Чотири запитання про Віктора Ющенка і його демократичну коаліцію (О.Михайленко -- Час, 2001, №28)
08/03/2001 | Dmytro
Оксана Михайленко
«НАША УКРАЇНА»
Чотири запитання про Віктора Ющенка і його демократичну коаліцію
Час, 2001, 27 липня — 2 серпня 2001, №28 (78), с.10
«Я хочу, щоб кожен громадянин міг з гордістю сказати: так, це моя держава, це — моя Україна!)» Цей заклик із заяви Віктора Ющенка про формування виборчого блоку «Наша Україна» здається ідеалістичним. Певно, і я сама б так думала... приблизно місяць тому. Однак за цей місяць волею долі потрапила на західноєвропейські терени і, ознайомившись із реаліями «цивілізованого» життя, на власному досвіді відчула: непросто, скажу я вам, пишатися тим, що ти з України. «Звідки ти?» — запитували мене на молодіжній конференції ірландці, німці, австрійці. Після моєї відповіді лунало коротке розпливчасте «А-а...», і в інтонації цієї фонеми вібрувало дуже небагато поваги і дуже небагато цікавості до моєї держави.
Бути українкою непрестижно. Це такий же факт, як і той, що з цим ганебним явищем треба боротися. Віктор Ющенко створює передвиборчий блок для того, щоб відродити національну гідність. Щоб нам було чим пишатися, виїжджаючи за кордон.
Чому його так люблять і так не люблять?
Мало яка фігура на політичному олімпі викликає стільки розмов, як Віктор Ющенко. Шпальти газет (і віртуальних, і реальних) рябіють статтями, автори яких б'ються над різноманітними ющенківськими «загадками». Інші «аналітики», часто під прибраними прізвищами, розмазують по газетній площі тонни лайна, намагаючись довести всім — читачам, господарям і самим собі, що будь-яка загадка у Вікторі Андрійовичі відсутня і що взагалі він усіх загіпнотизував: громадянам здається, що харизма в нього є, а насправді ж її нема. В липні, коли пожвавішав процес утворення передвиборчих блоків, стала очевидною цікава тенденція: конкуренти екс-прем'єра обговорюють його шанси на успіх на всі заставки — мало не охочіше за власні. На кожній прес-конференції, навіть коли її дає дрібний і маловпливовий політик, мас-медійники цікавляться його ставленням до ющенківської коаліції — хіба це не опосередковане свідчення популярності ідей і особи екс-прем'єра? Коли ж я читаю їдкі публікації Володимира Скачка, який щедро роздає на адресу Віктора Андрійовича кпини і дуже сумнівається в здатності останнього виявити волю, ведучи українців до світлого майбутнього, то припускаю: нелюбов журналіста до Кучми і до Ющенка — зовсім не однакова, вона різного походження, і на екс-прем'єра автор гнівається, бо той не відповідає його, Скачка, уявленням про політика-месію.
А Віктор Андрійович і не зобов'язаний відповідати. Як свідчить соціологія, якби президентські вибори відбулися нині, в липні, 32,4 відсотка громадян підтримали б кандидатуру Ющенка. В травні ця цифра була приблизно така сама. Отже, поведінка екс-прем'єра в цілому схвалюється українцями і він досить міцно запав їм у душу — на майбутнє. Опоненти Ющенка з належною увагою ставляться до його харизматичних чеснот. Звідси й нелюбов. З любов'ю складніше.
Справді, чому така величезна кількість громадян України симпатизує обережному, не дуже рішучому, не дуже досвідченому політику? Деякі психологи припускають, що секрет успіху Ющенка — саме в його м'якості та неналаштованості на конфлікт. Ці якості, мовляв, стали основними в менталітеті українців за останні три століття. Християнська риторика, апеляція до понять «батька» й «сина», характерні жести, що символізують відкритість та беззбройність, можливо, викличуть почуття скепсису у вовків від політики та насмішкуватих трудівників пера. Однак весь набір цих спілкувальних засобів сигналізує виборцям: якщо я прийду до влади, війни не буде — буде мир, труд і... (хотіла дописати по-російськи «и май», однак зрозуміла, що також впадаю в малодоречну іронію), ці сигнали легко пеленгуються українцями на рівні підсвідомості, і рейтинг росте як на дріжджах. Ранувато порівнювати Віктора Андрійовича, скажімо, з Махатмою Ганді, але доводиться визнати, що їхня «загадкова сила» — однакового «мирного» походження.
Зрештою, хіба можна звинувачувати наш народ у бажанні жити без конфліктів? Він хоче бачити над собою «батька», але «доброго батька», аж ніяк не Сталіна — це й не дивно після голодоморів, репресій та війн XX століття. Можливо, в цьому нинішньому прагненні до миру будь-якою ціною — правічний секрет виживання нації на фізичному рівні.
Чому він почав діяти так пізно?
Сакраментальне запитання про те, чому Віктор Ющенко зважився оголосити про створення блоку лише 15 липня, піднявшись на Говерлу, себто чи не через 80 днів після своєї відставки, найчастіше ставиться тими, хто має прихильність до Віктора Андрійовича, їх зрозуміти можна: вони чимало перестраждали, чекаючи аж так довго. Але з їхнього боку це, ймовірно, щось нервове. Пан Ющенко з пошаною поставився до власної рейтингової корони, і це добре. Очевидно, що і з технічних причин потрібен був час на підготовку: не так легко провести десятки консультацій та переговорних раундів. Цікаво, що нікому не спадає на думку дорікати, скажімо, Тигипкові та Азарову, що вони тільки в липні оголосили про бажання діяти на виборах спільно. Певно, причина такої байдужості — в особливостях обговорюваних суб'єктів: хіба що який дивак дивиться на Сергія Леонідовича чи Миколу Яновича як на мойсеїв, здатних вивести Україну з кризи. Малий рейтинг — мало турбот. З великим усе навпаки...
Багато хто з симпатиків екс-прем'єра щиро журиться, що втрачено дорогоцінний час, що популярність Віктора Андрійовича в регіонах падає, що проголошувати принципи об'єднання тільки у вересні — це вже буде пізно, катастрофічно пізно! Ну, по-перше, цариця виборів — соціологія — не фіксує аномальних змін у ставленні народу до Ющенка. По-друге, хто ж прислухається до тих принципів, якщо вони будуть оголошені вже нині, коли дві третини країни, пораючись на дачах або пірнаючи у морські води, ані газет не читають, ані телевізора не дивляться? Липень-серпень — мертвий сезон у політиці. Технічна підготовка до виборчого марафону має тривати і в цей період. Але показувати себе людям у всій красі варто хіба що після святкування Дня незалежності. (Опозиціонери, які критикують Ющенка за зволікання, до речі, самі згорнули діяльність — «Україна без Кучми» не планує ніяких акцій аж до 24 серпня).
Зрештою, питання часу — споконвіку філософське. Віктор Медведчук, наприклад, вважає, що Ющенко навіть квапиться. «На мою думку, — сказав Віктор Володимирович в інтерв'ю УНІАН, — блок «Наша Україна» не можна назвати передвиборчим. Розцінювати його так можна буде лише за 170 днів до виборів, тобто після офіційного початку передвиборчої кампанії».
Чи не заховано десь троянського коня?
До заявленого блоку багато претензій із найнесподіваніших боків. Анекдотично виглядає критика «Нашої України» з уст, скажімо, Валерія Пустовойтенка. Безбарвний політик і безбарвний прем'єр, він, здається, кожен успіх Віктора Андрійовича сприймає як власну образу. На думку Валерія Павловича, у блоці «Наша Україна» відсутня організаційна структура, в той час як ця структура «є і працює в кожній партії» (йшлося про організації, що блокуються з НДП).
З іншого боку підходить політолог Володимир Полохало. Він вважає «Нашу Україну» — ні багато ні мало — проектом Леоніда Кучми. Незадоволений і Михайло Сирота, якому здається, що «заява Ющенка про створення блоку не несе жодної конкретики, крім загальних фраз — нічого». На закиди, буцімто новонароджена організація змагатиметься за місця в парламенті «під патронатом Президента», сам Віктор Андрійович відповів: «Я не є троянським конем у національно-демократичному русі». Безумовно, коріння всіх цих підозр у тому, що екс-прем'єр ніколи не давав зрозуміти, що він поділяє цілі й методи «України без Кучми». «Найлегше створювати програми на опозиційній платформі, — сказав він в інтерв'ю УНІАН. — Але я хотів би почути відповідь на запитання: а що буде потім?» Утім, як висловився політолог Микола Томенко, Віктор Андрійович не підтримав і сили з гаслом «Україна за Кучму»...
Причина цієї поміркованості, яка багатьох аж дратує, мабуть, знову ж таки — у великому рейтинзі екс-прем'єра. За словами Сергія Соболєва, «постать Ющенка електорально ширша» за будь-яку опозицію. Скажімо, затяті антикучмісти, політичним втіленням яких на виборах буде Форум національного порятунку, отримають 6—8 відсотків. Праві партії здатні зібрати врожай з 15 відсотків. Пропрезидентські наберуть 12 відсотків голосів виборців. Погодьтеся, це мізер із третиною електоральних симпатій, якою володіє Віктор Андрійович. Ющенко може приєднатися до будь-якої з сил, але це зовсім не означає, що його прихід автоматично «подарує» цій силі всю його рейтингову міць. Він мусить діяти навпаки: збирати під своє ім'я і популярність стільки партій та організацій, допоки їхній спільний конгломерат не сягне позначки в славнозвісну третину голосів. Тоді реально можна буде позмагатися на виборах за 27—30 відсотків.
Що ж до троянського коня... Гадаю, політологи, які висувають такі теорії, — не дуже гарні психологи. Досить простежити за мімікою Леоніда Кучми, коли він говорить про Ющенка, щоб усе зрозуміти. Зіграти, в принципі, такі почуття можна. Але для цього треба бути Жераром Філіппом.
Чи не піде цей блок аж занадто праворуч?
Партії та організації, які об'єднаються під дахом «Нашої України», поки що поіменно невідомі. Це дає привід для вимог «оголосити весь список». Наприклад, під час штурму Говерли довкола Віктора Андрійовича були помічені обличчя відомих рухівців... і тільки рухівців! Хоча Ющенко й пояснив, що не розглядав сходження на найвищу вершину України як політичну акцію і не ставив за мету зібрати під хмарами всіх майбутніх учасників блоку, йому не дуже повірили ті, хто звик розцінювати будь-яку фізичну активність політика як прояв піарної ініціативи. Об'єктивно, звісно, Говерла послужила цілям розкрутки. Однак з учасниками блоку не все так просто.
Екс-прем'єр називає два етапи найближчої діяльності «Нашої України». Перший — консультаційний — уже завершився, другий полягатиме в підготовці політичної декларації, яку у вересні мають затвердити партійні з'їзди. Пан Ющенко не хоче передчасно називати всіх фігурантів блоку, бо тоді між ними існуватиме поділ на «батьків» та «пасинків». Це буде не об'єднання всіх довкола реформаторської ідеї, а приєднання новачків до тих, хто вже об'єднався раніше. За цим міркуванням — така собі новітня норма політичного етикету: «Наші потенційні партнери мають увійти у відчинені двері».
Микола Томенко припускає, що до «Нашої України» увійдуть правоцентристські і центристські партії, популярні регіональні лідери (називається ім'я Олександра Омельченка). Можлива участь «Солідарності» Петра Порошенка і навіть певної частини Аграрної партії. Таким чином, мрія Івана Плюща про «центристську» коаліцію може здійснитися бодай наполовину.
Звісно, навряд чи вдасться залучити до ющенківського кола лівоцентристів. По-перше, вони вже розібрані Юлією Тимошенко та Олександром Морозом. По-друге, які в Україні лівоцентристи? Ось так одразу можна пригадати хіба що Івана Чижа з його «Справедливістю». Але якщо навіть він висловить бажання блокуватися, це буде для «Нашої України» не бозна-який набуток...
«НАША УКРАЇНА»
Чотири запитання про Віктора Ющенка і його демократичну коаліцію
Час, 2001, 27 липня — 2 серпня 2001, №28 (78), с.10
«Я хочу, щоб кожен громадянин міг з гордістю сказати: так, це моя держава, це — моя Україна!)» Цей заклик із заяви Віктора Ющенка про формування виборчого блоку «Наша Україна» здається ідеалістичним. Певно, і я сама б так думала... приблизно місяць тому. Однак за цей місяць волею долі потрапила на західноєвропейські терени і, ознайомившись із реаліями «цивілізованого» життя, на власному досвіді відчула: непросто, скажу я вам, пишатися тим, що ти з України. «Звідки ти?» — запитували мене на молодіжній конференції ірландці, німці, австрійці. Після моєї відповіді лунало коротке розпливчасте «А-а...», і в інтонації цієї фонеми вібрувало дуже небагато поваги і дуже небагато цікавості до моєї держави.
Бути українкою непрестижно. Це такий же факт, як і той, що з цим ганебним явищем треба боротися. Віктор Ющенко створює передвиборчий блок для того, щоб відродити національну гідність. Щоб нам було чим пишатися, виїжджаючи за кордон.
Чому його так люблять і так не люблять?
Мало яка фігура на політичному олімпі викликає стільки розмов, як Віктор Ющенко. Шпальти газет (і віртуальних, і реальних) рябіють статтями, автори яких б'ються над різноманітними ющенківськими «загадками». Інші «аналітики», часто під прибраними прізвищами, розмазують по газетній площі тонни лайна, намагаючись довести всім — читачам, господарям і самим собі, що будь-яка загадка у Вікторі Андрійовичі відсутня і що взагалі він усіх загіпнотизував: громадянам здається, що харизма в нього є, а насправді ж її нема. В липні, коли пожвавішав процес утворення передвиборчих блоків, стала очевидною цікава тенденція: конкуренти екс-прем'єра обговорюють його шанси на успіх на всі заставки — мало не охочіше за власні. На кожній прес-конференції, навіть коли її дає дрібний і маловпливовий політик, мас-медійники цікавляться його ставленням до ющенківської коаліції — хіба це не опосередковане свідчення популярності ідей і особи екс-прем'єра? Коли ж я читаю їдкі публікації Володимира Скачка, який щедро роздає на адресу Віктора Андрійовича кпини і дуже сумнівається в здатності останнього виявити волю, ведучи українців до світлого майбутнього, то припускаю: нелюбов журналіста до Кучми і до Ющенка — зовсім не однакова, вона різного походження, і на екс-прем'єра автор гнівається, бо той не відповідає його, Скачка, уявленням про політика-месію.
А Віктор Андрійович і не зобов'язаний відповідати. Як свідчить соціологія, якби президентські вибори відбулися нині, в липні, 32,4 відсотка громадян підтримали б кандидатуру Ющенка. В травні ця цифра була приблизно така сама. Отже, поведінка екс-прем'єра в цілому схвалюється українцями і він досить міцно запав їм у душу — на майбутнє. Опоненти Ющенка з належною увагою ставляться до його харизматичних чеснот. Звідси й нелюбов. З любов'ю складніше.
Справді, чому така величезна кількість громадян України симпатизує обережному, не дуже рішучому, не дуже досвідченому політику? Деякі психологи припускають, що секрет успіху Ющенка — саме в його м'якості та неналаштованості на конфлікт. Ці якості, мовляв, стали основними в менталітеті українців за останні три століття. Християнська риторика, апеляція до понять «батька» й «сина», характерні жести, що символізують відкритість та беззбройність, можливо, викличуть почуття скепсису у вовків від політики та насмішкуватих трудівників пера. Однак весь набір цих спілкувальних засобів сигналізує виборцям: якщо я прийду до влади, війни не буде — буде мир, труд і... (хотіла дописати по-російськи «и май», однак зрозуміла, що також впадаю в малодоречну іронію), ці сигнали легко пеленгуються українцями на рівні підсвідомості, і рейтинг росте як на дріжджах. Ранувато порівнювати Віктора Андрійовича, скажімо, з Махатмою Ганді, але доводиться визнати, що їхня «загадкова сила» — однакового «мирного» походження.
Зрештою, хіба можна звинувачувати наш народ у бажанні жити без конфліктів? Він хоче бачити над собою «батька», але «доброго батька», аж ніяк не Сталіна — це й не дивно після голодоморів, репресій та війн XX століття. Можливо, в цьому нинішньому прагненні до миру будь-якою ціною — правічний секрет виживання нації на фізичному рівні.
Чому він почав діяти так пізно?
Сакраментальне запитання про те, чому Віктор Ющенко зважився оголосити про створення блоку лише 15 липня, піднявшись на Говерлу, себто чи не через 80 днів після своєї відставки, найчастіше ставиться тими, хто має прихильність до Віктора Андрійовича, їх зрозуміти можна: вони чимало перестраждали, чекаючи аж так довго. Але з їхнього боку це, ймовірно, щось нервове. Пан Ющенко з пошаною поставився до власної рейтингової корони, і це добре. Очевидно, що і з технічних причин потрібен був час на підготовку: не так легко провести десятки консультацій та переговорних раундів. Цікаво, що нікому не спадає на думку дорікати, скажімо, Тигипкові та Азарову, що вони тільки в липні оголосили про бажання діяти на виборах спільно. Певно, причина такої байдужості — в особливостях обговорюваних суб'єктів: хіба що який дивак дивиться на Сергія Леонідовича чи Миколу Яновича як на мойсеїв, здатних вивести Україну з кризи. Малий рейтинг — мало турбот. З великим усе навпаки...
Багато хто з симпатиків екс-прем'єра щиро журиться, що втрачено дорогоцінний час, що популярність Віктора Андрійовича в регіонах падає, що проголошувати принципи об'єднання тільки у вересні — це вже буде пізно, катастрофічно пізно! Ну, по-перше, цариця виборів — соціологія — не фіксує аномальних змін у ставленні народу до Ющенка. По-друге, хто ж прислухається до тих принципів, якщо вони будуть оголошені вже нині, коли дві третини країни, пораючись на дачах або пірнаючи у морські води, ані газет не читають, ані телевізора не дивляться? Липень-серпень — мертвий сезон у політиці. Технічна підготовка до виборчого марафону має тривати і в цей період. Але показувати себе людям у всій красі варто хіба що після святкування Дня незалежності. (Опозиціонери, які критикують Ющенка за зволікання, до речі, самі згорнули діяльність — «Україна без Кучми» не планує ніяких акцій аж до 24 серпня).
Зрештою, питання часу — споконвіку філософське. Віктор Медведчук, наприклад, вважає, що Ющенко навіть квапиться. «На мою думку, — сказав Віктор Володимирович в інтерв'ю УНІАН, — блок «Наша Україна» не можна назвати передвиборчим. Розцінювати його так можна буде лише за 170 днів до виборів, тобто після офіційного початку передвиборчої кампанії».
Чи не заховано десь троянського коня?
До заявленого блоку багато претензій із найнесподіваніших боків. Анекдотично виглядає критика «Нашої України» з уст, скажімо, Валерія Пустовойтенка. Безбарвний політик і безбарвний прем'єр, він, здається, кожен успіх Віктора Андрійовича сприймає як власну образу. На думку Валерія Павловича, у блоці «Наша Україна» відсутня організаційна структура, в той час як ця структура «є і працює в кожній партії» (йшлося про організації, що блокуються з НДП).
З іншого боку підходить політолог Володимир Полохало. Він вважає «Нашу Україну» — ні багато ні мало — проектом Леоніда Кучми. Незадоволений і Михайло Сирота, якому здається, що «заява Ющенка про створення блоку не несе жодної конкретики, крім загальних фраз — нічого». На закиди, буцімто новонароджена організація змагатиметься за місця в парламенті «під патронатом Президента», сам Віктор Андрійович відповів: «Я не є троянським конем у національно-демократичному русі». Безумовно, коріння всіх цих підозр у тому, що екс-прем'єр ніколи не давав зрозуміти, що він поділяє цілі й методи «України без Кучми». «Найлегше створювати програми на опозиційній платформі, — сказав він в інтерв'ю УНІАН. — Але я хотів би почути відповідь на запитання: а що буде потім?» Утім, як висловився політолог Микола Томенко, Віктор Андрійович не підтримав і сили з гаслом «Україна за Кучму»...
Причина цієї поміркованості, яка багатьох аж дратує, мабуть, знову ж таки — у великому рейтинзі екс-прем'єра. За словами Сергія Соболєва, «постать Ющенка електорально ширша» за будь-яку опозицію. Скажімо, затяті антикучмісти, політичним втіленням яких на виборах буде Форум національного порятунку, отримають 6—8 відсотків. Праві партії здатні зібрати врожай з 15 відсотків. Пропрезидентські наберуть 12 відсотків голосів виборців. Погодьтеся, це мізер із третиною електоральних симпатій, якою володіє Віктор Андрійович. Ющенко може приєднатися до будь-якої з сил, але це зовсім не означає, що його прихід автоматично «подарує» цій силі всю його рейтингову міць. Він мусить діяти навпаки: збирати під своє ім'я і популярність стільки партій та організацій, допоки їхній спільний конгломерат не сягне позначки в славнозвісну третину голосів. Тоді реально можна буде позмагатися на виборах за 27—30 відсотків.
Що ж до троянського коня... Гадаю, політологи, які висувають такі теорії, — не дуже гарні психологи. Досить простежити за мімікою Леоніда Кучми, коли він говорить про Ющенка, щоб усе зрозуміти. Зіграти, в принципі, такі почуття можна. Але для цього треба бути Жераром Філіппом.
Чи не піде цей блок аж занадто праворуч?
Партії та організації, які об'єднаються під дахом «Нашої України», поки що поіменно невідомі. Це дає привід для вимог «оголосити весь список». Наприклад, під час штурму Говерли довкола Віктора Андрійовича були помічені обличчя відомих рухівців... і тільки рухівців! Хоча Ющенко й пояснив, що не розглядав сходження на найвищу вершину України як політичну акцію і не ставив за мету зібрати під хмарами всіх майбутніх учасників блоку, йому не дуже повірили ті, хто звик розцінювати будь-яку фізичну активність політика як прояв піарної ініціативи. Об'єктивно, звісно, Говерла послужила цілям розкрутки. Однак з учасниками блоку не все так просто.
Екс-прем'єр називає два етапи найближчої діяльності «Нашої України». Перший — консультаційний — уже завершився, другий полягатиме в підготовці політичної декларації, яку у вересні мають затвердити партійні з'їзди. Пан Ющенко не хоче передчасно називати всіх фігурантів блоку, бо тоді між ними існуватиме поділ на «батьків» та «пасинків». Це буде не об'єднання всіх довкола реформаторської ідеї, а приєднання новачків до тих, хто вже об'єднався раніше. За цим міркуванням — така собі новітня норма політичного етикету: «Наші потенційні партнери мають увійти у відчинені двері».
Микола Томенко припускає, що до «Нашої України» увійдуть правоцентристські і центристські партії, популярні регіональні лідери (називається ім'я Олександра Омельченка). Можлива участь «Солідарності» Петра Порошенка і навіть певної частини Аграрної партії. Таким чином, мрія Івана Плюща про «центристську» коаліцію може здійснитися бодай наполовину.
Звісно, навряд чи вдасться залучити до ющенківського кола лівоцентристів. По-перше, вони вже розібрані Юлією Тимошенко та Олександром Морозом. По-друге, які в Україні лівоцентристи? Ось так одразу можна пригадати хіба що Івана Чижа з його «Справедливістю». Але якщо навіть він висловить бажання блокуватися, це буде для «Нашої України» не бозна-який набуток...