07/17/2001 | Олег

У пресі нещодавно з’явилася стаття відомого в Україні і в світі митця, оперного співака і громадського діяча Анатолія Мокренка. Лауреат премії Т.Г. Шевченка, народний артист України Мокренко раніше активно співпрацював у Народному Русі, його знають як палкого патріота, тому заголовок статті мало кого здивував, хоч у нього і є певне полемічне напруження: «Де ми, українці, поділися?» Запитання доволі актуальне. Нас уже не 52 мільйони, як донедавна твердила відома українська телекомпанія. Нас менше, причому набагато. Анатолій Мокренко, правда, не наводить сучасної, кінця 90-х років, статистики. Свою увагу він зосереджує на двох періодах історії: початок 30-х років минулого століття та кінець 70-х. Власне, мова про результати двох переписів населення колишнього СРСР — 1929-го та 1979-го років. За першим переписом (автор статті використовує підручник для школи, 1931 р. видання) в Україні та інших союзних республіках проживало 81 мільйон 195 тисяч власне українців. І от рівно через п’ятдесят років перепис фіксує катастрофічні для нашої нації зміни: у Радянському Союзі проживає вже всього 42 мільйони осіб української національності. А на території Української радянської республіки далекий від сентиментів «переписувач населення» залишає для нащадків цифри: українців 36 млн. 489 тис., росіян 10 млн. 472 тис. і так далі. Автор статті порівнює не тільки ці трагедійні факти, а й звертає нашу увагу на те, що водночас за згаданих півстоліття росіян (корінної нації імперії) збільшилося вдвічі. Було близько 78 млн. чоловік, а стало 137 млн. Збільшення в справді геометричній прогресії — і це, незважаючи на найстрашнішу в історії людства війну, незважаючи на сталінські репресії і голодомор!

Історія XX століття знає приклади жахливих геноцидів. На третину зменшилась нація євреїв за часів Другої світової війни (було 18 млн., загинуло 6 млн.). Всього за два роки (1915-1916 рр.) від різанини, вчиненої турками, вірменська нація втратила півтора мільйона своїх співвітчизників (для порівняння: в сучасній Вірменії проживає 3,6 млн. чоловік). За зовсім короткий проміжок часу народ Кампучії втратив третину населення від рук «червоних кхмерів»... Але навіть на такому чорному тлі втрати української нації виглядають моторошно.

Історики досі сперечаються, скільки наших співвітчизників загинуло у роки Великого холокосту 30-х років, скільки вбито в останню війну, скільки потерпіло від сталінських таборів смерті. Називають різні цифри, різні причини демографічних втрат і різкого зменшення населення, внаслідок «недонародження», поганого медичного обслуговування, невмілих економічних реформ і т.д. Але завдання автора цих рядків — не дискутувати з ученими і не робити якихось своїх, оригінальних висновків. Просто, окрім статті Анатолія Мокренка, до рук автора випадково потрапили ще доволі цікаві дані, і він спробував їх співставити, зібрати докупи.

Ось переді мною стаття з журналу американської діаспори «Українське православне слово», яку в свою чергу було передруковано... з «Сільських вістей» за 1992 рік. Власне автор цієї української газети скористався відомостями з рідкісного видання, що мало назву «Карта земель, де живе український народ». Карту надрукували в одеській друкарні десь на початку нинішнього (тобто, вже минулого — авт.) століття. Автор раритетного видання — маловідомий дослідник, такий собі Г. Тисяченко.

Наводяться дані перепису населення у царській Росії за 1897 рік. Отже, цитуємо: «Вицвілий, старенький аркушик оповідає, де і в яких губерніях царської Росії жили українці і скільки їх там було. Тож згідно з переписом 1897 року в Полтавській губернії проживало 2585 тисяч осіб, серед них українців — 93 відсотки; у Чернігівській — 1530 тисяч осіб, з яких українців 86 відсотків; у Подільській — з 2445 тисяч осіб — 81 відсоток; у Харківській усього 2010 тисяч осіб, українців 81 відсоток; у Київській — з 2820 тисяч осіб — 80 відсотків українців; у Волинській — 70 відсотків з 2100 тисяч, у Катеринославській — 69 відсотків з 1460 тисяч; у Херсонській — 54 відсотків українців з 1465 тисяч населення.

Карта показує, що чимало українців жило і в інших губерніях імперії. Зокрема, в Кубанській їх було 910 тисяч, або 48 відсотків від усього населення, в Таврійській — 615 тисяч (43 відсотки), Ставропольській — 320 тисяч (37 відсотків), Воронезькій — 920 тисяч (36%), Донецькій — 720 тисяч (28%), Гродненській — 365 тисяч (23%), Курській — 530 тисяч (23%), Бессарабії — 380 тисяч (20%), Люблінській — 200 тисяч (17%), Сідлецькій — 110 тисяч (14%), Астраханській — 135 тисяч (13%), Саратовській — 150 тисяч (7%), Тверській — 45 тисяч (5%), Самарській — 120 тисяч (5%), Оренбурзькій — 45 тисяч (3%). Таким чином, робить висновок автор, 1897 року в 23 губерніях європейської частини Росії жили 21 мільйон 980 тисяч українців...

В Уссурійському краї в цей час українці становили 25 відсотків від усього населення, в Амурському — 20, в Тобольській, Томській, Акмолінській, Єнісейській губерніях — 10 відсотків, у Середній Азії і на Кавказі — 5 відсотків. Окрім того, близько чотирьох мільйонів українців перебували тоді в межах Австро-Угорської імперії, чимало їх мешкало в США, в Канаді, Аргентині, Бразилії. «Приймаючи на увагу неточність перепису, приріст людей,— підсумовує Г.Тисяченко,— то всього українського народу можна тепер рахувати близько 35 мільйонів. А площа землі, де українців живе понад 50 відсотків, сягає 750 тисяч квадратних кілометрів (або 660 тисяч квадратних верст)».

Цитата, можливо, задовга, але вона додає ще більше парадоксів і загадок у питання, яке розглядаємо. Отже, візьмемо головні позиції: роки переписів населення, кількість чоловік корінної нації, кількість українців діаспори.

Рік 1897: українців у світі 35 мільйонів, а на території власне сучасної республіки десь близько 17 млн. чоловік.

Рік 1929: даних про діаспору не маємо, а на теренах усього тодішнього Радянського Союзу (без Західної України, Буковини і Закарпаття) проживає 81 мільйон людей, що називали себе українцями. Порівняйте: 21 млн. і 81 млн. — збільшення у чотири рази! Всього за 30 років. І це, незважаючи на втрати народонаселення імперії у першу світову війну і у криваву війну громадянську (1918-1921 рр.) Чим пояснити парадокс? Простим, тобто природним зростанням населення? Навряд таке можливо. Недобросовісністю, безграмотністю переписувачів, статистиків? Це припущення теж малоймовірне. Втім, не можна повністю відкидати ні перше, ні друге.

Найімовірнішим поясненням історично-демографічного парадоксу України початку (першої третини) XX ст. ми могли б назвати ось що. У кінці 20-х років, коли ще тільки народжувався сталінський репресивний механізм, набагато більше людей, ніж у самодержавній Росії кінця XIX ст., усвідомило себе українцями. Адже для тих, хто займався переписом населення і в ті далекі роки, і тепер, головним критерієм приналежності людини до певної нації було: як ця людина сама себе усвідомлює. Назвався українцем — значить так воно і є! Отже, ми можемо зробити припущення, що саме перепис 1929 року найадекватніше відображає реальну картину. Тоді нас справді було 81 мільйон. А перепис 1979 року реальної дійсності не відбиває. Бо минуло півстоліття шалених репресій і затюкування нації. Називатися українцем тоді було і «непрестижно», і невигідно, а інколи навіть небезпечно для тих, хто хотів домогтися успіху в житті, кар’єрного росту... Звідси диспропорція, що так дивує Анатолія Мокренка: росіян збільшилося удвічі, а водночас десь поділося 40 мільйонів українців. Де поділися? В це число входять і мільйони загиблих у голодоморах, концтаборах і на полях війни, і мільйони емігрантів на Захід, і мільйони ненароджених через приниження нації дітей... Але також — і мільйони живих людей, котрі не захотіли вважати себе (називати переписувачам) українцями...

І нарешті остання віха нашого невеликого історичного екскурсу. Сучасність. Тепер також, оскільки живемо в незалежній державі, можна говорити про об’єктивність тих, хто проводив статистичні дослідження.

Рік 1998. В Україні проживає близько 36 мільйонів українців (дані з нещодавно виданого малого енциклопедичного словника). Водночас, на теренах діаспори маємо такі цифри. Східна діаспора (Росія, республіки СНД): близько 6,5 мільйона. Західна діаспора (США, Латинська Америка, Європа): близько 4 млн. співвітчизників. А всього, значить, у світі 46-47 мільйонів українців.

Ще раз згадаємо перепис 1929 року (81 млн. «радянських» українців плюс 4-5 млн. західної діаспори, мінус 46 млн. українців сучасних) об’єктивно: за останні 70 років нас у світі стало менше на 40 мільйонів чоловік!

Ми — вимираюча нація, нація, котра перетерпіла найбільші мислимі і немислимі знущання минулого жорстокого століття. То вже справа вчених-демографів, соціологів та істориків дослідити: де, як і чому «ділися», зникли з лиця планети оті 40 мільйонів. Наше ж історичне завдання, навіть, не побоюсь цього слова, місія — не дати зникнути решті.

P.S. Варто додати ще кілька речень, бо фактично картина навіть драматичніша, ніж здогадувався Анатолій Мокренко. 40-мільйонна втрата народонаселення України в період між 1929 і 1998 роками — це якщо підходити чисто арифметично. Вчений-демограф назвав би число принаймні удвічі більше. Будь-яка нація, якщо вона не поставлена в екстремальні умови, відтворюється і зростає кількісно. За 70 років за нормальних умов розвитку нас могло б бути не 80, а 120 мільйонів... Втрати українців у Другій світовій війні не підраховували, в довідниках називають загальні втрати СРСР — 27 мільйонів. Зауважимо, війна прокотилася головним чином європейською частиною СРСР — по Білорусі, Україні... Втрати мирного населення, втрати від примусової депортації і, зрештою, асиміляції десь у країнах Західної Європи — це теж наші втрати. Якщо ж згадати, скільки українців загинуло у першу світову, в громадянську, від голодомору 33-го року... Цифру можна назвати лише приблизну, але вона вражає людську уяву. Загиблі, забиті, замучені не народжували дітей. Усе XX століття, не тільки остання війна, стало трагедійним для українців. Загальні втрати, якщо підходити до питання з наукових демографічних позицій, можуть сягати 80 мільйонів чоловік.

Віталій ЦЕБРІЙ
«Полтавський Вісник»