МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

1968-2001: ми відмовляємося грати за фальшивими правилами

06/26/2001 | Спостерігач
http://www.zmi.kiev.ua/article.php3?articleID=33
1968-2001: ми відмовляємося грати за фальшивими правилами
Лиховій Дмитро, "ЗМІна", 2001-04-26 09:00:00

Революції бувають різні - криваві й безкровні, буржуазні й соціалістичні, політичні й сексуальні, ті, що вирують на вулицях і ті, що відбуваються лише в свідомості. Революціонери також різні. Найзатятіші - вічні й професійні, які борються з Системою. У нас таких вистачає - вони недоробили свою справу, почату в 90-х роках. Їхній притулок зараз - уже не стільки прокурені кухні, скільки власні офіси й фонди.

Як засвідчують події останнього півріччя, національна революція таки не померла. В неї є апологети, в них є ідеологічне підгрунтя. Та молодь, яка вийшла на майдан Незалежності 15 грудня минулого року, черпає наснагу в подіях Великого Бунту 1968-го. Але мало хто з нинішнього покоління уявляє, що відбувалося у Франції, Європі, світі 33 роки тому. Хоча знати це варто. А ще краще - зрозуміти.

Заборонено забороняти
"Заборонено забороняти" - це одне із гасел паризького Травня 1968-го. З цієї ж серії - "Будьте реалістами, вимагайте неможливого". Рух 1968 року - явище дуже несподіване в європейській культурологічній ситуації та політології, зважаючи на тогочасні обставини економічного життя, на умови тогочасної політики. Франція Шарля Де Голля, яка стала генератором цього руху, найвиразнішим його втіленням, була країною з економічним зростанням, з пристойним рівнем життя робітників, з безробіттям, яке зменшувалося, хоча по середньому класу й били високі податки, комунальні платежі тощо. З соціально-економічної точки зору, за класиками марксизму, не можна сказати, що тоді було падіння нижче звичайного рівня життя переважної більшості громадян, аби ці громадяни "рвали тіло до бою", піднімалися на якісь масові виступи. Але бій був: конфлікт у сфері соціально-економічній перейшов у сферу соціокультурну.

Вибух був спричинений кількома обставинами. Своїми оцінками з цього приводу ділиться дослідник Травня Олександр Хоменко, молодший науковий співробітник Інституту літературознавства Київського університету імені Тараса Шевченка. За його словами, по-перше, люди відчули потребу в якомусь екзистенційному наповненні власного буття. Ідеологія перманентного споживання ("Ми живемо для того, аби споживати"), яка була на прапорі французької буржуазії в 60-ті роки, абсолютно не задовольняла молодь. Молодь прагнула життя, а не споживання. На поверхню вихлюпнувся малозрозумілий з висоти сьогоднішнього дня спротив усталеності, унормованості, снобізму, тому рівневі життя й комфорту, який забезпечувало буржуазне суспільство в обмін на політичну лояльність.

Ще однією причиною, яка спонукала до руху 1968 року, була солідарність із країнами "третього світу". На все це ще наклалася ситуація з війною у В'єтнамі. Хоча Франція не брала участі у цій війні (бо Де Голль дистанціювався від НАТО), але, скажімо, великі виступи проти агресії були у Німеччині, їх очолював Союз німецьких студентів Руді Дучке.

У Франції порив 1968-го увиразнився найбільше. Почалося зі студентських бунтів. Перший страйк - 22 березня - почався в гуртожитку філфаку Сорбонни. Приводом став протест проти того, що хлопцям забороняли пізніше 11-ї години вечора перебувати в дівочому гуртожитку, - хлопці там забарикадувалися. Дрібно? Смішно? Але це був поштовх. За великим рахунком, бунти були спричинені тим, що уряд пішов на реформу освіти, яка давала більшу вигоду представникам багатших верств, а що стосувалося бідніших чи іммігрантів, то для них узагалі освітня дорога нагору закривалася. Бомба вибухнула на тлі економічного зростання, на тлі ситуації, яка не сприяла, здавалося б, масовим виступам. Мови про те, щоб на три місяці затримували зарплату, там не було взагалі. Затримували емоції.

Зараз історики-політологи сходяться на тому, що причиною суспільного вибуху 1968-го став цілий комплекс ідей, головною з яких була ідея про подолання репресивної цивілізації. Провідний ідеолог 1968 року, німецько-американський філософ Герберт Маркузе, у своїх основних працях говорив про те, що буржуазне суспільство, будь-яке індустріальне суспільство, в тому числі й соціалістичне, радянське, будується на механізмах контролю за свідомістю особистості. На тому, що система забезпечує особистості певний рівень життя, а натомість особистість дає можливість маніпулювати своєю свідомістю. Маркузе висловив ідею про репресивні потреби - йдеться саме про "обмін" комфорту на політичну лояльність і "пофігізм". На відміну від класичної сталіністської системи, в якій репресії будувалися на прямому терорі, на прямій забороні, коли людей контролювали чекісти з наганами, буржуазна система базується на маніпулюванні свідомістю. Дуже добре сказав про це той самий Маркузе: існуюча дійсність настільки надійна і продуктивна, що вона заперечує або поглинає будь-які альтернативи. Вона збільшує продуктивність праці, збільшує кількість речей, наповнює ними простір, і ці речі матеріального світу витісняють особистість людини, знеособлюють її. "Одномірна людина" - так називається програмна праця Маркузе, датована 1964 роком. Людина стає справді одномірною, існує лише як споживач, а не як особистість, здатна на екзистенційний порив у стилі Сартра й Камю. І, власне, усвідомлення таких висновків Герберта Маркузе призвело до 1968 року.

Рух радикальних груп очолив студент-соціолог із ФРН Даніель Кон-Бендіт. Цей рух набрав такої масовості, якої деголлівський уряд абсолютно не очікував. Де Голль спочатку вважав, що ця заворуха тимчасова, мовляв, на бешкетників достатньо кинути кілька сотень поліцейських, щоб їх розігнати. Але ці кілька сотень поліцейських в університеті Сорбонна лише підлили олії у вогонь пристрастей. Рух вихлюпнувся на вулиці, охопив інші вузи, ліцеї, навчальні заклади, поширився на провінцію. Вся країна почала нагадувати вулкан, який ось-ось вибухне. Масові демонстрації, барикади, сльозогінний газ, кийки, карети швидкої допомоги, діти робітників і міністрів пліч-о-пліч у сутичках із ЦРС (французьким "Беркутом")... Демонстрації стають усе масовішими - 13 травня Парижем під гаслом "Прощавай, Де Голль!" проходять колонами 600 тисяч чоловік. 30 травня - 800 тисяч. Страйки паралізують усю країну - 24 травня страйкують 10 мільйонів осіб. Студентський рух поєднується з робітничим.

Що важливо - уряд був абсолютно заскочений. Де Голль робив кілька спроб від різко репресивних кроків, від придушення виступів цього руху до якихось сепаратних переговорів із тими, хто нібито міг би заспокоїти тих божевільних нарваних людей, які невідомо чому вийшли на вулиці. Але ситуація вийшла з-під контролю, і президент таємно взагалі залишив Францію, вилетівши до Західної Німеччини, в окупаційний французький корпус. Країна залишилася поза контролем. Молодь наступає. Робітники деяких заводів починають захоплювати свої підприємства, встановлювати свою владу. Власне, вони боролися не за те, щоб їм дали більше грошей (капіталісти були готові задовольнити такі вимоги), а за людське ставлення до себе. Вони хотіли відчувати себе людьми, а не гвинтиками, деталями індустріальної машини.

Визначальним дискурсом 1968 року був емансипативний, визвольний. Це не вкладалося в схему потужної Комуністичної партії Франції, через яку на Францію впливала Москва.

1968 рік охопив весь світ. Це й празька весна, Дубчек, який приходить до влади у Чехословаччині, тамтешні студенти, які починають скандувати "Дубчек, Дучке!", поєднуючи чеського лідера реформістського штибу й "нового лівого", провідника німецького соціалістичного союзу студентів Руді Дучке. Фідель Кастро не з'являється на святкування 50-ї річниці Жовтневої революції в Москві, і це вкупі з іншими чинниками свідчить про те, що соціалістичний табір починає хитатися. 1968 рік - це могутній рух проти війни у В'єтнамі, це Мартін Лютер Кінг в Америці, скасування загального військового обов'язку, рух за рівноправність негрів... Того року Париж, за оцінками ООН, аговкнувся в 50 країнах світу. Саме потужні опозиційні виступи опозиції й протестуючих студентів на Заході не дозволили провести переможний геноцид США у В'єтконзі. До слова, відсутність такої опозиції чеченській війні в Росії свідчить про те, що, як казав Редьярд Кіплінг, Захід є Захід, а Схід є Схід, і разом їм не зійтись, допоки землю й небо на суд не покличе Бог.

Один з ідеологів руху 1968 року сказав: революція для нас - це не зміна власності абощо, це прорив якоїсь нової чуттєвості в естетичному акті бунту, звільнення особистості. Коли Даніеля Кон-Бендіта запитали, навіщо йому захоплювати паризьку мерію, він відповів: тоді ми запросимо джазовий оркестр, і він заграє. Ось ідея революції як естетичного акту, яка ламає всі усталені більшовицькі парадигми.

Чим усе закінчилося? Певною мірою підтриманий Москвою, Де Голль думає вести на Париж війська, він повертається у Францію, погоджується на дострокові вибори, студенти на це одразу не йдуть, відбуваються ще сутички, гинуть декілька осіб (загалом за час бунту загинуло три чи чотири чоловіки, та й то випадково, хоча поранених були тисячі). Але студенти йдуть на канікули, на виборах 23 і 30 червня знову перемагає голлістський блок - "Рух за нову Францію". У 1969 році Де Голль проводить референдум на збільшення своїх повноважень, програє цей референдум, іде у відставку й скоро після цього помирає.

Уроки й наслідки 1968-го
Яким був сенс 1968 року? Звільнити людину від різних форм залежності й експлуатації, зробити її самоцінною особистістю. Звісно, суспільство таких людей досі не побудоване. Але певні зрушення відбулися. У цьому сенсі можна говорити про теперішню об'єднану Європу і її демократичні цінності, права меншин. Перемога 1968 року в теперішній атмосфері Заходу відчутна і в тій же "сексуальній революції", та й загалом теперішня розвинена демократична Франція з соціально орієнтованою економікою - наслідок того Травня.

Зараз у Європі при владі багато людей родом з 1968 року - скажімо, той же Даніель Кон-Бендіт, активний лівий політик, учасник зеленого руху, депутат Європарламенту, котрий підписався проти війни в Чечні. Йошка Фішер, міністр закордонних справ Німеччини, який не просто був одним із лідерів 1968 року, а мав тісні зв'язки з терористами. Вони не довели почату справу до переможного кінця, але посіяне зерно дало паростки, які треба зараз розвивати.

Що стосується українського відлуння 1968 року, то цей рух був справді загальним. Звісно, в Києві не було барикад на Хрещатику, студенти не захоплювали університет (це відбулося в 1990 році, в іншій політичній ситуації). Але прорив відчувався і в нас. Відбувся сплеск самвидаву. Дисиденти продукують масу ідей і текстів. Петро Григоренко виступає за права кримських татар. Створюється київська поетична школа - Валерій Ілля, Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан, Михайло Григорів... Люди здійснюють прорив до свободи в тому, в чому вони могли його здійснити, - в слові, в мові. Розповідаючи про це, Олександр Хоменко як філолог зазначає: "У своїй творчій практиці вони намагалися вирішити фундаментальне для всієї тодішньої європейської культури протиріччя, висловлене в гаслі Травня 1968-го: "Мені є що сказати, але я не знаю, що". У малярстві це - Алла Горська, Людмила Семикіна, в кіно - Сергій Параджанов, Іван Миколайчук. Це прорив у тому, що було сутнісним для української традиції.

Загалом, українських, французьких, чеських, німецьких, американських та інших борців проти системи об'єднувала загальна антиімперіалістична спрямованість. Згадуючи Маркузе, оцінюючи той час і переносячись у сьогоднішній день, варто погодитись із Сашком Хоменком: репресивній Системі можна й потрібно протиставити радикальне звернення особистості до самої себе - Велику Відмову від гри за фальшивими правилами. Саме в цьому суть.

Українське відлуння Парижа
В інтерв'ю "УМ" про українську проекцію 1968 року розповідає Володимир Чемерис, співкоординатор акції "Україна без Кучми", який зараз більше виступає як голова Інституту економіко-соціальних проблем "Республіка" - своєрідного політичного гуртка однодумців. "Якщо в 1968 році у Франції була революція, то що зараз у нас - також революція чи боротьба опозиції за владу? - запитує Чемерис і дає відповідь: - Я вважаю, що революція в Україні є, і вона триває. Незалежно від того, скільки людей виходить на вулиці, стихають чи посилюються масові акції. Революція - це об'єктивний процес. Це тоді, коли хочуть змінити систему не тільки політичних, а й соціальних та економічних відносин. Це тоді, коли є соціальні групи, які хочуть домогтися реалізації своїх інтересів. В Україні такі групи за час незалежності з'явилися. І студенти - одна з цих груп. Студенти були рушійною силою бунту у Франції, і, що б не говорили про теперішню пасивність українського студентства, я не думаю, що їхній опір системі менший, аніж був у нас у 1990 році".

Варто погодитися з тим, що студенти, інтелігенція можуть по-справжньому реалізувати себе, навіть свої економічні інтереси, лише в умовах свободи. Для журналістів це свобода слова, для когось іншого - свобода вибору в інших формах, свобода підприємництва за прозорими правилами. Є Система - сукупність соціальних груп та відносини між ними. Якщо ці групи не реалізують свої економічні й соціальні інтереси за умов Системи, вони, за визначенням Герберта Маркузе, стають "аутсайдерами". Ті, що реалізують, - "фаворити". Свого часу до "аутсайдерів" Маркузе відносив і студентів, й інтелігенцію. "Колись "аутсайдери" починають розуміти своє становище, вони повстають, - пояснює Володимир Чемерис. - Революція - це не обов'язково маніфестації, барикади, автомати Калашникова й бомби. Революція - це зміни, які відбуваються в самій Системі. Те, що відбувається зараз в Україні, - це якраз спроба змінити Систему".

Про потребу змінити систему твердили ще 10, 20 років тому. Особливо багато - на зламі, в 1990-91 роках, зі здобуттям незалежності. Але Система справді не змінилася, і це так. Що робити? Чемерис пояснює: "Ми намалювали для всіх конструктивну програму в грудні минулого року, коли виходили на майдан Незалежності: це парламентська республіка, демократичний парламентський лад, права людини, гарантія свободи слова. Зараз українська революція на такій стадії, що масові акції не дають такого ефекту, який був у грудні й лютому. Але революція триває. "Революсьйон контіню", як сказав мені Патрік де Сент-Екзюпері, кореспондент газети "Фігаро", внучатий племінник того самого Антуана, - він приїхав писати про Україну. Революція продовжується в інших формах. Для України це об'єктивний процес, яким для Франції були події 1968 року".

Якщо у Франції почалося з проблем у гуртожитках, то в нас - зі справи Гонгадзе. Але якби не було справи Гонгадзе, люди все одно вийшли б, вважає Володимир Чемерис. Приводів і причин вистачає, і головна причина - в авторитарному режимі.

"Температура" масових заходів залежить від того, наскільки опирається їм влада. Якщо Президент не хоче йти на поступки, виступи, звичайно, ще будуть. Глава президентської Адміністрації Володимир Литвин в одному з інтерв'ю продемонстрував райдужні очікування: мовляв, ну вийшло на вулиці три тисячі осіб, скажуть - що п'ять тисяч, ну вийдуть потім п'ять, але затим почнеться літо, відпустки, й усе заспокоїться. Здавалося б, парадокс: у грудні й лютому, на морозі й у снігу, в центрі Києва стояли десятки наметів, у них ночували сотні протестантів. Зараз же - коли "погода шепоче", акції опозиції залежно від сезонного потепління не підігріваються. Цьому є багато пояснень.

Чемерис на це говорить: головне - революція існує в умах, у дуже багатьох умах. "Починаючи з 15 грудня, ми добилися значно більшого, аніж просто відставок Кравченка й Деркача, - продовжує Чем. - Передусім, в Україні набагато збільшилася територія свободи. Газети, телебачення отримали трохи більшу ступінь свободи. Розуміння прийшло до багатьох людей - зауважмо, що акцію "Україна без Кучми", за даними соціологів, підтримує 46 відсотків. Поховано ідею абсолютно непотрібного президентського референдуму. Не оцінюймо революцію за кількістю людей, що виходять на вулиці. Улітку 1968 року масові акції в Європі також стихли, але революція продовжилася. І Де Голль через рік пішов у відставку. І вже зараз Франція переходить до системи парламентської республіки. Так само як узяти Югославію: перший масовий виступ проти режиму Слободана Мілошевича відбувся 9 березня 1992 року (дивний збіг дат), а скинули югославського диктатора лише восени 2000 року. Якщо революція існує в умах, вона переможе, рано чи пізно".

Революція і кишені
Звісно, це ідеалізм. Так думають далеко не всі навіть у тому ж опозиційному русі, який зараз рвуть на шматки сварки між, здавалося б, не просто попутниками, а людьми, що мають спільну мету. Здавалося. Бо якраз у цьому й проблема - в "побічних ефектах" млявоплинної революції. Не треба навіть якихось інспірацій з боку влади, намагань розвалити опозицію з боку Адміністрації Президента чи СБУ. Опозиція свариться сама по собі, бо вона - українська опозиція. Не таке й широке коло наших реальних опозиціонерів, майже всі вони одночасно входять принаймні до двох структур із тріади "Україна без Кучми", комітет "За правду!" та Форум національного порятунку (Чемерис - той узагалі до всіх трьох).

Входити входять, але примудряються гризтися фактично самі з собою, намагаючись вкусити власного хвоста чи своє ж вухо. У кожного є "улюблена дружина", у кожного є своя мета, і, на жаль, її реалізація часто ставиться вище інтересів України, інтересів революції, якщо хочете. Скажімо, для багатьох цей шарварок - не більш, ніж спосіб заробити додаткові бали для парламентських чи президентських виборів, для когось - привід розкрутити свій проект, зробити "піар", привести у свою команду чи партію більше людей (так, приміром, жартують, що комітет "За правду!" варто перейменувати у "За ПРПавду!"). А найгірше - це те, що, за українською ж традицією, на "полі бою" опинилося чимало спритників, головна мета яких - особисте збагачення.

Майже ніхто не приховує, що певні проекти демократичної опозиції справді підігріваються з Заходу - такий він у нас, добрий і чуйний. Проте й наївний. Адже не бачить (чи не хоче бачити), що на лінії підігріву стоять люди, які фактично монополізували роботу з американськими та європейськими фондами і для яких своя кишеня - найбільша цінність. Ще прикріше, що, роздерибанивши пару тисяч доларів, вони на цьому не спиняються й гребуть уже по-крупному. А потім державна пропаганда потирає руки від того, що на маніфестацію виходить три тисячі осіб замість заявлених десяти. Потім з'ясовується, що гроші на закупівлю для опозиції квитків на футбольний матч Україна - Білорусь було викинуто коту під хвіст - плакатів, які мали б устелити півсектора, ніхто не намалював.

Потім виявляється, що, попри гучні анонси, не виявляється бажаючих пікетувати помешкання депутатів, які відставляють уряд Ющенка, а один із чільних "правдистів"-"молодорухівців" прямим текстом перешкоджає пікетуванню квартири лідера СДПУ(о). У всіх свої інтереси - політичні, фінансові, меркантильні...

Люди, мабуть, справді стомилися від мітингів, якщо вже навіть далекі від фінансових мішків партії (не будемо називати їхніх абревіатур, бо деякі їхні представники таки щиро горять у парламенті), опускаються до оплати маніфестацій під парламентом. Велика кількість людей ходить на демонстрації щиро й безкоштовно, але уявляєте їхній стан, коли вони бачать, що таким самим за це саме ще й платять? І як: приводить організатор 50 чоловік на мітинг, таксу урізає - навар собі... Тим і відрізняється Київ-2001 від Парижа-1968.

Якщо революція - об'єктивний процес, то їй на заваді стає купа суб'єктивних чинників. Це як кілька мурах: здається, що вони всі тягнуть гілку в один бік, а насправді, доводять фізики, кожен пре в своєму напрямі, і вантаж поволі пересувається в одну зі сторін лише тому, що саме в цей бік спрямована трохи більша, поділена на скількись, сила.

"Романтичний етап революції завершився ще в грудні, - констатує Володимир Чемерис. - Слід сказати, що люди, які тоді стояли віддалік і дивилися, що з цього всього вийде, тільки зараз вийшли на передову й намагаються диктувати свої умови. Зараз найбільші "радикали" найбільше кажуть, що треба продовжувати масові акції, ті, хто в грудні навіть не виявляв свою опозиційність. Тепер же вони зрозуміли, що можуть нажити політичний чи ще якийсь капітал". "Коли йде потік, завжди є піна. Відомо, що спливає на поверхню. Але навряд чи воно щось змінить", - констатує Володимир.

Як зізнається Чемерис, коли він разом з кількома хлопцями вийшов 15 грудня на майдан, ніхто не ставив перед собою завдань "революційного бліцкригу". Рух почався не як політичний чи партійний, а як громадянський. Загалом, вони й не думали, що згодом під ці ідеї 10 чи 20 тисяч громадян можуть вийти на вулиці. Але вийшли - територія свободи розширилася. Це при тому, що широка робота з масами не ведеться, листівки не розклеюються...

У тих, хто справді готовий чесно йти до кінця, на жаль, обмаль ресурсів, структур. І навряд чи ситуація кардинально зміниться. Хоча пробувати треба. Усе тече, і, за словами Володимира, можливо, масові акції відновляться восени. Як виявилося, Президент не хоче ступити жодного кроку назустріч опозиції без масових вуличних виступів. Суспільство побачило, що протестувати можна й потрібно. "Якщо ми не врятуємо українську демократію, то врятуємо її честь", - казав Мишко Свистович на мітингу 15 грудня. Україна переконалася, що вона не азіатська республіка, де свавілля "баші" абсолютне. Для нас не все ще втрачено. Але тепер має настати етап кропіткої роботи, хай і мало помітної для мас. "Не можна лише кричати "ганьба" на мітингах", - наголошує Чемерис.

Революція - революцією, вибори - виборами. Можна сподіватися на чесні результати виборів на кшталт сербських, коли опозиція йшла єдиним списком. У нас таки варто було б спробувати об'єднатися, умовно кажучи, навколо ФНП і замахнутися на перемогу. В ідеалі. А ні... Мілошевича ж скинули тільки за 8 років. Та й, власне, французькі студенти 1968 року також програли свої вибори... І все одно вважається, що їхня справа не була марною.

Відповіді

  • 2001.06.26 | DevRand

    Дуже хороший матеріал! (-)

  • 2001.06.26 | Сергий Кабуд

    Класний матеріал. Всім раджу почитати,

    Пане Спостерігач, ви маєтедостатньо особистості в собі щоб винайти собі якесь псевдо з характером.

    Бо хочеться якось до вас звертатися щоб красиво було–
    пан Такийто.
    А так – Спостерігач, що воно таке?

    Псевдо це важливо. Має бути підібрано з розумом.
    Он як лєнін, скажімо.
  • 2001.06.26 | Чучхе

    Тема швидше Верника з його євромарксизмом. До України не має ніякогісінького відношення (-)

    =
  • 2001.06.26 | Ihor

    Чому б протести молоді не обєднати навколо "призиву" в армію....

    Дісно, така армія як вона зараз є нікому не потрібна, першу чергу молодим хлопцям.
    Чому не обєднати існуючі молодіжні організації на цьому фронті. Можна зробити страйки в школах, вузах.
    Якщо рух вибухне, то тоді буде легше інші речі вимагати.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua