08/15/2001 | Спостерігач

http://uamedia.visti.net/um/view.html

Карфаген має бути зруйнованим. Але ким? І коли?
Спроба політичного прогнозу напередодні передвиборчої кампанії

Детермінованість перемоги

Народу, звиклому програвати протягом всієї своєї історії, нині
черговий раз надано шанс виграти. І не в Російської імперії Лужкова-Затуліна.
І не в Малоросії Симоненка і Вітренко! Це було б надто просто. Виграти в
самого себе, виграти у власної млявості, загальмованості, ситої
недалекоглядності, дрібної заздрісності, зарозумілості. Виграти в свого
рабства, в своєї тупої покірливості і безвольності. І народ виграє, якщо його
еліта (хоча б та, що зараз є) зрозуміє, яку країну ми збудували за десять
років.

Надто просто було б вважати, що в тому стані, в якому ми перебуваємо,
провина нашої влади, хоч це і важко заперечити. Очевидно, це перш за все її
біда. Раби не прагнуть свободи! Раби прагнуть спочатку самі стати
рабовласниками. На жаль, ми не уникнули, та й не могли уникнути цієї
фатальної історичної закономірності.

І нехай мене ніхто не переконує, що напередодні виборної кампанії до
Верховної Ради в Україні існує загострений конфлікт ідеологій - комуністичної
з некомуністичною. Не вірю! Бо давно не бачив і не чув ідеологічних
комуністів. Та їх і бути не може на здоровий глузд після краху світової
комуністичної системи, після того, як ми всі дізналися, яким чином будувалося
"світле майбутнє". Отже, нині у нашій державі домінує проблема моральності.

На жаль, після жорстокої каральної системи наступна система
обов'язково матиме інерційний характер. Тобто сьогодні ми створили таку
систему функціонування держави, яка нічим не поступається системі років
застою. А лицемірством, холуйством, цинізмом значно перевершує те, що було.
По суті - це поліцейська держава, лідери якої і далі прагнуть все тримати під
контролем і власну вседозволеність навіть не прикривають ніякою ідеологічною
оболонкою. І навіть не турбуються про рівень професіоналізму власного
пропагандистського апарату! Чого варта лише група моїх колег із Національної
телекомпанії на чолі з її керівником!.. Брутальність їх роботи всіх шокує,
проте замовникам це дуже подобається. Власне, робота державного телебачення -
це візитка і обличчя нашої держави. Можна нічого більше не аналізувати, не
порівнювати, не досліджувати: варто лише кілька днів подивитися УТН, "Сім
днів" чи "Акценти". І все. Цього буде досить, щоб схопитися за голову і
знову себе запитати: яку ж - Господи мій! - ми державу збудували? Невже це
знову та сама бездарна тоталітарна система? Так. У центрі Європи. В рамках
ОБСЄ. З особливим співробітництвом з НАТО і Євросоюзом. З нашим мовчанням, а
тому фактично з нашим потуранням. Така собі прихована закрита система. Але чи
вдасться довго приховувати? Чи не вилазить це вже зараз з усіх боків? Адже
давно вже відомо із законів фізики, що закриті системи схильні до
саморуйнування. Цієї зими та весни і наша система дала перший збій. Вона
подолала цей збій подальшим закручуванням гайок. І ще більшим лицемірством.
Але хворобу цю вона не вилікувала, причин її не позбавилась. Тому далі буде
ще гірше. Далі буде лише розкидання її окремих уламків, але вже не у
фешенебельні тюрми Америки... Це елементарна логіка розвитку подій. Бо не
можна в центрі Європи знову будувати стайню для людей! Це гра примітивного
розуму і жадібних рефлексій. Під своїми уламками ця система поховає багатьох
людей. Загалом непоганих людей, які одягли не по своїй голові шапку і не
можуть пристойно триматися на ногах, бо різні підступні вітри хитають їх у
різні боки...

Отож, за десять років державного будівництва у нас вийшло те, що, в
принципі, нікому не подобається: ні Президенту з його оточенням, ні
бізнесменам, ні політикам, до якого б боку вони себе не відносили. Я вже не
кажу про простий люд, котрий ледве жевріє на свої жалюгідні кошти. Зміни
неминучі! Зміни достатньо радикальні. І міра їхньої радикальності прямо
пропорційна терміну відтягування цих змін. Це навіть не прогноз. Це -
жорстока реальність. Але парадокс у тім, що цю неминучу реальність не хочуть
бачити не тільки адепти влади, стовпи системи, що до певної міри цілком
зрозуміло. Її не хочуть бачити навіть ті, кому за тією ж логікою розвитку
подій призначено розвалити цю систему. Можливо, вони поки що не хочуть
бачити. Або удають, що не бачать. І це вже дуже сумно. Проте сама система
змусить їх відкрити очі, бо не можна бути як напіввагітним, так і
напівдемократом, напівреформатором, напівпорядним, напівукраїнцем. Система
почне нищити простих людей, але робитиме це найбездарнішим способом. І
сьогодні їхнє завдання в тому, щоб зберегти моральний авторитет. Власне
навіть не для себе, а задля прискорення змін. Карфаген має бути зруйнованим!
Але коли? І ким?

Кому багато дано...

Здається, ми ще не зовсім зрозуміли і осмислили те, що сталося під
час короткого урядування Віктора Ющенка. Ті перші успіхи, досягнуті його
командою (яких, тепер виявляється, і "не було"), зламали досить сталу
психологічну установку великої частини суспільства, що демократія і ринок
приносять самі лише збитки широким верствам населення. Іншими словами,
стереотип "рухатися вперед - це погано", по суті, зруйновано, бо концепція
динамічного розвитку суспільства, запропонована Віктором Ющенком і Юлією
Тимошенко, дала надію на майбутнє. І, судячи з останніх рейтингів , народ
таки оцінив зусилля молодих лідерів. А та брутальність, з якою здійснена
відставка Віктора Ющенка, лише зміцнила його імідж народного захисника і
борця з ненависними всім олігархами. Отож, тепер всі, хто виступатиме проти
Ющенка, викликатимуть негативну реакцію електорату. У цьому легко
переконатися, ознайомившись з останніми рейтинговими показниками нашого
політикуму. Нині рейтинг Віктора Андрійовича більший від рейтингу політиків
першої десятки разом узятої... Здається, в Україні такого ще не було. Чи може
все змінитися? Може! Але для цього треба ну дуже вже постаратися. Ще кілька
заяв на трьох і ... Врятуй мене, Господи, від друзів, а з ворогами я сам
розберуся...Ющенко зараз скільки завгодно може заявляти, що він не "проти", а
"за", та загальнонаціональними лідерами стають не тоді, коли підтримують
інших, хай формальних, але досить слабких лідерів, котрі не користуються ні
народною довірою, ні народною любов'ю. Кучма, якби підтримував Кравчука під
час свого невдалого урядування, не тільки не одержав би шапку Мономаха, а
став би збанкрутілим заштатним політиком, яким нині є попередній Президент.
Але Кучма, зрозумівши, що команда Кравчука остаточно потопила боса в маслі
зарозумілості та пихи, грюкнув дверима, та так, що його всі почули. Він
"катапультувався" із корабля, що тонув.

Звичайно, попереду не президентські, а всього лише парламентські
вибори. Але, найшвидше, буде так: хто переможе на парламентських виборах -
тому прямий шлях у президентське крісло. А вже зараз очевидно, що наступні
парламентські вибори, незалежно від того, який виборчий закон буде
затверджено, будуть виборами не ідеологій, не партій, а значно ширших
утворень, котрі зроблять вибір між його варварськими методами, що асоціюються
з українськими олігархами, і цивілізованими, що асоціюються з новими силами в
українському бізнесі та політикумі.

По суті, нині, після відставки Ющенка з поста Прем'єр-міністра, після
ганебної і брутальної кампанії, за якою стояли найвищі посадовці держави, у
Віктора Андрійовича розв'язана проблема з майбутнім президентством. Схоже,
Віктор Андрійович і сам ще добре не усвідомив, що трапилося, і нині перебуває
в глибоких роздумах. Справді, він не грюкав кулаком об стіл, навіть не грюкав
дверима, йшов на певні компроміси, інколи робив досить дивні вчинки і
висловлював цікаві сентенції з приводу своїх синівських почуттів... Але в
умовах тотального конформізму суспільства, в умовах залякування, в умовах,
які не існували, здається, навіть в останні роки радянської влади, коли
плюралізм думок перестав існувати як факт демократичного розвитку , а про
"доктрину справедливості" вітчизняні журналісти навіть не чули, - в цих
ганебних умовах Ющенко спромігся зупинити механізми найбрутальнішого
пограбування народу...Він навіть не робив реформ. Він просто не встиг зробити
жодних реформ, бо вже одразу після призначення на нього почалася шалена атака
з боку відомих сил, державних і олігархічних ЗМІ. Він просто повернув деякі
державні фінансові потоки, щоб вони текли не в заморські землі, а в державну
казну. І Україна не тільки здобула шанс вижити. Україна отримала першого
загальнонаціонального лідера, котрий піклується не про інтереси окремих осіб
чи груп, а про інтереси держави. А народ отримав надію, що варто цьому
чоловікові дати трохи більше влади, і він зовсім змінить ситуацію в країні на
краще. Отож Ющенко, хоче він цього чи ні, а несе моральну відповідальність за
дуже багатьох людей, які в нього повірили. Тільки не треба цього боятися.
Карфаген таки має бути зруйнованим!

Але хто зруйнує Карфаген?

Так, це зробить не Ющенко. Через численні суб'єктивні і об'єктивні
причини. І навіть не Форум національного порятунку на чолі з "енергетичною"
Юлією Тимошенко. І зрозуміло, що руйнівниками чинної системи виступлять не
комуністи і не прогресивні соціалісти, які ніби і виступають проти системи,
але насправді є апологетами таких же закритих систем. Усе це ми вже
проходили. Ці ліві сили лише вдають, ніби борються, але з чим і ким - то
великий секрет. Навіть не секрет, просто йдеться про владу, якої вони
бояться. Тому лише імітують боротьбу. А інколи навіть досить примітивно
підігрують владі. Усе це захисники хоч і різних різновидів, але однієї й тієї
ж тоталітарної системи. А ворон ворону...

Звичайно, чинній владі підігрують не тільки комуністи та прогресивні
соціалісти. Владі підігруємо ми всі своєю волячою терплячістю і нездатністю
до самоповаги. Таким чином ми створюємо тло для помилок наших офіційних
лідерів. Ми ще не можемо бути тією щукою, якої б карасі боялися. Тому наш
карась вирішив, що він сам є щука...

Тому насправді виходить так, що наша система лише сама себе здатна
зруйнувати, але в тому випадку, коли їй буде очевидна альтернатива, тобто
відповідна структура, організована за іншими принципами, з іншими людьми, з
іншими лідерами. Коли буде помітна вища якість. Пострадянська втомлена і
трохи полохлива людина ризикувати не буде. І це з усією очевидністю
продемонстрували минулі президентські вибори. Люди обирають визначеність.
Навіть якщо ця визначеність і не того гатунку, як їм того хотілося б. Але
визначеність повинна мати певні позитивні риси. Навіть якщо цей позитив
зосереджено в сакраментальній фразі: "Аби лише війни не було !.."

Юлія Тимошенко й Фронт національного порятунку б'ють по системі
прямою наводкою. Це - найефективніше, але тільки для того, хто стріляє. Всі
лідери і учасники цього об'єднання давно визначилися як публічні політики,
вони знають, на що ідуть, і спалили за собою всі мости. Позиція їхня дуже
приваблива і якщо їм вдасться утримати в своїх лавах ще й шахтарів, вони
знайдуть чималу підтримку серед електорату центру, півдня та сходу. Форум має
підстави перехопити значну кількість протестного електорату, зробивши значно
рідшими ряди комуністів та прогресивних соціалістів. Без сумніву, йому
допоможе і влада, вкупі з олігархами, бо вже сьогодні можна з певністю
сказати, що Форум для них буде ворогам номер один. І от на цього ворога
звалиться страшний шквал критики з усіх підконтрольних загальнонаціональних
засобів масової інформації. Все це, зрозуміло, як і завжди, буде зроблено так
бездарно, що слугуватиме опозиції рекламою, за яку б треба платити великі
гроші.

Звичайно, прямою наводкою таку закриту залізобетонну систему, як наша
влада, не подужаєш. Але добряче налякаєш, на що і розраховують лідери Форуму.
А якщо до їхнього табору приєднається ще й ворог номер один Олександр Мороз,
тоді стане геть кепсько. Адже Юлію Тимошенко ще можна вхопити за щось
сумнівне, а от Олександр Олександрович геть чистий! Сьогодні це, здається,
ледве не зразок чистого політика, на якого із заздрістю дивляться
націонал-демократи. Втім, вони не можуть йому пробачити червоних знамен і
дідуся Леніна, про яких він, зовсім закручений у нових реаліях сьогодення,
давно вже, мабуть, забув. Моральний авторитет Олександра Мороза в нашому
суспільстві надзвичайно високий. Навіть серед українських ультрапатріотів. І
все це, звичайно, вистрілить, і вже не прямою наводкою, бо нищитиме не стіни
неприступної фортеці, а її підвалини. Але не настільки суттєво, щоб її
розвалити.

Новий блок "Наша Україна", судячи із заяв його лідера Віктора Ющенка,
ні з ким воювати не збирається. Це підхід цікавий, у нинішніх реаліях
достатньо продуктивний, бо враховує психологічний портрет сучасного
полохливого українського виборця, який ні з ким не хоче боротися, бо звик, що
йому все хтось має дати у готовому вигляді. Отже, як це не дивно, лінія
поведінки, що не передбачає агресії чи принаймні різкої критики, може
принести свої дивіденди. Тим більше, що, як виявилося, манера Віктора
Андрійовича говорити при допомозі сурдоперекладу зрозуміла всім. Тож блок
"Наша Україна", як і деякі інші, робить спробу всидіти на двох стільцях -
опозиції і влади. Всидіти довго, прямо скажемо, таким чином буде важко, але
на даному етапі цілком можливо. Складається враження, що Ющенко інтуїтивно
знаходить щоразу надзвичайно ефективні ходи. Його звинувачують у відсутності
досвіду, у політичному непрофесіоналізмі, у ризикованій компромісності, ще у
багатьох гріхах, але він за цей час лише набрав політичної ваги. Інше питання
- чи вистачить йому і далі інтуїції, особливо у форсмажорних обставинах
передвиборчої боротьби? І чи можна покладатися лише на інтуїцію? Багато чого
залежатиме від його команди.

Уже кілька блоків вишикувалися, готові стати під стяги надії нації в
особі Віктора Ющенка. Найпершими - кілька років тому - виявили готовність
до цього правоцентристи. Ідеологічно це його найвідданіші союзники. І, як
показали події останніх місяців, не тільки на словах. Це бійці, яких важко
залякати податківцями, пожежниками, електриками, санепідемстанціями,
прокурорами - цими нагаями в руках чинної системи. Правоцентристи мають
захищений тил, але вузькуватий фронт: п'ять західних областей, Київ, трохи
центральних... Із Ющенком буде більше, але чи настільки більше, щоб потім
можна було спокійно йти на президентські вибори? Це питання складніше. Але чи
варто його ставити за три роки до президентських виборів?!

Звичайно, хочеться вже в майбутньому парламенті диктувати правила
гри. Тоді можна об'єднатися з Іваном Степановичем, Валерієм Павловичем -
бійцями, назагал, позавчорашнього дня. А ще з молодшими, сучаснішими -
Тигіпком, Пінчуком, Деркачем, Табачником, Шаровим, Ахметовим, Азаровим, тобто
тими ж олігархами, підкріпленими податковими та напівкримінальними
авторитетами... Тут фронт справді буде широким. Але про моральний авторитет
лідера можна забути. Здається, цю проблему для себе Ющенко вже розв'язав.
Залишається вільним ще гостро соціальний блок Порошенка - Стояна, створений
для захисту інтересів широких народних мас, але він без рухівців і ПРП...
Якщо це не чийсь лукавий задум, то що?

Отож, схоже, у Віктора Андрійовича і вибору зараз особливого немає.
Усе сходиться на "правиці". Нині досить розтерзаної, кострубатої,
суперечливої. Останнім часом навколо лідерів-інтелектуалів там зібралося
чимало дивної публіки, яка викликає багато запитань. Та, може, і деякі лідери
націонал-демократів забули, чесно кажучи, чого вони разом зібралися. Ревізія
там давно вже назріла і перезріла. Але варто лише строкату палітру правого
фронту об'єднати під розумним лідерством, дати їй перспективного лідера, як
ця "правиця" може геть зовсім інаше запрацювати. Бо в неї є стрижень. В неї є
цінності, які хоча ще не об'єднали, проте цілком спроможні об'єднати багатьох
людей. Якщо раніше націонал-демократам приписувалася певна агресія, то нині
на чолі з Ющенком говорити про агресію якось язик не повертається.

Попри все Віктор Андрійович "правиці" трохи боїться. Може, і
небезпідставно. Але він не може не розуміти, що головні симпатики правиці -
це вся українська інтелігенція, яка з нетерпінням чекає від нього рішучого
слова і дії. Втратити її довіру - це втратити дуже багато. Може, і власну
перспективу. Тому визначатися треба. Ті двадцять чи сорок обіцяних партій у
блоці - це дуже добре, але чи не станеться так, що за деревами лісу не видно?
Отже, все залежатиме від рівня технологічності гравців у команді. Аби тільки
не повторити помилок попередників, коли ще задовго до самих виборів перед
лідером вишиковувалася велика стінка з якихось темних осіб, які замість того,
щоб генерувати ідеї, ділили пости губернаторів та міністрів... Кажуть, що вже
зараз є така небезпека. Може, й перебільшують, але боятися цього слід. Але ще
більше слід боятися не йти на Карфаген. Адже він, клятий, таки має бути
зруйнованим. Чи не так?

Віктор МОРОЗ,

політичний оглядач.

"Україна молода" 2001.08.14