Уряду буде затверджено на закритому засіданні Конгресу США, а вже потім його (можливо в примусовому порядку) підтримає народ України. Найбільша загроза криється в можливо неправильних розрахунках американських аналітиків. Як відомо вже не раз ЦРУ помилялася під час своїх операцій (згадаємо хоча б приклад Ірану). Американці не віддають належного існуючій політичній та економічній еліті – олігархам, які вважають що це їх країна.
Можна по-різному ставитися до поданої нами інформації, але зрозуміло, що в Україні готуються великі зміни і тим хто не потрапить в схеми можливо прийдеться піти з арени або розпочати відчайдушну боротьбу з “америнським імперіалізмом”.
Леонід Кучма свй вибір вже зробив, заявивши, що головним партрнером України є Росія, але навряд чи це його врятує, американську машину зупинити неможливо.
Не хотілося б потрапити до числа тих, кого посольства США внесе до списку нев`їздних до Північної Америки. Метою нашого нарису є шляхетне бажання знайти найбільш прийнятний варіант побудови в Україні працюючої політичної системи. Вважаємо, що її неможливо збудувати штучно. Втручання зі сторони має тільки стимулювати певні процеси, і дії США в цьому плані заслуговують на подяку. В іншому випадку може народитися інша система, головною особливістю якої буде неорганічність влади, коли хлопчики з підручником з макроекономіки будуть незрозумілі нікому, крім Держдепартамента США. А українська еліта так і не навчиться самостійно мислити і приймати рішення.
Україна має сама народити демократисну систему, тільки тоді вона стане діючою. Дайте нам шанс самим зробити вибір – з цього розпочинається свобода!
Події останнього часу пов`язані з обнародуванням Олександром Морозом відомих касет викликали у багатьох підозру щодо існування певного плану розвитку подій розробленого одною з закордонних спецслужб. Вказувалося і місцезнаходження авторів сценарію: Вашингтон, округ Колумбія.
Підозри щодо зацікавленості США в дестабілізації з подальшою зміною влади в Україні, висуваються не вперше. Політична еліта сприймає це як факт, що не потребує доказів, пересічний українець, не може повірити в існування продуманої тактики по відношенню до України, а скоріше просто не думає про це.
Метою нашого дослідження є з`ясувати якими є плани Заходу щодо України в найближчі 3-6 місяців. Які конкретні кроки планують зробити американці, що вже робиться, які механізми та інстументи будуть задіяні. Більшість політично небайдужих впевнена, що наступним президентом України США хотіли б бачити Віктора Ющенка. Це підтверджується підтримкою, якою його Уряд користується на Заході, заявами деяких американських політологів та ЗМІ, озвучення цієї інформації певними вітчизняними політиками, що активно просувають цю думку в маси. Декілька разів про бажання бачити В.А.Ю. наступним Президентом заявляли праві партії, чим викликали зрозумілу ревнощі у Леоніда Кучми. Оприолюднювався і конкретний план просування Ющенка на президентське крісло.
Якщо відкинути звільнення крісла у зв`язку з хворобою Кучми, що малоймовірно, американці скоріше за все мають план зміни володаря крісла, першу стадію якого було реалізовано руками Олександра Мороза. Що янкі робитимуть надалі?
Цікавим елементом в загалному ланцюжку подій останнього часу є утворення костяка Української правиці - тої самої про яку так давно говорили, як про головну силу на яку буде спиратися Ющенко на президентських виборах. Основою коаліції стали Партія “Реформи і порядок”, Народний Рух України та Конгрес українських націоналістів.
Народження блоку було довгим, і декілька разів з зрозумілих причин мало завершитися провалом . Триголовий дракон – дитя малозрозуміле і якщо об`єктивно розглянути стан кожного з елементів - нардженний не з тверезого розрахунку.
Ліберальна “Реформи і порядок”, що незважаючи на свої тяги до націонал-демократії, таки претендує на статус загальнонаціональної реформаторської партії (згадаємо досить вдалі експерименти Михайла Поживанова на сході України), залишки НРУ, що в постійних шуканнях нової ніши навряд чи вийдуть за ореол своїх традиційних прихильників та Конгрес українських націоналістів, що за тотального вимирання його вже пристарілих членів в Івано-Франківсьткій, Львівській та Тернопільстькій областях, навряд чи можна назвати політичною силою – ось, що намагаються поєднати автори новоутворення .
Незважаючи на постійні мігрування в бік поміркованого європейського націоналізму (консерватори-традиціоналісти), КУН залишається досить строкатою масою, де поряд з відносним показовим лібералізмом Слави Стецько, граничить показовий антисемітизм рядових членів плюс залишки скандальновідомих парамілітарних формувань “Тризуб” ім. Степана Бандери.
Що стало причиною появи цього блоку?
Для ПРП- що стояла у джерел об`єднання це не принесло бажаного збільшення прихильників, навіть навпаки, багато з тих, хто ситмпатизує реформаторам з ПРП ну дух не пререносить українських націоналістів кунівського розливу.
Для КУНу, що має стійкий електорат у 3 західних областях – колишній базі бандерівського руху це також не додало сили – реформатори на чолі з Пинзеником не найпопулярніші фігури серед зубожілого консервативного сільського населення Івано-Франківщини. В деякій мірі можна говорити про виграш НРУ, що після розколів стояв перед невизначеністю, який все більше нагадував безвихідь після прозгрому Генадія Удовенка на президентських виборах. Все ж таки НРУ – та золота середина за яку готові були голосувати більша частина електорату КУНу та національносвідома частина парихильників ПРП. Таким чином замість партій з чіткими обличчями ми скоріше отримаємо коктель, який буде намагатися забити за собою всю праву нішу.
Подейкують, що КУН досить неохоче погоджувався на вступ до коаліції. У кращих тадиціях романтичного націоналізму вимагаючи собі місце провідника новоутвореної сили. І тут починається цікава історія яка своїми коріннями сягає приблизно в 50-ті роки нашогостоліття.
Трохи про генезу українських націоналістів
Конгрес українських націоналістів – партія, що представляє собою частину світової структури під назвою Організація українських націоналістів (революційна), що в свою чергу є прямим спадкоємцем ОУН(б), що добре відома нам з збройної боротьби, яка тривала у Західній Україні з 1939-1954 рік. Історія ОУН не закінчилася з знищеням останнього бандерівського бункера у Карпатах. ОУН(б) стала одною з найвпливовіших політичних сил серед української діаспори на Заході. Навіть, якщо критично поставитися до штампів радянської пропагандистської машини, все ж таки безсумнівним залишається факт, що після певних вагань США підтримали ОУН(р), як основну силу з української строни у боротьбі проти Радянського Союзу. Довге перебування на Заході, життя у ліберальному світі та походження ресурсів – змінило обличчя націоналістичної організації, що сприйняла американські цінності та почала тісно співпрацювати з америнканськими структурами у справі боротьби проти СРСР. Підтримка зі строни США безперечно виробила в ОУН(р) певну залежність від структур, що контролювали і визначали обсяги допомоги, а з часом і напрямки діяльності організації. Як називалися ці стуктури : ЦРУ чи USA ID сьогодні не так важливо. Тільки КУН, розпочавши свою діяльність в Україні, так і не став здоровою націоналістичною партією, отримуючи фінансове та ідеологічне живлення з Північної Америки і консультуючись зі своїми вашингтонськими друзями. Це зіграло не останню роль у враховуванні КУНу як серйозної політичної сили в американських політичних схемах. Кураторам ОУН-КУН необхідно звітуватися, що гроші що інвестуквіалися протягом останніх 50 років не пішли у пісок. Тому для своїх шефів вони і надалі утримують міф про певний та потенційні можливості КУН.
З іншої сторони будь-які незграбні дії Слави Стецько викликали відповідну реакцію інвестра. Так сталося і з створенням “Української правиці”.
Майже незаміченим в Україні пройшов факт останніх змін в керівних органах ОУН (р) – зрозуміло, КУН не є політичною силою з якою хтось в Україні рахується. Але саме вони наштовхують на деякі висновки. Голова КУНу Ярослава Стецько- безмінний лідер ОУН(р) протягом останніх десятиріч – була позбавлена свого крісла провідника світового українського націоналістичного руху. Це загрожувало зменшенням об`ємів фінансування КУН, втратою донорів серед діаспори. Таким чином натиснувши на Стецько, інвестор вирішив питання входженн КУНу до новоутворенного блоку на запропонованих ним умовах.
Загнання КУНу до блоку дозволяє вирішити й інші питання – залученя до блоку правих сил близьких до КУНу. Можливо після внутрішніх змін до Української правиці увійде Лук`янівська УРП, американцям вдасться включити до блоку мельниківську ОУН, що теж має тісні стосунки з відповіднми американськими структурами. На черзі “Собор”. Опісля, приєднання повністю неіснуючих УКРП Хмари, чи когось іншого буде тільки додатковим інформаційним приводом. Питання створення чогось на зразок правого флангу на з претензією на Рух у початку 90-х можна важати вирішеним. Американські фахівці з питань України, все ще наївно вірять, що народ чекає появи об`єднаної правої опозиції, яка має врятувати Україну.
Наступний крок - створення, після певних подій, Уряду національного порятунку, де Правиця буде грати ключову роль. Скоріше за все до Уряду увійдуть найбільш ліберальні та проамериканські представники блоку, себто ПРП.
Не відомо з яких розрахунків виходять американські розробники даного проекту. З любов`ю українського електората до зовсім інших політичних сил ніж ті на які ставлять американці вони не рахуються. Будемо сподіватися, що аналітики вже зрозуміли, що електорат правих в Україні досить обмежений, і навіть якщо олігархічні партії не візьмуть жодного відсотка, реформатори зіштовхнуться з іншими серйозними силами. Скоріше за все це підштовхне США до створення контрольовваної лівої сили. Деградація та відсутність будь-якого рзвитку в КПУ дає для цього непогані шанси. Найближчим часом ми можемо побачити появу нових лівих проектів.
Цікавим є подальший розвиток сценарію. Після можливих подій, прихильники Віктора Ющенка можуть непобачити його в президентському кріслі.
При всіх прорахунках і похибках планів, що розробляються з висот Капітолійського бугра, необхідно враховувати і великий досвід США у проведені подібних операцій. Вони набагато краще за українських правих, не позбавлених романтизму, розуміють, хто сьогодні потрібен Україні. Іде пошук прагматичного і достатньо американізованого економіста, з великим досвідом жорстокої внутрішньоукраїнської боротьби. Американці не помиляються: вони шукають Менедждера кризових ситуацій. Його черга скоро настане.
Знайти таку людину нелегко. Сьогодні можна говорити про те, що ці пошуки не завершилися успіхом. Одною з кандидатур, що розглядалася досить серйозно був відомий реформатор, випускник Гарварду, молодий і популярний серед жінок Сергій Тєрьохін (до речі визнаний кращим народним депутатом минулого року). Але американці досить обережно ставляться до лобістських нахилів своїх обранців – кандидатура Тєрьохіна могла не пройти “затвердження” конгресменами США, що добре знайомі з особливостями лобізму на власному досвіді. Любов Терьохіна до лобізму, в чому він має великий досвід зіграла погану службу. Пошук триває. Частина аналітиків серйозно розглядала інший, на наш погляд, більш реалістичний сценарій розвитку подій. Олександр Мороз таки стане Пезидентом – таким чином будуть стримуватися певні протести населення проти занадто радикальних економічних реформ прем`єра Віктора Ющенко, що обійме цю посаду за Президента Олександра Мороза (про що той у свій час заявляв). Потужні бізнес-групи, що мають свою політичні дахи у вигляді парламентських фракцій і в пресі називаються олігархічними кланами отримають можливість знайти своє місце у системі, що розробляється учнями Збіга Бзежинського. Величезна робота, що проводилася СДПУ(о), скоріше принесе їм крім першого місця за попялярністю серед інших подібних “трастів”, ще й місце спікера парламента для Віктора Медведчука. Такий розвиток подій є більш прийнятним для української еліти, з огляду на те, що в ньому присутній хоч якийсь елемент поступовості формування системи противаг. Він залишить українській політичній еліті певні можливості самостійно вирішувати подальшу долю країни і створить основи для саморегулювання системи для руху в напрямку, якого будуть вимагати американці.
Ми практично не присвятили увагу європейському впливу. Але чи існує він взагалі? Європейській Союз при своїй показовій зацікавленості Україною, за власними проблемами вже викреслив нас з табору своїх стратегічних партнерів, запропонувавши збудувати трубопровід в обхід України.
Місце на яке ми розраховували зайняв давній опонент і ворог Польща. Саме вона стала буферною зоною на кордоні двох світів. Україні Європа відводить місце санітарної зони і відповідно не збирається витрачати кошти на її розбудову. Ставлення польської еліти до будь-якого покращеннія ситуації в Україні добре показав візит до Польщі Віктора Ющенка, який пройщов досить холодно. Поляки побачили у Ющенку претензії на загальнонаціональне лідерство, що для Польщи, яка історично є конкурентом України, є загрозою змін в Україні на краще.
Найближчим часом Європа присвятить всю увагу і ресурси поглинанню нових членів. Ця проблема є настільки глобальною, що не залишить ЄС можливості приділяти належну увагу ще й Україні. Говорити про те, що якась з європейських країн зробить ставку на Україну не доводиться. Єдиний історичний покровитель України у Європі Німеччина, при всьму своєму бажанні втрутитися в ситуацію (після США Німеччина займає друге місце серед західних країн за обсягаими допомоги Україні), останнє десятиріччя вимушена була сконцентрувати зусилля на своїй Східній частині. А останнім часом вимушено втрутилася до іншої своєї історичної протеже на Балкани. Надаючи допомогу перш за все Хорватії. Виходить, що єдиним, хто сьогодні все ще ставить на Україну у своїх схемах розвиткку подій є США, і особлива заслуга в цьому належить давньому другу українських націонал-демократів Збігнєву Бзежинському.
Зрозумілим є захоплення націонал-демократів подібним сценаріям розвитку подій. Особлива роль США у формуванні ідеології української націонал-демократії і її подальше підкріплення у вигляді безкоштовних шкіл для політиків при різноманітних Національних демократичному, республіканському інституті, і т.п. не могла не виховати необхідного США ставлення до їх дій. Здається американці врахували свої помилки десятирічної давнини і будуть намагатися вдруге подарувати українцям демократію. Але як завжди незважаючи на всі досягення вашингтонських технологів, в Україні відніше всі вади американських схем.
Варто визнати, перевирені американцями технології дають перші результати. Вони таки будуть мати кадри для їхнього українського уряду. Величезні ресурси направлені на розбудову в україні сектору NGO (неурядових неприбуткових організацій) незважаючи на народження цілого прошарку людей, що просто паразитують вибиваючі гроші на розбудову української демократії, таки народили певну кількість тих, хто сприйняв людські цінності в американському розумінні і готові у випадку потреби замінити сьогодняшню чиновницьку братію на всіх щаблях владних структур. Особливу роль у зміні системи влади відведена інформаційно- аналітичним структурам, або як їх прийнято називати мозковим центрам. Більшість з них існує на американські гроші (якщо відслідкувати напррямки діяльності американських донорських структур в Україні, то буде видно що останнім часом вони активно фінансували програми направлені на створення нових та підтримку існуючих ІАЦ). Співробітники ІАЦ зазвичай добре освічені, в більшості патріотично налаштовані люди віком від 23 до 45 років з добрим знанням американського варіанту англійської мови. Більшість з них пройшли стажування у США і надалі є учасниками певних американських програм.
Сьогодні, різноманітні консультативні структури, що діють в Україні володіють базою данних практично на всіх активних членів суспільства, є це журналіст чи медик. Цю роботу проробляли не спецслужби, а легальні організації метою яких є сприяння розвитку засобів масової інформації (журналісти мабуть згадають дотошні анкети, що заповнювалися ними на семінарах в конторах на зразок IREX ПроМедіа), третього сектору (бази данних Каутерпарт Альянс найвідомішої подібної структури містять досьє на десятки тисяч громадських організацій та їх актвістів) і т. п. Це дозволить за досить короткий термін провести глобальну зміну влади. За підрахунками фахівців, щоб перебрати владу в країні, більш-менш організованій силі знадобиться 3 місяці та 150 менеджерів щоб поставити їх на головні керівні посади.
Хто сьогодні має підготовлених і відданних 150 осіб, що вже розбираються в ситуації?
Одною з найбільших вад Уряду Ющенка називали, його повний провал в регіональній політиці, відсутності команди. Ющенко практично не уявляв, що уявляють регіони, як будуються взаємовідносини між регіональнитми елітами, а точніше кланами. Саме недержавні мозкові центри, що володіють такою інформацією допомогають Уряду долати цю проблему (Захід ставить Уряду Ющенка за велике досягнення саме це налагодження співпраці з недержавними ІАЦ).
Вже сьогодні можна назвати претендентів на певні державні посади. Показовим в цьому плані є діяльність Центру Розумкова, що останнівм часом особливу увагу приділяє власній розкрутці в ЗМІ. Бюджет Центру складає приблизно 200 тисяч доларів на рік, головний донор США. Сьогодняшній директор Центру полковник Гриценко. Закінчив авадемію ВМС США , був учасником інших американських програм. Саме його американці бачать Міністром оборони в майбутньому Уряді. Знайдуться місця для Сергія Головатого, Валерія Івасюка та інших.
Частина кадрів мозкових центрів стане основою новою Служби безпеки України. Американці зацікавлені у нових українськиї спецслужбах. Сьогодняшній стан, коли певні керівники, або й цілі відділи працюють з певними політичними силами їх не задовольняє (хтось на СДПУ(о), хтось на Волкова і т.п.). Вони безперечно створять нову СБУ, яка зможе відслідковувати ситуацію в країні. Краще утримувати нормальну українську спецслужбу ніж перейматися найменшими проблемами в країні. Не хотілося б драматизувати ситуацію, але найгірше те, що в нас не залишилося вибору. У нас забирають право самим приймати рішення. І спочатку склад нового українського Уряду буде затверджено на закритому засіданні Конгресу США, а вже потім його (можливо в примусовому порядку) підтримає народ України. Найбільша загроза криється в можливо неправильних розрахунках американських аналітиків. Як відомо вже не раз ЦРУ помилялася під час своїх операцій (згадаємо хоча б приклад Ірану). Американці не віддають належного існуючій політичній та економічній еліті – олігархам, які вважають що це їх країна.
Можна по-різному ставитися до поданої нами інформації, але зрозуміло, що в Україні готуються великі зміни і тим хто не потрапить в схеми можливо прийдеться піти з арени або розпочати відчайдушну боротьбу з “америнським імперіалізмом”.
Леонід Кучма свй вибір вже зробив, заявивши, що головним партрнером України є Росія, але навряд чи це його врятує, американську машину зупинити неможливо.
Не хотілося б потрапити до числа тих, кого посольства США внесе до списку нев`їздних до Північної Америки. Метою нашого нарису є шляхетне бажання знайти найбільш прийнятний варіант побудови в Україні працюючої політичної системи. Вважаємо, що її неможливо збудувати штучно. Втручання зі сторони має тільки стимулювати певні процеси, і дії США в цьому плані заслуговують на подяку. В іншому випадку може народитися інша система, головною особливістю якої буде неорганічність влади, коли хлопчики з підручником з макроекономіки будуть незрозумілі нікому, крім Держдепартамента США. А українська еліта так і не навчиться самостійно мислити і приймати рішення.
Україна має сама народити демократисну систему, тільки тоді вона стане діючою. Дайте нам шанс самим зробити вибір – з цього розпочинається свобода!
Відповіді
2001.06.13 | Englishman
V c'omu psevdodoslidzhenni dovoli chasto vynykae slovo "my". Hto ce "my", yakscho ne sekret? (-)
2001.06.13 | Augusto
О, антіамериканська істерія!
Ну які ж такі гроші ці янки на вас там витрачали, псевдозалякані ви наші? Ви в кишеню подивиться своїм "олігархам", ось де гроші! То ваші інтимні бажання, щоб хтось зацікавився Україною, а насправді у США "україн" в світі.... Але ж то так приємно, не просто в лайні сидіти по вуха, а Бжезінській нас туди встромив... Збігнєв!П.М. Ну то ще не дуже нахабно, ось один російський патріот добалакався, що американці винні в існуванні олігархів, бо дозволили і не зупиняли! Ото фантазія!
2001.06.13 | Curious
Просто переклад на українську ксенофобських російських патякань про 'плани Бжезинського'
> планів, що розробляються з висот Капітолійського бугра ...> Частина аналітиків серйозно розглядала ...
> Більшість з них пройшли стажування у США і надалі є учасниками певних американських програм ...
> різноманітні консультативні структури, що діють в Україні володіють базою данних практично на всіх активних членів суспільства
А-я-а-я-ая-а-яй! Уже дрожим и сливаемся в єкстазе!
> Можна по-різному ставитися до поданої нами інформації
ІНФОРМАЦІЇ НЕ ПОДАНО!
кушать подано. ЛАПШУ.
"Американці підтримують Ющенка - значить Ющенко шпійон"
Панове думають що те що звучить по-ідіотськи російською, набуде рис правдоподібності в перекладі українською. Авжеж, складається враження що свої ж хахли насочінялі, не ті кляті москалі що ні слова українською не знають...
P.S. А це що, баг комп"ютерного перекладача?
> Україна має сама народити демократисну систему
демократисну :) ...
2001.06.13 | Майдан-Інформ
Виглядає на меморандум про офіційну позицію російського посольства.
Цю версію підтверджує те що логіку всієї статті визначає парадигма повного ідиотизму жителів України і відсутності будь яких внутрішніх чинників та інтересів.Однак доброю українською мовою. Це тішить.
2001.06.13 | Остап
Як називається той Рос-Укр тлумач, яким користується Роллер? (-)
2001.06.13 | Максим'як
Re: Ми їм покажемо, кузькіну мать!!!
Пане, ви спостерігали з російської глубинки за подіями в Україні?Ви так довго ходили тут колами по Майдану, щоб оце видати?
Почав читати з початку, в першому реченні виявив, що Мороз є американський шпигун?!!
Ото, знахідка для Вітренко!!!
Зразу йду з кінця читати. Кучма, виявляється, зробив свій вибір в сторону Росії???!!!
Коли, я той час проспав, напевно? А Кучма, хто такий? Ми вже давно всі тут УБК!
Америка нас роздавить!!!
Маєм готуватися до боротьби з американським імперіалізмом!!!
Ура!!! Підем на них війною, а вони нас переможуть, як тараканів.
От тоді і заживемо.
Тілько би руські брати не прибігли нас визволяти. А то вони будуть тут як тут, бо їм завидки, що нас завойовують, а їх нє. От...
Нє, я хочу воювати проти Америки, з території України і не просіт, я їх не пожалію, тих імперіалістів американських. Правильно Кучма каже РОСІЇ МИР – ВІЙНА США!
Ну що зробити, щоб вони нас завоювали? 200 тисяч окупаційної армії до 95 року в Німеччині було.
Це скільки ж вони пива німецького випили за той час і презервативів використали – на мільярди доларів!
Во повезло німцям! Будували собі автобани і ватерклозети і жодних тобі трайдентів чи індепенденсів.
Як у Бога за пазухою. І розмножилися вже аж на 83 млн! І до всього американці приклалися!
2001.06.13 | Спостерігач
Я перепрошую - забув джерело вказати :-).
http://dosye.bigmir.net/2001.06.13 | Остап
Джерело :-)))))).
Лазаренко - усталый политик зарубежьяДоний - бесконечно длящееся падение. Псевдогерой псевдореволюции.
Юля - убийца олигархов
Тарас - неизвестно кто
Горбулин - неудавшийся герой планировавшегося восстания
Марчук - всегда в положении. Рождает истину.
Пинчук - нехристианин и ЗЯТЬ
Медведчук - особенно известен своим заступничеством за Стуса. Создатель разветвленной партийной структуры СДПУ(о)
Катерина Ващук - "мати усіх аграріїв", "альтер его" Плюща
Плющ - зайди на сайт даблью даблью даблью верховна рада__спикер крапка бр-р-р
Мороз - несчастна совість української революции
Деркач - если младший, то великий геополитик. Последовательно защищает интересы России в Украине. Маленький рост стимулирует развитие комплекса "цезаря". Старший - "кревник" ЛДК
Вахний - выйдет - расскажет.
Кононов - Меняю зелень на "зелень". Прикольнись, сядь на травку.
Корчинский - ГУРУ с автоматом. Ставленник и воспитанник военной разведки.
Азаров — Микола, сын Яна Пыхло, изменивший фамилию родную на фамилию своей жены
Гладчук — так и не научился стирать рубашки
Артур Билоус — молодой политик, «шестерка», которого никак не привлечет к ответственности Рахункова Палата за растрату бюджетных денег в АМУППе
Небоженко — бородатый акробат политического слова, овладевший политической лексикой. Прославился тем, что привел бандитские деньги в штаб ЛДК
Батькивщина — ветераны Днепропетровского обкома, раскрутившие Юлю на бабки.
Юля — «Глян», армянская красавица в украинской вишиванке
Деркач младший – томный юноша так и не занявший место Пинчука.
Олена Кучма-Франчук — менеджер по продажам мобильных телефонов
Паша Лазаренко — человек с большой буквы.
Информаційно-аналітичний бюлетень фонду Співдружність — місце для зливу усілякого бруду та здогадок
«Зеркало недели» — бывший филиал еврейской газеты «Новое Русское слово».
Дацюк — маленький зеленый сердитый гном
Погребинский — придворный политолог.
Дубина — Придворный Шут, человек Пинчука
Галушка — девушка с голубыми волосами
Кляшторный — женат, но говорят что голубой.
Хавич — Глобус и Перхоть
Доний — брут оксамытовой революции
Лагода — нацбол, селюк, лідер селянської спілки молоді
Ющенко — бухгалтерская любовь Украины
2001.06.13 | Сергій Кабуд
хочите клоунаду?
на сайті nrs.com можна натиснути на звукове посилання і слухати радіво газетиНовоє Рус. Слово від 6 ранку до 10
і від 4 дня(16) до 8(20) нюйорського часу
2001.06.13 | Остап
Смішна стаття, особливо це: "склад нового українського Уряду буде затверджено на закритому засіданні Конгресу США"
Смішна стаття, особливо це: "склад нового українського Уряду буде затверджено на закритому засіданні Конгресу США"І оце "Не хотілося б потрапити до числа тих, кого посольства США внесе до списку нев`їздних до Північної Америки"
Таке враження, що автора не пустили в США і він тепер злий на американців.
ПМ.
А от про поляків, згоден."Місце на яке ми розраховували зайняв давній опонент і ворог Польща. Саме вона стала буферною зоною на кордоні двох світів. Україні Європа відводить місце санітарної зони і відповідно не збирається витрачати кошти на її розбудову. Ставлення польської еліти до будь-якого покращеннія ситуації в Україні добре показав візит до Польщі Віктора Ющенка, який пройщов досить холодно. Поляки побачили у Ющенку претензії на загальнонаціональне лідерство, що для Польщи, яка історично є конкурентом України, є загрозою змін в Україні на краще. "
Паляки нас за людей не рахують :-(.
2001.06.13 | bv
Re: ЩО ЛЕЖИТЬ В ПІДГРУНТІ БАГАТЬОХ ПАРТІЙНИХ ПРОЕКТІВ?
Sposterihatsch iz jakoji storony?2001.06.14 | Спостерігач
Re: ЩО ЛЕЖИТЬ В ПІДГРУНТІ БАГАТЬОХ ПАРТІЙНИХ ПРОЕКТІВ?
bv писав(ла):> Sposterihatsch iz jakoji storony?
З бічної :-)
2001.06.14 | Давид бен-Менацеах
КОГДА ВОРОТИМСЯ МЫ В ПОРТЛАНД?
Не знаю, что вызвало столь бурную реакцию на эту статью, тем более, что время ее написания явно не вчерашний день. Более того, читая отдельные пассажи, ловишь себя на мысли, что где-то это уже читал или слышал. Де жа вю, словом. В частности, размышления авторов (ведь они не зря используют местоимение мы) по поводу Центра Разумкова и т.д.Можно с успехом и долго, но без видимого и ощутимого результата, обсуждать тему существования или не существования спланированного сценария развития событий в Украине во второй половине 2000, начале 2001 года, однако, все это всего лишь версии, не подтвержденные и не опровергнутые из-за отсутствия доказательной базы. Тем не менее, сам факт отсутствия доказательств свидетельствует в большей степени в пользу рокового для нынешней власти стечения обстоятельств. В противном случае события развивались бы по более эффективному сценарию с более плачевными последствиями для режима.
В статье совершенно справедливо говорится об американском катке, который при желании может без особых усилий подмять под себя ныне здравствующую рахитическую украинскую “элиту”, пережевать и выплюнуть на свалку истории. В общем, где-то в душе, многие американские политики и политмейкеры имеют такое, часто непреодолимое желание. Но, магнолия... В отличии от украинских национал-демократов “романтического разлива” конца 80-х, начала 90-х, американцы делают ставку на REALPOLITIK, а не на иллюзорные схемы. А она такова, что тот, кто будет контролировать финансовые потоки, будет контролировать и элиту. Сейчас, по моим сведениям, большинство финансовых потоков, особенно в энергетической сфере, контролируется американцами через свои банки, выступающими гарантами сделок между Украиной и Россией. Может быть, в какой-то степени, это одно из важнейших достижений Ющенко и Тимошенко. Ведь просили же украинские структуры американцев дать добро на Тимошенко еще осенью, не дали... Так, что можно пока обойтись и без усилий.
Можно согласиться с авторами о месте и задачах так называемых ИАЦ. Они, в самом деле, во многом созданы на американские деньги и, по крайнем мере на словах, декларируют западные ценности. В некоторых случаях декларации и внутренние ощущения совпадают. В большинстве же, это скорее бизнес-предложение, красивая упаковка, в нынешних условиях просто необходимая. Примеров просто тьма. Можно вспомнить того же Пиховшика, или же на худой конец тех же разумковцев. Вот только при большой фантазии можно представить, что в течении 3-х месяцев (кстати, кто же это считал) можно поменять всю элиту. А куда денуться чиновники, которые и составляют костяк управленческого аппарата. Они (большинство) спокойно пережили не только “пятилетку великих похорон”, перестройку, они пережили развал СССР, они пережили независимость, они готовы пережить кого угодно и как угодно. Образно говоря, они еще костями тех ИАЦ будут орехи с деревьев сбивать. Независимость ИАЦ от власти (в смысле финансирования) тоже вещь достаточно условная. Условием каждого проекта, который предоставляется донорами, его дальнейшая реализация после окончания финансирования. Эти же ИАЦ, созданные на американские бабки, затем успешно используются различными (в первую очередь олигархичными структурами) для своих интересов. Вот ведь заковырка... Беседовал как-то с одним действительно толковым скажем так политорганизатором. Всем хорош, националист и т.д., но пашет на олигархов. Почему, спрашиваю? Ты знаешь, - отвечает он, я с идеями к правым, а они так смотрят свысока и говорят: “Чего приперся, мы сами такие умные, что куда там”. А олигарх. Он может звезд с неба не хватает, но смекалку имеет, иначе съели бы давно “Элка и кореша”. Он то привык покупать, в том числе и мозги. Вот и получается, начинаем во здравие, заканчиваем за упокой. Все бы ничего, но олигархи покупают не мозги, они стремятся заполучить душу. Я уже не говорю о таком биче, как налоговая. Вот скажут, что у тебя Устав не соответствует неприбыльному статусу, и хоть ты бейся головой об стенку... Ну, это конечно не всегда, а когда надо...
Сама идея о возможности замены нынешних чиновников на представителей ИАЦ, думаю, бродит в головах не только уважаемой анонимной команды. По сути, нынешние события, перманентная украинская революция имеет основания считаться в некотором роде элитной. Новое поколение, так сказать, расчищает себе место под солнцем.
Если было бы уместным высказать свое мнение, то скорее всего ИАЦ в будущей властной структуре видятся создателями и реализаторами альтернативной точки зрения. Интеграция во власть может происходить и без поглощения их государством. ИАЦ могут и должны работать на государство, но при условии, что государство будет считаться с их точкой зрения и рассчитываться справедливо за выполненную работу. Вот хвалят американцы Ющенко за работу с ИАЦ, правильно делают, потому что раньше от них вообще отмахивались, как от назойливых мух. Да только сотрудничество у Ющенко, к сожалению, тоже часто (не буду говорить всегда, может кому-то повезло) оказывалось односторонним: вы нам концепцию развития, да на 100 листах со схемами, а мы вам спасибо. А ведь если реально посмотреть потенциал ИАЦ превосходит многие министерства, сократите аппарат, создайте реальную конкуренцию идей... А нет... Дурь многих сразу видна будет и уже видна.
Теперь о Польше. Авторы утверждают, что наш сосед на Западе враг и соперник. К сожалению обратной связи с ними нет, а аргументация просто “убийственная” - якобы она (Польша) наше место забрала. Да никто ничего не забирал. Польша, в отличии от Украины, не без проблем, но успешно преодолевает синдром того самого совкизма. И свое место она заслужила по праву. Дай Бог Украине. Польша поддерживала и поддерживает украинскую независимость, иногда более принципиально, чем сама Украина не на словах, а на деле. Да, не без выгоды для себя. Пока мы ведомые, но всегда ли так будет, если мы победим. А мы, таки да, победим! И никто у нас право на НАШУ ПОБЕДУ не отнимет, если сами не профукаем.
А кто там будет президентом, будет ли президент, чем успокоится сердце правых и левых партий, чего гадать. Осень и весна покажет.
2001.06.14 | Augusto ben Somebody
Це рецидив СССР, бо там намагалися все планувати...
планова економика розвалилася, а тут, бачиш, десь сидить старий пердун та пише плани для країни, за яку більшість в США і не чули, а всі в Гамериканській державі біжать аж падають ці плани виконати... Круто!П.М. Як вас не позаписувати, ви ж по три рази підходите! Більшість людей вже забула, або і не чула ніколи за честь та совість, трипєсят! давай трипєсят! Скоро в Україні треба ще і відбитки пальців взяти, якщо хочеш щось безплатно дати, хоч морозиво, хоч грант!
2001.06.14 | Augusto ibn Hattab
Почитайте хоч цей "план", плс! Таких "планів" в Гамериці на рік виходить.... Зільйон, якщо не більше!
Збігнєв БжезінськийВЕЛИКА ШАХІВНИЦЯ
--------------------------------------------------------------------------------
АМЕРИКА: ЇЇ ПРОВІДНА РОЛЬ ТА ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ІМПЕРАТИВИ
ВСТУП. ПОЛІТИКА НАДДЕРЖАВ
ГЕГЕМОНІЯ НОВОГО ТИПУ
КОРОТКА ДОРОГА ДО СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ
ПЕРША СВІТОВА ДЕРЖАВА
АМЕРИКАНСЬКА ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА
ЄВРАЗІЙСЬКА ШАХІВНИЦЯ
ГЕОПОЛІТИКА ТА ГЕОСТРАТЕГІЯ
ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ГРАВЦІ ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРИЖНІ
КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ
ЧОРНА ДІРА
НОВЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ РОСІЇ
ГЕОСТРАТЕГІЧНА ФАНТАСМАГОРІЯ
ДИЛЕМА ЄДИНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ
ЗАКЛЮЧЕННЯ
ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ
ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ
ОСТАННЯ ГЛОБАЛЬНА НАДДЕРЖАВА: ЩО ПОТІМ?
ВСТУП
ПОЛІТИКА НАДДЕРЖАВ
Відтоді як десь років п'ятсот тому континенти почали взаємодіяти в політичному плані, Євразія була центром світової влади. Різними шляхами та в різні часи народи, що населяли Євразію (переважно ті, які перебували на її західноєвропейських околицях), проникали до інших регіонів, підкоряли їх своєму пануванню — це було тоді, коли якісь окремі євразійські держави набували особливої могутності й пожинали плоди своєї світової переваги.
В останньому десятиріччі двадцятого століття у світі відбувся справді тектонічний зсув. Уперше за всю історію неєвразійська держава стала не тільки арбітром євразійських стосунків, а й наймогутнішою державою світу. Поразка та розпад Радянського Союзу стали останнім кроком у швидкому піднесенні Сполучених Штатів, держави західної півкулі, шо перетворилася на єдину і, більше того, першу справді глобальну потугу.
Проте Євразія зберегла своє важливе геополітичне значення. Не тільки її західна околиця — Європа — все ще залишається осередком значної політичної та економічної сили світу, а й її східний регіон — Азія — віднедавна став важливим центром економічного зростання та політичного впливу. Звідси випливає, що питання про те, яким чином глобально задіяна Америка даватиме раду складним силовим відносинам на Євразійському континенті (і передусім, чи зможе вона відвернути появу панівної та антагоністичної євразійської держави), залишається ключовим для спроможності Америки зберегти свою провідну роль у сучасному світі.
Тож очевидно, що, окрім розвитку різноманітних сучасних вимірів влади (технологічної, комунікаційної, а також торгово-фінансової), зовнішня політика Америки повинна, як і раніше, приділяти увагу своєму геополітичному виміру і має впливати на Євразію в такий спосіб, щоб на континенті зберігалася рівновага, а Сполучені Штати були завжди там присутні в ролі політичного арбітра.
Таким чином, Євразія — це ніби шахівниця, на якій триває партія боротьби за глобальну першість, а ця боротьба передбачає геостратегію — стратегічне управління гео-політичними інтересами. Варто пригадати, як у 1940 році — не так уже й давно — два претенденти на світове панування, Адольф Гітлер та Йосиф Сталін, під час таємних переговорів у листопаді того року, недвозначно домовилися про те, що Америку слід витіснити з Євразії. Обидва розуміли, шо американський вплив у Євразії не дозволить реалізувати їхні амбіції глобального панування. Обидва виходили з припущення, що Євразія є центром світу і той, хто контролює Євразію, контролює світ. Через півстоліття це питання формулюється по-новому: чи збереже Америка свою провідну роль у Євразії і в яких цілях вона може бути застосована?
Кінцева мета політики США має бути доброзичливою й передбачливою: сформувати світову спільноту, яка надихалася б духом співпраці й оберігала б давні традиції та фундаментальні інтереси людства. Але поки шо вкрай необхідно, аби не з'явився євразійський суперник, здатний домінувати в Євразії, а отже, й кинути виклик Америці. Таким чином, мета цієї книжки — сформулювати всеосяжну та інтегровану євразійську геостратегію.
Збігнєв Бжезінськнй м. Вашингтон Квітень 1997року
--------------------------------------------------------------------------------
ГЕГЕМОНІЯ НОВОГО ТИПУ
Гегемонія так само давня, як і людство. Проте нинішня провідна роль Америки у світі вирізняється швидкістю свого виникнення, своїми глобальними масштабами та способом її здійснення. Протягом одного століття Америка пережила трансформацію — і була також трансформована міжнародною динамікою — від країни, відносно ізольованої у західній півкулі, до держави, яка має безпрецедентну глобальну могутність та вплив.
КОРОТКА ДОРОГА ДО СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ
Іспано-американська війна 1898 р. була першою завойовницькою війною Сполучених Штатів. Вона відсунула зону панування Америки до далеких рубежів Тихого океану, за межі Гавайських островів, аж до Філіппін. Уже наприкінці того століття американські стратеги стали опрацьовувати доктрину панування на двох океанах, а військово-морський флот США кинув виклик гаслові «Британія — володарка морів». Претензії Сполучених Штатів на особливий статус єдиного охоронця безпеки в західній півкулі, проголошені на початку цього століття в доктрині Монро і в подальшому виправдовувані «особливою долею» Америки, ще більше посилилися після побудови Панамського каналу, який полегшив її військово-морське панування як у Атлантичному, так і в Тихому океанах.
Швидка індустріалізація національної економіки дала Америці надійну базу для посилення її геополітичних амбіцій. Коли вибухнула перша світова війна, економічний потенціал Сполучених Штатів становив уже близько 33 % від світового ВНП, змістивши Великобританію з позиції провідної промислової країни. Цей винятковий економічний динамізм підсилювався культурою, яка заохочувала експерименти та новації. Політичні інститути Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні можливості для амбітних і нетрадиційно мислячих винахідників, яких у їхніх спробах реалізації власної мрії не стримували ані архаїчні привілеї, ані жорсткі соціальні ієрархії. Одне слово, національна культура була унікальне сприятливою для економічного зростання, а, залучаючи та швидко асимілюючи найталановитіших людей з-за кордону, культура Америки і в цей спосіб сприяла посиленню національної могутності та її експансії.
Перша світова війна надала першу нагоду для широкомасштабного перекидання збройних сил Америки до Європи. Доти майже ізольована держава швидко перекинула декілька сот тисяч вояків через Атлантичний океан. Це була трансокеанська експедиція, безпрецедентна за своїм обсягом і масштабом, що провістило появу нового великого гравця на міжнародній арені. Не менш важливо й те, що ця війна також заохотила американську дипломатію до перших великих спроб застосувати американські принципи у пошуках розв'язання міжнародних проблем Європи. Славнозвісні «Чотирнадцять пунктів» Вудро Вілсо-на провістили вторгнення до європейської геополітики американського ідеалізму, підсиленого могутністю Америки. (За півтора десятка років до того Сполучені Штати відіграли провідну роль у врегулюванні конфлікту на Далекому Сході між Росією та Японією, ще тоді заявивши про свої дедалі міцніші міжнародні позиції.) Отже, злиття американського ідеалізму з американською могутністю повністю проявило себе й на широкій світовій арені.
Однак, у строгому розумінні, перша світова війна все ще була переважно не світовою війною, а європейською. Проте її саморуйнівний характер ознаменував початок кінця європейського політичного, економічного та культурного панування над рештою світу. В ході цієї війни жодна окрема європейська держава не була в змозі здобути рішучу перевагу, і на її остаточний результат значний вплив справило втручання в конфлікт держави неєвропейської, що була на піднесенні,— Сполучених Штатів Америки. Після цього Європа все більше ставатиме об'єктом, а не суб'єктом глобальної політики сили.
Проте цей короткий спалах глобального лідерства Америки не призвів до тривалого втягнення її у світові справи. Замість цього Сполучені Штати знову швидко повернулися до любого їм ізоляціонізму в суміші з ідеалізмом. І хоча в другій половині двадцятих років та на початку тридцятих на Європейському континенті набирав сили тоталітаризм, американська потуга (яка на той час включала в себе могутній флот на двох океанах, шо явно переважав британські військово-морські сили) залишалася незадіяною. Американці воліли залишатися осторонь від світової політики.
З цією схильністю узгоджувалася й американська концепція безпеки, що базувалася на сприйнятті Сполучених Штатів як континентального острова. Американська стратегія зосереджувалася на захисті своїх берегів, а отже, була вузьконаціональною за масштабами, а міжнародні або глобальні міркування при цьому майже не бралися до уваги. Головними гравцями на міжнародній арені залишалися європейські держави і дедалі більше — Японія.
Європейська ера у світовій політиці остаточно завершилася в ході другої світової війни — першої справді глобальної війни, коли воювали одночасно на трьох континентах, а також на Атлантичному й Тихому океанах. Символічною демонстрацією її глобального характеру було зіткнення британських та японських військ (які представляли відповідно західноєвропейський острів і не менш віддалений східноазіатський острів) на індійсько-бірманському кордоні, на відстані кількох тисяч миль від їхніх домівок. Європа та Азія перетворилися на одне поле битви.
Якби ця війна закінчилася очевидною перемогою нацистської Німеччини, єдиний європейський центр сили міг би тоді виступити в ролі глобального лідера. (Перемога Японії на Тихому океані означала б для цієї країни повне панування на Далекому Сході, але найімовірніше, що Японія все одно здобула б тільки регіональну гегемонію.) Натомість поразка Німеччини була значною мірою спричинена участю у війні двох неєвропейських переможців — Сполучених Штатів і Радянського Союзу, які перехопили нездійснені амбіції Європи на світове панування.
Протягом наступних 50 років тривало двополюсне американо-радянське змагання за світове лідерство. В деяких відношеннях це змагання між Сполученими Штатами і Радянським Союзом знаменувало реалізацію найулюбленіших теорій геополітиків: адже провідна морська держава світу, яка домінувала як в Атлантичному, так і в Тихому океанах, суперничала з провідною континентальною державою світу, що відігравала першорядну роль у самому серці Євразії, при цьому китайсько-радянський блок охоплював географічний простір, співмірний із масштабами Монгольської імперії. Геополітичний вимір не міг бути виражений більш чітко: Північна Америка проти Євразії, і ставка в цій грі — доля світу. Переможець справді панував би над світом. Ніхто інший не став би йому на заваді після здобуття остаточної перемоги.
Кожен із суперників мав свій власний ідеологічний заклик, заряджений історичним оптимізмом, що виправдовував неминучі насильницькі дії, до яких йому доведеться вдатися, щоб здобути остаточну перемогу. Кожен із суперників явно домінував у зоні свого впливу, на відміну від тих, хто мріяв про імперську Європу, її глобальну гегемонію, але при цьому навіть не спромігся домогтися незаперечної влади в самій Європі. Кожен із двох також використовував свою ідеологію для посилення свого впливу на васалів і переможених, що подеколи нагадувало добу релігійних воєн.
Поєднання світового геополітичного масштабу і проголошуваної універсальності супротивних догм надавало цьому змаганню безпрецедентної гостроти. Але був ще й додатковий фактор, також пов'язаний з глобальними наслідками, який перетворив це суперництво на воістину унікальний двобій. Поява ядерної зброї означала, що безпосередня війна класичного типу між двома основними суперниками не тільки призведе до їхнього взаємного знищення, а й матиме фатальні наслідки для більшої частини людства. Таким чином гострота конфлікту дивовижним чином поєднувалася з надзвичайною стриманістю обох суперників.
У геополітичному плані цей конфлікт точився переважно на периферії Євразії. Китайсько-радянський блок домінував на більшій її частині, проте її периферію він не контролював. Північна Америка зуміла успішно закріпитися як на крайньому західному, так і на крайньому східному узбережжях великого Євразійського континенту. Оборона цих континентальних плацдармів (блокада Берліна — на західному «фронті», корейська війна — на східному) стало першим стратегічним випробуванням для учасників того змагання, що увійшло в історію як «холодна війна».
На заключній стадії «холодної війни» на карті Євразії з'явився третій «фронт» оборони — південний (див. карту). Вторгнення Радянського Союзу в Афганістан викликало подвійну реакцію Америки: пряму допомогу США національним силам опору в Афганістані з метою все глибшого втягнення в конфлікт Радянської армії та широкомасштабне нарощування військової присутності США в Перській затоці для стримування подальшого наступу на південь радянської політичної або військової потуги. Сполучені Штати взяли на себе зобов'язання захищати регіон Перської затоки на паритетних засадах із обороною своїх інтересів у Західній та Східній Євразії.
Успішне стримування Північною Америкою спроб євразійського блоку запанувати над усією Євразією (коли обидві сторони до самого кінця утримувалися від прямого військового зіткнення, боячись розв'язання ядерної війни) закінчилося тим, що змагання в кінцевому рахунку було виграно без застосування зброї. Вирішальну роль у цій боротьбі відіграли політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, економічний дина- мізм та культурна привабливість.
Очолювана Америкою коаліція зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за два десятки років. Почасти це пояснювалося більшою гнучкістю демократичної коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте без формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити ідеологію. Головні васали Америки були також значно слабшими, ніж сама Америка, тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність у економічному й технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг ефективно конкурувати ні в економічному зростанні, ні у розвитку мілітарної технології. Економічний занепад у свою чергу прискорив ідеологічну деморалізацію.
Радянська військова могутність (і той страх, який вона вселяла народам західних країн) протягом тривалого часу маскувала істотну асиметрію між двома суперниками. Америка насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті — більш творча і приваблива. Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все затратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані. Оскільки війна, що привела б до взаємного знищення, так і не вибухнула, у тривалому змаганні терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.
На кінцевий результат помітно вплинули також культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, у своїй масі позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної культури Америки. Два найважливіші союзники США на західній та східній околицях Євразійського континенту — Німеччина і Японія — відновили своє економічне здоров'я в обстановці невтримного захоплення американськими цінностями. Сполучені Штати сприймалися як суспільство майбутнього, гідне захвату та наслідування.
Натомість більшість центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї політичні амбіції дедалі зростали,— Китаю. Для жителів Центральної Європи провідна роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та культурного дому — Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.
Китай, для якого слово «Росія» означає «голодна земля», виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на універсальність радянської моделі, вже через десять років після китайської комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності Москви і навіть почали відкрито виражати свою традиційну зневагу до сусідів-варварів на півночі.
І нарешті в самому Радянському Союзі, половину населення якого становили неросійські народи, почав наростати опір пануванню Москви. Поступове політичне пробудження неросіян означало, що українці, грузини, вірмени й азербайджанці стали розглядати радянську владу як форму чужоземного імперського панування з боку народу, щодо якого вони не вважали себе культурно нижчими. В Середній Азії національні прагнення, можливо, були й слабшими, але в цьому регіоні бунтівничі настрої народів живилися від усе більшого відчуття приналежності до ісламського світу, підсилюваного знанням про те, що в інших регіонах світу деколонізація триває.
Як і багато давніших імперій. Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною напругою. Його доля підтвердила спостереження одного вченого про те, що «імперії політичне не стабільні за самою своєю суттю, бо підлеглі провінції майже завжди вимагають більшої автономії і малі еліти в таких провінціях майже завжди її домагаються. В цьому розумінні імперії не падають; радше вони розпадаються — як правило, дуже повільно, хоча буває, що й надзвичайно швидко».
ПЕРША СВІТОВА ДЕРЖАВА
Крах їхнього суперника поставив Сполучені Штати в унікальне становище. Вони залишилися єдиною справді світовою державою. А проте виняткова роль Америки в глобальному плані легко ототожнюється з такою самою роллю давніших імперій, хоч вона й була регіональне обмеженіша. Ці імперії будували свою владу на ієрархії васальних територій, протекторатів і колоній, які сплачували їм данину і народи яких звичайно розглядались як варвари. До певної міри ця застаріла термінологія не є цілком недоречною для деяких держав, що нині перебувають в орбіті Америки. Як і в минулому, застосування «імперської» сили Сполучених Штатів значною мірою опирається на вищу організацію, на здатність швидко мобілізувати значні економічні та технологічні ресурси для воєнних цілей, на непрямий, але значний культурний вплив американського способу життя, а також на голий динамізм та на конкурентну природу, внутрішньо притаманну соціальній та політичній елітам Америки.
Давні імперії також почасти володіли цими атрибутами. Першим на думку спадає Рим. Його імперія створювалася протягом приблизно двох із половиною століть через постійну територіальну експансію в північному напрямку, а потім і на захід та південь, так само як і через утвердження ефективного морського контролю над усім узбережжям Середземного моря. В географічному масштабі він досяг своєї вершини приблизно в 211 р. н. е. (див. карту). Рим був централізованою державою та єдиною самодостатньою економічною системою. Його імперська влада активно і цілеспрямовано здійснювалася шляхом комплексної системи політичної та економічної організації. Стратегічно розроблена система наземних і водних шляхів, яка брала свій початок у столиці, дозволяла швидко передислоковувати і концентрувати (у випадку значної загрози) римські легіони, розташовані у різних васальних державах та в колоніальних провінціях.
У період розквіту імперії римські легіони мали за кордоном не менш як 300 тисяч воїнів — це відчутна сила, ще могутніша внаслідок переваги римлян у тактиці та в озброєннях, а також здатності центру порівняно швидко дислокувати війська. Хоч як дивно, але в 1996 р. набагато населеніша світова держава — Сполучені Штати Америки — захищала далекі рубежі свого панування, розміщуючи за кордоном лише 2% тисяч професійних солдатів.
Однак імперська потуга Риму базувалася також на важливій психологічній реалії. Civis Romanum sum — «Я громадянин Риму» — це було предметом найвищої гордості, омріяною метою для багатьох людей. Високий статус римського громадянина, який надавався навіть тим, хто не народився в Римі, був знаком культурної вищості, яка виправдовувала месіанські амбіції цієї імперської держави. Це не тільки узаконювало панування Риму, а й спонукало тих, хто був ним підкорений, прагнути асиміляції та включення до складу імперії. Культурна вищість, яка сприймалась як належне завойовниками і яку визнавали завойовані, ще більш підсилювала імперську владу.
Ця імперська потуга, якої майже ніхто не зміг похитнути, проіснувала близько 300 років. Лише один раз, на певному етапі, кинув їй виклик розташований неподалік Карфаген, а на її східних рубежах — Парфянське царство — а взагалі зовнішній світ був переважно варварським, не дуже добре організованим, здатним протягом більшості часу лише на спорадичні атаки, а в культурному плані явно нижчим. Поки імперія була спроможна підтримувати внутрішню життєспроможність та єдність, зовнішній світ не міг з нею суперничати.
До розпаду Римської імперії у кінцевому підсумку привели три головні причини. По-перше, імперія стала надто великою, щоб нею можна було керувати з єдиного центру, а коли вона розкололася на західну і східну половини, це автоматично зруйнувало монополістичний характер її влади. По-друге, тривалий період імперської гордині породив культурний гедонізм, який поступово висотав волю політичної еліти до величі. По-третє, постійна інфляція також підірвала здатність системи підгримувати свій розвиток без соціальних жертв, які громадяни вже не готові були приносити. Культурний занепад, політичний розкол та фінансова інфляція об'єдналися і зробили Рим вразливим навіть для варварів з близького зарубіжжя.
За сучасними стандартами, Рим не був справді світовою державою, а тільки регіональною. Однак, зважаючи на ізоляцію, в якій перебували тоді різні континенти земної кулі, його регіональна могутність була цілком самодостатньою та ізольованою і він не мав близького чи навіть далекого суперника. Таким чином. Римська імперія була «світом у собі», а її висока політична організація та культурна вищість зробили її провісником пізніших імперських систем ще більшого географічного масштабу.
А проте й Римська імперія не була унікальною. Римська і Китайська імперії виникли майже одночасно, хоча жодна з них не знала про існування іншої. Близько 221 року до Р. X. (коли між Римом і Карфагеном точилися Пунічні війни) сім тодішніх держав об'єдналися в першу Китайську імперію династії Цінь, що спонукало до побудови Великого муру на півночі Китаю, аби відокремити внутрішнє царство від зовнішнього варварського світу. Наступна імперія, Хань, яка виникла близько 140 р. до Р. X., ще більше вражала своїми масштабами та організацією. До початку християнської ери її владі підлягали не менш як 57 млн. людей. Сама ця кількість, будучи для того часу безпрецедентною, свідчила про надзвичайно ефективний центральний контроль, який здійснювався через централізовану бюрократію, що правила каральними методами. Імперська територія сягала нинішньої Кореї, включала в себе частину Монголії та більшість регіонів узбережжя сьогоднішнього Китаю. Проте подібно до Риму імперію Хань також почали роз'їдати внутрішні болячки, і її остаточний розпад прискорився, коли в 220 р. після Р. X. вона розділилася на три незалежні царства.
Подальша історія Китаю — це різні цикли возз'єднання та експансії, які перемежовувалися із циклами занепаду та фрагментації. Декілька разів Китай успішно створював імперські системи, які були самодостатніми, ізольованими й не мали більш-менш організованих зовнішніх суперників. Поділ імперії Хань на три царства був подоланий у 589 р. н. е., що нагадувало виникнення нової імперії. Проте період свого найвищого імперського розквіту Китай пережив під маньчжурами на ранньому етапі правління династії Цін. На початку XVIII ст. Китай знову був повноцінною імперією, а імперський центр оточували васальні та залежні держави, включаючи сьогоднішню Корею, Індокитай, Таїланд, Бірму і Непал. Зона панування Китаю поширювалася й на регіони нинішнього російського Далекого Сходу, на весь Південний Сибір до озера Байкал та до сучасного Казахстану, на півдні вона виходила до Індійського океану, а на сході — до Лаосу та Північного В'єтнаму (див. карту).
Як і Рим, ця імперія була складним фінансовим, економічним, освітнім та військовим організмом. Контроль над величезною територією та більш як 300 мільйонами людей, які на ній проживали, здійснювався всіма цими засобами, і при цьому велику роль відігравала централізована політична влада, яку підтримувала надзвичайно ефективно кур'єрська служба. Імперія була поділена на 4 зони з центром у Пекіні та позначенням кордонів зон, яких кур'єр міг досягти за 1 тиждень, 2, 3, 4 тижні відповідно. Централізована бюрократія, яка була професійно підготовлена і добиралася на конкурсній основі, створювала сухожилля цього єдиного організму.
Ця єдність підсилювалася, узаконювалася й підтримувалася (знову ж таки як у випадку з Римом) відчуттям культурної вищості, сильним і глибоко вкоріненим, а в ідеологічному плані — конфуціанством — такою собі імперською теорією, що наголошувала на гармонії, ієрархії та дисципліні. Китай — Піднебесна імперія — вважався центром усесвіту, а на його периферії та за ним проживали тільки варвари. Бути китайцем означало бути культурною людиною, і з цієї причини решта світу мала ставитися до Китаю з глибокою пошаною. Цим особливим відчуттям вищості просякнута відповідь, яку китайський імператор (навіть у часи занепаду Китаю наприкінці XVIII ст.) дав королю Великої Британії Георгові III, чиї емісари спробували втягти Китай у торговельні відносини, пропонуючи деякі британські промислові товари як дари доброї волі: «Ми, з ласки небес Імператор, наказуємо королю Англії взяти до уваги наше повеління. Піднебесна імперія, яка панує над усім між чотирма морями, не цінує рідкісні та коштовні речі...; не маємо ми також найменшої потреби в товарах із вашої країни... Тому ми наказали твоїм посланцям повертатися додому. Ти, королю, повинен просто виконувати нашу волю, зміцнюючи свою вірність і присягнувши нам про довічну покірність».
Занепади і падіння кількох китайських імперій передусім були спричинені внутрішніми факторами. Монгольські, а пізніше західні «варвари» починали домінувати тоді, коли внутрішня втома, розвал, гедонізм та втрата економічної і воєнної творчої снаги сприяли краху китайської волі. Зовнішні держави скористалися внутрішніми негараздами Китаю (Великобританія — в опіумній війні 1839 — 42 рр., а Японія — століттям пізніше), що в свою чергу породило глибоке відчуття культурного приниження, яке домінувало у китайців протягом XX ст., причому це приниження переживалося ще тяжче внаслідок колізії між укоріненим відчуттям культурної вищості та політичною реальністю постімперського Китаю.
Як і Рим, імперський Китай сьогодні може великою мірою бути класифікований як регіональна держава. Однак у період розквіту Китай не мав рівних собі у світі. В тому розумінні, шо жодна інша держава не була спроможна піддати сумніву його імперський статус чи навіть протистояти його подальшій експансії, якби китайці цього захотіли. Китайська система була самообмеженою і самодостатньою й була оперта передусім на спільну етнічну ідентичність при відносно обмеженому поширенні центральної влади на етнічно ворожих та географічне віддалених васалів.
Велике і панівне етнічне ядро давало Китаю змогу періодично відновлювати імперію.
В цьому плані Китай дуже відрізнявся від інших імперій, у яких малі за чисельністю, але натхнені духом гегемонії народи виявлялися спроможними на певний час підкоряти своєму пануванню набагато численніші та етнічно різні народи. Проте коли домінування таких імперій із малим ядром підривалося, відновлення імперії ставало неможливим.
Для того щоб знайти дещо ближчу аналогію до сучасного поняття глобальної влади, ми звернемося до такого визначного явища, як Монгольська імперія. Її було створено внаслідок запеклої і переможної боротьби з великими і добре організованими супротивниками. Серед переможених були королівства Польське та Угорське, Священна Римська імперія, декілька російських та руських князів. Багдадський Халіфат, а згодом навіть держава китайської династії Сун.
Чингісхан та його наступники, переміг-ши своїх регіональних суперників, установили централізований контроль над територією, яку пізніше вчені в галузі геополітики визначили як серцевину світу, або стрижень глобальної влади, їхня євразійська континентальна імперія сягала від берегів Китайського моря до Анатолії в Малій Азії та до Центральної Європи (див. карту). І лише в часи розквіту сталінського радянсько-китайського блоку його територія могла зрівнятися з територією Монгольської імперії на Євразійському континенті, якщо говорити про масштаби централізованого контролю над суцільною територією.
Римська, Китайська та Монгольська імперії були регіональними передвісниками
претендентів на глобальну владу. У випадку Риму та Китаю, як уже відзначалося, імперські структури були високо розвинуті як у політичному, так і в економічному плані, і водночас широко розповсюджене прийняття культурної вищості центру зміцнювало його керівну роль. Натомість Монгольська імперія утримувала політичний контроль, більше покладаючись на військову потугу, а пізніше на адаптацію і навіть асиміляцію до місцевих умов.
Імперська влада монголів опиралася переважно на мілітарну силу. Монголи здійснювали свої завоювання завдяки блискучому й нещадному застосуванню досконалішої воєнної тактики, яка поєднувала визначне вміння швидко переміщувати війська з їх своєчасною концентрацією. Але їхнє правління не створило якоїсь організованої економічної або фінансової системи, а їхній авторитет не був наслідком насаджуваного почуття культурної вищості. Монгольських правителів було надто мало в кількісному відношенні, щоб вони могли являти собою самовідтворюваний панівний клас, і в будь-якому випадку відсутність чітко усвідомлюваного відчуття культурної чи навіть етнічної вищості позбавила імперську еліту необхідного суб'єктивного почуття впевненості.
Але монгольські правителі виявилися досить сприйнятливими до поступової асиміляції з нерідко прогресивнішими в культурному плані народами, яких вони завоювали. Так, один із онуків Чингісхана, імператор китайської частини великого ханства, став ревним пропагандистом конфуціанства; інший став побожним мусульманином, перебуваючи на троні перського шаха, а третій, правлячи Центральною Азією, глибоко засвоїв перську культуру.
Саме цей фактор,— асиміляція правителів поневоленими через відсутність панівної політичної культури, а також нерозв'язані проблеми спадкоємства великому ханові, який заснував імперію,— спричинив її остаточний розпад. Монгольське царство стало надто великим, щоб управлятися з єдиного центру, проте спроба розв'язання цієї проблеми (поділ імперії на декілька окремих держав) спричинила ще більшу асиміляцію правителів із місцевим населенням і прискорила розпад імперії. Проіснувавши два століття, від 1206-го до 1405 р., найбільша континентальна імперія світу безслідно зникла.
Після цього осередком як глобальної влади, так і головних борінь за глобальну владу стала Європа. І приблизно за три сотні років невелика південно-західна периферія Євразійського континенту вперше в історії досягла (через поширення влади на морі) справді глобального панування, закріпившись і утвердившись на всіх континентах земної кулі. Слід зазначити, що західноєвропейські імперські гегемони в демографічному плані не були дуже численними, особливо в порівнянні з кількістю населення, яке вони фактично підкорили. Отже, на початку XX ст. за межами західної півкулі (яка двома століттями раніше також підпала під цілковитий контроль Західної Європи і була населена переважно європейськими емігрантами та їхніми нащадками) лише Китай, Росія, Оттоманська імперія та Ефіопія були вільними від західноєвропейського панування (див. карту).
Однак це панування ще не означало, що Західна Європа здобула глобальну владу. Реальність радше полягала в тому, що Європа здобула глобальну цивілізаційну перевагу, не маючи водночас централізованої влади на власному континенті. На відміну від територіальних завоювань євразійської серцевини монголами або — в подальшому — Російською імперією, світовий імперіалізм європейців був побудований на постійних трансокеанських експедиціях та розширенні торговельного флоту. Але цей процес також передбачав невпинну боротьбу між провідними європейськими державами не тільки за заморські володіння, а й за гегемонію в самій Європі. В геополітичному плані фактом залишається те, що глобальна гегемонія Європи не базувалася на гегемонії якоїсь однієї європейської держави в самій Європі.
В широкому розумінні, до середини XVII ст. наймогутнішою європейською державою була Іспанія. Наприкінці XV ст. вона також стала великою заморською імперською державою, плекаючи глобальні амбіції. Релігія правила за об'єднувальну доктрину й наснажувала іспанців імперським місіонерським запалом. Більше того, Іспанії та її морському суперникові Португалії довелося звертатися до папи, щоб той узаконив формальний поділ світу на іспанську та португальську колоніальні сфери за Тордесільськими (1494 р.) та Сарагоськими (1529 р.) угодами. Проте, зіткнувшися згодом із суперництвом англійців, французів та голландців, Іспанія так і не спромоглася досягти справжнього верховенства ні в самій Західній Європі, ні за океаном.
З часом Іспанія поступилася першістю Франції. До 1815 р. Франція була провідною європейською державою, хоча суперники постійно стримували її як на самому континенті, так і за його рубежами. В часи Наполеона Франція мало не здобула справжню гегемонію в Європі. Якби їй це вдалося, вона могла б здобути статус панівної глобальної держави. Проте її поразка від європейської коаліції відновила баланс сил на континенті.
Протягом наступного століття й аж до першої світової війни Великобританія здійснювала глобальне морське панування в міру того, як Лондон перетворювався на головний фінансовий і торговельний центр світу, а британський військово-морський флот «панував на морях». Великобританія, безперечно, мала великий вплив за кордоном, але, як і інші європейські претенденти на глобальну гегемонію, не змогла одноосібне домінувати в Європі. Замість цього вона опиралася на витончену дипломатію рівноваги сил, а в кінцевому рахунку на англо-французьку Антанту з метою не допустити домінування на континенті чи то Росії, чи Німеччини.
Свої закордонні володіння Британська імперія спочатку набувала шляхом поєднання дослідницьких експедицій, торгівлі та завоювань. Але, подібно до своїх римських та китайських попередників або французьких та іспанських суперників, вона також значною мірою черпала сили в усвідомленні своєї культурної вищості. Ця вищість була не лише суб'єктивною пихою з боку панівного класу імперії, а й концепцією, яку поділяли багато її підданих небританського походження. Ось як, наприклад, говорив перший чорношкірий президент Південно-Африканської Республіки Нелсон Мандела: «Я навчався в британській школі, й у той час Британія була батьківщиною всього найкращого в світі. Я не можу відкинути той вплив, який Британія та британська історія та культура справили на нас». Культурна вищість, яка успішно насаджувалася і з якою охоче погоджувалися, мала своїм наслідком зменшення потреби опиратися на великі військові контингенти для підтримання влади імперського центру. На 1914 рік лише декілька тисяч британських військовослужбовців та цивільних службовців здійснювали контроль над приблизно 11 млн. кв. миль та майже 400 млн. небританського населення.
Коротко підсумуємо. Рим здійснював своє панування головним чином через вищу військову організацію та культурну привабливість. Китай значною мірою опирався на ефективну бюрократію, яка правила імперією, опираючись на спільну етнічну ідентичність і посилюючи свій контроль завдяки високорозвиненому відчуттю культурної вищості. Монгольська імперія поєднувала військову потугу, що опиралася на передову воєнну тактику зі схильністю до асиміляції і цим забезпечувала своє панування. Британці (як і іспанці, голландці та французи) здобували авторитет мірою того, як їхній прапор ішов слідом за торговельними місіями, і їхній контроль аналогічним чином посилювався завдяки вищій військовій організації та насадженню своєї культури. Проте жодна з цих імперій не була світовою. Навіть Великобританія не мала справжньої глобальної влади. Вона не контролювала Європу, а лише підтримувала в ній баланс сил. Стабільність Європи була критично важливим фактором міжнародного панування Великобританії, а само-руйнація Європи з неминучістю знаменувала кінець британської світової могутності. На відміну від цього, сьогодні масштаби і ступінь проникнення американської глобальної могутності є унікальними. Сполучені Штати не тільки контролюють усі океани та моря світу, а й розвинули дієвий наступальний воєнний потенціал для прибережного амфі-бійного контролю, який дозволяє їм переносити свою потугу на суходіл у випадку необхідності зміцнення свого політичного впливу, їхні військові легіони твердо закріпилися на західній та східній околицях Євразії, і вони контролюють також Перську затоку. Американські васали та залежні держави, чимало з яких прагнуть поєднатися з Вашингтоном тіснішими офіційними вузами, розсіяні по всьому Євразійському континенту, як показано на карті.
Економічний динамізм Америки створює необхідні передумови для реалізації її глобальної першості. Спочатку, одразу після другої світової війни, американська економіка стояла осторонь від усіх інших, складаючи сама по собі понад 50 % ВНП світу. Економічне відродження Західної Європи та Японії, за яким виник іще ширший феномен азіатського економічного динамізму, означали, що частка США в світовому ВНП мала зменшитися порівняно з непропорційно високим рівнем у перші повоєнні роки. 1 все ж на момент закінчення «холодної війни», що почалася згодом, американська частка в глобальному ВНП,— а конкретніше, її частка у випуску промислової продукції світу — стабілізувалася на рівні близько 30 %, і це той рівень, який був нормою майже протягом усього цього століття, якщо не рахувати виняткові роки відразу по закінченні другої світової війни.
Ще важливіше те, що Америка зберегла і навіть розширила свою провідну роль у використанні найновіших наукових досягнень у галузі воєнної техніки, створивши цим самим військовий істеблішмент, якому в технологічному плані немає рівних; це єдиний потенціал, який має змогу досягти будь-якої точки світу. Протягом усього цього періоду вона утримувала конкурентну перевагу в економічно вирішальних інформаційних технологіях. Освоєння американцями найновіших галузей економіки завтрашнього дня свідчить, що технологічна могутність США ще не скоро буде перевершена, а надто коли врахувати, що в економічно вирішальних галузях американці утримують чи навіть розширюють перевагу в продуктивності над своїми західноєвропейськими та японськими суперниками.
Звичайно ж, Росія і Китай — це ті держави, яким така гегемонія Америки не подобається. На початку 1996 р. вони оголосили про це у спільній заяві під час візиту до Пекіна президента Росії Бориса Єльцина. Крім того, вони володіють ядерним потенціалом, який може загрожувати життєво важливим інтересам США. Але очевидним фактом є й те, що ні сьогодні, ні протягом певного часу в майбутньому вони не можуть виграти самовбивчу ядерну війну, якби навіть наважилися б її розв'язати. Неспроможні перекидати війська на великі відстані для нав'язування своєї політичної волі і будучи набагато відсталішими за Америку, вони не мають засобів для здобуття тривалого політичного впливу на сучасний світ.
Одне слово, Америка стоїть на вершині у чотирьох вирішальних сферах глобальної влади: у військовому плані вона спроможна досягти будь-якої точки земної кулі — і не має в цьому суперників; у плані економічному вона залишається головним локомотивом глобального розвитку, навіть якщо в деяких аспектах їй кидають виклик Японія та Німеччина (жодна з яких не має інших атрибутів глобальної могутності); у плані технологічному вона зберігає провідну роль у найновіших сферах; у плані культурному, незважаючи на деяку грубуватість, вона має незрівнянну привабливість для всього світу, а надто для молоді. Все це дає Сполученим Штатам політичну перевагу, на яку не може розраховувати жодна інша держава. Саме поєднання цих чотирьох факторів {робить Америку єдиною всеосяжною глобальною наддержавою.
АМЕРИКАНСЬКА ГЛОБАЛЬНА СИСТЕМА
Хоча провідна роль Сполучених Штатів у сьогоднішньому світі мимоволі викликає аналогії з колишніми імперськими системами, різниця між ними істотніша за аналогії. Вона виходить за межі територіальних масштабів. Американська глобальна влада реалізується через глобальну систему виключно американського зразка, яка віддзеркалює внутрішній досвід США. Ключовим елементом цього внутрішнього досвіду є плюралістичний характер як самого американського суспільства, так і його політичної системи.
Раніше імперії будувалися аристократичними політичними елітами, і в більшості випадків ними правили по суті авторитарні або абсолютистські режими. Переважна маса населення імперських держав була або політичне байдужа, або, на пізніших етапах, заражена імперіалістичними емоціями та задурманена імперіалістичною символікою. Прагнення утвердити національну славу, тяжкі обов'язки «білої людини», «цивілізаційну місію», не кажучи вже про можливості для особистого збагачення — все це сприяло мобілізації підтримки імперіалістичним авантюрам та підтриманню переважно ієрархічних пірамід імперської влади.
Ставлення американської громадськості до виходу американської могутності у зовнішній світ було набагато менш однозначним. Громадськість підтримала вступ Америки в другу світову війну передусім унаслідок шоку, який вона пережила після нападу японців на Перл-Харбор. Втягнення Сполучених Штатів у «холодну війну» спочатку не здобуло гарячого схвалення — і ставлення американців дещо змінилося лише після блокади Берліна та наступної війни в Кореї. Після завершення «холодної війни» вихід Сполучених Штатів на світову арену як єдиної глобальної держави не породив усередині країни глибокої самовтіхи, американці радше вимагали обмежити американську відповідальність за події в зовнішньому світі. Опитування громадської думки, проведені в 1995-у і 19% рр., свідчили, що громадськість воліла, аби Сполучені Штати «ділили» свою глобальну владу з іншими державами, а не користувалися нею монопольне.
Через ці внутрішні фактори американська глобальна система робить наголос на методах кооптації (як у випадку переможених суперників — Німеччини, Японії, а останнім часом навіть Росії) значно більшою мірою, ніж це робили давніші імперські системи. Вона також великою мірою опирається на здійснення непрямого впливу на залежні іноземні еліти, здобуваючи значні вигоди від привабливості своїх демократичних принципів та інституцій. Все вищезазначене підсилюється потужним, але матеріально невідчутним впливом панування Америки в сфері глобальних комунікацій, популярних розваг і масової культури, а також потенційно дуже відчутної сили технологічної могутності Америки та її військової здатності досягти будь-якої точки світу.
Культурне домінування — це недооцінений аспект глобальної влади Америки. Хоч би що думали про її естетичну цінність, американська мас-культура має магнетичну привабливість, особливо для молоді всього світу, її привабливість, можливо, базується на гедоністичній якості способу життя, який вона пропагує, проте її глобальна популярність незаперечна. На американські телепрограми та фільми припадає майже три чверті світового ринку. Американська поп-музика так само переважає, а американські хобі, звички харчування і навіть манера вдягатися все більше наслідуються в усьому світі. Мовою Інтернету є англійська, і переважна частина глобальної комп'ютерної балачки теж надходить з Америки, впливаючи на зміст глобального спілкування. Нарешті, Сполучені Штати стали Меккою для тих, хто прагне одержати добру освіту; до США з'їжджаються приблизно півмільйона зарубіжних студентів, і багато з найобдарованіших так і не повертаються додому. Випускників американських університетів можна знайти майже в кожному уряді на кожному континенті.
Стиль багатьох зарубіжних демократичних політиків усе більше змагається з американським. Не тільки Джон Ф. Кеннеді здобув палких послідовників за кордоном, а й пізніші (і далеко менш уславлені) американські політичні лідери стали об'єктом уважного вивчення та політичного наслідування. Політики таких несхожих культур, як японська і британська (наприклад, прем'єр-міністр Японії середини 90-х років Рюйтаро Хасімо-то і прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блейр — і, зауважте, «Тоні», що нагадує «Джім-мі» Картера, «Білла» Клінтона чи «Боба» Доула), вважають цілком доречним копіювати приятельські манери, популістський стиль і методи спілкування з громадськістю Білла Клінтона.
Демократичні ідеали, пов'язані з політичною традицією Америки, ще більше підсилюють те, що дехто сприймає як американський «культурний імперіалізм». У добу найбільшого поширення демократичної форми правління американський політичний досвід виступає в якості стандарту для змагання. Розповсюдження у світі розуміння ваги писаної конституції та верховенства закону над політичною доцільністю незалежно від того, йдеться про зміни довготривалі чи короткочасні, черпає наснагу в американській конституційній системі. На прийняття за останній період колишніми комуністичними країнами принципу верховенства цивільних над військовими (особливо як передумови до членства в НАТО) також дуже значний вплив справила система відносин між цивільними та військовими в США.
Привабливість та вплив американської політичної демократії також супроводжується дедалі більшою привабливістю підприємницької економічної моделі Америки, яка робить наголос на свободі світової торгівлі та на безперешкодній конкуренції. Мірою того як західна держава загального добробуту, включаючи німецьку звичку «спільного розв'язання» проблем, що виникають між підприємцями та профспілками, починає втрачати свій економічний динамізм, усе більше європейців висловлюються за те, що треба наслідувати більш конкурентну і навіть безжалісну економічну культуру Америки — інакше Європа може значно відстати. Навіть у Японії все більше визнають, що зростання індивідуалізму в економічній поведінці — це необхідний супутній елемент економічного успіху.
Отже, увага, яка приділяється Америкою політичній демократії та економічному розвитку, працює на передачу простого ідеологічного послання, яке приваблює багатьох: прагнення до особистого успіху побільшує свободу, створюючи водночас багатство. Поєднання ідеалізму та егоїзму, яке виникає внаслідок цього, дає потужний ефект. Індивідуальна самореалізація, як то кажуть,— це право, дане від Бога, яке водночас може обла-годіяти інших людей, подаючи їм приклад та створюючи багатство. Це доктрина, яка приваблює енергійних, амбітних і висококонкурентних людей.
Мірою того як наслідування американського способу життя завойовує світ, воно створює більш сприятливе середовище для здійснення непрямої та, на перший погляд, консенсусної гегемонії Америки. І, як у випадку з внутрішньою американською системою, ця гегемонія передбачає складну структуру із взаємопереплетених інституцій та процедур, покликаних створювати консенсус і згладжувати асиметрію в силі та у впливі. Таким чином, американське глобальне верховенство зміцнюється завдяки витонченій системі альянсів та коаліцій, які буквально охоплюють усю земну кулю.
Атлантичний союз, у організаційному відношенні оформлений в НАТО, об'єднує найпродуктивніші та найвпливовіші держави від Європи до Америки, що перетворює Сполучені Штати на ключового учасника навіть внутрішньоєвропейських справ. Двосторонні політичні та воєнні зв'язки з Японією зв'язують найпотужнішу економіку в Азії зі Сполученими Штатами, при цьому Японія перебуває (принаймні поки що) по суті під американським протекторатом. Америка також бере участь у таких новонароджених транстихоокеанських багатосторонніх організаціях, як Форум азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК), ставши одним із ключових учасників розв'язання проблем цього регіону. Західна півкуля по суті відгороджена від зовнішнього впливу, що дозволяє Америці відігравати ключову роль у багатосторонніх організаціях цієї півкулі. Спеціальні угоди в галузі безпеки в регіоні Перської затоки, а надто після короткої каральної місії 1991 р. проти Іраку, перетворили цей важливий в економічному відношенні регіон на американський військовий заповідник. Навіть колишні радянські простори пронизані різними угодами, що їх ініціювали американці з метою тіснішої співпраці з НАТО (наприклад «Партнерство заради миру»).
Крім того, слід вважати частиною американської системи глобальну мережу спеціалізованих організацій, особливо «міжнародних» фінансових. Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, як може здатися, виражають «глобальні» інтереси і їхніми клієнтами може стати хто завгодно у світі. Однак насправді в них відчувається значний вплив Америки і їх було створено завдяки ініціативі США, зокрема Бретгон-Вудської конференції 1944 р.
На відміну від колишніх імперій ця всеосяжна і складна глобальна система не являє собою ієрархічну піраміду. Америка радше перебуває в центрі взаємопереплетеного всесвіту, такого всесвіту, де влада реалізується через постійні переговори, діалог, розпорошування та пошуки формального консенсусу, хоча ця влада й походить у кінцевому рахунку з єдиного джерела, а саме з Вашингтона, округ Колумбія. Ось на цьому полі і мають гратися силові ігри, причому гратися за американськими внутрішніми правилами. Мабуть, найпереконливішим доказом того, що світ визнає ключову роль демократичного процесу в американській глобальній гегемонії, є той ступінь, до якого зарубіжні країни самі втягуються в американські внутрішньополітичні процеси. Наскільки це можливо, зарубіжні уряди прагнуть зробити підтримку тих американців, з якими їх поєднує особлива етнічна або релігійна тотожність. Більшість іноземних урядів наймають американських лобістів для захисту своїх інтересів, особливо в Конгресі, і це на додачу до приблизно однієї тисячі спеціальних груп із представництва зарубіжних інтересів, діяльність яких зареєстровано у столиці США. Етнічні громади Америки також намагаються впливати на зовнішню політику США, і серед них найбільш ефективною організацією вирізняються єврейське, грецьке та вірменське лобі.
Таким чином, провідна роль Америки спричинилася до виникнення міжнародного порядку, який не тільки відтворює, а й організаційно оформляє за кордоном багато характеристик самої американської системи. Ось найголовніші з них:
- колективна система безпеки, що включає в себе об'єднане командування та військові сили (НАТО, американо-японський договір у галузі безпеки і т. д.);
- організації регіонального економічного співробітництва (АПЕК, НАФТА [Північноамериканська угода про вільну торгівлю) та спеціалізовані установи для глобального співробітництва (Світовий банк, МВФ, СОТ [Світова організація торгівлі);
- процедури, які наголошують на ухваленні рішень через консенсус, навіть якщо в них домінують Сполучені Штати;
- надання переваги членству демократичних держав у рамках ключових союзів;
- рудиментальна конституційна та судова структура світу (від Міжнародного Суду до спеціального трибуналу для розгляду військових злочинів у Боснії).
Більша частина цієї системи виникла в ході «холодної війни» як наслідок зусиль Америки по стримуванню свого глобального суперника — Радянського Союзу. А коли цей суперник зник і Америка стала першою і єдиною світовою державою, ця система виявилася готовою до застосування в глобальному масштабі, її сутність добре і стисло виразив політолог Г. Джон Ікенберрі: «Вона була гегемонською в тому розумінні, що зосереджувалася навколо Сполучених Штатів і віддзеркалювала політичні механізми та організаційні принципи на американський кшталт. Але це був і ліберальний порядок, оскільки він опирався на закон і взаємодію. Європейці (можна також додати японців) спромоглися відновити та інтегрувати свої суспільства і господарство способами, які вкладалися в систему американської гегемонії, але водночас і залишали місце для експериментів зі своїми автономними та напівзалежними політичними системами... Еволюція цієї складної системи сприяла «одомашненню» відносин між основними державами Заходу. Час від часу між ними виникала напруга і конфлікти, але важливо те, що такі конфлікти стримувалися в рамках глибоко вкоріненого стабільного і все більш очевидного усталеного політичного порядку... Загрозу війни було знято з порядку денного».
На сьогоднішній день безпрецедентна глобальна гегемонія Америки не має суперників. Але чи залишиться вона без них і в наступні роки....
Dali bude
2001.06.14 | Давид бен Менацеах
І я ж про це
Хабібі/ХаверіІ яж про це. А "шахівниця" Збіга мені подобається. Гарна інтелектуальна "страшилка" для Росії.
2001.06.14 | Augusto
А хто "пан", а хто "пані"?
Давид бен Менацеах писав(ла):> Хабібі/Хавері
Бо я вже підзабув?
2001.06.14 | Давид бен Менацеах
Re: А хто "пан", а хто "пані"?
І то пан і то пан. На арабскій і на івриті. До пані на арабській буде - Хабібаті2001.06.14 | Augusto
Ааааааааааааааа! Ось як!
Спасибі! Біжу знайти когось та випробувати! А на ївріті "пані" як? Але не "бабуся", звичайно! Ну, молодиця, не те що "панно" піонерського віку, а така симпатична?2001.06.14 | Давид бен-Менацеах
Агуваті , якщо ваша ласка (-)