ІНДУСТРІЮ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ — У «ЧЕРВОНУ КНИГУ»?.
08/11/2001 | Андрій КОЛОДЮК
Україна на диво швидко позбулася радянського минулого. Промисловий комплекс виявився практично зруйнованим, сільське господарство без бюджетних уливань показало найгірші результати, через підкилимову приватизацію держава втратила найбільш ласі об’єкти, часто не отримавши за них ані шеляга живих грошей.
Тому, говорячи про можливість економічного розвитку, слід пам’ятати про те, що в нашій ситуації доведеться варити кашу із сокири. Безсумнівно, Україна все ще має прекрасні природні ресурси, однак за їхній рахунок неможливо безмежно довго латати бюджетні дірки, тим більше за існуючої господарчої системи. До того ж статус сировинної бази поставить країну на рівень найбідніших держав Африки.
Ми не можемо продовжувати обманювати себе, думаючи, що в найближче десятиліття країна здатна стати розвиненою аграрною чи промисловою. Забагато часу згаяно. Адже тільки для того, щоб наздогнати рівень західних країн, потрібно рухатися в кілька разів швидше за всіх них, разом узятих. Хтось бачить цей рух? Чи щиро вважає, що він ось-ось почнеться?
Водночас розвинені країни своїм головним ресурсом називають інтелект і продають результати саме розумової праці, насамперед технології — мережні, оптичні, бездротові, інтернет-технології. З Силіконовою долиною конкурують Ізраїль (обсяг експорту лише програмного забезпечення (ПЗ) 2000 року перевищив 13 млрд. доларів), Фінляндія, Швеція, Ісландія, Шотландія. Цей ринок перспективний і невичерпний, оскільки кожна нова революційна пропозиція породжує попит на нові розробки.
Хай як дивно, але й після ряду років економічної та політичної нестабільності Україна може похвалитися високим інтелектуальним потенціалом. Попри відсутність спеціальних державних програм і застарілі методики навчання, програмісти з пострадянських країн дуже цінуються у світовій IT-індустрії й у тому ж Ізраїлі становлять близько третини всіх зайнятих у програмному бізнесі.
Однак якщо ще зовсім недавно еміграція здавалася єдиним можливим ростом кар’єри для просунутого розробника, то тепер можна говорити про зародження власного ринку, про формування першого внутрішнього споживача програмного забезпечення і створення професійних компаній, готових працювати на українського і закордонного замовників. Навіть про розробку ПЗ під власною торговою маркою і просування його на світових ринках. Говорити про це є всі підстави, бо, за оцінками експертів, ємність недоосвоєного ринку ПЗ оцінюється на рівні 2 млрд. доларів. Є за що поборотися, чи не так?
Звісно, сформованого ринку ще немає. Немає балансу попиту і пропозиції, немає устояної ціни на замовлення однакового рівня складності, велика частина програмістів працює за принципом офшорного девелопменту, поодинці виконуючи замовлення великих західних компаній. За такого підходу компанія-замовник не набирає додаткових співробітників, а передає завдання на розробку програмісту чи меншій компанії і тим самим звільняється від необхідності укрупнення й пов’язаного з цим збільшення контролю. А розробник, не маючи авторських прав на створене ним ПЗ, одержує високу грошову винагороду.
В Індії (яка поступається за кількістю кваліфікованої робочої сили, зайнятої в IT-індустрії тільки США), а також у Китаї, Сінгапурі, Малайзії, Ірландії, Бразилії, на Тайвані модель офшорного програмування отримала державну підтримку і стала основою нової економіки. Навіть за існуючих мінусів — мінливості замовлення, залежності від первинного ринку розробки ПЗ — ця модель залишається привабливою для України, бо здатна залучити капітал і сформувати певну індустрію.
Конкурувати з уже існуючими національними центрами дозволила б легалізація тіньових програмістів і їхнє входження в існуючі компанії. Офіційно працюючі фірми, на відміну від програмістів, котрі працюють удома, були б відкриті для інвесторів і вже могли б складати інтерес. Адже, хоч як це дивно звучить, на ринку вже є гроші, які просто немає кому взяти, — в Україну вже потяглися перші сміливці, які бажають перенести західний досвід побудови електронного бізнесу і впіймати хвилі успіху, що йдуть від західних країн. Виникаюча проблема постачання замовлень саме і повинна вирішуватися за рахунок запрошення на роботу досвідченого менеджера з продаж, бажано колишнього співвітчизника з Канади чи США, який не втратив національних зв’язків, має певний досвід і патріотизм, щоб реалізовувати цей досвід саме в Україні. Зв’язки з так званою радянською діаспорою дозволять українській IT-індустрії заповнити брак досвідчених менеджерів, які мають зв’язки на Заході і здатних знайти інвестора й покупця. Вони можуть стати провідниками між західними грошима й українськими розробниками.
Цікаво, що саме офшорне програмування зараз більш реальне, аніж внутрішні замовлення. Проблема в самому нашому ринку, його неплатоспроможності і відсутності звички до якісного ліцензованого програмного забезпечення. Внутрішній ринок якщо й усвідомив необхідність автоматизації своїх виробничих процесів, то ще не готовий платити гроші і не орієнтований на споживання саме вітчизняних програмних продуктів.
Якщо ж Україна зможе заявити про себе як про новий центр офшорного програмування, то в майбутньому в неї з’явиться можливість і розробок під власним ім’ям, а не під маркою компанії-замовника. Що означатиме прямий вихід на первинний ринок замовлень, на споживача програмного забезпечення. Цей крок по-справжньому відкриє можливості розвитку вітчизняної IT-індустрії, порівняно з якими робота на замовлення великих фірм — усього лише крихти зі столу. Одна з головних трудностей, яку потрібно буде вирішувати, — гостра потреба в менеджерах (маркетологах, менеджерах з продажу), оскільки від компанії, окрім власне створення програмного продукту, буде потрібна його розробка і просування на ринок.
Поки ж кращим відбитком ситуації, що склалася в Україні, є той факт, що навіть Асоціація розробників програмного забезпечення не змогла дати статистику щодо працюючих фірм і самостійних програмістів. Це як не можна краще демонструє роз’єднаність ринку, відсутність інфраструктури.
Не можна сказати, що вже вишикувалася черга інвесторів, які бажають віддати свої гроші. Бажання інвестувати в Україну вже є — немає чітких проектів для успішного вкладання цих коштів. Фактично ринок поки недостатньо виріс, щоб їх узяти.
Від компаній потрібна розробка планів стратегічного розвитку з орієнтацією як на внутрішнього, так і на зовнішнього споживача. А державі час усвідомити, що людський ресурс — саме та українська «золота жила», яка при правильній політиці не вичерпується, як запаси вугілля чи деревини, і не загрожує екологічною катастрофою, як атомні електростанції.
Причому створення сприятливих умов для розвитку вітчизняної IT-індустрії, з огляду на сумно відомі роботи нашої державної влади, зовсім не зводиться до утворення профільних комітетів і регулюючих органів, переорієнтування навчальних закладів на курси програмування і до початку масової перекваліфікації населення на програмістів. У нас достатньо вузів, що готують відмінних спеціалістів. Наприклад, у тій же Індії в IT-індустрії задіяно усього 260 тис. чоловік із близько 1 млрд. жителів. Причому саме вони створюють і продають програмного забезпечення на 4—6 млрд. доларів (порівняйте з ВВП України — 31,4 млн. доларів і обсягом експорту ПЗ — близько 1 млн. доларів). Це наочно показує, що коли професіонали безперешкодно займаються своєю справою, цього достатньо, щоб заявити про себе як про потужний новий центр програмування, створити нову економіку країни. Нам необхідно відкрити дорогу талановитій молоді, забезпечивши безкоштовну профільну освіту, і дозволити працювати самостійно, без втручання і регулювання з боку чиновників, практично занісши всю легко вразливу українську IT-індустрію в «Червону книгу».
Ми повинні розвивати вітчизняне програмування, виводити на світовий ринок торгові марки, причому офшорне програмування може стати базисом, за допомогою якого українська IT-індустрія заробить кошти для подальшого росту і самостійного виходу на ринок для отримання прямих замовлень. Для вільних програмістів єдино можливим шляхом розвитку представляється легалізація, тобто вихід із тіні і входження в існуючі компанії. Необхідна масштабна інтеграція розробників із бізнесом, що дозволить кожному займатися своєю справою.
© 2001 Дзеркало Тижня
30(354)
www.zn.kiev.ua
Тому, говорячи про можливість економічного розвитку, слід пам’ятати про те, що в нашій ситуації доведеться варити кашу із сокири. Безсумнівно, Україна все ще має прекрасні природні ресурси, однак за їхній рахунок неможливо безмежно довго латати бюджетні дірки, тим більше за існуючої господарчої системи. До того ж статус сировинної бази поставить країну на рівень найбідніших держав Африки.
Ми не можемо продовжувати обманювати себе, думаючи, що в найближче десятиліття країна здатна стати розвиненою аграрною чи промисловою. Забагато часу згаяно. Адже тільки для того, щоб наздогнати рівень західних країн, потрібно рухатися в кілька разів швидше за всіх них, разом узятих. Хтось бачить цей рух? Чи щиро вважає, що він ось-ось почнеться?
Водночас розвинені країни своїм головним ресурсом називають інтелект і продають результати саме розумової праці, насамперед технології — мережні, оптичні, бездротові, інтернет-технології. З Силіконовою долиною конкурують Ізраїль (обсяг експорту лише програмного забезпечення (ПЗ) 2000 року перевищив 13 млрд. доларів), Фінляндія, Швеція, Ісландія, Шотландія. Цей ринок перспективний і невичерпний, оскільки кожна нова революційна пропозиція породжує попит на нові розробки.
Хай як дивно, але й після ряду років економічної та політичної нестабільності Україна може похвалитися високим інтелектуальним потенціалом. Попри відсутність спеціальних державних програм і застарілі методики навчання, програмісти з пострадянських країн дуже цінуються у світовій IT-індустрії й у тому ж Ізраїлі становлять близько третини всіх зайнятих у програмному бізнесі.
Однак якщо ще зовсім недавно еміграція здавалася єдиним можливим ростом кар’єри для просунутого розробника, то тепер можна говорити про зародження власного ринку, про формування першого внутрішнього споживача програмного забезпечення і створення професійних компаній, готових працювати на українського і закордонного замовників. Навіть про розробку ПЗ під власною торговою маркою і просування його на світових ринках. Говорити про це є всі підстави, бо, за оцінками експертів, ємність недоосвоєного ринку ПЗ оцінюється на рівні 2 млрд. доларів. Є за що поборотися, чи не так?
Звісно, сформованого ринку ще немає. Немає балансу попиту і пропозиції, немає устояної ціни на замовлення однакового рівня складності, велика частина програмістів працює за принципом офшорного девелопменту, поодинці виконуючи замовлення великих західних компаній. За такого підходу компанія-замовник не набирає додаткових співробітників, а передає завдання на розробку програмісту чи меншій компанії і тим самим звільняється від необхідності укрупнення й пов’язаного з цим збільшення контролю. А розробник, не маючи авторських прав на створене ним ПЗ, одержує високу грошову винагороду.
В Індії (яка поступається за кількістю кваліфікованої робочої сили, зайнятої в IT-індустрії тільки США), а також у Китаї, Сінгапурі, Малайзії, Ірландії, Бразилії, на Тайвані модель офшорного програмування отримала державну підтримку і стала основою нової економіки. Навіть за існуючих мінусів — мінливості замовлення, залежності від первинного ринку розробки ПЗ — ця модель залишається привабливою для України, бо здатна залучити капітал і сформувати певну індустрію.
Конкурувати з уже існуючими національними центрами дозволила б легалізація тіньових програмістів і їхнє входження в існуючі компанії. Офіційно працюючі фірми, на відміну від програмістів, котрі працюють удома, були б відкриті для інвесторів і вже могли б складати інтерес. Адже, хоч як це дивно звучить, на ринку вже є гроші, які просто немає кому взяти, — в Україну вже потяглися перші сміливці, які бажають перенести західний досвід побудови електронного бізнесу і впіймати хвилі успіху, що йдуть від західних країн. Виникаюча проблема постачання замовлень саме і повинна вирішуватися за рахунок запрошення на роботу досвідченого менеджера з продаж, бажано колишнього співвітчизника з Канади чи США, який не втратив національних зв’язків, має певний досвід і патріотизм, щоб реалізовувати цей досвід саме в Україні. Зв’язки з так званою радянською діаспорою дозволять українській IT-індустрії заповнити брак досвідчених менеджерів, які мають зв’язки на Заході і здатних знайти інвестора й покупця. Вони можуть стати провідниками між західними грошима й українськими розробниками.
Цікаво, що саме офшорне програмування зараз більш реальне, аніж внутрішні замовлення. Проблема в самому нашому ринку, його неплатоспроможності і відсутності звички до якісного ліцензованого програмного забезпечення. Внутрішній ринок якщо й усвідомив необхідність автоматизації своїх виробничих процесів, то ще не готовий платити гроші і не орієнтований на споживання саме вітчизняних програмних продуктів.
Якщо ж Україна зможе заявити про себе як про новий центр офшорного програмування, то в майбутньому в неї з’явиться можливість і розробок під власним ім’ям, а не під маркою компанії-замовника. Що означатиме прямий вихід на первинний ринок замовлень, на споживача програмного забезпечення. Цей крок по-справжньому відкриє можливості розвитку вітчизняної IT-індустрії, порівняно з якими робота на замовлення великих фірм — усього лише крихти зі столу. Одна з головних трудностей, яку потрібно буде вирішувати, — гостра потреба в менеджерах (маркетологах, менеджерах з продажу), оскільки від компанії, окрім власне створення програмного продукту, буде потрібна його розробка і просування на ринок.
Поки ж кращим відбитком ситуації, що склалася в Україні, є той факт, що навіть Асоціація розробників програмного забезпечення не змогла дати статистику щодо працюючих фірм і самостійних програмістів. Це як не можна краще демонструє роз’єднаність ринку, відсутність інфраструктури.
Не можна сказати, що вже вишикувалася черга інвесторів, які бажають віддати свої гроші. Бажання інвестувати в Україну вже є — немає чітких проектів для успішного вкладання цих коштів. Фактично ринок поки недостатньо виріс, щоб їх узяти.
Від компаній потрібна розробка планів стратегічного розвитку з орієнтацією як на внутрішнього, так і на зовнішнього споживача. А державі час усвідомити, що людський ресурс — саме та українська «золота жила», яка при правильній політиці не вичерпується, як запаси вугілля чи деревини, і не загрожує екологічною катастрофою, як атомні електростанції.
Причому створення сприятливих умов для розвитку вітчизняної IT-індустрії, з огляду на сумно відомі роботи нашої державної влади, зовсім не зводиться до утворення профільних комітетів і регулюючих органів, переорієнтування навчальних закладів на курси програмування і до початку масової перекваліфікації населення на програмістів. У нас достатньо вузів, що готують відмінних спеціалістів. Наприклад, у тій же Індії в IT-індустрії задіяно усього 260 тис. чоловік із близько 1 млрд. жителів. Причому саме вони створюють і продають програмного забезпечення на 4—6 млрд. доларів (порівняйте з ВВП України — 31,4 млн. доларів і обсягом експорту ПЗ — близько 1 млн. доларів). Це наочно показує, що коли професіонали безперешкодно займаються своєю справою, цього достатньо, щоб заявити про себе як про потужний новий центр програмування, створити нову економіку країни. Нам необхідно відкрити дорогу талановитій молоді, забезпечивши безкоштовну профільну освіту, і дозволити працювати самостійно, без втручання і регулювання з боку чиновників, практично занісши всю легко вразливу українську IT-індустрію в «Червону книгу».
Ми повинні розвивати вітчизняне програмування, виводити на світовий ринок торгові марки, причому офшорне програмування може стати базисом, за допомогою якого українська IT-індустрія заробить кошти для подальшого росту і самостійного виходу на ринок для отримання прямих замовлень. Для вільних програмістів єдино можливим шляхом розвитку представляється легалізація, тобто вихід із тіні і входження в існуючі компанії. Необхідна масштабна інтеграція розробників із бізнесом, що дозволить кожному займатися своєю справою.
© 2001 Дзеркало Тижня
30(354)
www.zn.kiev.ua