08/21/2001 | Спостерігач

http://www.grani.kiev.ua/2001/text/24/luc24u.htm

Колонка редактора


Наприкінці 70-х управління нафтопроводу в одній із західних областей України в переддень Жовтневих свят готувалося зустріти інспектора ЦК. Екстренно пофарбували все, що могли, в червоне, додали чергову паличку до незмінного лозунгу “Рішення такого-то з'їзду – в життя!” (а між номером і словом “з'їзду” завжди лишали трохи більше місця – щоб дарма не псувати матерію наступного разу). Місяць колектив і керівництво “стояли на вухах”, і от, нарешті, апофеоз – відкриті партійні збори. Ну, хто не знає – нагадаю: відкриті збори означають загальні збори членів і не членів в обов'язковому порядку.

Першу годину виступав директор. Потім – перерва, під час якої Петрович випив заниканої спиртяги. Другу годину доповідали головний інспектор і головний технолог. У перерві Петрович хильнув вдруге. Потім – виступи передовиків виробництва і, нарешті, магічна фраза: “Хто ще хоче виступити?” Всі знали, що це означає перехід до заключного слова ЦК-овського візитера, але раптом той побачив підняту руку бажаючого виступити Петровича. Ясно – пролетарію дали слово. Той, хоч і був у стані “автопілот” можливо, і сказав би щось путнє, та, зійшовши на трибуну, раптом побачив перед собою стакан. Петрович автоматично взяв його і, після паузи, вимовив звичне: “Я хочу підняти цей тост…”

Зал завмер у гробовій тиші. Першим отямився директор, який раптом усвідомив, що його партквиток попід руки з високою посадою вже чимчикує геть. “Що Ви собі дозволяєте?” – заволав він в сторону трибуни. “А тобі тосту не давали”, – відповів не зовсім слухняним язиком Петрович. “Я хочу: підняти цей тост… за здоров'я присутніх”, — врешті виварнякав герой дня.

Другим отямився головний інженер, чий партквиток вже явно наздоганяв директорський. Фразою “Петрович, Ви забуваєте, де Ви знаходитесь” він хотів врятувати ситуацію. Але: “За здоров'я – ніде не гріх”, – заявив Петрович і випив стакан води до дна.

Що було далі – не описати. Хотіли виключити з партії, але Петрович безпартійний. Хотіли вигнати з роботи, але Петрович єдиний знав систему вентилів, якою вона є насправді, а не на схемах. Коротше, після дебатів Петровича засудили і взяли на поруки взяли на поруки.

Минув час. Ні, ціла епоха. На початку 90-х весь колектив заводу зібрали на загальні збори до дня Незалежності. Та ж президія. Ті ж керівні обличчя, тільки мордатіші і на лацканах причеплені значки Руху, а на трибуні – тризуб. Щоправда, порядок зборів тепер змінили – першими виступили національно-свідомі нардепи, які протягом двох годин детально доповіли, як “жиди”, “москалі”, “поляки” та “комуняки” мордували Україну з доісторичних часів. Народ декілька годин терпляче слухав і чекав завітної фрази: “Хто ще хоче виступити”. І тут – не повірите! – руку знову підняв Петрович.

Що тут зчинилося! Директор закричав: “Не давайте йому слова – це алкоголік!” Головний інженер побіг до трибуни забирати стакан. Тим часом народ підбадьорював героя нового спектаклю. Але слова йому рішуче не давали. Алкоголік, мовляв.

“Хто? Я – алкоголік?” — заревів Петрович. “Я репресований! Мені комуняки п'ять років пити не давали! Але виступити хоч дали, а ви… ще демократами назвалися! Та пішли ви…” і з словами, звичними для нашого президента Петрович покинув зал.

Пригадався цей випадок не з бажання поіронізувати над святковим ювілеєм. Свято є. Але є і якась гіркота – ми так і не скинули з шиї керівних дурнів, їх навіть додалося вкупі з бандитами. Все більше зневіри, страху і беззаконня навкруги. “Незалежність неможлива без свободи”, — сказав батько української Конституції О. Мороз. Тож, за першим кроком, зробленим в 1991 році, ми маємо зробити другий – вибороти свободу. Тоді й свята, й спогади будуть іншими.

Юрій Луценко